Характерник та борець: Одіссея Козака Гедзя, який ламав радянську систему та тримав внутрішній фронт у Дніпрі

   Життя Юрія Єгорова, якого у козацькому колі знали під звичаєвим іменем Козак Гедзь, було схоже на безперервний, затятий бій за право України просто бути.

   

   Багато хто згодом дивувався, як у радянському військовому середовищі могла зрости така непохитна проукраїнська позиція, проте коріння цієї незламності сягало самого дитинства. 

   Слухаючи його розповіді про минуле, ставало зрозумілим. що фундамент і перші зачатки майбутньої боротьби за свободу та волю в душу хлопця заклав рідний дід — один із тих українців, які зустріли радянську тоталітарну систему спротивом і несли через усе життя пам'ять про справжню історію свого народу.

   У юності Юрій виявляв унікальний спортивний хист, який згодом кардинально вплинув на його долю. Він серйозно зайнявся кінним спортом і досяг у ньому значних висот, виконавши норматив майстра спорту. Саме завдяки цьому блискучому кінному гарту та досягненням хлопець зміг вступити до престижного військового училища хімічного захисту в російській Костромі та стати лейтенантом. Проте саме там, у глибині Росії, під час навчання, Юрій вперше віч-на-віч зіткнувся з реальністю імперії та наочно зрозумів, хто такі московити, відчувши їхню справжню ментальність, зверхність і сутність. Не буду писати як він називав їх насправді. Але на військових змаганнях своїм підрозділом розвідників він заткнув за пояс еліту радянщини  рязанські ВДВ.

    Цей життєвий досвід остаточно підтвердив родинні перекази діда та розповіді колишнього в'язня сталінських таборів, із яким доля звела Юрія у дорослому віці вже в Павлограді. Попри те, що той чоловік колись належав до кримінального, «злодійського» кола, його спогади про радянські тюрми та ГУЛАГ були набагато ширшими, глибшими й охоплювали такі пласти правди про каральну машину СРСР, які назавжди розвіяли будь-які ілюзії відставного лейтенанта.

    Міць його духу оформилась коли Юрій став офіцером. Будучи в лавах хімічних військ СРСР, він пройшов крізь пекло війни в Афганістані. Саме там, посеред випалених скель, його відправили з підрозділом виконувати особливе і страшне завдання — випробувати в реальних бойових умовах нову, вбивчу розробку хіміко-вогнеметних сил, реактивний вогнемет "Шмель". Споглядаючи жахливі руйнівні наслідки цієї зброї, що випалювала все живе, Юрій ще раз глибоко задумався над почутим у юності й на власні очі побачив, що насправді коїть радянська каральна машина і чиєю кров'ю вона утримує свої колоніальні володіння.

   Ці внутрішні роздуми та пробуджена національна свідомість невдовзі привели Юрія до відкритого бунту проти системи. Наприкінці 1980-х, коли радянська імперія в агонії намагалася втопити в крові визвольні рухи, офіцер Єгоров отримав наказ: кинути свій хімічний підрозділ проти мітингарів у Тбілісі. Юрій навідріз відмовився. Він чітко розумів, що з його бійців хочуть зробити катів для мирних людей. 

   Викли́к Гедзя тоталітарному стилю правління коштував йому кар'єри — його звільнили "за дискредитацію звання радянського офіцера". За цим казенним формулюванням ховався панічний страх системи перед офіцером, який заради людської гідності та проукраїнської позиції зважився на бунт задовго до краху імперії.

Багато років по тому, вже за часів Незалежності, цей специфічний пункт у документах викликав ступор у тилових військкоматівців: вони просто не могли осягнути, як радянський лейтенант міг піти проти системи заради України на самому зламі епох.

   Повернувшись в Україну у 1991 році, Юрій палко прагнув будувати нову, сильну національну армію, але швидко зіткнувся з тим, що тодішня влада планомірно руйнувала, роззброювала та розпродавала військо. Не бажаючи опускати руки, він оселився у Павлограді. Працюючи там тренером, навчав вихованців ставати козаками, Юрій паралельно розвивав іншу свою пристрасть — східні єдиноборства. Маючи 1 дан і чорний пояс із карате, він заснував власну секцію. 

