четвер, 17 травня 2018 р.

Український віночок: символи та значення квітів та стрічок


Сучасне життя наповнене бурхливим розвитком високих наукових технологій, надзвичайними темпами і ритмами, які значно впливають на наш побут і спосіб життя. І тим цінніший інтерес до національного коріння, до витоків, традицій, етнічних особливостей, які лежать в основі нашої національної самобутності. Сьогодні питання національного відродження особливо актуальне, адже побудова сильної сучасної незалежної держави неможлива без міцного національно — історичного фундаменту, значною складовою якого є історично сформовані національні символи

Віночок, сплетений з квіточок і трав, оздоблений яскравими стрічками, — один з найдавніших українських символів. Образ української дівчини неможливий без гарно увінчаної квітами голови. Та мало хто сьогодні знає, що це не тільки чудова прикраса, яка формує естетичний зовнішній вигляд юної українки, а перш за все — важливий елемент — символ українського життя. Тож дана тема є актуальною ще й тим, що в період цього відродження все ще простежується багато білих плям у вивченні традицій українського вінкоплетення, застосуванні цієї національної прикраси у різноманітних народних обрядах, трактуванні символічно-оберегового значення усього вінка та окремих його складових; невігластва у підборі квітів, стрічок та інших матеріалів для вінків, ігнорування вікових традицій у створенні вінків для різних вікових категорій та обрядів тощо.
0vUOAWjG-0g

 Символіка давньослов’янського вінка

Історія вінка починається у глибокій давнині. За стародавнім віруванням предків через вінок приходили у наш світ безсмертні душі з потойбіччя. Згадка про вінки сягає шумерської культури (ХІІ-ІІІ ст. до н.е.).
Нащадками шумерів були представники культури шнурової кераміки, які мешкали на території сучасної України в XV-XIV ст. до н.е. і залишили у спадок слов’янам деякі символи. Серед них знак міфічної шумерської богині Інанни — Іштар, який означає «ясне небо» і складається з круглого вінка — кола з вплетеною в нього стрічкою, яка створює два кінці, та шестипроменевої зірки в центрі . Він зображений і на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Є всі підстави вважати, що український вінок із стрічками — спрощений знак Інанни, що начебто стверджує побажання «ясного мирного неба» над головою того, хто його носить. Це оберіг від усього поганого і недоброго.

DSC_0116

У часи античності вінок слугував бенкетним чи застільним атрибутом, що символізував щастя і талант, ним прикрашали священні предмети та об’єкти поклоніння, увінчували переможця чи тріумфатора, оратори одягали його під час промов. Він також був знаком скорботи за померлим чи загиблим.
На українській землі вінок також відомий здавна. На найдавніших зображеннях жінки–Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та гілля. Наші предки усвідомлювали, що «головою» вони розуміють навколишній світ і впливають на нього, тому за допомогою головних уборів і вінків прагнули захистити себе від зурочення та інших злих чар, забезпечити добробут родини.

Pirogovo_177
Термін «вінок» є збірним поняттям, майже в кожному етнографічному районі він мав іншу назву. Крім загальнослов’янських — вінок, вянок, перев’язка, чільце з ХІХ-поч. ХХ ст. побутували такі назви як: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта(Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я). Гуцулки носили вінкоподібне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі  пелюсток, а буковинки — коди — вінкоподібні прикраси, що кріпилися на тімені й пишно піднімалися вгору, волосся при цьому розпускалося.

Композиційний склад вінка: квіти та інші матеріали

Усього у вінку могло бути до 12 різних квіток, кожна з яких мала свій символ. Мак вважається не тільки квіткою мрій, але й символом родючості, краси та молодості; ромашка — символом кохання, ніжності та вірності; соняшник — відданості й вірності; волошки у віночку — символ людяності; ружа, мальва і півонію — символи віри, надії, любові; м’ята — оберег дитини та її здоров’я; материнка — символ материнської любові; лілея — дівочі чари, чистота, цнота, див’ясил — корінь дев’яти сил, який зміцнює та повертає здоров’я; безсмертник — символ здоров’я, загоює виразки, і рани; цвіт вишні та яблуні — материнська відданість та любов; калина — краса та дівоча врода; хміль — гнучкість і розум; польовий дзвіночок — вдячність.
Щоб посилити захисну силу вінка поміж квітів вплітали зілля та листя: полин — «траву над травами», буркун зілля — символ вірності, що може з’єднувати розлучене подружжя; листя дуба — символ сили. Але чи не найсильнішим оберегам вважають барвінок  — символ життя та безсмертя душі людської,оберіг від злих, зілля кохання та дівочої краси, чистого шлюбу. Казали, що варто лише дівчині та юнакові з’їсти листочок барвінку, як між ними спалахне кохання. Кожна пелюстка має певне значення: перша — краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність.

d799a0881f60

Влітку віночок сплітали з різних трав і квітів, восени — із золотавого та червоного листя, взимку — із штучних квітів. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка. Перед плетінням квіти «очищали». Категорично заборонялося вплітати «нечисте зілля» — папороть, вовчих ягоди, дурман та ін.. Хлопців під час плетіння поблизу не мало бути.

18-07-2014_17-12-51
Вінки із штучних й воскових квітів плели, в основному, черниці православних монастирів і продавали на київських базарах, від чого і назва — «київськими». Вони купувалися перед шлюбом як весільні. Штучні квіти у вінку  перевивалися зеленим барвінком. Подекуди побутував звичай вплітати пташине пір’я: пав’яче, куряче та з хвоста селезня. Але з яких би матеріалів плели вінок, він мав був бути невисоким і охайно прилягати до голови.
Цей витвір мистецтва був книгою душі дівчини: мовою квітів вона виражала свої почуття, стан душі, події, які відбувалися в житті.

 Обряд вінкоплетення

Мистецтво плести вінок — ціла наука, яку сьогодні майже забули. А раніше вона передавалася з покоління в покоління. Важливо було знати, як і коли збирати квіти, як вплітати і зберегти, яке зілля з яким поєднувати, як замочувати квіти у рослинних соках щоб вони довше були свіжими, оскільки свіжий вінок — на добро, а зів’ялий — недобрий знак; якщо вінок розвився чи розірвався — чекай біди.

Ukranskiy-vinok-prikrasa-chi-oberig
Обряд вінкоплетин обов’язково супроводжувався піснями та приказками. Малечі вінки плели старші сестри та матері. Вінки підкладали під подушку, щоб побачити віщий сон. Магічною силою наділялася прикраса, сплетена вагітною жінкою, даючи плодючість полям і худобі. Вінок, виготовлений дівчиною, означав чистоту посіву.

