Розширена редакція з порівняльно-історичним аналізом Керносівка — Буша

 АКТ НАУКОВОЇ АТРИБУЦІЇ МУЗЕЙНОГО ПРЕДМЕТА

(Розширена редакція з порівняльно-історичним аналізом Керносівка — Буша)

1. Назва предмета:
Сокира-молот бойова/робоча (недоробка на стадії свердління).

2. Датування:
Епоха ранньої бронзи, ямна культура (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.).

3. Матеріал та порода:
Пісковик сірий (місцевого походження). Сировинна база ідентична матеріалу Керносівського ідола.

4. Місце знахідки (Провенієнція):
Околиці с. Керносівка, Новомосковський (Самарівський) район, Дніпропетровська область, Україна. Знайдено у дитячому віці місцевим жителем і передано до музею у 2022 році курсантом військового навчального закладу перед вибуттям до зони бойових дій.

5. Розміри та вага:  9 см товщина 7 см

6. Техніко-технологічний опис та експериментально-трасологічні дані:

• Предмет є заготовкою кам'яної сокири-молота зі слідами первинного оббивання (пікетажу) та грубого шліфування.
• На грані зафіксовано незавершений технологічний процес пробивання отвору для руків'я.
• Заглиблення має чітку напівкруглу (чашоподібну, лінзоподібну) форму без центрального циліндричного стовпчика (керна). Це є прямим доказом застосування архаїчної технології свердління суцільним (монолітним) свердлом за допомогою води та кварцового абразиву.
• Механіка руйнування внутрішньої структури пісковику під довготривалим точковим тиском та тертям наочно спростовує тезу офіційної академічної науки про нібито неможливість глибокої та точної пластичної обробки каменю первісними людьми без використання металевих (залізних) інструментів. Є руйнування зовнішньої ріжучої  грані сокири від тривалого перебування під відкритим небом поки підліток не знайшов.

7. Наукове значення та порівняльний аналіз (Обґрунтування ідентичності Керносівського ідола та Бушанського рельєфу):
Даний експонат виступає прямим технологічним та хронологічним містком, що пов'язує монументальне мистецтво Подніпров'я (Керносівка) та Поділля (Буша) в межах єдиного сакрального простору ямної культури:

• Ідентичність іконографії та сюжетної лінії: Офіційне виокремлення Керносівського ідола як «унікального та поодинокого» є науковим анахронізмом. Бушанський скельний рельєф демонструє абсолютну сюжетну та смислову тотожність із Керносівським ідолом.
  1. Символ Дерева життя: На спині Керносівського ідола хребет зображено у вигляді стовбура дерева з ребрами-гілками. На Бушанського рельєфі це ж Світове дерево розгорнуте у площину перед молільником.
  2. Тотемний звір: На Керносівском ідолі висічено фігури священних тварин. На Бушанському рельєфі присутній такий самий сакральний маркер — олень, що стоїть за спиною постаті. Обидва пам'ятники транслюють ідентичний праіндоєвропейський (ведичний) космогонічний код: «Людина — Дерево — Тотемний звір».
  3. Молитовна поза в профіль: Зображення людських фігур на бічних гранях Керносівського ідола виконані саме в профіль і з молитовно простягнутими руками, що повністю повторює пластику та позу фігури у Буші.
• Спростування «чернечої теорії» Бушанського рельєфу:
  Наявність недоробленої сокири з пісковику, виконаної суто абразивним методом, дозволяє докорінно переглянути датування Бушанської пам'ятки. Академічна версія про приналежність Бушанського рельєфу середньовічним ченцям-пустельникам є неспроможною з огляду на різницю у кваліфікації та техніці виконання:
  1. Справжній технологічний слід пізніших ченців у Буші є очевидним і примітивним — це просто неглибоко видряпаний хрест та трикутник над ним. Це максимум, на що спромоглися середньовічні затворники, які використовували печеру лише як сховище.
  2. Складна, об'ємна, глибока скульптурна композиція Буші (як і пластика Керносівського ідола) вимагала поколінь професійної каменярської школи.
  3. Стародавні майстри-ямники володіли унікальним геологічним досвідом: вони зняли первинний пухкий шар пісковику скелі, вивільнивши внутрішню, значно щільнішу породу, яка і збереглася до наших днів. Технологія підкорення пісковику, зафіксована на недоробленій сокирі, є ідентичною тій, якою було створено Бушанський барельєф.

