пʼятницю, 3 червня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ. ЧАЙКА, оповідання


Валерій ТЕРЗІ

ЧАЙКА

Знову плаче душа,
ні, не плаче –
тихесенько скиглить,
мов загублена чаєчка
десь у степах
прагне знову дістатись
до берега свого морського...

Є морські чайки, що літають над морською хвилею, річкові, що ладнають свої гнізда на річкових островах. Говорять, що бувають і степові чайки. А я бачив чайку над містом. Наче ні річки, ні моря поблизу немає, а чайка летить, відбилася від своїх берегів, заблукала, одна, без гурту, без пари. І тільки чути тужливі поодинокі викрики розпачу.

Вона від самого свого народження була не така, як усі, бо мала два імені – Лєна і Леся. Коли з`явилася на світ, її ласкаво називали Лєною, а коли батько пішов одержувати перший її документ, то записав Лесею. Отак і відгукувалася все життя на два імені. Але ж наука стверджує, що два імені це дві сутності людини, як правило, діаметрально протилежні. З таким розривом особистості людина нормально жити не може, вона мучиться і страждає.
Ще й до того ж, вона не знала, що була не бажаною дитиною. Коли її старшій сестрі Натальї було три роки, мати завагітніла і хотіла позбутися цієї вагітності, не від доброго життя, бо не було кватири, мізерні зарплати, до дитсадочка спробуй ще добийся – місць не всім вистачало. Отоді ухопила, наповнену водою, виварку і таскала двором поперед себе. Допомогло, а місяців через два виявилося, що вона таки вагітна. Як же ж так? Буває, – сказали лікарі. Мало бути двійко діток, одне загинуло, а інше вижило. У маминому роду і бабуся, і  прабабця мали близнюків.
Уже коли навчалася в медучилищі, призналася батькові, що десь у неї має бути сестричка-близнючка, що вона за нею сумує. Мусив батько, як майбутній медсестрі, розповісти Лесі правду. Подивилася вона на нього сумно-осудливо і нічого не відповіла.
Коли ходила до сьомого класу, привіз батько зі своєї батьківщини, Ізмаїлу, маленьке щеня – японського пінчера. Не отієї породи, що тонесенькі криві ніжки і булькаті очі, а справжню овчарочку, тільки в мініатюрі, кольору кави з молоком. Пам`ятаєте, тоді носили жінки на пальтах такі норкові коміри. Через це і назвали ту собачку Норкою. Вона й стала справжньою подругою для обох сестричок. Прожила в сім`ї тринадцять років. Дуже розумною була, тільки що не говорила.
Захотілося дівчатам, щоб були у Норки цуценята, вони й попросили батька, щоб спарував її із сусідським хлопчиком. Він таємно від матері за будинком і звів Норку із кавалером. А була зима, собачка мало гуляла на вулиці, а коли прийшов час, то виявилося, що цуценята приросли, і сучка ніяк не могла розродитися. Леся, разом із сестрою, однесли її до ветеринарної клініки. Здивувався ветеринар, бо, бач, робив таку операцію овчарці, і та не вижила. Але Леся розплакалася, і лікар таки зробив Норці кесарів розтин. Увечері, коли батько повернувся з роботи, то застав усю сім`ю вдома. Дружина сиділа в кріслі, а на руках у неї лежала ця мініатюрна овчарка, уся перебинтована, і ледь-ледь поворухнула хвостиком. То вона так раділа батькові. А мати сказала:
– Убивця прийшов.
Дівчата, студентки медучилища, по черзі робили собачці ін’єкції антибіотиків, самі не їли мандарини, а вичавлювали з них сік і давали хворій… На диво собака вижила, бо так потрібно було.
Після закінчення училища Леся працювала медсестрою у міському відділенні реанімації і дуже цим пишалася. Якось після добової зміни повернулася додому, поставила чайник із водою на плиту, а сама прилягла полежати і заснула. Вода закипіла і загасила вогонь, газ пішов у квартиру. Норка була вже старенькою і важкою, вискакувати на диван не могла, потрібно було її туди піднімати. Але цього разу вона самостійно вискочила і почала будити Лесю. Дякуючи собаці, вона залишилася ще живою. Мабуть, Господь передумав її забирати до Себе, бо не зазнала вона ще ні любові, ні радості материнства.