   Його тренерська робота з дітьми та дорослими була унікальною: він закладав у вихованців не лише фізичну силу, а й дух і філософію справжнього воїна-козака. Поява інших козацьких систем підготовки ніяк не вплинула на нього, хоча він особисто познайомився близько з засновником Бойового Гопака Володимиром Пілатом.

   Розуміючи, що потрібно виховувати нову молодь за новими проукраїнськими моделям життя, Юрій не обмежувався лише спортивними заняттями і вже тоді, на самому початку дев'яностих, організував у Павлограді козацьку організацію. Цей крок став першим практичним втіленням його прагнення відродити звичаєве козацтво на Січеславщині. Розгорнувши згодом цю діяльність на весь регіон, він мандрував Україною та Кубанню у складі хору "Козаки-Запорожці", піднімаючи національний дух піснею та влучним козацькими гуморесками. Згодом цей досвід організації перших козацьких осередків та тренерської роботи переріс у створення інформаційної газети "Слава Нації", де він став головним редактором та активно влився у ГО ТО "ЗОЛОТА ПАЛАНКА" зі своїми міцними гуморесками.

   Професійна підготовка згодилась і в цивільному житті, де він від простого охоронця став бодігардом директора підприємства та пізніше керував відділом.

  Коли проросійський режим Януковича почав відверто душити країну, Юрій очолив обласне Січеславське УНСО і став прямою загрозою для комуністів та криміналітету.

   Помста системи була підлою: у 2012 році його викрали тогочасні міліціонери й піддали звірячим тортурам. Коли суддя побачив його — синього від набряків, із перебитими колінами — він ухвалив єдино можливе рішення: негайно відпустити Юрія. Єгоров вийшов із катівні з важкими травмами, фактично отримавши інвалідність, але його залізна воля залишилася неушкодженою. 

    Кати в погонах так і не понесли покарання. Навпаки, вони уникли післямайданної люстрації, отримали підвищення і продовжили кар'єру на високих керівних посадах у структурі МВС.

   

   Щойно спалахнула Революція Гідності, Козак Гедзь, попри підірване здоров'я, прибув на столичний Майдан у складі "Старосамарської сотні". Згадуючи ті дні, він розповідав, як ушив титанові пластини у звичайний светр, створивши саморобну "бронемайку". "Вона захистить серце, що є двигуном людини", — пояснював Юрій в інтерв'ю на відкритті Музею боротьби за Україну в Дніпрі.

Рятуючи під кулями на Інститутській поранених побратимів, він найменше думав про те, що й сам кожної миті ризикує загинути. Уже згодом, на фронті, доля зведе його з одним із тих, кого він витягнув із вогню, і Юрій почує від нього найтепліші, щирі слова вдячності за врятоване життя.

На Майдані, у 4-й сотні Самооборони, його обов'язки виявилися набагато ширшими за роботу санінструктора. Як головний редактор газети "Слава Нації", він від імені Козацького редуту брав участь у більшості пресконференцій, фіксуючи кожен крок і перебіг історичних подій як журналіст. Декілька своїх спеціальних перепусток із тих гарячих днів Юрій пізніше передав до Музею боротьби за Україну разом з іншими особистими речами.

    Коли у 2014-му війна прийшла на Донбас, він одразу пішов добровольцем з Майдану в окопи "Айдару". Через паперовий хаос перших місяців війни його ім'я не потрапило до офіційних тилових наказів, або навмисно Луганським військкоматом, через який таки взяли інваліда на війну, був злитий окупантам і не потрапив до штабних вищих інстанцій. Проте на сайтах окупантів Козак Гедзь досі значиться, як небезпечний "каратель". Так називали тоді багатьох з нас і закликали свою агентуру в Україні знищувати нас разом з родинами.

