середа, 1 червня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ. МІЖ ДВОХ РЕВОЛЮЦІЙ, роман (уривки)


Валерій ТЕРЗІ

МІЖ ДВОХ РЕВОЛЮЦІЙ

роман (уривки)

Переднє слово

Цей твір створювався до 100-річчя Жовтневого перевороту.
Якщо Юхим Гальперін написав Досліди психоаналізу: сказ покидькау жанрі  кіносценарію і трилера,  то мій твір – традиційний роман. У Ю. Гальперіна – твір про успішну операцію Генерального штабу Німеччини по нав'язуванню Росії, з якою вона воювала, маріонеткового уряду, то у мене – показ того, як більшовики нахабно використали ту енергію, яка охопила царську Росію у вигляді соціальних та економічних протестів на початку двадцятого століття.
Коли я працював над романом, то іноді мені здавалося, що мої герої – це я сам. Коли писав про того, чи іншого, то перевтілювався в нього, а це вимагало великої віддачі емоційних сил. Я люблю своїх героїв, вони належали до різних політичних партій, а їх розплодилося тоді, тих партій, неначе грибів після літнього дощу. І спробуй розберися, хто є хто. Найбільші мої симпатії на боці Євдокимова, Антипова, Куксіна. Це – молоді, сповнені сил, революціонери. Вони вірили в те, що створювали, вірили у суспільство рівноправне, без поневолювачів, і не їхня вина, що більшовики їх використали.
Мої герої існували насправді, вони жили і працювали в Нікополі. Найстаршому з них – Куксіну, коли його розстріляли, було 43, Антипову – 25, Євдокимову – 19.
 Мало залишилося про них матеріалів, які б допомогли змалювати моїх героїв живими людьми, зі своїми почуттями, переживаннями і роздумами, і тому доводилося домислювати, щоб їхні образи постали у творі повнокровними і правдивими. Нічого не знаю про їхнє особисте, інтимне життя. Які були у них сім`ї, чи були у них діти, кого вони кохали? А без цього герої – не герої, а кістяки, а тому вважаю за правильне нарощувати їх своєю творчою фантазією.

Своїх читачів хочу застерегти від помилкової думки – вважати мій роман за документальний твір, бо я йшов від історичної правди до правди художньої.

Глава 2.

Весна тільки починалася, але впевнено відбирала свої права у зими. Підсохли доріжки обабіч вулиць, попід парканами пробивалася зелена травичка. Сонце сяяло на небі, горобці голосно цвірінькали… Весна!
Недільний ранок, і справді, видався чудовим. Білий кам’яний двоповерховий будинок купця Гусєва – один із найкращих у місті, чимось схожий на свого пихатого хазяїна, чисто вимитими вікнами дивився з погордою на базарну площу і на низенькі одноповерхові будиночки навпроти. Неначе говорив:
– Куди вам до мене!
Із вікон його другого поверху долинала на вулицю музика грамофона. Там святкували день народження, найменшого із чотирьох дітей Гусєва, Андрія. Йому сьогодні виповнилося двадцять три роки. Після смачного обіду молоді розважалися танцями у просторій залі, їхні матері поважно сиділи попід стінами, зручно повмощувалися у м`яких кріслах і на диванах.
А чоловіки зібралися в кабінеті хазяїна Степана Тимофійовича. Палили дорогі цигарки, пили коньяк. Були тут хазяїн чугунок-мідноливарного заводу, голова тимчасового комітету Микола Іванович Олексієв, запеклий монархіст нотаріус Геннадій Іванович Мазанков, протиєрей Покровського собору, преподобний отець Веселовський, голова міської управи Володимир Аристархович Ганін, володар механічних майстерень Віктор Іванович Худяков. Одним словом – цвіт нікопольської знаті. І сам хазяїн – найбагатший у місті купець, який тримав першокласний магазин, що займав увесь перший поверх його будинку.
День народження сина став чудовим приводом, щоб зібратися їм разом і обговорити, я жити далі, намітити плани на майбутнє, бо смутні часи настали. Правда, усі їхні думки сходилися на одному – потрібно об`єднати свої сили. Серед присутніх не вистачало тільки жандармського ротмістра Гната Вікторовича Красовського. Чомусь не прийшов, хоча й обіцяв.

