ЧИН КОЗАКА ҐЕДЗЯ

 

Юрій Єгоров (Козак Ґедзь) — видатний український військовий діяч, офіцер хімічної розвідки, диверсант, журналіст, ідеолог, доброволець та засновник Музею боротьби за Україну в місті Дніпро. Людина безкомпромісної честі, універсальний воїн та Характерник сучасности, який присвятив усе своє життя протистоянню російській імперській системі в усіх її проявах.

---

1. Гартування воїна та еліта розвідки РХБЗ

Ще до початку військової служби Юрій Єгоров здобув серйозну фізичну та духовну базу — він був майстром спорту з кінного спорту та володарем 1-го дану з карате. Цей гарт визначив його подальшу долю в армії.

На початку 1980-х років Юрій потрапив у саме пекло війни в Афганістані (1979–1989), де очолив підрозділ хімічної розвідки військ РХБЗ (радіаційного, хімічного та біологічного захисту). Саме під його керівництвом розвідники здійснювали розрахунки, коригування та аналіз результатів перших, на той час абсолютно засекречених, випробувань радянських термобаричних систем об'ємного вибуху — важких вогнеметів ТОС-1 «Буратіно». Прораховуючи рух аерозольних паливних хмар у гірських ущелинах Панджшеру, Юрій володів унікальними військово-технічними знаннями, проте завжди залишався передусім Людиною.

2. Подвиг у Тбілісі (1989): Офіцерська честь проти кривавої імперії

У квітні 1989 року під час відновлення грузинського національно-визвольного руху радянське керівництво кинуло армію на придушення мирних протестів у Тбілісі. Військам було наказано застосувати проти демонстрантів отруйні гази та заточені саперні лопатки.

Офіцер Юрій Єгоров виявив найвищу мужність: він відмовився виконувати цей злочинний наказ і не повів своїх розвідників трощити голови цивільним людям. На знак солідарності та безмежної поваги до свого командира, весь його підрозділ хімічної розвідки залишився з ним і підтримав непокору кремлівському командуванню. Радянська каральна машина не ризикнула судити весь бойовий підрозділ ветеранів Афганістану, тому Юрія Єгорова звільнили з лав збройних сил із політичним вовчим квитком — "за українство" та "за дискредитацію образу радянського офіцера".

3. 1990-ті роки: Майстер-клас для олігархів

Повернувшись в Україну, унікальний фахівець із розвідки та диверсійної справи виявився непотрібним тодішній державній системі, яка планомірно знищувала армію. У буремні 90-ті роки Юрій застосовував свої навички у сфері приватної безпеки.

Легендарним став епізод, коли Козак Ґедзь проводив аудит захищеності заміської резиденції олігарха Ігоря Коломойського. Юрій діяв як класичний диверсант: безшумно зайшов на об'єкт з води, умовно замінував територію, спокійно погойдався на дитячих якілях у дворі й так само непомітно пішов водою назад. Коли шокована охорона олігарха згодом спитала його, коли ж їм чекарати на реальну атаку, розвідник відповів хрестоматійною фразою: «Ніколи. Ви давно вже мертві».

4. Інформаційний фронт та лідерство в УНСО

Юрій Єгоров розумів, що війна з Росією триває не лише зі зброєю в руках, а й у мізках людей. Він активно зайнявся вихованням молоді на засадах козацького гарту та бойових мистецтв. Після 2004 року він очолив Дніпропетровську обласну організацію УНСО, яка стала кістяком патріотичного руху Січеславщини.

Як головний редактор безкомпромісної газети «Слава Нації!», Козак Ґедзь нещадно нищив проросійську агентуру та радянські міфи в регіоні. Його гостре слово «жаліло» ворогів наче ґедзь, через що проросійський режим Януковича бачив у ньому пряму загрозу. У 2012 році Юрія Єгорова викрали та жорстоко катували силовики. Він зазнав важких травм і покалічень, ледве вижив, але не зламався. Навіть суддя, побачивши страшні сліди тортур на засіданні, був змушено відпустити козака на волю.