   Закінчивши через хвороби і контузії службу він таки продовжив допомагати бійцям волонтеркою, збираючи її, та доправляючи "Щасливчиком", старим вантажним легковим "Фордом", наражаючись і в ньому отримати кулю. Він показував одну, яку знайшов застряглу всередині, намагаючись щось підремонтувати в трухлявому авто. 

    Між роками великих битв Юрій повертався до Дніпра, де тримав культурний і водний фронт. Він судив козацькі суперечки за давнім звичаєвим правом, ходив у річкові походи та власноруч разом із побратимами зводив знаменитий дерев'яний козацький струг, відроджуючи флотську славу Січі. Але найбільше він любив вітрильний спорт та мріяв купити яхту.

    Новою яскравою сторінкою його життя стало відродження великих вітрильних традицій України. Коли влітку 2016 року козаки "Старосамарської сотні" долучилися до масштабної регати крейсерських яхт під промовистою назвою "Козацький шлях", Юрій Єгоров за свої організаторські здібності та незаперечний авторитет був обраний Отаманом регати.

   Кожна така регата під майорінням козацьких прапорів була справжньою живою подією, яка починалася далеко не просто з вибору Отамана регати. Урочистий старт завжди знаменувався пострілами гармат козаків "Старосамарської сотні", з відлунням гучного звуку над водою. Невіддільною частиною цього дійства були виступи побратимів: отамана сотні козака Ворона (Олега Черненка) який брав слово і розповідав учасникам та глядачам славетну козацьку історію рідного краю, а козак Колоброд (Володимир Пасинко) в цей час виходив перед громадою, демонструючи блискучі та видовищні прийоми майстерної роботи з традиційною і нетрадиційною козацькою зброєю.

   Ці легендарні змагання та патріотичні походи мали колосальний масштаб: вони починалися на хвилях сивого Дніпра і розгорталися далі, виходячи у відкрите море, повторюючи стародавні водні шляхи запорожців. Разом із керівником яхт-клубу Юрій особисто та ретельно готував і проводив ці регати. Попри кабінетний опір чиновників, Отаман регати прораховував надскладні маршрути Дніпровськими порогами та морськими просторами. Кожен такий похід під козацькими вітрилами ставав потужним патріотичним вишколом, який гучно нагадував країні про її давню флотську славу.

   Авторитет Гедзя оцінили побратими і зробили його представником січеславських козаків в Координаційній раді при президенті. Публікуючи звіти про нашу багатогранну працю на Січеславщині у робочих спільнотах, він спостерігав за реакцією козацького товариства отаманів. Бачив цю байдужість і не дивувався. Він часто в розмові насміхався з них, бо він був єдиний суддя, що туди потрапив. "Воюй, дурачок, получиш значок", — казав він, коли вони розробили якийсь знак для себе. "З грамотою і щоб номер грамоти збігався з номером на значкові." Це його тішило. Але Був один знак який він носив щодня біля серця, це хрест, яким його нагородили козаки - відзнака "Кров за Україну". Цінував визнання від побратимів.

  Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, для Козака Гедзя та в козаків не виникало жодних вагань. У перші ж години великого хаосу, пам'ятаючи нехтування добровольцями в 2014 році,  козаки розгорнули відчайдушну і безпрецедентну ініціативу — створили великий Координаційний волонтерський штаб безпосередньо навпроти офіційного державного військкомату. Козаки між собою умовно називали цей штаб «своїм військкоматом». Очолював цей стратегічний волонтерський центр козак Бандера, і саме сюди перші дні тисячами йшли вмотивовані добровольці. У цьому штабі приймали, записували та розподіляли людей, формуючи з готових, обстріляних і досвідчених бійців перші батальйони 108-ї та 128-ї бригад Територіальної оборони. Козак Ворон запросив Юрка взяти безпосередню участь у цій титанічній роботі. Разом у штабі вони виконували функції внутрішньої Служби безпеки.