А любов, вона – зла, не забарилася. Закохалася дівчина по самі вуха. Батьки бачили цього жениха наскрізь, та хіба ж її відговориш?
Мій Віталік, мій Віталік!”
Зателефонував Віталій двадцять п’ятого травня увечері Лесиним батькам, що завіз молоду дружину до пологового. І молилися вони, доки серед ночі не прибіг він сам і не повідомив, що без ніяких ускладнень народилася дівчинка. Усі були щасливими до нестями, а найбільше – Леся. У своєму нотатнику вона зробила запис:
25 травня. Нам один деньок. Волосся густе і темне. Очі сіро-сині. Дуже гарненька. На першому годуванні спала, На другому - я не могла відірвати її від цицьки, а потім лежала і розглядала мене. Такий усвідомлений погляд. Моя маленька копія. Дуже схожа на Віталіка. Так само морщиться, коли спить, такі ж губки і підборіддя. Моя лапочка. Вночі плакала. Я почала гладити її по голові і чесати за вушком, одразу ж замовкла. Хіба не в тата!”
Дитину назвали, за порадою діда, Анастасією. Красиво! Вона росла здоровою, а батьки і дід з бабкою  були щасливими. І ось новий запис у Лесиному щоденнику:
21 липня. Давно не писала тут, видалася вільна хвилинка. Ми вже всім посмішки роздаємо і, коли є настрій, агукаємо. За два місяці Настя виросла на 8 сантиметрів і додала у вазі 1 кг 700 гр. Дуже любить товариство, щоб всі розмовляли із нею. Стежить очима за предметами, дивиться на яскраві брязкальця.
Восьмого липня охрестили її в церкві. Діток, крім Насті, не було, вся увага належала тільки їй. У храмі поводила себе добре, не плакала, а розглядала все навколо. Вдома у цей день проспала до самого вечора.
16 липня ми всім сімейством пішли до батьків. Це був наш перший далекий вихід. Дід Валера подарував Насті картину з кораблем на море, яка дуже сподобалася татові Віталіку. А самому папі дід подарував дуже красивий келих для пива. Бабуся Рая подарувала Насті хустку чудову. Усі залишилися дуже задоволеними.”
А час летить швидко, не для кого це не секрет. Ось Настя прийняла перше причастя. Її усі так люблять, так люблять, що вона стає дуже вередливою. У Лесі закінчилася декретна відпустка, пора виходити на роботу. Тато Віталік працює охоронцем на прохідній заводу, а дід залишився без роботи. Хто ж доглядатиме за дитиною? Звичайно ж, що дід.
А був двохтисячний рік, важке життя. Дід без грошей, на проїзд навіть не було. Ходив пішки за п’ять кілометрів. Леся виходила на роботу на цілу добу. Отоді Анастасія і витворяла з дідом, що сама хотіла. Пізніше, коли студенти цікавилися дідовою онучкою, розповідав:
– Це як персонаж із американського фільму жахів, – карлик-убивця, – він. не перебільшував.
Приспить дитину, а у ванні повно підгузників та іншої дитячої білизни, дід перепере, на вулиці пересушить, перепрасує і стопочками поскладає, щоб Лесі, коли повернеться із роботи, було менше клопоту хоч із цим.
Отут дід і побачив хто є хто. Віталій і за холодну воду не брався. Графік роботи теж мав такий, як і Леся – доба через троє. Але вдома не затримувався. Все лягало на плечі Лесі. Любив гарно поїсти і пивко. Принесе ковбаси, поріже її, з цибулею стушкує у томаті, поїсть гарненько, залишки складе у банку і забирає із собою. А дід тільки облизується. Він без грошей, недопалки під деревами піднімав, обкручував чистим папером і докурював. Віталій знав, що дід приходить до них пішки, але ніколи не давав навіть гривні на проїзд.
Поближче познайомився дід і зі свахою. Жила недалеко. Приїде на велосипеді, майне на кухню, повихвачує із супу, що Леся залишила чоловікові й дідові, усі кусочки курятини до своєї баночки, доллє супом і їде собі. Хтось із читачів може дорікнути в цьому місці авторові, що так не буває. Присягаюся, що написано з натури. Поняньчити дитину? А навіщо вона їй? Колись свого часу теж на діда залишила свого маленького Вітальку.
Якось Леся зателефонувала дідові, що Віталіку дуже потрібна його допомога. Прийшов пішки до них. У чому справа. А Віталька домовився продати з дерева абрикоси, то треба їх зібрати. Приставили драбину – лізь, діду! А що маєш робити? Узяв відро, поліз. А Віталік ходить унизу – командує. Оце вже було через край. Дід зібрав фрукти, а потім висказав зятькові усе, що про нього думав. Обурився Віталічок і невдовзі влаштував донечку до дитячого садка. Закінчилися дідові ходіння по мукам.
Не затрималася в тому дворі і Леся. Коли дитині було чотири роки, вона повернулася під батьківський дах. Через пару років вийшла заміж удруге за хорошого хлопця Олександра, який працював водієм на хлібозаводі і розвозив хліб. Леся сміялася, що на даний період її девізом були слова: “Не так добре з чоловіком, як погано без нього”. Найняли собі окрему квартиру.
Леся пропрацювала у відділенні реанімації тринадцять років. А там рік стажу зараховується за два, і тому вона оформила пенсію по вислузі і пішла працювати в "оптику".  Це для того, щоб якось легше прожити, бо той аліментів не платив. Батьки, як могли, допомагали  їй, але ж...
Вона якось узимку помила голову, недосушила її й вийшла без головного убору на мороз. Заробила менінгіт і задавнила його. Підскочить температура, вночі зіб"є її, щось сама собі прокапає, а вранці на роботу, бо дуже нею дорожила. Анастасія ходила вже до сьомого класу.
Можна тільки здогадуватися про те, що Леся знала, що вона потихеньку пригасає. І не хотіла, щоб Олександр бачив її такою, тому нічого йому не пояснила і вирішила переїхати на іншу квартиру, але уже без нього. Попросила батьків, щоб не розголошували її адреси. Квартиру знайшла зовсім поруч із ними, щоб Анастасія після уроків приходила до діда з бабцею. Але Олександр її розшукував.
Після роботи вона заходила, батько заварював їй кави, а коли вона йшла до себе, мати клала до її сумки пакет із якоюсь їжею, чи то із котлетами, чи з чимось іншим – цукерками, печивом чи яблуками. Того вечора, а це було одинадцятого січня у п’ятницю,  вона теж зайшла, сіла собі на дивані, і доки батько заварював каву, похилилася на подушку. Дід побачив, що в неї синець на лобі. Почав розпитувати – впала на роботі.
Довелося провести Лесю до її квартири. Він уклав свою дитину в ліжко і вирішив трохи прибрати. Потім повернувся до себе, підсмажив курячої печінки і повернувся назад. Серце заходилося від болю за дочку. Вона почала марити. Їй ставало гірше. Напоїв її знеболювальним, і Леся заснула. Коли прокинулася, то він запропонував їй печінки. Як же ж дід зрадів, коли вона трохи поїла! Пізніше лікарі пояснили батькові, що в неї були нелюдські головні болі. Яким характером потрібно було володіти, щоб не показувати цього і не лякати батька!..
Наступного дня їй зробилося гірше. Викликав швидку, але Леся відмовилася їхати до лікарні. Цю ніч дід провів у її квартирі, Анастасія ночувала з бабусею. У неділю разом із лікарем швидкої попід руки майже силоміць спустили Лесю з третього поверху до машини швидкої і завези до лікарні. Прибігли хлопці з реанімаційного, де вона колись працювала, і забрали її до себе, а батькові звеліли прийти до лікарні узавтра вранці.
Ішов дід Валерій додому пішки, сипанув лапатий сніг. Вітру зовсім не було. Розгулялася гарна зима. А він човгав і ковтав сльози. Із відкритих дверей магазину на вулицю доносилася красива музика. І чому воно так? У такі хвилини почали виринати поетичні рядки. Звідки вони бралися?

