Життя Юрія Єгорова, якого у козацькому колі знали під звичаєвим іменем Козак Гедзь, було схоже на безперервний, затятий бій за право України просто бути.
Багато хто згодом дивувався, як у радянському військовому середовищі могла викристалізуватися така непохитна проукраїнська позиція, проте коріння цієї незламності сягало самого дитинства.
Він мені розповідав про своє минуле і ставало зрозумілим. що фундамент і перші зачатки майбутньої боротьби за свободу та волю в душу хлопця заклав рідний дід — один із тих українців, які зустріли радянську тоталітарну систему спротивом і несли через усе життя пам'ять про справжню історію свого народу.
У юності Юрій виявляв унікальний спортивний хист, який згодом кардинально вплинув на його долю. Він серйозно зайнявся кінним спортом і досяг у ньому значних висот, виконавши норматив майстра спорту. Саме завдяки цьому блискучому кінному гарту та досягненням хлопець зміг вступити до престижного військового училища хімічного захисту в російській Костромі та стати лейтенантом. Проте саме там, у глибині Росії, під час навчання, Юрій вперше віч-на-віч зіткнувся з реальністю імперії та наочно зрозумів, хто такі московити, відчувши їхню справжню ментальність, зверхність і сутність. Не буду писати як він називав їх насправді. Але на військових змаганнях своїм підрозділом розвідників він заткнув за пояс еліту радянщини рязанські ВДВ.
Цей життєвий досвід остаточно підтвердив родинні перекази діда та розповіді колишнього в'язня сталінських таборів, із яким доля звела Юрія у дорослому віці вже в Павлограді. Попри те, що той чоловік колись належав до кримінального, «злодійського» кола, його спогади про радянські тюрми та ГУЛАГ були набагато ширшими, глибшими й охоплювали такі пласти правди про каральну машину СРСР, які назавжди розвіяли будь-які ілюзії відставного лейтенанта.
Цей світоглядний міцний затвор загартувався у вогні найбрудніших таємниць радянської імперії, коли Юрій став офіцером. Будучи в лавах хімічних військ СРСР, він пройшов крізь пекло війни в Афганістані. Саме там, посеред випалених скель, його відправили з підрозділом виконувати особливе і страшне завдання — випробувати в реальних бойових умовах нову, вбивчу розробку хіміко-вогнеметних сил, реактивний вогнемет «Шмель». Споглядаючи жахливі руйнівні наслідки цієї зброї, що випалювала все живе, Юрій ще раз глибоко задумався над почутим у юності й на власні очі побачив, що насправді коїть радянська каральна машина і чиєю кров'ю вона утримує свої колоніальні володіння.
Ці внутрішні роздуми та пробуджена національна свідомість невдовзі привели Юрія до відкритого бунту проти системи. Він мені розповідав, як наприкінці вісімдесятих, коли радянська імперія в агонії намагалася втопити в крові визвольні рухи поневолених народів, командування віддало Юрію прямий наказ: направити свій хімічний підрозділ до Тбілісі, де спалахнули масові народні протести. Офіцер розумів, що його бійців посилають ставати катами цивільних людей. Маючи перед очима афганський досвід та чітке розуміння сутності московитів, він навідріз відмовився виконувати цей злочинний наказ. Заради людської гідності та офіцерської честі Юрій кинув виклик тоталітарній машині СРСР.
Помста радянського командування була миттєвою — його звільнили з лав збройних сил із гучним формулюванням: «за дискредитацію звання радянського офіцера». Насправді ж за цими словами ховався панічний страх системи перед людиною, яка виявила проукраїнську позицію ще задовго до краху імперії. Багато років по тому, вже за часів Незалежності, цей специфічний пункт у документах викликав ступор і щире здивування у тилових українських російськомовних військкоматівців: вони просто не могли осягнути своєю ментальністю, як радянський лейтенант міг піти проти тоталітарної машини заради України на самому зламі епох.
Повернувшись в Україну у 1991 році, Юрій палко прагнув будувати нову, сильну національну армію, але швидко зіткнувся з тим, що тодішня влада планомірно руйнувала, роззброювала та розпродавала військо. Не бажаючи опускати руки, він оселився у Павлограді. Працюючи там тренером, навчав вихованців ставати козаками, Юрій паралельно розвивав іншу свою пристрасть — східні єдиноборства. Маючи 1 дан і чорний пояс із карате, він заснував власну секцію.
Його тренерська робота з дітьми та дорослими була унікальною: він закладав у вихованців не лише фізичну силу, а й дух і філософію справжнього воїна-козака. Поява інших козацьких систем підготовки ніяк не вплинула на нього, хоча він особисто познайомився близько з засновником Бойового Гопака Володимиром Пілатом.
