пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

Публічна лекція до 30-річчя Чорнобиля «Катастрофа ім. Леніна». УКМЦ, 28....

четвер, 28 квітня 2016 р.

OT VINTA - Наші хлопці на війні (ПРЕМ`ЄРА!!!)

Черненко: ІДОЛИ І МОРДОР

Черненко: ІДОЛИ І МОРДОР: Жодної згадки не можна залишить, Там де були кляті ідоли. Ідоли смерті і вбивста свідки Мають навік вони згинути! Жодного каменю й нап...

Черненко: ОКУПАНТАМ

Черненко: ОКУПАНТАМ: Це почалось Вбивствами на Майдані - 20-го лютого дата стоїть, На москальській кримській медалі... Це почалось Коли там в Криму Від с...

середа, 27 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ оповідання ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ


Валерій ТЕРЗІ

ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ

оповідання

1

Артур вирішив це несподівано сам для себе: він уб’є його, свого кривдника і мучителя. Він не думав зараз ні про дружину, ні про дітей, ні, навіть, про те, що буде з ними, коли його, Артура, заарештують і посадять. Кров пульсувала у скронях так голосно, неначе внутрішні молоточки вибивали по стінках черепу із середини чіткий ритм. Йому здавалося, що цей стукіт чутно зараз не тільки йому, але й іншим. Тільки це його не зупиняло, й він швидко йшов коридором училища і не помічав здивованих поглядів тих, хто траплявся йому на шляху. Мабуть, у ці страшні хвилини очі Артура були схожі на очі божевільної людини, бо його колеги, які зустрічалися йому, відходили убік і оберталися йому услід.
Чоловік рішуче зайшов у відчинені двері приймальної директора училища і зупинився перед його дерматиновими дверима, він збирався їх відчинити. За столом сиділа секретарка, яка рвучко підвелася і голосно сказала:
– Заждіть, Артуре Івановичу! Михайло Якович зайнятий! У нього секретар приймальної комісії. Директор просив, щоб ніхто не заходив.
Від несподіваного попередження секретарки, від її голосних слів Артур Іванович прийшов до тями і якось раптово зів`яв. Де й подівся його зáпал. Він відразу відчув, як ноги наливаються гарячим свинцем, їх важко було відірвати від підлоги, та все ж він віднайшов у собі сили, щоб відійти від дверей, і присів на запропонований йому стілець.
– Що з вами? Вам погано? – заметушилася секретарка, налила склянку води і піднесла її Артурові.
Він із вдячністю подивився на дівчину і взяв із її рук склянку, зробив кілька ковтків. Стало легше дихати, в голові посвітлішало, і чоловік розсердився:
Та що це таке! Хіба ж так можна? Візьми, Артуре, себе в руки! – наказав сам собі, підвівся і повільно вийшов у коридор, – Що зародив, те й одержав, – думав він, – Так-так! Що заробив, те й маєш!
Повернувся до свого кабінету, причинив щільно двері і прихилився спиною до холодної стіни і тільки тепер відчув, як тремтять його руки.
Заспокойся, друже! Заспокойся… – умовляв себе, неначе когось іншого.
Гірко всміхнувся, бо згадав, як декілька хвилин тому збирався оцими руками, що зараз дрібно тремтіли, придушити директора. Він пильно обдивився свої руки і з жахом заховав їх за спину.
Цього тільки і не вистачало! – подумав із злістю на себе і сів до столу. – Потрібно усе описати і самому відвезти до міністерства. Там зрозуміють, там розберуться…
Але зосередитися так і не зміг. Написав декілька рядочків, розірвав аркуш на дрібненькі шматочки і викинув усе до урни. Затиснув голову руками, довго просидів отак, але так і не наважився на рішучий крок, потім підвівся і пішов додому. По дорозі роздумував, чому він такий невезучий, і чим завинив перед Богом, у якого не вірив, і перед людьми, яким уже не вірив.
На вулиці було сонячно і спекотно: середина літа. Перехожі поспішали до води, на пляж, щоб урятуватися від жарі, але йому було байдуже, Артур нікуди не поспішав. Повільно брів містом і до болю в голові намагався пригадати, з чого все це починалося…

