неділя, 1 травня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ СТЕЖИНА ДО ОРІЛІ ПРИВЕДЕ (оповідання про Дениска)


Валерій ТЕРЗІ

СТЕЖИНА ДО ОРІЛІ ПРИВЕДЕ
(оповідання про Дениска)
історична повість

Світлої памяті
Дениса Степановича Бібіченка

СИРОТА
У Багатому ховали Оляну Бибикову, другу дружину Степана Дорофійовича. Говорять, нужда в могилу загнала молодицю. Набідувався нужденний Степан із дітворою після смерті першої своєї жінки, яка залишила по собі п’ятеро діточок: Василя, Грицька, Оксану, Антона і Химку. Ледве з кусня на кусень перебивалися, хоча батько й ремесло золоте в руках мав – кожух`якою був. Вичинював овечі шкіри на полушубки, смушки – на коміри, голу шкіру, з якої потім збрую шили для коней. Але скільки не трудився батько, ніяк не міг забезпечити сім`ю їжею, а про одяг не будемо й говорити.
Якось, коли розносив готові шкіри замовникам, угледів Степан у Кирносівці, що за вісім кілометрів від Багатого, Іванову дочку. Вища середнього зросту, обличчям не приваблива, бо ряба, років двадцяти п’яти – пристаркувата дівка. Розпитався в людей і засватав, бо остогидло без хазяйки в хаті із п’ятьма дітьми, хоча старшенькі вже й підросли. Та хлопці хлопцями, а жіноча рука в хаті таки ж була потрібна.
Коли Оляна перейшла до Степана Дорофійовича, то люди в селі заговорили, що у нього в хаті сонечко оселилося. Діти чепурненькі бігали в дворі, попід вікнами на грядочках мальви розквітли. Навіть, угрузла в землю, похилена на бік, укрита очеретом і соломою, хата якимсь чином просторішою стала. Побілила її Оляна, квітки на комині понамальовувала, на вікнах фіраночки вишивані з`явилися, на стінах – рушники біленькі. У свята в кутку під образами лампадка горіла.
Через рік сім`я побільшала – народилася Степанида. Ще через один – Гаврило, а потім – і Денис. Це коли батькові шістдесят п’ять років було. Але не довелося Степанові Дорофійовичу з Оляною свого віка доживати. Гадав, що вона його поховає. Але ж ні… Так уже, видать, Бог вирішив. Добре, що хоч діти подорослішали. Один тільки Дениско малий – сім років йому. Гасає онде по вулиці і не впускає чужих дітей у двір.
– Не йди, не йди до нас, бо моя мамка вмерла, а не твоя!
І немає йому ніякого лиха. Хіба ж воно, дурне, розуміє, що сирітка віднині. Тітка Ганна привела його до хати, поставила в головах:
– Надивляйся на матір, бо не буде її вже, у яму закопають.
Тихо в хаті, тільки то там, то тут котрась із бабів голосно зітхне, та ще дяк Гаврило за столом паламаря пошепки читає. Пахне ладаном, свічками. Набридло Денискові стояти отут, коли надворі так добре, бо ж осінь. Але тітка пильно стежила за хлопчаком, щоб не утік. Отак, коли стояв біля маминої труди, почав прислухатися до бабських розмов:
– Якою ж жінкою роботящою була! І чого ото вона вмерла? Ніколи й не хворіла.
– Так це Оляна на весіллі простудилася, коли Омелько Андрійченко сина свого Фокія на Марії женив. Запічною бабою її тоді запросили, бо варити дуже смачно вміла.  Ото ж у суботу прямо від казанів гаряча на вечорини танцювати вийшла, бо ж гарно музики грали. Отоді і простудилася.
Це тітка Денисова оповідала і не вгледіла, як він потихеньку із хати вислизнув. Та й подався собі на річку. А як же ж чудово біля берега! Кущі верболозу аж горіли від жовтого, тільки торкни, так листя й посиплеться. Забрався в зарості і камінцями почав поцілювати в качок, які то там, то тут випливали з-під верб. Вода в Багатій чиста ж яка! І риби в ній багато, звідки й назва така. Дениско пам’ятає, як мама Оляна накрише хліба в сито, стане на місточку і почне ним під водою водити, а потім як висмикне його, а там вже із десяток краснопірочок і пліточок. Так декілька разів – і є на вечерю. Або юшки запашної зварить, або ж насмажить рибки. І смачна ж була!
А он там з осокора Дениско стрибав прямо у воду. Жаль тільки, що зараз не можна, бо холодно вже. А влітку днями у воді кис, плавати добре навчився – краще від Альошки Косенка і Мини Янчаківського, а про Феню сусідську й балакати немає чого.
Отак Денис гасав бережком Багатої, що не й не помітив, як забрів аж до Орілі. Отут дві живописні річки утворювали своєю заплавою  такий райський куточок, що й описати його важко. Це потрібно було тільки бачити! Аж отут він і відчув, що зголоднів страшенно і додому вже, мабуть, час повертатися. Батько будуть лаятися.
Коли прибіг до свого двору, назустріч йому із хати якраз вийшла Степанида.
– І де це ти був? Мами нашої вже немає – віднесли її на цвинтар, – та й заголосила і піднесла до обличчя фартуха.
 Промайнув повз сестру – і до хати. Під образами сидів батько, невеличкий, прибитий горем, його сиве волосся стовбурчилося у різні боки. По вицвілих очах було помітно, що він уже випив за упокій душі дружини. За столом – тільки свої. Не було поміж них Василя, Антона, Степана і Химчиного чоловіка Архипа – повмирали від злиденного життя і важкої роботи. То ж пили тепер за них, за їхнє Царствіє небесне. Як батько важко не трудився увесь свій довгий вік, а так і не придбав нічого дітям, так безземельним і залишився. А в дворі, окрім собаки і курей, ніякої худоби за все існування родини Бибиків так і не було. Від усвідомлення цієї сумної істини старому стало ще важче.
Коли семдесятп`ятирічний батько помітив свого семирічного сина, то вихилив у себе стопку самогону. А потім поманив хлопця пальцем. А малий якось боком – та під стіл. І ось уже його білява кучма показалася по той бік під рукою у Степана Дорофійовича, який запустив у неї свою п’ятірню і повернув хлопця до себе.
– Сироти тепер, Дениско, ми з тобою, –  і притиснув синочка до грудей.

ЗИМА. ЛІТО. ОСІНЬ.

            Минула осінь, засніжила зима. Затягнуло Багату і Оріль кригою. Почалася в батька кожух`яцька пора. У хаті тепер пахло квасом, овечими шкірами. Старий увесь день проводив у другій половині, де стояло багато шапликів.  А в них квасилися шкіри. Потім, коли вони були готовими, він складував їх по декілька на коромисло і – на Оріль. А Дениско – за ним. Прийдуть до річки, батько прорубає ополонку і мне, мне шкіри.
Денискові то що? Знай собі, ковзається. А батькові за день так руки намерзнуть від студеної води, що увечері довго не може їх відігріти. А якими ж червоними вони в нього стають! Дениско присідав на лежанці біля батька, брав його великі руки у свої маленькі рученята і хукав на них, а батько, було, дивився-дивився на сина і починав плакати.
– Чого ви плачете? Хіба дядькам можна плакати?
Витирав Степан Дорофійович сльози, пригортав сина до себе і цілував його в голову. А перед тим, як мали лягати спати, ставав на коліна перед образами, і син примощувався біля батька. Та так довго і молилися вдвох, потім гасили каганця і лягали разом на печі. Довго Дениско слухав розповіді про запорожців, аж поки не засинав, заколисаний батьковими розповідями. Кожної ночі йому снилася мама Оляна, з якою він ходив на Багату ловити ситом рибку.

