Давно це було. Війська Катерини Другої руйнувати Запорізьку Січ вирішили. Микита Корж, що був скарбником Січі, разом з іншими характерниками, напустив оману на москалів та під її покровом вивів військо та скарби, залишивши на Січі лише старих. Прийшли вороги, а козаків то і немає. Корж зі скарбом помандрував і дійшов до ріки Половиці, біля Дніпра, де і сховав той скарб, а тут же і оселився стерегти. Місце, де сховано той скарб і має назву "Золота паланка"
Перше знайомство із Сергієм Бойком завжди залишає особливий слід, адже в цій людині дивовижним чином поєднуються спокійна мудрість морського вовка, загартована відвага воїна та чуттєва душа поета. Для патріотичної спільноти Січеславщини він став не просто символом фронтової співаної поезії, а й лідером, який повернув нашому регіону його козацьку морську славу та заклав нові культурні традиції.
На фото бард Сергій Бойко - козак Гач.
Мало хто з тих, хто бачив Сергія на палубі яхти чи з гітарою біля вогнища, здогадується про його "минуле" цивільне життя. А воно було максимально серйозним та відповідальним. Сергій Бойко — дипломований медик, який свого часу працював на високій державній посаді головного санітарного лікаря одного з міст.
Цей професійний бекграунд багато що пояснює в його характері: притаманний лікарям холодний розум, залізна дисципліна, вміння аналізувати ризики та брати на себе відповідальність за життя інших людей у критичних ситуаціях [yur-gazeta.com]. Проте кабінетні стіни та чиновницька рутина не змогли втримати людину, всередині якої вирували дві інші стихії — вільне море та поетична пісня.
Точкою відліку нашого знайомства став березень 2013 року — день пам'яті Тараса Шевченка. Тоді, ще до початку буремних подій Революції Гідності, патріотична громада міста організувала традиційну ходу до пам'ятника Кобзарю на Монастирському острові. Біля підніжжя монумента барди влаштували імпровізований акустичний концерт.
Відео з піснею Сергія Бойка "Поклик"
Відео з піснею Сергія Бойка "Любі українці".
Саме там уперше прозвучав голос Сергія Бойка. Його манера виконання одразу приковувала увагу: неймовірно спокійна, виважена, без зайвого пафосу, але здатна пробивати до самого серця. Поруч із глибокою, тихою лірикою, притаманною класичному жанру авторської пісні, у його репертуарі вже тоді чітко простежувалися войовничі, сильні, пророчі мотиви.
Більш щільно та близько доля звела нас уже після перемоги Майдану, під час чисельних патріотичних заходів та волонтерських зборів у Дніпрі, де Сергій завжди був надійним плечем та ідейним натхненником для однодумців. Він неодноразово брав участь разом із нами у різноманітних козацьких заходах та патріотичних фестивалях, підсилюючи їх своїми глибокими співами.
Сергій Бойко — це людина дії, здатна запалювати серця та об'єднувати навколо себе команди. Його головним капітанським подвигом у цивільному житті стало відродження легендарної патріотичної регати «Козацький шлях».
Колись цей масштабний водний похід козацькими місцями започаткував та проводив відомий отаман Чорний із Кам'янського. Традиція ризикувала піти в забуття, але саме Сергій Бойко взяв на себе місію повернути її до життя та залучив патріотичну спільноту до організації цих унікальних змагань.
Мало хто знає, але саме під час цього козацького відродження Сергій отримав своє особливе козацьке ім'я. Обираючи його, він згадав свого рідного діда. Сергій розповідав, що коли дід на якихось родинних святах чи в гостях пускався в танець, то завжди завзято примовляв: "Гач-Гач!". Цей колоритний дідівський вигук настільки закарбувався в пам'яті, що Сергій захотів узяти собі саме це ім'я — Гач, як прозвали діда. Так дідівська вдача та козацький корінь отримали нове життя у його власному шляху.