Висновок:
Дана недороблена сокира-молот є речовим доказом існування автохтонної, високорозвиненої цивілізації доби ранньої бронзи (ямників) на території України. Вона доводить, що Керносівський ідол та Бушанський рельєф — це пам'ятки однієї епохи та культури, вік яких штучно занижувався офіційною історіографією.

---

СПИСОК НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Крилова Л. П. Антропоморфні стели епохи бронзи з Дніпропетровського історичного музею // Археологія. — К., 1976. — № 20.
2. Винокур І. С. Бушанський скельний храм // Археологія України. — К., 1997.
3. Даниленко В. М. Енеоліт України: Етноісторичне дослідження. — К.: Наукова думка, 1974.
4. Семенов С. А. Первобытная техника (Опыт изучения древнейших орудий и изделий по следам работы) // Материалы и исследования по археологии СССР. — М.-Л., 1957. — № 54.
5. Телєгін Д. Я., Потєхіна І. Д. Антропоморфні стели Причорномор'я доби енеоліту-бронзи. — К., 1998.
6. Довженко Н. Д. Технологія виготовлення кам'яних свердлених сокир доби бронзи // Вісник Інституту археології. — Л., 2009. — Вип. 4.

---

ТЕКСТ ДЛЯ МУЗЕЙНОЇ ЕКСПЛІКАЦІЇ (ЕТИКЕТКИ)

Заготовка сокири-молота доби ранньої бронзи (ямна культура, III тис. до н.е.)
Матеріал: сірий пісковик. Знайдено біля с. Керносівка.

Головний технологічний доказ музею. Незавершений отвір напівкруглої форми доводить, що прадавні майстри свердлили камінь без металу — методом ручного тертя та абразивного піску.

Цей експонат наочно руйнує міф офіційної науки про те, що первісні люди не могли створювати складні барельєфи. Наявність цієї сокири доводить: майстри епохи Керносівського ідола володіли технологіями, якими було створено і знаменитий Бушанський скельний рельєф. Композиція у Буші (Людина в профіль — Дерево — Звір) повністю тотожна Керносівському коду, а пізніші середньовічні ченці спромоглися лише видряпати поверхневий хрест та трикутник на вже готовому тисячолітньому святилищі ямників.

Смерть і воля Українського народу

 

 

Історія України — це хроніка не лише збройного, а й глибокого ментального протистояння. Протягом століть загарбники використовували один і той самий цинічний інструмент: вони брали автентичні народні сенси, традиції чи сакральні місця і перекривали їх власними ідеологічними штампами. Ця стратегія підкорення тягнеться від середньовічних релігійних підмін до радянського «побєдобєсія», яке безпосередньо готувало ґрунт для новітньої російської окупації.

Частина 1: Релігійний синкретизм як перша спроба асиміляції

Коли християнська церква заходила на землі Русі, вона зіткнулася з потужним пластом дохристиянської культури та астрономічних культів, які неможливо було викорінити простою забороною. Замість ліквідації було застосовано метод релігійного синкретизму — штучного накладання нових імен на давні традиції.