2

Чудовий липневий день, друге липня, п’ятниця. Тільки що відбуяли урочисті збори, на яких вручали дипломи випускникам – майбутнім медичним сестрам. Артур у якості голови студентського профкому вітав іменинників зі святкової сцени, бажав щасливої дороги в їхньому житті, і задоволений своїм виступом із величезним букетом у руках ішов із будинку культури через скверик до училища.
Він добре пам’ятав, як його зупинила юрба дівчат і попросила сфотографуватися із ними на згадку. А на порозі знову позував серед юних афродит у білих халатах. Поруч із ним стояла завуч, яка тихо сказала:
– Артуре Івановичу, зайди до мене – є розмова.
Зайшов і по її очах зрозумів, що трапилося щось не дуже приємне. Ірина Володимирівна вже сиділа за столом і перекладала з місця на місце папери, його сісти не запросила.
– Ти завтра вихідний? – запитала і не подивилася в Артурові очі.
– Вихідний, а з понеділка – у відпустці. А що?
– А те, що я прошу тебе вийти на роботу.
Артур захвилювався:
– Що трапилося, Ірино Володимирівно? Ти можеш сказати?
– Трапилося, трапилося… – аж тепер вона подивилася на Артура, – хтось анонімку написав у Міносвіти. Про червоний диплом Олександра Москаленка. Тоді, після педради, ти його оцінки перевіряв?
– Так, я. За дорученням Михайла Яковича. Перевіряв разом із Заячук Валентиною Петрівною.
– І скільки в нього було перездач?
– Десять. По дві на семестр. Усе за законом.
– Ну, якщо за законом – це добре.
– А чому ти хвилюєшся так? Ти ж прийняла справи від колишнього завуча, коли вже диплом Москаленку було вручено. Чого тобі боятися? – він наголосив на слові тобі.
Ірина Володимирівна пом’якшала й уже зовсім іншим тоном сказала:
– Приходь узавтра, ще раз перевіримо усі журнали, щоб комісію із Облздоров`я зустріти із спокійною душею.
– Добре, прийду, – відповів Артур і подався з кабінету завуча, але тривога в душі почала наростати.
Він ішов додому і заспокоював себе, що все буде добре, адже його особистої вини у цій справі немає, а в пам`яті оживала та лютнева педагогічна рада. Усе тоді йшло, як і повинно було йти. Звітував голова державної комісії, проголосували за червоні, потім – за звичайні дипломи, і коли вже рада наближалася до кінця, піднялася викладач фізкультури Савчук і зі сльозами в голосі сказала:
– Діти заробили червоні дипломи, своєю працею заробили – я рада за них. Ось тільки обрáза бере, що ми один диплом даватимемо не заслужено.
Викладачі загомоніли:
– Кому це?
– Поясніть!
Директор підвівся з-за свого столу стривожений:
– Так, Еммо Іванівно! Поясніть!
Фізкультурниця дрібно закліпала, повернулася до викладачів і витерла чергову сльозу, що нібито набігла на її очі, і плаксивим голосом продовжувала:
– Ні, мені обідно! Хтось своїм горбом диплома заробляв, а хтось випросив п’ятірки…
–  Скажете ви, нарешті, у чому справа? – розсердився Михайло Якович.
– Москалюк! Олександр! Та й Артур Іванович добре знає про все це. Він за нього просив. І я за його проханням п’ятірку поставила.
Артур від самого початку виступу фізкультурниці сидів неспокійно і здогадувався, куди вона гне, підвівся й голосно випалив:
– Хіба я вас просив поставити йому п’ятірку за красиві очі? Я просив прийняти від нього перездачу. Чи не так, Еммо Іванівно?
– Так, саме так.
– Тоді чому ви не прийняли перездачі, а просто так подарували йому п’ятірку? Із щедрості?
Емма Іванівна не знайшла слів на своє виправдання, і коли вже сідала, то сказала:
– Москалюкові однокурсники писатимуть у газету, якщо він одержить червоного диплома.
Це була її козирна карта. Коли вона її викинула, то з виглядом переможниці подивилася у бік директора, що ж той на це скаже. А він, директор, який усе своє життя страшенно боявся усіляких суперечних питань і страшився комісій, сказав:
– Спасибі вам, Еммо Іванівно, за сигнал. Ми його перевіримо. Завтра вручення дипломів – Москалюкові видавати не будемо. Перевіримо його оцінки.