У другій половині зими батько починав чистити шкіри. Спочатку змащував їх квасом, потім м`яв ключем, білив на кобилиці. А вже аж потім косою зчищав пліву, натирав крейдою і знову чистив косою, аж після цього шкіра ставала білим литварем.
Дениско увесь час біля нього, так би мовити, під рукою – то те подавав, то те підносив. Коли Степан Дорофійович управлявся із цією роботою, то накладав повний лантух шкір і починав їх розносити замовникам. А вони йому платили, хто п’ятдесят копійок, хто – сорок, а хто – й тридцять.
Отоді батько аж увечері повертався додому. А Дениско із радістю біг до дверей його зустрічати. Настрій у старого – розпоганий. Хлопчик по очах впізнає, що з батьком сьогодні балачки короткі й тікає на піч, а той сідає за стіл і починає бурчати:
– Працюєш гірко всю зиму, а так нічого й не заробиш. Хіба це гроші?..
Так минула й зима. Весною Дениско не міг вийти з хати, бо надворі грязько, а йому немає в що узутися. Але час минав, і ось наставала паска. Батько із сином одягалися в чистеньке і йшли до церкви. Старий був дуже богобоязливим і сина виховував у пошані до Бога. Отоді Дениско набігається поміж бабів круг храму і засинає над вузликом і не побачить, як отець Анатолій освячував паски. Так сонного батько й додому на руках його принесе.
А літо, на жаль, пролітало дуже швидко, зовсім не так, як зима. Неначе тільки вчора Дениско вперше ходив купатися на Оріль, а сьогодні вже потрібно й до школи готуватися, бо ж він тепер буде учнем! Звечора батько викупав сина, підстриг йому стріху на голові, і в окраєць люстерка вже виглядав не Дениско, а якийсь чужий хлопчик з гарненьким білявим личком, посеред якого – кирпатенький носик і великі синющі оченята. А над ними – рівненький чубчик.
Ранком Степан Дорофійович хрестив синові лоба і наставляв його:
– Гляди ж, Денисе, слухайся Євгенії Петрівни. Вона тебе розуму навчить. Може, хоч ти не будеш темним, бо темному чоловікові, ох як важко на світі жити…
А Денисові вже набридло його слухати. Йому не терпілося побігти до школи. Ось і Альошка Косенко з Миною Янчаківським уже пішли, а за ними – й Феня Коваленкова. Але батько продовжує своєї:
– Шануйся ж та гляди, щоб уважно на Законі Божому отця Анатолія слухав. Це найголовніша наука! – ще раз хрестив лоба дитині, – Ну, з Богом!
Побіг Дениско, наздогнав друзів, узявся з ними за руки, і вже втрьох пішли вони до школи.

ПОЗНАНІЄ ДОБРА І ЗЛА

            Кожного вечора старий перевіряв, як Денис засвоїв Закон Божий. Так було й того разу.
– Що, синку, отець Анатолій додому загадав?
– Сотворєніє міра і человєка, гріхопадєніє, ізгнаніє із рая за гріх! – на одному диханні випалив школярик.
І починалася довга дискусія. Степан Дорофійович вислуховував сина і залишався задоволеним. Він, щоправда, не міг перевірити інших уроків, але Закон Божий старий знав добре. Засвоював його добре й син.
На ранок у школі – галас, біганина! Але хтось помічає у вікні попівську рясу і голосно гукає:
– Сербінов іде!
І відразу ж усі школярики розлітаються по своїх місцях і застигають за партами. Відчиняються двері, на порозі він – отець Анатолій, величезний, з помітним черевом, у довгій чорній рясі, з шиї на ланцюжку срібний хрест аж на пузо йому лягає. Поважно підходить до столу.
– Здраствуйтє, дєті!
Кланяються учні:
– Здрастуйте, отець Анатолій.
– Садітєсь, дєті.
Сам теж сідає на стілець.
– Кто скажет, какая у нас сєгодня тєма? 
Мовчки сидять школярі, бояться й рук підвести, бо добре знають, якщо, не дай Боже, сказати щось не до ладу, то батюшка такого ляпаса вліплять, що й до нових віників пам’ятатимеш.
– Ну, так я спрашиваю, какая тєма?
Несміливо підводить руку Дениско.
– А! Бібік! Знаю-знаю, батько твой хороший чєловєк. Часто в церковь заходіт. Говорі!
Назвав Дениско тему, а сам такими оченятами дивився на попа, що й кліпнути не смів.
– О! Молодєц. Кто дополніт? Так-так. А кто расскажет?
Мовчать, немає смільчаків.
– Ну, давай, синок, ти – звертається отець Анатолій до Дениса.
Альоша з Миною, які сиділи з ним за однією партою, аж потерпли зі страху за свого товариша. А він виструнчився і доповідає урока:
– Зразу появилася твердь. І на землю зійшов Бог, який зліпив із глини чоловіка, вдунув у нього душу розумную і безсмертну. І нарік його Адамом. Адаму було сумно самому, і Бог навьол на нього глибокий сон і зробив з його ребра Єву. А потім посадив обох у раю, у прекрасному саду, але показав їм дерево познанія добра і зла і сказав, щоб яблук із нього не куштували. Якщо я взнаю, то ізгоню вас із рая. Та Єва спокусила Адама, і Бог вигнав їх із рая. І народилося в них два сина – Каїн і Авель. Авель був ніжним і кротким. І його дуже любили батьки. А Каїн був злим і зависливим, і він убив Авеля, а сам утік у землю Іпод і оженився на дочці пастиря.
– Молодєц! – сказав отець Анатолій, підійшов до Дениска і погладив його по голові, – Ти будєш тоже хорошим прихожанином. Молодєц. Садісь.
Хлопець аж сяяв. Вдома він розповість батькові і здорово обрадує його. Батюшка розпочав нову тему, але Дениско його не чув, а все радів собі потихеньку. Урок закону Божого наближався до кінця, коли отець Анатолій підвівся з-за столу і запитав:
– Ну, діти, у кого будут вопроси?
Але запитань не було, усім все ясно, тільки один Дениско тягнув руку.
– Что там у тєбя, синок?
– Отець Анатолій! Коли Каїн утік у чужу землю, він оженився на дочці пастиря?
– Да, ти же сам рассказивал.
– А як же він міг оженитися, коли Адам і Єва були першими людьми, й від них пішов рід людський? Звідки ж узялися пастир із дочкою?
Отець Анатолій спочатку розгубився, а потім його очі налилися кров`ю. Він важкою ходою підійшов до хлопця. А той зіщулився, сердешний. Піп здоровенною волохатою рукою із усієї своєї пастирської сили уліпив хлопченяткові у вухо. Дениско впав, боляче стукнувся оком об кришку парти і розкраяв собі лице. Воно зав`юшилося кров`ю. А отець Анатолій ухопив школярика ззаду за ремінчик і поніс до дверей. Клас так принишк, що стало чутно, як дзижчить муха десь на вікні.
Біля дверей піддав навчитель закону Божого своєму учневі коліном під зад, а той розкрив двері лобом і випав у коридор. Шкіру на носі було здерто до крові. Піп зачинив клас і в коридорі став над своєю жертвою із стиснутими кулаками, розпатланий і страшний.
Двері навпроти розчинилися і на порозі з`явилася Євгенія Петрівна.
– Что ви ето дєлаєтє? І нє гріх вам? Он же сіротка!
Нічого не відповів батюшка, тільки скоса глянув на вчительку. Вона заплакала і пішла до себе. За нею подався і Сербінов. За хвилину повернувся із повною жменею крупної солі і насипав її у куток.
– Погружайся, нєгодяй, на колєні! – задер дитині штаненята і поставив голими коліньми на сіль, а сам відпустив школярів додому.
Феня Коваленкова, яка жила поруч із Бибиками, побігла повідомити старого, що отець Анатолій побили Дениска та ще й на коліна поставили на сіль. Батько кинув роботу –  і до школи.
Стояв Дениско, сіль шкіру роз`їдала, стояв, сльози ковтав.  Коли чує, хтось у сінешні двері зайшов, повернув голову і похолов увесь – батько!
Ну, – думає, – уб’є зараз…
А той руку на плече опустив.
– Уставай! – говорить.
А Дениско стоїть, отця Анатолія боїться, а батька ще більше.. Підняв його старий і, як побачив, що із сином піп зробив, закипіло в ньому все всередині.
– Іди додому! – заревів, – А де той?
Дениско боком-боком попід стіною, а сам показує на двері вчительки. Постукав батько, двері відхилилися, в отворі грива попова показалася.
– А-а-а! Це ви!
Але не встиг Сербінов ще щось сказати, бо Степан Дорофійович ухопив його за бороду, та як крутнув – піп на підлозі, а старий його ногами та по пиці, тільки кров цвіркнула:
– Ах ти ж москальська шкуро!
Злякався Дениско і чимдуж додому. Забіг у хату, вискочив на піч і лежить там під ковдрою, ні живий, ні мертвий. Чує – загуркотіли двері. Скрутився калачиком, а в голові одне:
Це він зараз із мене десять законів зробить…
А батько підійшов до печі, стягнув ковдру:
– Вставай, синку!
Підвівся, злазить з печі, а сам погляда, боїться батька – битиме зараз. А той узяв сина за руку, підвів до образів.
– Залазь на лаву, знімай!
Як це знімай? – думає Денис.
Страшно йому, хреститися почав, сльози на очі навернулися. Зняв один, стоїть труситься.
– Кидай – тобі кажу!
Кинув, а батько його потрощив.
– Знімай другого!
Стоїть хлопчина, руки йому потерпли, але батька боїться більше, ніж Бога. Зняв другого, кинув і його. А батько й того потрощив.
– А тепер візьми віника, підмети скло в коробочку і віднеси на попільник до Орілі, а бамажку і дерево положи в підпічник, завтра пектимемо хліб – буде на заґніток.
Дениско зробив усе, як звелів батько, а сам думає:
Це ж заберуть його в холодну, а там десяцькі битимуть татка ціпами.
Але ж Степана Дорофійовича не забрали. Мабуть, отець Анатолій нікому не поскаржився, бо сором йому, що старий чоловік та побив молодого попа. А тільки тепер перед святами, коли їздив на повозці з молитвами по дворах, то їхньої хати обминав.
Не заходив більше до церкви і батько. Ще й Денискові звелів на уроки із Закону Божого не ходити. А люди у селі гомоніли, що Бибик на страсті здурів, у Бога перестав вірити, ще й сина збиває з путі істинного.
Через деякий час у батька відібрало праву руку. Фенін брат відвіз його в лікарню до Новомосковська, а хлопця забрала до себе Євгенія Петрівна. Зодягла на нього новенькі сорочечку і штанці.
Степан Дорофійович повернувся в село без руки. Довгі роки важкої роботи далися йому взнаки, але в селі почали говорити про диво. Мовляв, Бог покарав старого Бибика за те, що той підняв руку на батюшку. Але ночами, коли батькові здавалося, що Денис уже спить, ставав він на коліна до того кутка, де раніше висіли образи, і гірко молився, вимолював у Господа прощення.
Зажурився Дениско, жалко йому старого батька свого. У школі почав гірше навчатися. Якось у неділю, коли всі люди у церкві були, до них у двері хтось постукав.
– Заходьте, відчинено!
До хати увійшла Євгенія Петрівна.
– Доброго дня вам, Степане Дорофійовичу.
– Доброго дня і вам, шановна вчителько! Сідайте.
– Діло у мене до вас.
– Скажете.
– Думаю оце забрати Дениска собі. Я його вивчу, людину із нього зроблю.
– Хіба у вас діла мало? У школі он скільки голопузиків!
– Він у мене один сиріткою.
– Та навіщо вам зайва морока?
– Це вже моя турбота.
Заплакав батько, а Дениско застиг на місці, а потім упав на коліна:
–  Не віддавайте мене, таточку, – заголосив.
Заплакала й учителька. Старий лівою рукою взяв хлопчика за комірець і підняв з підлоги, а в самого сльози котяться.
– Іди, синку із Євгенією Петрівною. Так треба.