На базарній площі почали збиратися люди, їхні потоки вливалися сюди з усіх вулиць, неначе весняні ручаї Йшли робітники, селяни, залізничники, кустарі з маленьких майстерень, річковики, інтелігенти, домогосподарки і навіть школярі. Над колонами демонстрантів майоріли червоні прапори, які від яскравого сонця ставали ще яскравішими, церковні хоругви, лозунги. Гомін наростав, ширився.
Гості Гусєва забули про коньяк і залишили свої кришталеві келихи на столі й припали до вікон.
– Чернь збирається на свято свободи, – насмішкувато сказав хазяїн.
– Я б їм зараз показав свободу! – процідив крізь зуби Мазанков, – Була б моя воля, виставив би кулемета на вашому горищі, шановний Степане Тимофійовичу. Я б їм показав свободу! – Із оцього самого вікна, правда, через шпаринку зачинених ставень спостерігав я мітинг у дев’ятсот п’ятому. До цих пір пам’ятаю їхню відозву. Тільки збройне повстання припинить ганебне існування самодержавства! – говорилося в ній. Згадую, й мурашки поза спиною бігають.
– Страшно згадувати! – хитнув розкішною гривою о. Веселовський, – Але Господь не допустив тоді бидло до престолу. Не допустить його до влади й тепер.
Михайло Михайлович криво усміхнувся:
Не допустить ваш Господь, якщо ми Йому допоможемо.
До кімнати зайшов захеканий ротмістр Веселовський.
– Добридень, панове! Що діється, що діється! – Добридень! – вийшов йому назустріч хазяїн. – Чому це ви, Гнете Вікторовичу, запізнилися? І що це нас за вбрання таке – цивільне?
– А я, вибачайте на слові, по задвірках до вас добирався. Тільки спробуй зараз попастися їм на очі!.. Жандармерію розгромили!
– Панове! Ходіть-но сюди. Вони, здається, мітинг починають.
Степан Тимофійович відчинив кватирку, щоб було чутніше, про що говоритимуть виступаючі. На імпровізовану трибуну виліз чоловік середнього віку, зняв із голови капелюха і почав розмахувати ним, чим забезпечив своєму виступові тишу.
– Друзі! Товариші! Вітаю вас із святом свободи!
– Хто це такий? Ніяк не впізнаю, – запитав нотаріус і поправив на м’ясистому носі золоте пенсне.
– Е-е-е! Це мій давній знайомий, ліберально налаштований Овєчкін, – відповів на запитання ротмістр.
А Овєчкін запально вітав нікопольців:
Царський уряд скинуто! Цар Микола відмовився від престолу, його наступник Михайло – не спроможний замінити брата. Довго, дуже довго ми чекали цього дня. Свобода, товариші, свобода!
Почулися крики:
  Ура! Ура!
І раптом загальний тріумфальний крик, що рвався із сотень міцних горлянок злетів над містом, заповнив і кабінет Гусєва. Спантеличені гості Степана Тимофійовича злякалися, що полопають їхні барабанні перетинки, і затулили вуха.
Могутня ріка радості повільно схлинула. А на трибуні зявився новий оратор:
Наша перемога велика! Але вона обумовлена не організованістю народу, яка у передреволюційний період ні в якому разі не відповідала поставленим перед демократією задачам, а виключно обставинами останніх моментів нашої історії.
Отець Веселовський засміявся:
Розумно, дуже розумно, але зовсім незрозуміло!
Той, що виступав, тим часом продовжував:
Ці умови скороминучі. І для того, щоб закріпити за народом березневі завоювання сімнадцятого року, необхідно створити міцну, струнку організацію робітничого класу. Ми, більшовики, заявляємо: сила – в цій організації, товариші! А коли проб`є слушна година, організація робітників зуміє дати відсіч усім зазіханням на завоювання революції, звідки б ці зазіхання не виходили!
Грім рукоплескань – ніхто не жалів долонь. Цей невідомий більшовик, неначе вгадав, що за вікнами будинку Гусєва назрівала змова проти повсталого народу. У Степана Тимофійовича від злості аж борода затрусилася, і він прошепотів:
Сволота…
Відбулася зміна ораторів. На трибуні Василь Антипов, технік-будівельник залізничної станції, керівник місцевих есерів. Його вже впізнали всі гості Гусєва. Руде волосся Антипова аж горіло на сонці.
– Товариші! Попереду – скликання Установчих Зборів. Старий лозунг, який гримів ще з тисяча дев’ятсот четвертого року, знову у всіх на вустах. Чим же Установчі збори відрізняються від Державної думи? А тим, що вони є відображенням вільно висловленої волі народу. Дума не могла встановити нового зразка правління в Росії. Її рішення потребували згоди імператора. Установчі збори скликаються для того, щоб народ через своїх представників вирішив питання про тип правління і виробив нові основні закони. Рішення Установчих Зборів нічиїм санкціям не підлягають, бо через збори повинні виражатися бажання народу. Установчі Збори можуть передати корону Михайлові Романову, або возвести на престол нову династію…
Ото дає! – почулося в натовпі – За кого агітуєш, шкуро!
Мітинг захвилювався, але Антипов – досвідчений оратор, уміє володіти слухачами, і владним жестом, високо піднятої, руки підготував аудиторію до дальшой своєї промови:
Я сказав, що збори можуть, але вони можуть також і проголосити демократичну республіку. Так ось, виберемо до Установчих Зборів своїх депутатів. Представники робітничого класу зустрінуться там із представниками інших груп населення. Робітничим депутатам необхідна буде діяльна енергійна підтримка усього робітничого класу для того, щоб вони змогли відстояти в Установчих Зборах наші вимоги, щоб були, нарешті, стерті з лиця російської землі залишки старого ладу. Організуймося ж для цієї підтримки!
На площі знову почулися оплески, але вони вже не були такими гучними, як попередні. На трибуні – знову Овєчкін. – Коли ще ті Установчі Збори будуть скликані, ми не знаємо. Але є пропозиція завтра о п’ятнадцятій годині провести вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. Прошу на цей час до приміщення мирового судді направити по одному депутату від кожної спілки, починаючи від залізничників і закінчуючи домогосподарками.
– Оце діло! Молодець Овєчкін!
– А зараз давайте пройдемо вулицями міста, нехай усі побачать, що ми є, нехай усі відчують нашу силу!
Завирувало, забурунило людське озеро, неначе могутній велетень зруйнував загату, і міцний потік, що все змітав на своєму шляху, хлинув, і за хвилину ставок спорожнів і відкрив поглядам спостерігачів каміння мостової.
– Так! – замислено виговорив хазяїн і схаменувся, неначе після довгого сну, повернувся спиною до вікна і сказав: Прошу сідати, панове.
Гості поважно повсідалися на свої місця, як по команді насупили брови, і якийс час сиділи мовчки їхній колективний розум працював зараз, я єдине ціле, в одному напрямку: як запобігти лихові, яким було насичене повітря не тільки базарної площі, але й повітря у кабінеті хазяїна.
Не даремно хвилювався Степан Тимофійович, коли запізнювався ротмістр, бо той був їхнім ідейним, хоча й не офіційним, ватажком, тому погляди усіх присутніх були спрямовані зараз на нього, пана Красовського.
– Що ж ви мовчите, Гнате Вікторовичу? – не витримав нотаріус.
– Чому мовчу? Думаю я.
– Що ж ви думаєте?
– Потрібно нейтралізувати їхні ради.
– Як же їх нейтралізуєш? – розвів руками голова міської думи, він уже зрозумів, що головувати йому залишалося недовго.
– А так! Потрібно просувати до рад своїх людей, а це зрбити не важко. Кожен із вас у себе на місцях підбере депутатів і пошле завтра на організаційне засідання. Головне – не допустити до влади більшовиків. Нам потрібно боятися Пастухова, Куксіна. А з есерів – Антипова, ох і гаряча ж голова!
– А чому Антипова? – не зрозумів Олексієнко, – Він же на мітингу агітував за Установчі Збори.
– Ви слухайте його менше, – обурився ротмістр, – Я вже знаю, що говорю. Це не та людина, на яку можна поставити!
– А на кого ж тоді ставити? – не здавався Олексієнко.
Ротмістра аж злість розібрала. І який же дурень обирав оцю недалеку людину   головою Тимчасового комітету?
– На своїх, на своїх треба надіятися. Будемо висувати в ради Гольдинера, Мандрикіна і Овєчкина.
– Овєчкіна? – здивувався Степан Тимофійович, це отого, який півгодини тому радів, що царя скинули?
– Ну та й що, що радів? Він – недалека людина, яка немає досвіду політичної боротьби, хоча відомий, як ліберал, який лаяв царя за чашечкою кави.
– Правильно! – підтримав Красовського отець Веселовський, – Такі, як Гольдинер, Мандрикін, а найбільше Овєчкін, будуть слухати наших порад, а якщо потрібно, то й наказів, – Тим більше, що Овєчкін – мій боржник.
– Чудово! На тому й порішимо! – підвів підсумок хазяїн, – Давайте вип`ємо за успіх нашої великої справи.
Усі присутні підняли келихи, налили й Красовському, цокнулися:
– За успіх! За удачу, понове!
Швидко розійшлися. Степан Тимофійович випроводив гостей за ворота і хотів уже повертатися до двору, коли з-за рогу будинку вийшов солдат, один рукав його шинелі було заправлено в кишеню. Щось знайоме було в його обличчі. Солдат наблизився до Гусєва і привітався:
– Добрий день, хазяїне.
Тільки-но він заговорив, як Степан Тимофійович упізнав його. Це був його колишній прикажчик Іван Середа, якого три роки тому він віддав у солдати замість свого найменшого Андрійка. І ось він повернувся, але ж залишив на війні свою правицю.
– Доброго дня, Іване. Ти до мене в гості?
– Ні, не в гості… – знітився Середа, – Я думав, що георгієвському кавалерові знайдеться у вас притулок, може ви мене на роботу узяли б.
– Який із тебе працівник без руки? Та й усі місця у мене зайняті, – повернувся
до воріт, щоб Іван зрозумів, що розмову закінчено.
Але солдат не дозволив Гусєву зайти у двір. Він із силою смиконув лівою рукою колишнього хазяїна за комір полу шубка, що аж по швах затріщало.
– Ні, ви мене так не зустрічайте! Не маєте права мене так стрічати. Я замість вашого сосунка без руки залишився…
Від несподіванки Степан Тимофійович аж злякався, бо не чекав такого від, спокійного і покірного колись, Середи. Він розвернувся до Івана, схопив його за барки солдатської шинелі і з силою струсонув, хижо блимнув очима і процідив крізь зуби:
– Про яке право ти мені тут талдичиш, сучий сину? Хіба я не з твоєї згоди посилав тебе до армії? Хіба я тобі за ту давню послугу не заплатив? Хочеш, ще дам грошей?
Він відштовхнув від себе враз зів’ялого Середу, витягнув із внутрішньої кишені гаманець і подав йому четвертну.
– Пощавай, Іване! І більше на моєму шляху не попадайся – розчавлю, немов жабу. Зрозумів?
Настрій було зіпсовано.