• Підміна Купайла: Стародавнє свято літнього сонцестояння було силоміць поєднане з днем пам'яті Іоанна Хрестителя. Оскільки біблійний персонаж здійснював обрядові обмивання у воді, церква використала цю аналогію, щоб трансформувати прадавнє Купайло на гібридного «Івана Купала». Разом із цим давньоєврейське за походженням ім'я Йоханан через грецьку транскрипцію перетворилося на «Івана», поступово витісняючи корінні слов'янські імена.
• Солярні культи та Різдво Сонця: 25 грудня — це ключова астрономічна точка, коли після зимового сонцестояння день уперше починає прибувати, символізуючи народження нового сонця (у слов'ян — Коляда). Християнство свідомо перенесло святкування Різдва Христа на 25 грудня (замість адміністративного 1 січня), щоб перебити традиційні святкування Коляди та римського Sol Invictus (Непереможного Сонця).
• Храми на місці капищ: Будівництво нових релігійних споруд відбувалося за чіткою інструкцією Папи Григорія Великого (601 р.) — не руйнувати старі святині, а «перефарбовувати» їх. У Києві Десятинна церква, Софійський собор та церква Святого Іллі на Подолі постали безпосередньо на місцях давніх капищ (Перуна, Велеса), щоб використати енергетику «намолених» поколіннями місць для нової ідеології.

Частина 2: Кривавий конвеєр Дніпра та знеособлені «Івани»

Через тисячу років методи імперії не змінилися, але стали куди більш кривавими. Восени 1943 року під час форсування Дніпра радянська військова машина продемонструвала абсолютне знеособлення українського народу.

У районі Нових Кодаків (сучасний Дніпро) розгорнулася страшна трагедія. Радянське командування використовувало цивільне населення Лівобережжя та підлітків (починаючи з 14-15 років, яким польові військкомати «на око» виправляли вік) як гарматне м'ясо.

• «Чорна піхота» під Новими Кодаками: Оскільки правий берег у Нових Кодаках був високим і сильно укріпленим німцями, цей напрямок свідомо обрали як хибний (ложний). Туди без зброї, у власному домашньому одязі (свитках) гнали підлітків та штрафників. Їхнє завдання було єдиним — викликати вогонь на себе, щоб німці викрили артилерійські позиції перед основним ударом в іншому місці.
• Конвеєр знеособлення: Масштаби втрат були такими, що шпиталі не встигали фіксувати поранених. Хлопців, які потрапляли туди без свідомості та документів, масово записували «Іванами» — мовляв, «навезли іванів». Справжні українські імена (як-от Тимофій) стиралися писарями на догоду безликій радянській статистиці. Виживали лише одиниці — ті, кого через низький зріст мобілізатори сприйняли за зовсім дітей, або ті, кого в останній момент перед водою вигнав зі строю та врятував фронтовий полковник, що жахнувся вигляду «підкріплення».

Частина 3: Новітня окупація під маскою реконструкцій

Кривава трагедія форсування Дніпра, де тисячі українців стали жертвами безжального плану Жукова та Сталіна, у XXI столітті була повторно використана Росією — цього разу для підготовки нової війни.

У 2010–2013 роках на Заводській набережній у Дніпрі (якраз поблизу історичних місць переправи біля Нових Кодаків) представники Партії регіонів (зокрема Олександр Вілкул) спільно з російськими організаціями розгорнули масштабне шоу. Трагедію «чорної піхоти» перетворили на бравурну театральну імітацію з вибухами, танцями та салютами під егідою міфу про «єдиний народ».

Головна небезпека полягала в тому, що активну участь у цих заходах брав Ігор Гіркін (Стрєлков) — офіцер ФСБ РФ. Під прикриттям «історичного реконструктора» він та інші російські агенти:

1. Вільно пересувалися територією України та вивчали топографію і стратегічну логістику.
2. Встановлювали контакти з місцевою номенклатурою та силовиками.
3. Формували ідеологічне підґрунтя для гасла «можем повторить».

Вже за кілька місяців після останньої масштабної реконструкції у Дніпрі восени 2013 року, навесні 2014-го Гіркін зі зброєю в руках захопив Слов'янськ, розпочавши реальну криваву війну проти України.

Частина 4: Патріарх Кирило та релігійний фанатизм як зброя рашизму (новітнього фашизму).

Якщо у середньовіччі підміна віри слугувала для поступового поглинання народів, то у XXI столітті Російська православна церква (РПЦ) на чолі з патріархом Кирилом (Гундяєвим) перетворила релігію на прямий інструмент геноциду.

