Iрина МАЗУРЕНКО: «Уже після 1929 року все почало змінюватися, а після 1937-го — постала руїна…»
|
Три чверті століття тому на теренах СРСР закрутилися жорна сталінського Великого терору. Його жертвами стали сотні тисяч людей, зокрема й представники так званої
ленінської гвардії, яка роздмухувала полум’я більшовицької революції. Втім, для України масові репресії розпочались ще раніше — на початку 1930-х років, коли за сфабрикованими справами у концтабори було відправлено тисячі представників національної інтелігенції. Для багатьох із них останнім роком життя став 1937-й, коли в карельському урочищі Сандармох було страчено еліту української культури. Майже півстоліття всі згадки про цей злочин перебували під грифом «секретно», однак «нема нічого таємного, що не стало б явним». Останнім часом імена та творчість діячів Розстріляного Відродження знов повертаються до нас. Про це кореспондент «Дня» розмовляв зі старшим науковим співробітником музею «Літературне Придніпров’я» Іриною МАЗУРЕНКО.
«ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ МАЙЖЕ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ ПИСЬМЕННИКІВ»
— На початку 1980-х років, коли я прийшла працювати в музей, тема Розстріляного Відродження була зовсім недослідженою. На той час у Дніпропетровську ще жили письменники, які пам’ятали події 1930-х років, наприклад, Олександр Билінов. Саме він подарував нам колективне фото членів дніпропетровської організації Спілки письменників України, приблизно 1935 року. На світлині багато тих, кого незабаром було репресовано. Інтерес до теми Розстріляного Відродження відновився у часи перебудови, бо до цього люди боялись ділитися спогадами. «Пощастило» тим репресованим письменникам та поетам, чиї родичі щось пам’ятали, зберегли їх рукописи, книжки та особисті речі. Але про більшість спомин лишився тільки в архівах, до яких довго не пускали дослідників. Достатньо сказати, що після завершення Великого терору на Дніпропетровщині майже не залишилось письменників. 1939 року дніпропетровська газета «Зоря» порушила питання: а чи не треба знов створювати обласну Спілку?
Особисто для мене поштовхом досліджувати тему репресій стала подорож до Соловків. Поїздку організувала московська благодійна місія «Личность» — вони запросили делегацію з України, в складі якої була я зі своєю колегою. Звичайно, ми як музейники знали, хто такі В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Епік, В. Атаманюк, доля яких була пов’язана з Катеринославом-Дніпропетровськом. Але як саме вони загинули — ніхто того часу не знав. Спочатку ми долетіли до Архангельська, а потім на пароплаві «Татарія» попливли до Соловків. На той час Соловки були занедбані, монастир обдертий, але вже була створена експозиція про сталінські репресії. Там я побачила матеріали й про наших письменників, які були в’язнями Соловецького табору особливого призначення. Все побачене справило тяжке враження, хоча навколо була чудова північна природа. Навіть місцеві жителі розповідали, що чують стогін замордованих людей. Пригадую, як нам показували церкву, в якій знаходився карцер для політичних, і коли хтось помирав, то замерзлі трупи не ховали, а скидали жолобом в урвище. Існувало таке покарання, як «поставити на комара» — людей прив’язували до дерева і до ранку мало хто міг витримати ці тортури...
З тієї поїздки ми привезли цеглину з монастиря, який почали розбудовувати ще у XV—XVI ст., — незвичайний експонат на згадку про наших земляків. А незабаром, після проголошення незалежності України, відкрили архіви СБУ, і я почала працювати зі справами репресованих письменників, серед яких були дніпропетровці: перший секретар Спілки Петро Харламов, Микола Мінько, Олена Шпота, Юзеф Саповський, Володимир Роздольський, Павло Кононенко. Із справою професора Петра Єфремова працювала в Києві. Він, як і наш земляк Василь Чапленко, був заарештований ще 1929-го у справі Спілки визволення України.
