субота, 1 серпня 2026 р.

Ведичний козак із мачете: невідома історія Олександра Полєжаєва



     Знайомство  з майбутнім Козаком Сіромахою, чиє справжнє ім’я та прізвище за паспортом, отриманим значно пізніше, Олександр Полєжаєв, відбулося в один із найдраматичніших днів новітньої історії Дніпра — 26 січня 2014 року.            Тоді ми з козаками тримали оборону дніпровського Майдану і разом із Самообороною намагалися вигнати з будівлі облдержадміністрації забарикадованих тітушок. 
    Режим діяв максимально цинічно: найманці ховалися за спинами міліції, а навколо самої будівлі ще за добу до цих подій силовиками та комунальниками штучно була влаштована суцільна ожеледицю.             
    Протестувальників на лютому морозі додатково поливали з пожежних машин з водою, а по колу будівлі заздалегідь натягали величезних снігових сугробів.
    Посеред цього кривавого хаосу чоловік одразу привернув мою увагу своїм колоритним та виразиним виглядом: густі козацькі вуса, смушкова шапка — з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою справжній козак. Ми розговорилися, і Олександр відверто зізнався, що прийшов туди на розвідку просто з цікавості, подивитися, що взагалі відбувається. 
    Наступного разу я зустрів його в тому самому одязі, от лише замість звичного низу на ньому вже були камуфляжні нестандартні штани, схоже, з чийогось мисливського комплекту.
    У розмовах Олександр розкривався як дуже творча та неординарна особистість, зокрема розповідав, що в дитинстві серйозно займався брейкдансом і навіть їздив у Київ на різноманітні конкурси та змагання. Ця загартована змалечку брейкерська пластика та відчуття ритму згодом заклали основу для його дивовижного володіння тілом, тож його подальша концертна діяльність була абсолютно не випадковою.
   Проте того січневого дня було не до танців. Тітушкам усередині ОДА масово роздали важкі дерев'яні палиці, які, як з'ясувалося, були древками від лопат, закуплених свого часу за провладною програмою Олександра Вілкула та Євгена Удода «Красиве місто» для звітування про висадку дерев у Дніпрі. 
    Тоді історія продемонструвала миттєву й майже містичну карму: одному з учасників цієї самої програми «Красиве місто» прилетіло по голові древком від тієї лопати, якою він колись особисто саджав дерево, і чоловік безпомилково впізнав цю палицю, бо колись власноруч її підписав.
   Цікавість Олександра швидко переросла у свідому громадянську позицію, і вже після перемоги Майдану він офіційно приєднався до нашого козацького товариства та «Золотої паланки». 
   Набагато пізніше я був на першому представленні вже іншому рідновірькому  товариству,  Олександра презентував відомий дніпровський діяч Микола Лукашов, і на тій зустрічі Сіромаха щиро й детально сам розповідав їм про себе та свій шлях.
    Невдовзі наш загін перейшов на цілодобовий режим охорони Дніпропетровської обласної ради, де Олександр виділявся вельми колоритно — замість традиційної козацької шаблі він повсякчас ходив із мачете. Цей масивний ніж на поясі у поєднанні зі смушковою шапкою створював незабутній вигляд, який точно закарбовувався в пам'яті кожного, і саме тоді Олександр Полєжаєв і був внесений до мого особистого реєстру людей, які забезпечували безпеку державної установи в той переломний момент.
     Переломним моментом весни став день 16 березня 2014 року, коли в Дніпрі було затримано начальника охорони одіозного сепаратиста Олега Царьова разом із помічниками. Наш загін тримав оборону біля Бабушкінського РОВД, де перебували затримані, коли під будівлею з'явилася мобілізована група «тітушок»-спортсменів з метою відбити царєвських поплічників.Цією агресивною групою молодиків керував дніпровський спортсмен Микола Леонов, чемпіон світу з кікбоксингу, і, як виявилося, Сіромаха добре знав Леонова — вони товаришували в цивільному житті на ґрунті козацьких інтересів, адже кікбоксер теж крутився в цих колах і записував треки. 
    Проте барикади березня 2014-го остаточно розвели друзів по різні боки лінії фронту: Сіромаха залишився охороняти український спокій, а Леонов обрав шлях зради і вже у травні 2014 року опинився в лавах терористів «ДНР».Двадцять шостого травня, під час першого розгромного бою за Донецький аеропорт, Леонов перебував у вантажівці «Урал», намагаючись вивезти з поля бою трупи кадирівців, коли московити та місцеві бойовики, засліплені панікою, подумали, що українські військові йдуть на прорив, і впритул розстріляли цю машину з гранатометів, знищивши колишнього чемпіона своїми ж руками. Похований він був, як представник 45  бригади військ РФ.
