Повернення з цифрового забуття: історія козака Романа Попруги

  Сьогодні, коли алгоритми соціальних мереж чи суворі вимоги воєнного часу іноді стирають цифрові сліди наших захисників, обов’язок побратимів — берегти пам’ять у слові. Історія Романа Попруги, козака Новокодацької сотні, не має зникнути. Його патріотичний шлях розпочався задовго до того, як це стало загальнонаціональним трендом, і є прикладом безкомпромісного служіння Україні.

    Роман Попруга родом із селища Кринички, що на Дніпропетровщині. Саме там, на історичній січеславській землі, формувалися його характер, цінності та глибока любов до рідного краю.

    Згодом його життєвий шлях міцно переплівся з Новокодацькою сотнею — товариством, яке під керівництвом отамана  Влада Портянка відроджувало козацькі традиції та гартувало нове покоління патріотів. Побратими згадують, що Роман прийшов у товариство не за модою, а за покликом серця, швидко ставши невіддільною частиною великої козацької родини.

   Важливо розуміти, що свідомий вибір Романа відбувся ще в часи, коли патріотичний рух в Україні вимагав неабиякої сміливості та внутрішньої сили.        Ще задовго до початку Революції Гідності Роман Попруга активно брав участь у козацьких радах, де ухвалювалися стратегічні рішення для розвитку патріотичного осередку, а також долучався до патріотичних вишколів, які готували майбутніх захисників країни у відомі грі " Сокіл"("Джура") та фестивалі Самарська Покрова, організованому козаками, або в заходах на могилі Івана Сірка.

    Коли Революція Гідності перемогла, для Романа боротьба лише перейшла у найгарячішу фазу захисту рідного дому від проросійського заколоту. У той буремний період весни 2014 року Роман Попруга разом із козаками Новокодацької та Староамарської сотень став на захист правопорядку та української державності в Дніпрі:

1. Охорона Дніпропетровської обласної ради: Роман був серед тих, хто забезпечував безпеку адміністративної будівлі, закриваючи місто від спроб колаборантів проголосити чергові псевдореспубліки.
2. Чергування на блокпостах: у мороз і спеку, вдень і вночі Роман тримав оборону на перших барикадах на в'їздах до Дніпра, блокуючи рух ворожих диверсантів.

   Коли над Україною нависла загроза втрати Сходу, Роман не залишився в тилу. У квітні-травні 2014 року в Дніпрі з охоронців ОДА та блокпостів навколо Дніпра почав створюватися добровольчий підрозділ особливого призначення при МВС — батальйон «Січеслав».          

      Роман став одним із перших, хто увійшов до його складу, підтвердивши свої ідейні переконання зі зброєю в руках на самому початку війни.

    З часом перші козацькі та добровольчі структури почали зазнавати реорганізації та тиску. Перед бійцями встав важкий вибір. Частина козаків перейшла до лав батальйону «Дніпро-1». Проте Роман Попруга разом із групою найрадикальніших однодумців обрав іншу дорогу. Шукаючи підрозділ, де панував незламний добровольчий дух та залізна ідеологічна дисципліна, Роман перейшов до «Карпатської Січі» (тоді — Окрема добровольча чота «Карпатська Січ»).

    Саме у її складі він пройшов своє найважче бойове хрещення в АТО, тривалий час виконуючи завдання у легендарному селищі Піски, під Донецьком. Тут, серед безупинних артилерійських обстрілів, Роман та його побратими тримали фланг оборони Донецького аеропорту, прикриваючи «кіборгів».

   Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабний напад, Роман Попруга зустрічав ворога на своїй малій батьківщині.  Домовленості з побратимами з Карпатської Січі чомусь не спрацювали. Тому, в перші ж години вторгнення, він разом із друзями зорганізував оборону в Криничках. 

   Навколо досвідченого ветерана АТО почали згуртовуватися місцеві чоловіки, серед яких до захисту селища приєднався і побратим Микола Шапа. Завдяки рішучості Романа та його товаришів, Кринички отримали надійний заслін, а місцева самооборона чітко контролювала ситуацію в районі у найкритичніші тижні.

   Забезпечивши безпеку рідного дому в Криничках, Роман розумів, що його бойовий досвід потрібен на великому фронті. Через деякий час він знову став до лав Збройних Сил України. Його надійність та технічний склад розуму вивели його на особливий напрямок — інтелектуальну війну.

     Романа направили у складі спецгрупи на навчання до американських військових фахівців. Під керівництвом інструкторів США він успішно опанував новітні та надскладні системи радіоелектронної боротьби (РЕБ). 

