Давно це було. Війська Катерини Другої руйнувати Запорізьку Січ вирішили. Микита Корж, що був скарбником Січі, разом з іншими характерниками, напустив оману на москалів та під її покровом вивів військо та скарби, залишивши на Січі лише старих. Прийшли вороги, а козаків то і немає. Корж зі скарбом помандрував і дійшов до ріки Половиці, біля Дніпра, де і сховав той скарб, а тут же і оселився стерегти. Місце, де сховано той скарб і має назву "Золота паланка"
Історія Придніпров’я — це літопис безперервної, тисячолітньої битви за право жити на цій землі. Цю масштабну хроніку від первісних мисливців на мамонтів, крізь добу козацтва і до сучасних подій на передовій, сьогодні бережно розкриває для відвідувачів Музей боротьби за Україну. Заклад, заснований патріотами та козаками Старосамарської сотні у 2021 році — за рік до початку повномасштабної війни, став справжньою фортецею нашої національної пам’яті.
Символічно, що саме тут знайшла свій прихисток унікальна художня серія робіт відомого дніпровського художника-реставратора Володимира Васильовича Десятерика. Доля самого майстра, який з 2022 року через війну перебуває на заслуженому пенсійному відпочинку в Чехії, тісно пов’язана з порятунком найважливіших козацьких реліквій краю.
Перлина Яворницького, «Вогнем і мечем» та міжнародний скандал
Головним реставраційним подвигом у музейній біографії Володимира Десятерика став порятунок знаменитої картини Миколи Струнникова «Запорожець» (Портрет Івана Піддубного в образі козака), створеної у 1906 році на замовлення Дмитра Яворницького.
На межі 1999–2000 років, під час світового прокату гучного історичного фільму Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», польська сторона попросила у Дніпропетровського національного історичного музею (ДНІМ) надати цей автентичний портрет Піддубного для міжнародних супровідних виставок. Музей пішов назустріч. Проте через радикальні погляди деяких іноземних відвідувачів та гострі історичні дискусії навколо козацької тематики, полотно Струнникова за кордоном було навмисно пошкоджене.
Після Києва доводилося переробляти
Понівечений шедевр повернувся в Україну із серйозними дефектами. Спочатку картину відправили на відновлення до Києва, але столичні фахівці провели роботу невдало: сліди втручання залишилися помітними, а первісний колорит та натяжку полотна належним чином відновити не вдалося.
Тоді на початку 2000-х років цю колосальну відповідальність поклали на Володимира Десятерика. Будучи вихованцем міцної академічної школи видатного професора Анатолія Семеновича Легостаєва, Володимир мав рідкісний універсальний хист. Йому довелося буквально виправляти помилки київських колег: нівелювати наслідки невдалого втручання, повторно дублювати пошкоджену основу та ювелірно зводити авторські живописні шари початку XX століття. Десятерик повернув «Запорожцю» його первісну велич.
Столичний міф проти музейної реальності
У медійному просторі та спогадах сучасників довго побутувала версія, нібито до 100-річчя картини у 2006 році її реставрацію повністю профінансував і організував відомий меценат, уродженець Черкащини Володимир Недяк. Проте реальність виявилася набагато прозаїчнішою та несправедливішою.
Ймовірно, саме під цю ювілейну дату й виділялися гучні столичні бюджети та меценатські внески. Але, як показала історія, київські фахівці, які освоїли ці кошти, залишили по собі лише понівечене полотно. Справжній, тихий подвиг здійснив дніпровський майстер Володимир Десятерик. Поки столичні структури отримували лаври та фінансування, Володимир Васильович за копійки звичайної державної зарплатні, керуючись виключно професійною честю, рятував реліквію з нуля. Меценатські наміри були благородними, але долю шедевра вирішили не гроші, а золоті руки скромного музейного реставратора
Творча лінійка в контексті тисячолітньої боротьби краю
Паралельно з музейною роботою Володимир Десятерик творив власні камерні шедеври. На рубежі 1990-х та 2000-х років на знак професійної поваги та міцної козацької дружби він передав своєму колезі по реставраційному цеху невелику художню серію робіт:
Річковий пейзаж з вітрильником (мініатюра олією 10х15 см) — філігранна робота реставраційного пензля.
Графічний етюд «Тип запорожця» (10х15 см) — вільна репліка за мотивами Сергія Васильківського.
Сьогодні ці три унікальні картини, разом із полотнами його вчителя А. Легостаєва, офіційно експонуються в залах Музею боротьби за Україну.