   Навесні 2014 року, коли розпочалося офіційне формування добровольчого спецпідрозділу «Січеслав» від Запоріжжя, постало питання юридичного оформлення бійців, і саме тут виявилося, що в Олександра взагалі немає паспорта громадянина України. Для державної системи це була залізна бюрократична стіна, проте командир майбутнього «Січеслава» Влад Портянко, знаючи надійність бійця, взяв усю паперову роботу на себе і завдяки своєму авторитету допоміг Олександру вперше отримати паспорт.
    Я й сам збирався подати заяву до цього батальйону, проте, коли процес переформатували під інтереси олігархічної групи Коломойського, я передумав, бо було чітке розуміння, що ця мафія повністю знищить саму ідею козацького бату. 
   Олександр Полєжаєв до «Січеслава» також не пішов — чітко пояснив, що принципово не хоче мати справ із структурою МВС і тодішньою міліцією.
    Ця безкомпромісність коренилася у його глибокій духовній практиці послідовника свідомості Крішни, і цей духовний вибір дивовижним чином переплівся в ньому із запорозькими традиціями, створивши світогляд «ведичного козака». Навіть індійська фісгармонія, яку він етнічно й дещо іронічно охрестив «Шайтаном», з'явилася у його житті саме через релігійну практику священних співів-кіртанів. 
   Сам Олександр ставився до свого статусу з великою іронією і часто жартував: «У крішнаїтів я козак, а в козаків — крішнаїт».
   Невдовзі його пісні в супроводі цього дивного інструмента стали невіддільною частиною наших козацьких виступів на всеукраїнських фестивалях, де його спів завжди супроводжувався глибокими філософствуваннями, притчами та життєвими розповідями. 
    Саме завдяки підтримці та протекції Миколи Лукашова Олександр згодом потрапив на телевізійне шоу «Голос країни», де гучно заявив про себе на всю державу.
   Попит на його колоритний образ у місті був величезним, його охоче залучав до своїх масштабних шоу навіть відомий дніпровський колектив «Люті козаки», який на той час мав підтримку влади та серйозне фінансування.
    Проте, навіть беручи участь у таких провладних комерційних заходах, Сіромаха примудрявся зберігати внутрішню автономію, а поза сценою понад усе любив справжнє, первісне кобзарювання — міг просто сісти на підлогу посеред залізничного вокзалу в Дніпрі або на території яхт-клубу «Січ» на Перемозі та співати для випадкових перехожих.
   Він ніколи нас не покидав і без жодних вагань приєднувався до спільних виступів, а у 2021 році ми разом із ним поїхали на передову, де Олександр грав на своєму «Шайтані» та співав для вояків різних підрозділів у бліндажах, або навіть посеред дороги, коли зустрічали вояків, яким передавали волонтерську допомогу, бо на передову не пускали. .
    Подальші його пригоди з гуртом Kalush та великими лейблами вже добре відомі всій країні, але для нас, побратимів по дніпровських барикадах, за красивим фасадом шоу-бізнесу відкрилася прикра істина.               
   Його світогляд, заплутаний релігійними догмами, зрештою закинув Олександра в духовне манівці, яке повело його дуже далеко від справжньої козацької ідеї. Найбільш рельєфно це розкрилося під час його інтерв'ю для одіозної проросійської організації «АллатРа», де ведичний пацифізм Сіромахи повністю витіснив у ньому козацьку сутність риторикою про "мир у всьому світі", яка у розпал кривавої війни виглядала відірваною від реальності. Як лібчий отаман Старосамарської сотні ВЗН, не міг опустити цю деталь.
   Свого часу емісари «АллатРи» приходили і до нашого козацького кола, намагаючись записати інтерв'ю зі мною та Колобродом, проте наші слова цій структурі не підійшли і були відкинуті, бо ми говорили твердо про реальну війну, про побратимів на передовій та про ворога, якого треба нищити, а цій проросійській секційній мережі потрібен був лише абстрактний мир, який вдавав, ніби війни взагалі немає.
   Дуже прикро, що колоритний козак Олександр Полєжаєв став ідеальним інструментом для такої пропаганди.