    Після навчання Роман разом із побратимами тривалий час успішно воював на цій техніці на передовій, «гасячи» ворожі дрони, перехоплюючи сигнали та закриваючи небо над українською піхотою.

   Попри запеклий бойовий шлях, Роман завжди залишався батьком п'яти дітей. Коли у військовій структурі бригади почалися чергові реорганізації й підрозділ з американською технікою вирішили перевести під командування іншого керівника, Роман ухвалив принципове рішення. Справжня козацька війна тримається на довірі до свого лідера. Коли цей ланцюг змінився, Роман скористався своїм законним правом багатодітного батька, написав рапорт і повернувся до родини.

   Повернувшись до рідних Криничок, Роман певний час присвятив родині та мирній праці. Він займався власним господарством, а також працював механізатором на полях у місцевого фермера. Людина, яка ще вчора керувала технологічним американським РЕБом, так само впевнено керувала важкою сільськогосподарською технікою, вирощуючи український хліб на вільній землі. Проте довго залишатися осторонь великої війни воїн за покликанням не зміг. "Пораючись поряд з баранами сам бараном стаєш"- так він каже, пояснюючи своє рішення знову піти на фронт. Старший син теж вже служить.

   Попри право перебувати в тилу разом із дітьми, Роман Попруга знову ухвалив рішення йти на фронт. Цього разу він обрав один із найтехнологічніших та найнебезпечніших фахів сучасної війни — аеророзвідку.

    Швидко опанувавши керування безпілотними літальними апаратами (дронами), Роман знову повернувся на передову. Сьогодні він продовжує службу на одному з найскладніших, специфічних та виснажливих напрямків — на Запорізькому напрямку, виконуючи завдання безпосередньо в плавнях. Щодня, під постійними обстрілами та в надважких природних умовах, Роман підіймає «пташок» у небо, вистежуючи ворожу техніку, коригуючи вогонь нашої артилерії та рятуючи життя піхоти. Його козацький шлях триває прямо зараз, на передньому краї оборони півдня України.

    Козацька спільнота та друзі надають суттєву підтримку, зокрема Анатолій Рак, який допоміг із ремонтом генераторів, забраних у Романа разом із Бандерою. Окрім того, були використані донати від учнів Центру військової підготовки «Січеслав» на ремонт та антидронові сітки.

На знак побратимства Роману було вручено стару бойову шаблю та книгу Б. Ковтонюка «Нестор Махно», що символічно підкреслює ідеї селянської республіки, близькі йому.

---

    Окрім відкритого фронту, Роману довелося пройти крізь складні лабіринти внутрішньополітичних ігор тилу, де патріотів часто намагалися використати «втемну». Це були часи епопеї з так званими «патріотичними корпусами» (проєкти на кшталт медійної «Білої балаклави»), де їхній осередок намагалися оформити як «третій корпус». Кульмінацією стала пастка на Співочому полі в Капулівці біля могили Івана Сірка, де замість однодумців на бійців чекали прислані оперативники під виглядом патріотів із Запоріжжя, які фіксували всіх на відео.

   Згодом випробування стало ще витонченішим — Роман потрапив під світоглядний вплив псевдоправового проєкту Анатолія Балахніна (який, як згодом довела СБУ, фінансувався через структури Віктора Медведчука для руйнування держустанов зсередини). До речі мені не треба було чекати їх висновків, бо знав це.

    Роман, бувши людиною прямою, сприймав гасла про «титульну націю» за чисту монету — він і досі вірить, що ООН має визнати ту паралельну структуру. 

    Попри ці світоглядні блукання в політичних лабіринтах, його козацька честь на полі бою завжди залишалася абсолютно бездоганною. Він  сьогодні затято вірить, що «мафію при владі» та корупцію все одно можна і треба перемогти. Цей максималізм — зворотний бік його воїнської натури, яка просто не вміє капітулювати. Чули вислів:"Мафія безсмертна"? Так це не про нашу. Ця піде таки, хто в небуття, а хто за грати.

   Для козаків Старосамарської та Новокодацької сотень, для отамана Влада Портянка та для кожного, хто знає Романа Попругу — він завжди залишався людиною діла. Воїном за духом, за кров'ю і за правдою. Жодні видалені дописи в інтернеті не здатні стерти його чин. Сьогодні він тримає небо в плавнях Запоріжжя, і обов'язок побратимів — міцно тримати пам'ять про його боротьбу в тилу. Його історія живе. І ми її зберегли.