НА ПОРОЗІ ЮНОСТІ

Від того дня минуло майже чотири літа. Йшов 1914-й рік. Із Багатого кожного дня забирали чоловіків. У селі й без того було невесело, а тепер і поготів. Скрізь голосіння, сльози, прокльони війні, як на кладовищі.
 Вулицею швидкою ходою, із торбиною через плече, крокував Семен, Степанидин чоловік. Ось і до нього черга дійшла постоять за царя і отєчєство. Від Бибиченків уже забрано Грицька і Оксаниного Федора, а оце й до Семена добралися. Степанида біля воріт голосила, волосся на собі рвала. Діти круг неї й собі заливалися. П`ятеро їх біля матері. А вона побивалася, тужила на всю вулицю:
– Та на кого ж ти нас покидаєш, голубе сизокрилий? Та коли ж це нам виглядати тебе-е-е?
Старшенька Яринка матір утішала, а тільки ж вона – безутішна, сердешна. А потім зірвалася з місця, та за Степаном своїм навздогін, за поли почала хапати.
– Не віддам, не відпущу!..
– Та хіба ж я з радості йду на цю, Богом прокляту, війну?
– Не віддам, не віддам! – не чує чоловікових слів, – Як же ж я одна діточок прогодую?
Уже й батько через городи з іншої вулиці прибіг, коли почув доччин крик.
– Заберіть її, тату! Й так на душі гидко!
Одна рука в Степана Дорофійовича, хіба втримаєш молодицю, навіть, якщо вона й дочка твоя.  Вийшов із свого двору сусіда Іван, спасибі йому, спинили-таки Степаниду. Та ще й Денис підоспів.
А його й не впізнати. Це вам вже не те розхристане хлоп`я. Йому тринадцять років. Ще позаминулої весни закінчив він школу. Євгенія Петрівна дуже хотіла віддати свого вихованця в науку до Новомосковського чотирирічного земського ремісничого училища. Але до нього приймали хлопців тільки з чотирнадцяти років. Ще одна умова була обов’язковою: родина, яка хотіла вивчити сина, повинна була мати на цю справу гроші.
Усе літо Денис пас чужу худобу. Взимку – кому дров нарубає, кому від Орілі води принесе. А за це хазяйки нагодують сироту. Часто й учителька до себе загукувала. Думав хлопчина шкіри вичинювати, як батько колись, але старий і слухати про це не захотів.
– Достатньо й моїх рук, а свої побережи!
– Тату, ви не турбуйтеся, я зможу, ви тільки показувати будете.
– Забудь про це й гадку! – стояв на своєму Степан Дорофійович.
Із горем уперемішку пережили й цю люту зиму. А воно ж і справді горе, та ще й яке! Війна…
Прийшло літо. Оріль до себе так і кликала, але Денисові було не до розваг. Знову найнявся у пастухи. Пізно ввечері приходив додому змореним, падав на лаву, не роздягався навіть, і засинав. А вдосвіта батько будили. Так не хотілося вставати, але що ж поробиш? Якось увечері приплентався у двір і через вікно побачив, що хтось із батьком за столом сидить. Зайшов до хати, а то – учителька. Привітався.
– Сідай, синку, та послухай, із якою новиною до нас Євгенія Петрівна прийшли.
– Їздила я оце до Новомосковська й почула, що в Бабайківці, під Царичанкою, ремісниче училище відкриватимуть. Я – у земство, й ледве випрохала для тебе, Денисе, направлення. Післязавтра й їхати туди потрібно.
Як почув те Денис, зашарівся. Це від радощів. Подякував учительці, а батько витер лівою рукою сльози і сказав:
–  Свята ви жінка, Євгеніє Петрівно! Дай Боже вам щастя!
– Якщо до сих пір не дав, то…

