Валерій ТЕРЗІ
А ПОПЕРЕДУ – ЗИМА
Надія, перемагаючи холодок страху, що кублився в грудях, намагалася знайти вихід із цього темного приміщення. Вона торкалася руками до мокрих стін вузького коридору і їй хотілося кричати від тієї безвиході, у яку потрапила. Чорна густа порожнеча оповила плечі, сповзала по спині і грудях, і хотілося скинути її з себе, але сили вже залишали кволе тіло. Та ось до її слуху долинуло дзюркотіння води, мабуть, десь попереду жебонів струмочок.
Надія прискорила ходу, і в кінці коридору слабо заясніло денне світло, з кожним кроком ставало все ясніше і ясніше. Порятунок, такий жаданий, був за кілька метрів. Та раптом із світлого отвору не вийшла – випливла висока струнка дівчина у рожевому, неначе вранішній серпанок, платті. Її обличчя Надія розгледіти не змогла, бо світло було позаду примари. Дівочі розплетені коси вінчали такі ж, як і сукня, рожеві квіти.Волосся перебирав довгими пальцями легесенький вітерець.
Надія прикипіла на місці. Гидкий страх перелився з грудей до ніг, і вони враз стали неслухняними. Хотілося тікати назад у ту жахливу темноту, але ноги налилися гарячим свинцем,їх не можна було відірвати від підлоги так само, як не було сили відірвати погляду від несподіваної живої перешкоди на шляху до порятунку. Хотілося кричати, але й голос пропав, пересохлий язик теж не підкорявся Надії. Зате заговорила панна-марево. Її голос, тужливий і спокійний, розкраяв дзвінку тишу:
- Ти навіщо забрала мою свічку? Бачиш, які темні тут коридори? Як же я ходитиму?
Вона простягнула до Надії свої довгі тендітні руки, і Надія таки закричала. Закричала… і прокинулася.Так, це був сон, важкий, непроханий… А за вікном займався новий день. У шибки били важкі краплі дощу. Надія зіскочила з ліжка, підбігла до вікна і зачаровано подивилася у двір, який перетворився на величезну дощову калюжу, по якій бігали, немов живі, величезні бульки, витанцьовуючи свій дивовижний танок, бігали і лопалися.
«Іди-іди, дощику! Зварю тобі борщику!» - ледве, як у дитинстві, не заспівала дівчина, але вона боялася розбудити меншу сестру Марійку, що солодко спала у своєму ліжечку, і батьків у сусідній кімнаті, які ще теж не вставали. Вона пірнула під ковдру, але заснути більше не змогла.
Що ж це за сон такий? До чого він? Надія згадала події вчорашнього дня. Вони були такі ж одноманітні, які всі події попередніх літніх днів цього такого важкого для жителів Південної Бесарабії сорок шостого року. Вранішній несподіваний дощ був першим за усе літо. Його так чекали, але пішов він аж наприкінці серпня. Земля стомилася без живлющої вологи, вона хотіла пити, але Господь, в якого просили порятунку, такі не почув людей, не почув спраглого голосу землі, і вона з розпачу потріскалася, немов у пустелі. Зерно, кинуте ще весною у суху ріллю, не зійшло,а що зійшло, то погоріло.
Люди мерли з голоду, пухли попід тинами і там же знаходила їх смерть. У Надійчиній сім'ї втрат не було, бо мала вона корову-годувальницю, яку батько щоночі стеріг, щоб не вивели її зі стодолі і не з’їли. А попереду була страшна голодна зима. Як її пережити,один Бог знає. Надія мала невеличкий харч ще й від того, що працювала в бригаді, яка їздила по навколишніх селах і підбирала мертвих, щоб поховати їх.Четверо дівчат-подруг і старий, висушений довгими літами, дід Єремій.