Глава 7.                                                                           

Борька Хазан насолоджувався волею. Не тобі уроків, ні домашніх завдань, а найбільше радувало хлопця те, що не потрібно більше бачитися із отцем Сербіним.
Із самого ранку разом із сусідським дітьми біг на берег Дніпра дивитися, як пробуджується від зимової сплячки річка. А це так цікаво!.. Дніпро широкий біля Нікополя, його течія повільна, і все-таки його середина не замерзала, і тільки у дуже сувору зиму, якою була й цього року, по льоду можна було переходити на лівий берег.
Ще вчора Борька сковзався на рівній і блискучій, немов те дзеркало, поверхні льоду, а сьогодні вже страшно було й заходити на нього. Місцями утворилися вікна води, темної і таємничої. Борька спробував, було, зробити кілька кроків, як лід затріщав, і він з переляку забалансував руками і позадкував.
– Чого ти поліз туди? Скупатися захотів? – закричала сусідка Феня.
На березі переляк повільно відхлинув, але хіба ж можна показувати перед Фенею, що він злякався? І Борька знову, тільки трохи нижче, вискочив на лід і почав пересовувати ногу до ноги, але не встиг і отямитися, як провалився, і холодна вода обпекла його тіло. Від несподіванки хлопчина навіть забув, що потрібно кричати, кликати на допомогу. Він борсався в ополонці і обламував її льодові краї, здирав до крові нігті.
Товариші Бориса, а їх було троє, застрибали берегом і не знали, як йому допомогти. Найрозумнішим зараз було б здійняти галас, покликати дорослих. А Феня обережно лягла на живіт, вона намагалася здолати свій страх і поповзла до ополонки, у руках тримала гілку верби, яку підібрала на березі. Ось вона вже простягнула гілку Борьці, який жадібно ухопився за неї. Дівчина відповзала назад і намагалася з усієї сили утримати ту гілку, але вона була сухою й обломилася. В руках у Феньки залишився тільки огризок цурпалка. Борька бóвтався у воді і втрачав сили, а разом із ними, й надію на спасіння.
Феня вибралася на берег і забігала по ньому, вона шукала, чим ще можна було б допомогти Борьці. Хлопчаки, нарешті, почали кричати, а разом із ними – і Феня. Вони лементували щосили, і їх почули. Від залізничної гілки, що йшла до пристані, вискочили із паровозу і вже поспішали на допомогу двоє чоловіків у чорних форменках. Один із них так само, як і Феня, ліг на лід і за мить опинився уже біля ополонки. Він кинув до Борьки один кінець свого ременя і витягнув хлопця на лід. Вони поповзли до берега, але лід не витримав їхньої ваги і провалився. Тепер уже двоє борсалося у воді. Але невеликої небезпеки вже не було, вони відчули під собою дно.
Другий залізничник підхопив нещасного Борьку на руки і поніс його від берега, на ходу спитав у дітей, де живе хлопець. Фенька заметушилася попереду, а залізничник оглянувся і крикнув своєму товаришу, який саме знімав із себе мокрого піджака:
– Миколо Никифоровичу! Я зараз!
Від будинків біг Степан Дорофійович. Коли Борька побачив батька, то вирвався з рук залізничника і кумедно, немов мокрий пес, застрибав йому назустріч. Старий на ходу виломив лозину, і хлопця зустрів її свист. Лозина добряче приставала до мокрого. Борька заскавчав і поскакав додому. А Микола Никифорович разом із своїм товаришем Володимировим, а разом із ними і Борькини друзі, голосно розреготалися. Злий Степан Дорофійович плюнув з досади собі під ноги і пішов услід за сином.
Увечері Борька лежав за занавіскою на печі й потихеньку плакав, щоб не почув батько, бо йому добряче влетіло він нього.
І чого я не втопився? – жалів сам себе, й від цього сльози ще більше лилися, – Нікому я не потрібен. Сербінов із школи вигнав, тато побили…
 У цей час у двері хтось постукав. Степан Доро фійович впустив до хати якогось чоловіка, і Борька перестав плакати, виглянув у шпаринку, щоб побачити, хто ж то прийшов. Посеред кімнати стояв залізничник, який витягнув його вранці з води. Батько тиснув чоловікові руку.
– Спасибі вам, Миколо Никифоровичу. Ви врятували мого сина, а я так і не подякував вам.
Куксін, неначе маленький, так здалося Борьці, відповів:
– Нема за що, Степане Дорофійовичу. Хіба б ви не кинулися спасати чужої дитини?
Батько забігав круг Куксіна і запрошував його сісти. Старий склав на стіл свої великі руки і почав скаржитися:
– Цілий день бігає, сам собі пан, із школи Сербінов вигнав, ось і жирує тепер.
– А як він, синок ваш, чи не захворів після льодового купелю?
– Та вродє нє, навіть не кашляє. Я його березовою кашею вилікував.
 Борька згадав батькові ліки  і почав гладити побиті місця, а вони від дотиків його пальців ще більше заболіли.
– А він молодець! – похвалив Куксін Борьку, – На воді добре тримався.
– А як же! На Дніпрі ж виріс! – із гордістю за сина відповів старий і знову занепокоївся: – Жаль, немає в мене горілки… Я б вам могорич поставив.
– Ви не хвилюйтеся, я ж не п`ю… І взагалі, не за цим прийшов.
Старий Хазан приготувався уважно слухати. Такий шановний чоловік як Куксін із дрібницею до нього, звичайно ж, не прийшов би.
– Віддайте мені вашого сина в учні, – сказав Микола Никифоровича таким голосом, неначе мав сумнів, що Степан Дорофійович погодиться.
І справді, батько крякнув від здивування і відповів:
– Спасибі за ласку, але нехай він мені вдома допомагатиме, – він обернувся до печі і гукнув: – Ану, Борько, злазь. Іди подякуюй Миколі Никифоровичу за порятунок. Він тепер твій хрещений батько.
Барька клубком скотився на долівку, підійшов до столу і виструнчився, неначе на уроці перед Сербіновим, і тільки його очі промовисто говорили, що йому дуже хотілося б працювати у депо. Він навіть про біль свій забув.
– Підійди до дядька, поцілуй руку своєму спасителеві…
– Що ви, що ви! – обурився на батька Куксін, а до хлопця лагідно мовив: – Будеш залізничником?
– Буду! – видихнув із себе Борька, але глянув на батька і додав: – Як тато скажуть…
– Ні, рано йому ще на залізницю ходити! Нехай вже біля мене крутиться, Після сьогоднішньої купелі хочу його на очах мати. Ви вже вибачте, Миколо Никифоровичу.