Вінкові стрічки

Не менше значення приділялося стрічкам (лєнтам, биндам): їх кольору, довжині, підбору. Дванадцять кольорів, кожен з яких був оберегом, і лікарем, захищаючи волосся від чужого ока.
Стрічки вимірювали по довжині коси, розрізали нижче коси, щоб її сховати. Найпершою по центру в’язали світло-коричневу — символ землі–годувальниці, пообіч якої жовті — символ сонця; за ними — світло-зелені й темно-зелені — краса та молодість; голубі й сині — небо і вода, що надають силу й здоров’я. Далі йшли жовтогаряча — символ хліба, фіолетова — мудрість, малинова — душевність і щирість, рожева — достаток. Білу вплітали лише тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом (на лівому — сонце, на правому — місяць). Не вишита стрічка не пов’язувалася, це був символ пам’яті про померлих. Дівчата, що вплітали у віночок мак, підв’язували до нього червону стрічку — символ печалі й магічності.

1944_1
Сирота вплітала в косу та у вінок блакитні стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчину подарунками, хлібом, грошима, бажали їй стати щасливою й багатою. Дівчина ж у вдячність дарувала тим людям стрічку з вінка.

Територіальні відмінності вінків

МОВНЕ ПИТАННЯ В ДНІПРІ

Важлива подія відбулась на Дніпровщині: громадськість заявила про гостру потребу в українізації!
Український Культурний Центр
Дніпро. Записки з мовного круглого столу
15 травня у Дніпрі говорили про українську мову. Громадські активісти, підприємці, освітяни, митці, військові-добровольці, члени родин загиблих Героїв, правозахисники та представники деяких департаментів Дніпропетровська Обласна Державна Адміністрація, зібрались щоб поспілкуватися за круглим столом. Вони обговорювали РЕАЛІЗАЦІЮ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ.

середа, 16 травня 2018 р.

Вознесіння Господнє 2018: дата, традиції, прикмети


Вознесіння Господнє 2018 в Україні
Вознесіння Господнє 2018 в Україні / Фото з відкритих джерел
Вознесіння Господнє у 2018 році в Україні припадає на четвер, 17 травня. Християни відзначають це свято на сороковий день після Великодня. Про традиції, прикмети і що не можна робити на Вознесіння – читайте далі.

неділя, 22 квітня 2018 р.

Особливості української хати в картинках (по областях та районах)


1
Книга “Українське народне житло” Віктора Самойловича – маловідоме, але дуже цінне видання, у якому викладено основи типології української хати.
Класик дослідження народної архітектури Віктор Петрович САМОЙЛОВИЧ залишив по собі багату наукову спадщину, важливою складовою якої є, зокрема, типологічні замальовки з натури.
Поданий на сайті матеріал − переверстка з публікації на інтернет-сторінці hllab.dp.ua.
Варто зауважити, що опублікований таким чином матеріал не є першоджерелом. У тексті також замінено окремі російські терміни (“планіровка” на “планування” та “жиле приміщення” на “житлове приміщення”), уживання яких було припустиме на початку 1970-х, але неактуальне сьогодні.
Окремі ілюстрації з книги:


Книга “Українське народне житло” − PDF (RAR) − 1,3 Mb


Катруся

ГЛАВА 1

Сиротина

Пузатий будильник, що стояв на вікні, спостерігав, як  березнева ніч неохоче відпускає зі своїх обіймів землю, як рум’яниться на сході окраєць неба, як тремтить сторінка 13 березня 1953 року на перекидному настільному календарі – її незабаром зірвуть і викинуть, бо сьогодні вже 14 число … Він відчував себе головним командувачем денного сценарію, нахабно щирив свої зуби – цифри і готовий був ось-ось залементувати…
          Катерина, 22- річна кароока красуня, глянувши на той будильник, зіщулилась і ще міцніше пригорнулась до теплого чоловікового плеча. Їй не хотілось вставати і не хотілося розпочинати цей день. Сьогодні іменини Павлика, так вона називала свого коханого, а заодно і новосілля  –  вони отримали квартиру. Святкувати будуть лише в сімейному колі, бо не до празників людям. Усе таке невизначене і  непевне…
На столі поруч з календарем лежало пояснення тому настрою – газета «ПРАВДА», яка в п’ятницю, 6 березня 1953 року опублікувала сенсаційну звістку:
"5 березня о 9 годині 50 хвилин вечора після тяжкої хвороби помер Голова Ради Міністрів Союзу РСР і Секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу Йосиф Віссаріонович Сталін".
Поховали його за 4 дні після смерті – 9 березня.
У Києві траурний мітинг відбувся на площі Сталіна. (Пізніше вона буде перейменована на Європейську площу). Тут були і ті, що щиро плакали, бідкаючись: «Як же тепер без нього?» І ті, що раділи: «Нарешті не стало деспота, супостата».
Чоловік попередив Катю, щоби та була обережна у своїх висловах… «Радянські спецслужби уважно слідкуватимуть за реакціями людей на цю подію». 
         Катерина вперше в житті побачила стільки народу та ще й у чорному вбранні. Люди заповнили не лише площу аж до Хрещатика, а навіть схили парку. Це її дуже вразило. Пам’ятник Сталіну, що стояв на сходах біля філармонії,  під час трансляції навіщось закрили величезним його портретом. Можливо тому, що був замалий? Принишклий натовп чомусь відводив очі і від цього портрета…
          31 рік Сталін був першою особою в СРСР. Усі основні рішення приймав він – керманич, якому ніхто, ніколи не смів перечити. За ці три десятиліття СРСР дуже змінився. Селян – загнали в колгоспи. В містах – збудували тисячі підприємств.  Політика індустріалізації дозволила створити одну з найбільших армій світу і разом з Гітлером почати агресію в Центральній Європі. Потім, у 1941 році, Сталін втратив цю армію, а згодом створив іншу. Ця нова армія дозволила йому виграти у війні. З тих пір він і став у власних очах майже божеством. І ось вже минув тиждень з дня його смерті, суспільство відходило від шоку.

Сьогодні приїдуть в гості чоловікові родичі. Коли вони побралися, Катруся  так раділа, що нарешті матиме родину! А зараз… Не те, щоб вона їх не любила… Боялася. Боялася їхньої вульгарщини, їхньої зверхності. Вони своїми брудними кирзяками лізли прямо в душу, вирішували за неї, що їй говорити, що робити, а вона  не сміла перечити, бо то ж родина Павлика, а він для неї – все! Якось дивно, що Павлик і свекор зовсім не такі, як решта родичів. Вони здебільшого мовчали, довго зважуючи, чи варто відкривати рота. Проте, коли вже відкривали його, то всі інші  замовкали. Може тому, що обидва пройшли крізь пекло фронту? Але Катерина і без фронту була не дуже говіркою.  Життя навчило тримати язика за зубами. «Яке щастя, що я зустріла Павлика!» – не раз думала жінка. Не зважаючи на своє трирічне заміжжя, Катя залишалася в душі тією ж маленькою боязливою дівчинкою, якою він її зустрів на Хрещатику… Тендітна, як билинка, намистинка у вусі, в очах – не по роках дорослий світ, а у грудях добре серденько та перелякана душа. У вчинках жодного зиску і дивна безмежна довіра до всіх…
Розкуйовджені думки чіплялися за спогади. Все її  коротке життя, як не дощ, то злива… Катерині пригадалися голодні роки дитинства. Голод дивився на світ з кожної шпаринки і вранці, коли той тільки просинався, і вдень, і ввечері … Майже у всіх в животах щось бурчало, сердилось… Люди вмирали, як мухи…
 Згадалися інші світанки… Їй років сім, на вулиці ще все спить, ще догоряють останні зорі в небі, а їй вже потрібно вставати, щоб гнати корову на росу.  Корова це єдина їхня з дідусем, хворим на легені, годувальниця. Мама завжди погрожує продати її або зарізати на м'ясо…  Вони мовчки моляться, щоб цього не сталося, бо тоді їх чекає голодна смерть.  Не те, щоб у них не було вже геть нічого їстівного на той час… Було, але мати або ховала від них, або наказувала: «Того, що в миснику –  не чіпайте! То для гостей». Гості здебільшого були не місцеві, а «заїжджі».

–    Ганю, яка ж ти файна жінка! З тобою любо і випити, і закусити, долітало до голодної дівчинки.
          З тих пір, як хвороба випила дідуся до дна і його покликали у небо журавлі, Катя стала ночувати на горищі… Щоб не заважати ні неньці, ні тим гостям... Та й щоб не чути, як вони плямкають за столом, тоді як у неї від голоду аж голова крутиться.

Вранці, коли підвипила мати ще спала, вона  –  мала й замурзана, злазила з горища, пробиралася в кухню. Похапцем доївши якісь холодні залишки, тікала до школи. Матері було байдуже: вчиться вона  – чи ні, то дідусь раніше наставляв-просив: «Вчись, дитино, і тоді, як мене не стане». Сам він, один з небагатьох на все село, був грамотним: умів і читати, і писати. Дочок своїх навчив. А тепер хотів, щоб Катя теж навчалася.
Катруся ніколи не мала часу на безтурботний вітер в голові. Здавалося. подорослішала, як тільки народилася і зрозуміла, що нікому до неї не має діла. Батька не було і мати не хотіла про нього навіть говорити. Та   й дівчинка не дуже їй потрібна була. Не раз Катя чула, як та  плакалася: «Ото дурна, що не позбавилася, тепер маю клопіт – вдягай, взувай, годуй».
Не скиглила, не янчала, навіть,  коли  материні кавалери лапали за сідниці, а мати замість нагримати на тих п’янчуг, гримала на неї: «Чого ти тут крутиш задом перед ними?».  Та й «На!» ляпаса їй такого, що бідне дівча затоки летить, аж поки головою в стіл чи в стіну не стукнеться. Вся в синяках, а не плаче – мріє…  Мріє, як колись ненька скаже: «Вибач, дитино. Як добре, що ти в мене є».
Сільське жіноцтво з осторогою дивилося на Ганю, але не зачіпало. Перешіптувалися, що вона «доносить». Мала Катруся не дуже розуміла, що воно означає  – те «доносить»,  та відчувала, –  щось брудне і недобре.  Сторонилися не тільки матері, навіть з нею іншим дітям часто забороняли гратися...
        Не раз дідусь, сидячи на стільчику біля буржуйки, говорив їй: «Треба тобі, Катю, тікати звідси, бо тут, дитино, ти не будеш знати, що таке життя і що таке щастя… Тут тебе чекають одні муки… Як тільки помру, візьми мого кашкета… Не питай чому, просто візьми, потім зрозумієш, і тікай до міста. Старайся добратися до Києва.  Може знайдеш роботу яку, а може долю. Там є твоя рідна тітка Ксеня, молодша  сестра твоєї матері. Ще до твого народження твоя бабуся Уляна померла від сухот і Ганя 16-річну Ксану вигнала з дому, бо та, наче б то, відбивала її кавалерів… Я тоді був хворий, в шпиталі лежав… Ногу мені відрізали… Замість неї майже до коліна оцю дерев’яну маю. Не зміг я тоді заступитися за неї. Ксана, видно, образилась.  Не написала ні разу. А може то Ганя так каже, що не писала. Одне слово,  адреси її  не знаю. Може, чужі  люди тобі допоможуть її знайти. Скажеш тітці Ксені, що останнє моє прохання до неї: щоб не залишила тебе саму. Вона добра, не така, як Ганка. Та й мати твоя  іншою була. Все змінилося тоді, як почалася друга хвиля розкуркулювання. Землю відібрали, дві корови та коня забрали до колгоспу. Сусід наш  свою корівку заховав у лісі… Застрелили його…З хати нашої зробили клуб… І з церкви теж клуб зробили. Їх у селі аж п’ять відкрили. У кожної бригади був свій клуб… А нас поселили в оцю розвалюху. Мали з  іншими газдами до Сибіру вислати… Твоя баба Уляна важко хворіла, вже була при смерті, і Ганка, якось там подружившись… з тими, що з районного центру приїжджали, домовилася з ними… Нас відпустили… Може серед них і твій батько був… Не знаю. Тільки з тих пір Ганя моя як з ланцюга зірвалася. Їй 18 було, кров з молоком… Сказала, що ніколи не буде ні працювати, ні старатися щось мати, бо все в одну мить може накритися… Немає нічого в світі надійного…Я її десь там в душі розумію… Ми всі  таке пережили, що не дай Боже... Уляна моя теж не могла змиритися… Через те і померла… Усе, що мозолями було зароблене, пішло ніби в загальний казан колективізації, але потім щезло в чиїхось коморах… Лиш до корівок на колгоспний тік я ще довго ходив. Підгодовував їх, сердешних. Їм на нічийних харчах теж несолодко було… Проте, не дивлячись ні на що, Катрусю, треба… простити… Господь своїм катам прощав, то і нам треба… Тягар  непрощеного дуже важкий. Він, як камінь за пазухою, дитино, – плакав дідусь.
Це вже потім, через роки і роки, підручники історії скажуть, що у 30- ті роки ХХ століття були скалічені долі мільйонів і мільйонів людей.  Їх репресували як куркулів. Історики напишуть, що 5 січня 1930 р. з’явилася постанова ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації та заходи допомоги                колгоспному будівництву». Складовою   отої  колективізації було розкуркулення. Сам Сталін у виступі 27 грудня 1929 р. на конференції марксистів-аграрників заявив, що куркуля потрібно «ліквідувати як клас». Їх  позбавили навіть можливості вступу до колгоспів.  
На першому етапі відправили з України до концтаборів 15 тис. куркулів, а ще 30 – 35 тисяч готували до  Уралу, Сибіру, Казахстану. Божевілля офіційної лінії вищого політичного керівництва спонукало до аналогічних варварських ініціатив та брутальних дій місцевих партійних працівників і сільських активістів. Це призвело до непоправних трагедій…
Директивою уряду і наказом від 2 лютого 1930 року була намічена ще одна чимала група для переселення Бог його знає куди. Але ті регіони не були до цього підготовлені, тому 4 лютого кількість куркулів і членів їх сімей, намічених для переселення, була скорочена. Ось чому Ганці вдалося домовитися з приїжджими з району… Цього 18- річна Ганя не могла знати і її  використали…  Прикинувшись добрими до неї, наче «не депортували» сім’ю… Завербувавши, зробили юну дівчину донощицею, скалічили долю…
Маленька Катерина цього всього теж  не могла знати… Вона лише знала, що маму в селі не долюблюють, а дідуся хоч і  поважають, проте стороняться і його… А ще знала, що  своїм життям завдячує саме йому – своєму дідусеві. Не один раз він її рятував і від матері, яка лупцювала, і від голоду... Не залишав ні на мить саму. Разом з ним вона була,  коли він, підскакуючи на своїй дерев’яній нозі, картоплю вибирав, коли з іншими селянами траншеї копали, дзоти за селом будували…
Потім війна ще чорнішим крилом махнула над ними. Вже на четвертий день війни їхнє село було окуповане. Не допомогли ні окопи, ні дзоти…  У неї до цих пір перед очима стоїть картина, як усіх вбитих зносили до одної великої ями. Сморід від тих мертвих тіл  котився аж до пагорба. Потім ту яму назвуть братською могилою… Молодь зганяли у вагони і відправляли до Німеччини  на примусові роботи. Тих, хто тікав    розстрілювали, хати їхні палили. У селі залишилися одні малолітні діти та ще старі чи геть хворі… Мати часто пропадала з дому, десь переховувалася… Інколи казала, що йде до Польщі солі виміняти… Кордон з Польщею був відразу ж за селом.  Забирала єдину хлібину і на кілька днів, а то й тижнів зникала. А вони з дідом то сиділи в погребі, то під столом, поки стрілянина стихне. З дідової хати , що досі була клубом, німці зробили тимчасовий військовий  штаб. «Чи то я її не в тому місці побудував, чи то в недобру годину» –  бідкався старий.
А ще  у Каті в пам’яті добре закарбувалося, як одного разу її, опухлу від голоду,  дідусь виніс на руках у садок. Сам з вишень здирав клей, щоб дати їй хоч щось до рота, а вона сиділа на ослінчику біля похиленого обгорілого тину і байдуже дивилася на сонце, на спалену німцями сусідську хату.  Коли побачила, що по дорозі йдуть німецькі солдати, аж зблідла від страху. Угледівши її, один з них підійшов ближче, схопив за косу (вона у неї була довга- довга, темно- руса), вийняв ніж і, зареготавши,  відрізав при самій голові. Дівчинка тільки злякано дивилася на дідуся, який показував їй –«мовчи!» і боялася ворухнутися. Інший солдат дістав з кишені грудочку цукру, і тикнувши його їй до рук, погладив обстрижену голову. Потім, діставши з кишені невеличку світлину, показав дідусеві: «Майн кіндер». Дідусь казав, що на світлині була дівчинка років десяти дуже схожа на неї…
Щоб вижити, старий збирав і сушив «калачики», спориш, кропиву і з тої трухи робив  пляцки, що нагадували млинці. Ті були гіркими, проте вони їх їли разом з юшкою, звареною з широкого армійського паска, або запивали липовим чаєм без цукру. Був страшний період, але …вижили. Після Перемоги трішки стало легше. Дідусь дуже ослаб від того надривного кашлю, біля землі  вже поратися зовсім не міг, але і без діла сидіти не збирався. Він зі старого шмаття почав шити валянки. Спочатку собі і Катрусі, потім і сусіди стали замовляти. Мати сварила його за це, то він шив потайки, коли її не було вдома.
          А згодом в село майже щоночі стала приїжджати з районного центру машина-воронок.  Вона забирала людей у безвість. Ніхто не знав «чому», а тих, хто був дуже настирливим і цікавим, чекала така ж участь – пропадали безвісті. Серед люду поселився страх. Чи то може лише Каті було лячно?
Незабаром дідусь пішов у Вічність. Новий 1948-й рік Катерина вже зустрічала сама. Як їй тепер жити без нього?
Коли його не стало, дівчинка зробила так, як він радив: дідового кашкета відразу ж після похорону заховала, щоб мати не віддала якомусь своєму кавалеру, та й стала чекати кінця навчального року… Як же їй подобалося навчатися! Але один рік навчання до війни та два роки після  –   ото і вся її освіта… Лише своїй вчительці розказала, що хоче тікати. Та не стала відмовляти дівча. Навпаки, дала їй 10 карбованців (на той час то були великі гроші), тільки просила нікому ніколи про це не говорити. Вона дуже ризикувала, допомагаючи дівчинці, бо  у ці роки діяло встановлене ще до війни обмеження щодо колгоспників. Щоб влаштуватися на  роботу в іншому місці, селянин повинен був мати дозвіл та  відпускну довідку з колгоспу. Таке закріпачення продовжувалося аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.
 «А якщо тітки не знайдеш, повертайся до мене. Там, де троє їдять, і четвертій щось перепаде» – говорила вчителька, погладжуючи Катрусині кучері.
Після дідових сороковин Катруся наважилася тікати. Ще зорі любувалися в п’ятому океані, а дівчина вже зібрала собі торбинку з харчами, зав’язалася у тернову хустину, що потайки взяла у мами, дістала того захованого картуза і подалася пішки за п’ять кілометрів до районного центру, щоб встигнути на ранішній рейс до області, а там до столиці. Страх і радість змішалися в серці, наповнили душу: «Що там мене чекає попереду? Гірше, як тут, –  не буде!»
Вже в автобусі, розглядаючи кашкета, відчула, що там всередині щось є. Надірвавши підкладку, побачила пожовклий аркуш паперу. Тремтячими руками розгорнула – метрика - свідоцтво про її народження, лист, а в ньому –   три карбованці. «Катю, ти дівчинка добра і роботяща, куди б тебе доля не закинула, пам’ятай, що я завжди з тобою. Молитимусь з неба, буду тобі за ангела, але і ти мене не підведи – будь чесною, ніякої роботи не цурайся, тоді і добрі люди зустрінуться, і допоможуть тобі… Матір прости, не тримай на неї зла.. Видно так судилося… Метрику і гроші сховай і нікому не показуй. Гроші дуже економ, бо не знаєш, коли інші ще заробиш…  Як приїдеш на кінцеву станцію, запитай у буфеті, чи не потрібна їм посудомийка. Скажи, що в тебе всі родичі померли, проси щоб взяли хоч на перших порах. Погоджуйся за будь-яку плату. А якщо не знайдеш нічого –  просись на роботу в притулок для сиріт».
Сльози тихенько котяться з дівочих очей, автобус колише сум і надію… За вікном сонечко встигло перекотитися через всю голубу таріль неба і сховалося за обрій. Вже знову місяць обнімається з ясною зорею, незабаром столиця прийме її в свої обійми. Якими вони будуть, ті обійми?  Їй всього п'ятнадцять років і вона залишилася один на один з безмежним світом. Чи пригорне він її до свого серця, чи крихкий розіб’ється ворожими осколками і знову ранитиме її?
Коли ступила на столичну бруківку, серденько затріпотіло, як пташечка в клітці. Все для неї нове, красиве та незнане. Вуличні ліхтарі  підморгують, будинки з усміхненими вікнами здаються палацами, а над ними молоденький місяць ріжки показав. Завмер весь світ в очікуванні казки.
 Та їй не можна милуватися нічним небом, усміхненими будинками, треба йти до буфету, поки не закрили.
На щастя, в цей вечір у буфеті працювала п’ятдесятирічна пишнотіла бездітна Зіна. Вона з цікавістю глянула на дівча.
Скільки ж тобі років, сиротинко?
Майже шістнадцять.
Завтра тебе до директора відведу, скажу, що племінниця з села. Але йому говорити будемо, що тобі  вже є 16, бо інакше на роботу не візьме.
     Щастю дівчинки не було меж. «Дідусь, видно, таки зі мною» –  усміхалася вона, падаючи в обійми незвично чистого ліжка тітки Зіни, яка вирішила приютити її в своїй 10-метровій кімнаті у підвалі напівзруйнованого будинку. «Поживеш у мене тимчасово, поки на ноги станеш! – обійняла її за плечі чуйна жінка.
                   Директором райторгу виявився молодий симпатичний чоловік. Він дозволив Зіні взяти собі помічницю, бо ж та давно у нього про це просила. Тим директором був товариш її Павлика. Одного разу вони випадково зустрілися з ними на Хрещатику. Павлик відразу ж звернув на неї увагу, взяв під свою опіку і більше не відпустив, бо п’янке шалене почуття їх обох накрило з головою... Через два роки вони побралися. Скільки то Попелюшок про таке щастя лиш мріяли?
Коли Катерина тільки приїхала  до столиці, старий дзвін ще  журно гудів по скаліченому місту. Попід попелом руїн  кричали школи, лікарні, палаци культури. Багато  людей змушені були жити у землянках, підвалах, зруйнованих будинках... Люд не мав їжі, одягу, взуття, білизни. Здавалось, відродження господарства – справа багатьох десятиліть.  Проте десь взялася така шалена міць у голодного люду, що пройняла усе живе і прикувала до себе очі всього світу.  Дуже швидко піднялися з руїн і попелу та розправили крила спалені міста і села.
Катерина мала щастя бути в епіцентрі цих подій. Пишалася тим, що її Павлик у відбудові грав не останню скрипку, був інженером – будівельником.
                   Свекор Каті працював в архітекторській групі. Свого часу (в 1939 – 1940 роках) був причетний до побудови гуманітарного корпусу університету ім. Т.Г. Шевченка (нинішній будинок бібліотеки ім. М. Максимовича, що на вул. Володимирській).

                   Проте її щастя із нещастям десь поруч попідручки ходять…  Уже три роки живуть, а діток Бог так і не посилає… Могли і квартиру більшу отримати, якби мали дітей. Свекруха не раз радила усиновити, але Катя не спішила – хотіла свою дитинку від Павлика. Хотіла його дитинку!

Коли опівдні Павлик пішов зустрічати гостей, у Катерини вже все було готове. На плиті парувала картопелька та дотушковувалася капуста. Столи накриті: випивка, закуска, запашний узвар… Усе гарно сервіровано, не гірше, ніж у ресторані. А ось  і гості на поріг. Оглянули нову квартиру… Хоча що там ще оглядати: одне залізне ліжко та шафа саморобна    ото і все меблювання. Правда, в кухні є все необхідне. Вийшли на балкон. Як же гарно і радісно дивитися з висоти п’ятого поверху на новобудови. Полюбувалися весняним сніжним Києвом і Катерина запросила всіх до столу, а сама метнулася в кухню за сільничкою та березовим соком.
                   Вона зі свого нелегкого дитинства винесла відразу до алкоголю і намагалася спиртного не брати в руки. Це не так то й просто зробити, як здається на перший погляд.
                             Спочатку все ніби йшло тихо і мирно: першого келишка випили  за упокій  товариша Сталіна. Катерина лиш пригубила чарку. Потім за новосілля  –   вона лише березовий сік пила… Третій келишок був за іменинника.  
Е ні, Катерино,  годі нам голову дурити зі своїм соком, – взяла руки в боки чоловікова старша сестра Ніна. –  За любого чоловіка п’ють навіть  хворі, а ти ж у нас не хвора. Хіба твій Павло не заслуговує, щоб ти випила за нього?  Ще й як заслуговує! Такого чоловіка на руках носити треба. Так що – наливай!
Я Павлика дуже ціную. І він це знає, але горілки я пити не буду!
Будеш! Або ти вип’єш, або я її тобі зараз за пазуху виллю.
Можете вилити і цей келишок,  і всю пляшку, а пити я не буду.
То де ти її таку вискіпав? Ні родити не може, ні пити не хоче, – приєдналася і свекруха.
          Очі – озерця Каті наповнилися росою, ось – ось бризнуть фонтаном сліз… Мовчки опустила голову, щоб ніхто не побачив.  Ніна вправно підбігла до неї і хлюп келишок горілки бідоласі за пазуху. Катерина підняла очі на Павла. Він єдиний знав усе про її нелегке дитинство. Той підскочив до сестри, запізно схопивши її за руку.
Ніно, давав тобі батько пасків за твою дурість, але видно, що мало вони тобі допомогли. Хочеш, щоб я тобі добавив?
Тю, дурний, то ж ми пожартували.
Так жартувати будеш вдома. А моєї жінки не смій чіпати, Ясно?
–     Якщо ти знаєш тільки свою жінку і вже  рідня тобі – не рідня, то ми  більше й сюди ногою не ступимо, – схопилася з-за столу свекруха.
          Катерина теж встала. Вона вже жаліла, що не випила. Може тоді обійшлося б без скандалу… Свекор смикнув її за руку, посадив на місце, грізно блимнув на свою жінку.
–  Марусько, сядь і закрий рота! І ти, Нінко, теж прикуси язика!
          Свекруха завжди у нього була Марія Яківна, проте, коли вона переходила межу людяності щодо інших, він їй одним-єдиним словом нагадував,  яке у неї самої коріння. І та враз меншала в розмірах, нишкла…
          Свекор подивився на сина. «Добре, що вони ще і про це не знають, –  говорив його погляд. Павло вдячно схилив голову. Тільки вони з батьком знали, що Павла перед одруженням попередили: «Женишся на внучці куркуля – поставиш хрест на своїй кар’єрі. Вибирай, щоб потім не жалів». Павло не мав сумніву – вибрав Катерину. Про ризик знали обоє. Добре пам’ятали про гучні розслідування та беріївські катування своїх колег та знайомих  професорів університету. Пізніше саме це стане причиною, що Павла не візьмуть на будову Київського метрополітену.
          І хоч батько з розумінням і навіть з повагою сприйняв таке рішення свого сина,  жінкам вирішили нічого не говорити. Навіть Катерина про це не знала.

–  А ти, дитино, на них не ображайся, вони обоє в мене швидкі на язика і тугі на думку, –  повернувся  батько до невістки. – Але добрі… тобі онде бачиш пакунок привезли. Розгорни його.
          Катерина не знала, що їй сказати, що робити. Слухняно взяла пакунок, розгорнула. Там були різнокольорові вовняні в’язані шкарпетки. Великі і малесенькі.
Бачиш, це вони тобі приготували, щоб ти не мерзла в ноги на роботі. Ти ж цілими днями на тому цементі стоїш. А ці малесенькі внучаткові, бо надіються, що у вас все владнається і буде дитинка. Що там тобі лікарі сказали?
          Свекор переводив розмову в інше русло, щоб примирити всіх. Катерина з вдячністю подивилася на нього. Потім перевела погляд на свекруху.
Дякую за шкарпетки.  А лікарі сказали, що потрібно буде робити дві - три операції.
Може, вам краще взяти та й всиновити дитинку? Он скільки сиріт по війні залишилося,  – знову обізвалася Ніна.
                    Павло, мабуть, тільки і чекав, щоб вона відкрила рота.
Знаєте що, рідня? Хватить нас вчити жити! Ми якось самі розберемося, що нам робити! А якщо треба буде твоя порада, тоді тебе спитаємо, ясно?
Мені вже давно ясно, що ти проміняв нас всіх на цю шмаркачку безрідну. То тільки батько наш ще сліпий і щось там пробує полатати в наших стосунках. Вставай, нам нема чого тут більше робити, – штовхнула вона в плечі свого чоловіка,  гримнула дверима і вийшла на вулицю.
                    Вітер непорозуміння знов задув зі всіх сторін.
Сиди, Миколо! Вона охолоне і сама повернеться, –  обізвався  до нього свекор.
Свекруха сиділа з опущеною головою, мовчала. Катерина сьорбнула носом. Вона відчувала себе винною у цьому скандалі і не знала як його залагодити.
Павлику, я піду за нею.
Ні, піду я. Хоч вона того не варта… Піду, поговоримо…
                    Павло пішов наодинці порозмовляти з сестрою, а Катерина легенько торкнулася рукою до плеча свекрухи.
–  Мамо, я не хотіла, щоб так сталося…  Давайте поговоримо і ми…


ГЛАВА 2


          На вулиці досушувався останній тиждень літечка. Катерина святкова і поважна, сиділа біля відкритого балкону, милувалася чоловіком, що читав газету.
Буває так, що коштовна перлина випадково потрапить в болото, покриється ним і сама, але коли її омиє вода, вона знову переливається на сонці всіма барвами. Так і Катерина: вирвавшись із полону брудних обставин життя,  в столиці відродилася. Знайшла своє місце серед людей, своє кохання.
          Сива пелена, що ховала її спогади, упала і спливло те, що намагалася забути. Закарбовані шрами на серці ожили на мить і заболіли…
Вони з Павликом все-таки усиновили дитинку. Узяли трирічного хлопчика. А коли йому виповнилося 5 років, то Катерина, на подив усім, завагітніла і у них народилася двійня. Троє синів! У їхньому помешканні росло триголове щастя, дихало на повні груди, дзвеніло дитячим сміхом. Стрімко летіли дні і ночі, ховалися за обрієм роки. Уже і діти підросли,  пішли до школи.
          Своє гірке дитинство намагалася не згадувати, і воно, здавалося, відступило у тінь, вже мовчало, не тиснуло попід груди.
          Влітку у вихідні дні часто усією родиною гуляли  Хрещатиком, сиділи під молоденькими каштанами, годували з рук голубів. Одного разу на тому ж таки Хрещатику вони зустріли Катину землячку Олену.
Катю, ти жива?
Як бачиш…
Твоя мати казала…
Що я померла?   сумно усміхнулася жінка і подумала: «Я для неї і не народжувалася, видно».  
Обоє зніяковіли.
Твоя мати геть скалічіла, вже від зими не виходить навіть з хати. Хоч ту розвалину і хатою вже не можна назвати. Вона вечорами виє так, що слухати не можна…  Ти ж знаєш, її в селі не дуже люблять… Але сусіди часом щось заносять їй поїсти, щоб не чути того виття… А ти, бачу, живеш добре…
                   Знову у Катиному серці зустрілися  печаль із журбою. Спогади, засіявши багато протиріч, спотикаючись, стрибнули у минуле, заклекотали у грудях гіркотою. Видно, Господь по своєму життєвому циферблату виплатив і її матері плату. Мабуть, заслужила… Але від цього не ставало легше… Серце розбилося в друзки. Не може ні їсти, ні спати… »Там у селі мати-каліка… Самотня виє вечорами…».
          Павло бачив, як страждання спивають останні соки із дружини. Заглянувши у її глибокі очі, сказав:
Їдь, подивишся, що там можна зробити… Не знайдеш виходу – забереш сюди.
          У місті вже погасли вогні у вікнах та Катя немогла більше чекати, швиденько зібрала валізу та й на потяг. Потім автобус, задихаючись від літньої спеки і пилюки, перетасовував її з іншими людьми, а вона все теребила слова, підбираючи ті, що мала сказати жінці, яка її народила…  
                             Приїхала. А ось і хата-розвалюха. Прадавня, наче світ. Здається, присіла навпочіпки, ще й схилилася на тин. Замість даху – солома погнила, зчорнілі сніпки. Малесенькі заплакані віконця скривилися, дивлячись на брудні горшки, що примостилися  біля призьби. Катю, видно,  впізнали: усміхнулися, блиснули промінчиком… Нахилився явір, помахав над нею віттям, щоб прогнати спеку. Підморгнули та кивнули зеленим чубчиком, замість привітання, спориші, запахла м’ята… Все раділо її приїзду.
                   Катерина відчинила двері до хати і жахнулася від смороду, який відразу вдарив у ніс. Аж в очах защіпало. Несло якоюсь перестояною бражкою, мишаками, нечистотами, запущеністю… Зі стелі звисало павутиння, попід закопченими, заплаканими стінами стояли відра, полумиски, черепки наповнені брудною водою – видно стеля протікає. Посеред кімнати, яка колись Каті здавалася великою, стояло ліжко. Там у брудному шматті щось закашляло, заворушилося…
Що, злодійко, повернулася? Ще не все у мене вкрала?
  Добрий день, мамо. То я – Катерина.
То я ж бачу, що ти приперлася знов щось вкрасти.
А що я у вас крала, мамо? – Катерина з усіх сил намагалася стримати емоції.
Хустку ти у мене вкрала та й життя теж…
Я вам її назад привезла, а ще три в придачу. –  Жінка дістала з валізи ту тернову давню хустину і ще три гарні, нові, квітчасті: білу, чорну та бурякову.
Нащо мені тепер твої хустки? Я вже навіть з хати не виходжу. Горілки привезла?
Хіба вам можна горілку, Ви ж хворієте?
То мої найліпші ліки. А ти що від мене хочеш?
Хочу, щоб ви були здорові та щасливі, мамо.
Маєш мене за дурну? Чи думаєш, що я народилася тільки вчора? Я цей світ добре знаю. Помститися хочеш?
 Дідусь навчив мене прощати. Я давно ні на кого не тримаю зла.
І за це я маю бити тобі поклони? Ти вмієш прощати, а я – ні! Ви всі у мене життя вкрали. Я вам цього не прощу!
                   У Катерини від безсилля перед цією вічною нелюбов’ю опустилися руки. Сум, як дощова хмара, накрив її знову. День став схожий на ніч. З кутків вилізли всі сумніви й протиріччя. Щоб якось дати лад почуттям, Катерина взялася розпалювати плиту – потрібно нагріти води і помити матір.
Що це ти робиш? Може хоч їсти привезла щось?
Привезла, мамо. Зараз розігрію. Та й води нагрію, щоб вас помити.
Нащо це мене мити? Я ще не померла.
Вас треба до лікарні відвезти.
Кому я там потрібна у тій лікарні? Вони мене всі ненавидять.
Може і ненавиділи, але то все у минулому…
Тільки от не згадуй мені нічого про минуле… Не зачіпай мої незагоєні рани. Я і так дійшла вже до краю. Ти приїхала роз’ятрити знову мені душу? Їдь собі, звідки приїхала!
Та кому ті спогади потрібні, мамо? І хто смертний може бути  бездоганний? Усі ми грішні. А приїхала я, бо не можу покинути Вас  напризволяще…
Ти думаєш, що від твого приїзду комусь буде краще?
Відвезу вас до лікарні, підлікують вас там, а тоді заберу до себе в Київ.
                   Мати бурчала, матюкалася, слала всім прокляття, а Катерина мовчки поралася в хаті. Повиносила все на вулицю сушитися.  Матір теж вивела під руки та посадила у садку на пеньок. Знайшла у комірчині сухе вапно, розвела його водою і вже невдовзі білила хатину, потім змастила свіжою глиною земляну підлогу, повимивала вікна, горшки… Покупати матір не вдалося: та пручалася, била дочку по руках, розливала воду…
                   Уже вечірня тінь здавила груди, а вони з матір’ю злагоди так і не знайшли. Хижою звірюкою шматували душу думки: «Що його робити?».  Вирішила Катерина зачекати до ранку, а вранці в колгоспі попросить коней, щоб відвезти матір до лікарні.
          Пізно увечері мати стала жалітися на печію і Катя колотила їй соду з оцтом, гладила по голові, а та кляла весь світ та плювалася на неї…
Коли вже ніч зовсім насупила брови, Катерина постелила свитку на печі.  Лягла там, бо ліжко було лиш одне – для матері, а у лавки погнили від вогкості ніжки. Було і твердо, і незручно, проте натруджена жінка заснула вмить. Розбудили її перші півні. Мати не спала, проте говорити не хотіла. Катя приготувала сніданок, знову загріла воду. «Може хоч сьогодні зможу помити її… А – ні, то й так повезу в лікарню».
                    Матір за столом була мовчазною. Після сніданку дозволила себе роздягнути, помити. Одягла нову, привезену Катрусею білизну. Вже не матюкалася, не проклинала. Не заперечувала, щоб дочка пішла за кіньми. Аж дивно Каті стало… Пішла попросила сусідку, щоб та наглянула за матір’ю, поки вона приїде з возом, бо ж дуже дивно та себе веде.
Доброго ранку, тітко Ганко.  Маєте гостю?
Маю, –  зітхнула та. – Хоче мене забрати до себе у Київ.
Поїдете?
–    Нізащо!
Боїтесь хату свою покину?
Еге ж, боюся! Ксеню, добре, що ти зайшла. Може в тебе є свіжа трутка для мишей? Катька вимастила хату, а тепер треба ще мишей повитравлювати. Я то маю той яд, але він давній. Може і не подіяти. Подайно мені он того фартуха, що на дверях зачеплений, бо не дотягнуся сама…
                    Сусідка подала  брудного заяложеного фартуха, дивуючись, нащо Ганці той фартух на постелі?
Хай-но приїде Катя, то я тоді подивлюся за тою труткою. Якщо знайду, то дам їй свіжу.
А ти що, збираєшся її тут чекати?
Вона просила побути з вами.
Боїться, щоб я від неї не втекла? Куди я з тими опухлими ногами втечу? Ото вже міські у неї викрутаси в голові. Йди, Ксеню, не видумуй. У тебе роботи по вуха.
Добре, тітко. Піду хоч борщ доварю, а тоді знову прийду до вас.
                   Тільки зачинилися двері за сусідкою, як Ганка, порившись в кишені фартуха, дістала якийсь згорточок із зерном. Боязко оглянулась на вікна.  Спішила, не хотіла мати свідків. Дотягнулася до столу, взяла  кварту з водою. Кинувши до рота жменьку тих зернят, швидко запила. Таке противне, аж  скривилась,  зубами заскреготала, проте вкинула слідом іще жменьку. З жалем подивилася на останні зернятка, що посипались додолу… Допивши всю воду, лягла, склала руки… На обличчі оскал: встигла!
                             За мить їй стало жарко.  Ганка відчувала, як чорніє і гусне її кров.  Різкий біль в животі дер кишки на шматки. А потім насунулась тінь, пробила в серці холодну чорну яму і стала душити за горло. Не було чим дихати. Погляд обмілів, перед очима все розпливлося.  По кутках виросли тіні і сміялися з її мук. І раптом серед них вона не стільки побачила, як відчула Його присутність. Він не сміявся. У погляді світилося співчуття. Їй стало так прикро! Хотіла завити востаннє, та з горла вирвалася лиш піна і незрозумілий хрип. Кволі руки намагалися зірвати сорочку… Захотілося впасти на холодну землю. Ганка з останніх сил скинула ноги, впала біля постелі, нігтями впилася у ту свіжопобілену глиняну м’якоть, схилилась лобом до її прохолоди… Надщерблений світ дивився у вікно на ті муки, запізнілі поклони, тремтів сонячним світлом: «Поклала на олтар те, що сама створила». Ганка хотіла дотягнутися і торкнутися до того, хто співчував. Сказати лиш йому і більш нікому: «Господи, прости!»
          Та з грудей тільки хрип виходить. «Так не почує. Напишу», – майнула думка. Жінка, тримаючись за ту ниточку свідомості, стала на коліна, нігтями дерла по глині «Прост…». Не дописала, не стало більше сили… Жах підсилив біль і скував тіло. Погляд закам’янів. Життя по крапельці стікало в землю. Проте в останню мить вона відчула, що ТОЙ, хто був поруч і співчував, і розумів і простив.  Ганка усміхнулася. Тіло витягнулося і… ослаблене відпустило останній подих…
                   Повернувшись з кіньми та возом, Катерина побачила, як  з хати виходить перелякана Ксеня.
Катю, мати твоя отруїлась. Зерном, що для мишей…
                             Катя кинулась до хати. З жахом дивилася на посиніле тіло матері на долівці, нашкрябане  на землі пазурами «Прост…».
                             Піп відмовився відспівувати самогубцю і Катя цілу ніч молилася сама за неї. Молилася, як уміла, але так щиро, як учив її дідусь.
          Похоронили її на третій день. Зранку знявся вітер, нагнав хмари і небо розкололося надвоє: по одну сторону пагорба заплакало дощем, а на цвинтарі, над могилою – сонце сміялося. Люди дивувалися, гадаючи на всі лади,  що це значить…
                    Похорон був невеличкий: прийшли сусіди, були і ті, котрі хотіли  підтримати у горі Катерину, а не попрощатися з покійницею, але були і ті, що прийшли простити небіжчицю...  Могилу виділили біля самого рова, при дорозі, бо ж самогубця.  Як жила подалі від людей, так і по смерті лишилась на окраїні. Катерина, яка ніколи не плакала в дитинстві, тепер вмивалася сльозами біля того горбочка землі і ніхто не міг їй зарадити...
                    Таке життя…Катерина зітхнула, проганяючи недоречні спогади.
Сьогодні день народження її синочків – близнюків Сашка і Сергія.  Вони давно вже були одружені, мали свої сім’ї, свої помешкання, але іменини святкували завжди разом  у батьківських стінах. Бо ж як  рідним розділитися між іменинниками?
     Павло її дуже радів, що дочекався таки потрійного свята: іменини синів і  на додачу вчора теленовини підтвердили – 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної ради України прийнято Постанову та Акт проголошення незалежності України.
     Чоловіка переповнювала радість! Дочекались! А Катерина, дивлячись на нього, такого піднесеного й щасливого, тихенько раділа за коханого, за дітей. Вона чомусь не дуже довіряла перемінам. Смутно відчувала, як виповзають зі щілин замкнуті у минулому страхи. Радикальні переміни завжди несуть радикальні випробовування. Катерина їх боялася, як вогню. І не так за себе, як за дітей. Правда, дітьми вони залишалися лише для неї. Михасеві вже 45 і він вельмишановний Михайло Павлович. Сашко і Сергійко сьогодні відзначатимуть свої 40- річчя…Скромно, для годиться,  бо такі дати в нас святкувати не прийнято… Гордість наповнювала материнське серце: всі троє синів пішли батьківською стежкою стали будівельниками. Жартували, що їм треба виправляти архітектурний стиль «сталінський ампір» епохи «репресансу». Катерина  з Павлом раділи, що після смерті Сталіна можна було вже жартувати на цю тему.
     У свої ювілеї сини хотіли підсумувати прожите. «Хлопчики мої, коли ж ті роки пролетіли! Я ж, здається, ще навіть і не жила, а ви вже свої підсумки збираєтесь переглядати», – подумки розмовляла з ними. У кожного вони свої… У них з Павликом троє синів і п’ятеро люблячих онуків… Ото і всі підсумки. І хіба цього замало для щастя?
     Щаслива Катерина  тоді ще не знала, що за ту проголошену незалежність українському народу прийдеться ще не раз заплатити кров*ю. що більш, як через два десятиліття після прийняття  Акту незалежності її онуки будуть в епіцентрі Революції Гідності і що їхні імена будуть записані у Книгу Вічності на тиждень раніше, ніж її…