Новітня окупація прийшла в Україну саме під гаслом «захисту єдиної віри» та «священної війни». РПЦ виступила головним ідеологічним фундатором агресії, створивши концепцію «Руського міра». Кирило та його структура реалізували наступні кроки:

• Ідеологія «Руського міра» як заміна християнства: Кирило став архітектором концепції «Руського міра», яка не має нічого спільного з вірою. Вони оголосили Україну своєю «сакральною територією» (знову спекулюючи на хрещенні Русі у Києві). За цією логікою, українці не мають права на власну ідентичність і державність, бо вони нібито є частиною «єдиного духовного простору» з Росією.
• Благословення на вбивство: З перших днів повномасштабного вторгнення Кирило відкрито благословляв російських військових, дарував ікони генералам та називав напад на Україну «метафізичною боротьбою».
• Індульгенції за воєнні злочини: У своїх проповідях Гундяєв прямо заявив, що ліквідація на війні в Україні «змиває всі гріхи» з російських солдатів. Церква фактично легалізувала воєнні злочини, обіцяючи вбивцям «вічне життя».
• Церква як логістична мережа окупації: Мережа Московського патріархату в Україні роками використовувалася для легалізації російських диверсантів. Той самий Ігор Гіркін під час своїх візитів до України діяв під прикриттям «привезення релігійних святинь» (зокрема «Дарів волхвів» у січні 2014 року до Києва та Криму), що дозволяло йому безперешкодно координувати дії з майбутніми зрадниками. Храми МП в Україні роками використовувалися як мережа для поширення російської пропаганди та підготовки колаборантів.

Імперська стратегія залишається незмінною: спочатку прийти на чужу землю, підмінити корінні назви, свята та імена своїми (перетворити Купайла на Івана, а українських хлопців — на безликих «іванів» для гарматного м'яса). Потім — перетворити трагедію на карнавал («реконструкцію»), щоб під цим гаслом завести реальні окупаційні війська, керовані та благословенні релігійними фанатиками. Розуміння цих історичних паралелей є головною зброєю проти будь-яких спроб знову стерти українську національну ідентичність.

---

Джерела та історичні свідчення:

1. Лист Папи Григорія І до абата Мелліта (601 рік) — зафіксований в історичній праці Беди Преподобного «Церковна історія народу англів» (книга I, розділ XXX), що є першоджерелом опису стратегії перетворення язичницьких капищ на християнські храми.
2. Дослідження радянського релігійного синкретизму: Праці М. Костомарова («Слов'янська міфологія») та Б. Рибакова («Язичництво давніх слов'ян») щодо трансформації солярних культів (Коляда, Купайло) у церковному календарі.
3. Матеріали про «Чорну піхоту» (Чорносвитників):
   • Спогади письменника-фронтовика Віктора Астаф'єва (учасника форсування Дніпра): «Коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч людей, то з іншого виходили 5-6 тисяч».
   • Аналітичні збірки Українського інституту національної пам'яті (УІНП) щодо Букринського плацдарму та мобілізації цивільного населення України у 1943 році.
4. Архівні дані розсекречених журналів бойових дій: Звіти частин 3-ї гвардійської армії та 6-ї армії за жовтень 1943 року в районі Дніпропетровська (сектори Нові Кодаки, Лоцманська Кам'янка, Аули).
5. Матеріали розслідувань щодо діяльності І. Гіркіна (Стрєлкова): Офіційні звіти Служби безпеки України (СБУ) та журналістські розслідування (2014–2015 рр.) щодо його перебування в Україні у статусі керівника клубу військово-історичної реконструкції «Сводная пулеметная команда» та його зв'язків із заходами Партії регіонів у Дніпрі, Києві та Севастополі в період до 2014 року.
6. Офіційні проповіді Патріарха Кирила (Гундяєва) за 2022–2024 рр. — зокрема проповідь у храмі Христа Спасителя від 25 вересня 2022 року про «змивання гріхів воїнам, які гинуть при виконанні військового обов'язку».
7. Документ «Настоящее и будущее Русского мира» (березень 2024 року) — затверджений під головуванням Кирила на Всесвітньому російському народному соборі, де повномасштабна війна проти України офіційно названа «Священною війною», а територія України — зоною виключного впливу РФ.
8. Розслідування спецслужб щодо «Дарів волхвів» (січень 2014 р.): Матеріали Служби безпеки України та аналітичні публікації про те, як релігійна делегація за участю Ігоря Гіркіна та російського олігарха К. Малофєєва використовувалася для проведення розвідувальних операцій у Києві, Севастополі та Сімферополі безпосередньо перед анексією Криму.