    Шоу-бізнес отримав свій яскравий етнічний продукт, але козацьке братерство втратило ідейного побратима, і його приклад залишиться в історії новітнього Дніпра як повчальний і драматичний урок того, що навіть найяскравіший козацький чуб та ідеальне володіння шаблею чи мачете знецінюються, якщо воїн втрачає свій головний орієнтир — здатність чітко розрізняти свого побратима від підступного ворога.
   Але його пісні, що стали хітами таки піднімають бойовий дух і надихають і молодь і будуть надихати майбутні покоління на боротьбу.
   

Гартований редутами: козацький шлях командира корабля Вовка (Володимира Цвіркуна)



   Знайомство з козаком Вовком (Володимиром Цвіркуном) відбулося у вирі доленосних подій на Дніпровському Євромайдані. Він одразу закарбувався в пам'яті побратимів, адже завжди ходив із особливим синьо-жовтим стягом. 
   На цьому знамені наш козак Хижий власноруч написав горде й пророче слово — «СІЧЕСЛАВ». Цей прапор пройшов крізь вогонь революції, згодом отримав підпис Олега Тягнибока, а сьогодні, як безцінна реліквія, зберігається в нашому Музеї боротьби за Україну, нагадуючи про витоки нашого спротиву.
   Кожен, хто в ті дні приєднувався до нашого козацького товариства на Майдані, обов'язково проходив через суворий і загартовуючий вир легендарної 4-ї сотні Самооборони на Козацькому редуті в Києві. Не оминула ця славна козацька школа і Вовка. Саме там, на столичному редуті, гартувався той міцний характер, кремінна воля та вірність братерству, за які побратими й нарекли його цим козацьким ім'ям. З роками це ймення виявилося пророчим, дивовижним чином злившись із його майбутньою долею.
   Справжній козацький підрозділ завжди відрізнявся від будь-яких інших формувань не лише внутрішнім духом, а й зовнішнім виглядом, який підкреслював нерозривний зв’язок із нашою історією. Володимир завжди прагнув захищати свій край та побратимів усіма можливими способами — як зброєю, так і організацією козацького побуту. Коли у 2014 році на Січеславщині розпочалося формування добровольчого батальйону «Січеслав», за основу шевронів взяли старовинний герб Кодацької паланки із зображенням коня. Тоді же постало питання унікального однострою.
                                          Праворуч на фото козак Вовк.
   Козак Вовк загорівся ідеєю повернути до життя славні традиції й забезпечити бійців особливими головними уборами, що своїм кроєм нагадували легендарні шапки синьожупанників — воїнів елітних дивізій армії УНР та мазепинки УПА Володимир не був кравцем, але став двигуном цієї ідеї: він підключив побратимів до спільної толоки, організував пошуки старих натуральних шуб для матеріалу, а для мазепинок УППА знайшов навіть тканину з Австрії. Завдяки його організаторському хисту січеславці отримали свій унікальний історичний маркер.
    Бойова рішучість козака Вовка особливо яскраво проявилася на самому початку війни на Донбасі. Після звільнення Маріуполя влітку 2014 року виникла гостра потреба в добровольцях для проведення надскладних бойових операцій. Тоді мало хто з січеславців зголосився піти на такий величезний ризик, але Володимир був серед тих небагатьох відчайдухів, які без вагань зробили крок уперед. У складі групи козаків-добровольців разом із прикордонниками він вирушив на зачистку Мар'їнки. Ця запекла операція продемонструвала його надзвичайну особисту мужність та готовність іти у найважчий бій там, де інші вагалися.
                            
                  На фото козак Голота, на задньому плані козак Вовк. 

                 "Січеслав" прямує на чергове бойове завдання.

