Валерій ТЕРЗІ КІТ-ПАРАШУТИСТ

бувальщина

Днями моя внучка Анастасія пішла ночувати до своєї тітки, а до моєї старшої дочки, Наталі. А вночі кіт Бандит, або від настрою діда – Сепар, випав із п’ятого поверху. Пропажу було виявлено вранці… Але для того, щоб розповісти, що з ним сталося і де він, взагалі, узявся в нашій родині, потрібно повернутися на двадцять п’ять років назад.

Тоді я був у гостях у своєї єдиної тітки Марії в Ізмаїлі. А в неї жила собачка Кукла, кумедна така. Покажеш, було, їй кільце ковбаски.

– Хочеш? Співай!

Ставала на задні лапки і так кумедно починала підвивати. У Кукли було тоді двоє цуценяток, гарненькі, живі дзиґи. Я все ними милувався. І тітка умовила мене взяти для дівчаток одненьке.  Може,  із породи японських пінчерів. Не з отих, що мають тонесенькі криві ніжки і булькаті очі, а схоже на справжню овчарочку, тільки в мініатюрі, кольору кави з молоком. Пам`ятаєте, тоді жінки носили на пальтах такі норкові коміри. Через це і назвали ту собачку Норкою. Вона й стала справжньою подругою для обох сестричок моїх донечок. Прожила в сім`ї тринадцять років. Дуже розумною була, тільки що не говорила. Наташа вже навчалася у медучилищі, Олеся молодша від неї на чотири роки і ходила до сьомого класу.

Улітку, як завжди, вивозили ми своїх дівчаток на Кіровоградщину на все літо до моєї тещі, баби Каті у село, яке називається Защита. Мальовниче таке село з чотирьох вулиць – Лісова, Зелена, Вишнева і, чомусь, Пушкіна. Село компактно розплановане під самим лісом. Лесі з Наталкою було там добре. Гуляй собі серед природи, бабуся поїла їх парним молоком. Захочеш вишеньку, яблучко, сливку чи грушку – тільки руку простягни! Хата – серед садочка, в якому і малина, і смородина, і порічки, і полуниці. І квіти, квіти…

Баба Катя зустріла Норку не дуже приязно, бо та ночувала з нами в хаті. Де ж таке було видано, щоб собаку, хоч і маленьку, та пускали до хати! А коли вона заскочила її у хаті – то був день страшного суду!

– Та де таке бачено! Викиньте її надвір!

– Мамо! Та вона ж чистенька!

– Не хочу нічого знати! Собака має жити на вулиці!

– Та вона ж, як член сім`ї…

– То поцілуй її під хвіст!

            Ми залишали дівчаток у селі до кінця літа, а з ними планували залишити й Норку, але після такого інциденту потрібно було забирати собаку із собою назад до міста. Ще й  одержали від бабусі напутнє:

– Доки дівчата повернуться, десь опреділіть її, щоб у хаті і у вас не було собак!

Вдома ми якось і самі вирішимо. А ось Леся сприйняла це за чисту монету. Вона після літа мала піти до сьомого класу. Ми одержали від неї листа, в якому писала, що піде з дому, якщо ми десь дінемо Норку.

Літо пролетіло швидко, і ось назавтра ми мали зустрічати дівчаток з поїзда. Мати заходилася готувати усілякі смаколики, ліпити вареники, пекти печиво, а мене послала до магазину купити сметану. Норка побігла зі мною. Вона уміла навіть дорогу переходити, чекаючи зеленого світла світлофору. Прийшли ми до магазину, зайняли чергу, а за двадцять хвилин мала бути перерва. Продавщиця почала гримати на чергу, щоб більше не займали. Я ув’язався у суперечку і забув про цуценя, а коли згадав, то її біля ніг не знайшов. На дверях стояла огрядна тітка, яка з магазину випускала, а до нього – ні. Запитав, у неї, чи не бачила собачки.

– А я її вигнала!