В концепції музею, що охоплює шлях від мисливців на мамонтів до сьогодення, ці роботи мають глибокий сенс. Вони демонструють епоху козацького відродження та спротиву культурному нищенню, що тривав на зламі XX і XXI століть. Завдяки козакам Старосамарської сотні, які встигли заснувати музей напередодні великої навали 2022 року, спадщина Десятерика та Легостаєва тепер служить майбутнім поколінням, нагадуючи: ворогу ніколи не вдавалося і не вдасться стерти історію цих земель.
Юрій Єгоров (Козак Ґедзь) — видатний український військовий діяч, офіцер хімічної розвідки, диверсант, журналіст, ідеолог, доброволець та засновник Музею боротьби за Україну в місті Дніпро. Людина безкомпромісної честі, універсальний воїн та Характерник сучасности, який присвятив усе своє життя протистоянню російській імперській системі в усіх її проявах.
1. Гартування воїна та еліта розвідки РХБЗ
Ще до початку військової служби Юрій Єгоров здобув серйозну фізичну та духовну базу — він був майстром спорту з кінного спорту та володарем 1-го дану з карате. Цей гарт визначив його подальшу долю в армії.
На початку 1980-х років Юрій потрапив у саме пекло війни в Афганістані (1979–1989), де очолив підрозділ хімічної розвідки військ РХБЗ (радіаційного, хімічного та біологічного захисту). Саме під його керівництвом розвідники здійснювали розрахунки, коригування та аналіз результатів перших, на той час абсолютно засекречених, випробувань радянських термобаричних систем об'ємного вибуху — важких вогнеметів ТОС-1 «Буратіно». Прораховуючи рух аерозольних паливних хмар у гірських ущелинах Панджшеру, Юрій володів унікальними військово-технічними знаннями, проте завжди залишався передусім Людиною.
2. Подвиг у Тбілісі (1989): Офіцерська честь проти кривавої імперії
У квітні 1989 року під час відновлення грузинського національно-визвольного руху радянське керівництво кинуло армію на придушення мирних протестів у Тбілісі. Військам було наказано застосувати проти демонстрантів отруйні гази та заточені саперні лопатки.
Офіцер Юрій Єгоров виявив найвищу мужність: він відмовився виконувати цей злочинний наказ і не повів своїх розвідників трощити голови цивільним людям. На знак солідарності та безмежної поваги до свого командира, весь його підрозділ хімічної розвідки залишився з ним і підтримав непокору кремлівському командуванню. Радянська каральна машина не ризикнула судити весь бойовий підрозділ ветеранів Афганістану, тому Юрія Єгорова звільнили з лав збройних сил із політичним вовчим квитком — "за українство" та "за дискредитацію образу радянського офіцера".
3. 1990-ті роки: Майстер-клас для олігархів
Повернувшись в Україну, унікальний фахівець із розвідки та диверсійної справи виявився непотрібним тодішній державній системі, яка планомірно знищувала армію. У буремні 90-ті роки Юрій застосовував свої навички у сфері приватної безпеки.
Легендарним став епізод, коли Козак Ґедзь проводив аудит захищеності заміської резиденції олігарха Ігоря Коломойського. Юрій діяв як класичний диверсант: безшумно зайшов на об'єкт з води, умовно замінував територію, спокійно погойдався на дитячих якілях у дворі й так само непомітно пішов водою назад. Коли шокована охорона олігарха згодом спитала його, коли ж їм чекарати на реальну атаку, розвідник відповів хрестоматійною фразою: «Ніколи. Ви давно вже мертві».
4. Інформаційний фронт та лідерство в УНСО
Юрій Єгоров розумів, що війна з Росією триває не лише зі зброєю в руках, а й у мізках людей. Він активно зайнявся вихованням молоді на засадах козацького гарту та бойових мистецтв. Після 2004 року він очолив Дніпропетровську обласну організацію УНСО, яка стала кістяком патріотичного руху Січеславщини.
Як головний редактор безкомпромісної газети «Слава Нації!», Козак Ґедзь нещадно нищив проросійську агентуру та радянські міфи в регіоні. Його гостре слово «жаліло» ворогів наче ґедзь, через що проросійський режим Януковича бачив у ньому пряму загрозу. У 2012 році Юрія Єгорова викрали та жорстоко катували силовики. Він зазнав важких травм і покалічень, ледве вижив, але не зламався. Навіть суддя, побачивши страшні сліди тортур на засіданні, був змушено відпустити козака на волю.
5. Вогонь Майдану та окопи «Айдару»
З перших днів Революції Гідності 2013–2014 років Юрій Єгоров був у вирі подій як санінструктор 4-ї сотні Самооборони Майдану.