ІСТОРИЧНА НАУКА ЧИ ІМПЕРСЬКІ МІФИ?

 

Козаки Самарської паланки нині на Богородицькій фортеці.

Петриківка Петрика, а не Петра: як лінгвістика та козацька логіка руйнують імперський міф заснування

Століттями українська історія писалася під диктовку кабінетних дослідників імперської та радянської шкіл. Працюючи за шаблонами Аполлона Скальковського, офіційні історики просували єдину тезу: до появи царських указів чи офіційних паперів Нової Січі на наших землях існувало лише «дике поле». Саме за такою логікою офіційною датою заснування славетного селища Петриківка на Дніпропетровщині досі вважається 1772 рік, а його батьком — останній кошовий отаман Петро Калнишевський.

Проте достатньо увімкнути закони української мови, релігійну логіку XVIII століття та підняти реальну історію Самарської паланки, щоб зрозуміти: офіційні дисертації на цю тему давно пора викинути на помийку історичного забуття. Петриківка завдячує своєю появою зовсім іншій людині.

1. Мовний таран: чому суфікси не брешуть

Головний доказ справжнього походження селища лежить у його назві. В українській топоніміці та козацьких традиціях назовництва суфікси відігравали вирішальну роль.

Якби козацьке поселення дійсно засновувалося «згори» на честь кошового отамана Петра Калнишевського, воно б за всіма мовними канонами отримало назву Петрівка (або Петрівське, Петрове). Проте селище називається Петриківка.

Зменшувально-пестливий суфікс -ик- чітко й беззаперечно вказує на конкретне народне ім'я — Петрик. А саме так у козацькому середовищі кінця XVII століття називали видатного політичного діяча, військового писаря Січі та лідера антимосковського повстання — Петра Іваненка (Петра Чорного). Назва, що пішла від імені Петрика, доводить: козацькі хутори стояли тут задовго до Калнишевського, і нова адміністрація Нової Січі у XVIII столітті просто зафіксувала топонім, який уже десятиліттями жив у народі.

2. Релігійна логіка козацької доби

Кабінетні історики дали маху ще в одному залізобетонному питанні — релігійно-правовому контексті епохи. У XVIII столітті в глибоко православному козацькому суспільстві нікому б і в голову не прийшло назвати нове офіційне поселення на честь живої людини, хай навіть і шанованого кошового отамана.

Якщо поселення іменувалося з ініціативи адміністрації та через розбудову церкви, його називали виключно на честь святого патрона — наприклад, Петропавлівка (на честь апостолів Петра і Павла). Той факт, що поселення зберегло суто світську, народну назву Петриківка, заперечує офіційне «панське» заснування. Назва йшла знизу — від козаків, які обживали хутори навколо зимівника Петра Чорного (Петрика).

3. Від Самарської паланки до Протовчанської: очищення хронології

Офіційні довідники навмисно звужують історію краю до Протовчанської паланки, яку було створено під адміністративним тиском царату лише наприкінці існування Січі (близько 1766 року) шляхом поділу територій «на три».

Але реальна історія цих земель набагато давніша. Це прадавня територія великої Самарської паланки часів Богдана Хмельницького. Саме в межах цієї гігантської території наприкінці XVII століття Петро Чорний (Петрик), після свого ідеологічного розриву з гетьманом Мазепою та Москвою, розбудовував власну мережу козацьких хуторів, збираючи навколо себе незадоволене низове козацтво.