5. Вогонь Майдану та окопи «Айдару»

З перших днів Революції Гідності 2013–2014 років Юрій Єгоров був у вирі подій як санінструктор 4-ї сотні Самооборони Майдану.

Критичного 18 лютого 2014 року під час запеклих боїв на вулиці Грушевського Козак Ґедзь, сповнений праведного гніву за покалічених побратимів, захопив вантажний автомобіль і збирався йти на таран лав «Беркуту». Проте політичні лідери (зокрема представники партії «Свобода» на чолі зі Швайкою) зупинили його намір, забравши авто. Невдовзі силовики затисли козаків у провулку. Поки партійці та інші підрозділи ховалися у будівлях чи посольствах, Козак Ґедзь, який через травми після катувань 2012 року ходив із паличкою, здійснив неймовірне: під вогнем зумів спуститися кручами до Дніпра, відірвався від переслідувачів та повернувся до своїх на Майдан. У наступні найважчі дні на прохання греко-католицьких священників він зі своїми людьми тримав оборону та охорону храму.

Одразу після Майдану, попри підірване здоров'я, Юрій через Луганський військкомат пішов на фронт рядовим. В легендарному добробаті «Айдар» його колосальний афганський досвід розвідника швидко вивів його в командири підрозділу, де його рішення рятували життя молодих добровольців. Лише важкі наслідки тортур та нові контузії змусили його згодом повернутися до цивільного життя. Повернувшись, Юрій разом із побратимами-козаками зробив свій головний культурний внесок — заснував Музей боротьби за Україну на ж/м Кам'янський у Дніпрі, власноруч наповнюючи експозицію унікальними артефактами.

6. Оборона 2022 року, Центр «Січеслав» та розбудова національного спротиву

Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, Козак Ґедзь знову став у стрій, увійшовши до складу Окремої роти «Січеслав» ДФТГ м. Дніпра. Він став провідним інструктором, який поєднав аналогову точність минулого із технологіями майбутнього: навчав добровольців тактиці РХБЗ (що було критично на тлі ядерного шантажу РФ), військовому зв'язку та керуванню дронами.

Проте амбіції Юрія Єгорова та його вірного побратима — козака Ворона — сягали значно далі захисту одного підрозділу. Разом з іншии козаками  вони розгорнули масштабну соціальну ініціативу — Центр військової підготовки «Січеслав». Ця потужна тренувальна база повністю утримувалася та фінансувалася за особистий кошт козака Ворона, як керівника Центру.

Розуміючи, що оборона області потребує системного державного підходу, козак Ворон, Козак Ґедзь та команда їхніх висококласних інструкторів об'єднали зусилля з Командуванням Територіальної оборони (ТрО) та Дніпропетровською обласною радою. Результатом цієї співпраці стало створення офіційного Центру підготовки населення до національного спротиву.

Щоб запустити цей стратегічний обласний об'єкт і вивести виучку цивільних та військових на найвищий рівень, керівник Центру «Січеслав» козак Ворон разом із Козаком Ґедзем,  та своєю інструкторською командою пів року працювали абсолютно безкоштовно. Вони віддали свої знання, сили та час, щоб вибудувати надійний оборонний щит Січеславщини.

---

Козак Ґедзь (Юрій Єгоров) пішов у Вічність непереможеним. Його життя — це взірець того, як український характер долає будь-які імперії, тортури та цифрову цензуру. Його Чин, помножений на вірність його побратимів та спільну розбудову національного спротиву, назавжди вписаний в історію України.

Слава Україні! Героям Слава!

Слава наці! Смерть ворогам!

Повернення з цифрового забуття: історія козака Романа Попруги

 

 Роман Попруга — це персонаж із міфів та народних легенд міста Кам’янське (колишнього Дніпродзержинська), одне з предавніх козацьких імен пов'язаних із заснуванням місцевих хуторів та постів на Дніпрі, наприклад Романково, назване за його іменем. Саме там проходили збори козаків запорожців. Саме там була чудодійна ікона Богоматері до якої приїздили з усієї України.

Легенда про козака Романа

Хто такий: Сміливий козак і заповзятий вояка часів запорозького козацтва.
Вірні друзі: Мав за товаришів лише коня та собаку.
Поселення: Оженившись, збудував хатину біля кургану.
Легендарний вчинок: За легендою, під час небезпеки вбив ворога на сторожовому пості, а за іншими легендами — рід Попруги вважається засновниками одного з хуторів у регіоні після зруйнування Нової Січі. 

В нашому ж товаристві козацькому з Криничок є Роман Попруга, вірогідніше за все нащадок того старого роду засновника поселення.

Сьогодні, коли алгоритми соціальних мереж чи суворі вимоги воєнного часу іноді стирають цифрові сліди наших захисників, обов’язок побратимів — берегти пам’ять у слові. 

Історія Романа Попруги, козака Новокодацької сотні, не має зникнути. 

Його патріотичний шлях розпочався задовго до того, як це стало загальнонаціональним трендом, і є прикладом безкомпромісного служіння Україні.

    Роман Попруга родом із селища Кринички, що на Дніпропетровщині. Саме там, на історичній січеславській землі, формувалися його характер, цінності та глибока любов до рідного краю.

    Згодом його життєвий шлях міцно переплівся з Новокодацькою сотнею — товариством, яке під керівництвом отамана  Влада Портянка відроджувало козацькі традиції та гартувало нове покоління патріотів. Побратими згадують, що Роман прийшов у товариство не за модою, а за покликом серця, швидко ставши невіддільною частиною великої козацької родини.

   Важливо розуміти, що свідомий вибір Романа відбувся ще в часи, коли патріотичний рух в Україні вимагав неабиякої сміливості та внутрішньої сили.        Ще задовго до початку Революції Гідності Роман Попруга активно брав участь у козацьких радах, де ухвалювалися стратегічні рішення для розвитку патріотичного осередку, а також долучався до патріотичних вишколів, які готували майбутніх захисників країни у відомі грі "Сокіл"-("Джура") та фестивалі "Самарська Покрова", організованому козаками, або в заходах на могилі Івана Сірка.

    Коли Революція Гідності перемогла, для Романа боротьба лише перейшла у найгарячішу фазу захисту рідного дому від проросійського заколоту. У той буремний період весни 2014 року Роман Попруга разом із козаками Новокодацької та Старосамарської сотень став на захист правопорядку та української державності в Дніпрі:

1.     Роман був серед тих, хто забезпечував безпеку адміністративної будівлі, закриваючи місто від спроб колаборантів проголосити чергові псевдореспубліки.
2. Чергування на блокпостах: у мороз і спеку, вдень і вночі Роман тримав оборону на перших барикадах на в'їздах до Дніпра, блокуючи рух ворожих диверсантів.

   Коли над Україною нависла загроза втрати Сходу, Роман не залишився в тилу. У квітні-травні 2014 року в Дніпрі з охоронців ОДА та блокпостів навколо Дніпра почав створюватися добровольчий підрозділ особливого призначення при МВС — батальйон "Січеслав".          

      Роман став одним із перших, хто увійшов до його складу, підтвердивши свої ідейні переконання зі зброєю в руках на самому початку війни.

    З часом перші козацькі та добровольчі структури почали зазнавати реорганізації та тиску. Перед бійцями встав важкий вибір. Частина козаків перейшла до лав батальйону "Дніпро-1". Проте Роман Попруга разом із групою найрадикальніших однодумців обрав іншу дорогу. Шукаючи підрозділ, де панував незламний добровольчий дух та залізна ідеологічна дисципліна, Роман перейшов до "Карпатської Січі" (тоді — Окрема добровольча чота "Карпатська Січ").

    Саме у її складі він пройшов своє найважче бойове хрещення в АТО, тривалий час виконуючи завдання у легендарному селищі Піски, під Донецьком. Тут, серед безупинних артилерійських обстрілів, Роман та його побратими тримали фланг оборони Донецького аеропорту, прикриваючи «кіборгів». Казав, що поряд стояли "Соколята", що періодично йшли на оборону ДАП.

   Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабний напад, Роман Попруга зустрічав ворога на своїй малій батьківщині.  Домовленості з побратимами з Карпатської Січі чомусь не спрацювали. Тому, в перші ж години вторгнення, він разом із друзями зорганізував оборону в Криничках. 

   Навколо досвідченого ветерана АТО почали згуртовуватися місцеві чоловіки, серед яких до захисту селища приєднався і побратим Микола Шапа. Вони ріли окопи, будували блокпост та пізніше підключились до цілодобової охорони стратегічного запасу палива.

   Завдяки рішучості Романа та його товаришів, Кринички отримали надійний заслін, а місцева самооборона чітко контролювала ситуацію в районі у найкритичніші тижні.

   Забезпечивши безпеку рідного дому в Криничках, Роман розумів, що його бойовий досвід потрібен на великому фронті. Через деякий час він знову став до лав Збройних Сил України. Його надійність та технічний склад розуму вивели його на особливий напрямок — інтелектуальну війну.

     Романа направили у складі спецгрупи на навчання до американських військових фахівців. Під керівництвом інструкторів США він успішно опанував новітні та надскладні системи радіоелектронної боротьби (РЕБ). 

    Після навчання Роман разом із побратимами тривалий час успішно воював на цій техніці на передовій, "гасячи" ворожі дрони, перехоплюючи сигнали та закриваючи небо над українською піхотою.

   Попри запеклий бойовий шлях, Роман завжди залишався батьком п'яти дітей. Коли у військовій структурі бригади почалися чергові реорганізації й підрозділ з американською технікою вирішили перевести під командування іншого керівника, Роман ухвалив принципове рішення. Справжня козацька війна тримається на довірі до свого лідера. Коли цей ланцюг змінився, Роман скористався своїм законним правом багатодітного батька, написав рапорт і повернувся до родини.

   Повернувшись до рідних Криничок, Роман певний час присвятив родині та мирній праці. Він займався власним господарством, а також працював механізатором на полях у місцевого фермера. Людина, яка ще вчора керувала технологічним американським РЕБом, так само впевнено керувала важкою сільськогосподарською технікою, вирощуючи український хліб на вільній землі. Проте довго залишатися осторонь великої війни воїн за покликанням не зміг. "Пораючись поряд з баранами сам бараном стаєш"- так він каже, пояснюючи своє рішення знову піти на фронт. Старший син теж вже служить.

   Попри право перебувати в тилу разом із дітьми, Роман Попруга знову ухвалив рішення йти на фронт. Цього разу він обрав один із найтехнологічніших та найнебезпечніших фахів сучасної війни — аеророзвідку.

    Швидко опанувавши керування безпілотними літальними апаратами (дронами), Роман знову повернувся на передову. Там він продовжив службу на одному з найскладніших, специфічних та виснажливих напрямків — на Запорізькому напрямку, виконуючи завдання безпосередньо в плавнях. Щодня, під постійними обстрілами та в надважких природних умовах, Роман підіймав "пташок" у небо, вистежуючи ворожу техніку, коригуючи вогонь нашої артилерії та рятуючи життя піхоти. Його козацький шлях тривав на передньому краї оборони півдня України.

     Козацька спільнота та друзі надавали  суттєву підтримку, зокрема Анатолій Рак, який допоміг із ремонтом генераторів, забраних у Романа. Окрім того, були використані донати від учнів Центру військової підготовки "Січеслав" на ремонт та антидронові сітки.

   На знак побратимства Роману вручив стару бойову шаблю та книгу Б. Ковтонюка "Нестор Махно", що символічно підкреслює ідеї селянської республіки, близькі йому. Отримавши шаблю та побачивши потертості на піхвах та лезо затерте, спитав одне:"Історична?". "Так, історична"- почув від мене відповідь.

     Окрім відкритого фронту, Роману довелося пройти крізь складні лабіринти внутрішньополітичних ігор тилу, де патріотів часто намагалися використати "втемну". Це були часи епопеї з так званими «патріотичними корпусами» (проєкти на кшталт медійної "Білої балаклави"), де їхній осередок намагалися оформити як "третій корпус". Кульмінацією стала пастка на Співочому полі в Капулівці біля могили Івана Сірка, де замість однодумців на бійців чекали прислані оперативники під виглядом патріотів із Запоріжжя, які фіксували всіх на відео.

   Згодом випробування стало ще витонченішим — Роман потрапив під світоглядний вплив псевдоправового проєкту Анатолія Балахніна (який, як згодом довела СБУ, фінансувався через структури Віктора Медведчука для руйнування держустанов зсередини). До речі мені не треба було чекати їх висновків, бо знав це.

    Роман, бувши людиною прямою, сприймав гасла про «титульну націю» за чисту монету — він і досі вірить, що ООН має визнати ту паралельну структуру. 

    Попри ці світоглядні блукання в політичних лабіринтах, його козацька честь на полі бою завжди залишалася абсолютно бездоганною. Він  сьогодні затято вірить, що «мафію при владі» та корупцію все одно можна і треба перемогти. Цей максималізм — зворотний бік його воїнської натури, яка просто не вміє капітулювати. Чули вислів:"Мафія безсмертна"? Так це не про нашу. Ця піде таки, хто в небуття, а хто за грати.

   Для козаків Старосамарської та Новокодацької сотень, для отамана Влада Портянка та для кожного, хто знає Романа Попругу — він завжди залишався людиною діла. Воїном за духом, за кров'ю і за правдою. Жодні видалені дописи в інтернеті не здатні стерти його чин. Він тримаВ небо в плавнях Запоріжжя, і обов'язок побратимів — міцно тримати пам'ять про його боротьбу в тилу. Його історія живе. І ми її зберегли.

    Сьогодні дізнались про страшну новину, що Романа Попруги з нами більше немає. Постійні стреси та виснажлива праця в умовах спеки, що була недавно забрали в нас його. 

   Прощання буде за козацьким звичаєм і як заповів - прах після кремації буде розвіян над рідним полем.

Ведичний козак із мачете: невідома історія Олександра Полєжаєва

     Знайомство  з майбутнім Козаком Сіромахою, чиє справжнє ім’я та прізвище за паспортом, отриманим значно пізніше, Олександр Полєжаєв, відбулося в один із найдраматичніших днів новітньої історії Дніпра — 26 січня 2014 року.            Тоді ми з козаками тримали оборону дніпровського Майдану і разом із Самообороною намагалися вигнати з будівлі облдержадміністрації забарикадованих тітушок. 

    Режим діяв максимально цинічно: найманці ховалися за спинами міліції, а навколо самої будівлі ще за добу до цих подій силовиками та комунальниками штучно була влаштована суцільна ожеледицю.             

    Протестувальників на лютому морозі додатково поливали з пожежних машин з водою, а по колу будівлі заздалегідь натягали величезних снігових сугробів.

    Посеред цього кривавого хаосу чоловік одразу привернув мою увагу своїм колоритним та виразиним виглядом: густі козацькі вуса, смушкова шапка — з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою справжній козак. Ми розговорилися, і Олександр відверто зізнався, що прийшов туди на розвідку просто з цікавості, подивитися, що взагалі відбувається. 

    Наступного разу я зустрів його в тому самому одязі, от лише замість звичного низу на ньому вже були камуфляжні нестандартні штани, схоже, з чийогось мисливського комплекту.

    У розмовах Олександр розкривався як дуже творча та неординарна особистість, зокрема розповідав, що в дитинстві серйозно займався брейкдансом і навіть їздив у Київ на різноманітні конкурси та змагання. Ця загартована змалечку брейкерська пластика та відчуття ритму згодом заклали основу для його дивовижного володіння тілом, тож його подальша концертна діяльність була абсолютно не випадковою.

   Проте того січневого дня було не до танців. Тітушкам усередині ОДА масово роздали важкі дерев'яні палиці, які, як з'ясувалося, були древками від лопат, закуплених свого часу за провладною програмою Олександра Вілкула та Євгена Удода «Красиве місто» для звітування про висадку дерев у Дніпрі. 

    Тоді історія продемонструвала миттєву й майже містичну карму: одному з учасників цієї самої програми «Красиве місто» прилетіло по голові древком від тієї лопати, якою він колись особисто саджав дерево, і чоловік безпомилково впізнав цю палицю, бо колись власноруч її підписав.

   Цікавість Олександра швидко переросла у свідому громадянську позицію, і вже після перемоги Майдану він офіційно приєднався до нашого козацького товариства та «Золотої паланки». 

   Набагато пізніше я був на першому представленні вже іншому рідновірькому  товариству,  Олександра презентував відомий дніпровський діяч Микола Лукашов, і на тій зустрічі Сіромаха щиро й детально сам розповідав їм про себе та свій шлях.

    Невдовзі наш загін перейшов на цілодобовий режим охорони Дніпропетровської обласної ради, де Олександр виділявся вельми колоритно — замість традиційної козацької шаблі він повсякчас ходив із мачете. Цей масивний ніж на поясі у поєднанні зі смушковою шапкою створював незабутній вигляд, який точно закарбовувався в пам'яті кожного, і саме тоді Олександр Полєжаєв і був внесений до мого особистого реєстру людей, які забезпечували безпеку державної установи в той переломний момент.

     Переломним моментом весни став день 16 березня 2014 року, коли в Дніпрі було затримано начальника охорони одіозного сепаратиста Олега Царьова разом із помічниками. Наш загін тримав оборону біля Бабушкінського РОВД, де перебували затримані, коли під будівлею з'явилася мобілізована група «тітушок»-спортсменів з метою відбити царєвських поплічників.Цією агресивною групою молодиків керував дніпровський спортсмен Микола Леонов, чемпіон світу з кікбоксингу, і, як виявилося, Сіромаха добре знав Леонова — вони товаришували в цивільному житті на ґрунті козацьких інтересів, адже кікбоксер теж крутився в цих колах і записував треки. 

    Проте барикади березня 2014-го остаточно розвели друзів по різні боки лінії фронту: Сіромаха залишився охороняти український спокій, а Леонов обрав шлях зради і вже у травні 2014 року опинився в лавах терористів «ДНР».Двадцять шостого травня, під час першого розгромного бою за Донецький аеропорт, Леонов перебував у вантажівці «Урал», намагаючись вивезти з поля бою трупи кадирівців, коли московити та місцеві бойовики, засліплені панікою, подумали, що українські військові йдуть на прорив, і впритул розстріляли цю машину з гранатометів, знищивши колишнього чемпіона своїми ж руками. Похований він був, як представник 45  бригади військ РФ.

   Навесні 2014 року, коли розпочалося офіційне формування добровольчого спецпідрозділу «Січеслав» від Запоріжжя, постало питання юридичного оформлення бійців, і саме тут виявилося, що в Олександра взагалі немає паспорта громадянина України. Для державної системи це була залізна бюрократична стіна, проте командир майбутнього «Січеслава» Влад Портянко, знаючи надійність бійця, взяв усю паперову роботу на себе і завдяки своєму авторитету допоміг Олександру вперше отримати паспорт.

    Я й сам збирався подати заяву до цього батальйону, проте, коли процес переформатували під інтереси олігархічної групи Коломойського, я передумав, бо було чітке розуміння, що ця мафія повністю знищить саму ідею козацького бату. 

   Олександр Полєжаєв до «Січеслава» також не пішов — чітко пояснив, що принципово не хоче мати справ із структурою МВС і тодішньою міліцією.

    Ця безкомпромісність коренилася у його глибокій духовній практиці послідовника свідомості Крішни, і цей духовний вибір дивовижним чином переплівся в ньому із запорозькими традиціями, створивши світогляд «ведичного козака». Навіть індійська фісгармонія, яку він етнічно й дещо іронічно охрестив «Шайтаном», з'явилася у його житті саме через релігійну практику священних співів-кіртанів. 

   Сам Олександр ставився до свого статусу з великою іронією і часто жартував: «У крішнаїтів я козак, а в козаків — крішнаїт».

   Невдовзі його пісні в супроводі цього дивного інструмента стали невіддільною частиною наших козацьких виступів на всеукраїнських фестивалях, де його спів завжди супроводжувався глибокими філософствуваннями, притчами та життєвими розповідями. 

    Саме завдяки підтримці та протекції Миколи Лукашова Олександр згодом потрапив на телевізійне шоу «Голос країни», де гучно заявив про себе на всю державу.

   Попит на його колоритний образ у місті був величезним, його охоче залучав до своїх масштабних шоу навіть відомий дніпровський колектив «Люті козаки», який на той час мав підтримку влади та серйозне фінансування.

    Проте, навіть беручи участь у таких провладних комерційних заходах, Сіромаха примудрявся зберігати внутрішню автономію, а поза сценою понад усе любив справжнє, первісне кобзарювання — міг просто сісти на підлогу посеред залізничного вокзалу в Дніпрі або на території яхт-клубу «Січ» на Перемозі та співати для випадкових перехожих.

   Він ніколи нас не покидав і без жодних вагань приєднувався до спільних виступів, а у 2021 році ми разом із ним поїхали на передову, де Олександр грав на своєму «Шайтані» та співав для вояків різних підрозділів у бліндажах, або навіть посеред дороги, коли зустрічали вояків, яким передавали волонтерську допомогу, бо на передову не пускали. .

    Подальші його пригоди з гуртом Kalush та великими лейблами вже добре відомі всій країні, але для нас, побратимів по дніпровських барикадах, за красивим фасадом шоу-бізнесу відкрилася прикра істина.               

   Його світогляд, заплутаний релігійними догмами, зрештою закинув Олександра в духовне манівці, яке повело його дуже далеко від справжньої козацької ідеї. Найбільш рельєфно це розкрилося під час його інтерв'ю для одіозної проросійської організації «АллатРа», де ведичний пацифізм Сіромахи повністю витіснив у ньому козацьку сутність риторикою про "мир у всьому світі", яка у розпал кривавої війни виглядала відірваною від реальності. Як лібчий отаман Старосамарської сотні ВЗН, не міг опустити цю деталь.

   Свого часу емісари «АллатРи» приходили і до нашого козацького кола, намагаючись записати інтерв'ю зі мною та Колобродом, проте наші слова цій структурі не підійшли і були відкинуті, бо ми говорили твердо про реальну війну, про побратимів на передовій та про ворога, якого треба нищити, а цій проросійській секційній мережі потрібен був лише абстрактний мир, який вдавав, ніби війни взагалі немає.

   Дуже прикро, що колоритний козак Олександр Полєжаєв став ідеальним інструментом для такої пропаганди.

    Шоу-бізнес отримав свій яскравий етнічний продукт, але козацьке братерство втратило ідейного побратима, і його приклад залишиться в історії новітнього Дніпра як повчальний і драматичний урок того, що навіть найяскравіший козацький чуб та ідеальне володіння шаблею чи мачете знецінюються, якщо воїн втрачає свій головний орієнтир — здатність чітко розрізняти свого побратима від підступного ворога.

   Але його пісні, що стали хітами таки піднімають бойовий дух і надихають і молодь і будуть надихати майбутні покоління на боротьбу.