Куксін давно пішов додому, а Борька на печі довго ще повертався з боку на бік, він ніяк не міг заснути, а все ображено думав про батька, що не пустив його в учні до слюсаря. Невже він хоче, щоб і Борька увесь свій вік кожух`якою був? Нащо йому здалося отезолоте ремесло, як любив говорити старий. Воно, хоч і золоте, проте ледве з кусня на кусень перебивається їхня сімя – Борька і Степан Дорофійович.

Глава 16.

Не даремно батько на руки все жалівся, що боліли вони йому. Терпів-терпів, до лікарні звернувся, й залишили його там, а через деякий час до Катеринослава відправили. Зостався Борька сам на хазяйстві. Найбільший клопіт – за городом ходити, але ж годуватися якось потрібно було. Ось і найнявся пасти чужу худобу, а то – кому дров нарубає, кому води від Дніпра принесе. А за це хазяйки попоїсти дадуть сироті.
Десь через місяць Батько повернувся; як зайшов у двір, Борька не впізнав його – думав, що якийсь чужий згорблений дід приблудився, та ще й без руки. Вище ліктя страшна культя брудними бинтами запеленатая, неначе дитинча… Виглянув хлопець у вікно і почав вдивлятися у знайоме рідне обличчя і таки зрозумів, що то Степан Дорофійович. Зойкнув від болю в дитячому серці, зовсім по-дорослому воно. Вискочив із хати і зупинився, як укопаний, на порозі.
Батько теж зупинився, ноги далі не несли, немов до землі приросли.
– Здрастуй, синку, – дивився на Борьку жалібними очима, з яких двома потічками знаходили собі дорогу поміж численних зморшок і повзли старечі сльози, які він не витирав і не стидався їх, – Як жити тепер будемо?
– Не плачте, тату, тільки не плачте, – підійшов до старого Борька, взяв його за ліву здорову руку і, як малого, повів до хати,   – Я працювати буду, якось проживемо.
Сусіди почали говорити про диво. Мовляв, Бог покарав старого Бибика за те, що той підняв руку на священика. Але ночами, коли батькові здавалося, що Денис уже спить, ставав він на коліна до того кутка, де раніше висіли образи, і гірко молився, вимолював у Господа прощення.