Критичного 18 лютого 2014 року під час запеклих боїв на вулиці Грушевського Козак Ґедзь, сповнений праведного гніву за покалічених побратимів, захопив вантажний автомобіль і збирався йти на таран лав «Беркуту». Проте політичні лідери (зокрема представники партії «Свобода» на чолі зі Швайкою) зупинили його намір, забравши авто. Невдовзі силовики затисли козаків у провулку. Поки партійці та інші підрозділи ховалися у будівлях чи посольствах, Козак Ґедзь, який через травми після катувань 2012 року ходив із паличкою, здійснив неймовірне: під вогнем зумів спуститися кручами до Дніпра, відірвався від переслідувачів та повернувся до своїх на Майдан. У наступні найважчі дні на прохання греко-католицьких священників він зі своїми людьми тримав оборону та охорону храму.
Одразу після Майдану, попри підірване здоров'я, Юрій через Луганський військкомат пішов на фронт рядовим. В легендарному добробаті «Айдар» його колосальний афганський досвід розвідника швидко вивів його в командири підрозділу, де його рішення рятували життя молодих добровольців. Лише важкі наслідки тортур та нові контузії змусили його згодом повернутися до цивільного життя. Повернувшись, Юрій разом із побратимами-козаками зробив свій головний культурний внесок — заснував Музей боротьби за Україну на ж/м Кам'янський у Дніпрі, власноруч наповнюючи експозицію унікальними артефактами.
6. Оборона 2022 року, Центр «Січеслав» та розбудова національного спротиву
Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, Козак Ґедзь знову став у стрій, увійшовши до складу Окремої роти «Січеслав» ДФТГ м. Дніпра. Він став провідним інструктором, який поєднав аналогову точність минулого із технологіями майбутнього: навчав добровольців тактиці РХБЗ (що було критично на тлі ядерного шантажу РФ), військовому зв'язку та керуванню дронами.
Проте амбіції Юрія Єгорова та його вірного побратима — козака Ворона — сягали значно далі захисту одного підрозділу. Разом з іншии козаками вони розгорнули масштабну соціальну ініціативу — Центр військової підготовки «Січеслав». Ця потужна тренувальна база повністю утримувалася та фінансувалася за особистий кошт козака Ворона, як керівника Центру.
Розуміючи, що оборона області потребує системного державного підходу, козак Ворон, Козак Ґедзь та команда їхніх висококласних інструкторів об'єднали зусилля з Командуванням Територіальної оборони (ТрО) та Дніпропетровською обласною радою. Результатом цієї співпраці стало створення офіційного Центру підготовки населення до національного спротиву.
Щоб запустити цей стратегічний обласний об'єкт і вивести виучку цивільних та військових на найвищий рівень, керівник Центру «Січеслав» козак Ворон разом із Козаком Ґедзем, та своєю інструкторською командою пів року працювали абсолютно безкоштовно. Вони віддали свої знання, сили та час, щоб вибудувати надійний оборонний щит Січеславщини.
Козак Ґедзь (Юрій Єгоров) пішов у Вічність непереможеним. Його життя — це взірець того, як український характер долає будь-які імперії, тортури та цифрову цензуру. Його Чин, помножений на вірність його побратимів та спільну розбудову національного спротиву, назавжди вписаний в історію України.
Роман Попруга — це персонаж із міфів та народних легенд міста Кам’янське (колишнього Дніпродзержинська), одне з предавніх козацьких імен пов'язаних із заснуванням місцевих хуторів та постів на Дніпрі, наприклад Романково, назване за його іменем. Саме там проходили збори козаків запорожців. Саме там була чудодійна ікона Богоматері до якої приїздили з усієї України.
Легенда про козака Романа
Хто такий: Сміливий козак і заповзятий вояка часів запорозького козацтва.
Вірні друзі: Мав за товаришів лише коня та собаку.
Поселення: Оженившись, збудував хатину біля кургану.
Легендарний вчинок: За легендою, під час небезпеки вбив ворога на сторожовому пості, а за іншими легендами — рід Попруги вважається засновниками одного з хуторів у регіоні після зруйнування Нової Січі.
В нашому ж товаристві козацькому з Криничок є Роман Попруга, вірогідніше за все нащадок того старого роду засновника поселення.
Сьогодні, коли алгоритми соціальних мереж чи суворі вимоги воєнного часу іноді стирають цифрові сліди наших захисників, обов’язок побратимів — берегти пам’ять у слові.
ІсторіяРомана Попруги, козака Новокодацької сотні, не має зникнути.