Артур сидів злий, і злість вирвалася із нього назовні. Він підвівся і сердито заперечив:
– Як голова студентського профкому, я не раджу вам цього робити. Людина отримує диплом один раз у своєму житті. Ви зіпсуєте хлопцеві свято. Хочете перевіряти – перевіряйте сьогодні.
Із Артуром погодилися, створили комісію на чолі із завучем Зінаїдою Михайлівною, яка за три дні мала здавати свої справи і йти собі на заслужену пенсію. Коли Артур ішов із педради, то помітив, що до кабінету завуча разом із членами комісії заходила й фізкультурниця, яку до складу комісії не обирали. Він не втримався і теж зайшов. Емма Іванівна обернулася до нього й вигукнула:
– А ви чого прийшли? Ви – зацікавлена особа.
– Чого це він – зацікавлена особа? Артур Іванович, як голова студентського профкому, повинен відстоювати інтереси студентів! – заступився за Артура котрийсь із викладачів.
Заохочений підтримкою, Артур почав вимагати, щоб Емма Іванівна покинула приміщення, фізручка, в свою чергу, почала випроваджувати Артура. Зчинився гармидер, який припинила добродушна Зінаїда Михайлівна:
– Припиніть сварку! І не соромно вам? Давайте ближче до діла. Москалюк перездав? Перездав! І немає чого зараз піднімати галасу. Навіщо псувати дитині свято? Артур Іванович говорить правду. Якщо ви не проти, – вона звернулася до членів комісії, – я доповім директорові, що все вірно.
Заперечувати ніхто не став, бо за двадцять років роботи в училищі на посаді завуча Зінаїда Михайлівна здобула собі незаперечний авторитет. Нехай буде по її. А потім – усі поспішали додому. Лише Емма Іванівна ображено стулила губи і раніше від усіх вийшла з кабінету.
Уранці наступного дня Михайло Якович вúкликав Артура до себе:
– Разом із Заячук перевірте усі оцінки Москалюка, особливу увагу зверніть на перездачі.
Артур був здивований вкрай, чому для цієї роботи Михайло Якович обрав саме його, але з іншого боку – це й на краще, бо хто зна, яким чином здійснив би перевірку хтось інший. Артур знайшов Валентину Петрівну, завідуючу відділенням, і повідомив їй рішення директора, чим викликав з її боку цілу бурю:
– Навіщо воно мені? Не буду я цим займатися!
– Заспокойся, Валю! Ось і групові журнали. Підемо до тебе в кабінет, сядемо і перевіримо.
 Спокійний, лагідний голос Артура обеззброїв Валентину Петрівну, і їй нічого не залишалося, як тільки погодитися. Журнали перевіряли дуже ретельно. Валентина придивлялася до кожної оцінки, бо не бажала ударити мордякою у грязь. Знайшли десять перездач, якраз, як це було заведено в училищі – по дві на семестр. Усе законно, все в порядку.
Доповідати директорові пішли удвох і в приймальні розминулися із Москалюком і його батьком, який із німим запитанням звернувся до Артура, але той нічого не сказав і зайшов до директорського кабінету.
Михайло Якович сидів за своїм столом розгублений і червоний. Його очі за скельцями окулярів часто кліпали і створювали обличчю кумедний вигляд. Маленький і вкрай стурбований, Михайло Якович деякий час сидів мовчки, а ті, що прийшли доповідати про результати своєї перевірки, перезиралися між собою і теж мовчали. Та ось директор, нарешті, обізвався:
– Що там у вас? Усе в порядку. Я так і знав.
Він опанував свою розгубленість і чекав на співчуття, тому й пожалівся:
– Приходили Москалюк із батьком – погрожували до міністерства написати скаргу. Ви уявляєте? А що? Правда ж на їхньому боці. Що будемо робити?
– Як що? Диплом потрібно видавати. Хіба Москалюк винен, що викладачі приймали в нього перездачі? Він хотів покращити свою успішність – він її покращив. Хіба це погано? – сказав Артур, упевнений у своїй правоті.
– Так, так. Я подумаю. А втім, чим ми ризикуємо?
Але диплом того дня так і не було видано. І знову до директора ходили батьки Москалюка, ходив Артур, і директор здався. Олександр таки одержав червоний диплом. Артур увечері хвалився дружині, що витримав справжній бій і виграв його.
Виграв – гірко всміхнувся чоловік, – виграв на свою голову…