Ранок радів разом із Дениском, прозорий, сонячний, ні єдиної хмаринки на небі. Провести щасливого товариша прибігла Феня Коваленкова.
– Гляди ж, Денисе, не забувай, пиши!
– Писатиму.
Із школи вийшла Євгенія Петрівна. Коли Феня її побачила, то подалася собі вулицею, неначе проходила тут випадково. На повозці під`їхав Кирило.
– Тпру-у! – спинився.
– Глядіть же, довезіть хлопця.
– А що йому буде?
– Ось вам лист до директора училища, передасте йому, коли доберетеся. Ну, Денисе, прощавай! – пригорнула до себе і поцілувала в голову.
А хлопцеві так закортіло якось віддячити цю добру, ласкаву жінку, яка в чомусь замінила йому покійну матір.
– Спасибі вам, дорога моя, рідна… – і не договорив.
Нахилився, руку їй поцілував. Скочив на повозку. Поїхали. Денис із тихим сумом залишав рідне село, подумки прощався з Оріллю, з Багатою, з дитинством босоногим і з батьком…

НОВЕ ЖИТТЯ, НОВІ ДРУЗІ

У Бабайківку в`їхали саме в обідню пору. Кирило зупинив коней біля колодязя, щоб води напитися. Підбіг до відра й Денис. Прохолодна живлюща волога вгамувала спрагу.
До криниці підійшла літня жінка. Розпиталися в неї, де розташовано ремісниче училище. Сказала, що саме навпроти церкви. Коли під`їхали до храму, Денис чомусь почав гризти нігті. Дядько Кирило розвернув підводу і став якраз біля воріт просторого порожнього двору, на території якого стояв великий білий будинок, Хлопцеві ще не доводилося бачити таких. Безліч вікон, правда, двері посередині були тільки одні, але ж такі високі!.. Будівля крита червоною черепицею. Невже саме тут Денис буде навчатися і жити?
Дядько розпріг коней і прив’язав їх біля повозки, підсунув до їхніх морд свіжого запашного сіна, а сам подався до училища. Він пробув там декілька хвилин, але вони здалися Денисові за довгі години. Він із хвилюванням чекав вироку, а раптом не приймуть, і йому доведеться повертатися додому? Та ось на порозі з`явився Кирило. За ним вийшов і чоловік у чорному костюмі, високий на зріст, із непокритою головою, на якій м`якими хвилями гарно лежало світле волосся. Дядько покликав хлопця, Денис скочив із повозки і підбіг до чоловіків, низько вклонився.
– Добрий день!
– Добрий, добрий! – відпоів незнайомий, обняв Дениса за плечі і повів із собою.
А той знітився і обернувся до односельця. Дядько Кирило на прощання помахав йому рукою, мовляв, не журися, козаче.
Кімната, до якої завів Дениса незнайомий йому чоловік, була повною таких же хлопців, як і він, – білявих, чорнявих, рудих, русявих, але всі вони були чимось схожі між собою у загальній своїй масі. Ця схожість була не випадковою, бо тут зібралися діти бідняків. Училище було створено земством для них зовсім не для того, щоб дати їм знання. Щоправда, вони отримають професію, але й добряче відпрацюють земству за таку його ласку. Сто пар безкоштовних рук, які звикли і добре вміють працювати, теж чогось варті.
– Ось до нас поповнення із села Багатого Опанасівської волості, – сказав чоловік і легенько підштовхнув Дениса до гурту.
Хлопчина пройшов і зайняв вільне місце за довгим столом. Той, що сидів крайнім, посміхнувся і посунувся, потім простягнув руку Денисові.
– Іван Лоза з Новокущівки!
– Денис Бибиченко, – вимовив і не знав, що ще сказати.
Він ніяково дивився на цього широкоплечого парабчука з довгим русявим чубом, який раз-поза-раз падав йому на очі, і хлопчина стріпував ним так, що він знову лягав наверх. 
– Та ти не журися. Будемо друзями. Познайомся із моїм земляком.
– Марко Строїло! – простягнув руку і сусіда.
До кімнати знову зайшов той же чоловік. Відразу ж стало тихо.
– Ну ось, здається, всі вже приїхали. Давайте будемо знайомитися. Мене звуть Іваном Васильовичем Фішером. Я ваш директор, прошу любити і жалувати, – він засміявся від власного дотепу, але його майбутні учні жарту не сприйняли, а чекали, що ж директор скаже далі. – Приміщення, в якому ми зараз перебуваємо – їдальня. А ще у нас є майстерні, де ви будете здобувати собі ремесло, а ще – спальні. У дворі – свинарники, де ви самі будете ходити за тваринами. Ми ще з вами побудуємо коптильні, посадимо сад, який навесні розквітне чудовим цвітом.
Директор милувався кожним своїм словом, але багато хто з хлопців зрозумів, що тут їм відпочивати не дадуть.
– Сьогодні, – продовжував директор, – після обіду, ви ж здається зголодніли, я вас розподілю по групах за професіями, потім розмістимося в спальнях і отримаємо форму.
Товариство схвально загуло.
– Так, ось біля оцього віконечка ставайте в чергу обід одержувати. Тітонько Горпино! Давайте нам їсти!
Віконечко відчинилося, в ньому з`явилося червоне добре обличчя. Хлопці позривалися із місць і кинулися до вікна, вони ледь не збили директора з ніг. Дениса підхопив вихор і закружляв його по кімнаті. Іван Лоза якимсь чином опинився зовсім недалеко від роздачі. Він увесь час вертів головою, яка виявилася значно вищою від інших нестрижених голів. Новий товариш когось шукав. Ось він помітив того, хто йому був потрібний і гукнув:
– Денисе, Денисе! Йди-но сюди!
Бибиченко дуже зрадів, бо ще ніхто в житті про нього так не піклувався, хіба що Євгенія Петрівна. Він із великими труднощами протиснувся до Івана, а той поставив його поперед себе.

