Гірка наука. Наталья Гаевская

Глава 1

Осінній вечір, зібгавши теплий день у сутінки, забрав його собі на спомин, прошелестів  та перегорнув опале листя, вкрив землю туманами, притих. Удень світ ще виціловував тоненьку павутину бабиного літа, що принишкло між багряними листочками, а  вночі все більше відчувався подих далекої зими.

Я стояла біля вікна, вдивляючись у темінь і у свій силует. Якби я була біля дзеркала, то воно показало б  36 - річну жінку середнього зросту, з каштановим волоссям та зеленими сумними очима. Проте я до дзеркала не смію підходити, бо та, що по інший бік,  знає про мене все. У її очах читається докір…Мені соромно перед нею… Не хочу бачити її, не хочу бачити нікого! Волію самоти! І хай буде темінь!

Зачеплююсь думками за спогади і вони вмить стають у повний зріст.

До чого ж цікаво влаштований світ! Пливе собі людина по житті за течією, щоб не так боляче та важко було. Або іноді думає, що  керує життєвим процесом, проте раптом підвернеться щось таке, що переверне все з ніг на голову. Натягнеться невловима прозора нитка, затріпоче душа в аркані…І тобі потрібно знайти свій берег, свій порятунок… Як не прогадати?

Відчуття самотності у мене ще з дитинства. Скільки себе пам’ятаю – завжди одна. Батьки мої розлучилися, коли мені виповнилося лише чотири роки. Мама чомусь ображалася на тата, а я його любила і мені було дуже шкода дивитися на нього, такого притихлого і мовчазного. За що саме вона обурювалася я не розуміла. Він мені здавався добрим і чуйним, проте щоб вголос сказати про це мамі не було і мови, бо тоді вона мене б зненавиділа. «Як ти можеш його любити? За що його любити?» «А хіба люблять за щось?» – хотілося мені запитати у неї та я мовчала, бо знала, що її реакція буде мені не до вподоби. Вона і мене чи то не любила, чи то сердилася, що я продовження «отого мерзотника», який для чогось закохався у неї, а потім ще й зробив  її у 30 років мамою. Коли мама ходила на роботу, я часто залишалася сама. Раніше зі мною були кішка Зоя та папуга Капа. Та одного літнього дня я, розмовляючи з Капою, відкрила клітку, щоб її погладити і вона, невдячна, вилетіла у відчинене вікно. Ми жили на другому поверсі, я й сама чудом не випала у те вікно, виглядаючи чи не повертається папуга. Усвідомивши, що вона сама не повернеться, я відкрила двері і побігла шукати її на вулиці. Тим часом у відкриту щілину дверей за мною вибігла кішка. Все! Це був кінець. Мені можна було не повертатися додому, бо мама мені цього не простить. До того ж двері я потім все-таки закрила, а ключ залишився у кімнаті. Я тинялася до пізнього вечора одна під будинком, ховаючись від людей та виглядаючи маму з роботи.  Змучена, голодна, з опущеною головою чекала на розплату, як на спасіння. Розплата була болючою, принизливою і довгою. Мама мене відлупцювала пасочком від своєї сумки, поставила у куток на коліна, ще й на гречку, а потім заставила читати уголос Біблію! Такого знущання не витримала б жодна семирічна дитина. Під ранок я знепритомніла. Прийшла до тями від маминих ляпасів, бо та думала, що я заснула. Наступного дня я затемпературила і мама мене відвела до бабусі. Це було значно гірше, ніж залишатися самій. Ми не любили одна одну. Взагалі вона, мабуть, нікого не любила, дуже лаялася, проклинала всіх і все. І її всі теж не любили. Я її боялася. Мені було незатишно у холодних, похмурих стінах її будинку, де не було жодної живої істоти. Заваривши якогось пійла, вона заставляла мене пити цю гидоту, як чай. Я не сміла перечити (їй ніхто не перечив, навіть моя мама) і, давлячись, заливала цю каламутну рідину до свого шлунку. Весь день я тихенько гралася кукурудзяною лялечкою і чекала, коли прийде за мною мама. Незважаючи на те, що у неї часто були перепади з однієї крайності: «мусі – пусі, ти ж моє сонечко» до іншої – «а то що за виродок такий на мою голову взявся? Ти – як твій батюсь», я її любила. Тато іноді просив маму, щоб вона відпустила мене до нього, проте та кожного разу придумувала щось, щоб відмовити йому. Ночами я гірко плакала в подушку, але мамі було байдуже.  Мені хотілося пригорнутися до когось, обійняти і щоб мене обійняли… Я потребувала любові і ласки, проте це був такий дефіцит у нашій сім’ї, що я почала знаходити собі покинутих котів та приблудних собак. Вони мене любили і були вдячними друзями, ще здаля привітно махали мені хвостами, лащилися біля моїх ніг і я відчувала таку теплу хвилю, яка зігрівала моє серце навіть узимку. Один тато мав для мене щиру усмішку в півнеба, та його дуже рано віднесли у Вічність журавлі. Чоовіки чомусь не дуже приживалися у нашій родині.