3

У суботу в училищі було незвично пóрожньо. Студенти – на канікулах, викладачі – у відпустках. Артур Іванович перейшов напівтемний коридор і потрапив до просторого світлого кабінету Ірини Володимирівни, яка вже перебувала там і чекала на нього.
– Як спалося? – спробував пожартувати Артур, але його жарт хазяйка кабінету не сприйняла.
Вона сиділа за столом, на якому лежало три класних журнали за кожен курс і особова справа Москалюка.
– Так ти говориш, що Олександр перездав десять дисциплін?
– Так, саме десять. Я ж рахував, – відповів, але якийсь хробачок сумніву заворушився в його грудях.
– А я нарахувала дванадцять.
– Як? – розгубився Артур, –  Цього не може бути!
– Не може, говориш? Ось подивись, –  і вона розгорнула журнал на сторінці, де було записано облік успішності з патологічної анатомії.
За перший семестр поруч із трійкою через дріб стояла четвірка, на іншій сторінці, вже за другий семестр, поруч із четвіркою через дріб стояла п’ятірка.
– Ну що тепер скажеш? – Ірина Володимирівна безжально добивала Артура.
Тоді, в лютому, він разом із Валентиною не звернули на це уваги, бо скрізь в інших місцях було написано одне і те ж слово перездача і стояли підписи викладачів, а на сторінці з патанатомії не було цього слова, і вони не помітили цих перездач. Що ж тепер робити? Це ж директор вирішить, що він, Артур, навмисне не побачив цих перездач, бо врешті-решт за видачу диплому відповідає не Артур, а керівник училища. Ось так-так… Це крах…
Артур сидів за журналом мовчки і дивився на розкриту сторінку й уже не бачив перед собою нічого. До тями його повернули слова Ірини Володимирівни, яка взяла до своїх рук журнал і почала його гортати:
– Потрібно переписати сторінку. Патанатомію викладає у нас сумісник, а що там на іншій сторінці, яка з’єднується з патанатомією? Добре, дуже добре. Тут практика з фізіології. З Володькою, на скільки ж мені здається, ти в хороших стосунках. З`їздиш до нього і попросиш його переписати. А цю сам перепишеш.
Артур розумів, що його штовхають на підробку, але що залишалося робити? Він нічого не сказав Ірині Володимирівні і вже готовий був їхати до Володьки, але вона його зупинила. Знайшла іншу сторінку журналу і тицьнула пальцем у потрібну їй клітинку.
– А це що?
Артур подивився, і йому потемніло в очах, бо побачив він підтерту оцінку, на місці якої красувалася кривобока п’ятірка. Якби серед зими загримів грім, і на небі з`явилася б шарова блискавка, чоловік не здивувався б так, але він був ошелешений від споглядання цієї злощасної п’ятірки. Це було вже занадто. Як же ж вони не додивилися тоді з Валентиною? Це була якась зла закономірність. Мабуть, усе до того йшлося.
У двері постукали і на порозі з`явилася дівчина.
– Чого вам? – запитала Ірина Володимирівна.
– Я хочу перездати українську літературу, – обізвалася студентка.
Коли Артур почув, що йдеться про його дисципліну, подивився на дівчину, він її не знав. Це була першокурсниця, а він читав на другому.
– Артур Іванович прийме у вас перездачу, але зараз підождіть його у приймальні. – Ти приймеш у неї, приймеш, але спочатку напишеш записку і пошлеш із цією студенткою до Москалюка, нехай негайно сідає за кермо і їде до училища.
– Навіщо він тут? – не зрозумів Артур.
– Як, навіщо? Поїдеш із ним до Надії Євгеніївни, попросиш, щоб теж переписала сторінку і поставила ту оцінку, яка, насправді, там стояла. П`ятірка – п’ятірку, четвірка – четвірку. Треба ж спасати училище.
До кабінету увійшов завідуючий фельдшерським відділенням Віктор Юрійович, молодий, але дещо товстуватий, як для свого віку, чоловік, задоволений своєю персоною. Сашко навчався на його відділенні, але він не дуже переймався його долею і долею диплому, бо, як завжди, стояв осторонь від усіх неприємних справ, що могли б йому зашкодити. Посада завідуючого дісталася Вікторові за спадщиною від матері.
– Ну що тут у вас? Усе в порядку? – запитав він.
– Усе та не все, – відповіла Ірина Володимирівна і показала фальшиву п’ятірку.
– І що ж ви збираєтеся робити?
– Ірина Володимирівна пропонує поїхати до Надії Євгеніївни…
– Правильно пропонує! – впевнено підтримав завуча Віктор Юрійович.
– Та не піде вона на це – я її знаю! – запально вигукнув Артур і скочив на ноги.
– Я її теж знаю, – спокійно заперечив Віктор, – якщо на неї натиснути, куди вона подінеться. Знає, що патанатомію читає не за своїм фахом. Не атестували ж її в області. Перепише.
Доки першокурсниця їздила до Москалюка, Артур стояв у дворі училища і курив цигарку за цигаркою. Та ось, нарешті, на подвір`я в`їхала блакитна машина, за кермом якої сидів Сашко. Москалюк вибрався з авто, підійшов до Артура Івановича і привітався:
– Доброго дня! Що трапилося? – запитав юнак, було помітно, що він хвилюється.
Артур мовчки пішов до училища, Сашко поспішив за ним. Уже в кабінеті завуча, викладач суворо запитав, і показав на кривобоку п’ятірку:
–  Ти не знаєш, що це?
Москалюк закліпав очима і знизав плечима. Мовляв, уперше бачу.
– Не знаєш? Твоя робота!
Олександр мовчав. Видать, він не сподівався, що підробку буде розкрито.
– Ірино Володимирівно! Нічого я переписувати не буду, і нікуди не поїду!
– Ти при здоровому глузді? Та директор боїться усіляких перевірок, як чорт ладану! Він же тебе у всьому винним зробить! І не радий будеш!


