СОБАКИ НЕ ВИННІ .Наталка Перанжелі

Чудовій людині, віртуальній подрузі Ірині Шабан та її чотириногому другові Роналдо присвячується:

СОБАКИ НЕ ВИННІ

–Рудий, ти знову нічого не їв! Хіба ж так можна? А що мені Оленка твоя скаже? – говорила старенька Тетяна, насипаючи в миску свіжої каші.
Собака вдавав, що спить. Навіть очей не відкрив. Жінка погладила його по голові, закрила двері й пішла.

Десь зовсім поруч із будинком почувся кавкіт собаки, і п’ятирічний бульдог Рудик, а під час першого знайомства величаво Рудольф, підбіг до вікна. Він упізнав голос свого друзяки за спільними прогулянками в парку, що навпроти їхнього будинку. «Чому він гуляє, а мені не дозволяють?» – думав Рудик, дивлячись крізь віконне скло на свого товариша. Але що це? Лабрадор наблизився до якогось блискучого предмета, він, як і Рудик, не знав, що це після обстрілу «Ураганом» залишився в подарунок від «сусідів» нерозірваний хвостовик 220 мм РСу.
Раптовий вибух здійняв собаку в повітря, розірвавши на криваві шматки, розкидав їх далеко-далеко.
Шерсть на Рудиковій спині стала дибки, а очі заокруглилися від жаху… Він заціпенів. Кілька секунд навіть не дихав. А потім у голові шалено стугоніли думки: «Ні! Ні! Так не повинно бути! Він же був добрий! Чому? Невже це і є ота АТО?»
Недарма, коли Рудольф уперше почув слово АТО, одразу ж захвилювався й відчув небезпеку. Воно йому не сподобалося. На його собаче розуміння, від нього віяло холодним наказом ділитися тому, що ніяк не могло бути поділене – серцям і душам людей.Вони у відчаї дивилися то на Схід, то на Захід. І в одній, і в іншій стороні були друзі, родичі. Кого вибрати? Кого залишити? Стражденні душі мусили перебувати на вістрі біди, не знаючи, яку сторону вибрати, куди схилитися… Де правда, де добре замаскована брехня?
Збігали дні, сплітаючись у роки, а життя не ставало світлішим. Надворі весь час гриміло й голосно бухкало. Рудик чекав, що за цими звуками піде дощ, змиє все неприємне… Проте дощ не йшов, із кожним днем продовжувало гриміти все ближче й ближче. Рудик залазив під канапу і, заплющивши очі, чекав на свою Оленку. Коли все стихало, він підходив до вікна, забирався на велике крісло і виглядав її у вікні. Вона часто поверталася сумна, часом плакала, і його серце краялося на шматочки, бо він не знав, чим їй зарадити. Злизував з її обличчя ті солоні крапельки, клав голову їй на коліна, даючи зрозуміти, що здогадується, хто є її кривдником – ота триклята АТО. Рудик у цьому не сумнівався, був готовий пошматувати його, як ганчірку.
Але… Олена перестала, як раніше, брати його із собою. Виходячи з дому, усе частіше залишала самого. Раз на добу приходила сусідка – бабця Нюра, щоб дати йому щось попоїсти, а потім він знову залишався сам на сам. Йому було страшно. Ні, не за себе! За Оленку!
За вікном вітер гнав опале листя й тривогу. Перетлілі думки скотилися з очей Рудика одинокою сльозою самоти та безпорадності. Лише спогади трішки могли втамувати тугу.
Рудик пригадав, як знайшов свою Оленку.
П’ять років тому він і його шестеро братиків жили з мамою в садибі кремезного чоловіка з рудими вусами. Рудик до цих пір пам’ятає запах маминого молока та запах своїх братиків, із якими він вовтузився біля мами.
Кремезний вусань приносив їжу для мами й відштовхував їх від неї.
– Дайте їй спокій хоч на хвилинку, хай поїсть, а то ви її замордуєте, – приказував вусань, погладжуючи їхні животики.
Поступово братиків ставало все менше. Чоловік щоразу гладив мамину голову, приказуючи:
– Ти не хвилюйся, їм буде добре. Вони потрапили до хороших людей.
Рудика чоловік чухав за вушком і говорив:
–Тебе залишу собі. Дуже ти гарний, не віддам тебе нікому.
Одного разу до їхньої садиби завітала молоденька листоноша, принесла пенсію для вусаня. Він відчув її солодкий запах, майже такий, як у мами, і побіг лизати їй ноги. Дівчина присіла біля нього, погладила й сказала:
– Привіт, Рудику!
Йому сподобалося, як ніжно звучало його ім’я в її вустах.
І гладила вона його зовсім не так, як вусань. Рудик млів від задоволення й знав, що вже не хоче полишати її ніколи-ніколи. Щоб дати це зрозуміти і їй, він, поки лічили пенсію, швиденько заліз до напівпорожньої сумки листоноші. Вусань, сміючись, підійшов до сумки і хотів забрати його, а той зі всіх своїх тримісячних собачих сил запротестував і навіть насмілився вкусити здорованя. Старий і дівчина виявилися дуже розумними, швиденько зметикували, що саме він хотів їм продемонструвати. Дівча щось доплатило дідові, і Рудик залишився в сумці. А незабаром уже був ось у цій квартирі. Тут на канапі лежала хвора жінка, з ампутованою ногою. Це була мама його Оленки. Рудикові хотілося якось розрадити сердешну каліку, і він часто лягав біля неї, на те місце, де не вистачало ноги. Жінка теж його любила гладити, але це прогладжування було схоже на прощання.