Його патріотичний шлях розпочався задовго до того, як це стало загальнонаціональним трендом, і є прикладом безкомпромісного служіння Україні.
Роман Попруга родом із селища Кринички, що на Дніпропетровщині. Саме там, на історичній січеславській землі, формувалися його характер, цінності та глибока любов до рідного краю.
Згодом його життєвий шлях міцно переплівся з Новокодацькою сотнею — товариством, яке під керівництвом отамана Влада Портянка відроджувало козацькі традиції та гартувало нове покоління патріотів. Побратими згадують, що Роман прийшов у товариство не за модою, а за покликом серця, швидко ставши невіддільною частиною великої козацької родини.
Важливо розуміти, що свідомий вибір Романа відбувся ще в часи, коли патріотичний рух в Україні вимагав неабиякої сміливості та внутрішньої сили. Ще задовго до початку Революції Гідності Роман Попруга активно брав участь у козацьких радах, де ухвалювалися стратегічні рішення для розвитку патріотичного осередку, а також долучався до патріотичних вишколів, які готували майбутніх захисників країни у відомі грі "Сокіл"-("Джура") та фестивалі "Самарська Покрова", організованому козаками, або в заходах на могилі Івана Сірка.
Коли Революція Гідності перемогла, для Романа боротьба лише перейшла у найгарячішу фазу захисту рідного дому від проросійського заколоту. У той буремний період весни 2014 року Роман Попруга разом із козаками Новокодацької та Старосамарської сотень став на захист правопорядку та української державності в Дніпрі:
Роман був серед тих, хто забезпечував безпеку адміністративної будівлі, закриваючи місто від спроб колаборантів проголосити чергові псевдореспубліки.
Чергування на блокпостах: у мороз і спеку, вдень і вночі Роман тримав оборону на перших барикадах на в'їздах до Дніпра, блокуючи рух ворожих диверсантів.
Коли над Україною нависла загроза втрати Сходу, Роман не залишився в тилу. У квітні-травні 2014 року в Дніпрі з охоронців ОДА та блокпостів навколо Дніпра почав створюватися добровольчий підрозділ особливого призначення при МВС — батальйон "Січеслав".
Роман став одним із перших, хто увійшов до його складу, підтвердивши свої ідейні переконання зі зброєю в руках на самому початку війни.
З часом перші козацькі та добровольчі структури почали зазнавати реорганізації та тиску. Перед бійцями встав важкий вибір. Частина козаків перейшла до лав батальйону "Дніпро-1". Проте Роман Попруга разом із групою найрадикальніших однодумців обрав іншу дорогу. Шукаючи підрозділ, де панував незламний добровольчий дух та залізна ідеологічна дисципліна, Роман перейшов до "Карпатської Січі" (тоді — Окрема добровольча чота "Карпатська Січ").
Саме у її складі він пройшов своє найважче бойове хрещення в АТО, тривалий час виконуючи завдання у легендарному селищі Піски, під Донецьком. Тут, серед безупинних артилерійських обстрілів, Роман та його побратими тримали фланг оборони Донецького аеропорту, прикриваючи «кіборгів». Казав, що поряд стояли "Соколята", що періодично йшли на оборону ДАП.
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабний напад, Роман Попруга зустрічав ворога на своїй малій батьківщині. Домовленості з побратимами з Карпатської Січі чомусь не спрацювали. Тому, в перші ж години вторгнення, він разом із друзями зорганізував оборону в Криничках.
Навколо досвідченого ветерана АТО почали згуртовуватися місцеві чоловіки, серед яких до захисту селища приєднався і побратим Микола Шапа. Вони ріли окопи, будували блокпост та пізніше підключились до цілодобової охорони стратегічного запасу палива.
Завдяки рішучості Романа та його товаришів, Кринички отримали надійний заслін, а місцева самооборона чітко контролювала ситуацію в районі у найкритичніші тижні.
Забезпечивши безпеку рідного дому в Криничках, Роман розумів, що його бойовий досвід потрібен на великому фронті. Через деякий час він знову став до лав Збройних Сил України. Його надійність та технічний склад розуму вивели його на особливий напрямок — інтелектуальну війну.
Романа направили у складі спецгрупи на навчання до американських військових фахівців. Під керівництвом інструкторів США він успішно опанував новітні та надскладні системи радіоелектронної боротьби (РЕБ).
Після навчання Роман разом із побратимами тривалий час успішно воював на цій техніці на передовій, "гасячи" ворожі дрони, перехоплюючи сигнали та закриваючи небо над українською піхотою.