Не раз промайнуло літо за моїм вікном, розливаючи тривожні надії. Я чіплялася за них своїм юним серцем з усіх сил. Мріяла, щоб доля застелила мені зіркову акварель, бо доросле життя мене лякало.  Та й з чоловіками у мене чомусь не складалося. Я дуже хотіла сімейного тепла, ласки, проте мої кавалери не розділяли моїх уподобань. Вони були або брутальними, або дурними. Серед них було одне розумне хлопчення із закоханими очима, що ходило тінню за мною. Але воно було зовсім зелене для мене. Можливо, мені потрібно було  говорити з ним тактовніше, проте я була настільки виснажена морально, що було не до такту. До того ж, мене ніхто не навчав бути доброю, мої рідні з дитинства напоїли мене тим ядовитим трунком нелюбові, тому я не дуже задумувалася над чиїмись почуттями і різко перекрила його романтичний пил. «Сергію, ти що, зовсім без глузду? – питала я його. – Мені не має часу гратися з тобою. Що ти, жовторотий,  можеш дати мені? У тебе ще молоко на губах не висохло. Ти лише школу закінчуєш, а мені вже зараз якось виживати треба. Не крутись мені під ногами, зелепух».

Незабаром у мене з’явився один кавалер, що був старшим за мене на п’ять років. Він  здавався мені романтичним, сміливим і я, недовго думаючи, у 19 років вийшла за нього заміж. Виявилося, що сміливим був не він, а та трава, яку він покурював щодня. Спочатку я намагалася боротися за нього, та після чергової бійки, коли мене напівмертву ледве вирвали з його рук і доставили до лікарні, я до нього більше не повернулася. Мене з шестимісячним  сином Борисом тимчасово приютила мама. Я чітко усвідомлювала, що покластися мені немає на кого і через три місяці вже працювала у столиці офіціанткою, а ще через рік забрала до себе в орендовану квартиру і сина.

З цих пір чоловіки у моєму житті були лише випадкові, тимчасові… Чим більше я хотіла сім’ю, тим чіткіше розуміла, що вони цього не прагнуть. Одного разу 30- річний Олег, один із постійних клієнтів ресторану, де я працювала, запропонував мені роботу у рекламному бізнесі.  Робота мені сподобалася, оплата була гарною. Олег був хорошою людиною. Красенем його не можна було назвати: велика лисина додавала йому років десять, але він єдиний розділяв мою мрію про сім’ю і здавався закоханим. Мого сина він прийняв, як свого власного. Вони з ним дуже швидко знайшли спільну мову і незабаром Олег запропонував мені одружитися. Я була дуже вдячна йому і, не вагаючись, погодилася. А даремно! Тоді я думала, що вдячність може замінити  кохання. Не може! Збігали за обрій роки, а я так нічого і не знала про взаємне кохання. На життя я не могла жалітися: добре оплачувана робота, хороший чоловік, який змусив мене закінчити інститут, допоміг виростити сина. Усе здавалося пристойним і лише щастя чомусь не відчувалося. Мені хотілося у ліжку, дивлячись на оголене плече коханого, хміліти від п’янкого трунку, відчувати струм, торкаючись рукою до руки, а цього не було.

Того недільного літнього ранку я, як завжди,  пішла на місцевий ринок зробити закупки до обіднього столу. Я  люблю готувати лише у вихідні, коли не треба нікуди поспішати. У такий похід зі мною ходили або чоловік, або син – допомагати нести сумки з продуктами, але цього разу чоловік був у відрядженні, а  шіснадцятирічний син поїхав з друзями на Рибацький острів. Обоє обіцяли повернутися до обіду. Коли вже сумка була наповнена, на виході з ринку наостанок мені захотілося запашних груш. Кульок, у якому юна продавчиня подала мені бери, розірвався і груші покотилися по бруківці. Ми з нею кинулися збирати їх. На допомогу нам прийшов ще якийсь чоловік.