Віховим став 2015 рік, коли ми вперше повноцінно долучилися до цієї регати. Завдяки ініціативі Сергія, захід перетворився на масштабний патріотичний фестиваль на воді. Тоді над берегами Дніпра ожила справжня козацька історія: тривали яскраві традиційні виступи, лунали козацькі пісні, а повітря здригалося від гучних символічних пострілів із гармат. Фестиваль знову став щорічним.
Це створювало неймовірно глибоке відчуття єдності поколінь.
Проте Сергій завжди підтримував патріотичні ініціативи не лише словом чи піснею, а й секторальною допомогою. Коли виникла гостра потреба знайти надійне місце для базування нашого козацького струга — дерев'яного історичного судна, яке потребувало особливих умов — саме Сергій вирішив це питання.
Завдяки його авторитету в морських колах, струг зміг абсолютно безперешкодно простояти ціле літо на престижній стоянці крейсерських яхт біля знаменитого Мерефо-Херсонського мосту. Це літування під мостом вберегло судно, а згодом, за сприяння Сергія, воно перебазувалося до міського яхт-клубу "Дніпро", де ця жива козацька реліквія знаходиться і дотепер.
Дві найбільші пристрасті Сергія — бардівська пісня та яхтинг — просто не могли існувати окремо. Саме на цьому унікальному стику стихій Сергій Бойко виступив головним фундатором та заснував Всеукраїнський фестиваль української бардівської пісні "Співочі вітрила".
Цей фестиваль став унікальним майданчиком, де під шелест хвиль та скрип щогл збираються автори й виконавці з усієї країни. "Співочі вітрила" — це не просто конкурс, це простір абсолютної свободи, де душевна лірика і морська романтика об'єднуються в єдиний творчий порив, що надихає сотні людей тримати український курс.
Мало хто знає, але Сергій Бойко є автором однієї з найпронизливіших композицій про наше місто. Його авторська пісня брала участь у загальноміському конкурсі на найкращу пісню про Дніпро. Пісня Сергія Бойка "Дніпро" стала лауреатом конкурсу на кращу пісню про м. Дніпро..
Попри шалену конкуренцію серед професійних композиторів, вона впевнено увійшла до топ-10 найкращих. Для тих, хто знає Сергія особисто, ця пісня безперечно є найкращою, бо в ній вирує справжнє, живе, не декоративне серце нашого міста.
Коли почалася російська агресія, Сергій Бойко швидко зрозумів, що його творчість — це також зброя, здатна лікувати поранених і піднімати дух тих, хто стоїть на першій лінії оборони. Разом ми неодноразово їздили до військових шпиталів, де його тиха, спокійна манера виконання ставала для поранених хлопців справжньою терапією, повертаючи їм віру та душевний спокій.
Але Сергій не обмежувався тилом. Впродовж довгого часу він регулярно здійснював небезпечні поїздки на саму передову. Зі своєю незмінною гітарою в руках він об'їжджав бліндажі, опорні пункти та позиції захисників, даруючи їм хвилини розради під обстрілами. Сергій возив свої пісні на нуль доти, поки це було фізично можливо і поки військові умови остаточно не заборонили доступ цивільним волонтерам на саму лінію розмежування з міркувань безпеки.
Втім, незабаром колишній санлікар, бард і досвідчений яхтсмен сам одягнув військовий однострій волонтера. Пройшовши з виступами в бліндажах на Сході вже як безпосередній учасник, він закарбував свій досвід у нових композиціях.
Відео з виступу на фестивалі "Пісні народжені в АТО".
Сергій став лауреатом легендарного всеукраїнського фестивалю "Пісні, народжені в АТО", а пізніше ще й співорганізатором, підключивши до регати "Козацький шлях". Його воєнні хроніки, покладені на музику, як-от "Волноваха" та "Хрест Дебальцевський", стали музичним пам'ятником усім, хто тримав і тримає українське небо [facebook.com, facebook.com]. У цих піснях його фірмовий спокійний стиль перетворився на монументальну силу солдата, який точно знає, за що стоїть.
Пісня Сергія Бойка "Волноваха".