   Це була надважка місія, адже в перші дні організації цієї колосальної лавини людей очільнику штабу пану Бандері чинився затятий внутрішній опір з боку окремих представників у самому Координаційному штабі, які гальмували процеси й заважали злагодженій організації роботи. Проте Гедзь, маючи величезний життєвий та військовий досвід, жорстко вичищав саботаж і утримував порядок. Ті ж тисячі патріотів, які приходили до штабу непідготовленими, таки пізніше почали проходити фаховий військовий вишкіл на базі Центру військової підготовки «Січеслав», у створенні якого Юрій разом з іншими козаками брав безпосередню участь і де розгорнув свою інструкторську діяльність впродовж наступних двох років.

   Дивлячись стратегічно вперед, він чудово розумів, що підготовка населення до оборони має бути системною, тому майже пів року, разом із іншими інструкторами центру «Січеслав», готував заснування обласного комунального закладу — Центру підготовки громадян до національного спротиву. Коли цей обласний центр нарешті відкрили, Юрій перейшов туди, очоливши підготовку бійців за трьома найскладнішими напрямками: хімічний захист (РХБЗ), безпілотні системи (дрони) та військовий тактичний зв'язок. Знання про хімічну загрозу, отримані ще в Афганістані, тепер допомагали йому рятувати українських бійців. Передаючи свій колосальний досвід, він водночас розпочав свій останній, виснажливий бій — безкомпромісну профспілкову боротьбу проти глухої стіни військової бюрократії за законні права інструкторів національного спротиву. 

   Його життя, що обірвалося на злеті цієї боротьби, спалахнуло як грізний гарматний постріл від Старої Самарі, залишивши по собі врятовані життя на Майдані, тисячі вишколених воїнів на передовій та абсолютну, непохитну вірність козацькому звичаю.

   Закінчу словами, якими він завжди закінчував свої дописи:

"Слава нації! Смерть ворогам!"

---

Лицарський чин отамана Мажі: історія Верхньодніпровської сотні від барикад до фронту

 

    Історія боротьби за Незалежність України формується не одне століття. На жаль, це плюндрує життя одних людей, а інших загартовує  у боротьбі.

    Подібним чином склалось і життя Анатолія Ручки.

Він відомий у козацькому середовищі як Отаман Мажа.

Глянеш на нього і одразу розумієш- перед нами Козак.

    Його життєвий шлях — від колоритного козака-філософа на мирних ярмарках до пораненого на барикадах, в скрутні дні, логіста Майдану, "госпітальєра"-добровольця та учасника з прокладання міжнародних волонтерських маршрутів — показує незламність духу справжнього українського козацтва. Це літопис про нього, його побратимів та бойову Верхньодніпровську сотню.

   Анатолій Ручка родом із Дніпропетровщини — краю з глибоким козацьким корінням. Він став отаманом Верхньодніпровської сотні, яка ввійшла, як офіційний структурний підрозділ Регіональної громадської організації «Кодацька паланка Війська Запорозького Низового» та почала тісно співпрацювати з Козацьким благодійним фондом імені Івана Сірка.

   Сотня отримала унікальну символіку: малинову корогву, що з діда-прадіда символізує козацьку кров, мужність та військову доблесть, а в центрі — зображення круторогого бика (вола). Цей геральдичний символ ідеально перегукується з козацьким ім'ям отамана — «Мажа» (історична назва великого чумацького воза для солі). Бик символізував працьовитість, спокій у мирний час, але страшну, нестримну силу в момент захисту свого.

   До 2013 року Анатолій Ручка жив собі спокійно, але була  одна велика, суто чоловіча пристрасть — мотокрос. Він обожнював мотоциклетний спорт, швидкість та техніку, згадує він в одному з відео.

   Щоб заробити кошти на обслуговування байка, купівлю палива та дорогого екіпірування, Мажа використовував свій автентичний вигляд. Маючи розкішні вуса, виголений оселедець та традиційний стрій, він брав участь у різноманітних етнофестивалях, народних гуляннях та ярмарках. Люди залюбки підходили сфотографуватися з яскравим козаком з величезним луком, а зароблені зі світлин гроші Анатолій відкладав на свою технічну мрію, навіть не підозрюючи, як скоро його водійські навички знадобляться всій країні.    