Дні стояли теплі і сонячні. Дніпро до себе так і кликав, але Борьці було не розваг. Знову найнявся в пастухи. Було, увечері прийде змореним, не роздягається, а так одягнутим впаде на лаву і засне. А вдосвіта батько будять, але так не хочеться підніматися, але що ж поробиш? Говорив Борька із Степаном Дорофійовичем про те, щоб той показав йому, як шкіри вичиняти, але старий і слухати про це не схотів.
– Достатньо й моїх рук, а свої побережи!
– Тату, ви не турбуйтеся – я зможу, ви тільки показувати будете.
– Забудь про це й гадку! – стояв на своєму Степан Дорофійович.
Якось увечері приплентався у двір і через вікно помітив, що хтось із батьком за столом сидить, а в дворі до підводи коні прив’язані зелень їдять. Зайшов до хати, а то якийсь чоловік. Привітався.
– Сідай, синку, та послухай, з якою до нас новиною дядько Іван заїхав. Він був на ярмарку, а оце й до нас завітав. Говорить, що до сестри твоєї, Насті, що в Покровському живе, з германської чоловік повернувся, Пилип Мусійович. Пам`ятаєш його? Іван їхній теж повернувся.
– Якось один за одним і з`явилися в селі, – обізвався дядько, – Пилип іще весною, а Іван –недавно. Так Настя просила, щоб ви зі мною до них і приїхали.
Зрадів Борька, що поїде в гості, й Івана побачить, і Дмитра, бо давно не був у селі.
 – На ранок і поїдете! – сказав батько.
– А ви що, удома будете? – здивувався хлопець, що батькові не цікаво побачити родичів.
– Не поїду я. А ти, Іване, – звернувся він до гостя, – і ти, Борисе, нічого їм не говоріть про мою руку. Чуєте? Нічого! Нехай Настя там хоч через мене не плаче, бо їй, бідній, і так вистачає.
Другого дня Борька лежав на повозці й дивився, якк пливли угорі хмари, він посміхався до них, а скоріше – думкам своїм, які випереджали дядькових Іванових коней і летіли в рідне село, в якому народився і виріс хлопчина. Але раптом на його лиці зявилася темна тінь, неначе від чорної грозової хмари, що наповзала якраз на червоне сонце. Може, та тінь і від неї, та скоріше – від  сумних Борчиних спогадів.
Тоді йому було десять років. Борька добре пам’ятає 1914-й рік. Із Покровського  кожного дня забирали чоловіків. У селі й без того було невесело, а тепер і поготів. Скрізь голосіння, сльози, прокльони війні, як на кладовищі.
 Вулицею швидкою ходою, із торбиною через плече, крокував Пилип Мусійович, Настін чоловік. Ось і до нього черга дійшла постоять за царя і отєчєство. Настя біля воріт голосила, волосся на собі рвала. Меншенькі діти круг неї й собі заливалися. П`ятеро їх біля матері. А вона побивалася, тужила на всю вулицю:
– Та на кого ж ти нас покидаєш, голубе сизокрилий? Та коли ж це нам виглядати тебе-е-е?
Старші хлопці, Іван і Дмитро, матір утішали, а тільки ж вона – безутішна, сердешна. А потім зірвалася з місця, та за Пилипом своїм навздогін, за поли почала хапати.
– Не віддам, не відпущу!..
– Та хіба ж я з радості йду на цю, Богом прокляту, війну?
– Не віддам, не віддам! – не чула чоловікових слів, – Як же ж я одна діточок прогодую?
Уже й батько, Степан Дорофійович  через городи з іншої вулиці прибіг, коли почув доччин крик.
– Заберіть її, тату! Й так на душі гидко!
Не та вже сила у Степана Дорофійовича, хіба втримаєш молодицю, навіть, якщо вона й дочка твоя. Вийшов із свого двору сусіда Іван, спасибі йому, спинили таки Настю.
А десь на початку шістнадцятого, це коли Борька з батьком уже в Нікополі жили, й Івана їхнього, коли тому вісімнадцять стукнуло, забрали до війська. І ось зараз повернулися вони додому, живі й не покалічені. Як же ж Настя з дітьми радіє, що нарешті всі до купи зібралися!
– Тпру! – смикнув коней дядько Іван, чим відігнав від Бориса його невеселі спогади.
Хлопець підвів голову і побачив поруч із повозкою високого юнака, більше на панича схожого, ніж на простого робітника чи селянина, хоч і був бідно зодягнутим.
– Якщо до Покровського йдеш, то сідай – підвезу, – обізвався до подорожнього дядько Іван.
Юнак подякував і вмостився біля Борьки, який уже не лежав, а притулився спиною                  до спини дядька Івана і з цікавістю поглядав на незнайомця. Їздовий прицмокнув на коней, махнув батогом для годиться, і коні знову пішли, повільно наближаючи підводу до мети.
– Чий же ти будеш, щось не впізнаю тебе? – спитав дядько.
– Я не з Покровського... – неохоче відповів юнак.
Деякий час їхали мовчки, бо між попутниками утворилася невидима стіна ніяковості, а все через те, що вони були чужими і зовсім незнайомими. І знову першим обізвався дядько Іван:
– То, може, до когось із рідні?
– Немає в мене рідні там, добираюся я в Покровське, щоб місцями запорожців пройти, на церкву козацьку подивитися. Її, кажуть, сам Шевченко малював.
– Малював, малював! – зрадів їздовий, – І запорожці наше село заснували. Більше половини села від запорожців свій рід і ведуть. А тобі навіщо це?
– Я, дядьку, хочу про славне наше козацтво поему написати. Ось їду матеріали збирати.
– А ти хто ж такий будеш, – здивувався Іван, – чи не письменник, часом?
– Не письменник ще, – знітився юнак, – але чого на світі не буває? Ось закінчу гімназію…
– Та ти, видать, із господських, – підозріло оглянув його одяг, наче й не схоже.
– Мій батько на заводі робітником.
– Це добре! – схвально хитнув головою чоловік, – Тепер і прості люди у науку вибиваються. Це добре.
Борька із заздрістю поглядав на несподіваного супутника, бач, він навчається, і не де-небудь, а в гімназії.
– Як тебе звуть? – нарешті обізвався. – Сергієм. Сергієм Євдокимовим. А тебе?
– Мене? Борисом.
– Ось і познайомилися. Ти з Покровського?
– Ні, з міста. Ось до сестри їду. Можеш і ти зі мною до них… Там гостям завжди раді, й переночувати пустять, місце знайдеться, – по-дорослому запросив Борька.
– Спасибі, було б непогано, а то в мене там нікого із знайомих немає.
В обідню пору в`їхали в село. Біля двору Сердюків Бориса вже зустрічали племінники, та більше годилися б вони йому за братів і сестер, бо старшому з них, Іванові, було вже дев’ятнадцять, і повернувся він з війни, Дмитрові – сімнадцятий минуло, Ярині – шістнадцять. І тільки Петро, Тарас і Андрій були меншими, ніж Борька.
 Оця ватага обступила воза і радо вітала гостя. Одна Тетяна залилася румянцем ніяковості і не підійшла, а стояла біля воріт, бо побачила незнайомого, чужого хлопця. Вона м`яла кінчик товстої коси і з-під лоба поглядала на прибулих.