4. Справжня роль Калнишевського: не створив, а переніс

То що ж насправді відбулося у 1772 році, який офіційна наука вважає датою заснування? Документи свідчать: Петро Калнишевський дійсно підписав папери щодо Петриківки, але він не будував її з нуля. Отаман виконав суто адміністративно-релігійну місію — переніс дерев'яну церкву на колодах (котках) із затоплюваної Курилівки (або сусідньої Єлізаветівки) до вже існуючого, густозаселеного козацького поселення.

Калнишевський лише легалізував та надав статус казенної слободи тим хуторам Петра Чорного, які існували тут уже понад пів століття.

5. Генеалогічний слід Петра Чорного

Ця історія — не просто сухі факти, це жива кров краю. Саме на хуторах Петрика його прямі нащадки, продовжуючи жити на родових землях Самарської паланки, трансформували прізвисько свого предка «Чорний» у поширене в Петриківці прізвище — Черненко.

Сьогодні спадкоємність цієї боротьби та пам'яті продовжує Музей боротьби за Україну (Козацький похідний музей) під керівництвом Олега Черненка (козака Ворона), який мовою історичних артефактів та батального мистецтва доводить: українці ніколи не забували своєї справжньої історії, як би сильно її не намагалася затерти імперська канцелярія.

Висновок очевидний: Петриківка — це живий пам'ятник козаку Петрику (Петру Чорному) та вільній Самарській паланці, а не паперовим рішенням 1772 року. Настав час переписувати підручники і повертати козацьку логіку в українську історію.

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

(Історія заснування селища Петриківка та устрою Самарської і Протовчанської паланок)

1. Архівні першоджерела та документальні публікації (Акти Коша та Мазепинської доби)

• Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). — Фонд 56 (Канцелярія Коша Запорозької Січі). Справи за 1772–1774 рр. (Матеріали щодо реформування Протовчанської паланки, перенесення Георгіївської церкви з Курилівки та надання Петриківці статусу казенної слободи кошовим отаманом Петром Калнишевським).
• Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. / Сост. епископ Феодосий (Макаревский). — Екатеринослав, 1880. — Вып. 1–2. (Містить копії документів 1772–1773 рр. про заснування Петриківського приходу та опис наявного на той момент населення).
• Універсали та дипломатичне листування Петра Іваненка (Петрика) 1692–1696 рр. // Джерела з історії Гетьманщини та Запорожжя доби Мазепи. — Збірник документів канцелярій полків Лівобережної України. (Документи, що фіксують географію дій та розташування баз прихильників Петрика на землях Самарської паланки наприкінці XVII століття).

2. Військово-історичні праці професора Івана Стороженка (Критика імперських канонів устрою Січі)

• Стороженко І. С. Коли ж виникли курені та паланки на Запорозькій Січі? / І. С. Стороженко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. — Дніпропетровськ: ЛІРА, 2014. — Вип. 12. — С. 5–18. (Обґрунтування того, що паланковий устрій Самарських земель виник ще за Богдана Хмельницького у XVII ст., а не наприкінці XVIII ст. під тиском царату).
• Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVII століття. Монографія. — Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2008. — 420 с. (Концепція автономного розвитку запорозьких зимівників знизу, як противага кабінетній теорії заснування козацьких поселень «царськими указами»).
• Стороженко І. С. Пасіонарність — джерело виникнення запорозького козацтва / І. С. Стороженко // Грані: науково-теоретичний альманах. — Дніпропетровськ, 2011. (Аналіз стихійного, але впорядкованого заселення запорожцями прикордонних річок Орілі та Самари через систему хуторів).

3. Академічні дослідження Запорожжя, топоніміка та лінгвістичний аналіз

• Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: у 3-х т. / Д. І. Яворницький. — К.: Наукова думка, 1990. (Фундаментальне дослідження інституту козацьких зимівників, яке доводить, що казенні слободи кінця XVIII ст. зазвичай створювалися навколо вже існуючих приватних козацьких хуторів).
• Лучик В. В. Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик. — К.: Академія, 2014. (Наукове обґрунтування словотвірних моделей українських поселень: розподіл назв від повного імені «Петро» -> Петрівка, та народно-зменшувального «Петрик» -> Петриківка).
• Скальковський А. О. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. — Одесса, 1885. (Класична праця імперської школи; використовується як джерело офіційної хронології та як об'єкт історіографічної критики щодо міфу «дикого поля»)

АРХЕОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЗВІТИ

(Матеріальна культура та хронологія козацького заселення Придніпров'я XVII–XVIII ст.)