понеділок, 25 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ новела Контрольна з математики


Валерій ТЕРЗІ

Контрольна з математики

новела

   Надійка народилася й виросла тут, у цьому невеличкому південному місті на березі рукотворного моря. За своє коротке життя вона ще не бачила такої гарної зими. Випало багато снігу, і вранці дівчинка не впізнала свого двору. Дерева й кущі, сусідова машина, дитяча гірка все було біле і якесь фантастичне. Ще вночі Надя прокинулася й почала збиратися до школи, чим дуже здивувала своїх батьків. Але нічого дивного не було, тому що від снігу в кімнатах посвітлішало, й дівчинка подумала, що настав ранок.

субота, 23 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ БЕЗПОРАДНИЙ ДІВОЧИЙ СМУТОК новела


Валерій ТЕРЗІ

БЕЗПОРАДНИЙ ДІВОЧИЙ СМУТОК

новела

Яким же ж важким видався для неї цей день! Із самого ранку робітники другої дільниці один за одним заходили до бухгалтерії. Вони лаялися, що невіро нарахована заробітна платня. Головний викликáв Людмилу до себе і гнівно говорив про неприпустимість таких помилок, А сталося, й справді, прикре непорозуміння. Коли Людмила Петрівна складала відомість, то помилково перейшла на один рядок нижче, і вийшло так, що зарплату правильно видали тільки першим двом і крайньому за списком, а останні залишилися незадоволеними. І все через оті кляті думкú, які лізли до стомленої голови.

Людмила… Людям мила. І треба ж було батькам дати їй таке ім`я! Як же ж воно не відповідає дійсності! Бо народилася вона нещасливою. Не дарма ж люди говорять: не родися красивою, а щасливою. Та й вроди мати не дала. Від батька ж має оту руйнівну хворобу, через яку з кожним роком все гірше й гірше бачить. Це в них родинне. Не знаєш, на кого й сердитися.
Уперше Людмила відчула гострий біль в очах на третьому курсі інституту. Під час лекції раптово закололо у правому оці, а потім біль імпульсивно відгукнувся і в лівому. Неначе хто піску понасипáв. Це було так давно, майже дев`ять років тому. Довелося навіть одягти окуляри. Коли приїхала додому, мати затужила-запричитала і почала виливати все своє безпорадне материнське горе від доччиного безталання на сиву батькову голову.
– І де ти взявся, сліпий тетерюк, на мою голову? І куди тільки мої очі дивилися? Хіба ж я не знала, що і мати твоя, і дід твій теж недобачали.
Старий ще більше згорбився, увібрав голову в плечі, і ніби й справді був у чомусь винним, подався з хати. А Людмилі стало його жаль – незаслужено мати завдала йому прикрої обрáзи. Увечері мама поскликала на сімейну раду двох своїх синів із дружинами. Чому така тривога, Люда ще не розуміла. Скільки дівчат носять окуляри і не роблять із цього ніякої трагедії. Не були стривоженими і старші брати.
– Та вона ж – дівчина! Розумієте – дівчина! Їй же заміж виходити…
Смішно було про це слухати. Адже заміж їй було ще рано. А хіба мало заміжніх жінок в окулярах? Але мати таки говорила правду. Людмила часто потім пригадувала її слова. Поки навчалася в інституті, вона ні з ким із хлопців не зустрічалася. Чомусь вони не призначали їй побачень. Та дівчина не надавала цьому значення. Вона тверезо дивилася на стан речей: хто ж захоче повести до театру чи в кіно зовсім некрасиву, та ще й в окулярах, подругу… Було трохи прикро, але що ж тут поробиш?

