неділю, 21 серпня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ. МАМИНЕ СЕРЦЕ


Валерій ТЕРЗІ
МАМИНЕ СЕРЦЕ
 Із самого початку зізнаюся, що я дуже хвилювався перед цією зустріччю, бо мали приїхати батьки Володі Мельнічука – Героя Небесної сотні. І хоча я давно переконався, що у нашому житті нічого просто так не відбувається, що через Фейсбук Господь зводить людей не випадково, але мій тривожний стан не вщухав.
І я, і ці люди втратили своїх дітей, коли їм було по тридцять дев`ять. Ми спілкувалися у ФБ і по телефону і вже знали, що моя донечка Олеся і їхній синочок Володя обов’язково зустрінуться на небесах. І якщо люди говорять, що час лікує, то вони лукавлять…
І ось вони приїхали. Я вже був готовий до поїздки і вийшов до їхнього авта, із якого легко вискочив кремезний, високий, сивочолий вусань-красень. Для того, щоб його обняти, довелося підстрибнути – низький я, низький. Це був вітчим Володі Іван Григорович. На передньому кріслі сиділа красива жінка із напрочуд гарними очима, в яких застиг невимовний біль. Навіть коли вона посміхалася, ці чудові очі випромінювали смуток. Це була мама Володі Надія Іванівна. Я поцілував їй руки, і ми поїхали. В дорозі мати згадувала про сина:
Він народився в сорочці, схожій на мереживо, і весь медперсонал збігся подивитися на диво. Виростав Володя допитливим, добре навчався, багато читав. До висоти його думки іноді було складно дотягнутися навіть дорослим людям. Із легкістю міг впоратися з будь-яким конструктором, чудово малював, фотографував. Тепла його душі вистачало на весь світ, він не міг пройти повз бездомної людини, покинутої тварини. Спритно ремонтував техніку, вивчав мови, вів щоденник. Після початку Революції Гідності захоплено говорив:
Майдан дав мені друге народження я побачив, наскільки розумними і красивими є українці! Я не можу звідти піти.
І не пішов, залишився назавжди охороняти Майдан: куля снайпера наздогнала його в момент, коли Володимир рятував інших.
Машина звертає на афганське кладовище у місті Вишгород, де поховано Володимира. Серед чорних пам’ятників вирізняється біла стела на вершині якої журавель із портретом Володі зринає в небо. І я подумав:
Як це добре, що пам’ятник білий, бо Володя був світлою, сонячною людиною!
А на могильній плиті – мармурове серце матері… Надію Іванівну Господь тримає на нашій грішній землі для того, щоб люди не забули її сина, щоб не забули інших героїв Небесної сотні.
Небесна сотня це народ дав їм таку назву. Події, які відбувалися на головному Майдані України  із грудня 2013 по лютий  2014 року, явили світові цих героїв. Люди вірять, що їх повів на подвиг, на самопожертву архангел Михаїл.
Ким вони були? До чого прагнули? Вони були  звичайними людьми, мирними громадянами, які вийшли на Євромайдан, щоб відстояти своє право на гідне життя, викладачами і студентами, підприємцями і журналістами, вченими, художниками, музикантами, громадськими діячами та простими робітниками – людьми із багатьох куточків України. Здавалося б вони були такими різними… Але вони були й схожими між собою серцями, у яких, всупереч безвір’ю, безнадії і ненависті жили віра, надія і любов. Віра у те, що добро завжди переможе зло, а правда сильніша від брехні. Вони мали надію вибороти краще майбутнє для України і своїх дітей. А в їхніх серцях жила любов до України, справжніми синами якої вони були, є і будуть.
Не дорікайте мені за високий стиль! Але, повірте, я знаю про що пишу!
Чому Володя похований на афганському кладовищі Вишгорода? А тому, що тоді, у грудні чотирнадцятого, ніхто не відважився і не знайшов у собі сміливості надати місця для поховання Героя на будь-якому цвинтарі Києва. Мати прибрала на могилі, поклала квіти, і ми поїхали далі.
Наш маршрут пролягає на Майдан Незалежності. По дорозі ми побували у тих місцях, де встановлено меморіальні дошки. Перша зупинка біля школи №214, з якої  у 1990 році юнак вирушив у доросле життя. Веселий і доброзичливий, Володимир навчався у Малинському лісогосподарському коледжі і здобув там фах майстра лісозаповідної зони.
