Знайомство з майбутнім Козаком Сіромахою, чиє справжнє ім’я та прізвище за паспортом, отриманим значно пізніше, Олександр Полєжаєв, відбулося в один із найдраматичніших днів новітньої історії Дніпра — 26 січня 2014 року. Тоді ми з козаками тримали оборону дніпровського Майдану і разом із Самообороною намагалися вигнати з будівлі облдержадміністрації забарикадованих тітушок.
Режим діяв максимально цинічно: найманці ховалися за спинами міліції, а навколо самої будівлі ще за добу до цих подій силовиками та комунальниками штучно була влаштована суцільна ожеледицю.
Протестувальників на лютому морозі додатково поливали з пожежних машин з водою, а по колу будівлі заздалегідь натягали величезних снігових сугробів.
Посеред цього кривавого хаосу чоловік одразу привернув мою увагу своїм колоритним та виразиним виглядом: густі козацькі вуса, смушкова шапка — з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою справжній козак. Ми розговорилися, і Олександр відверто зізнався, що прийшов туди на розвідку просто з цікавості, подивитися, що взагалі відбувається.
Наступного разу я зустрів його в тому самому одязі, от лише замість звичного низу на ньому вже були камуфляжні нестандартні штани, схоже, з чийогось мисливського комплекту.
У розмовах Олександр розкривався як дуже творча та неординарна особистість, зокрема розповідав, що в дитинстві серйозно займався брейкдансом і навіть їздив у Київ на різноманітні конкурси та змагання. Ця загартована змалечку брейкерська пластика та відчуття ритму згодом заклали основу для його дивовижного володіння тілом, тож його подальша концертна діяльність була абсолютно не випадковою.
Проте того січневого дня було не до танців. Тітушкам усередині ОДА масово роздали важкі дерев'яні палиці, які, як з'ясувалося, були древками від лопат, закуплених свого часу за провладною програмою Олександра Вілкула та Євгена Удода «Красиве місто» для звітування про висадку дерев у Дніпрі.
Тоді історія продемонструвала миттєву й майже містичну карму: одному з учасників цієї самої програми «Красиве місто» прилетіло по голові древком від тієї лопати, якою він колись особисто саджав дерево, і чоловік безпомилково впізнав цю палицю, бо колись власноруч її підписав.
Цікавість Олександра швидко переросла у свідому громадянську позицію, і вже після перемоги Майдану він офіційно приєднався до нашого козацького товариства та «Золотої паланки».
Набагато пізніше я був на першому представленні вже іншому рідновірькому товариству, Олександра презентував відомий дніпровський діяч Микола Лукашов, і на тій зустрічі Сіромаха щиро й детально сам розповідав їм про себе та свій шлях.
Невдовзі наш загін перейшов на цілодобовий режим охорони Дніпропетровської обласної ради, де Олександр виділявся вельми колоритно — замість традиційної козацької шаблі він повсякчас ходив із мачете. Цей масивний ніж на поясі у поєднанні зі смушковою шапкою створював незабутній вигляд, який точно закарбовувався в пам'яті кожного, і саме тоді Олександр Полєжаєв і був внесений до мого особистого реєстру людей, які забезпечували безпеку державної установи в той переломний момент.
Переломним моментом весни став день 16 березня 2014 року, коли в Дніпрі було затримано начальника охорони одіозного сепаратиста Олега Царьова разом із помічниками. Наш загін тримав оборону біля Бабушкінського РОВД, де перебували затримані, коли під будівлею з'явилася мобілізована група «тітушок»-спортсменів з метою відбити царєвських поплічників.Цією агресивною групою молодиків керував дніпровський спортсмен Микола Леонов, чемпіон світу з кікбоксингу, і, як виявилося, Сіромаха добре знав Леонова — вони товаришували в цивільному житті на ґрунті козацьких інтересів, адже кікбоксер теж крутився в цих колах і записував треки.
Проте барикади березня 2014-го остаточно розвели друзів по різні боки лінії фронту: Сіромаха залишився охороняти український спокій, а Леонов обрав шлях зради і вже у травні 2014 року опинився в лавах терористів «ДНР».Двадцять шостого травня, під час першого розгромного бою за Донецький аеропорт, Леонов перебував у вантажівці «Урал», намагаючись вивезти з поля бою трупи кадирівців, коли московити та місцеві бойовики, засліплені панікою, подумали, що українські військові йдуть на прорив, і впритул розстріляли цю машину з гранатометів, знищивши колишнього чемпіона своїми ж руками. Похований він був, як представник 45 бригади військ РФ.