• Дякую,  – сказала я піднявши очі на нього.
  

Вмить жар спалахнув на моєму обличчі. Переді мною стояв Сергій. Отой колишній жовторотий Сергій. Правда, тепер це був гарний 33-річний чоловік. Я не знала чи впізнав він мене.  Може зробити вигляд, що я його не впізнала?

• Оце так зустріч! – зрадів він. – Олю, якщо ти тут на ринку, то мабуть десь недалеко і живеш?
• А ти теж? – кліпаю я розгублено очима.
• Ні, я приїхав сюди до свого пацієнта. Провідати.
• То ти лікар?
• Пластичний хірург, – усміхається він.
• Ва-у! Зараз великий попит на таку професію. Молодець! – хвалю я і намагаюся пробратися крізь натопв до виходу.
• Олю, можна я тебе проведу? – каже Сергій, забираючи у мене з рук сумку.

Я не наважуюсь заперечити і він прямує за мною.

Ми обоє розгублені, не знаємо про що говорити.

• У тебе гарна зачіска, – робить він мені шаблонний комплімент, але мені все одно приємно. – Ти зовсім не змінилася… Ні, що це я кажу? Ти стала ще привабливішою. Як ти? Знайшла те, що шукала?
• Та наче б то знайшла, – усміхаюся я і тону в його карих глибоких очах.
• Може ми десь посидимо? Кави поп’ємо за зустріч? Чи у тебе чоловік ревнивий?
• А твоя дружина не ревнива?
• Це така у тебе захисна реакція? Чи тобі не говорили, що запитанням на запитання не відповідають? – сміється він ставлячи біля мого під’їзду сумку, а я не знаю, чи мені запросити його до себе, чи погодитися вийти до кав’ярні, бо дуже приємно відчувати його закоханий погляд і хочеться продовжити це відчуття.
• Якщо ти не поспішаєш, зачекай на вулиці. Я закину до холодильника продукти і тоді буду готова випити кави за зустріч, – кажу я, спроваджуючи його подалі від себе хоч на хвилю, щоб оговтатися від несподіваних емоцій.

Розвантаживши сумку, швиденько вдягаю свого літнього салатового сарафана, всі кажуть, що він мені дуже личить. Показую язика своєму відображенню у зеркалі. Ну так, мені хочеться подобатися Сергієві. А що в цьому поганого? Я заміжня жінка? Звичайно, заміжня, але я ж його не веду до ліжка… Ми друзі дитинства, поп’ємо кави разом і все…

Коли я вийшла з підїзду, Сергія ніде не було. Я вертіла головою на всі сторони, відчуваючи розчарування, гнів, образу. Уже хотіла повертатися додому, як раптом почула:

• Олю!

Оглянувшись на голос бачу, як біжить до мене Сергій, а в руках у нього великий оберемок троянд.

• Це тобі! – каже він цілуючи мені руку.
• Дякую, – ніяковію я і не знаю, що мені з тими квітами робити. Тепер я не можу з цим букетом йти у кав’ярню,що поруч, бо там усі добре знають і мене, і чоловіка.
• Куди підемо? – запитує Сергій.
• Вибирай ти, – хитро примружую око я.
• Я покажу тобі одне чудове місце. Моя машина залишилася біля ринку. Ти почекаєш мене тут?

Я уявляю, як стоятиму з цим букетом біля підїзду…

• Якщо ти не проти, то я віднесу ще й квіти додому, а потім зачекаю тебе.

Сергій по- дитячому надув губи:

• Тобі так пасують ці квіти. Я хотів би, щоб усі бачили, як вони тобі пасують.
• Тоді я піду разом з тобою до машини.
• Супер! – обнімає він мене за плечі і цілує моє волосся.

У моїх грудях щось тьохнуло, струм пронизав моє тіло і мене накрила солодка хвиля млості.

Сергій повіз мене на Оболонь.

• Ти не проти, якщо ми трішки прогуляємося спочатку по набережній, а потім підемо до одного хорошого ресторану. Просто зараз вони ще закриті, – пояснив він.

Я мовчки киваю головою. Мені приємно віддаватися його волі, його бажанням.