   Коли восени 2013 року зненацька розпочалась Революція Гідності, Козак Мажа без вагань залишив цивільні справи й став на захист свободи, приєднавшись до Козацького редуту, створеного на Майдані козаками побратимами. Завдяки своєму автотранспорту та витримці він перетворився на головного логіста для дніпровських активістів та козаків. Отаман регулярно курсував своєю машиною між Дніпром та столицею. Він перевозив до Києва не лише продукти, теплий одяг та медикаменти, що збирали на Європейській площі в Дніпрі, а й доправляв звідти добровольців, які прагнули виборювати майбутнє держави.

    У Києві пунктом призначення для людей та вантажів Мажі була легендарна 4-а (Козацька) сотня Самооборони Майдану. Саме туди стікалися козацькі сили. У 4-й сотні новоприбулі добровольці проходили перевірку на міць, відпрацьовували злагодженість і психологічну стійкість перед тим, як вийти на барикади проти озброєного спецназу, пізніше в березні-травні вони наповнили ряди ЗСУ та інших підрозділів на захисті державності.   

    Мажа весь час тримав лінію постачання на Майдан, а у самому Дніпрі розгорнувся потужний координаційний центр. Його очолив козак Ворон (Олег Черненко) — ввійшовши одним з координаторів, та виконував функції служби безпеки разом з іншими козаками: вони охороняли місця збору допомоги, відсікали провокаторів та стежили за порядком.

   Логістична система, що утворилась автоматично та працювала злагоджено - в чіткій фінансовій взаємодії між підрозділами козаків та місцевими майданівцями в подальшому знадобилась, як волонтерський досвід.

   Переїзди Мажі вимагали величезної кількості бензину, тому Козак Ворон брав гроші на відшкодування палива безпосередньо, за рішенням штабу, з кошика пожертв, які масово і щиро приносили звичайні дніпряни.

    Невдовзі протистояння в Києві переросло в силову фазу, виникла гостра потреба в індивідуальному захисті. За гроші громади козак Ворон зумів знайти та викупити понад 80 сталевих армійських шоломів. Щоб не ускладнювати процес, продавець, на прохання Ворона, пересилав все прямо Мажі у відділення Нової пошти поряд з поліцією біля Хрещатика.

   Мажа оперативно забирав посилки у столичному відділенні і за лічені години озброював захистом хлопців на передовій.

    Невдовзі силовики почали застосовувати проти мітингувальників жорстоку і підлу зброю — світлошумові та газові гранати, густо обмотані скотчем із цвяхами, болтами, гайками та шматками заліза для максимального осколкового ураження. Розуміючи, що бійці отримують важкі поранення кінцівок, козаки Ворон та Хижий розробили унікальні саморобні тактичні щитки. Вони брали звичайні пластикові каналізаційні труби, розрізали їх уздовж, бо вони повністю вигином підходили під анатомічну форму людських рук і ніг, та оснащували ременями.

   Ці пластикові "козацькі обладунки" виявилися напрочуд ефективними. Під кінець Майдану, коли на барикади почали закидати надпотужні спецзасоби, надіслані силовикам прямо з Москви (міць яких зросла в рази), саме ці щитки з труб стримували вибухову хвилю, відбивали цвяхи й рятували руки та ноги козаків від ампутацій і важких каліцтв.   

   Активна волонтерська та бойова діяльність Отамана Мажі зробила його пріоритетною ціллю для тогочасного режиму, хоча тоді основною мішенню були всі козаки...

  18 лютого, оточивши козаків на Грушевського, та притиснувши до стіни, найняті владою бандити — "тітушки" напали на козака великою групою і жорстоко побили його. Він намагався прикрити хоча б голову від ударів залізними прутами.

   Саме тоді  Анатолій Ручка зазнав важких травм: бандити зламали йому обидві руки. Це відео в мережі викликало величезний резонанс.