ПРИГОДА НА СТРУМКУ

Повільною чередою тягнулися дні за днями, але сумувати не було коли. Розпорядок життя в училищі був таким, що вільної хвилини годі було й шукати, не те, щоб на пустощі когось потягнуло. Недільного перепочинку хлопці чекали із нетерпінням. Отоді мало хто залишався в Бабайківці. У суботу, відразу ж по обіді, купками, або по одинці розліталися у різні кінці села, а далі – степовими курними дорогами, а чи й просто стежками – до рідних батьківських осель.
Денисові далеченько було добиратися додому, та й до кого ходити? Один Батько в Багатому, але і йому самому не було чого їсти, ще й синочок буде об`їдати. Помітили товариші, що по вихідних Денис залишався в училищі, розпиталися в нього і почали із собою запрошувати. Найчастіше він ходив до Івана Лози, або й до Чуба Василя із Василівки. І цього разу Іван підбіг до Дениса:
– Ходім до мене!
– Ходім, то й ходім! А ще хто із нами?
– Строїло, як завжди. І Степанченко Василь.
– А цей чого? Що, його в Починософіївці не чекають?
– Та дівчата наші минулої неділі просили, щоб я його привів. Дуже сподобалося їм, як він на балайці грає-виграє.
Скільки тих три кілометра для молоденьких ніг! Перебігли й не вгледіли, як уже й прийшли. Мати хлопцям води нагріла, щоб помитися було. Плюскотілися під повіткою у ночвах, немов каченята. Здорові вже, скоро по п'ятнадцять, а пустуни пустунами, неначе й горя їм ніякого. Стоїть мати, обперлася на стовпа, рушника тримає, щоб було чим витертися парубчакам. Стоїть і тільки головою хитає, а в самої одне на умі: чи живий же рідний муж, а чи скоро від нього вісточки дожидати, а може, вже й кісточки його зітліли… Коли вже повмивалися, хлопці сідали до столу, а мати їх годувала, чим Бог послав.
А вони, чи їли, чи ні – та на вулицю, бо вечір уже. Ідуть утрьох, Василь із балайкою. А ось і хата Даші Сліпньової, лампа у великій кімнаті горить. Стукають, на поріг вийшла сама Дашунька, запрошує гостей до хати. Заходять, а там уже дівчат душ сім і хлопці.
– Добривечір чесній громаді! – по-дорослому привітався Лоза.
– Добрий вечір, добрий вечір! – відповідають, а самі радіють, що сьогодні нудьгувати не доветься – музикант із струментом прийшов.
У нього, як він любить говорити, балаєчка найкраща – вона виграна здорово!
Починаються танці: Степанченко то гопака, то полечки, то сусідки заграє! Весело молодим. Натанцюються і йдуть у діброву, що на струмочку – синочку Орілі-матері. Дашина мати гукне навздогін:
– Ти ж не довго, бо в нас гості сьогодні будуть.
– Та ви, мамцю, не дуже турбуйтеся про це.
У гайку розлогі верби схилялися до води і утворювали зелені намети. Здавна молодь любила це місце. Постають на місточку і дивляться у воду, в якій віддзеркалюються зорі. Обізветься десь у кущах сіренкий. Раз, другий, і попливе солов’їна пісня над принишклим струмком. Якось непомітно порозходяться хлопці по бережку і тримає кожен свою подругу за руку. А хто сміливіший, то й за талію обнімав.
Денисові давно подобалася Даша. Вона така гарна! Очі чорні, брови чорні, коса до пояса теж чорна, а личко біленьке, а на рожевих щічках – ямочки. Коли й сердиться, все рівно гарна! Посідали на звалену вербу.
– Дашо! Це про яких гостей мати казали?
– Вони тобі потрібні, ті гості! – засміялася.
Образився Дениско, спохмурнів. Помітила це Даша.
– Та не сердься. Це вона про Миколу семінариста. Хоче його за зятя мати, бо він із багатої родини. Але ж мені він противний, дивитися на нього не хочу.
І тільки вона це сказала, як на іншому березі почувся пронизливий свист. До Дениса з одного боку підбіг Лоза, з іншого – Степанченко. На місток повиходили старші парубки.
– Ну, держись, шапка, коли б бійки не було! – прошепотів Іван.
– Нічого-нічого – ми теж не ликом шиті, – потиснув Денисову руку Василь.
Ватага зупинилася на мосту, від неї відокремився здоровань і попрямував до наших ремісничників. Зупинився кроків за три.
– Дашо, можна тебе на хвилинку?
– Не завадило б привітатися! – замість дівчини відповів Іван.
– А що ти за цабе таке, щоб із тобою здрастуваться?
– Цабе не цабе, а ми теж люди, як і ти, – пробасив, а сам посунув до співрозмовника.
У того в руці щось блиснуло. Іван же не довго думав і з усієї сили урізав супротивника по ній. Микола випустив на землю невеличкого пістолета - бульдога. Почувся постріл, агресивне товариство розбіглося хто куди і залишило свого Миколу напризволяще. Даша зойкнула. Денис швидко підняв із землі зброю і замахнувся нею у Миколину голову. Іван спинив його:
– Слухай, Денисе, не треба.
Хлопець кинув пістолет у річечку. Але вечір було зіпсовано. Ремісничники залишили спантеличеного Миколу на мосту і пішли проводжати додому Дашу, бо було вже не до гульок. На порозі їх чекала Лозиха:
– Синку, щось там на вулиці стріляло.
– Та воно, мамо, вам потрібне? Може, хто в тинку кілок зломив.
– А чого ж тоді в селі собаки зґвалтувалися і дівчата пищали?
Пройшли до хати. Мати вже постелила хлопцям на долівці. Полягали, але заснути довго не змогли. І говорити про пригоду теж не могли, бо мати могла почути. Аж далеко за північ перестали вертітися із боку на бік.
Вранці Лозиха порозштовхувала хлопців. Посхоплювалися і не розуміють, чого від них хочуть. Повсідалися на ряднині сонні.
– Та просніться ж бо! У село із волості урядник приїхав, зараз він у старости. Тільки що десяцький за вами приходив. І що це ви, іроди, учора накоїли?
Дійшло нарешті, бо посхоплювалися на ноги.
– А нас за віщо?
– За віщо, за віщо? Мабуть-таки, встряли! Ідіть негайно до старости, а то ще нагорить, що довго збиралися.
Знизували плечима, але пішли. Ранок був холодним, росяним, а хлопці в тоненьких, із чорної шкіри, формах. Стали біля старостиного двору, чекають, коли покличуть. Прийшов Миколин батько – куркуль новокущівський. Спідлоба люто глянув на хлопців, але нічого не сказав. Вибігла Уляна – дочка старости, закликала Василя, Івана й Дениса до хати. Увійшли, стали на порозі, кланяються. А урядник за столом сидить, набундючився, на вітання не відповів, тільки поглядав маленькими сірими очима на хлопців, ніби свердлами проймав їх до кісток. І вуса під його червоним носом стовбурчилися.
– Ну, розповідайте про вчорашнє! – прогугнявив.
– А що розказувати? – подав голос Іван.
– Ти нібито й не знаєш! Хто стріляв?
– Микола стріляв.
– А він говорить, що це робота оцього білобрисого! – урядник вишкірив зуби і показав на Дениса.
– Я? Я стріляв? – розгубився Бибиченко.
– Це не він! Це не він! – заступився за товариша Василь.
– А ти звідки взявся? – спрямував на хлопця свої свердла урядник, – І взагалі, вийдіть усі, окрім білобрисого.
Похнюпилися, але повиходили, а начальство веде слідство далі:
– Де ти дістав пістолета?
Денис, якого батько змалечку привчив говорити тільки правду, замкнувся в собі.
– А-а-а, – протягнуло начальство, – ти вирішив у піжмурки погратися? Десяцького сюди! – заревіло.
Забіг бородатий дядько.
– Што прікажетє, ваше благородіє?
 – На перший раз – усип йому двадцять гарячих!