Отакої! А як не знайду? Що я тоді Лесі скажу! Мотнувся по дворам прилеглих до магазину будинках – немає! Побіг додому, може, сама прийшла – нема! Пішов знову до магазину, а по дорозі зайшов у центральні ворота парку і кричу. – Норка! Норка! Коли чую ззаду. – Дядя! Ето нє ваша собачка? Повертаюся, а до воріт біжить Норка! Метрів із десять не добігла до мене, лягла на землю і поповзла, сердешна. Підхопив я її на руки, а вона, не знаю, чи з радості, чи з переляку, мене й обмочила! Та нехай уже, бо я й сам був у відчаї. Так на руках її й додому її приніс.

Прожила вона в нас тринадцять років.  Після закінчення училища Леся працювала медсестрою у міському відділенні реанімації і дуже цим пишалася. Якось після добової зміни повернулася додому, поставила чайник із водою на плиту, а сама прилягла полежати і заснула. Вода закипіла і загасила вогонь, газ пішов у квартиру. Норка була вже старенькою і важкою, вискакувати на диван не могла, потрібно було її туди піднімати. Але цього разу вона самостійно вискочила і почала будити Лесю. Дякуючи собаці, вона залишилася ще живою. Мабуть, Господь передумав її забирати тоді до Себе…

Пройшли роки, Норки в нас уже не було. Леся якось проходила повз центральний ринок і побачила цуценя, яке було схоже на Норку. Вона його й купила за гривню для Анастасії, яка вже ходила тоді до шостого класу. Песика назвали Марсиком, бо народився він у березні. А коли моя донечка несподівано пішла у кращі світи, то Настя з Марсиком перейшли жити до мене. Песик був Настиним, а доглядав його і вигулював уранці і увечері за будь якої погоди дід. Коли їздив з бабкою на дачу, то і Марсика брав із собою. На самій дачі відпускав його із повідця, отут йому було привілля! Заприятилював з усіма тутешніми собаками. Чую – то там, то там мій Марсик дзяволить. Увечері покличу його, посаджу на повідець – і на автобус, їхати додому.

Минув рік, цуцик мій підріс. Ось і весна не забарилася. Знову потрібно порядкувати у саду. Анастасія зголосилася допомагати, поїхала з нами. Дружно відпрацювали день, пора повертатися додому. Кличу Марсика, а його немає. Кличу-кличу, а він не прибігає… Пішов шукати. Сусід, що навпроти, говорить:

– А ви сходіть у кручу, я чув там якийсь собачий гармидер.

Іду, бачу Куцого, здоровенного пса. Заходжу до комишів, а мій Марсик лежить там –  загризли його. Повернувся на свою ділянку, узяв лопату, закопав собачку. А як же я своїм скажу? А говорити ж потрібно!

Анастасія загибель свого дружка сприйняла дуже болісно. Трагедія була страдницька! Вдома вже позбігалися подружки, однокласниці… Утішають мою Настю – це ж мама подарувала. Умовляю її й я.

– Купимо нового…

Та куди там! А потім хтось сказав, що загибель домашньої тварини “відводить” смерть від сім`ї. За кілька днів жалоба за Марсиком пішла на спад.

– Настьо! А може, ти десь котика візьмеш?

За кілька днів принесло дівча малесенький пухнастий чорно-білий клубочок і назвала його Кексиком. Котик ріс-ріс і став великим котом, якого дід обізвав Бандитом, або Сепаратистом, бо обривав гардини, розбив напільну дідову вазу, крав зі столу ковбасу. І ось він зник із квартири. Дід перешукав його скрізь – немає! Швидко одягнувся, спустився з п`ятого поверху – і за будинок.   А цілу ніч лив дощ. Я дуже злякався – навіть “бабахнуло” по голові...

А він за будинком забився у куток, живий, але мокрий і нещасний. Настя віднесла його до ветеринара, а в нього температура вище тридцяти дев`яти. Застудився, але як на диво – усе ціле, зірвав лише одного кігтика. Його накололи і дали ще ін`єкції на три дні. Він сумний і переляканий. На ніч піднімається температура.

А мені його жалко, як малу дитину. Тварини коли хворіють – гірш за дітей малих, але коти живучі! Одужає!