Ведичний козак із мачете: невідома історія Олександра Полєжаєва

     Знайомство  з майбутнім Козаком Сіромахою, чиє справжнє ім’я та прізвище за паспортом, отриманим значно пізніше, Олександр Полєжаєв, відбулося в один із найдраматичніших днів новітньої історії Дніпра — 26 січня 2014 року.            Тоді ми з козаками тримали оборону дніпровського Майдану і разом із Самообороною намагалися вигнати з будівлі облдержадміністрації забарикадованих тітушок. 

    Режим діяв максимально цинічно: найманці ховалися за спинами міліції, а навколо самої будівлі ще за добу до цих подій силовиками та комунальниками штучно була влаштована суцільна ожеледицю.             

    Протестувальників на лютому морозі додатково поливали з пожежних машин з водою, а по колу будівлі заздалегідь натягали величезних снігових сугробів.

    Посеред цього кривавого хаосу чоловік одразу привернув мою увагу своїм колоритним та виразиним виглядом: густі козацькі вуса, смушкова шапка — з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою справжній козак. Ми розговорилися, і Олександр відверто зізнався, що прийшов туди на розвідку просто з цікавості, подивитися, що взагалі відбувається. 

    Наступного разу я зустрів його в тому самому одязі, от лише замість звичного низу на ньому вже були камуфляжні нестандартні штани, схоже, з чийогось мисливського комплекту.

    У розмовах Олександр розкривався як дуже творча та неординарна особистість, зокрема розповідав, що в дитинстві серйозно займався брейкдансом і навіть їздив у Київ на різноманітні конкурси та змагання. Ця загартована змалечку брейкерська пластика та відчуття ритму згодом заклали основу для його дивовижного володіння тілом, тож його подальша концертна діяльність була абсолютно не випадковою.

   Проте того січневого дня було не до танців. Тітушкам усередині ОДА масово роздали важкі дерев'яні палиці, які, як з'ясувалося, були древками від лопат, закуплених свого часу за провладною програмою Олександра Вілкула та Євгена Удода «Красиве місто» для звітування про висадку дерев у Дніпрі. 

    Тоді історія продемонструвала миттєву й майже містичну карму: одному з учасників цієї самої програми «Красиве місто» прилетіло по голові древком від тієї лопати, якою він колись особисто саджав дерево, і чоловік безпомилково впізнав цю палицю, бо колись власноруч її підписав.

   Цікавість Олександра швидко переросла у свідому громадянську позицію, і вже після перемоги Майдану він офіційно приєднався до нашого козацького товариства та «Золотої паланки». 

   Набагато пізніше я був на першому представленні вже іншому рідновірькому  товариству,  Олександра презентував відомий дніпровський діяч Микола Лукашов, і на тій зустрічі Сіромаха щиро й детально сам розповідав їм про себе та свій шлях.

    Невдовзі наш загін перейшов на цілодобовий режим охорони Дніпропетровської обласної ради, де Олександр виділявся вельми колоритно — замість традиційної козацької шаблі він повсякчас ходив із мачете. Цей масивний ніж на поясі у поєднанні зі смушковою шапкою створював незабутній вигляд, який точно закарбовувався в пам'яті кожного, і саме тоді Олександр Полєжаєв і був внесений до мого особистого реєстру людей, які забезпечували безпеку державної установи в той переломний момент.

     Переломним моментом весни став день 16 березня 2014 року, коли в Дніпрі було затримано начальника охорони одіозного сепаратиста Олега Царьова разом із помічниками. Наш загін тримав оборону біля Бабушкінського РОВД, де перебували затримані, коли під будівлею з'явилася мобілізована група «тітушок»-спортсменів з метою відбити царєвських поплічників.Цією агресивною групою молодиків керував дніпровський спортсмен Микола Леонов, чемпіон світу з кікбоксингу, і, як виявилося, Сіромаха добре знав Леонова — вони товаришували в цивільному житті на ґрунті козацьких інтересів, адже кікбоксер теж крутився в цих колах і записував треки. 

    Проте барикади березня 2014-го остаточно розвели друзів по різні боки лінії фронту: Сіромаха залишився охороняти український спокій, а Леонов обрав шлях зради і вже у травні 2014 року опинився в лавах терористів «ДНР».Двадцять шостого травня, під час першого розгромного бою за Донецький аеропорт, Леонов перебував у вантажівці «Урал», намагаючись вивезти з поля бою трупи кадирівців, коли московити та місцеві бойовики, засліплені панікою, подумали, що українські військові йдуть на прорив, і впритул розстріляли цю машину з гранатометів, знищивши колишнього чемпіона своїми ж руками. Похований він був, як представник 45  бригади військ РФ.