Сергій дивився на дівчину і, здавалося, забув, чому приїхав сюди. Саме таку він вимріяв собі довгими вечорами самотності. Її чорні очі заглядали у саму душу, ніби питали, хто ж він такий і чому раніше його не зустрічали на своєму шляху.
– А це хто  з тобою? – голос Івана, наповнений надтріснутим баском, повернув юнака до тями.
– Це мій товариш, його Сергієм кличуть, – відповів Борька.
Із двору вибігла мати оцього великого сімейства, сплеснула руками і запричитала:
– О Господи милостивий! Хто до нас приїхав! Борисочку, братіку мій ріднесенький! – обцілувала хлопця, що навіть розгубився і зніяковів від несподіваних пестощів. – А де це батько? Не приїхав? Може, нездужає?
– Здоровий, здоровий! – заспокоїв Борька.
А маленька і прудка його сестра Настя вже кликала гостей до хати:
– Проходьте, проходьте! А в нас така радість! Сьогодні з фронту Пилипів брат повернувся. Ти пам’ятаєш Дмитра Мусійовича? – спитала вона в Борьки.
Чи пам’ятає він Дмитра? Мабуть, і не впізнає, бо сім років його вже не бачив. У хаті за столом сиділо двоє братів, які обняли один одного за плечі. – А це хто? Борис? – не спитав, а ніби ствердив Дмитро Мусійович. Він підвівся, і Борька побачив його у повній красі – на ньому гарно сидів гусарський костюм. Унтер-офіцер щиро посміхався через довгі посивілі вуса, а на його грудях сяяли чотири георгіївські хрести.
До самого вечора брати згадували про бойові походи, про жахіття війни…  Ох і набридла ж вона їм, ця війна!
– Як же ви тут живете? – продовжував перервану розмову Дмитро Мусійович.
– Отак і живемо, – сумно посміхнувся на братове питання Пилип, – Свою десятину засіяли, та ще у пана Розенталя орендували три. Одну – за гроші, дві – на одробіток. Ти не чув там, чи скоро селянам землю даватимуть? Говорять, Ленін обіцяв. – Ленін? Ти менше його слухай, дасть він тобі, так і гляди. Командир нашого полку говорив, щоб ми ні за ким не йшли, а роздивилися краще. За ким більшість, казав, піде, за тим і ви йдіть. Я його слова добре запам’ятав.
– А в нашому полку більше робітників служило. – продовжив Пилип. – так вони про Леніна розповідали, за нас він, за робітників і селян. Він за мир, хіба ти не за нього? Ось візьмуть робітники владу в свої руки, тоді згадаєш мої слова, брате.
– В глеку молоко – та голова не лізе! Поживемо – побачимо!
– А як там у румунештів життя?
– Ой і не питай! Така вже бідність, гірше ніж у нас.
Дітвора сиділа по кутках і боялася пропустити мимо вух хоч слово, всі уважно слухали, про що говорять чоловіки. Дмитро розповідав уже, як добирався він додому з румунського фронту:
– Приїхали ми з товаришем, він з Томаківки сам, до Кривого Рогу. Стемніло уже. Попросилися до одного хазяїна, спасибі добрій людині – прийняв на ніч, та ще й за стіл запросив. Тільки сіли вечерять, коли це в хату вривається чоловік із десять робітників. Де в кого ґвинтівки напоготові.
– А! – кричать, – гайдамаки приїхали!
– Не гайдамаки, – кажу, – гусари ми, додому з фронту їдемо. Ось документи в нас є. Зброя наша в кутку стояла, позабирали вони її.
– Добре, – говорить старшой, – ми вас не зачепимо, а ось ґвинтівки і коней заберемо.
– Оружіє, – говорю, – беріть, можете ще й нагана взяти. Навоювався, більше не хочу. Віддав я йому наган – А коней не чіпайте. Ми з ними сім год служили. А тепер віддати? А дзуськи! Вони нам ще в господарстві знадобляться.. Подякував старшой за нагана й наказав коників нам залишити. А його дружки захотіли сідла відібрати, але й цього він їм не дозволив, добра душа, видать. Справедливий чоловік.
Довго ще розмовляли брати, малеча спати повкладалася і тільки Іван, Дмитро, Борька, Сергій і Тетяна пішли до річки, бо вечір той особливим був – Івана Купала. Небо рясно всіяло зірками, під вербами горіли святкові вогнища. Парубки завзято стрибали через вогонь, а дівчата то там, то тут спускали на воду віночки, щойно сплетені, бо сподівалися дізнатися про свою долю. Сергій посміхнувся, він згадав Шевченкового рядочка: Цікаві, нігде правди діти. Він уперше потрапив на такі гуляння, і тому хлопця розібрав великий інтерес. ВІнжалкував, що вже темно, і він не зможе записати почутих пісень, і навіть не помітив, як залишився наодинці, бо хлопці побігли до гурту і забули про нього, а Тетянина постать біліла  зараз серед дівочої зграйки.Вона вишукувала квіти і теж почала плести свого вінка. Раптом над сонними химерними вербами злетіла пісня, і Сергій знову пошкодував, що вже ніч. Він притулився щокою до шерехатого стовбура дерева і намагався запам’ятати слова.
На Івана, на Купала, що Іван діє? 
Жито сіє.
У нашого жита гарні вершечки.
Було б тобі, Іванку, з нами гратися.
Що Іван діє? Пшеницю сіє.
У нашої пшениці жовті косиці.
Було б тобі, Іванку, не купатися,
Було б тобі, Іванку, з нами гратися.
Обірвалася пісня, дужий сміх її обірвав, бо від села несли на палицях два опудала – Івана і Купалу. Збіглися хлопці і дівчата до гурту.
– Що з ними будемо робити?
– Топити їх, топити!
І знову обізвалася пісня:
Та купався Іван,
Та у воду упав.
Купала на Івана,
Купала на Івана.
І бідні опудала потонули у темній воді метрів за десять він Сергія, який підійшов поближче до берега, щоб краще роздивитися обряд потоплення. Молодь розбрелася поміж вербами, а Сергієві зробилося сумно, бо знову він залишився наодинці. Хлопець нагнувся до води, щоб зачерпнути пригорщами її місячне сяйво, коли глядь, а до нього припливає віночок.
– Віддай, віддай! Це мій! – почулося у Сергія за спиною.
Він дістав з води вінок і повернувся на голос, щоб побачити, хто ж це крикнув. Перед ним стояла Тетяна, що від несподіванки аж зойкнула, бо ніяк не сподівалася, що побачить зараз саме Сергія.
– А ось і не віддам! – засміявся хлопець.
Тетянка кумедно закопилила губу і подалася геть. Сергій наздогнав її, вискочив навперейми і лагідно попросив:
– Постій, не тікай.
Він обережно одягнув вінок на дівочу голову, й вони повільно пішли поруч.
– А де це всі? – спитав юнак, але від хвилювання не почув власного голосу.
– Пішли по цвіт папороті.
– Давай і ми його пошукаємо, – запропонував Сергій, – Може, виведе цей цвіт нас на скарби заховані.
– Виведе! – засміялася Тетяна, – і щасливо метнулася стежкою поміж вербами, однією рукою тримала вона свою товсту косу, щоб не била по спині.
Сергій побіг за дівчиною.
А повний місяць поглядав їм услід і лукаво посміхався…