• Розкажи мені щось, – просить Сергій. – Я хочу слухати твій голос. Напитися ним, щоб потім ще довго смакувати, коли ти знову будеш далеко. Я тільки зараз зрозумів, яким самотнім був усі ці роки. Я так довго марив тобою…

Я ще намагаюся триматися вільно і незалежно, але розумію, що мені дуже хочеться прихилитися до його плечка і просто відчути запах його тіла.

І гордості, і совісті я наказую: «Цитьте! Я маю право на свято хоч раз?» Вони ображено замовкають і  хмільна музика його слів вихором несе мене до безодні. Усе в той день зійшлося, щоб продовжити мою агонію на хмільному вогні. Чоловік скинув СМС, що  рейс його літака відмінили і він повернеться лише завтра. Син передзвонив і попередив, що на обід не повернеться, бо з друзями прямо з Рибацького підуть до гідропарку.

Ми прогуляли по набережній майже до вечора. Все зупинилося для нас. Кануло, зотліло в порох.

Ми обоє вели за руки наші спогади з юності, говорили про все і ні про що.  Лише про свої сімейні справи домовилися не говорити. Вдивлялися одне в одного і його подих- шал п’янив мене так, як ніхто і ніколи -ніколи не п’янив.

Коли вже вечеряли в ресторані, раптом небо захворіло, затягнулося хмарами. Згодом блиснула крива кардіограма, вслід за нею гримнуло і  тут же заплакало обпалене літо, важкі каплі дощу сердито забарабанили по вікнах. Та нам було байдуже, Сергіїв позашляховик був поруч з рестораном і ми незабаром вже сиділи у ньому.  

Слова були поставлені на «Паузу», лише дотик рук… Серця шалено билися в унісон, тремтіли ціловані вії, хотілося завмерти, не дихати... «Ось як воно буває, коли взаємно!!!» – дзвеніло в голові. А ще: «Кохати, то не гріх! А я нарешті кохаю!» Так зі мною ще ніколи не було! Якась страшна і нереальна сила штовхала у його обійми. Своїми цілунками він спивав мене до дна. Зайнявся вихор пристрасті, якого так мені бракувало! Оголені мрії камертоном  кастаньєтного стуку дріботіли по склу автівки, текли по артеріях вогнистим фламенко, жагучим бажанням віддати жар свого серця, кохати і бути коханою… Жодного знаку запитання, лиш оклики! Фатум!

З того дня чи з тої ночі життя моє перетворилося на солодке пекло, а я на суцільне чекання. Я чекала його дзвінків, СМС-ок, зустрічей. Він не завжди був пунктуальним, не завжди відповідав на мої послання чи очікування, іноді був холодним і грубим зі мною, а я зажди придумувала  виправдання його поведінці. Мені варто було почути його хрипкий, наче простуджений голос і я відразу ж забувала всі свої образи, сумніви, нарікання. Хотілося зігріти його ніжністю, оповити ласкою. Він так раптово увійшов у мій день, у мої сни, так полонив моє серце, що мені бракувало повітря лише при думці, що одного дня маю залишитися без його усмішки, без його жартів, без його поцілунків. Так сумно кохати ховаючись! Та не кохати ще гірше!

Якось пізно увечері він зателефонував мені, коли ми з чоловіком та сином вечеряли:

• Олю, моя дружина поїхала на три дні до тещі. Я тут купив макаронів, а що з ними робити не знаю. Ти мені допоможеш?
• Тобі дати рецепт приготування?
• А може приготуємо разом?

Я відразу ж встала із-за столу.

• Подрузі терміново потрібна моя допомога, – сказала я своїм мужчинам. – Приберете зі столу самі.

Мені дуже хотілося все розповісти чоловікові і розірвати цей круг брехні, проте Сергій просив почекати, бо у нього ще малолітні діти. Я й так вже чекала його цілу вічність, а тепер боялася, поки підростуть його діти, я не встигну йому народити НАШОГО сина.

Я була готова ради нього на все.