Спочатку було страшно доторкатися до мертвих, але людина звикає до всього. Вчора вони підібрали чиюсь дитину, мертву і схололу. Положили на підводу, і дід Єремій вйокнув на конячину. Шкапа звичним шляхом потягла воза на цвинтар. Копати ями не хотілося,та й, мабуть, не вистачило б сил. Товаришки вибрали крайню могилу, на якій чорнів давно не білений камінний хрест. Хто ж тут спочиває? Прізвища було не розібрати, але заглибини від років прочитали: 1900 – 1918. Хтось молодим похований…
Хоч і давня ця могила,але все ж копати буде набагато легше. До роботи взялися дружно, хоча й не зовсім приємною була ця справа.
- Сюди б хлопців, то нехай би копали, та де їх узяти? Багато їх із фронту не повернулося, - бідкався дід Єремій.
Він сів із боку на сусідній горбок-могилу. Дістав кисет із самосадом, скрутив цигарку і зачадів над головами дівчат.
Рили десь із годину,спочатку мовчки, а потім слово за словом, і потекла розмова. Ось уже й жарти почулися, дівочий сміх. Горе горем, а молоді довго тужити не вміють, та й звикли вони до чужих смертей, як звикають до чужого болю лікарі. І добре, коли тільки звикають, не дозволяючи своїм душам зачерствіти.
Дід Єремій похитував головою, іноді сердився, а потім плюнувши, відійшов до воза й буркнув:
- Безсоромні які!
Чиясь лопата глухо гупнула об щось тверде і порожнє. Спинилися дівчата, перезирнулися між собою, а потім,зрозумівши, що добралися до труни, заходилися розчищати її від землі. Дубова домовина виявилася цілою, вона почорніла від землі й часу, але була зовсім неушкодженою.
- Давайте подивимося, хто там, - сказала, і сама злякалася власного бажання, одна із Надійчиних подруг.
- А що? Давайте подивимося! –відповіла Надія і першою підважила кришку лопатою, дівчата їй допомогли, і кришка зсунулася набік.
- Ой! – скрикнули разом подружки.
Надія відчула, що по її спині поповзли мурашки.
В труні лежав кістяк вбраний у рожеве, вже зотліле плаття, білий череп обрамляли довгі розпущені коси, які були прибрані рожевим квітками. У руках-кістяшках покійниця тримала велику товсту свічку.
- Дівчата!– почувся згори жіночий голос, від якого подруги з переляку аж поприсідали, вдарившись лобами одна з одною. Вони подивилися нагору. Над ними стояла стара жінка в білому халаті.Надія її впізнала, то була медсестра з лікарні, яка була розташована поруч із кладовищем.
- Чого вам, тіточко Явдохо? –спитала дівчина.
- Віддай-но мені оту свічку. Так сутужно зараз із карасиною, вночі нічим світити, ходимо по лікарні навпомацки.
Надія нахилилася і вийняла із кістяних пальців свічку й подала її наверх тітці Явдосі.
- Спасибі,донечко, виручила, - подякувала жінка, й над ямою її не стало, неначе й не було.
За якусь хвилину почувся дідів прокурений бас:
- Відпочивала собі людина, нехай би й далі лежала… І не страшно ото гріх на душу брати? Ану вилазьте з ями!
Присів, простягнувши руку. З горем-пополам повитягував дівчат на вільне повітря.Принесли покійницю-мученицю з воза до ями і поклали скраю. Як же її опустити?Не будеш же кидати… Дід Єремій допоміг, скотивши трупик униз. Той упав,накривши собою кістяк. Зарили могилу, підправивши з боків. Дід скинув картуза,перехрестився, перехрестив свіжий горб землі.
- Царство тобі Небесне, людино добра. Хоч ти ще й мала, а все ж – людина Божа. Відмучилося бідолашне, тепер тобі легше, ніж живим. Пішли, дівчатка, потрібно їхати далі.
Того дня їм повезло, більше мертвих не знайшли.