Наступна зупинка біля будинку, у якому мешкав Володимир на Оболоні по вул. Героїв Сталінграда, потім – біля пам`ятного знака біля Оболонської райдержадміністрації. Їдемо далі, я розпитую про Володю, Надія Іванівна розповідає:
–  У житті він був чесною, веселою, щирою, доброю і сильною духом людиною. Завжди був готовим прийти на допомогу рідним, близьким, знайомим і зовсім незнайомим людям. Зігрівав своєю любов’ю і турботою всіх, хто перебував поруч із ним. Він мав багато друзів. Дуже любив подорожувати, мріяв об’їхати і побачити увесь світ. Але завжди після цікавих подорожей він із задоволенням і радістю повертався додому, бо своє рідне місто і свою власну країну він любив найбільше.
Мій син був, як боляче говорити про нього у минулому часі, людиною з оголеним відчуттям справедливості, він не міг залишатися осторонь, коли українці вийшли на Майдан у Києві, щоб виборювати своє право жити в новій, вільній від бандитсько-чиновницької сваволі країні. З перших днів Володя працював волонтером на Майдані, він допомагав, чим міг – знімав відео та фото в найгарячіших точках Майдану (останнє його фото від 20 лютого зроблено о 16.41), вивозив поранених, доставляв продукти харчування, прибирав вулицю, брав участь у зведені барикад.
Наше авто їде через Дніпро, а я думаю:
Повстати проти системи цинічної брехні й фальші було тоді неабияким подвигом. І здатними на нього могли бути тільки справжні герої. Устати, розправити плечі і голосно сказати: Я не згоден! Сказати, щоб почув увесь світ, а не перешіптуватися на кухнях, шукаючи винних.
Саме так вчинило воїнство Небесної сотні. Вони вирішили, що краще вмерти за правду, ніж все життя жити у брехні. Стоп! Що це я! Хіба вони хотіли собі смерті! Я фальшую – ці молоді, і не дуже, люди не хотіли вмирати, бо вони любили життя! Тільки ж вони більше від інших хотіли щастя своїм родинам, своїм дітям, своїй Україні, тому не надіялися на когось, не ховалися за чужими спинами, чи за логічними оправдовуваннями…
Ми приїхали на Інститутську. 20 лютого 2014 року Володимир також був на Майдані, допомагав волонтерам медичної служби вивозити поранених, о п’ятнадцятій перебував на Михайлівській, телефонував матері, з якою тримав духовний і душевний зв'язок, бо головною людиною в його житті була саме вона.
Біля Жовтневого палацу я зрозумів, що Володимир був світлим лицарем свободи. Він, як сонце, був здатен обігріти усіх, хто перебував поруч із ним. Із ким би він не зустрічався, чи на годину, чи на декілька днів, запам’ятовував його на все життя. Він був напрочуд відкритим і освітлював життя кожному, бо завжди був готовий надати допомогу, чи словом, чи ділом. Він стверджував, що життя прекрасне – як можна не радіти сонечку або й травинці. Не знаю, де знайти потрібні слова, щоб описати його велике серце…
Марія Іванівна підводить мене до місця, на якому загинув її Син… Ви б бачили її очі, сповнені горя і сліз…
Після того, як наступило затишшя після розстрілу протестувальників на вулиці Інститутській, мирні люди зайшли в Жовтневий палац, який нещодавно був залишений силовиками. Серед цих людей був і Володя. Він допомагав робити прибирання в приміщенні. Близько сімнадцятої години вийшов звідти назовні на оглядовий майданчик, де планував зустрітися зі своїм товаришем. Володя зателефонував мені і пообіцяв скоро повернутися додому. Але в цю мить я почула постріл… Пізніше я дізналася, що Володя був без каски та будь-якого захисту, але снайпер вистрелив саме в нього. Куля влучила йому в шию тоді, коли він в телефонну трубку промовив слово мамо… Це було останнє слово, яке він встиг сказати у своєму житті…гіркі слова згорьованої матері.
Я перейшов до перил оглядового майданчику і подивився на Майдан незалежності. З пам`яті виринули події того трагічного дня, коли ми з дружиною спостерігали за Майданом із екрану телевізора. Як нам було страшно, але ж ми перебували за 550 км від епіцентру подій! Згадалося, як ми плакали, криком кричали, і просили в Господа захистити дітей Своїх.
Ми перейшли з Надією Іванівною через дорогу.