–Ти ж дивись, захищай Оленку замість мене, – промовляла жінка потрісканими від жару губами. – У неї, окрім нас, більше нікого немає. Будеш її охоронцем?
Рудик на знак згоди лизав руку хворої й віддано дивився їй в очі.
Незабаром хвору забрала біла машина з червоним хрестом, і та більше не повернулася додому…
Натомість до них часто став заходити молодий красивий чоловік з мигдалевими очима. Оленка називала його Вовчик і дуже раділа кожній зустрічі з ним. Рудикові він теж подобався. Проте через деякий час клята АТО забрала й Вовчика. Ось тоді він уперше почув це слово й зрозумів, що воно означає приховану небезпеку, яка пожирає добрих людей.
За вікном, здавалося, життя зупинилося. Вулиця та парк, що був навпроти, були пустими. Рудик пригадував, як вони з Оленкою гуляли цією багатолюдною вулицею, як у парку бігали діти, а неподалік на лавочках сиділи їхні мами. Співали птахи, лунала музика з вікон будинків. А зараз містечко наче вимерло. Бабця Таня говорила йому:
– Усі втекли подалі від війни, тільки ми з тобою, Рудий, залишилися тут. Я тут, бо мені, старій, уже пізно десь жити в іншому місці. У мене тут поховані й батьки, і чоловік. Як я їх залишу? На кого? А ти тут, бо там, в інших краях, собакам, мабуть, немає місця. А хіба ж ви винні, що хтось затіяв ці військові ігри? Твоя Оленка шукає, шукає... І ніяк не знайде, куди б тебе забрати.
Рудик страшенно боїться за Оленку. Йому дуже прикро, що він не може зійтися віч-на-віч із тією невидимою ненаситною АТО, яка пожирає життя й не дає вільно ходити по землі навіть собакам.
Уже почали спадати сутінки, коли він у кінці вулиці побачив силует своєї Оленки. Рудик його не спутає ні з ким іншим! Ось вона швидко перейшла дорогу і … Раптом щось просвистіло, Оленка спотикнулася і впала. Собака загавкав спочатку біля вікна, потім кинувся до зачинених дверей. Потім знову підбіг до вікна. Дівчина лежала, не поворухнувшись.
– Оленко, Оленко, – калатало його собаче серце, – підводься, підводься!
Знову метнувся до дверей, гавкав, рвав їх лапами, кликав на допомогу. Вимагав допомоги!
–Відчиніть, відчиніть мені двері! Там Оленка!
Нарешті сусідка баба Тетяна закалатала ключами.
– Рудий, ти чого так розгавкався?
Рудик миттю кинувся у відчинені двері. Серце його вискакувало з грудей: «Оленко!» Добіг до дівчини. Вона жива, лише кривавить рана на нозі. Коли падала, мабуть, ударилася головою й знепритомніла. Кинувся облизувати їй обличчя, шарпати за комір, намагаючись допомогти підвестися. А поруч знову щось свистить. Рудику страшно, проте любов до Оленки таки сильніша, і він, зіщуливши вуха, продовжує тягнути дівчину за комір. Та, зрештою, відкрила очі.
– Рудику, де ти взявся? Хороший мій, я приїхала за тобою і бабусею Тетяною.
А ось і бабця підійшла.
– Дитино, цією вулицею вже не можна ходити – снайпери прострілюють.
– То чого ж ви прийшли?
– Я за Рудиком вибігла. Він, коли я відчинила двері, як навіжений кинувся на вулицю. Так і подумала, що щось відчув, – пояснювала стара, відтягуючи дівчину за мур.
– Я приїхала за вами. Знайшла, нарешті, житло, куди можна взяти собаку. І роботу знайшла.
– Ти могла вже й не ризикувати та не приїжджати. Була б уже там.
– Що ви таке говорите? Хіба друзів залишають у біді?
–Ну то ви їдьте, а я вже якось тут перебуду, – промовила стара, перев’язуючи своїм шарфом ногу Оленки.
– Бабцю, як тут? Ви подивіться, тут навіть Рудольф посивів.
Баба Таня уважно подивилася на Рудика.
– А й правда, вуса в нього стали білі. То ти, собаче серце, теж боїшся? Але ти не бійся, Рудику. Снайпер, якби хотів убити, то не промахнувся б. Він, може, із місцевих і тільки хотів полякати, щоб не висовувалися. Бо ж інший може й убити. А може, розважаються так…
Олена змовчала, а Рудик нарешті заспокоївся, тишком приліг, чекаючи наказу.
– Маємо якось дістатися опорного пункту. Там тобі зможуть викликати лікаря, – роздумувала вголос старенька. – Боюся, що ти втратиш багато крові, поки йтимемо, але іншого виходу не маємо.
Іти! Це тільки слово таке, бо вони мусили повзти. Спочатку поза муром, потім поза будинком, аж поки не заповзли за ріг вулиці. Тут уже було безпечніше. А он уже видніється синьо-жовтий прапор, його навіть у сутінках видно. Добре, що до околиці містечка, де розташовано опорний пункт, не так уже й далеко. Якщо дійдуть до нього...