Після інституту отримала направлення до будівельного управління. Працювала бухгалтером. Робота виснажувала. Під кінець робочого дня від отих остогидлих дрібненьких чисел аж рябіло в очах. Незадоволеність роботою зробила її замкнутою і навіть відлюдькуватою.
Дівчата з гуртожитку після роботи кликали із собою на танці, в кіно, але Люда йшла до читального залу, що на першому поверсі, брала ту, чи іншу книжку і вмощувалася у своєму улюбленому кутку біля вікна. Та довго читати не могла, бо, стомлені за день, очі вимагали відпочинку. Дівчина повертала книгу і довго блукала вулицями міста, виходила до Дніпра. І тут, на березі ріки, давала волю своїм почуттям. Прихилялася до, пошерхлого від років, чорного стовбура верби і плакала. Ні, не голосно, а ледь чутно. Знімала окуляри, витирала очі і змокрілі щоки. Потім повільно йшла на автобусну зупинку. Ніхто не бачив її безпорадних сліз, ні єдина знайома людина навіть не здогадувалася про те, що ця молода жінка так страждає від самотності. Адже не мала вона друзів, бо дуже важко сходилася з людьми.
Чи довго довелося б їй отак скніти? Та все змінили звітно-виборчі профспілкові збори, на яких Людмилу Петрівну було обрано до складу місцевого комітету. На першому ж його засіданні дівчині доручили роботу страхделегата. Господи, й слівце ж придумали!.. До її прямих бухгалтерських обов’язків  віднині було додано ще й цілий оберемок інших, таких, як: відвідування хворих вдома і в лікарні, провідування вагітних жінок і тих, що вже мають немовлят. Потрібно було ще ходити до товаришів, які з невідомих причин не з`являлися на роботі. А це забирало багато вільного часу. І вже давно заросла травою стежка до верби – її доброї порадниці. І не залишалося навіть хвилини для нудьги. А все тому, що Людмила ще змалечку звикла виконувати будь-яку роботу на совість, її знов і знов обирали до місцевкому. І увесь час бувала вона серед людей, які дуже полюбили цю несимпатичну жіночку.
Уже мала вона власну однокімнатну квартиру, до якої потрапляла тільки пізно увечері і тільки для того, щоб переночувати і вранці знову повністю поринути у справи, важливі й не дуже, великі й малі. Та ось Людмила знову засумувала. І їй захотілося сімейного затишку. А сталося це після відвідин співробітниці, яка нещодавно виписалася з пологового будинку і привезла додому маленький рожевий клуночок щастя. Недовго пробула в подруги в гостях, бо на очі наверталися непрохані сльози. Приїхала додому, і ось тут розридалася, коли впала на самотнє ліжко.
– Чим же я гірша від інших? У мене теж давно вже могла бути донечка, або ж синочок…
Так і заснула одягнена.

Він з`явився в управлінні якось несподівано, кажуть, повернувся у це містечко із Іспанії, де працював виконробом. Дівчата, а вони все знають, розповідали, що був одружений колись, та щось там у них не вийшло. Говорили, що жених вигідний, правда, пристаркуватий – десь років із тридцять п’ять йому. Зате, видать, із грішми. Людмила була байдужою до їхніх балачок.
Та ось одного разу з`явився він у бухгалтерії. Запитав, хто нараховує робітникам другої дільниці зарплатню. Коли дізнався, що це вона, Людмила Петрівна, узяв вільний стілець і сів біля її столу. Ну і що? Штатна собі ситуація, але серце в Людмили стислося, а потім затріпотіло, як у, затиснутої в кулак, пташки.
А увечері цей чоловік чекав на дівчину біля центрального виходу. Напросився проводжати її. Якось незручно було відмовити йому. Дівчата позаду шепотілися про щось. Мабуть, про них. Людмила відчула, як гарячий рум’янець заливав її щоки. Рука увесь час тягнулася до перенісся поправляти окуляри.
Запросив у кіно. Це вперше за всі її двадцять вісім років чоловік, мужчина(!) запропонував таке. Звичайно ж, вона погодилася. Перед початком сеансу він купив їй морозиво, яке виявилося дуже смачним! Фільм, щоправда, був надзвичайно нудним, ледве висиділи до кінця.
А потім довго гуляли нічним містом. Він виявився чудовим розповідачем. Читали неонові вивіски, а це занадто веселе заняття. Безпричинно сміялися. Ще ніколи Людмилі не було так хóроше. Так і не помітили, як підійшли до її будинку. Не хотілося розходитися, але було вже пізно, а завтра ж на роботу… Швидко побігла на свій третій поверх, нашіптувала ті два слова, які він їй сказав:  
– До завтра, до завтра…
Роздяглася. Сіла біля дзеркала і почала виймати шпильки з волосся, яке м`якими хвилями розсипалося по плечах. Із люстерка на неї глянула гарненька незнайома дівчина, яка надула щоки, а потім пирснула:
– Ну що, Людко, дочекалася свого судженого? Дочекалася свого…
Схопилася і закружляла по кімнаті, радісна від шаленого свого, хміллю наповнюючого, щастя.
– Людко, Людко, що ж тепер буде?