СЕРГІЙ МАКСИМОВИЧ УСЕ МОЖЕ

У понеділок вдосвіта хлопці рушили у бік Бабайківки. Потрібно було добратися в училище до сніданку. Василь увесь час розповідав різні історії, щоб хоч якось розвеселити Дениса.
– Так я оце кажу, що у нас, у Починософіївці, у баби Параски був цап. Йому, мабуть, стільки років, скільки і самій бабі. Любив він пастися на площі біля церкви. Було, як побачить якусь бабу, або молодицю, і бігом до неї, наздожене і ззаду рогами – під спідницю! А батюшка у вікні своєї хати аж лопаються від сміху. Здорово боялися баби Омелька, так того цапа звали. Може, ще довго він на них страх і наводив би, тільки сталася оказія, яка коштувала йому цапиного життя.
Замовк Василь із надією на те, що Денисові цікаво стало, що ж трапилося із Омельком. Тільки ж товариш, мабуть, і не слухав, бо думав про своє. Іван смикнув Василя за рукав, мовляв, що Денискові й  без нього важко. Але він продовжував оповідати, бо мав надію все-таки розважити товариша:
– Яка подія, спитаєте ви мене, відняла життя у Омелька? Так я вам скажу. Якось повз нього батюшка проходили. І треба ж було цапові переплутати його з бабою. Встромив роги під довгу рясу і заплутався в ній. Батюшка заревіли не своїм гласом на все село. А коли падали, то накрили своїм товстим черевом сердешного Омелька. Отак із нього, бідолашного, й дух вийшов.
– Із батюшки?
– Та ні, із Омелька!
Не втримався Іван, розреготався на повні парубоцькі груди. Посміхнувся й Денис.
– Після цього наші батюшка призначили бабі Парасці сорок днів у церкві гріх свій спокутувати.
– А в чому ж бабин гріх? – спитав Денис.
– Як у чому? У тому, що чорта рогатого, та ще й з бородою, у дворі тримала.
Біля воріт училища хлопців уже чекав Василь Чуб. Коли він побачив товаришів, то навіть побіг їм назустріч.
– Чого це ви так довго? Іван Васильович наказав мені привести до нього Дениска, як тільки прийде.
– А що сталося? Навіщо він йому? – затурбувався Лоза.
Денис ще більше спохмурнів. Уже доповіли, мабуть, про суботнє. Прискорив ходу, а потім побіг. Зупинився біля дверей директора, щоб перевести подих. Постояв хвилинку і постукав. 
– Заходьте! – почулося зсередини.
Товариші вже стояли поруч. Вони хвилювалися за Дениса не менше, ніж він сам. А той зайшов до кабінету.
– Добрий день, Іване Васильовичу! – уклонився, а коліна по-зрадницьки почали дрижати.
– Що ж це ти, Денисе, у Новокущівці накоїв?
Хлопцеві б розповісти зараз директорові про все, що сталося, та чи повірить. Адже урядник усю вину на нього зложив. Але він не став розказувати, схилив голову і стояв мовчки.
– Так ось, Денисе, – Фішер трохи помовчав, а потім сказав, – не можу я більше тримати тебе в училищі – ти ж честь його заплямував.
Інший, коли б почув таке, заплакав би від образи, але Денис не такий. Він востаннє й плакав тоді, коли отець Анатолій його бив.
– Можеш збирати свої речі й сьогодні ж відправлятися додому.
Розвернувся Денис і мовчки вийшов за двері, чим зробив директорові полегшення, бо чинив той не з власної волі.
– Ну що, що він тобі говорив? – обступили Дениса товариші.
– Мене виключили з училища.
– Що? За віщо це?
– Де ж справедливість?
Загомоніли, зчинився крик.
– Ану замовкніть! – спинив хлопців Василь. – Пішли зараз же до Сергія Максимовича!
Сергій Максимович, він усе може, навіть Денисковому горю підсобити. Знайшли його в столярні, походжав поміж верстатів, розставляв на них деталі, готувався до наступного уроку. Вислухав делегацію, про щось помислив, узяв Дениса за руку і сказав:
– Ану, ходім до Івана Васильовича.
 – Не піду! – огризнувся Денис. – Я краще додому піду, батькові буду допомагати, – і не витримав, розплакався гірко, виливав із слізьми із себе всю образу на урядника, на несправедливого директора.
– Ось що, хлопці, побудьте тут біля Дениса, а я зараз повернуся, – сказав Сергій Максимович і вийшов із майстерні.
– Денисе! – це Чуб, – І не сором тобі? Неначе баба, розрюмсався. Де це ти бачив, щоб горю слізьми можна було допомагти? Не плакати треба, а діяти. Ти ж не винен? Ну, скажи – не винен?
– І ти мені не віриш? – блимнув з-під лоба Денис.
– О, це вже інше діло. Ти вже й злитися почав. Так ось, ти собі затям: ми тебе зобідити не дамо. Зараз піднімемо на ноги усіх хлопців і підемо до Фішера! Ми йому скажемо…
Але йти нікуди не довелося. І говорити нічого не треба було – до майстерні зайшов Сергій Максимович. Він повернувся, видать, із добрими вістями, бо його карі очі випромінювали радість.
– Залишаєшся, Денисе!
– Ура! – закричали щосили хлопці.
Денис стояв і посміхався із вдячності, тільки не знав, що сказати, але говорити щось потрібно було.
– Спасибі, пане майстру.
– Скільки я вам говорив, щоб ви не називали мене паном! – розсердився Сергій Максимович, – який я вам пан?

ЯК ЖЕ Ж ТЕПЕР БЕЗ ЦАРЯ?

І знову потягнулися, схожі один на один, буденні дні, сніданок, навчання в майстерні, обід, робота в саду, у свинарнику, в коптильні, вечеря, годинка вільного часу – і спати. На ранок – знову те ж саме. У свята, коли ніхто не працював, полежати б якусь часинку зайву, так ні ж. Іван Васильович піднімав своїх учнів о четвертій годині ранку, щоб повести їх до заутрені в церкву. Ось і цього разу, неначе тільки-но повлягалися, а їх уже й будять:
– Підйом! Підйом!
Посхвачувалися, одягаються з горем пополам. Але нічого, на дворі ще березень – сон швидко пройде, як рукою зніме його холодом. У дворі поставали по четверо – такий порядок. Директор очолив колону і повів хлопців до храму. Дивно якось, чомусь не примусив учнів, як зазвичай, співати Боже, царя храні.
Позаходили до церкви. Перед вівтарем уже священник стояв – пастви своєї дожидався. Першим на коліна став Іван Васильович, за ним – і ремісничники, як вівці за поводирем. Отець Никодим прокашлявся і розпочав:
– Закотілось солнишко ясноє! Наш помазаннік Божій Ніколай Алєксандровіч, самодєржец всєя Русі, отрьокся от прєстола.
У бабинцю почувся плач якоїсь жінки:
– Як же ж ми теперя будемо жити без царя-а-а?
А батюшка продовжував своєї:
– Ніколай Алєксандровіч, отрьокся от прєстола і пєредал єго брату Міхаїлу. Тєпєрь будєт созвана Государствєнная Дума, главою єйо прєдложено царьом-батюшкой назначіть господіна Родзянку.
Після служби в церкві ремісничники поснідали нашвидкуруч і розбіглися по майстернях, їм не терпілося поговорити про важливу подію. У столярній хлопці зібралися кружка, гомонять. Стукнули двері – зайшов Сергій Максимович. Усі відразу ж розбіглися кожен до свого верстата. Допитливо дивляться на свого майстра.
– Знаю, знаю, про що запитати хочете! – усміхається він, – Так, царизм повалено – до старого вороття не буде. Землю роздамо селянам, тобто вашим батькам, нехай користуються. Влада перейде до робітничих, селянських і солдатських депутатів, або до Центральної ради, що досить сильна, вона має у своєму розпорядженні і в Катеринославі, і в Павлограді, Синельниковім, Новомосковську, Кривому Розі значні збройні сили.
Загули учні, ледве спинив їх Сергій Максимович.
– Ось що, друзі, про нашу розмову – нікому! Працюємо, як і працювали. Іще одне: віднині в нашій групі повинна бути військова дисципліна. Вашим командиром призначаємо Чуба Василя. Прошу в усьому слухатися його – він моя права рука. Усім ясно?
– Ясно, Сергію Максимовичу! – вибухнула дружна відповідь.

Від того пам’ятного березневого ранку життя в училищі пожвавішало. Кожного дня туди доходили нові й нові радісні чутки.
У Царичанці відбувся багатолюдний мітинг, учасники якого ухвалили рішення про те, що кожен громадянин Царичанки повинен до останньої краплини крові боротися із контрреволюцією. Там було обрано земельний комітет, який почав розподіляти найбіднішому селянству землі Успенської церкви.
Трудящі Новомосковська ліквідували царські органи влади, роззброїли поліцію і створили народну міліцію.
Помітно повеселішав і Денис. Що значили тепер його образи у порівнянні з тим, що діялося в рідному Приоріллі. Воно оновлюється і піднімає голову! Яке гарне життя чекає на нього попереду!
Невдовзі ремісничників було вперше за три роки відпущено на канікули аж до вересня. Із радістю розходилися вони у батьківські села: там же десь землю дають – допоможуть батькам по хазяйству!