Глава 25.

У місті щось коїлося, а що саме відразу зрозуміти було важко. Застогнали залізні жалюзі на вікнах крамничок, торговий люд поспішав по швидше позачиняти вікна й двері. Метушня котилася хвилею від будинку до будинку. Та ось із провулка вивалюють озброєні хлопці, дуже схожі на бандоту, і розкочуються в різні боки, немов більярдні шари по зеленому сукні базарної площі. Це – шибеники отаманші Марусі Нікіфорової. Вони вдираються до крамничок і трощать усе на своєму шляху. Вереск, стрілянина, зойки.
– За що воювали, революцію дєлалі? Наш час настав, покористувалися – і будя, мать вашу…
Христолюбиве Маруськине воїнство довго в місті не затримувалося, бо боялося розправи робітничих загонів. Воно хапало, що бачило, а більше вино, пиво, харч, і поверталося до залізничної станції, де стояв Маруськин поїзд, який курсував між Олександровськом і Єлисаветгорадом, по дорозі сіяли страх у душах селян і містян.
Хвиля розбою відкотилася до залізниці, але один молодчик затримався – мало здалося. Коли він пробігав попід вікнами взуттєвої крамнички, то помітив на вітрині гарні хромові чоботи. Захотілося мати й собі таких! Бандюк навалився вагою свого вгодованого тіла на двері, розчинив іх і увалився до приміщення. У кутку трусився переляканий продавець-єврей.
– Не бійся, юдо, не вб`ю, – ухопив чоботи й поскакав до виходу.
Тут його погляд затримався на касі – ящику із грішми. Знайшовся там і об`ємний гаманець. Він згріб купюри, запихнув їх до капшука, якого сховав на волохатих грудях. Але далеко втекти бандитові не вдалося, бо його затримав підрозділ народної міліції, який складався із п’яти озброєних робітників. Де й поділася зухвалість зухвалого вояки. Вигляд він мав жалюгідний, коли його привели до Антипова. Перед ним стояв чоловік далеко не хвацького вигляду, років за тридцять, вуха якого пашіли червоним. Кінчики довгих вусів звисали донизу, мов обсмоктані шматки мочала, волосся стовбурчилося у різні боки. Зате ж він був у нових чоботях.
– Що з ним робити, товаришу Антипов? Може, – до стінки й розстріляти?
Бандит затрясся, мов овечій хвіст.
– Пощадіть! Христом Богом молю, згляньтеся!
Василь Григорович із огидою поглянув у його бік і тихо, але впевнено, сказав:
– Поїду зараз до мадемуазель Нікіфорової в гості.
– Це безглуздо! – гаряче запротестував Данило, який допомагав Антипову, – Вона вб`є вас! Он скільки в неї головорізів. А у нас у даний момент що – п’ятеро дружинників! Я протестую.
– Не гарячкуй, хлопче, не метушись. Поїхали на станцію.
Вибігли на вулицю, де стояла заряжена двома кіньми підвода, на якій сидів дід Єрмолай. Він був у совдепі ще й за конюха. Він куняв, але з рук віжок не випускав. Першив усадовили бандита, а потім і всі останні повсідалися.
– Поганяй, діду, до станції.
Заторохтіла повозка і почала витрушувати із пасажирів усе нутро. За годину прибули на місце. Показали Єрмолаєві, де зупинитися. Антипов скочив із повозки. Петренко – за ним.
– Ні-ні! Ти залишайся, юначе, біля арештованого, а ви, товариші, – звернувся він до дружинників, – теж будьте тут.
– Як же так! – захвилювався Іван, – Вони уб’ють вас, Василю Григоровичу.
– Не бійся, не посміють вони цього зробити. Тонку кúшку мають.
Антипов швидко подався до штабного вагону Маруськи. Його шлях перегородили двоє молодчиків із гвинтівками і шаблями.
– Куди путь держиш, товаришок?
– Сюда нізя!
– Мені потрібна ваша отаманша Нікіфорова.
– Нащо вона тобі, рижий товариш очок?
– Поговорити потрібно.
– Усім потрібно.
Із вагона виглянув здоровило у кошлатій шапці із цигаркою в зубах.
– Поропустіть, Маруся дозволила, – це був штабс-капитан Козубченко.
Антипов піднявся до вагону за ад’ютантом Нікіфорової. Вагон було розділено на дві половини. Тут, де перебувала отаманша, було обставлено, як у кабінеті. Далі – двері до іншої половини. Маруська сиділа, закинувши ногу на ногу. На ній були сині козацькі шаровари, вишивана чоловіча сорочка, поверх якої накинуто червоний оксамитний жилет.
Говорили, що вона більше схожа на чоловіка, ніж на жінку, а Маруся красива: років тридцяти, циганського типу, чорнява, із пишними грудьми, які високо поднімали сорочку – потім Антипов буде ділитися своїми враженнями із товаришами.
Сиділа Нікіфорова за столом і м'яла в зубах цигарку. Жінка бавилася маленьким браунінгом. Їі губи нервово пересмикувало. По праву й по ліву її руки стояли озброєні охоронці.
– Що скажете? За чим прийшли?
– Я прийшов із протестом, – спокійно почав Антипов, – Із протестом проти мародерства і злодійств, що вчиняють ваші гвардійці у місті.
– А хто ти за один, щоб протестувати?
– Я голова Нікопольського совдепу, – відповів Василь Григорович, – Моє прізвище Антипов. Так ось, я протестую і вимагаю негайно залишити наше місто.
– Ти говориш, що мої бійці грабують? – зло блимнула вона чорним циганським оком, – А де докази?
Доказів виявилося чимало. Виктор Григорович витягнув із кишені пачку розписок, що залишали їх бандити на місцях пограбувань: За все із`ятоє буде розплачуватися совдеп. І простягнув їх Марусці. Вона подивилася на папір, і навіть не прочитала нічого.
– А з чого видно, що що це мої хлопчики писали? Там же ясно сказано, що розплачуватиметься совдеп. – У нас ще є доказ. Наші дружинники заарештували на гарячому твого бан…, пардон, гвардійця. Марусині очі ще більше почорнішали.
– Ти не мав права його заарештовувати! – владно заговорила вона.
– Я його привіз із собою. Ось і гаманець із грішми, якого він забрав у продавця.
Маруська наказала своєму ад’ютантові  привести до неї цього вилупка. За хвилину перед нею стояв її вояка у нових чоботях.
– Ти що ж оце, … твою мать! – люто прошипіла крізь зуби Маруська і двічі стрельнула із браунінга по його ногах.
Нещасний звалився на підлогу і заскавчав, немов цуценя. А Маруська повернулася до Антипова:
– А ти, присідатель, моїх людей не трож – я над ними судія!
Адютант поклика із тамбура вартового, і вони вдвох поволокли із вагону свого продірявленого кореша.
– Шагай, присідатель, і більше на моєму шляху не попадайся!
Антипов спустився із вагону і тільки тоді помітив, що в нього почали дрижати руки, тільки на вулиці відчув, як почало спадати нервове напруження. А йому вслід неслися слова … з телеграфним стовпом у горло, а назустріч уже біг Данило.
– Вони вам нічого не зробили, Василю Григоровичу? А в кого стріляли?
– Не хвилюйся, хлопче, все в порядку, все в порядку.