Увечері мати, коли вся сім'я зібралася за столом, подаючи вечерю, бідкалася:
- Оце останню муку сьогодні замісила, затірку зварила на молоці. Та хіба ж це молоко?Вода, зафарбована молоком… Та й Майка наша зовсім мало вже його дає. І не дивно– чим годуємо скотинку… Соломою. Хіба від неї доїтиметься? Іване! – звернулася вона до батька, - хоч би де сіна розжився!
- Та де я його візьму? – огризнувся батько і, вставши з-за столу, сердитий подався із хати.
Уже стемніло і Надія хотіла непоміченою вислизнути надвір, та мати її спинила:
- Куди це ти зібралася? Знову до свого Тодора? Таке повсюди горе. Люди, немов ті мухи, мруть, а в тебе одна гульня вголові.
- Мамочко! Наташечко! Пусти мене на вулицю, я трішки побуду й повернуся, - поцілувала матір у щоку і, немов та кізочка, вистрибнула за поріг.
«Що ти поробиш? Молодість і є молодість. Ніяке їм горе –не горе», - похитала головою Наталя й заходилася прибирати із столу.
А Надійка перебігла добре знайомою стежкою город і опинилася під розлогою липою, що одиноко чорніла, виділяючись кучерявою плямою проти зоряного неба. Під нею вже сидів її Тодоріка, її ровесник, її коханий. Скільки мати не розганяла їх, скільки не кричала, що він Надійці не пара, бо з циганської сім'ї, та це нічого не дало, і мати вже не сердилася, хоча їхні зустрічі й досі не давали їй спокою.
Тодорів батько не повернувся з війни, залишивши свої дружині-українці четверо циганчат. Найстарший Тодор був єдиним годувальником для матері і маленьких сестричок. Він бігав по трьох селах, що лежали недалеко одне від одного, і розносив пошту.Листів було небагато, робота не важка, а все ж мав власний пайок і гордився з того, що допомагав матері, хоча ота сарана, маленькі циганчата, скільки їй не давай, все мало, все їсти просять.
- Добривечір,Тодоріко! – підкралася Надійка ззаду до хлопця й обняла його за шию.
Він силувався встати, але дівчина сама стала навколішки і притулилася до його теплої спини. Хлопчинацілував її руки від пальчиків і до самих ліктів, а це було так приємно, і не було вже людського горя, забулися заплакані очі односельчан, відлетіли у безвість злидні, а залишилася тільки оця серпнева ніч, Надійка та її Тодоріка,а ще – липа, яку посадив батько, коли народився двадцять чотири роки тому старший брат Віктор.
Згадка про брата засмутила дівчину. Не повернувся він додому, залишився лежати десь у далекій словацькій землі. Похоронка прийшла вже після перемоги, бо загинув браточок в останній день війни. Немає вже Віктора, а липа його стоїть і довго стоятиме, якщо не зрубає хто.
Надійка тулилася до широкої спини Тодора і чула, як гулко билося його серце. Вона затримала своє дихання,щоб і її серце почало битися в одному ритмі із серденьком милого. Це їй вдалося, і так добре зробилося на душі від усвідомлення того, що вони одне ціле, і ніхто ніколи не зуміє розлучити їх. Надійка розсміялася щасливим дзвінким сміхом.
- Чого ти? – здивувався Тодоріко.
- Я згадала той день, коли ти вперше прийшов до нас додому. До цього ти все ходив за мною, а я від тебе тікала. Ти пам’ятаєш? – сіла вже поруч, прихилившись до його плеча.
- Пам’ятаю, - зніяковів юнак.
- Тоді ти прийшов, а ми з дівчатами збиралися на танці. Гармошка вже грала біля криниці. Ми тоді тебе кавою житньою пригостили. Пам’ятаєш? – знову засміялася Надія.
А Тодор ще більше засоромився. Та й було від чого. На танцях з ним щось таке скоїлося, що ще з півроку і хлопці, і дівчата над ним сміялися. Він ні з того, ні з сього почав пускати «голубків». Вони вилітали з нього з таким тріскотом!.. Пукати почав. Позору набрався!