Попри запеклий бойовий шлях, Роман завжди залишався батьком п'яти дітей. Коли у військовій структурі бригади почалися чергові реорганізації й підрозділ з американською технікою вирішили перевести під командування іншого керівника, Роман ухвалив принципове рішення. Справжня козацька війна тримається на довірі до свого лідера. Коли цей ланцюг змінився, Роман скористався своїм законним правом багатодітного батька, написав рапорт і повернувся до родини.
Повернувшись до рідних Криничок, Роман певний час присвятив родині та мирній праці. Він займався власним господарством, а також працював механізатором на полях у місцевого фермера. Людина, яка ще вчора керувала технологічним американським РЕБом, так само впевнено керувала важкою сільськогосподарською технікою, вирощуючи український хліб на вільній землі. Проте довго залишатися осторонь великої війни воїн за покликанням не зміг. "Пораючись поряд з баранами сам бараном стаєш"- так він каже, пояснюючи своє рішення знову піти на фронт. Старший син теж вже служить.
Попри право перебувати в тилу разом із дітьми, Роман Попруга знову ухвалив рішення йти на фронт. Цього разу він обрав один із найтехнологічніших та найнебезпечніших фахів сучасної війни — аеророзвідку.
Швидко опанувавши керування безпілотними літальними апаратами (дронами), Роман знову повернувся на передову. Там він продовжив службу на одному з найскладніших, специфічних та виснажливих напрямків — на Запорізькому напрямку, виконуючи завдання безпосередньо в плавнях. Щодня, під постійними обстрілами та в надважких природних умовах, Роман підіймав "пташок" у небо, вистежуючи ворожу техніку, коригуючи вогонь нашої артилерії та рятуючи життя піхоти. Його козацький шлях тривав на передньому краї оборони півдня України.
Козацька спільнота та друзі надавали суттєву підтримку, зокрема Анатолій Рак, який допоміг із ремонтом генераторів, забраних у Романа. Окрім того, були використані донати від учнів Центру військової підготовки "Січеслав" на ремонт та антидронові сітки.
На знак побратимства Роману вручив стару бойову шаблю та книгу Б. Ковтонюка "Нестор Махно", що символічно підкреслює ідеї селянської республіки, близькі йому. Отримавши шаблю та побачивши потертості на піхвах та лезо затерте, спитав одне:"Історична?". "Так, історична"- почув від мене відповідь.
Окрім відкритого фронту, Роману довелося пройти крізь складні лабіринти внутрішньополітичних ігор тилу, де патріотів часто намагалися використати "втемну". Це були часи епопеї з так званими «патріотичними корпусами» (проєкти на кшталт медійної "Білої балаклави"), де їхній осередок намагалися оформити як "третій корпус". Кульмінацією стала пастка на Співочому полі в Капулівці біля могили Івана Сірка, де замість однодумців на бійців чекали прислані оперативники під виглядом патріотів із Запоріжжя, які фіксували всіх на відео.
Згодом випробування стало ще витонченішим — Роман потрапив під світоглядний вплив псевдоправового проєкту Анатолія Балахніна (який, як згодом довела СБУ, фінансувався через структури Віктора Медведчука для руйнування держустанов зсередини). До речі мені не треба було чекати їх висновків, бо знав це.
Роман, бувши людиною прямою, сприймав гасла про «титульну націю» за чисту монету — він і досі вірить, що ООН має визнати ту паралельну структуру.
Попри ці світоглядні блукання в політичних лабіринтах, його козацька честь на полі бою завжди залишалася абсолютно бездоганною. Він сьогодні затято вірить, що «мафію при владі» та корупцію все одно можна і треба перемогти. Цей максималізм — зворотний бік його воїнської натури, яка просто не вміє капітулювати. Чули вислів:"Мафія безсмертна"? Так це не про нашу. Ця піде таки, хто в небуття, а хто за грати.
Для козаків Старосамарської та Новокодацької сотень, для отамана Влада Портянка та для кожного, хто знає Романа Попругу — він завжди залишався людиною діла. Воїном за духом, за кров'ю і за правдою. Жодні видалені дописи в інтернеті не здатні стерти його чин. Він тримаВ небо в плавнях Запоріжжя, і обов'язок побратимів — міцно тримати пам'ять про його боротьбу в тилу. Його історія живе. І ми її зберегли.
Сьогодні дізнались про страшну новину, що Романа Попруги з нами більше немає. Постійні стреси та виснажлива праця в умовах спеки, що була недавно забрали в нас його.
Прощання буде за козацьким звичаєм і як заповів - прах після кремації буде розвіян над рідним полем.