Музика душу бентежно тривожить,
Я ж радіти не можу, не можу…
Музика душу візьме і стриножить,
І заклякне душа, і ніщо не поможе…

Під чарівнії звуки
Кружляють пухнасті сніжинки:
Підставляю обличчя – о муки! о муки!
А вона вже не чує,
А вона вже не бачить –
Ох,  як скоро у даль відлетіли ті звуки!..


            У понеділок в реанімаційному відділенні дали список, щоб придбати ліки і рекомендували відвезти Лесю на томограму. Потрібно було найняти машину швидкої допомоги, щоб ровезти її через усе місто до приватної клініки і повернути назад. Поки батько ходив до аптеки, йому допомогли знайти авто. Викотили Лесю на каталці, закотили до скорої. Батько присів поруч, узяв її руку в свої, вона не розмовляла, але її погляд говорив багато про що. Він був таким сумним і таким далеким, заглядав до батькової душі з інших світів.

Коли плаче душа,
Коли серце німіє,
Коли сум у очах
Не зійде, не зміліє,
Я піду у степи
Не шукаю дороги;
Ти, мій день, не спіши
Кожна мить на сторожі.
Зверху Бог спогляда,
Поруч Янгол крокує...
Прірва стежку спиня
Ті Обоє сумують...

            У клініці Лесю забрали на томограму, батько залишився на вулиці і курив цигарку за цигаркою. Нічого не бачив, нічого не чув. Прибігла Наталка, і він отямився від того, що вона його смикала за рукав. Вивезли Лесю, знову завантажили до швидкої. Наталя поїхала із нею до реанімації, а він пішов до лікаря по документи. Той посадив діда навпроти монітора комп’ютера і збільшив зображення.
– Ось подивіться на оці місця. Це абсцеси, які виникли  на фоні менінгококової інфекції. У вашої доньки – задавнена хвороба.
– Який прогноз? – знайшов у собі сили запитати.
– Вона довго не протягне, готуйтеся.

Зостаюсь наодинці я сам із собою,
Обнімуся із нею – страшною бідою…
Що ті сльози, як серце – кривавая рана?
Чом ідеш ти за обрій так рано? Так рано!..

Зранку наступного дня в реанімації батькові сказали, що вже ніяких ліків купувати не потрібно. Чергувала молода лікарка. Він домовився із нею бути на зв`язку. О вісімнадцятій зателефонував їй, вона сказала, що Леся на штучному диханні. Коли дід Валерій поклав трубку, то його погляд упав на Лесину сумку, яка лежала аж біля телевізора поруч із балконом. Він не знав, яка сила понесла його до тієї сумки, бо не мав такої звички нишпорити по дамських сумках, а тут він її відкрив. Із бокової кишеньки виглядав білий аркуш. Батько розгорнув його, а зверху було написано: сповідь.
Він поклав папір у кишеню і побіг до собору. Застав благочинного, розповів йому усе, а той запропонував поїхати на його машині до реанімації. Їх пропустили, Леся була майже бездиханною. Коли священик читав над нею молитву, а потім її сповідь, то батько побачив, як і всі медсестри і священик, що у неї почали високо підніматися груди. Дід Валерій відгорнув із Лесиних ніг простирадло і почав їх цілувати і просити прощення за всі кривди, які завдав їй при житті, вільні і невільні.
Після Лесиної сповіді батько повернувся до її спорожнілої квартири, щоб поки що забрати хоч документи. Серед паперів він знайшов перспективний план на майбутнє її життя, з якого було видно, що вона дуже хотіла бути щасливою, і щоб її дитина ні в чому не відчувала нестачі.
У ближній перспективі – придбати комп’ютер, фотокамеру, послати Настю влітку до дитячого табору, до Нового року обновити гардероб, із цією метою купити сукню, туфлі, колготи, Насті – плеєр, усім – подарунки. У дальній – мати власний будинок на дві половини, щоб для неї і для батьків, щоб доглядати за ними, коли це стане на часі, щоб біля дому була земля, на якій можна було б вирощувати квіти, виноград і яблуні, щоб це місце стало родовим маєтком. Вона планувала також у центрі міста придбати для Насті трикімнатну квартиру і започаткувати власний бізнес, щоб розвиватися, стати самодостатньою і незалежною. Хотіла мати автомашину для роботи і зручності, заробити п’ятдесят тисяч доларів, щоб відвідати Париж.  Мріяла мати кохану людину, щоб було кого любити і щоб її хтось любив, і бути… здоровою зараз і завжди – для того, щоб досягти мети.
А на звороті цього листа було:
Мої доходи: пенсія – 950 грн., зарплата – 800 грн., аліменти – 350 грн. Разом – 2100 грн.
Мої витрати: квартплата – 500 грн., за послуги – 500 грн. Залишок -1100 грн. : 4 тижня : 7 днів = 39 грн. 30 коп. на день.
Батько розридався і ніяк не міг себе зупинити.