Післямова

Нікопольські більшовики планували майбутнє життя, життя без експлуатації і насильства, без горя і сліз, життя, наповнене працею і щастям, миром і рівноправ’ям. І плинув час, який, як здавалося цим молодим людям, повертав стрілки Всесвітнього Годинника все ближче і ближче до нової ери.
Це вони, робітники – члени більшовицької партії – були першими, через що їм було найважче, бо до них ще ніхто на планеті Земля навіть і не мріяв створити робітничого уряду, а вони відважилися. Вони були першими.
Вони повірили у свого вождя, і в цьому була страшна світова трагедія і трагедія кожного із моїх героїв. Не пройшло і року, як вони перетворилися на огидне знаряддя у руках злочинців-аферистів від Леніна.
Уже в 1919 році із сіл Нікопольської волості почали вивозити продовольство для голодної Радянської Росії, а нікопольські більшовики видали наказ для селян про заборону полювання та здачу мисливської зброї. Надалі вони хотіли провести ще й перепис майна селян, через що у передмісті Нікополя Лапинці, селяни побили завзятих переписувачів, бо їхня завзятість викликала у них спротив, і люди такого стерпіти не змогли.
Потім місцева влада оголосила мобілізацію, а за неявку було обіцяно покарання за законами воєнного часу. Лаврін, начальник Нікопольського гарнізону, із 3 по 9 червня 1919 оголосив часом постачання Червоної Армії, а червень - місяцем здачі зброї. Він вимагав від лапинців суворого виконання свого наказу, а інакше село буде  обстріляне. 6 червня почалося насильницьке вилучення зброї. Але ж окремі групи у супроводі членів парткому почали реквізовувати ще й взуття і одяг. Ось тоді у селян і увірвався терпець.
У ніч із 7 на 8 червня селяни вогнем зустріли реквізиційний загін. Церковні дзвони сповістили про початок повстання у велике релігійне свято Трійці Господньої. Керівниками повсталих селян були колишні військові Мазенков, Кіт, Чайковський, селянські ватажки Тесленко, Третьяков, Сіроштан. На допомогу лапинцям поспішили селяни із багатьох сіл Нікопольської волості.
Селянське правління на чолі з М. Петренком видало листівку:
... В ніч на свято Святої Трійці, 26 травня, коли грабіжники-комуністи, зневажаючи все наше святе, не дивлячись на великий день, з відома своїх влади в 12 годин ночі збройними командами почали грабувати наших трудівників-селян, відбираючи у них останнє, ми повстали проти насильників-комуністів і повалили їхню владу, замість якої поставили свою селянсько-робітничу радянську владу із середовища відомих нам чесних трудівників, які користуються довірою, а не пройдисвітів- грабіжників, які були раніше. Товариші робітники! Ми хочемо не комуни, а виборної радянської влади і життя мирного і спокійного.                                                                                                                     Із архіву
Більшовики повтікали з міста, але 594 з них було заарештовано повстанцями, а 16-ро за вироком суду громади були розстріляні.   Серед них і Куксін, Антипов,  Ковальов-Остроухов, Євдокимов, Дідик, Кріпак, Загребельный, Калашников, Радіонов, Головко...
Найбільш безглуздим був розстріл Сергія Євдокимова, який до мародерства більшовицької влади, на мій погляд, був непричетним. Він належав до невеликої групи соціал-демократів інтернаціоналістів. У кінці березня 1919 року його обирали завідуючим відділом народної освіти. Він відкриває нові школи, дбає про вчителів, у травні під його керівництвом було відкрито Народний будинок і музей образотворчого мистецтва. Говорять, що перед своєю смертю він перехрестився…
Для придушення повстання до Нікополя прибув інтернаціональний полк, загін чекістів і команда бронепоїзда «Товаріщ Лєнін». І вже 16 червня повстання було потоплено в крові. Командир групи військ Нікопольського напрямку Булгаков визначив втрати повстанців у 1000 загиблих. Сучасники свідчать, що після бою вулиці були встелені трупами.
Під час української революції та громадянської війни 1917-1921 рр. внаслідок бойових дій, репресій, епідемій та голоду населення Нікополя скоротилося із 34950 до 10545 чоловік.
Енергія, яка охопила царську Росію у вигляді соціальних та економічних протестів на початку двадцятого століття, була приборкана і перейшла у хронічну важку хворобу насильства радянської російської імперії. Чому таке стало можливим? Чи могло тоді усе піти іншим шляхом? На моє переконання – ні, не могло. Бо, як сказав у одному із своїх інтерв’ю Юхим Гальперін, Уся країна була хворою. Просто-таки вагітною насильством. Тому не треба вигадувати казки про трьох євреїв із маузерами, які сп'яну розстріляли Святу Русь. Повторюю: немає нічого гіршого, ніж незрозуміле до кінця минуле. І все що відбувається сьогодні, навалюється на нас, як цунамі, це звідти... Із жовтня 1917 року.

Немає коментарів:

Дописати коментар