Володимир Сергійович – так звали нового начальника другої дільниці, так називала його й Людмила, хоча він і сердився за це на неї.
– Для тебе, Людмило, я – Володя. Ясно?
Воно, неначе й ясно, а як дійде до діла, то знову й знов вона назива його на ім`я та по батькові. Адже ж він такий поважний. Якось місяців через три від того дня, коли вони вперше разом відвідали кінотеатр, Володимир несподівано спитав у дівчини:
– Слухай-но, Людмило! Як ти ставишся до мене?
– Добре, – засміялася, – А чому ти раптом про таке цікавишся? Хіба тобі й досі це не зрозуміло?
– Я про інше запитую. Ти підеш за мене заміж?
– Заміж? – від несподіванки аж розгубилася.
Це їй, Людмилі, роблять пропозицію, чи, може, іншій дівчині, та ще й так буденно, без квітів, без обручки, неначе на пляж кличуть?
– Заміж? –  перепитала.
Її рука потяглася до перенісся поправляти окуляри. Що відповісти? Володимир їй подобався, але ж він до сьогоднішнього дня не сказав ні єдиного слова, яке б засвідчувало його кохання до неї, і раптом – заміж!
– Володю! Це так несерйозно із твого боку.
– Чому несерйозно? Послухай мене уважно і не перебивай. Мені вже, слава Богу, скоро сорок. Тобі – на десять менше. Не дітвора ми з тобою, щоб кожного вечора попід ворітьми стояти. Розумієш?
– Добре розумію, тільки ж і ти мене зрозумій. Заміж за себе кличеш, либонь, не на один день.
– На все життя.
– Ось-ось! А почуття свої ти зважив? А чи не будеш потім жалкувати про цей свій вчинок?
Володимир пригорнув запального оратора до себе й міцно поцілував. Від несподіванки дівчині навіть перехопило дихання.