   Навесні 2014 року, коли розпочалося офіційне формування добровольчого спецпідрозділу «Січеслав» від Запоріжжя, постало питання юридичного оформлення бійців, і саме тут виявилося, що в Олександра взагалі немає паспорта громадянина України. Для державної системи це була залізна бюрократична стіна, проте командир майбутнього «Січеслава» Влад Портянко, знаючи надійність бійця, взяв усю паперову роботу на себе і завдяки своєму авторитету допоміг Олександру вперше отримати паспорт.

    Я й сам збирався подати заяву до цього батальйону, проте, коли процес переформатували під інтереси олігархічної групи Коломойського, я передумав, бо було чітке розуміння, що ця мафія повністю знищить саму ідею козацького бату. 

   Олександр Полєжаєв до «Січеслава» також не пішов — чітко пояснив, що принципово не хоче мати справ із структурою МВС і тодішньою міліцією.

    Ця безкомпромісність коренилася у його глибокій духовній практиці послідовника свідомості Крішни, і цей духовний вибір дивовижним чином переплівся в ньому із запорозькими традиціями, створивши світогляд «ведичного козака». Навіть індійська фісгармонія, яку він етнічно й дещо іронічно охрестив «Шайтаном», з'явилася у його житті саме через релігійну практику священних співів-кіртанів. 

   Сам Олександр ставився до свого статусу з великою іронією і часто жартував: «У крішнаїтів я козак, а в козаків — крішнаїт».

   Невдовзі його пісні в супроводі цього дивного інструмента стали невіддільною частиною наших козацьких виступів на всеукраїнських фестивалях, де його спів завжди супроводжувався глибокими філософствуваннями, притчами та життєвими розповідями. 

    Саме завдяки підтримці та протекції Миколи Лукашова Олександр згодом потрапив на телевізійне шоу «Голос країни», де гучно заявив про себе на всю державу.

   Попит на його колоритний образ у місті був величезним, його охоче залучав до своїх масштабних шоу навіть відомий дніпровський колектив «Люті козаки», який на той час мав підтримку влади та серйозне фінансування.

    Проте, навіть беручи участь у таких провладних комерційних заходах, Сіромаха примудрявся зберігати внутрішню автономію, а поза сценою понад усе любив справжнє, первісне кобзарювання — міг просто сісти на підлогу посеред залізничного вокзалу в Дніпрі або на території яхт-клубу «Січ» на Перемозі та співати для випадкових перехожих.

   Він ніколи нас не покидав і без жодних вагань приєднувався до спільних виступів, а у 2021 році ми разом із ним поїхали на передову, де Олександр грав на своєму «Шайтані» та співав для вояків різних підрозділів у бліндажах, або навіть посеред дороги, коли зустрічали вояків, яким передавали волонтерську допомогу, бо на передову не пускали. .

    Подальші його пригоди з гуртом Kalush та великими лейблами вже добре відомі всій країні, але для нас, побратимів по дніпровських барикадах, за красивим фасадом шоу-бізнесу відкрилася прикра істина.               

   Його світогляд, заплутаний релігійними догмами, зрештою закинув Олександра в духовне манівці, яке повело його дуже далеко від справжньої козацької ідеї. Найбільш рельєфно це розкрилося під час його інтерв'ю для одіозної проросійської організації «АллатРа», де ведичний пацифізм Сіромахи повністю витіснив у ньому козацьку сутність риторикою про "мир у всьому світі", яка у розпал кривавої війни виглядала відірваною від реальності. Як лібчий отаман Старосамарської сотні ВЗН, не міг опустити цю деталь.

   Свого часу емісари «АллатРи» приходили і до нашого козацького кола, намагаючись записати інтерв'ю зі мною та Колобродом, проте наші слова цій структурі не підійшли і були відкинуті, бо ми говорили твердо про реальну війну, про побратимів на передовій та про ворога, якого треба нищити, а цій проросійській секційній мережі потрібен був лише абстрактний мир, який вдавав, ніби війни взагалі немає.

   Дуже прикро, що колоритний козак Олександр Полєжаєв став ідеальним інструментом для такої пропаганди.

    Шоу-бізнес отримав свій яскравий етнічний продукт, але козацьке братерство втратило ідейного побратима, і його приклад залишиться в історії новітнього Дніпра як повчальний і драматичний урок того, що навіть найяскравіший козацький чуб та ідеальне володіння шаблею чи мачете знецінюються, якщо воїн втрачає свій головний орієнтир — здатність чітко розрізняти свого побратима від підступного ворога.