Сьогодні Сергій Бойко залишається вірним своїм головним життєвим орієнтирам: Україні, морю та пісні. Людина, яка вміє керувати вітрилами під час найсильнішого шторму, стріляти з козацьких гармат, рятувати історичні кораблі, керувати охороною здоров'я міста та засновувати фестивалі, точно знає, як тримати правильний курс у житті. А його творчість і великі справи продовжують надихати нас на шляху до спільної великої Перемоги.
Пісні Сергія Бойка в м. Любомль." Окупанти" та інші.
Коли почалася велика навала, звичне цивільне життя зупинилося для кожного з нас. Рахунок ішов на години, тому діяти доводилося миттєво й рішуче. Тоді при військкоматі ми створили координаційний штаб волонтерів. Перед нами постали надважкі завдання: допомагати формувати перші бригади Територіальної оборони та підрозділи Збройних Сил України з підготовлених добровольців, а також забезпечувати їх усім необхідним по волонтерській лінії. Паралельно з цим було створено роту контрдиверсійної боротьби та налагоджено чітку співпрацю для захисту нашого регіону.
Наступним логічним і вкрай необхідним кроком став запуск Центру військової підготовки «Січеслав». Це була наша власна соціальна ініціатива, спрямована на те, щоб дати людям базові військові знання перед виходом на позиції. Заняття проходили під безпосереднім керівництвом козака Ворона у приміщенні Дніпровської спілки воїнів російсько-української війни «Щит». Частина наших інструкторів працювали в місті з цивільними, а частина їздили до військових частин.
Армії та новоствореним підрозділам гостро бракувало якісного навчання, тому ми постійно шукали сильних фахівців, здатних передати реальний досвід. Нам іноді рекомендували перевірених спеціалістів, як потенційних інструкторів. В один із таких напружених днів до нас і прийшов Ігор Кравець.
Він одразу ввійшов до складу нашого ДФТГ «Січеслав» (окремої роти у структурі «Варти Дніпра»). Ігор мав унікальний і надзвичайно цінний досвід — колись у мирному житті він був майстром спорту зі стендової стрільби. Його професійне вміння миттєво «читати» мішень, контролювати дихання, тримати залізну витримку та технічно працювати зі зброєю стали саме тим, чого гостро потребували новобранці. Ігор без вагань включився в роботу і став викладати вогневу підготовку.
Проте організація навчання в ті дні зіштовхнулася з серйозним викликом — критичним браком навчальної матеріальної бази.
На початку ми мали макети, що приніс зі школи Дніпра козак Нестор. Для відпрацювання елементарних навичок (правильного хвату, стійки, перезаряджання та прицілювання) катастрофічно не вистачало зброї. Певний час ми виходили із ситуації завдяки тому, що користувалися навчальними макетами ДІІТу (Дніпровського інституту інфраструктури та транспорту), вони надавали до 20 штук одночасно. Проте згодом ця співпраця припинилася, і центр підготовки ризикував залишитися без наочних приладів для занять, бо і школа зажадала свої макети, що звело б усю практику нанівець.
У цей критичний момент Ігор Кравець проявив справжню винахідливість та відданість справі. Він приніс власну зброю — макет АКСУ (укороченого автомата Калашникова), який мав у особистому розпорядженні. Цей макет на довгий час став головним навчальним елементом для сотень людей. Завдяки його особистому внеску добровольці продовжували безперервно «набивати руку» та вчитись тактиці поводження зі зброєю на практиці, а не на пальцях.
Ім'я Стрілець отримав від козаків саме за добрі знання і вміння їх передати.
Коло занять Ігоря швидко переросло межі лише нашого ДФТГ чи військових добровольців. Його учнями ставали абсолютно різні люди, об'єднані єдиним прагненням — навчитися захищати свій дім. До центру приходили ліцеїсти, курсанти Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (ДДУВС), вчителі "Захисту України" з коледжів, а також цивільні чоловіки та жінки різного віку. Проте в більшості своїй це була вмотивована молодь — майбутнє нашого міста.
Ігор знаходив індивідуальний підхід до кожного: і до молодої дівчини, яка вперше взяла до рук макет автомата, і до майбутнього правоохоронця, якому ці знання були життєво необхідні для майбутньої служби. На вправне володіння зброєю звертали увагу і журналісти різних країн: Італії, Іспанії, Швейцарії. Останні зняли великий сюжет та продемонстрували репортаж у день відкриття там Глобального саміту.
Колосальний спортивний досвід дозволяв Ігорю бачити вогневу підготовку набагато глибше, ніж це зазвичай описують у стандартних армійських підручниках. На своїх заняттях він ділився унікальними нюансами: тонкими законами балістики, правильним визначенням відстані, (навіть визначення ока, яким цілитись, має значення), психологією контролю подиху під час стресу, мікрорухами тіла та фізикою пострілу — тим, про що ніколи не прочитаєш у сухих військових настановах. Рівень його експертності виявився настільки високим, що за професійними порадами та консультаціями до Ігоря іноді зверталися навіть діючі снайпери, які вже мали реальний бойовий досвід.
Водночас за плечима ж Стрільця була складна і контрастна життєва школа. Ще за радянських часів він проходив строкову службу в елітному кремлівському полку снайпером, де панувала жорстка ідеологічна муштра та сувора дисципліна. Згодом, у незалежній Україні, шукаючи свій шлях до національного коріння, він щиро зацікавився українським козацтвом.
Спочатку, як і багато хто на той час, Ігор потрапив до так званих «лампасних» козацьких організацій, які часто мали радше формальний чи декларативний характер, а в більшості своїй були проросійськими і створювались з колишніх міліціонерів чи кгбешників, для допомоги москві в захопленні України. Адже це ми добре побачили на прикладі Луганської області.
Проте, працюючи пліч-о-пліч з нами в центрі підготовки та крок за кроком дізнаючись більше про нашу козацьку організацію, Ігор пройшов глибоку внутрішню еволюцію. Він чітко збагнув і відчув кардинальну різницю між бутафорським, поверхневим козацтвом і справжніми звичаєвими козаками, які будують свої взаємини на щирій повазі, братерстві та реальному захисті своєї землі.
Це розуміння остаточно перетворило його з просто запрошеного інструктора на нашого відданого однодумця, який свідомо обрав шлях воїна.
Найбільше вражає те, з якою самовідданістю Ігор ставився до цієї місії. Він не був професійним військовим на забезпеченні штабу. У будні дні він важко працював на інших роботах, щоб утримувати та забезпечувати свою родину. Саме тому викладати вогневу підготовку в центрі «Січеслав» він міг виключно у свої вихідні дні. Протягом тривалого часу замість заслуженого відпочинку він щосуботи та щонеділі незмінно приходив до приміщення «Щита», брав до рук свій макет АКСУ та інші наявні макети стрілецької зброї, якими ми розжились, і годинами безкорисливо тренував людей.
Ця тиха, виснажлива праця у вихідні дні приносила величезну і неоціненну користь оборонній спроможності. Десятки й сотні курсантів, ліцеїстів та добровольців, які завдяки інструктору Стрільцю навчилися правильно поводитися зі зброєю, розуміти її характер і влучати в ціль, отримали надійну базу для захисту країни. Його знання та досвід стали для багатьох із них надійним щитом.
Ігор Стрілець — це яскравий приклад того, як цивільна людина, майстер спорту та патріот, може ділом, а не словом, стати міцною опорою для молоді, свого підрозділу, рідного міста та всієї України.
Постать Петра Ткаченка в нашому товаристві завжди виділялася. Уперше я познайомився з ним на Козацькому колі в Галушківці. Спів козацьких пісень під гітару завжди привертає увагу щирого українця, а те, як це робив Соловейко, особливо запалювало серця.
Згодом дізнався, що він родом із Перещепиного, де тривалий час належав до реєстрового козацтва. Нині ж Петро діє в лавах Старосамарської сотні Війська Запорозького Низового. Свого часу я щиро здивувався, коли почув, що в цивільному житті він працював шкільним учителем історії. Мабуть, саме глибоке знання минувшини та козацьке коріння навернули його стати дієвим, активним козаком.