Якось він жартома зауважив, що міг би зробити мої губи ще більш жаданими і привабливими і я вже майже була готова до такої операції, бо це означало, що я тоді зможу довгий час спілкуватися з ним не ховаючись, бути поруч… Проте, коли я попросила записати мене на прийом, він раптом щез на два тижні. Телефон був відімкнений, я сходила з розуму, боялася, що з ним щось трапилося погане… Я навіть толком не знала, де саме він працює. А коли на екрані висвітився номер Сергія, з’ясувалося, що він возив дружину і дітей до моря. Я плакала від безсилля. У мене теж був чоловік і син. Я теж мала б думати про них… Мала б. А не могла. У голові весь час тільки його голос, його обличчя, його очі…

  Так продовжувалося майже два роки. Він то з’являвся, то зникав з мого горизонту. А потім одного весняного вечора написав: «Між нами все скінчилося. Прощай!» Я не могла повірити своїм очам! Чому??? Що я зробила не так? Пояснень не було. Він знову зник. Чи відімкнув телефон, чи змінив сімку – не знаю. Я перетворилася на зомбі. Весь час намагалася додзвонитися, закидала його СМС -ками з єдиним запитанням: «Чому? ЧОМУ? Чому?». Просила лиш одного дзвінка, лиш одну-єдину зустріч! Чоловік бачив, що зі мною щось коїться, можливо навіть здогадувався, що причиною інший, а мені було байдуже.  Я кохала! Кохати це велике щастя, а не гріх. Зараз вмирало моє кохання. Не хотілося нікого ні бачити, ні чути… Не хотілося жити. Перестала ходити на роботу. Від депресії навіть думка про сина не рятувала. Я знайшла телефони наших спільних друзів юності, Сергієвих родичів і він, врешті-решт, під тиском зі всіх сторін, вийшов на зв’язок.

• Ти хочеш знати правду? Олю, я не хотів робити тобі так боляче, як ти мені зробила в юності, але ти сама напросилася. Я тебе ненавиджу! Це через тебе я став хірургом… пластичним хірургом, бо мені хотілося робити боляче, дуже-дуже  боляче усім вам – жінкам, за те що ви безмозкі. Ти мені тоді кинула: «Що ти можеш мені, жовторотику, дати?» А я тобі готовий був зорі з неба зняти, я хотів тобі серце подарувати… Лиш треба було не поспішати… А ти? Тобі треба було все і відразу. Як би ти знала, як я тебе кохав! А тепер, коли я тебе забираю на крутій тачці, у тебе совість не стогне? Ти ж заміжня жінка! Тебе твій чоловік більше десяти років забезпечує , як ти і хотіла.  Чи він тебе ображав? Бив? За що ти з ним так? Чи ви всі такі паскуди, чи це тільки мені так везе на таких хвойд? З дружиною я вже давно розлучений, а тобі казав, що одружений і що хочу почекати, щоб підросли діти, бо хотів подивитися, як далеко ти готова зайти у своїй брехні.

Він говорив, говорив… Слова натягнуті, мов луки, випускали отруйні стріли і ті потрапляли мені прямісінько в розхристане серце, в розстебнуту душу. Я вже була суцільною раною, яка навіть і болю не мала, і назви не мала. «З дитинства мене привчили до того яду нелюбові і топтали у стерню,  я ж мала б загартуватися, то чому ж мені не вистачає повітря від твоїх слів?».

• То це помста? –  шепочу, намагаючись зрозуміти цей потік люті.
• Розплата! За всіх зраджених і принижених. Якби ти була зупинилася після нашої першої зустрічі, я б тебе простив і, навіть більше того – я б тебе зрозумів, може, навіть, став поважати.

Дивлюся на нього, з його очей теж котяться сльози. «Йому теж боляче? Це він про кого говорить? Невже про мене? Це так він бачить мене? Я хвойда?»

У мене немає до нього ненависті. Тільки розчарування і жаль… Ураган мого почуття був розтерзаний і воно зів’ялою квіткою, опалими пелюстками лягло до його ніг.

• А я пам’ятатиму, любий, лиш те, чого не сталося! Я вже ніколи не народжу тобі дитя і не колихатиму його у сповиточку. Ти кажеш, що колись кохав? Ні, коли кохаєш  – бажаєш щастя. Кохання не шукає помсти.

Закрила очі і відчула, як перестав дихати Всесвіт, затихли вулкани, зупинився вражений час. Все живе і не живе дивилося на нас, чорний світ заглядав  у душу. « Так мені і треба! Грішниця!» Хтось з нас мав піти. Я цього не могла зробити, бо у мене заніміло все тіло, ноги приросли до лави, на якій я сиділа.

• Іди! І будь щасливим! Твоя помста вже наситилась. Хай дасть тепер тобі спокій. Я за  помилки сплачу за нас обох.

Глава 2

Чоловік мій виявився ще більш чуйною людиною, ніж я думала. Він бачив мій стан, розумів, що допомогти мені нічим не може і, зіславшись, що його мама потребує допомоги, бо захворіла, переїхав жити до неї в передмістя.