- Ох, і не згадуй!
А Надійка розсипала срібні дукати сміху, і вони далеко розкочувалися серед темної ночі. Тодоріко вже й сердитися почав.
- Не сердься, милий! Не сердься, голубчику ти мій чорнявенький! А знаєш від чого то в тебе було? Ми пробку від винної пляшки сірниками напалили, а попіл до кави підмішали.
- Нічого, нічого! Я тобі віддячу, -засміявся й собі Тодор і заходився складати хмиз для вогнища. - А знаєш, я сьогодні прийшов не один, - і хлопчина дістав з-за липи стару гітару.
Язики полум’я вихопилися з купки гіллячок і освітили його смугляве красиве обличчя,засвітивши іскринки у світлих очах. Від батька Тодоріка успадкував кремезну міцну статуру, а від матері – блакитні, завжди смутні очі. Гітара весело озвалася циганською піснею, але раптом юначий голос затужив, заплакали струни,озвалися сумом… Як добре на гітарі грав його батько. А ще вдома, загорнута у материну хустку, лежить на полиці сирота-скрипка, а поруч із нею припадає пилом футляр, в якому зберігається кларнет… Ні одне весілля, ні одні уродини не проходили без батькової музики.
Замовкла гітара, замовк і Тодоріка. Мовчазною була і Надійка. А небо рясніло кетягами зоряної горобини, ось уже й місяць зійшов. Зненацька покотилася зірка. Ще чиєсь життя згасло. Раніше під час зорепаду бажання загадували, а зараз було одне-єдине бажання, щоб більше зірки не зривалися з неба, щоб голоду не було,щоб люди якнайшвидше вирвалися з біди. А зорі все падали й падали, бо то був серпень сорок шостого. І хотілося, щоб ніколи не приходила зима, щоб довше було літо, але то були бажання, які так і не здійснилися, бо як не віддаляй тієї страшної зими, а вона прийде, як приходила тисячі літ до цього, як приходитиме ще багато тисяч років і надалі…
Більше заснути Надія не змогла. У сусідній кімнаті зашаруділа мати, а згодом там стало тихо, мабуть, пішла доїти корову. Дівчина встала, знову підійшла до вікна, дощ все ще рясно поливав землю. Нехай іде по-довше,не треба буде йти на роботу. Надія розчесала біля люстерка коси, а з голови не йшов сон. Що ж він означав? Потрібно розповісти матері. Одяглася, і в цей час до хати повернулася мама. Привітавшись, Надійка розповіла їй про свої нічні жахи. Наталка, перехрестилася й, зітхнувши,похитала головою.
- Навіщо ви її потривожили, оту паняночку? Гріх це, дитино. Я думаю, що тобі сьогодні неодмінно потрібно піти до церкви, помолитися Богові і поставити свічку за упокій душі померлої…
Батько збирався на роботу до колгоспу, мати подала на стіл. Сьогодні на сніданок був суп із м’ясом. Батько учора підбив двох ворон. Надійка через силу доїла свій суп і, накинувши на голову лантуха,вискочила під дощ. Босі ноги ледь не по коліно занурилися у воду, яка була теплою, немов парне молоко. Дівчина підставила дощеві своє лице, голова відразу стала мокрою, як і все її тіло. Де ж ти, дощику, був раніше? У яких краях блукав? За якими морями ходили ви, хмари? Надія пританцьовувала на подвір’ї, кружляючи серед калюжі.
На порозі з’явилася мати. Через шум дощу до Надії долинув її голос:
- Що це ти, дівко, дурієш? Нехай хто побаче, засміють! Йди-но до хати!