ВІДПОВІДАЛЬНЕ ЗАМОВЛЕННЯ

Прибув до Багатого й Денис. Батько спочатку і не впізнав сина. Та хіба ж його упізнаєш? Он який виріс, зовсім парубок. Волосся на голові потемнішало і густішим стало. А очі, оці сині очі, зовсім по-дорослому дивилися. Щось розумне було в них!..
– Скільки це тобі, Дениску? Мать, уже скоро сімнадцять, – походжав круг сина задоволений Степан Дорофійович, – А форма, форма яка ж гарна! Ботинки ялові? Зносу їм, видать, не буде.
А Денисові не терпілося спитати в батька про щось. Помітив це старий, пасадовив сина за стіл.
– Ти ж, мабуть, і зголоднів, а в мене і дати тобі немає чого. Знаєш, який з мене, каліки, тепер робітник.
– Як же ви живете? – здивувався Денис.
– Та так і живу. Степанида, спасибі їй, не залишає батька свого, завжди нагодує. Та й її Ярина вже зовсім дівка – у найми її віддали. А Семена вже немає.
– А де ж він дівся? – не зрозумів хлопець.
– На війні його вбито… – старечі батькові очі наповнилися слізьми, – По первах, було, Степанида так горювала, так побивалася, ледве врятували її, думали, що й душу Богові віддасть. А потім, як на весну повернуло, одійшла молодиця. А оце нещодавно землю нам дали. Степаниді  – три десятини, а мені – одну. Так я попросив, щоб земля була в одному кусневі. Все рівно, я ж її обробляти не зможу, а Степанида із дітьми якось справиться. Та що ж це я розбалакався? Ти ж надовго, синочку, додому?
– Надовго, надовго. До самої осені. Нас і відпустили ж для того, щоб допомогли батькам землю обробити.
– От добре! – зрадів старий, а потім відразу якось знітився.
– Що з вами, тату?
– Розумієш, Денисочку! Ти приїхав допомагати із землею впоратися, як же ж це ми зробимо, коли в нас із тобою ні плуга, ні борони, ні навіть насіння ніякого, не будемо вже говорити про силу тяглову…
Посміхнувся Денис на такі батькові слова, засунув руку до кишені і вийняв звідти невеличку золоту монетку і простягнув її старому. Узяв Степан Дорофійович гроші, а сам, видно було по його очах, злякався.
– Та не бійтеся, тату, не вкрав. Чесною своєю працею зароблено ці гроші, – і розповів, як отримав їх.

То було минулої осені.  Якось у майстерні до Дениса підійшов Сергій Максимович.
– Одержали ми замовлення: зробити дерев`яне ліжко поліроване на точених ніжках для доньки голови земської управи. Я оце собі подумав і вирішив, Денисе, доручити цю роботу тобі.
Розгубився хлопець:
– А чи вистачить у мене хисту? Справа ж не з легких…
– Вистачить, вистачить. Я допоможу тобі. Зрозумій, хлопче, ми з тобою зробимо дуже гарне ліжко і зовсім не для того, щоб догодити панові голові. Ми маємо їм довести, що простий український народ – талановитий, чорт забирай!
Із того дня закипіла творча робота. Сергій Максимович креслення зробив, розміри розставив. Навчив хлопця розбиратися в них. Найскладнішою справою було виточити ніжки. Вже із десяток їх готових лежало на верстаті, але Денисові ні одна не подобалася. Чогось таки не вистачало. А чого – ніяк не міг зрозуміти. Візьме одну, в руках повертить. Ота бульбашка, що зверху, якась така незграбна І тут пригадалися Денисові мальви, які розквітали під вікном, коли мама Оляна ще живою були. І так йому захотілося з цієї бульбашки рожу зробити, що аж руки затрусилися! Узяв ніжку, затиснув її на верстаті               і потихеньку-потихеньку долотом, а потім ножем. І вже готова квітка. Здається, подув би на неї, і пелюстки зашелестіли б. Непомітно для Дениса ззаду наблизився Сергій Максимович, стоїть, милується.
– Ну і молодець же ти, Денисе! Справжній червонодеревець із тебе вийшов!
Таким чином й інші три ніжки зробив, а потім і спинки, на яких по два голуби сиділо, немов живі. Настала черга полірувати деталі. Сергій Максимович показував, як це зробити – суконку мокав зразу в лентрик, потім у політуру. На останок денатуратом лиск наводили. Працював Денис, старався. Хтось саме до майстерні зайшов, бо стукнули двері. Злякав цей стукіт хлопця. Рука, в якій була жерстянка із денатуратом, струснулася, і фіолетова рідина розбризкалася по спинкам і зіпсувала усе полірування. Такі негарні плями з`явилися на них. Ну що оце тепер робити? Хлопчина ледве не заплакав. Сергій Максимович побачив, що скоїлося.
– Садова твоя голова! Справді ж бо, молодець!
Узяв циклю і вже мовчки почав зчищати поліровку до самого білого дерева. А Дениса аж у жар кинуло, сором йому – краще б майстер ударив, чи що, а то – молодець… А Сергій Максимович, ніби нічого й не сталося:
– Давай лентрик, неси політуру, будемо працювати.
До вечора закінчили справу, склали ліжко, поприсідали, милуються. Денисова посмішка, немов із дзеркала, зі спинки виглядає. І як же не радіти, адже ж він сам, своїми невеликими руками, створив таке диво!
На ранок біля училища спинився екіпаж, за ним під`їхала ресорка. Із екіпажу вийшов товстуватий панок невисокого зросту, у солом’яному брилі. Подав руку дівчині – гарній панночці, яка легко вискочила на землю і взяла батька під руку. Вони попрямували до училища, від якого вже біг Іван Васильович і низенько вклонявся:
– Добро пожаловать, пане голово земської управи, добро пожаловать! Ваше замовлення виконали.
Пан задоволено, поблажливо посміхнувся і з дочкою попрямував до директорського кабінету. Невдовзі вони з`явилися в майстерні. Іван Васильович так запобігливо відчиняв перед панами двері, що на нього було гидко дивитися, як ото чоловік стелився і принижував власну людську гідність.
Сергій Максимович із Денисом мовчки стояли біля свого творіння. Коли панночка побачила ліжко, то аж застрибала біля нього від задоволення.
– Хто ж зробив таку красу? – спитав поважно пан.
– Бибик Денис, найкращий наш учень! – повідомив директор і показав на юнака.
– Як, оцей хлоп? – здивувався пан і вийняв із кишені товстого гаманця, дістав із нього золоту монетку у п’ять рублів і простягнув її хлопцеві.
Денис, як стояв на місці, так і не поворухнувся. Не хотілося йому брати із рук оцього неприємного пана гроші. Іван Васильович обурився:
– Бери, Бибику, та дякуй пана – руку йому поцілуй.
Тільки ж ці слова не дуже подіяли на Дениса. Сергій Максимович зрозумів, що йшлося до скандалу, і промовив:
– Бери, Денисе, батькові поміч буде.

– Отак, тату, я ці гроші й заробив.
– Ну й добре. Купимо на них насіння для посівної і наймемо коней для обробітку землі.