Між Володимиром і Людмилою було вирішено через тиждень віднести заяву до Будинку урочистих подій. Тепер вони зустрічалися кожного вечора. Дівчина запрошувала свого майбутнього чоловіка до себе на квартиру. Іноді він засиджувався у неї довгенько, іноді – до ранку. Але сусідкú плескали язиками даремно.
 Тепер для Людмили дні за днями проходили швидше, коротшими стали й ночі. Людмила й зовсім забула про самотність. Тепер вона не одна – у неї був Володимир, її Володимир. Скоро, зовсім скоро стане з ним на рушничок, і нарече він її своєю жоною, а вона його – чоловіком. А поки що – та ж сама звична робота, повсякденні службові обов’язки.
Сьогодні в бухгалтерії порожньо – усі її мешканці роз`їхалися у будівельні дільниці проводити інвентаризацію. Мудренне слівце, а означає воно не що інше, як ревізію. Людмила чинитиме її у другій дільниці, де начальником її Володимир Сергійович. Дівчина з великою охотою їхала туди. Адже так цікаво побачити свого Володьку на його робочому місці серед будівельників, серед майстрів – серед людей. Який він?
Володимир здивовано підвівся з-за столу, за яким ще мить тому із майстром Гончаруком, молодим хлопчиною, розглядав креслення, коли Людмила зненацька постала на порозі виконробського вагончика.
– Ну, я пішов. – озвався Гончарук і багатозначно посміхнувся.
– Іди, йди, юначе.
Людмила привіталася і розповіла про мету свого візиту. Володимир висунувся у відчинене вікно і гукнув:
– Зажди-но, Юрію! – це він до Гончарука, – Допоможеш Людмилі Петрівні.
Стомлена Людмила аж під вечір повернулася до бухгалтерії. Дівчата зустріли її жартами:
– Довгенько, довгенько ж ви, Людмило Петрівно, були на дільниці у Володимира Сергійовича, – зовсім серйозно мовила сусідка, а всі останні аж пирснули зі сміху, який переповнював їх.
– Та ну вас! – розсердилася дівчина.
Вона сіла опрацьовувати матеріали інвентаризації і виявила нестачу будівельних матеріалів на тринадцять тисяч гривень. Рахувала-перераховувала ще й ще і зрозуміла, що не помилилася, А може, помилка сталася там, на будівельному майданчику? Може, вони з Юрком неправильно порахували? Зателефонувала:
– Алло, Володимире Сергійовичу!
– Я слухаю вас, Людмило Петрівно, – відповів виконроб.
Вони завжди під час робочого часу офіційно говорили по телефону. Це було причиною дівочих жартів:
– Людко! Ти, як і заміж за нього вийдеш, і тоді будеш йому викати?
– Я слухаю вас.
– Володимире Сергійовичу, мені здається, що я помилилася. Інвентаризацію потрібно провести ще раз.
– Що сталося?
– Нестача. Тринадцять тисяч гривень.
– Не потрібно ще раз, так воно і є.
– Чому?
– Я тобі все поясню після роботи, – в трубці почулися короткі сигнали.
Людмила подивилася на годинник. До кінця робочого дня – тридцять хвилин. Дівчина відклала вбік матеріали ревізії, положила перед собою чистий бланк відомостей на зарплату і почала його заповнювати. Думки плуталися в голові, й Людмила не помітила, як із самого початку після другого прізвища зійшла нижче на один рядок, і відомість, в результаті, вийшла неправильною.
Ті тридцять хвилин здалися дівчині за довгі години, ледве дочекалася кінця робочого дня. Біля управління, такого раніше не було, Володимир її не чекав. Він приїхав до неї додому.
– Чому ти вважаєш, що інвентаризації більше на твоїй дільниці проводити не потрібно? – зустріла Володимира словами.
– Як тобі пояснити? Розумієш – не помилилися ви з Юрком, усе правильно підрахували, все записали.
– Тоді, де ж будматеріали?
– Сплавив я їх, а списати ще не встиг.
– Як це сплавив? – дивувалася, хоча сама вже почала дещо розуміти, тільки не знала, чи можна вірити собі.
– Як-як? Наліво я їх – за гроші. Потихеньку спишеться.
– Ти продав? – скрикнула.
Володимир скривився від досади – не зрозуміє ніяк… дивна яка…  
–  Продав, вкрав – називай, як знаєш. Та тільки ж я не для себе вчинив це.
– А для кого ж?
– Для нас із тобою.
Володимир сів за стіл і поклав на нього свої великі міцні руки, Людмила під час цієї, неприємної для обох, розмови нервово походжала по кімнаті. Після останніх слів свого майбутнього чоловіка вражено зупинилася позад нього.
– Як це розуміти?
– Розжовуй тобі, немов маленькій. Хіба ж нам із тобою ота тисяча, що я торгонув, буде зайвою? – питанням на питання відповів, – Ти в акті цієї нестачі не покажеш, а я її потихеньку ліквідую.
Людмила мовчки сіла навпроти свого співрозмовника. Її єством зараз заволоділи такі почуття, в яких потрібно було терміново розібратися. Що ж йому відповісти?
– Володю! Я цього не зроблю, бо це проти совісті.
– Проти совісті… –  усміхнувся, – вона сьогодні, мабуть, лише в тебе й залишилася.
– Що ти таке говориш? Хіба можна так зневажливо думати про людей?
– Облиш, Людмило, високі матерії. В житті все набагато простіше.
– Як це – простіше? По-твоєму аби було, то вже давно розтягли б державну власність по квартирах та по дворах…
– Яка свята простота! Так ти запишеш до акта нестачу?
– Запишу, Володечку, запишу. Не хочу, щоб наше майбутнє сімейне життя починалося з брехні та ще й із крадіжки.
Володимир підвівся і пішов до виходу.
– А не буде в нас із тобою ніякого сімейного… життя. Бувай здоровою.
Двері зачинилися. Ось і все. Людмила кинулася до вікна. Вона завжди виглядала в нього, коли Володимир йшов додому. Він, на вулиці вже, обертався, посміхався і махав їй рукою. Цього разу він не обернувся.
Володю, Володю, нічого ти не зрозумів. Думаєш, легко мені було тобі відмовити? Це через неї, через якусь там, заплановану кимось інвентаризацію, розлетілися, як останні осінні листочки, усі надії, всі мої сподівання… А щастя було таким близьким, таким обнадійливим…
Давно вже не видно на вулиці Володимира. І, взагалі, нікого не видно – пізно вже. Проти вікна згорбилася самотня берізка, холодно їй на осінньому вітрі, який намагається зірвати із неї шлейф. Ось він зумів таки зірвати клапоть і жбурнув ним до Людмилиного вікна, сипонув на шибку і поніс кудись далі, але одне жовте сердечко так і залишилося лежати на підвіконні, як безпорадний дівочий смуток.