   Коли Володимир згодом залишив батальйон «Січеслав», на фронті якраз настав період відносного затишшя, і ситуація стала не такою «голосною». Він повернувся до своєї основної та улюбленої цивільної професії — продовжив ходити у далекі плавання старшим помічником капітана (старпомом) на торговельних суднах. Був у його житті й непростий період, коли довелося тимчасово зупинити забіги та тривалий час лікуватися від важкої хвороби. Проте козацький гарт допоміг йому вистояти й перемогти недугу. Увесь свій вільний від рейсів час Володимир присвячував іншій важливій справі — відбудові та добудові власного будинку, де йому з козацькою взаємовиручкою іноді щиро допомагали побратими-січеславці.
    Навіть після початку повномасштабної навали у 2022 році він деякий час ще перебував у морі за цивільним контрактом. Проте поклик рідної землі та козацька совість узяли своє. Завершивши рейс, Володимир повернувся в Україну і знову пішов служити, але тепер уже на захист морських кордонів у лавах Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Його глибокі знання морської справи виявилися критично необхідними для військового флоту.       Свою службу в ЗСУ Володимир розпочав уже знайомим йому старпомом, але тепер — він командир  бойового корабля. Завдяки залізній дисципліні, професіоналізму та лідерським якостям козак Вовк швидко завоював авторитет серед командування та екіпажу, і стало зрозуміло чому саме йому довірили командування.
   Сьогодні Володимир Цвіркун міцно тримає оборону під Одесою, перетворившись на справжнього, класичного "морського вовка" у найвищому військовому розумінні цього виразу. Під його керівництвом екіпаж щодня виконує надскладні завдання, захищаючи українську акваторію від ворожих ракетних ударів, десантних спроб та забезпечуючи безпеку судноплавства у Чорному морі. Символічно, що людина, яка колись підіймала січеславський стяг на Майдані, першою йшла на зачистку Мар'їнки та гуртувала побратимів на толоку, сьогодні з капітанського містка пише нову сторінку слави українського флоту. 
    Ми, побратими із Старосамарської сотні та "Золотої паланки", пишаємося козаком Вовком і знаємо: доки такі командири тримають штурвал, наші моря залишатимуться українськими, а ворожі кораблі знаходитимуть лише один відомий курс.

Гартований Майданом: незгасна надія козака Андрія Луценка(козака Голоти)











    Знайомство з Андрієм Луценком на місцевому Майдані одразу давало зрозуміти: перед тобою справжній, палкий і безкомпромісний козак нового покоління. Не дивно, що в нашому колі він обрав собі славне та промовисте козацьке ім'я — Голота, наче нагадуючи про легендарних січовиків, які вище за будь-які статки ставили волю, гідність та вірність побратимам. Його молода завзятість вражала — здавалося, козак Голота був усюди, де вимагала совість і обов'язок захищати країну. Трохи не щодня Андрій приходив на дніпровський Майдан, а коли зникав з поля зору, усі побратими знали без зайвих запитань — він поїхав боронити столицю. Зазвичай він був з жовто-блакитним прапором, накинутим на плечі, так легко було його відрізнити  серед козаків. на Дніпровському майдані.

     У складі легендарної 4-ї сотні Самооборони Майдану він пройшов найгарячіші дні київського протистояння, загартувавши свій дух у вогні Революції Гідності.

   Коли після перемоги Майдану над Дніпром нависла реальна загроза ворожого реваншу, Андрій Луценко без вагань став у перші лави оборонців рідного краю. Разом із побратимами Старосамарської сотні Війська Запорозького Низового він тримав цілодобову охорону Дніпропетровської обласної ради.                                                       
Козаки майданівці 4 сотні Самооборони в Дніпрі.                      
          По центру в синій куртці Андрій Луценко.

 Саме ця рішучість і козацька дисципліна не дозволили проросійським найманцям захопити стратегічні адміністративні будівлі міста та проголосити чергову фейкову республіку. 
                                
                                  Майбутній "Січеслав" на охороні облради в Дніпрі.
   Уже в квітні-травні 2014 року, коли розпочалося формування добровольчого козацького батальйону при МВС "Січеслав", Андрій природно ввійшов до його лав і тривалий час віддано служив. Проте, коли згодом внутрішні порядки у підрозділі почали ламатися через повернення старих кадрів — колишніх міліціонерів та представників "Беркуту", які намагалися витіснити козацькі звичаї та дух братерства, Андрій продемонстрував свою принциповість. Він не став іти на компроміси із совістю і залишив службу, але ні на мить не припинив бути воїном. 