Любов до пісні, яка живе в кожному нащадку запорожців, стала пожиттєво пристрастю Петра. Він виступав не лише соло з гітарою, а й співав в аматорському хорі, створеному на житловому масиві "Північний" у Дніпрі. Кожен їхній вихід на сцену вирізнявся особливою щирістю та патріотичним запалом.
Фото в одній зі шкіл "Північного".
Та не лише творчість зачаровувала мене в Петрові, якого побратими назвали Соловейком, вражала і його розповідь про наставника, бандуриста Сарма Соколовського.
А пісня про "соловейка, рідного брата" й досі дзвенить у моїй голові, коли згадую марші Революції Гідності. Тоді ми розгорнули величезний синьо-жовтий стяг, і навпроти оперного театру Петро раптом заспівав. Багатотисячна колона патріотів миттєво підхопила цей мотив — це пролунало неймовірно потужно.
На фото той самий момент зі стягом.
Петро пройшов крізь вир Майдану: стояв у Козацькому колі на Козацькому редуті, брав активну участь у подіях дніпровського протесту. Хроніку тих днів детально зафіксував на відео Олег Черненко, і ці безцінні кадри тепер зберігаються у фондах Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького.
Згодом була козацька толока — допомога в будівництві дерев’яного козацького струга та його спуск на воду. Ми тоді організували на Монастирському острові невеликий співочий фестиваль з наших бардів і козаків під назвою "Спів на човні". Співали Соловейко, Чайка, Гедзь, Гач, стоячи на камені скіфів, що в підніжжі праворуч від пам'ятника Т. Шевченка. А коли відкривали Музей боротьби за Україну, Петро приніс для експозиції унікальний експонат — раритетне друковане видання "Кобзаря" Тараса Шевченка 1954 року, яке стало справжньою окрасою виставки.
У буремному 2021 році від Штабу національного захисту (створеного нами ще у 2014-му), завдяки організації Павла Закіпного, ми об’їздили з концертами безліч військових підрозділів на передовій.
Запальний спів Соловейка наприкінці кожної програми руйнував ту відчуженість, з якою зустрічали на початку і буквально закликав бійців піти в козацький танок. Танцювали всі — і хлопці з "Дніпра-1", і воїни легендарної 93-ї бригади "Холодний Яр", і добровольці з "Вовків Да Вінчі". Про це в нас лишилося кілька пам’ятних світлин.
На фото в гостях у танкістів.
Пригадую, як на початку зустрічей бійці інколи сприймали нас стримано, мовляв, приїхали чергові волонтери, привезуть продукти й проситимуть автографи на прапорах. Проте після перших же акордів Петра подібні думки розвіювалися вщент. А великий козацький стяг, який ми повсюди розгортали як наш непорушний фон, додавав усім нам особливого молитовного натхнення.
У лютому 2024 року ми разом знову опинилися у військкоматі. Там, у координаційному волонтерському центрі, допомагали формувати перші бригади ТрО з нескінченного потоку добровольців. А вже у квітні Петро увійшов до складу окремої роти "Січеслав" у структурі ДФТГ м. Дніпра. Знаючи, що за плечима у нього — строкова служба на флоті, я залучив його до створеного нами Центру військової підготовки "Січеслав". Петро дуже допоміг як інструктор із тактики ведення бою та виживання. Особливо став у пригоді його морський досвід в’язання вузлів, коли ми навчали цивільних людей правильно й безпечно переправлятися по линвах через річку.
Але повномасштабна війна не змусила його закинути гітару. Петро знаходить сили й час, аби регулярно виїжджати з лекціями нашого Козацького похідного музею та творчого об’єднання "Золота паланка" до гімназій і ліцеїв міста, виховуючи малечу.
В Музеї боротьби за Україну.