– Ось Володіне дерево. Сина сюди перенесли і поклали під нього після поранення. Він помер у 17-й лікарні міста Києва… Першим про те, що Володі вже немає, повідомив мені Іван Григорович, я саме тоді побачила, як плачуть чоловіки, гірко і безпорадно. Він виховував мого сина тридцять років, і став йому за рідного…
Ходити Інститутською без сліз не можна. Тут на кожному кроці – нагадування про те, що обірвалося чиєсь життя… І я не соромився власних сліз. Підходимо до меморіального хреста, що звела держава, кланяємося усій Небесній сотні, кланяємося Володимиру.   І тільки після цього я помічаю, яким занедбаним є це місце. Ні, тут прибрано, чисто, але оці клітинки із фотографіями Героїв навіть не пофарбовані свіжою фарбою. Мати помітила мою реакцію і сказала:
– Боляче, дуже боляче, що уряд, який прийшов до влади на крові наших дітей, не може гідно увічнити подвигу Героїв… За їхні смерті ніхто й досі не покараний… А можна було б давно створити музей Небесної сотні. Мій Володимир рідко розлучався з фотоапаратом. А скільки відео він створив… Усе це багатство могло б стати свідченням героїзму українців саме у музеї…
 Після Інститутської повертаємося до Вишгородського району. Слухаю далі розповіді Надії Іванівни:
 Поява Володі на світ була визначена згори — він був посланий Богом. Його перші усвідомлені вчинки говорили про нього, як про доброго ангела, який хотів усім допомогти, захистити, зігріти своїм чистим серцем. Він ріс гранично чесним, відвертим і правдивим. Він ніколи не лихословив. Нікого не обманював і не зраджував. Дуже любив батьків і свого брата. Шанував старших. Мріяв у майбутньому описати весь свій родовід. Гарно малював, конструював, із дитинства фотографував. Ніжно і дбайливо ставився до мами. Для мене він готовий був життя віддати. Дзвонив кожного дня. Коли приїздив, то завалював усілякими подарунками, тому що мама дуже хворіла. Такі люди, як Володя, приходять у цей світ один раз на тисячоліття. Любов до своєї Батьківщини, до людей, що живуть на цій прекрасній землі, до навколишньої природи буяла в ньому, як чистий фонтан. Він хотів до всього доторкнутися своїм серцем. Побувати в різних країнах. Пізнати багатьох людей. Він завжди світився доброю посмішкою. З ним завжди було спокійно.
Володя закінчив коледж. Навчався в Німеччині. Працював в охороні, менеджером, потім майстром по ремонту. Багато подорожував, ходив у піші і велопоходи: Карпати, Крим, Туніс, Чорногорія. Дуже любив історію, тому в Україні не знайдете ні одного монастиря, замку чи фортеці, в яких не побував би мій син.
Майдан увійшов у серце Вови ще з часів Помаранчевої революції. Він провів там стільки днів і ночей! А потім сильно страждав від зради наших вождів. І все ж він жив вірою в те, що народ підніметься, повстане за свої права, за правду, покінчить з байдужістю і корупцією. І тому нинішній Майдан Володя підтримував з першого і до останнього трагічного дня. Він приносив туди їжу, теплі речі, прибирав вулиці, брав участь у спорудженні барикад, вивозив поранених, виносив убитих.
Із самого ранку 20 лютого син пішов на Майдан. Я плакала і благала його повернутися додому. Але Вова сказав:
Мамо, я повинен бути тут. Я не можу інакше.
Кожні півгодини синочок дзвонив і заспокоював мене, як міг. У його голосі була така туга і біль за тих молоденьких вбитих, яких він допомагав виносити з Михайлівського собору. Увечері, під час перемир'я, Вова сказав, що піде зустріти друзів. Близько п'ятої синочок знову подзвонив. Я, як відчувала, сказала такі дурні слова:
Я пишаюся тобою, звичайно.
А він:
Так, мамо... і постріл.
Перше і останнє слово в його житті було мама.
Я не знаю, чи живу я. Не бачу ні сонця, ні дня. Не можу дихати. Жити не можу. Не хочу ніяких звань, ні грошей, нічого — тільки б знайшли вбивцю мого синочка. І вбивць всіх Героїв Небесної сотні.
Останні фотографії синочка зроблені тоді ж, 20 лютого. Кілька альбомів теж присвячені Майдану. Їх можна подивитися в інтернеті. Вони світяться величезною любов'ю і гордістю за наш народ. Адже там стільки прекрасних осіб! Тому я звертаюся до вас, мої рідні люди, пам'ятайте про Героїв Небесної сотні завжди. На століття. Моліться за них. І бережіть світ.
Слава Україні! Героям слава!
І на останок від себе – годі брехати, годі ховатися за спини інших. Кожен, чуєте, кожен із нас відповідатиме перед людьми і Господом за долю України, за майбутнє дітей наших і онуків.
То ж стаємо плече до плеча,
Міцно візьмемось, друзі, за руки!
Щоби щезла із серця печаль,
Щоб пропала з душі тиха мука!

Хай Вкраїна моя розквітá,
Хай всміхнуться дитя і матуся.
За ці посмішки все я віддам,
І з тобою за руки візьмуся.


   







1 коментар: