Боже чудо:Врятована святість

 

Надворі стояв 2023 рік. Вже другий рік тривала повномасштабна війна, що безжально перекреслювала життя, долі та мрії людей.

 В Оріхові вона зруйнувала і давній задум місцевої громади — звести тут справжній, великий храм. Поки тривало мирне життя, віряни молилися у невеликій тимчасовій споруді, але сподівались, що колись над містом засяють нові церковні бані та нові дзвони оголосять на все місто народження храму.

Та замість будівельного риштування це місце оточили вирви від снарядів. Усередині скромної будівлі по стінах висіли ікони, які колись принесли з дому самі парафіяни — прості, намолені, дорогі серцю кожного. А головною святинею був великий образ князя Володимира Великого, написаний на полотні, наче картина, місцевим художником.

На цьому полотні, обрамленому простим дерев’яним багетом, князь постає на тлі високого неба та зелених пагорбів, серед яких в’ється стрічка Дніпра. У білому княжому вбранні з червоним орнаментом і багряному плащі, він міцно тримає правою рукою високий дерев'яний хрест, а в лівій — княжу шапку, дивлячись уперед спокійним, зосередженим поглядом. Біля самих його ніг художник дбайливо виписав людей — чоловіків і жінок у хустках, які, склавши долоні в молитві та звівши очі догори, з вірою дивляться на святий хрест. А позаду князя стеляться вгору білі хмари трьома виразними смугами і складаються в обриси Тризуба — княжого знаку самого Володимира та символу вільної України. Здавалося, митець зашифрував у цьому образі саму суть державності: духовну силу віри, яка тримає небо над рідною землею.

Щодня лінія фронту дихала дедалі ближче. Увечері поблизу починалися обстріли, і снаряди без упину падали поруч аж до самого ранку. Першим не витримав дах — уламки пробили покрівлю, і перебувати всередині було вже неможливо. Стало очевидно: залишатися далі смертельно небезпечно. Було прийнято важке рішення виїжджати до Дніпра.

Але покинути святині напризволяще під вогнем ніхто не міг. На допомогу підтягнулися волонтери, які зголосилися евакуювати ікони. Усе відбувалося швидко і злагоджено: найбільш цінні церковні реліквії забрав із собою настоятель храму, а звичайні домашні образи, подаровані людьми, дбайливо виносили й вантажили волонтери, в надії, що вони комусь таки будуть оберегом в час війни...

Дорога з Оріхова перетворилася на випробування. Обстріли не припинялися ні на хвилину, кожен кілометр під загрозою прильотів здавався вічністю. Лише під вечір наступного дня евакуаційному екіпажу вдалося дістатися тоді безпечного Дніпра — того самого Дніпра, чиї води колись зобразив на полотні оріхівський художник і де приймали перше хрещення українці.

Тут постало нове питання: куди подіти врятовані святині? Волонтерська машина була вкрай потрібна для нових рейсів і порятунку людей, тож тримати образи в авто не було змоги. Довелося терміново підключати місцевих активістів. Так вийшли на громадську організацію «Щит» та Музей боротьби за Україну. Саме туди передали головний образ — полотно із зображенням Володимира Великого. Картина, народжена любов’ю місцевого митця, символами вільної держави і молитвами оріхівців, опинилася в музейних стінах, назавжди врятована від знищення у вогні війни як живий свідок стійкості у вірі в силу українського духу захисників України. 

Колись було гасло: Армія, Мова, Віра! Воно  комусь здавалось пафосним, але саме це не дало в перші ж дні знищити та захопити столицю — священний Київ.

Інші ікони не затрималися в сховищах. Адже це були не просто експонати, а живі, повноправні святині, створені для молитви та розради. Згодом вони знову вирушили до людей — у дніпровський шелтер, яким опікується організація «ХІД». Там, де знайшли прихисток ті, хто так само втратив дім через війну, оріхівські образи знову зайняли своє місце на стінах.

Так ікони, врятовані від ворожого заліза заради самої духовності, продовжили свою службу. Вони не просто вціліли — вони стали тим невидимим щитом і захистом для нового міста та людей, які вчаться жити й вірити далі в перемогу добра над злом.