Дай мені руку, татку!
Василева рука затерпла уві сні, він перевернувся на інший бік і холод миттю охопив мокру спину. Чоловік злякано відкрив очі. Зоряне літнє небо над головою байдуже дивиться на нього, поблискуючи холодними зірками. Поруч верби миють коси у річці. Це в ній він намок. Враз жах обценьками охопив серце. Василь пригадав, як син вів його через кладку додому з шинку. «Де дитина? Він же теж намочився біля мене», – різонула думка, впиваючись у серце. Схопився на ноги – хмелю, як і не було. Стежкою поміж верболози кинувся до хати.
– Петрику, синку! – загукав ще з порогу.
Хата відповіла німотою. У Василя підкосилися ноги, дрібно затрусились руки, він оглянув всі кімнати – пусто. Переляканий чоловік знову кинувся до річки. Ось та кладка, через яку вони йшли. Ось вони спускалися… Річка не дуже глибока.
Для нього – дорослого чоловіка неглибока, а для маленького п’ятирічного хлопчика? Василь наблизився до води, з жахом розглядаючи на мокрій землі сліди своїх черевиків, а поруч – маленькі сліди сина… Невже той упав у воду?
Як не намагався пригадати, що сталося тут, біля річки, – не міг. Ніч зітерла з пам’яті вчорашній вечір, залишивши лише якісь уривки фраз і голос сина крізь сльози: «Дай мені руку, татку! Дай мені руку, татку!»
Йшов спочатку понад річкою за течією, вдивляючись у пітьму. Потім спустився у воду і пішов убрід, обережно обмацуючи дно ногами, аж поки ніч не відпустила місяць на спочинок.
– Петрику! Синку! – гукав голосно, надривно. В селі загавкали собаки. На вулицю вийшли люди.
– Що сталося, Василю?
«Що їм сказати? Що втопив дитину?!»
Василь вже кілька місяців після роботи йшов не додому, а до нового шинку, що відкрився навпроти тракторного стану. Обманював себе, що топить у пляшці свою тугу за рано померлою дружиною. Оковита топила не тугу, а його долю… П’ятирічний син, що вдень залишався з бабусею, його тещею, увечері біг через кладку на другий бік річки – до того шинку, щоб забрати швидше татка додому. Так було і вчора.
Небо краяла громовиця, вітер шарпав сутінки…Літня злива щедро напувала землю. Петрик під дощем прибіг до забігайлівки, якраз тоді, коли Василь виливав собі до келишка останні краплі з півлітрівки.
– Ти чого під дощем бігаєш? Подивись, як змок! – гримнув на сина.
– Татку, я боюся сам бути вдома! – Жалібно виправдовувався Петрик.
З нього цюрком стікала вода, залишаючи калюжі на підлозі.
– Треба було залишатися у баби!
На хлопчикових очах з’явилася роса. Він був малим і ще не вмів пояснити, що боїться не так за себе, як за батька, адже п’яному нелегко перейти оту вузьку кладку через річку.
Василь взяв для малого його улюблені кукурудзяні палички, собі замовив ще сто грам горілки, а потім ще пляшку пива і нарешті вони вийшли на вулицю. Літня злива закінчилась, батько з сином по розквашеній землі обережно стали спускатися до річки. Петрик міцно тримав тата за руку, щось йому розказував. А потім все, як у тумані. Василь, здається, послизнувся… Ні! Він не втримав рівноваги на дерев’яній кладці і впав у воду. Довго вибирався на берег. А Петрик? Він його потягнув за собою у річку? Звідки дитина гукала: «Дай мені руку, татку!»? З берега? Чи з річки? Василь, коли вибрався з води, зразу ж відключився. Заснув.
Зараз йому хотілося вмерти, кричати, вити вовком, стерти з пам’яті вчорашній день, цю ніч, все своє життя…
Навіть зверхники не сміялись. Люди кинулись і собі вдивлятися у воду, що несла свої каламутні хвилі наче нічого не трапилося… Шукали дитину на березі, роглядали прим’яті сліди у спориші на вигоні, аж поки до гурту не підійшла Надія. Її хата була найближче до річки.
– Що, Василю, шукаєш сина у воді?
Чоловік скляним завмерлим поглядом дивився на русяву жінку. Стало соромно за себе. Вона – мати чотирьох дітей, набагато старша за нього, справлялася після смерті чоловіка сама зі всіма проблемами і ніхто ні разу не чув, щоб жалілася на свою долю. А він? Кожного вечора шукав, кому б то в шинку поплакатися…
– Вилазь, сволото. Він у мене в хаті спить. Віриш, я вночі гріх взяла на душу, думала: хай би ти помер та й не мучив ту дитину. Але раз ти вижив, то піду заявлю на тебе, щоб позбавили батьківських прав. Краще твоєму Петрикові не мати такого ката. Якби я вночі не почула, що та дитина лементує на березі, то чим би це скінчилося?
Василь з опущеною головою виліз на берег, став навколішки:
– Надю, простіть мене! Більше такого не буде! Клянусь!
– Нащо мені твої клятви? Думаєш в них хтось повірить? Молодий, здоровий, а до чого себе довів? Хата, поки була жива твоя Марічка, як писанка стояла. А тепер? Все задимлене, облуплене, запущене. У людей сараї кращі…
– Я ж на роботі з ранку до вечора, тьотю.
– Звісно, ти дуже зайнятий, а ось по шинках гуляти час знаходиш.
– А ці бариги бачиш, яке зручне місце для свого шинку знайшли?! – приєдналася до розмови інша сусідка. – Так всі наші чоловіки зіп’ються. Я давно хотіла тій Любі волосся повиривати, щоб знала, як і кому наливати тої отрути.
– А Люба тут при чому? У неї робота така. Кожен сам собі хазяїн. Кожен вибирає сам – травитися йому за свої кревні оковитою, чи ні…
Люди сперечалися, говорили, а Василь, обхопивши голову руками, плакав від радості, що син живий. Він готовий був спокутувати всі свої гріхи, вислухати всі звинувачення, тільки б Петрик був з ним.
Зів’ялі зорі розтанули в світанковому небі і люди закрили місцевий фронт, порозходилися, бо ж у кожного своїх клопотів по вуха.
Коли вже усміхнулося і сонце із - за обрію, Василь наче прокинувся із заціпеніння, рвучко підвівся і швидко пішов додому. Попоравши худобину, поліз до льоху, щоб взяти вапна. Він сьогодні не піде на роботу, а наведе лад в господарстві. Мав побілити хату, підправити хлів, знайти підпори для похиленого тину. Чоловік твердо вирішив більше ніколи не заходити до шинку, а оковитої і в руки не брати.
– То ти, п’янюго, вже навіть на роботу вирішив не ходити? – почув він голос своєї тещі.
Баба заходила на подвір’я, ведучи за руку Петрика. Це означало, що вона була в курсі останніх подій. Побачивши біля тину сокиру, схопила її.
– Зарубаю тебе, сволото, за дитину!
Чоловік слухняно схилив голову, навіть не ворухнувся для захисту. Натомість переляканий Петрик, випередивши бабусю, кинувся до батька, розкинувши рученята, як крила:
– Ба- ба -бабцю, то то мі- мій та- та- татко! – заплакав, заїкаючись, малий.
З тих пір Василь перестав пити, але Петрик почав заїкатися...
За помилки дорослих знову платять діти? Господи, чи ж дозволиш колись виправити їх?
Немає коментарів:
Дописати коментар