Того ж вечора Надія ходила до церкви. Отець Анатолій молився Богові на самоті, людей не було, бо село майже спорожніло, народ розбігався хто куди, шукаючи ситніших країв. Вдома залишилися ті, хто мав ще якісь припаси у сховках, і ті, хто не міг залишити хворих родичів, і ті, хто уже збайдужів до життя і, тихо перебиваючись на чим Бог пошле, віддався на Його всемогутню волю. Надія засвітила свічку перед образом Пресвятої Богородиці і почала молитися. По її щоках текли благословенні сльози. «Пресвятая Діво Маріє! Попроси Господа нашого, заступись перед Ним за рабів Його! Ми грішні! Ми дуже грішні! Але спаси від смерті усіх нещасних і нужденних, спаси моїх рідних і мене, не дай умерти моєму Тодорові, його матері і сестричкам. Чим провинилися перед Богом маленькії діти, яких я щодня ховаю? Вони ж іще не нажили гріхів. Може, вони спокутують чужі гріхи? Прости нас, Господи! Заступись за нас, Пресвятая Діво! Не доведи до погибелі мій народ!»
Вночі Надійка, як і завжди – під кучерявою липою, але Тодора там не застала. Довго чекала коханого, але він так і не прийшов. Дівчина, притулившись до стовбура дерева, стояла нерухомо й дивилася на небо, що звільнилося від важких кошлатих хмар і було, як і минулої ночі, всіяне зорями. Дивилася і відшукувала серед великих і малих зірок свою, ту єдину зірку, якій на самоті можна довірити таємниці душі, розпачі, радощі й тривоги, або попросити допомоги у хвилини розпачу.
Унизу спало село, мирне й спокійне, ніде ні вогника. Біліли хати у садках, і здавалося, що немає ніякого лиха, немає оцього страшного голоду, що перетворює людей на істот, більше схожих на тварин. Бог сотворив людину за своєю подобою гордою і чистою, сповненою ласкою до всього живого, любов’ю до собі подібних,створив істоту розумну, яка здатна радіти і печалитися, сміятися і плакати,вболівати за чуже горе і страждати через власне. Вона має всі ці почуття, коли не голодна. Лише голод спотворює людину. Мій нещасний народ тільки за останнє століття вже втретє піддається випробуванню цією бідою. Мерли люди на Україні в двадцять першому, гинули у тридцять другому, ідуть із життя і в сорок шостому,а попереду – холодна і голодна зима…
Подув вітер, струсивши з липи важкі краплі вранішнього дощу на Надійчину голову, і в цей час із того краю села, де жив Тодоріка, почувся гидкий крик нічної птахи.Надія поволі пішла до хати. Земля була майже сухою. Тієї ночі до дівчини уві сні знову приходила рожева довгокоса русалка. Надія цього разу побачила її обличчя, гарне і бліде, з великими чорними очима.
- Спасибі тобі, Надіє, що свічку мені повернула.
Надія хотіла спитати, звідки панянка знає її ім’я, але рожева дівчина швидко розтанула, розвіялася, немов легенька хмаринка. Вранці, прокинувшись, Надія, як і завжди, підійшла до вікна. До неї протягувала гілку-руку вишня, і здивована дівчина побачила на ній білі квіти. Серце стислося від передчуття чогось недоброго. Що б то означав той невчасний запізнілий цвіт?
Після сніданку подалася до сільради, де чекав на неї дід Єремій. Там навколо підводи зібрався гурт жінок. Коли Надія підійшла до цього гурту, жінки мовчки розступилися перед нею. На возі сиділа Тодорікина мати. До неї тулилося трійко дітей. Надія не розуміла, чому біля них стоїть, немов на варті, міліціонер. Що скоїлося?
- Вона сина зарубала, - почула позад себе Надія, зовсім не усвідомлюючи почуте.
- Як це – зарубала?
- А так. Коли той спав. Он на возі діжка…
Ноги й руки Надії налилися жаром, який хвилею піднявся до голови, й голова запаморочилася,все попливло перед очима. Надія повільно почала осідати до землі, перелякані жінки підхопили дівчину попід руки, але цього вона не відчула, бо була вже в довгому темному коридорі, в кінці якого ледь помітною білою плямою повільно тануло денне світло…
Немає коментарів:
Дописати коментар