     А я продовжувала хворіти коханям. В душі прагнула вилікуватися. Дуже прагнула, та це було нелегко зробити. Відганяла від себе думи, спогади, а вони, вигнанці, чіплялися за кожну ниточку рваної душі, лізли у щілини дверей і вікон.

    Згодом я повернулася на роботу,  як запрограмований робот щось робила, кудись йшла, а в голові весь час слова Сергія. Безсонні ночі і сірі дні. Не допомагали ні депресанти, ні заспокійливе…

Якось мій син приніс зі школи невеличку афішу, з якої загадково посміхалася  красуня Олександра Збійко, запитуючи: «Ти знаєш, як правильно вибрати майбутню професію? Поради досвідченого психолога. Зустріч відбудеться  28 жовтня о 16. 00, в середній школі №168».

Не можу повірити своїм очам!  Я впізнала цю жіночку! Це з нею ми були в одній палаті столичної лікарні, в гінекологічному відділенні. Я поступила туди тоді, як цю тендітну дівчинку мали виписати додому, а та натомість порізала вени, щоб не повертатися до того, хто не міг розділити її біль …

Я в тій палаті на той час була найстаршою, вже мала диплом, а Саша ще була «ніхто і звали її ніяк» й була схожа на маленьке  перелякане оленятко з великими сумними очима. Одні кістки та натягнута на них бліденька шкіра. Зараз з афіши дивилась на світ красива, впевнена в собі жінка зі щасливими очима. А я тепер «ніхто» і звати мене «ніяк».

«Треба буде зустрітись з нею» , –  вирішила я.

У призначений день  зал конференцій був переповнений.  Не відомо, що для публіки було більш привабливим: те, що це мала відбутися зустріч із землячкою, успішним психотерапевтом, випускницею цієї ж школи,  чи те, що вона дружина американського мільйонера? Тут зібрались не лише учні випускних класів та їхні батьки, але і багато інших людей. На мій подив виявилося, що Олександру  багатьох знали як блогера та онлайн психотерапевта.…

У  мне ж була зацікавленість мами, в якої син ось-ось отримає атестат, а ким хоче бути ще ніяк не визначиться. Тиснути на нього мені не хотілось, але і стояти в стороні я більше не могла. Я дуже завинила перед сином і надіялася, що він про це ніколи не довідається. Ось тому і цікавилася всім, що хоч якось могло вплинути на його вибір.

       У житті Олександра була ще кращою, ніж на афіші. Аж легенька біла заздрість майнула крилом: «Яка ж вона молодець!» А та попросила зал не соромитись, запитувати все, що кого цікавить. Обіцяла бути відвертою і ділитись секретами.

Першим підвівся кароокий хлопчина з першого ряду.

– А як ви вибирали свою професію, – запитав він.

Олександра усміхнулася.

• Це професія вибрала мене. І взагалі, хочу вам сказати, що у психологію випадкові люди  не приходять. А потім пояснила: – В мене не було іншого вибору. Мені потрібно було розібратися з самою собою. До того ж, на моїх очах чахнула дорога моєму серцю людина. І я розуміла, що, крім мене, їй ніхто не зможе допомогти. –  Жінка на мить замовкла, збираючись з думками. – Дякую вам за це запитання. Воно для мене дуже важливе і зупинюсь на ньому детальніше. Людина, яку я намагалась рятувати, це моя рідна сестра. Вона старша за мене на цілих 12 років і, по суті, саме вона мене виняньчила, була моєю другою мамою, рятувала мене, коли мені було важко. Був період, коли вона почувалася нещасною, хоч всі вважали, що їй в житті дуже везе: роботящий чоловік, чудова робота.

Йшли роки, а щастя в її  очах так і не з’являлося. Ось тоді я і вирішила стати лікарем, який допомагає  повернути людям щастя. Тобто вирішила стати психотерапевтом та допомогти своїй сестрі. «Якщо зможу допомогти собі і їй, значить зможу допомагати і іншим»,  –думала я .

            – І як? – голос із залу,  – вдалося допомогти?

– Я думаю, що так. Хоча, знаєте, яка найбільша перемога лікаря?

– Яка? – знову  із залу.

– Це коли людина, тобто пацієнт, впевнений, що знайшов вихід із своєї проблемної ситуації сам. Що це його власна заслуга , що він витягнув себе із кризи. Частково так воно і є, бо гарний спеціаліст лише ставить правильні запитання, а пацієнт сам шукає на них відповідь і сам аналізує, що і як потрібно робити. Якщо хоче змін, звичайно.  А знаєте, коли можна сказати, що вдалося подолати проблему?