                           
                          Козаки Голота, Забояк, Вовк на водохрещі. 
          Ці шапки для січеславців шив козак Вовк(Володимир Цвіркун), вони замінили кубанки, щоб наші козаки відрізнялись від московських. Нині Вовк командир одного з бойових кораблів під Одесою.


   Увесь подальший, нібито мирний час, Андрій Луценко присвятив безупинній підготовці. Він чітко усвідомлював, що велика битва за Україну попереду, і це лише питання часу. Готуючи своє тіло й дух до майбутніх випробувань, Андрій щодня долав величезні бігові дистанції, тримаючи себе у залізній фізичній формі.  
  Коли у 2022 році ворог розпочав повномасштабне вторгнення, загартований роками тренувань козак знову став у стрій як доброволець. Цього разу доля привела його до елітної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ.
   Як досвідчений воїн, козак Голота брав участь у найважчих оборонних боях 2022 року на Донецькому напрямку. У березні того буремного року підрозділи Січеславських десантників стримували колосальний натиск окупантів у Покровському районі. Саме під час запеклих оборонних боїв у районі населеного пункту Верхньоторецьке Очеретинської громади зв'язок із мужнім воїном обірвався. Відтоді Андрій Миколайович Луценко офіційно вважається зниклим безвісти за особливих обставин. 
   Але для всіх нас, побратимів Старосамарської сотні ВЗН, його історія залишається незавершеною, адже козацька доля — це завжди про витривалість і дива.
   Побратими, що з ним служили, не забувають провідувати і його мати в Підгородньому.
    Разом ми тримаємо в серцях незгасну надію і віримо, що міцний дух, загартований щоденною працею та Майданом, допоможе нашому Андрію здолати будь-який полон чи складний шлях і повернутися до рідного козацького кола.
Джерела: 
https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D0%A3%D0%A6%D0%95%D0%9D%D… https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D1%83%D1%86%D0%B5%D0%BD%D… https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D0%A3%D0%A6%D0%95%D0%9D%D…

пʼятниця, 31 липня 2026 р.

Козак Гач та його життєвий фарватер.

    Перше знайомство із Сергієм Бойком завжди залишає особливий слід, адже в цій людині дивовижним чином поєднуються спокійна мудрість морського вовка, загартована відвага воїна та чуттєва душа поета. Для патріотичної спільноти Січеславщини він став не просто символом фронтової співаної поезії, а й лідером, який повернув нашому регіону його козацьку морську славу та заклав нові культурні традиції.

                                             На фото бард Сергій Бойко - козак Гач.

   Мало хто з тих, хто бачив Сергія на палубі яхти чи з гітарою біля вогнища, здогадується про його "минуле" цивільне життя. А воно було максимально серйозним та відповідальним. Сергій Бойко — дипломований медик, який свого часу працював на високій державній посаді головного санітарного лікаря одного з міст.
   Цей професійний бекграунд багато що пояснює в його характері: притаманний лікарям холодний розум, залізна дисципліна, вміння аналізувати ризики та брати на себе відповідальність за життя інших людей у критичних ситуаціях [yur-gazeta.com]. Проте кабінетні стіни та чиновницька рутина не змогли втримати людину, всередині якої вирували дві інші стихії — вільне море та поетична пісня.
   Точкою відліку нашого знайомства став березень 2013 року — день пам'яті Тараса Шевченка. Тоді, ще до початку буремних подій Революції Гідності, патріотична громада міста організувала традиційну ходу до пам'ятника Кобзарю на Монастирському острові. Біля підніжжя монумента барди влаштували імпровізований акустичний концерт.
                                                    Відео з піснею Сергія Бойка "Поклик"
                                                               