Сьогодні козацький спів Петра набув нової, глибокої й щемливої ваги. Під час прощання з полеглими козаками, коли символічно вшановували пам'ять новітніх героїв, голос Соловейка над Дніпром тамував біль і нагадував про вищу мету боротьби. Я прагну, щоб цей голос звучав не лише у скорботні хвилини, а й на великих сценах та культурних заходах, продовжуючи живити прагнення Перемоги, як це було раніше у Холодному Яру чи Рубанівському.
Фото Соловейка з незвичною на вигляд гітарою.
Відео з виступом Соловейка в Холодному Яру.
Піісня на слова Василя Ковтуна "Холодний Яр"
Джерела та матеріали хроніки:
Матеріали та спогади побратимів Громадського товариства "Творче об’єднання "Золота паланка"".
Архівні відеокадри та хроніка подій Революції Гідності у Дніпрі (автор відео та фото— Олег Черненко) // Фонди Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького.
Звіти та фотоархів волонтерських поїздок Штабу національного захисту Дніпропетровської області (2014–2021 рр.).
Журнал підготовки та обліку добровольців Центру військової підготовки "Січеслав" та формувань добровольців (лютий 2024— липень 2026 р.).
Ідея відтворити елемент давнього побуту народилася серед козаків Творчого об'єднання «Золота паланка» Старосамарської сотні Війська Запорозького низового. Після успішного розгортання Козацького похідного музею постало амбітне завдання — побудувати справжній дерев'яний човен за стародавніми технологіями.
Ініціаторами й головними рушіями проєкту виступили козаки Олег Черненко (козак Ворон) та Микола Шапа. Робота над реалізацією тривала кілька років і втілилася в успішний спуск судна на воду.
Історичне підґрунтя, проектування та наукова дискусія
Мало хто знає, але струг як тип судна народився задовго до появи козацтва — ще за часів Київської Русі в XI–XII століттях. Тоді ці плоскодонні вітрильно-веслові човни використовувалися на річках та озерах Русі й ідеально пристосовувалися для транспортування волоком між водними артеріями. Українське козацтво стало прямим спадкоємцем цієї давньоруської суднобудівної традиції, адаптувавши її під свої військові та вантажні потреби.
Інженерна основа проєкту
Сучасні дослідники розпочали шлях у 2017 році з вивчення зацілілих суден на Хортиці та в Старих Кодаках.
Пропорції Гійома де Боплана: За основу взяли пропорції та описи знаменитої козацької чайки, зафіксовані французьким інженером Бопланом у його картографічних працях.
Габарити: Довжина судна склала 9 метрів (рівно половина від класичної великої чайки). Такий розмір узгоджується з археологічними знахідками вантажних суден аналогічного типу.
Озброєння: Струг обладнали двома чавунними фальконетами (малими корабельними гарматами) на спеціальних саморобних лафетах. Вони пройшли успішні вогневі випробування на лівому березі Дніпра на місці історичного Новокодацького перевозу.
Спростування теорії В. Шалабудова: Де ж козацька верф?
Довгий час серед істориків точилися дискусії щодо спроможності козаків масово будувати флот у районі Старої Самарі. Зокрема, дослідник В. Шалабудов, який вивчав Богородицьку фортецю, висунув твердження, що масштабного суднобудування там відбуватися не могло, оскільки археологи не виявили залишків стаціонарних верфей чи капітальних інженерних споруд для побудови плоскодонних човнів.
Практичний експеримент козаків «Золотої паланки» повністю спростував цю кабінетну теорію. Завдяки розробці мобільного стапеля було доведено: запорожцям не потрібні були стаціонарні верфі. Будь-яке рівне місце біля річки (як-от звичайне подвір'я) автоматично ставало верф'ю. Для розгортання процесу достатньо мати майданчик, деревину, базовий інструмент та силу людських рук, щоб перевернути й підтягнути готове судно до води. Це доводить ніби неймовірну мобільність козаків (та їхніх предків часів Русі), які могли за лічені дні організувати флот прямо на необжитому березі, не залишаючи після себе жодних монументальних споруд для майбутніх археологів.