   Олександра зробила паузу, подивилась уважно на різношерсту публіку в залі.

Всі мовчазно чекали на відповідь.

– Це коли людина нарешті почувається щасливою,  перестала боятися визнати проблему, спокійно обговорює її, можливо навіть на публіці.  Не має страху, хто і що про це подумає.

– Першою моєю пацієнткою була я сама. А потім вже сестра. Про себе розкажу згодом. А сестра зараз  бізнес -леді і знаходиться в цьому залі. Про неї ви зможете запитати у неї самої.

  З першого ряду піднялась красива жінка, якій на вигляд  було років 40- 45. Гарне довге каштанове волосся було зібране у чудову зачіску.

Зал зааплодував. Жінку знали всі, навіть я. Це була власниця магазинів оптики, заодно відома місцева художниця. Її картини купували і столичні галереї, і навіть закордонні.  

• Якщо ви не маєте нічого проти, то, мабуть,  надамо слово спочатку бізнес-леді. Вона поспішає. А тоді повернемось до моєї скромної персони та до теми нашої розмови: «Як правильно вибрати професію?».

Мене наче струмом прошило:  Ось хто мені потрібен! І не лише для сина. Я теж хочу бути щаслива. Скільки вже живу, наче чужим життям».

    Уважно ловила кожне слово Олександри, все здавалось цікавим і важливим.  Проте весь час крутилась думка, як мені поговорити з нею віч-на- віч? Чи ж впізнає, чи не загордиться, чи матиме вільну годину для мене? Запитання, запитання… Але на жодне з них я так і не змогла отримати відповідь, бо в кінці зустрічі Олександра, мило усміхнувшись,  повідомила, що у неї вже є квиток додому, тобто в Каліфорнію, де вона зараз живе з чоловіком і донькою, тому вона має бути в аеропорту через дві години.

– Багато із вас, мабуть, планували підійти після зустрічі і познайомитись зі мною особисто. Ви , очевидно, відчуєте   почуття розчарування, гніву, невиправданих надій. Це нормально. Навіть добре, бо спонукатиме вас до дій. Пам’ятайте лише одне: якщо змогла це зробити я – ще донедавна одна із вас, то зможете і ви! Працюйте над собою. Поради я вам дала. Напрямок вказала. Буде дуже нелегко. Але не відступайте, не здавайтесь! Дякую вам за цю зустріч! Хай вам допоможе Бог!  – закінчила жінка і зникла, залишивши свою помічницю з книгами, які можна було придбати.

Я спочатку розсердилась: стільки часу втратила! Думала зустрінемося, підемо посидимо десь у гарному кафе чи ресторані… Потім це почуття змінилося на розчарування. І лише наступного дня прийшло розуміння, що все, що не робиться, то на краще.  І, дійсно, якщо Олександрі вдалося справитись зі своїми страхами, комплексами, то чим гірша я?

Вирішила вчитись. Психологія кликала і мене. Ні, не для того, щоб міняти професію, а для того, щоб стати щасливою. Склала собі програму, читала, слухала, дивилася. Психологія, нумерологія, карма, егрегори, медитації… В голові все змішалося, а відповіді на запитання: «Як же далі жити?» так і не було.

Почала розкладати на полички все своє життя.  Де ховається той «корінь мого нещастя»?

Народилась у сім’ї совківської інтелігенції. Та інтелегентність їхня була якоюсь мертвою, без любові. Мені весь час не вистачало ласки. А ось в пам’яті ще один гіркий присмак життя: всі мої подруги вже дебелі дівиці з цицьочками, примірюють свої перші бюстгальтери, а у мене лиш пуп’янки. Мені б тоді почути: «Дурненька, ще встигнуть вирости і у тебе. Дивися, яка ти гарненька, всі хлопці заглядаються на тебе». Та не має людини, яка б мені це сказала і я довгі роки живу з думкою, що я гірша від усіх.

