Врятований світ. Наталка Перанжелі

  

             

Аналізуючи дописи своїх віртуальних друзів, бачу: їхні душі відчувають, що зі світом останнім часом коється щось не те, не туди він котиться…

Врятований світ

          Світ – дух маленької блакитної планети, захворів, зістарився…  В його очах поселилася печаль, в душі   –  вселенський смуток, не дивували вже ні зміст, ні форми, перестав сприймати і старе, і нове… Все здавалося знайомим і нудним, як дежавю. Він спочатку зі всієї сили опирався, аж до тих пір, поки ще жевріла хоч якась блага звістка, радість - зваба, потім опір ставав все в’ялішим…   А тепер йому  вже не було ради чого опиратися, не залишилося нічого святого… і,
зітхнувши,  махнув рукою, опустив крила, зірвався з котушок та й  покотився у прірву, забираючи до передсмертного трунку все : і тих, в кого хати крайні, і тих, чиї стежки  — облуда,  і тих, хто молиться без віри, навмання; запобігливих, убогих, ницих, фарисеїв і недовірків. Забирав і жадібних калік, що відробляли срібняки, і тих, хто продовжував святкувати, вдаючи, що нічого не сталося … Розбійник вітер - сиверин дув йому у спину, підштовхуючи, бо хотів швидше побачити того догори дригом.

          Вітрові подобалося час від часу знищувати все, що зроблено абияк… І провіряти на міцність те, що зроблено на совість.

А світові врешті все обридло: і невдоволені люди, і сердиті хмари, і підступний вітер… « Хай вже буде кінець, розчиститься місце і почнеться все спочатку… Тільки без мене… Я не впорався… То ж далі  –  хоч потоп Вселенський»,   –  думав світ.

          Століття зітерли його капці, вихолодили його серце, розвіяли по роках  бажання допомагати невдячним особам. Неприкаяні хмари вже давно ховали сонце і затхлий дух болота розповзався скрізь…

          Світ тікав від того смороду і котився, котився… Аж раптом йому стало лоскітно! Він  здивовано подивився вниз. Груди йому лоскотали різнокольорові повітряні кульки. Їх було багато і вони були наповнені не просто повітрям – радістю. Світ здивовано поглянув уважніше вниз. Там біля великого обшарпаного дивного  будинку стояв молодий чоловік.  Він  світився від щастя і тримав  кульки, прив’язані на довгих стрічках. Їх було багато - багато. На кожній з них чоловік фломастером писав дивні слова: «Ти моє сонечко!» та «Люблю вас!»

          Зацікавлений світ зачепився за ці кульки і схилився над будинком ще нижче, щоб розгледіти, чого цей чоловік стоїть саме тут. Прочитав вивіску і ще більше здивувався. Це була  міська лікарня. «Хіба в таких місцях  буває щастя? – подумав світ. – І хіба він не знає, що незабаром всьому кінець? Чому він радіє?»

          Світові захотілося подивитися ближче і зрозуміти: «Для кого ті кульки?» Він заглянув у вікно, що було найближче. Там сидів задуманий сивий дідуган, охопивши голову руками. Світ його знав. Це був відомий художник, якому він не раз  показував  свої найпотаємніші куточки в різних країнах земної кулі. І хоч художник скрізь дивився на світ, проте не бачив його і завжди щось шукав: за кордоном – Батьківщину, удома – визнання. Коли мав славу – шукав гроші, а здебільшого шукав себе. Тепер, після довгих мандрів, знову повернувся до краю, де народився, але ні там, ні тут  так і не знайшов те, що шукав і в його очах застигло розчарування… Вслід за душею захворіло і тіло художника. Лікарі ніяк не могли поставити діагноз його хвороби. Світ розчаровано й байдуже дивився на митця. Він вже давно не чекав від нього ніякої вдячності. Хіба може бути вдячним той, хто  хоче мати гарантію на щастя і не поспішає ділитися здобутим? Світ зрозумів, що кульки не могли бути для дідугана і вислизнув з його кімнати. Поруч, в іншій кімнаті, був музикант. Він щось собі мурликав під ніс, усміхався… Мабуть, вдалося впіймати потрібну ноту. У круговерті днів, навіть тих, що інколи палали полум’ям, музикант завжди зберігав оптимізм.  Світові це подобалося і вже було прикро, що в безодню доведеться забрати і його. Хіба що це йому кульки, тоді він залишить музиканта… Той на них довго втримається, навіть буде підтанцьовувати разом з кульками… Музикант все життя дарує людям радість і щастя, тож вартий, щоб і його любили. «Але цього замало, щоб зупинити моє падіння…»  – міркував світ.

          За вікном вітер у хмільному танці розгойдував кульками, намагаючись вирвати їх з дужих рук, проте чоловік тримав  їх міцно. Та й світ йому тепер допомагав, бо ж хотів достеменно знати, кому кульки дістануться…

Останнє вікно, що найвище було, показало світові палату пологового відділення. Світ завмер від здивування. Основою тут була ЛЮБОВ та освячена довірливість цноти. Живе Таїнство Народження і Воскресіння! На ліжку сиділа щаслива усміхнена  жінка із дитятком на руках. В очах – вселенська доброта і безмірна Любов.  Немовля припало до грудей,  смоктало ту ЛЮБОВ маленькими ковтками, тримаючи в кулачку маминого пальчика і сонячно  усміхалося світові. Світ посміхнувся і йому. Ось кому ці кульки щастя! Він обійняв дитя. Тепер  маминими руками світ тримав своє спасіння, як тримає праведник в руках Причастя, і наповнювався новим тремким тендітним почуттям. Згадалася вагітна нескінченність Світобудови…

 «Треба показати це дитя моєму художнику! Може саме його він шукає?» – промайнув здогад - надія. Світ тихенько пролистав життя цієї матері і засоромився. Це була та калічка, яку він залишив на самоплив. Рука від народження пошкоджена, та й на ніжку припадала. А вона і вижила, і встояла у двобої із бідою, ще й щастям світиться тепер! Вона сама була маленьким самодостатнім світом. «Чого тільки не буває в світі!» – усміхнувся, кепкуючи сам із себе. У цю мить вже знав, що тепер не покотиться у прірву! Кому потрібна та його самопожертва, те самоїдство? Мав дочекатися, коли дитятко підросте і скине непогожі дні за небосхил, запалить знову сонце, наповнить сонячним парфумом згорьовану землю. Тоді аж омиється він життєдайним промінням, воскресне дух його … і все буде добре…

Вітрисько, побачивши як щастя світиться у світових очах, залютував. Та той, знову ставши бунтарем, схопив його за горло, жбурнув у верболози. А сам притих, помолодів душею, попрощався з сумом й пошкандибав крізь остороги, крізь облесність слів і жестів у безодню океану, в Нірвану… Йому конче треба відлежатися, полатати крила, набратись сили, щоб повстати й  зростити блаженнеє дитя, яке  колись злетить поміж зорі у небесні храми і там у надземній орбіті золотим  промінням у новій, незнаній ще молитві, напише слівце і про  маленьке блакитне диво під назвою Земля, і про нього…