                                       Відео з піснею Сергія Бойка "Любі українці".
   Саме там уперше прозвучав голос Сергія Бойка. Його манера виконання одразу приковувала увагу: неймовірно спокійна, виважена, без зайвого пафосу, але здатна пробивати до самого серця. Поруч із глибокою, тихою лірикою, притаманною класичному жанру авторської пісні, у його репертуарі вже тоді чітко простежувалися войовничі, сильні, пророчі мотиви.
   Більш щільно та близько доля звела нас уже після перемоги Майдану, під час чисельних патріотичних заходів та волонтерських зборів у Дніпрі, де Сергій завжди був надійним плечем та ідейним натхненником для однодумців. Він неодноразово брав участь разом із нами у різноманітних козацьких заходах та патріотичних фестивалях, підсилюючи їх своїми глибокими співами.
    Сергій Бойко — це людина дії, здатна запалювати серця та об'єднувати навколо себе команди. Його головним капітанським подвигом у цивільному житті стало відродження легендарної патріотичної регати «Козацький шлях».
   Колись цей масштабний водний похід козацькими місцями започаткував та проводив відомий отаман Чорний із Кам'янського. Традиція ризикувала піти в забуття, але саме Сергій Бойко взяв на себе місію повернути її до життя та залучив патріотичну спільноту до організації цих унікальних змагань.
   Мало хто знає, але саме під час цього козацького відродження Сергій отримав своє особливе козацьке ім'я. Обираючи його, він згадав свого рідного діда. Сергій розповідав, що коли дід на якихось родинних святах чи в гостях пускався в танець, то завжди завзято примовляв: "Гач-Гач!". Цей колоритний дідівський вигук настільки закарбувався в пам'яті, що Сергій захотів узяти собі саме це ім'я — Гач, як прозвали діда. Так дідівська вдача та козацький корінь отримали нове життя у його власному шляху.
   Віховим став 2015 рік, коли ми вперше повноцінно долучилися до цієї регати. Завдяки ініціативі Сергія, захід перетворився на масштабний патріотичний фестиваль на воді. Тоді над берегами Дніпра ожила справжня козацька історія: тривали яскраві традиційні виступи, лунали козацькі пісні, а повітря здригалося від гучних символічних пострілів із гармат. Фестиваль знову став щорічним.
Це створювало неймовірно глибоке відчуття єдності поколінь.
   Проте Сергій завжди підтримував патріотичні ініціативи не лише словом чи піснею, а й секторальною допомогою. Коли виникла гостра потреба знайти надійне місце для базування нашого козацького струга — дерев'яного історичного судна, яке потребувало особливих умов — саме Сергій вирішив це питання.
   Завдяки його авторитету в морських колах, струг зміг абсолютно безперешкодно простояти ціле літо на престижній стоянці крейсерських яхт біля знаменитого Мерефо-Херсонського мосту. Це літування під мостом вберегло судно, а згодом, за сприяння Сергія, воно перебазувалося до міського яхт-клубу "Дніпро", де ця жива козацька реліквія знаходиться і дотепер.
   Дві найбільші пристрасті Сергія — бардівська пісня та яхтинг — просто не могли існувати окремо. Саме на цьому унікальному стику стихій Сергій Бойко виступив головним фундатором та заснував Всеукраїнський фестиваль української бардівської пісні "Співочі вітрила".
   Цей фестиваль став унікальним майданчиком, де під шелест хвиль та скрип щогл збираються автори й виконавці з усієї країни. "Співочі вітрила" — це не просто конкурс, це простір абсолютної свободи, де душевна лірика і морська романтика об'єднуються в єдиний творчий порив, що надихає сотні людей тримати український курс.
   Мало хто знає, але Сергій Бойко є автором однієї з найпронизливіших композицій про наше місто. Його авторська пісня брала участь у загальноміському конкурсі на найкращу пісню про Дніпро. 
        Пісня Сергія Бойка "Дніпро" стала лауреатом конкурсу на кращу пісню про м. Дніпро..
Попри шалену конкуренцію серед професійних композиторів, вона впевнено увійшла до топ-10 найкращих. Для тих, хто знає Сергія особисто, ця пісня безперечно є найкращою, бо в ній вирує справжнє, живе, не декоративне серце нашого міста.
   Коли почалася російська агресія, Сергій Бойко швидко зрозумів, що його творчість — це також зброя, здатна лікувати поранених і піднімати дух тих, хто стоїть на першій лінії оборони. Разом ми неодноразово їздили до військових шпиталів, де його тиха, спокійна манера виконання ставала для поранених хлопців справжньою терапією, повертаючи їм віру та душевний спокій.
Але Сергій не обмежувався тилом. Впродовж довгого часу він регулярно здійснював небезпечні поїздки на саму передову. Зі своєю незмінною гітарою в руках він об'їжджав бліндажі, опорні пункти та позиції захисників, даруючи їм хвилини розради під обстрілами. Сергій возив свої пісні на нуль доти, поки це було фізично можливо і поки військові умови остаточно не заборонили доступ цивільним волонтерам на саму лінію розмежування з міркувань безпеки.
  Втім, незабаром колишній санлікар, бард і досвідчений яхтсмен сам одягнув військовий однострій волонтера. Пройшовши з виступами в бліндажах на Сході вже як безпосередній учасник, він закарбував свій досвід у нових композиціях.
                                                     