   Отримані важкі фізичні травми  не зламали волю козака. Пройшовши тривале лікування  в "Охматдиті", Мажа не зміг залишатися осторонь, адже на Сході вже розгоралась війна - Крим здали, але Схід ні. Отаман приєднався до знаменитого добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри" та став водієм. 

   Водійський та логістичний досвід почали рятувати життя на цій війні. Мажа опікувався евакуаційним автотранспортом батальйону, ремонтував машини в польових умовах, доправляв медикаменти на позиції під обстрілами та підтримував молодих бійців своїм козацьким гумором і мудрістю. За віддану, сумлінну працю в підрозділі, керівництво "Госпітальєрів" неодноразово нагороджувало Козака Мажу почесними відзнаками та медалями.

   Разом з отаманом молодь Верхньодніпровської сотні, яка загартувалася на Майдані утворила міцне бойове ядро. Вони масово пішли добровольцями на передову. Багато хто з цих вихованців воює проти загарбників і до сьогодні.

   24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення московської навали. Отаман Мажа зустрів все у повній готовності. Масштаб викликів змінився, тож змінилися й масштаби козацької логістики.

   Анатолій Ручка налагодив тісну координацію з іноземними партнерами, зокрема з литовськими волонтерськими фондами. 

    Він особисто зайнявся доставкою волонтерських машин з-за кордону. 

    Литва купувала та передавала дефіцитні позашляховики, пікапи та карети швидкої допомоги, а Козак Мажа разом із однодумцями організував безперебійний транзит цих автівок через кордон прямо в руки бойових підрозділів ЗСУ на лінію вогню.

   Значний вік, перенесені травми та роки безперервної боротьби, але Отаман Мажа не кидає фронт. Його і сьогодні можна зустріти на логістичних маршрутах війни — за кермом чергового евакуаційного автомобіля чи пікапа, який завтра рятуватиме українських солдатів. 

    Верхньодніпровська сотня під своїм малиновим стягом із биком, та згуртованими навколо отамана товаришами по боротьбі за волю, значно доповнила новітню історію України та нагадала, що козаки завжди стояли на сторожі країни і будуть стояти завдяки  самоорганізації, мужності та козацької вірності своїй державі.

Сила і міць козака, що дала ім'я: одіссея Сашка Шаблі

 

По центру козак Шабля.

Історія українського козацтва XXI століття зазвичай асоціюється з парадними одностроями та кабінетними реєстрами. Проте справжній дух низового запорозького козацтва відродився не в президіях, а в тихих приватних кузнях, на річкових хвилях Самари та у вогняному пеклі київського Майдану. Це життєпис Олександра (Сашка) Морозка, відомого в новітній історії як козак Шабля — першого отамана Старосамарської сотні та Генерального хорунжого Українського козацького війська. Людини сталевої волі, великого таланту та трагічної долі.

---

Шлях Олександра починався на Півдні України, на Херсонщині. Після закінчення школи він здобув суто практичну, робочу професію зварювальника в місцевому ПТУ. Там же, на херсонських землях, відбулося його перше знайомство із тогочасним козацьким рухом в організації «Українське козацтво». Проте цей досвід приніс лише розчарування. Серед ідейних козаків те середовище іронічно називали «лампасним» козацтвом — за надмірну бутафорію, вигадані генеральські звання, погони та повну відсутність живого козацького духу й орієнтацію на службу чиновникам.

У пошуках справжнього змісту Олександр переїжджає до Дніпра. Набуті навички зварювальника та прагнення створювати щось власними руками привели його до нового ремесла. Купивши невелику дачну ділянку, він самотужки побудував там майстерню, освоїв складне мистецтво художньої ковки і став професійним ковалем, працюючи на приватні замовлення.

У 2013 році, коли наближалися події, що змінили долю країни, побратими на Майдані знали його просто як козака Коваля — за його основною та чесною життєвою професією.

Коли Сашко потрапив в нове для себе місто Дніпро, то дивом знайшов собі побратимів козаків. що поважали звичаєве право і козацьку віру.