   Але його пісні, що стали хітами таки піднімають бойовий дух і надихають і молодь і будуть надихати майбутні покоління на боротьбу.

   

Гартований редутами: козацький шлях командира корабля Вовка (Володимира Цвіркуна)

   Знайомство з козаком Вовком (Володимиром Цвіркуном) відбулося у вирі доленосних подій на Дніпровському Євромайдані. Він одразу закарбувався в пам'яті побратимів, адже завжди ходив із особливим синьо-жовтим стягом. 

   На цьому знамені наш козак Хижий власноруч написав горде й пророче слово — «СІЧЕСЛАВ». Цей прапор пройшов крізь вогонь революції, згодом отримав підпис Олега Тягнибока, а сьогодні, як безцінна реліквія, зберігається в нашому Музеї боротьби за Україну, нагадуючи про витоки нашого спротиву.

   Кожен, хто в ті дні приєднувався до нашого козацького товариства на Майдані, обов'язково проходив через суворий і загартовуючий вир легендарної 4-ї сотні Самооборони на Козацькому редуті в Києві. Не оминула ця славна козацька школа і Вовка. Саме там, на столичному редуті, гартувався той міцний характер, кремінна воля та вірність братерству, за які побратими й нарекли його цим козацьким ім'ям. З роками це ймення виявилося пророчим, дивовижним чином злившись із його майбутньою долею.

   Справжній козацький підрозділ завжди відрізнявся від будь-яких інших формувань не лише внутрішнім духом, а й зовнішнім виглядом, який підкреслював нерозривний зв’язок із нашою історією. Володимир завжди прагнув захищати свій край та побратимів усіма можливими способами — як зброєю, так і організацією козацького побуту. Коли у 2014 році на Січеславщині розпочалося формування добровольчого батальйону «Січеслав», за основу шевронів взяли старовинний герб Кодацької паланки із зображенням коня. Тоді же постало питання унікального однострою.

                                          Праворуч на фото козак Вовк.

   Козак Вовк загорівся ідеєю повернути до життя славні традиції й забезпечити бійців особливими головними уборами, що своїм кроєм нагадували легендарні шапки синьожупанників — воїнів елітних дивізій армії УНР та мазепинки УПА Володимир не був кравцем, але став двигуном цієї ідеї: він підключив побратимів до спільної толоки, організував пошуки старих натуральних шуб для матеріалу, а для мазепинок УППА знайшов навіть тканину з Австрії. Завдяки його організаторському хисту січеславці отримали свій унікальний історичний маркер.

    Бойова рішучість козака Вовка особливо яскраво проявилася на самому початку війни на Донбасі. Після звільнення Маріуполя влітку 2014 року виникла гостра потреба в добровольцях для проведення надскладних бойових операцій. Тоді мало хто з січеславців зголосився піти на такий величезний ризик, але Володимир був серед тих небагатьох відчайдухів, які без вагань зробили крок уперед. У складі групи козаків-добровольців разом із прикордонниками він вирушив на зачистку Мар'їнки. Ця запекла операція продемонструвала його надзвичайну особисту мужність та готовність іти у найважчий бій там, де інші вагалися.

                            

                  На фото козак Голота, на задньому плані козак Вовк. 

                 "Січеслав" прямує на чергове бойове завдання.

   Коли Володимир згодом залишив батальйон «Січеслав», на фронті якраз настав період відносного затишшя, і ситуація стала не такою «голосною». Він повернувся до своєї основної та улюбленої цивільної професії — продовжив ходити у далекі плавання старшим помічником капітана (старпомом) на торговельних суднах. Був у його житті й непростий період, коли довелося тимчасово зупинити забіги та тривалий час лікуватися від важкої хвороби. Проте козацький гарт допоміг йому вистояти й перемогти недугу. Увесь свій вільний від рейсів час Володимир присвячував іншій важливій справі — відбудові та добудові власного будинку, де йому з козацькою взаємовиручкою іноді щиро допомагали побратими-січеславці.

    Навіть після початку повномасштабної навали у 2022 році він деякий час ще перебував у морі за цивільним контрактом. Проте поклик рідної землі та козацька совість узяли своє. Завершивши рейс, Володимир повернувся в Україну і знову пішов служити, але тепер уже на захист морських кордонів у лавах Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Його глибокі знання морської справи виявилися критично необхідними для військового флоту.       Свою службу в ЗСУ Володимир розпочав уже знайомим йому старпомом, але тепер — він командир  бойового корабля. Завдяки залізній дисципліні, професіоналізму та лідерським якостям козак Вовк швидко завоював авторитет серед командування та екіпажу, і стало зрозуміло чому саме йому довірили командування.