Навесні 2014 року, коли розпочалося офіційне формування добровольчого спецпідрозділу «Січеслав» від Запоріжжя, постало питання юридичного оформлення бійців, і саме тут виявилося, що в Олександра взагалі немає паспорта громадянина України. Для державної системи це була залізна бюрократична стіна, проте командир майбутнього «Січеслава» Влад Портянко, знаючи надійність бійця, взяв усю паперову роботу на себе і завдяки своєму авторитету допоміг Олександру вперше отримати паспорт.
Я й сам збирався подати заяву до цього батальйону, проте, коли процес переформатували під інтереси олігархічної групи Коломойського, я передумав, бо було чітке розуміння, що ця мафія повністю знищить саму ідею козацького бату.
Олександр Полєжаєв до «Січеслава» також не пішов — чітко пояснив, що принципово не хоче мати справ із структурою МВС і тодішньою міліцією.
Ця безкомпромісність коренилася у його глибокій духовній практиці послідовника свідомості Крішни, і цей духовний вибір дивовижним чином переплівся в ньому із запорозькими традиціями, створивши світогляд «ведичного козака». Навіть індійська фісгармонія, яку він етнічно й дещо іронічно охрестив «Шайтаном», з'явилася у його житті саме через релігійну практику священних співів-кіртанів.
Сам Олександр ставився до свого статусу з великою іронією і часто жартував: «У крішнаїтів я козак, а в козаків — крішнаїт».
Невдовзі його пісні в супроводі цього дивного інструмента стали невіддільною частиною наших козацьких виступів на всеукраїнських фестивалях, де його спів завжди супроводжувався глибокими філософствуваннями, притчами та життєвими розповідями.
Саме завдяки підтримці та протекції Миколи Лукашова Олександр згодом потрапив на телевізійне шоу «Голос країни», де гучно заявив про себе на всю державу.
Попит на його колоритний образ у місті був величезним, його охоче залучав до своїх масштабних шоу навіть відомий дніпровський колектив «Люті козаки», який на той час мав підтримку влади та серйозне фінансування.
Проте, навіть беручи участь у таких провладних комерційних заходах, Сіромаха примудрявся зберігати внутрішню автономію, а поза сценою понад усе любив справжнє, первісне кобзарювання — міг просто сісти на підлогу посеред залізничного вокзалу в Дніпрі або на території яхт-клубу «Січ» на Перемозі та співати для випадкових перехожих.
Він ніколи нас не покидав і без жодних вагань приєднувався до спільних виступів, а у 2021 році ми разом із ним поїхали на передову, де Олександр грав на своєму «Шайтані» та співав для вояків різних підрозділів у бліндажах, або навіть посеред дороги, коли зустрічали вояків, яким передавали волонтерську допомогу, бо на передову не пускали. .
Подальші його пригоди з гуртом Kalush та великими лейблами вже добре відомі всій країні, але для нас, побратимів по дніпровських барикадах, за красивим фасадом шоу-бізнесу відкрилася прикра істина.
Його світогляд, заплутаний релігійними догмами, зрештою закинув Олександра в духовне манівці, яке повело його дуже далеко від справжньої козацької ідеї. Найбільш рельєфно це розкрилося під час його інтерв'ю для одіозної проросійської організації «АллатРа», де ведичний пацифізм Сіромахи повністю витіснив у ньому козацьку сутність риторикою про "мир у всьому світі", яка у розпал кривавої війни виглядала відірваною від реальності. Як лібчий отаман Старосамарської сотні ВЗН, не міг опустити цю деталь.
Свого часу емісари «АллатРи» приходили і до нашого козацького кола, намагаючись записати інтерв'ю зі мною та Колобродом, проте наші слова цій структурі не підійшли і були відкинуті, бо ми говорили твердо про реальну війну, про побратимів на передовій та про ворога, якого треба нищити, а цій проросійській секційній мережі потрібен був лише абстрактний мир, який вдавав, ніби війни взагалі немає.
Дуже прикро, що колоритний козак Олександр Полєжаєв став ідеальним інструментом для такої пропаганди.
Шоу-бізнес отримав свій яскравий етнічний продукт, але козацьке братерство втратило ідейного побратима, і його приклад залишиться в історії новітнього Дніпра як повчальний і драматичний урок того, що навіть найяскравіший козацький чуб та ідеальне володіння шаблею чи мачете знецінюються, якщо воїн втрачає свій головний орієнтир — здатність чітко розрізняти свого побратима від підступного ворога.
Але його пісні, що стали хітами таки піднімають бойовий дух і надихають і молодь і будуть надихати майбутні покоління на боротьбу.
.jpg)
.jpg)