«В АРХІВАХ ЧЕРЕЗ ЕМОЦІЇ ЗАЛИШИЛОСЯ, МАБУТЬ, ДЕСЯТЬ РОКІВ МОГО ЖИТТЯ»
— Що саме для вас було найбільшим відкриттям?
|
— Абсурд доби... Під час дослідження цих сумних часів в архівах через емоції залишилося, мабуть, десять років мого життя. Документи, що стосуються розстрілів в урочищі Сандармох, були досліджені не мною, але вони й нині вражають своєю жахливою статистикою. Капітан держбезпеки Михайло Матвеєв, заступник начальника АГУ УНКВД Ленінградської області власноруч розстріляв протягом п’яти днів 1111 осіб. Кат, який винищив українську еліту, спокійно жив на пенсії і помер аж 1971 року. Архівні справи — інколи тоненькі, як у Миколи Мінька (йому вирок було винесено протягом п’ятнадцяти днів), а інколи з багатьох грубезних томів, як у Петра Єфремова. Вони свідчать про особисту і загальну трагедію діячів національної культури. Приміром, справа письменника Павла Кононенка. Він як військовослужбовець входив до ЛОЧАФу — Літературного об’єднання Червоної армії та Флоту, був заарештований 1938-го й відбував покарання протягом вісімнадцяти років у дніпропетровській в’язниці, таборах та на поселеннях, але повернувся після 1954 р. Був поновлений у Спілці, очолював літоб’єднання молодих письменників. Коли жорна репресій запрацювали, інтелігенцію хапали не розбираючи. Відомий такий факт: поета Василя Мисика заарештували замість поета Василя Минка, який проживав поверхом вище. «Органи» планомірно виконували свою роботу — після масових репресій мало хто вижив. Один з небагатьох — наш земляк Василь Чапленко, якого було тимчасово звільнено, а під час війни він зміг виїхати на Захід. Там він прожив дев’яносто років, залишив художні твори, наукові праці з мово- та літературознавства, цікаві спогади.
«ПОВНА САМОДОСТАТНІСТЬ, РАЗОМ ІЗ ТИМ ВІДКРИТІСТЬ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР. УСЕ ЦЕ НЕ БУЛО ПІДпорядковаНЕ ВЛАДІ Й ЛЯКАЛО СТАЛІНСЬКИЙ РЕЖИМ»
— Яким було покоління Розстріляного Відродження?
— Треба брати до уваги, що до початку 1930-х років в українській літературі існувало багато творчих організацій та напрямків, які конкурували між собою. З одного боку, зростали письменники психологічного напрямку (пов’язані з краєм — Валер’ян Підмогильний, В. Домонтович, Борис Тенета). Народжувались нові літературні форми європейського рівня. З іншого боку, існувало лівацьке «ударництво», діячі якого намагалися творити літературу, «зрозумілу» для трудящих. І не тільки, бо вони виступали з гострою критикою своїх колег, які «не так» писали або мали «не таке» класове походження. Втім, згодом і вони стали зайвими, потрапили під репресії, коли в СРСР було утворено єдину Спілку письменників, а в літературі почали запроваджувати соцреалізм. Коли знайомишся зі справами письменників, які зберігаються в архівах, то бачиш і наклепи, і власноручні так звані зізнання, яких, зрозуміло, вимагали під примусом. Не дивно, що Григорій Епік, який народився і виріс на Лівому березі, у передмісті Катеринослава, вимагав стріляти буржуазних націоналістів, «як скажених псів», а потім і сам був розстріляний на Соловках.
Нищили не тільки письменників, але і їхні твори. Свого часу нам довелося працювати в обмінно-резервних фондах найбільших бібліотек колишнього Радянського Союзу — Москва, Київ, Харків, Львів. Таким чином, до фондів літературного музею надійшли унікальні книжки, часописи 1920—1930 рр. із забороненими творами репресованих, в тому числі й дніпропетровських письменників. Це окрема історія. Література «народів СРСР» була складована, нерозібрана, перев’язана мотузками. Дещо з безцінних матеріалів залишалось у родинах репресованих, хоча зберігати такі речі було небезпечно. Донька Валер’яна Поліщука — Люцина — зберегла деякі світлини батька, рукописи, книжки, публікації. Розповідала, що вони з матір’ю, коли заарештували батька 1934 року, виїхали до Москви з валізою рукописів, на якій потім спав її брат Марко. Завдяки їй після реабілітації батька було видано деякі його твори. Із творами та перекладами В. Підмогильного було складніше. Згодом вони опинилися в київських архівах, але почали перевидавати їх тільки наприкінці 1980-х. По смерті Г. Епіка лишився величезний архів, який зараз зберігається в Інституті літератури НАН України.