   

Сила Майдану незгасна, надія козака Андрія Луценка(козака Голоти)

    Знайомство з Андрієм Луценком на місцевому Майдані одразу давало зрозуміти: перед тобою справжній, палкий і безкомпромісний козак нового покоління. Не дивно, що в нашому колі він обрав собі славне та промовисте козацьке ім'я — Голота, наче нагадуючи про легендарних січовиків, які вище за будь-які статки ставили волю, гідність та вірність побратимам. Його молода завзятість вражала — здавалося, козак Голота був усюди, де вимагала совість і обов'язок захищати країну. Трохи не щодня Андрій приходив на дніпровський Майдан, а коли зникав з поля зору, усі побратими знали без зайвих запитань — він поїхав боронити столицю. Зазвичай він був з жовто-блакитним прапором, накинутим на плечі, так легко було його відрізнити  серед козаків. на Дніпровському майдані.

     У складі легендарної 4-ї сотні Самооборони Майдану він пройшов найгарячіші дні київського протистояння, загартувавши свій дух у вогні Революції Гідності.

   Коли після перемоги Майдану над Дніпром нависла реальна загроза ворожого реваншу, Андрій Луценко без вагань став у перші лави оборонців рідного краю. Разом із побратимами Старосамарської сотні Війська Запорозького Низового він тримав цілодобову охорону Дніпропетровської обласної ради.                                                       

Козаки майданівці 4 сотні Самооборони в Дніпрі.                      

          По центру в синій куртці Андрій Луценко.

 Саме ця рішучість і козацька дисципліна не дозволили проросійським найманцям захопити стратегічні адміністративні будівлі міста та проголосити чергову фейкову республіку. 

                                

                                  Майбутній "Січеслав" на охороні облради в Дніпрі.

   Уже в квітні-травні 2014 року, коли розпочалося формування добровольчого козацького батальйону при МВС "Січеслав", Андрій природно ввійшов до його лав і тривалий час віддано служив. Проте, коли згодом внутрішні порядки у підрозділі почали ламатися через повернення старих кадрів — колишніх міліціонерів та представників "Беркуту", які намагалися витіснити козацькі звичаї та дух братерства, Андрій продемонстрував свою принциповість. Він не став іти на компроміси із совістю і залишив службу, але ні на мить не припинив бути воїном. 

                           

                          Козаки Голота, Забояк, Вовк на водохрещі. 

          Ці шапки для січеславців шив козак Вовк(Володимир Цвіркун), вони замінили кубанки, щоб наші козаки відрізнялись від московських. Нині Вовк командир одного з бойових кораблів під Одесою.

   Увесь подальший, нібито мирний час, Андрій Луценко присвятив безупинній підготовці. Він чітко усвідомлював, що велика битва за Україну попереду, і це лише питання часу. Готуючи своє тіло й дух до майбутніх випробувань, Андрій щодня долав величезні бігові дистанції, тримаючи себе у залізній фізичній формі.  

  Коли у 2022 році ворог розпочав повномасштабне вторгнення, загартований роками тренувань козак знову став у стрій як доброволець. Цього разу доля привела його до елітної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ.

   Як досвідчений воїн, козак Голота брав участь у найважчих оборонних боях 2022 року на Донецькому напрямку. У березні того буремного року підрозділи Січеславських десантників стримували колосальний натиск окупантів у Покровському районі. Саме під час запеклих оборонних боїв у районі населеного пункту Верхньоторецьке Очеретинської громади зв'язок із мужнім воїном обірвався. Відтоді Андрій Миколайович Луценко офіційно вважається зниклим безвісти за особливих обставин. 

   Але для всіх нас, побратимів Старосамарської сотні ВЗН, його історія залишається незавершеною, адже козацька доля — це завжди про витривалість і дива.

   Побратими, що з ним служили, не забувають провідувати і його мати в Підгородньому.

    Разом ми тримаємо в серцях незгасну надію і віримо, що міцний дух, загартований щоденною працею та Майданом, допоможе нашому Андрію здолати будь-який полон чи складний шлях і повернутися до рідного козацького кола.

Джерела: 

https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D0%A3%D0%A6%D0%95%D0%9D%D… https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D1%83%D1%86%D0%B5%D0%BD%D… https://wanted.mvs.gov.ua/searchbezvesti? PRUFM=%D0%9B%D0%A3%D0%A6%D0%95%D0%9D%D…

---