   Сьогодні Володимир Цвіркун міцно тримає оборону під Одесою, перетворившись на справжнього, класичного "морського вовка" у найвищому військовому розумінні цього виразу. Під його керівництвом екіпаж щодня виконує надскладні завдання, захищаючи українську акваторію від ворожих ракетних ударів, десантних спроб та забезпечуючи безпеку судноплавства у Чорному морі. Символічно, що людина, яка колись підіймала січеславський стяг на Майдані, першою йшла на зачистку Мар'їнки та гуртувала побратимів на толоку, сьогодні з капітанського містка пише нову сторінку слави українського флоту. 

    Ми, побратими із Старосамарської сотні та "Золотої паланки", пишаємося козаком Вовком і знаємо: доки такі командири тримають штурвал, наші моря залишатимуться українськими, а ворожі кораблі знаходитимуть лише один відомий курс.

---

Гартований Майданом: незгасна надія козака Андрія Луценка(козака Голоти)

    Знайомство з Андрієм Луценком на місцевому Майдані одразу давало зрозуміти: перед тобою справжній, палкий і безкомпромісний козак нового покоління. Не дивно, що в нашому колі він обрав собі славне та промовисте козацьке ім'я — Голота, наче нагадуючи про легендарних січовиків, які вище за будь-які статки ставили волю, гідність та вірність побратимам. Його молода завзятість вражала — здавалося, козак Голота був усюди, де вимагала совість і обов'язок захищати країну. Трохи не щодня Андрій приходив на дніпровський Майдан, а коли зникав з поля зору, усі побратими знали без зайвих запитань — він поїхав боронити столицю. Зазвичай він був з жовто-блакитним прапором, накинутим на плечі, так легко було його відрізнити  серед козаків. на Дніпровському майдані.

     У складі легендарної 4-ї сотні Самооборони Майдану він пройшов найгарячіші дні київського протистояння, загартувавши свій дух у вогні Революції Гідності.

   Коли після перемоги Майдану над Дніпром нависла реальна загроза ворожого реваншу, Андрій Луценко без вагань став у перші лави оборонців рідного краю. Разом із побратимами Старосамарської сотні Війська Запорозького Низового він тримав цілодобову охорону Дніпропетровської обласної ради.                                                       

Козаки майданівці 4 сотні Самооборони в Дніпрі.                      

          По центру в синій куртці Андрій Луценко.

 Саме ця рішучість і козацька дисципліна не дозволили проросійським найманцям захопити стратегічні адміністративні будівлі міста та проголосити чергову фейкову республіку. 

                                

                                  Майбутній "Січеслав" на охороні облради в Дніпрі.

   Уже в квітні-травні 2014 року, коли розпочалося формування добровольчого козацького батальйону при МВС "Січеслав", Андрій природно ввійшов до його лав і тривалий час віддано служив. Проте, коли згодом внутрішні порядки у підрозділі почали ламатися через повернення старих кадрів — колишніх міліціонерів та представників "Беркуту", які намагалися витіснити козацькі звичаї та дух братерства, Андрій продемонстрував свою принциповість. Він не став іти на компроміси із совістю і залишив службу, але ні на мить не припинив бути воїном. 

                           

                          Козаки Голота, Забояк, Вовк на водохрещі. 

          Ці шапки для січеславців шив козак Вовк(Володимир Цвіркун), вони замінили кубанки, щоб наші козаки відрізнялись від московських. Нині Вовк командир одного з бойових кораблів під Одесою.

   Увесь подальший, нібито мирний час, Андрій Луценко присвятив безупинній підготовці. Він чітко усвідомлював, що велика битва за Україну попереду, і це лише питання часу. Готуючи своє тіло й дух до майбутніх випробувань, Андрій щодня долав величезні бігові дистанції, тримаючи себе у залізній фізичній формі.  

  Коли у 2022 році ворог розпочав повномасштабне вторгнення, загартований роками тренувань козак знову став у стрій як доброволець. Цього разу доля привела його до елітної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ.

   Як досвідчений воїн, козак Голота брав участь у найважчих оборонних боях 2022 року на Донецькому напрямку. У березні того буремного року підрозділи Січеславських десантників стримували колосальний натиск окупантів у Покровському районі. Саме під час запеклих оборонних боїв у районі населеного пункту Верхньоторецьке Очеретинської громади зв'язок із мужнім воїном обірвався. Відтоді Андрій Миколайович Луценко офіційно вважається зниклим безвісти за особливих обставин. 