У 2007 році на Січеславщині зародилася ідея відновити автентичне, вільне козацтво. Так виникла Старосамарська сотня Війська Запорозького Низового (ВЗН), історично прив’язана до річки Самара та залишків Старої Самарі (Богородицької фортеці). Олександр став її першим отаманом. На противагу «лампасним слугам», ця сотня сповідувала ідеали козаків-низовиків: особисту свободу, виборну демократію та повагу до людини праці.

У 2010 році, завдяки художньому таланту козака Хижого, сотня отримала свій унікальний прапор. Козаки заклали в нього глибокий геральдичний та історичний зміст, що не відрізняв його від класичних козацьких хоругв:

• Пророчий вітрильник: Образ козацького човна під вітрилом повністю повторював зображення з відомого прапора у культовому кінофільмі «Пропала грамота» (1972). Це був символ абсолютного гонору, волі та морської романтики характерників.
• Синє тло: На відміну від кінематографічного малинового полотнища, основна тканина прапора сотні була синьою (символ річок Самари та Дніпра), з вишитою жовтими нитками назвою сотні по контуру.
• Печатка з персня: У лівому кутку прапора було відтворено печатку з персня-печатки, знайденого археологами на розкопках Старої Самарі. На ній зображено білого орла (символ Польщі), який пікірує на фортецю. Цей знак маніфестував європейське та глибоке державницьке коріння краю, руйнуючи імперський міф про «дике поле» до приходу Росії та захист цих країв від Польщі і її гонорової шляхти.

Закладаючи цей прапор, козаки навіть уявлення не мали, наскільки пророчим він виявиться. Згодом Старосамарська сотня власними руками (де знадобився і ковальський хист отамана) збудувала справжній дерев'яний козацький струг — плоскодонне парусно-весельне судно. На цьому човні вони здійснили кілька реальних походів річками Самара та Дніпро, дійшовши до легендарної фортеці Кодак.

Основним же призначенням сотні у ті роки стало виховання молоді та дітей через всеукраїнську гру «Сокіл» («Джура»). Діти бачили перед собою не теоретиків, а живих майстрів, які ходили на козацькому кораблі та вміли тримати молот.

В кінці листопаду 2013 року козаки Старосамарської сотні перебували з дітьми-джурами на військових вишколах на базах 25-ї десантної та 93-ї механізованої бригад. Коли прийшла звістка про жорстоке побиття студентів у Києві в ніч на 30 листопада, для вихователів це стало особистим викликом.

Вже 1 грудня 2013 року козак Коваль разом із побратимом — козаком Ґедзем — прибув на Майдан Незалежності. Разом з іншими козаками України вони заснували легендарну 4-ту Козацьку сотню Самооборони Майдану.

13 січня 2014 року на Майдані відбулося Велике Козацьке Коло. Новаків офіційно посвятили в козаки та розподілили обов'язки старшини. Олександр отримав надзвичайно відповідальну посаду скарбника сотні. Саме під час цих січневих лютих морозів та запеклих протистоянь він отримав своє перше майданівське ім'я — козак Морозко.

Кульмінація і трагедія життя Сашка відбулася 18 лютого 2014 року під час так званого «Мирного наступу» до Верховної Ради. Напередодні очільники Самооборони ухвалили фатальне рішення — роззброїти більшість сотень, відібравши навіть щити та дерев'яні палиці, аби продемонструвати виключно мирний характер ходи. Натомість окремі радикальні групи спровокували підпалами та нападами силовиків і швидко відступили. Більшість козаків та простих громадян опинилися під ударом абсолютно беззбройними.

У Маріїнському парку та Кріпосному провулку озброєна залізними прутами «тітушня» та «Беркут» затисли людей до стін будівель, нещадно ламаючи кінцівки та вбиваючи активістів. У цей момент Сашко зробив те, що закарбувало його ім'я в літописах: він дістав виковану власноруч у дніпровській майстерні козацьку шаблю. Вона була незагостреною (парадною/тренувальною), але міцною. Один серед хаосу й паніки, він почав відбивати нею удари бандитів, захищаючи молодь і побратимів.