А ЗЕРНА ПРОРОСТУТЬ…

Із спокійним серцем залишав восени Денис свого батька, коли від`їздив знову на навчання. Урожай зібрали хороший, хлопець працював заради нього всю весну і літо. Будуть забезпечені хлібом і батько, і Степанида з дітьми. Вже не посміє вона говорити старому, коли той попросить її зварити кулешику, і де він у чорта взявся на її голову.
В училищі на Дениса чекала новина – залишив Бабайківку і виїхав у невідомому напрямку Іван Васильович. Керівництво училищем узяв на себе Сергій Максимович. І знову ремісничники були завантажені роботою до краю, але виконували її з великою охотою. Денисова група на замовлення земельних комітетів виготовляла в майстернях борони і віялки, слюсарі – плуги. Продукція з коптильні вже не йшла на столи керівників земства, її відправляли солдатам під Новомосковськ.
У вільні години учні збиралися в їдальні і навчалися співати революційних пісень. Сергій Максимович проводив із ними бесіди про політичний стан на Катеринославщині. Коли хтось із хлопців запитав у свого нового директора, чи той, бува, не більшовик, він тільки посміхнувся й нічого не відповів.
Якось учні зібралися, як завжди, в їдальні і почали співати. Строїло організував струнний оркестр, до якого увійшли два гітаристи, троє балалаєчників і один домбрист. Хлопець так старанно керував музикантами, неначе справжній диригент. І не дай Боже комусь узяти не ту ноту! Маестро (так називали Строїла за надмірну заповзятість) починав неймовірно сердитися. Він тупотів ногами, розмахував балалайкою, а від цього його руде волосся тріпотіло вогнищем, а ластовиння, яким рясно було всіяне все лице, виділялося на ньому ще виразніше, а на носі виступали крапельки поту.
 У такі моменти від кумедного вигляду маестра усім хористам робилося дуже весело. Одному музикантові-невдасі було не до сміху.
– Живо принесіть хто-небудь відро води! – гукав котрийсь із товаришів.
– Навіщо тобі вода?
– Хіба ти не бачиш, що маестро зайнявся, горить увесь, загасити потрібно.
Товариство вибухало голосним дружним реготом, і Строїло біг із кімнати. На порозі він ледве не збив Василя Чуба, який саме сюди заходив, у нього в руці була газета.
– Що це з ним? – дивувався Василь, коли став поперед хору.
Він розгорнув газету і показав її ремісничникам, які відразу ж змовкли і чекали від свого командира якоїсь новини. Хтось уголос прочитав назву Звезда.
– Друзі! Ось тут таке написано, таке…–  від хвилювання Василеві здавило горло.
– Та читай вже! – почулося звідусіль.
Хтось вихопив у нього газету, і всі почули не зовсім зрозумілі для них слова:
– 25 жовтня в Петрограді перемогла Велика жовтнева соціалістична революція.
У їдальні зробилося зовсім тихо.
– Що це за революція така? – почулося серед цілковитої тиші.
– Соціалістична – це значить наша: робітнича і селянська! – звідкілясь узявся сяючий Сергій Максимович, –  Влада перейшла до рук більшовиків! Скоро, зовсім скоро ми і в себе наведемо порядок. У Царичанці вчора відбувся мітинг, на якому було створено революційний комітет.

Таку новину приніс Чуб у грудні. Вона приголомшила Василевих товаришів, які й прожили у постійному очікуванні всю зиму. Прийшла зовсім непомітно весна вісімнадцятого. Ще вчора була зима, а сьогодні до хлопців привітно всміхалася весняна днина, уквітчана пухнастими біленькими котиками верболозу.
 Ремісничники заповзято працювали у саду. Тепер він належав їм, як і все, що було в училищі – вони стали його хазяями. Обкопували трирічні деревця, а на городі Денисова група із відрами садила картоплю. Весело було юнакам. Котрийсь затягнув Розпрягайте, хлопці, коней, і вже пісня обізвалася в сорок молодецьких голосів, її підхопили і в саду. Повнилася, могутнішала, немов весняний ручай.
Але що ж це за хмара насувала на село? А то ж бо і не хмара – німці численним своїм військом здіймали на дорозі куряву. Ось вони вже мишиного кольору мундиром заповнили усю площу біля церкви.
Обірвалася народна пісня на півслові. Ремісничники позабігали до училища. Страшно їм було, що ж тепер буде? Сергій Максимович біля своїх учнів – хоч і заспокоював їх,  але й сам теж розгубився, бо не знав, що робити. А до училища вже прямували сірі чужинці у блискучих касках із шпилями, а попереду них, неначе пес, низько кланявся і скакав бабайківський багатій. Зайшли до коридору.
– Хто директор?
– Я, – вийшов наперед Сергій Максимович.
Офіцер презирливо глянув і зрозумів, що проти нього стоїть із гордою непокритою головою українець, якого не зможе він скорити.
– Ведіть нас до кабінету! – розпорядився, а сам віддав якусь команду німецькою своїм солдатам.
Забігали німці поміж хлопців, лякали їх гвинтівками. А юнаки збилися в один куток і з острахом поглядали на зброю. Почалося принизливе обмацування. Перевірили німці кишені в одного – йди у інший куток. Переходили до наступного.
– Немов щурі, - з огидою прошепотів Денис своєму товаришу.
– Нічого, наші їм дадуть, вони їм покажуть! – відповів Василь і міцно стис Денисове плече.
До коридору двоє солдатів вивели Сергія Максимовича із скрученими за спиною руками. Юнаки захвилювалися, загуділи, коли побачили директора в такому стані. Десь у цьому рою вихопилося відчайдушне:
– Бий гадів!
Почулися постріли. Сергій Максимович щосили вигукнув:
– Стояти на місці!
Сколихнулася жива стіна й застигла. Вона проводжала в його останню дорогу свого вчителя, який навчав їх не тільки ремеслу, він посіяв у їхніх вразливих душах зерна надії.
За годину офіцер повернувся і застав хлопців у тому ж кутку під дулами ґвинтівок свої помічників.
– Ви більше не будете навчатися. Ви підете додому.

Далеко позаду залишилася Бабайківка, але коли Денис озирався, то бачив чорний дим десь там, у селі: це горіли хати. Їх палили німці по указці куркулів і багатіїв. За їхнім доносом вони повісили Сергія Максимовича, який так і залишився гойдатися біля церкви. І мертвим він продовжував навчати своїх хлопців, бо сповнював їхні серця ненавистю до інтервентів. Вони так і не дізналися – він з більшовиків, чи з українських націоналістів…
І кожен із його учнів, хто проходив біля шибениці, поклявся, що буде люто мститися ворогам. Поклявся в цьому і Денис. Він ще не усвідомлював, як саме це робитиме, але твердо вирішив, що не сидітиме із складеними руками. У його юнацькій голові засіла одна, лише одна думка:
За що, за що вони його повісили? Що він їм зробив?
На очах виступали сльози, але Денис їх не соромився.

А поле дихало весною. Від чорної землі піднімалася пара, густа, сиза, неначе туман. Дорога підсохла, її краї почали зеленіти молодою травою. Ліс на обрії вже не чорнів, а зробився якимсь блакитно-зеленкуватим. Він поглядав на поля, неначе через марлеву завісу, добре виполоскану у підсиненій воді. По полю походжали чорні граки, але Денис нічого цього не помічав. Він мовчки йшов по знайомій дорозі і думав уже не про Бабайківку. Його помисли були зараз у рідному селі: як там батько, Степанида з дітьми? Чи їм є що їсти, чи вистачить зерна засіятися? А може, вже і в Багатому німці, і землю у бідняків відібрано?
Денис ішов від села до села, і скрізь бачив пожежі, чув людський плач. Біля кожної волості або збірні стояли шибениці. Вони не були порожніми. І юнацьке серце ще більше наповнювалося ненавистю до окупантів, його кулаки стискалися з кожним селом все міцніше.

ПРОЛОГ

Оповідання  про Дениска писалися мною зі слів  Дениса Степановича Бібіченка, колишнього начальника відділу кадрів колишнього тресту Нікопольбуд.
Писалися, доки був живим мій герой. Не стигли ми з ним завершити цю роботу, бо пішов він за обрій. Нехай буде пам'ять про нього світлою…
      




   





2 коментарі:

  1. Наче з джерела чистої води напилася... Давно не читала таке рідне, таке гідне, таке справжнє українське слово. Хай з Богом спочиває душа Дениса Степановича Бібіченка,а хотілося б ще про нього почитати.
    Пане Валерію, спасибі Вам за таку чудову прозу! Хай тече далі та чиста вода джерельна, щоб кожний спраглий міг зупинитися й напитися.

    ВідповістиВидалити
  2. Цілком прієднуюсь до попереднього коментаря...Читається легко і хочеться, щоб було далі і далі...Живе і яскраве слово Майстра!

    ВідповістиВидалити