   Але для всіх нас, побратимів Старосамарської сотні ВЗН, його історія залишається незавершеною, адже козацька доля — це завжди про витривалість і дива.

   Побратими, що з ним служили, не забувають провідувати і його мати в Підгородньому.

    Разом ми тримаємо в серцях незгасну надію і віримо, що міцний дух, загартований щоденною працею та Майданом, допоможе нашому Андрію здолати будь-який полон чи складний шлях і повернутися до рідного козацького кола.

Джерела: 

https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D0%A3%D0%A6%D0%95%D0%9D%D… https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D1%83%D1%86%D0%B5%D0%BD%D… https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D0%A3%D0%A6%D0%95%D0%9D%D…

---

Козак Гач та його життєвий фарватер.

    Перше знайомство із Сергієм Бойком завжди залишає особливий слід, адже в цій людині дивовижним чином поєднуються спокійна мудрість морського вовка, загартована відвага воїна та чуттєва душа поета. Для патріотичної спільноти Січеславщини він став не просто символом фронтової співаної поезії, а й лідером, який повернув нашому регіону його козацьку морську славу та заклав нові культурні традиції.

                                             На фото бард Сергій Бойко - козак Гач.

   Мало хто з тих, хто бачив Сергія на палубі яхти чи з гітарою біля вогнища, здогадується про його "минуле" цивільне життя. А воно було максимально серйозним та відповідальним. Сергій Бойко — дипломований медик, який свого часу працював на високій державній посаді головного санітарного лікаря одного з міст.

   Цей професійний бекграунд багато що пояснює в його характері: притаманний лікарям холодний розум, залізна дисципліна, вміння аналізувати ризики та брати на себе відповідальність за життя інших людей у критичних ситуаціях [yur-gazeta.com]. Проте кабінетні стіни та чиновницька рутина не змогли втримати людину, всередині якої вирували дві інші стихії — вільне море та поетична пісня.

   Точкою відліку нашого знайомства став березень 2013 року — день пам'яті Тараса Шевченка. Тоді, ще до початку буремних подій Революції Гідності, патріотична громада міста організувала традиційну ходу до пам'ятника Кобзарю на Монастирському острові. Біля підніжжя монумента барди влаштували імпровізований акустичний концерт.

                                                    Відео з піснею Сергія Бойка "Поклик"

                                                               

                                       Відео з піснею Сергія Бойка "Любі українці".

   Саме там уперше прозвучав голос Сергія Бойка. Його манера виконання одразу приковувала увагу: неймовірно спокійна, виважена, без зайвого пафосу, але здатна пробивати до самого серця. Поруч із глибокою, тихою лірикою, притаманною класичному жанру авторської пісні, у його репертуарі вже тоді чітко простежувалися войовничі, сильні, пророчі мотиви.

   Більш щільно та близько доля звела нас уже після перемоги Майдану, під час чисельних патріотичних заходів та волонтерських зборів у Дніпрі, де Сергій завжди був надійним плечем та ідейним натхненником для однодумців. Він неодноразово брав участь разом із нами у різноманітних козацьких заходах та патріотичних фестивалях, підсилюючи їх своїми глибокими співами.

    Сергій Бойко — це людина дії, здатна запалювати серця та об'єднувати навколо себе команди. Його головним капітанським подвигом у цивільному житті стало відродження легендарної патріотичної регати «Козацький шлях».

   Колись цей масштабний водний похід козацькими місцями започаткував та проводив відомий отаман Чорний із Кам'янського. Традиція ризикувала піти в забуття, але саме Сергій Бойко взяв на себе місію повернути її до життя та залучив патріотичну спільноту до організації цих унікальних змагань.

   Мало хто знає, але саме під час цього козацького відродження Сергій отримав своє особливе козацьке ім'я. Обираючи його, він згадав свого рідного діда. Сергій розповідав, що коли дід на якихось родинних святах чи в гостях пускався в танець, то завжди завзято примовляв: "Гач-Гач!". Цей колоритний дідівський вигук настільки закарбувався в пам'яті, що Сергій захотів узяти собі саме це ім'я — Гач, як прозвали діда. Так дідівська вдача та козацький корінь отримали нове життя у його власному шляху.