Міліція, яка до того байдуже спостерігала за звірствами «тітушок», миттєво відтіснила бандитів лише з однією метою — затримати козака зі справжнім клинком. У ту хвилину, за цей відчайдушний лицарський чин, побратими назавжди нарекли його остаточним іменем — козак Шабля.

Сашка жорстоко побили, завдали важких поранень і травм. Слідуючи своїй садистській практиці, силовики майже повністю роздягли і роззули його, залишивши босим на лютневому бетоні. Зрештою, його у критичному стані передали лікарям швидкої допомоги. Користуючись хаосом у лікарні, попри поранення, босий та напівголий Сашко зміг втекти з машини швидкої допомоги, переховувався, повернувшись на Майдан, де залишався до самої перемоги Революції.

Після перемоги Майдану Сашко Шабля разом із побратимами козаками Ватрою та Люлькою створили творче козацьке тріо. Вони подорожували Україною, демонструючи козацькі традиції та співали старих пісень, завжди починали з славеню 4 сотні Майдану авторства Живосила "Меч Арея", на різних заходах, утримуючи дух Майдану.

Згодом ветерани 4-ї сотні заснували нове громадське формування — Українське козацьке військо. На його прапорі з'явилися прадавні рідновірські символи, зокрема священний Алатир (восьмикутна зірка, Око Роду), що символізував повернення до ведичних витоків предків. Сашка Шаблю на Козацькому Колі обрали Генеральним хорунжим — охоронцем головного знамені війська.

Проте у 2016 році, розчарувавшись у процесах, що відбувалися всередині козацького руху (бюрократизація та внутрішні чвари в Кодацькій паланці), Сашко залишив посаду отамана Старосамарської сотні у Дніпрі. Замість нього козацьке коло обрало отаманом козака Ворона  і Сотня залишила паланку назавжди..

Шукаючи душевного спокою та відновлення, Олександр ухвалив доленосне рішення: він купив будинок у Холодному Яру на Черкащині, переїхав туди і навіть перевіз свою кузню. Він прагнув знайти сили у цьому легендарному «місці сили». Проте, як показав час, це було трагічною помилкою романтика.

Холодний Яр — це місце партизанської туги, жертовного та трагічного повстанського супроводу. Справжнє ж «місце сили» Сашка Шаблі мабуть залишилося на Січеславщині. Його стихією була Самара, Кодак, шум власного ковадла, де він творив метал, та очі дітей-джур, яких він виховував. 

Здоров'я козака було остаточно підірване лютневими катуваннями 2014 року.

 Страшна втрата молодшого сина СанСанича, як звали його козаки, який ще неповнолітнім разом з батьком був на Майдані теж дала взнаки.

Окрім важкої праці та ревматизму, в нього виявили вроджений порок серця. Лікарі так і не змогли провести життєво необхідну операцію через загальне виснаження організму. 

 Отримавши гроші як офіційно постраждалий учасник Майдану, Сашко хотів розпорядитися ними з розумом — повністю розбудувати задумане в Холодному Яру, але банально не встиг. Фізична неміч, неможливість працювати в кузні та глибокий душевний біль від розчарувань, доконали козацьке серце.

Після відходу у вирій Олександра Шамуділова (Шаблі) його особистий козацький ніж та прапори Українського козацького війська козаків рідновірів та прапор Холодного Яру, з яким він був на Майдані, побратими зберігають в своєму  Музеї боротьби за Україну.

Козак Шабля згорів передчасно, але сила його полягала в тому, що він ніколи не був «лампасним слугою». Його сила була в мозолястих руках коваля, у відчайдушному кроці з незагостреним клинком проти озброєного натовпу 18 лютого, у збудованому дерев'яному струзі та в цінностях вільних низовиків, які він встиг передати підростаючому поколінню Січеславщини. Його життя — це чесний, величний і водночас трагічний епос про справжнє українське лицарство.