Розуміючи, що молоді потрібен потужний ідеологічний стрижень, Юрій не обмежувався лише спортивними заняттями і вже тоді, на самому початку дев'яностих, організував у Павлограді козацьку організацію. Цей крок став першим практичним втіленням його прагнення відродити звичаєве козацтво на Січеславщині. Розгорнувши згодом цю діяльність на весь регіон, він мандрував Україною та Кубанню у складі хору «Козаки-Запорожці», піднімаючи національний дух піснею та влучним козацькими гуморесками. Згодом цей досвід організації перших козацьких осередків та тренерської роботи переріс у створення інформаційної газети «Слава Нації», де він став головним редактором та активно влився у ГО ТО «ЗОЛОТА ПАЛАНКА» зі своїми міцними гуморесками.
Професійна підготовка згодилась і в цивільному житті, де він від простого охоронця став бодігардом директора підприємства та пізніше керував відділом.
Коли проросійський режим Януковича почав відверто душити країну, Юрій очолив обласне Січеславське УНСО і став прямою загрозою для комуністів та криміналітету.
Помста системи була підлою: у 2012 році його викрали тогочасні менти, й піддали звірячим тортурам. Суддя коли побачив його синього в набряках з перебитими колінами, то рішення суду було остаточним. Юрій вийшов звідти з важкими травмами, фактично ставши особою з інвалідністю, але його залізна воля залишилася неушкодженою. Ті злочинці так і не були покарані. а навпаки були підвищені і працюють в структурі МВС вже на більш високих керівних посадах, уникнувши люстрації, яку проводили після перемоги Майдану.
Щойно спалахнула Революція Гідності, Козак Гедзь, попри підірване здоров'я, прибув на столичний Майдан у складі козацької організації «Старосамарської сотні» ВЗН. Згадуючи Майдан він розповідав, що вшив титанові пластини у звичайний светр, створюючи саморобну «бронемайку», так він називав свій одяг в інтерв'ю на відкритті Музею боротьби за Україну в місті Дніпрі. "Захистить серце, що є двигуном людини" - казав він.
Витягаючи під кулями на Інститутській поранених побратимів він не думав що і сам наражається бути вбитим. Вже на фронті від зустрів одного з тих, кого витягав і отримав щиру подяку від нього за врятоване життя.
На Майдані в 4 сотні Самооборони його обов'язки були набагато ширші за роботу санінструктора. Маючи газету "Слава нації". він від імені Козацького редуту брав участь в більшості пресконференцій, як журналіст, фіксуючи перебіг подій. Декілька своїх спеціальних перепусток на пресконференції були передані ним до Музею боротьби за Україну, разом з іншими особистими речами.
Коли у 2014-му війна прийшла на Донбас, він одразу пішов добровольцем з Майдану в окопи «Айдару». Через паперовий хаос перших місяців війни його ім'я не потрапило до офіційних тилових наказів, або навмисно Луганським військкоматом, через який таки взяли інваліда на війну, був злитий окупантам і не потрапив до штабних вищих інстанцій. Проте на сайтах окупантів Козак Гедзь досі значиться, як небезпечний «каратель». Так називали тоді багатьох з нас і закликали свою агентуру в Україні знищувати нас разом з родинами.
Закінчивши через хвороби і контузії службу він таки продовжив допомагати бійцям волонтеркою, збираючи її, та доправляючи "Щасливчиком", старим вантажним легковим "Фордом", наражаючись і в ньому отримати кулю. Він показував одну, яку знайшов застряглу всередині, намагаючись щось підремонтувати в трухлявому авто.
Між роками великих битв Юрій повертався до Дніпра, де тримав культурний і водний фронт. Він судив козацькі суперечки за давнім звичаєвим правом, ходив у річкові походи та власноруч разом із побратимами зводив знаменитий дерев'яний козацький струг, відроджуючи флотську славу Січі. Але найбільше він любив вітрильний спорт та мріяв купити яхту.
Новою яскравою сторінкою його життя стало відродження великих вітрильних традицій України. Коли влітку 2016 року козаки «Старосамарської сотні» долучилися до масштабної регати крейсерських яхт під промовистою назвою «Козацький шлях», Юрій Єгоров за свої організаторські здібності та незаперечний авторитет був обраний Отаманом регати.