                                          Відео з виступу на фестивалі "Пісні народжені в АТО".
   Сергій став лауреатом легендарного всеукраїнського фестивалю "Пісні, народжені в АТО", а пізніше ще й співорганізатором, підключивши до регати "Козацький шлях". Його воєнні хроніки, покладені на музику, як-от "Волноваха" та "Хрест Дебальцевський", стали музичним пам'ятником усім, хто тримав і тримає українське небо [facebook.com, facebook.com]. У цих піснях його фірмовий спокійний стиль перетворився на монументальну силу солдата, який точно знає, за що стоїть.
                                            Пісня Сергія Бойка "Волноваха".

  Сьогодні Сергій Бойко залишається вірним своїм головним життєвим орієнтирам: Україні, морю та пісні. Людина, яка вміє керувати вітрилами під час найсильнішого шторму, стріляти з козацьких гармат, рятувати історичні кораблі, керувати охороною здоров'я міста та засновувати фестивалі, точно знає, як тримати правильний курс у житті. А його творчість і великі справи продовжують надихати нас на шляху до спільної великої Перемоги.

                                              Пісні Сергія Бойка в м. Любомль." Окупанти" та інші.

Від стендової стрільби до оборони Дніпра: історія інструктора козака Стрільця

 


   Коли почалася велика навала, звичне цивільне життя зупинилося для кожного з нас. Рахунок ішов на години, тому діяти доводилося миттєво й рішуче. Тоді при військкоматі ми створили координаційний штаб волонтерів. Перед нами постали надважкі завдання: допомагати формувати перші бригади Територіальної оборони та підрозділи Збройних Сил України з підготовлених добровольців, а також забезпечувати їх усім необхідним по волонтерській лінії. Паралельно з цим було створено роту контрдиверсійної боротьби та налагоджено чітку співпрацю для захисту нашого регіону.
   Наступним логічним і вкрай необхідним кроком став запуск Центру військової підготовки «Січеслав». Це була наша власна соціальна ініціатива, спрямована на те, щоб дати людям базові військові знання перед виходом на позиції. Заняття проходили під безпосереднім керівництвом козака Ворона у приміщенні Дніпровської спілки воїнів російсько-української війни  «Щит». Частина наших інструкторів працювали в місті з цивільними, а частина їздили до військових частин.
   Армії та новоствореним підрозділам гостро бракувало якісного навчання, тому ми постійно шукали сильних фахівців, здатних передати реальний досвід. Нам іноді рекомендували перевірених спеціалістів, як потенційних інструкторів. В один із таких напружених днів до нас і прийшов Ігор Кравець.
Він одразу ввійшов до складу нашого ДФТГ «Січеслав» (окремої роти у структурі «Варти Дніпра»). Ігор мав унікальний і надзвичайно цінний досвід — колись у мирному житті він був майстром спорту зі стендової стрільби. Його професійне вміння миттєво «читати» мішень, контролювати дихання, тримати залізну витримку та технічно працювати зі зброєю стали саме тим, чого гостро потребували новобранці. Ігор без вагань включився в роботу і став викладати вогневу підготовку.
   Проте організація навчання в ті дні зіштовхнулася з серйозним викликом — критичним браком навчальної матеріальної бази. 
   На початку ми мали макети, що приніс зі школи Дніпра козак Нестор. Для відпрацювання елементарних навичок (правильного хвату, стійки, перезаряджання та прицілювання) катастрофічно не вистачало зброї. Певний час ми виходили із ситуації завдяки тому, що користувалися навчальними макетами ДІІТу (Дніпровського інституту інфраструктури та транспорту), вони надавали до 20  штук одночасно. Проте згодом ця співпраця припинилася, і центр підготовки ризикував залишитися без наочних приладів для занять, бо і школа зажадала свої макети, що звело б усю практику нанівець.
   У цей критичний момент Ігор Кравець проявив справжню винахідливість та відданість справі. Він приніс власну зброю — макет АКСУ (укороченого автомата Калашникова), який мав у особистому розпорядженні. Цей макет на довгий час став головним навчальним елементом для сотень людей. Завдяки його особистому внеску добровольці продовжували безперервно «набивати руку» та вчитись тактиці поводження зі зброєю на практиці, а не на пальцях.