    Трішки заспокоїлась лише тоді, коли за мене побились сусідські хлопчаки. Я аж розквітла у посмішці, згадуючи той вечір… До нашої сусідки по дачі на літні канікули приїжджав її онук Михасик,  і ми з ним, звісно, товаришували. Дитяча симпатія помаленьку переросла в дружбу, а там і в перше захоплення. Перше кохання! Хіба можна без трепету пригадувати своє перше чисте цнотливе почуття? Перші побачення під зоряним небом, така п’янка та солодка радість від дотику рук… Того вечора ми  вперше пішли з ним до клубу, в кіно. Після романтичного кінофільму повертались притихлі і щасливі. Раптом назустріч із тіні дерев вийшла зграйка хлопчаків, відтиснула мого кавалера і дружно накинулась на нього. Я зі всіх сил з кулачками стала захищати його… Проте їх було більше і Михасеві добряче дісталось.

• Будеш знати, як до наших дівчат ходити!  Кинули сердито розбишаки і розтанули в пітьмі.

Я допомогла піднятись своєму побитому товаришу та дійти до дому. Добре, що жили поруч,  а то ж він не дивлячись на своє закривавлене обличчя, все одно провів мене до самого ганку. Я вперше його ніжно поцілувала, а  він кривлячись від болю, щасливо усміхався. Герой! Таким він був насправді: безстрашним, ніжним, добрим, чесним. На ранок нам обом добряче дісталося від наших мам за брудний подертий одяг та синяки. Ми мовчали, як партизани. Це був наш перший спільний секрет.  Доля, на жаль, розвела нас в різні боки, як розводить багатьох закоханих. Не судилось. І тільки гарні спогади гріють наші душі по сьогодні.

Оце, мабуть, єдиний світлий спогад з дитинства та юності.

Далі чорною тінню ставав спогад про юного Сергія. Чи могла я відмовити йому не ображаючи? Чи могла я знайти слова, які б не ранили його малолітню душу? Зараз мій син у такому ж віці, як був він. Якби йому хтось сказав щось подібне? Хай Бог боронить! Мені защеміло серце і на душі стало незатишно. Через роки і роки я подумки прошу вибачення у Сергія. Молюся за нього. Мені потрібно розбити ту кляту чорну стіну нелюбові. Чітко уявляю собі, як б’ю по ній і розумію, що розбити її потрібно думками, а не силою молотка.  Ось вона раптом стає білою, а потім на ній з’явилася зелена трава. Мій мінливий блідий світ починає набувати кольору, звуку. Озвався цвіркун. Запахло матіолою. Чому саме матіолою? Не знаю, не пригадаю, але щось приємне зв’язане з цим запахом. Мабуть, увечері на дачі. На цій стіні нарешті проростають квіти. Мої тривожні надії знову злітають до неба і світлий промінь торкається душі. Я прощаю собі моє гірке кохання!!! Це був мій урок життя! Хай кине в мене каменем лиш той, хто сам ніколи-ніколи не грішив!

А тепер я маю прокласти нові стежки для своєї долі і встелити їх любов’ю.  Мені треба навчитися любити світ, себе. Самій навчитися! Світе, я тебе люблю! Я його вже справді люблю, лиш він про це ще не знає. Мені б навчитися говорити йому про свою любов. І чоловікові треба  сказати, що я вдячна йому, і синові. Чи бачили вони від мене ласку? Мабуть, мало. Як же я завинила перед ними. Якби не вони, чи змогла б я відродитися? Хвороба «нелюбові» відступає. Повітря наповнюється теплом. У мого сина останній рік навчання в школі. А далі доросле життя. Я хочу, щоб він мав до кого прихилитися, обійняти і відчути, що його люблять, не зважаючи ні на що, у будь-якому віці. Завжди! Я люблю тебе, синку! Ти моя гавань, мій тил. Це ти – мої ліки від депресії. І наш татко! Беру до рук мобільний телефон.

– Олеже, як почуває себе твоя мама? Забирай її і приїжджайте додому. Я вже готую святковий обід.

–

А тірамісу зробиш? – запитує чоловік.

Мені так затишно і тепло від його голосу! Нам не потрібні зайві слова, ми розуміємо один одного за поглядом. Я спиваю нектар з його доброти,  вміння чекати, розуміти і прощати. Чому я раніше не розуміла таких елементарних речей? Прояв кохання буває різним, як різними за кольором бувають очі, волося, шкіра. Нам іноді бракує дев’ятибального шквалу почуттів, вибуху емоцій, щоб потім насолодитися спокоєм і тишею.

– Обов’язково зроблю, любий! – усміхаюсь я йому і відчуваю, як усміхається мені світ, усміхається моя воскресла душа.

Мені знову хочеться подивитися у дзеркало.