Хочу сказати, що Розстріляне Відродження — це не тільки потужна художня література, а й переклади світового рівня (В. Підмогильний, В. Мисик, П. Єфремов тощо) з літератур Сходу та Заходу; укладання словників. А яка існувала висока школа українського книгодруку! Новий театр, кінематограф, опера... Повна самодостатність, разом з тим відкритість, європейський вимір. Які таланти, які духовні обличчя! Все це було непідвладне владі й лякало сталінський режим.
— Яку роль відігравав у літературному процесі Дніпропетровськ, колишній Катеринослав?
— Незважаючи на те, що це було російськомовне місто, що мало у своїй назві ім’я імператриці, на землях запорізької вольниці народились талановиті митці доби Розстріляного Відродження. Для модерної української культури ХХ століття прізвища наших земляків Валер’яна Підмогильного, Віктора Петрова (В. Домонтовича) є знаковими. За цієї доби, саме на національному грунті, з’явилась ціла генерація молодих талановитих митців. Під час українізації, але зовсім недовготривалої, літературне життя в місті було дуже активним. Мої наукові дослідження є цьому підтвердженням. Виходили цікаві збірники, часописи, газети («Січ», «Вир революції», «Український пролетар», «Зоря» та інші), на шпальтах яких гучно про себе заявила нова українська література. Але що далі, то було гірше. Часопис «Зоря» перетворили на «Штурм», а гасло «Ударники — в літературу» було вироком для справжньої літератури. Талант багатьох митців навіть не був розвинений. Наприклад, поет Аркадій Казка у в’язниці власноруч вкоротив собі життя. Під час громадянської війни він працював учителем на Катеринославщині. Тонкий лірик, інтелектуал, музикант, за спогадами поета, перекладача Василя Мисика. Вже після 1929 року почало все змінюватися, а після 1937-го — постала руїна...
«ДЕЯКІ ЛЮДИ й ДОСІ БОЯТЬСЯ РОЗМОВЛЯТИ НА ЦЮ ТЕМУ»
— Скількох діячів української культури було репресовано?
— Наскільки відомо, у Спілці письменників України налічувалось майже 500 членів. Але у літературному процесі брали участь не тільки вони: було багато талановитих початківців, писали вчителі, фольклористи, краєзнавці. Обдарованих людей в Україні було багато. Взагалі хвилі репресій розпочались і не припинялись з початку 1920-х років. Перша партія була відправлена на Соловки ще 1923 року, а у 1930-ті хвиля репресій досягла апогею. Наслідком цього був жах в українському суспільстві, зокрема серед інтелігенції майже на генетичному рівні. Деякі люди досі бояться розмовляти на цю тему, хоча й КДБ вже двадцять років немає. Широкий загал українців і тепер не знає творів письменників Розстріляного Відродження, бо їх видають невеликими накладами й переважно до ювілеїв. Навіть в сучасній Україні не існує повних академічних видань творів і перекладів. Колектив нашого музею у видавництві «Дніпрокнига» ще 2005 року видав навчальний посібник з хрестоматійними матеріалами до шкільних програм.
— Наскільки цікава ця тема для сучасного суспільства, зокрема молоді, яка буває на екскурсіях у вашому музеї?
— Хочу сказати, що Розстріляне Відродження не минуло безслідно. Воно стало підгрунтям для творчого підйому в українській літературі під час хрущовської відлиги. Покоління шістдесятників, з якого вийшов дисидентський рух в Україні, відновило інтерес до літератури 1920—1930-х років. Звичайно, багатьох письменників і поетів передвоєнної епохи було знищено та їх творчий процес було перервано. Ми ніколи не дізнаємося, які талановиті твори було б написано, які творчі постаті мали б з’явитися в українській літературі. Студентам та школярам я часто читаю оповідання Валер’яна Підмогильного «Старець», «Гайдамака», «Проблема хліба», «На селі» і відчуваю, що психологічні твори, що торкаються «важких питань», і сьогодні справляють сильне враження.
на фото нижче один з попередніх вечорів присвячених жертвам НКВД.
Ірина Мазуренко - Вечір вшанування пам'яті жертв Соловків - Фотоальбомы...
 | |
| Просмотров: 69 | Размеры: 442x645px/94.6Kb
Дата: 08.11.2011 | Теги: | Добавил: Nataly
| |
| Просмотреть фотографию в реальном размере | |
|
Рейтинг: 5.0/1
| |
Немає коментарів:
Дописати коментар