   Ім'я Стрілець отримав від козаків саме за добрі знання і вміння їх передати.
   Коло занять Ігоря швидко переросло межі лише нашого ДФТГ чи військових добровольців. Його учнями ставали абсолютно різні люди, об'єднані єдиним прагненням — навчитися захищати свій дім. До центру приходили ліцеїсти, курсанти Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (ДДУВС), вчителі "Захисту України" з коледжів, а також цивільні чоловіки та жінки різного віку. Проте в більшості своїй це була вмотивована молодь — майбутнє нашого міста.
   Ігор знаходив індивідуальний підхід до кожного: і до молодої дівчини, яка вперше взяла до рук макет автомата, і до майбутнього правоохоронця, якому ці знання були життєво необхідні для майбутньої служби. На вправне володіння зброєю звертали увагу і журналісти різних країн: Італії, Іспанії, Швейцарії. Останні зняли великий сюжет та продемонстрували репортаж у день відкриття там Глобального саміту.
   Колосальний спортивний досвід дозволяв Ігорю бачити вогневу підготовку набагато глибше, ніж це зазвичай описують у стандартних армійських підручниках. На своїх заняттях він ділився унікальними нюансами: тонкими законами балістики, правильним визначенням відстані, (навіть визначення ока, яким цілитись, має значення), психологією контролю подиху під час стресу, мікрорухами тіла та фізикою пострілу — тим, про що ніколи не прочитаєш у сухих військових настановах. Рівень його експертності виявився настільки високим, що за професійними порадами та консультаціями до Ігоря іноді зверталися навіть діючі снайпери, які вже мали реальний бойовий досвід.
Водночас за плечима ж Стрільця була складна і контрастна життєва школа. Ще за радянських часів він проходив строкову службу в елітному кремлівському полку снайпером, де панувала жорстка ідеологічна муштра та сувора дисципліна. Згодом, у незалежній Україні, шукаючи свій шлях до національного коріння, він щиро зацікавився українським козацтвом.
   Спочатку, як і багато хто на той час, Ігор потрапив до так званих «лампасних» козацьких організацій, які часто мали радше формальний чи декларативний характер, а в  більшості своїй були проросійськими і створювались з колишніх міліціонерів чи кгбешників, для допомоги москві в захопленні України. Адже це ми добре побачили на прикладі Луганської області.
   Проте, працюючи пліч-о-пліч з нами в центрі підготовки та крок за кроком дізнаючись більше про нашу козацьку організацію, Ігор пройшов глибоку внутрішню еволюцію. Він чітко збагнув і відчув кардинальну різницю між бутафорським, поверхневим козацтвом і справжніми звичаєвими козаками, які будують свої взаємини на щирій повазі, братерстві та реальному захисті своєї землі.
Це розуміння остаточно перетворило його з просто запрошеного інструктора на нашого відданого однодумця, який свідомо обрав шлях воїна.
   Найбільше вражає те, з якою самовідданістю Ігор ставився до цієї місії. Він не був професійним військовим на забезпеченні штабу. У будні дні він важко працював на інших роботах, щоб утримувати та забезпечувати свою родину. Саме тому викладати вогневу підготовку в центрі «Січеслав» він міг виключно у свої вихідні дні. Протягом тривалого часу замість заслуженого відпочинку він щосуботи та щонеділі незмінно приходив до приміщення «Щита», брав до рук свій макет АКСУ та інші наявні макети стрілецької зброї, якими ми розжились,  і годинами безкорисливо тренував людей.
Ця тиха, виснажлива праця у вихідні дні приносила величезну і неоціненну користь оборонній спроможності. Десятки й сотні курсантів, ліцеїстів та добровольців, які завдяки інструктору Стрільцю навчилися правильно поводитися зі зброєю, розуміти її характер і влучати в ціль, отримали надійну базу для захисту країни. Його знання та досвід стали для багатьох із них надійним щитом. 






Ігор Стрілець — це яскравий приклад того, як цивільна людина, майстер спорту та патріот, може ділом, а не словом, стати міцною опорою для молоді, свого підрозділу, рідного міста та всієї України.