1. Звіти археологічних експедицій та першоджерела розкопок

• Звіти Самарської археологічної експедиції Дніпропетровського національного університету (ДНУ) ім. О. Гончара (керівники — проф. І. Ф. Ковальова, Д. Г. Тесленко, В. М. Шалобудов) за 2000–2015 рр. // Архів Інституту археології НАН України (м. Київ). (Матеріали багаторічних розкопок містечка Самар та Богородицької фортеці, що зафіксували капітальні козацькі житла, торгові пломби та монети з 1520-х по 1690-ті рр.).
• Матеріали археологічних розвідок на території Протовчанської паланки (басейни річок Оріль та Протовча) // Наукові фонди Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького (ДНІМ). (Колекції козацької кераміки, кахлів, люльок та залізних знарядь праці, що походять із розкопаних зимівників середини та кінця XVII ст.).

2. Публікації та монографії за результатами розкопок

• Ковальова І. Ф. Місто Самар та Богородицька фортеця: за матеріалами археологічних досліджень / І. Ф. Ковальова, В. М. Шалобудов, В. В. Векленко. — Дніпропетровськ: Пороги, 2007. — 206 с. (Фундаментальна праця, яка доводить існування великого козацького міського посаду на Самарі задовго до появи перших російських гарнізонів у 1688 р.).
• Тесленко Д. Г. Козацькі старожитності Самарської паланки (за результатами нових археологічних досліджень) / Д. Г. Тесленко // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія та археологія. — 2011. — Вип. 19. — С. 142–151. (Аналіз побуту, нумізматичних знахідок та товарних пломб, які підтверджують безперервне економічне життя краю у XVII ст.).
• Векленко В. О. Козацькі люльки прирічкових регіонів Дніпропетровщини за матеріалами археологічних пам'яток / В. О. Векленко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2009. — Вип. 18. (Дослідження типології люльок та особистих речей козаків, що датуються саме періодом 1680–1690-х рр., тобто часом повстання Петрика).

НУМІЗМАТИЧНІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА

(Грошовий обіг у басейні р. Оріль та землях Протовчанської паланки допетрівської доби)

1. Каталоги знахідок, нумізматичні звіти та збірки

• Наукові фонди Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького (ДНІМ). — Колекція випадкових та археологічних знахідок монет козацької доби на території Орільського лівобережжя. (Матеріали фіксації знахідок монет Речі Посполитої першої половини XVII ст. та шведських прибалтійських солідів у межах сучасного Петриківського та Царичанського районів).
• Звіти про результати археологічних розвідок у зоні будівництва та господарського освоєння в басейні р. Оріль. // Архів Інституту археології НАН України (м. Київ). (Описи поодиноких знахідок монет, зафіксованих на козацьких переправах та місцях розташування колишніх зимівників).
• Яворницький Д. І. Труды Тринадцатого Археологического съезда в Екатеринославе (1905). — М., 1907. — Т. 1. (Містить перші описи та реєстри козацьких скарбів із монетами Сигізмунда ІІІ та Яна Казимира, знайдених селянами під час сільськогосподарських робіт у Приоріллі).

2. Спеціальні нумізматичні та краєзнавчі публікації

• Шуст Р. М. Нумізматика історії України: козацька доба. — Львів: Світ, 2007. (Аналіз домінування польських полтораків, боратинок та шведсько-лівонських монет у грошовому обігу козацтва середини та другої половини XVII ст.).
• Пустовалов В., Пустовалов С. Знахідки монет на козацьких старожитностях Нижнього Придніпров'я // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2012. — Вип. 21. (Опис типології розмінної монети, яку використовували козаки-зимівчани для внутрішньої торгівлі та промислів)