   Віховим став 2015 рік, коли ми вперше повноцінно долучилися до цієї регати. Завдяки ініціативі Сергія, захід перетворився на масштабний патріотичний фестиваль на воді. Тоді над берегами Дніпра ожила справжня козацька історія: тривали яскраві традиційні виступи, лунали козацькі пісні, а повітря здригалося від гучних символічних пострілів із гармат. Фестиваль знову став щорічним.

Це створювало неймовірно глибоке відчуття єдності поколінь.

   Проте Сергій завжди підтримував патріотичні ініціативи не лише словом чи піснею, а й секторальною допомогою. Коли виникла гостра потреба знайти надійне місце для базування нашого козацького струга — дерев'яного історичного судна, яке потребувало особливих умов — саме Сергій вирішив це питання.

   Завдяки його авторитету в морських колах, струг зміг абсолютно безперешкодно простояти ціле літо на престижній стоянці крейсерських яхт біля знаменитого Мерефо-Херсонського мосту. Це літування під мостом вберегло судно, а згодом, за сприяння Сергія, воно перебазувалося до міського яхт-клубу "Дніпро", де ця жива козацька реліквія знаходиться і дотепер.

   Дві найбільші пристрасті Сергія — бардівська пісня та яхтинг — просто не могли існувати окремо. Саме на цьому унікальному стику стихій Сергій Бойко виступив головним фундатором та заснував Всеукраїнський фестиваль української бардівської пісні "Співочі вітрила".

   Цей фестиваль став унікальним майданчиком, де під шелест хвиль та скрип щогл збираються автори й виконавці з усієї країни. "Співочі вітрила" — це не просто конкурс, це простір абсолютної свободи, де душевна лірика і морська романтика об'єднуються в єдиний творчий порив, що надихає сотні людей тримати український курс.

   Мало хто знає, але Сергій Бойко є автором однієї з найпронизливіших композицій про наше місто. Його авторська пісня брала участь у загальноміському конкурсі на найкращу пісню про Дніпро. 

        Пісня Сергія Бойка "Дніпро" стала лауреатом конкурсу на кращу пісню про м. Дніпро..

Попри шалену конкуренцію серед професійних композиторів, вона впевнено увійшла до топ-10 найкращих. Для тих, хто знає Сергія особисто, ця пісня безперечно є найкращою, бо в ній вирує справжнє, живе, не декоративне серце нашого міста.

   Коли почалася російська агресія, Сергій Бойко швидко зрозумів, що його творчість — це також зброя, здатна лікувати поранених і піднімати дух тих, хто стоїть на першій лінії оборони. Разом ми неодноразово їздили до військових шпиталів, де його тиха, спокійна манера виконання ставала для поранених хлопців справжньою терапією, повертаючи їм віру та душевний спокій.

Але Сергій не обмежувався тилом. Впродовж довгого часу він регулярно здійснював небезпечні поїздки на саму передову. Зі своєю незмінною гітарою в руках він об'їжджав бліндажі, опорні пункти та позиції захисників, даруючи їм хвилини розради під обстрілами. Сергій возив свої пісні на нуль доти, поки це було фізично можливо і поки військові умови остаточно не заборонили доступ цивільним волонтерам на саму лінію розмежування з міркувань безпеки.

  Втім, незабаром колишній санлікар, бард і досвідчений яхтсмен сам одягнув військовий однострій волонтера. Пройшовши з виступами в бліндажах на Сході вже як безпосередній учасник, він закарбував свій досвід у нових композиціях.

                                                     

                                          Відео з виступу на фестивалі "Пісні народжені в АТО".

   Сергій став лауреатом легендарного всеукраїнського фестивалю "Пісні, народжені в АТО", а пізніше ще й співорганізатором, підключивши до регати "Козацький шлях". Його воєнні хроніки, покладені на музику, як-от "Волноваха" та "Хрест Дебальцевський", стали музичним пам'ятником усім, хто тримав і тримає українське небо [facebook.com, facebook.com]. У цих піснях його фірмовий спокійний стиль перетворився на монументальну силу солдата, який точно знає, за що стоїть.

                                            Пісня Сергія Бойка "Волноваха".

  Сьогодні Сергій Бойко залишається вірним своїм головним життєвим орієнтирам: Україні, морю та пісні. Людина, яка вміє керувати вітрилами під час найсильнішого шторму, стріляти з козацьких гармат, рятувати історичні кораблі, керувати охороною здоров'я міста та засновувати фестивалі, точно знає, як тримати правильний курс у житті. А його творчість і великі справи продовжують надихати нас на шляху до спільної великої Перемоги.

---

                                              Пісні Сергія Бойка в м. Любомль." Окупанти" та інші.