Технологічні нюанси та будівництво
Головним принципом реконструкції стала максимальна автентичність. Майстри свідомо відмовилися від сучасних матеріалів, скловолокна та встановлення двигунів. Побудова відбувалася на подвір'ї Анатолія Рака в місті Підгородне.
Креслена модель (комп'ютерний прорахунок)
└── Зменшення середніх ботей за фактом пружності сосни
└── Збирання догори дном на унікальному стапелі
└── Набивання 7 рядів дощок у шаховому порядку
Матеріал
Для нижніх ботів (основи) використали соснову дошку-50-ку, для бортів — дюймовку. Носи та нижні боті допоміг виготовити козак В'ячеслав Бондаренко («Варвар»).
Інноваційний стапель — відмова від домкратів
Сучасні майстри плоскодонок зазвичай збирають днище на рівній поверхні, а потім вигинають його домкратами. Олег Черненко застосував власний досвід 15-річної роботи з деревом і розробив стапель для збирання судна догори дном.
Завдяки цьому конструкція природно вигиналася під власною вагою деревини, задаючи ідеальний кут. Борти (7 рядів) кріпили 20-сантиметровими цвяхами, які загинали у формі скоб.
Спуск на воду та випробування: Слідами Тура Геєрдала та Боплана
Спуск відбувся 15 серпня на річці Самарі на місці історичної перемоги кошового отамана Івана Сірка над татарами.
Для переходу знадобився екіпаж: мінімум 6 веслярів, 1 стерновий та 1 запасний. Стартувавши о 13:30, екіпаж пройшов 8 250 метрів (близько 10 км з урахуванням галсів) Самарою та Дніпром за 3 години, пришвартувавшись у клубі крейсерських яхт.
Секрет очеретяних бортів та ефект човнів «Ра»
Найважливішим відкриттям під час першого спуску стало експериментальне підтвердження хронік Гійома де Боплана. Французький інженер описував, що козацькі чайки та струги завдяки очерету не тонули, навіть будучи повністю залитими водою.
Коли під час випробувань новозбудований струг набрав воду по самі лавки, він... не потонув і впевнено залишився на плаву! Закріплені по бортах великі в'язанки очерету (тростини) товщиною до 50 см спрацювали як потужний природний блок непотоплюваності. Цей ходовий доказ став абсолютним аналогом всесвітньо відомих експериментів Тура Геєрдала на його папірусних човнах «Ра». Очерет повністю тримав вагу судна та екіпажу, підтвердивши геніальну простоту й надійність козацьких технологій.
Картка технічних характеристик струга
Параметр
Показник
Примітка
Тип судна
Річковий струг
Традиція від епохи Київської Русі до козацтва
Довжина
9 метрів
Пропорція \(1:2\) до великої чайки Боплана
Матеріал корпусу
Пиляна сосна (50-ка та дюймовка)
Зібрано встик на кастомному стапелі
Озброєння
2 чавунні фальконети
Встановлені на дерев'яні лафети
Захист бортів
Очеретяні снопи (тростина)
Товщина до 50 см. Ефект непотоплюваності «Ра»
Вітрильне оснащення
Клівер / Рівне (пряме) вітрило
Перевірено в ходових випробуваннях
Екіпаж
від 8 осіб
6 веслярів, стерновий, помічник
Експеримент, що став живою історією
Підбиваючи підсумки, можна з упевненістю сказати: експериментальна побудова козацького човна виявилася повністю вдалою. Реконструйований струг успішно довів свої високі морехідні та маневрені якості в різних ходових модифікаціях — він упевнено пройшов дальні походи як на веслах у поєднанні з косим вітрилом (клівером), так і під автентичним рівним (прямим) вітрилом.
Остаточною ж крапкою та справжнім тріумфом проєкту стала участь відродженого струга у Фестивалі, присвяченому 30-річчю Незалежності України. Саме там екіпаж судна на практиці продемонстрував глядачам козацьку речну тактику, взявши участь у масштабній військово-історичній реконструкції з імітацією штурму та взяття Богородицької фортеці. Ця подія повернула живі традиції суднобудування на береги Дніпра та Самари.