Кожна така регата під майорінням козацьких прапорів була справжньою живою подією, яка починалася далеко не просто з вибору Отамана регати. Урочистий старт завжди знаменувався пострілами гармат козаків «Старосамарської сотні», з відлунням гучного звуку над водою. Невіддільною частиною цього дійства були виступи побратимів: отамана сотні козака Ворона (Олега Черненка) який брав слово і розповідав учасникам та глядачам славетну козацьку історію рідного краю, а козак Колоброд (Володимир Пасинко) в цей час виходив перед громадою, демонструючи блискучі та видовищні прийоми майстерної роботи з традиційною і нетрадиційною козацькою зброєю.
Ці легендарні змагання та патріотичні походи мали колосальний масштаб: вони починалися на хвилях сивого Дніпра і розгорталися далі, виходячи у відкрите море, повторюючи стародавні водні шляхи запорожців. Разом із керівником яхт-клубу Юрій особисто та ретельно готував і проводив ці регати. Долаючи кабінетні перестороги він їх долав та прораховував складні маршрути річковими, ще затопленими тоді порогами й морськими просторами, перетворюючи кожні змагання на потужний патріотичний вишкіл, який об'єднував під козацькими вітрилами сотні однодумців та гучно нагадував усій країні про її славетну морську та річкову славу.
Авторитет Гедзя оцінили побратими і зробили його представником січеславських козаків в Координаційній раді при президенті. Закидуючи пости в їх чаті про нашу багатогранну працю на Січеславщині, він спостерігав за реакцією спільноти. Бачив цю байдужість і не дивувався. Він часто в розмові насміхався з тих отаманів, бо він був єдиний суддя, що туди потрапив. "Воюй, дурачок, получиш значок", — казав він, коли вони розробили якийсь знак для себе. "З грамотою і щоб номер грамоти співпадав з номером на значкові." Це його тішило. Але Був один знак який він носив щодня біля серця, це хрест , яким його нагородили козаки - відзнака "Кров за Україну". Цінував визнання від побратимів.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, для Козака Гедзя та в козаків не виникало жодних вагань. У перші ж години великого хаосу, пам'ятаючи нехтування добровольцями в 2014 році, козаки розгорнули відчайдушну і безпрецедентну ініціативу — створили великий Координаційний волонтерський штаб безпосередньо навпроти офіційного державного військкомату. Козаки між собою умовно називали цей штаб «своїм військкоматом». Очолював цей стратегічний волонтерський центр пан Бандера, і саме сюди перші дні тисячами йшли вмотивовані добровольці. У цьому штабі приймали, записували та розподіляли людей, формуючи з готових, обстріляних і досвідчених бійців перші батальйони 108-ї та 128-ї бригад Територіальної оборони. Козак Ворон запросив Юрка взяти безпосередню участь у цій титанічній роботі. Разом у штабі вони виконували функції внутрішньої Служби безпеки.
Це була надважка місія, адже в перші дні організації цієї колосальної лавини людей очільнику штабу пану Бандері чинився затятий внутрішній опір з боку окремих представників у самому Координаційному штабі, які гальмували процеси й заважали злагодженій організації роботи. Проте Гедзь, маючи величезний життєвий та військовий досвід, жорстко вичищав саботаж і утримував порядок. Ті ж тисячі патріотів, які приходили до штабу непідготовленими, таки пізніше почали проходити фаховий військовий вишкіл на базі Центру військової підготовки «Січеслав», у створенні якого Юрій брав безпосередню участь і де розгорнув свою інструкторську діяльність впродовж наступних двох років.
Дивлячись стратегічно вперед, він чудово розумів, що підготовка населення до оборони має бути системною, тому майже пів року, разом із іншими інструкторами центру «Січеслав», готував заснування обласного комунального закладу — Центру підготовки громадян до національного спротиву. Коли цей обласний центр нарешті відкрили, Юрій перейшов туди, очоливши підготовку бійців за трьома найскладнішими напрямками: хімічний захист (РХБЗ), безпілотні системи (дрони) та військовий тактичний зв'язок. Знання про хімічну загрозу, отримані ще в Афганістані, тепер допомагали йому рятувати українських бійців. Передаючи свій колосальний досвід, він водночас розпочав свій останній, виснажливий бій — безкомпромісну профспілкову боротьбу проти глухої стіни військової бюрократії за законні права інструкторів національного спротиву.
Його життя, що обірвалося на злеті цієї боротьби, спалахнуло як грізний гарматний постріл від Старої Самарі, залишивши по собі врятовані життя на Майдані, тисячі вишколених воїнів на передовій та абсолютну, непохитну вірність козацькому звичаю.
Закінчу словами, якими він завжди закінчував свої дописи:
"Слава нації! Смерть ворогам!"
Немає коментарів:
Дописати коментар