А о 22-й її не стало. Потім усі священики довго розповідали вірянам про диво, яке трапилося в лікарні. Пізніше батько дізнався, що саме із оцією сповіддю перед Різдвом Леся ходила до храму, але на воротях у неї пішла носом кров, і вона повернулася додому. Вона не дожила до тридцяти дев`яти всього три місяці.
Пролітала лебідóнька, сіла край могили.
Розказала Лесі, як сумує милий.
Завітали в гості голуби у парі,
Задивились на портрета, на хресті, в емалі.

Молода вродлива пані сумно споглядає,
Чи не бачили дитини – в голубів питає.

Підростá твоя дитина, вже не зна печалі,
А ось стара мати тебе виглядає.
Згорбився і батько, сліз не вистачає…
Чом ти не приходиш? Чом тебе немає?

Молода вродлива пані сумно споглядає,
Чи не бачили дитини – в голубів питає.

Прилетіла і журавка з далекого краю,
Рідний степ, долина її зустрічають.
Ходить птаха радо, ноги розминає…
Щось цього горбочка не знаю… не знаю…

Молода вродлива пані сумно споглядає,
Чи не бачили дитини – в голубів питає.

Як же ж так, Олесю? – ти ж мені бажала,
Щоб я долетіла, щоб весни діждала…
Я назад вернула до рідного краю,
А тебе немає… Чом не зустрічаєш?

Молода вродлива пані сумно споглядає,
Чи не бачили дитини – в голубів питає.

            Після смерті Лесі мати з горя зовсім втратила пам'ять, через це батькові довелося залишити роботу викладача в університеті, а потім і витримати три важкі хірургічні операції. Коли йому було вкрай погано, то до нього приходила Леся, після чого він палко просив у Господа повернути його додому, бо і дружина, і онучка, яка тепер живе з ними, без нього пропадуть. І Бог почув його молитви.
На весняних канікулах вони втрьох – дружина, він і Анастасія їздили на дачу працювати. Цю ділянку дуже любила Леся, вона висадила там більше двох тисяч цибулевих – тюльпанів, нарцисів і одну розу Глорію, яка після її смерті усохла.

Білі вірші,
білі-білі, як молитва…

(так і було)

З усіх сортів троянди
Була миліша Лесі Глорія,
Її і посадила край порога.

Поки росла, старанно доглядала,
А та всміхалася квітками
До молодої та вродливої дівчини.

А тільки ж сталася біда:
Пішла за обрій Леся,
Пішла і більше не вернулась.

Засумувала Глорія сердечно,
Все виглядала подругу, та марно –
Нема хазяйки молодої…

Від горя всохла та троянда,
Та Лесин батько пожалів –
Не викопав пропалий кущик.

На весну другу в тому місці
Погнали пагони шипшини
І зацвіли рожевим цвітом,

На осінь ягідки червоні
Як плями крові
На зеленім листі.

Та як їх батько позриває,
Коли то ягоди-привіти
Від Глорії і Лесі з того світу?

Учора сусідка (вона церковна) розповідала, що читала в храмі акафіст за померлих, а там поминали й Лесю. Сусідка говорить, що вона відчула її присутність. А батько постійно це відчуває і навіть звуки чує. Ні, він ще сповна розуму. Люди говорять, що час лікує. Не вірте, бо вони говорять неправду. Не доведи Господи нікому пережити своїх дітей! Це найстрашніше, що може статися з батьками.

Мій біль звернувся в грудях і лежить калачиком,
Мов зранений смертельно пес, не плаче він,
А тихо безнадійно скиглить...
Я чув колись, як плаче звір,
Я бачив, як котились сльози по обличчю у собаки.
Чи віриш ти? А ти повір, -
Що і вона уміє плакать.
Я сліпо довіряв словам, що час лікує...
Та марно це - за днями проходять дні,
І болю тепло стало під грудьми...

            А якось батько стояв у темній кухні біля вікна, глянув униз, а йшла вона, Леся. Він не помилився – то була його донька, але не завернула до їхнього парадного, а пішла собі мимо, на хвилинку обернулася і подивилася на його вікно…

Через шибку вдивляюсь у ніч,
Все надіюсь побачить тебе
хоч на мить…
Але ж знаю, що ти не прийдЕш,
Бо дороги такої нема –
не знайдЕш.

Спраглого лоба тулЮ до холодного скла,
Намагаюсь ковтнути
ті згірклі слова,
Що тоді я тобі не сказав,
Коли руку твою
я востаннє тримав.

Ти дивилась і знала –
стоїмо на межі,
Переступиш – нема вороття,
хоч тужи - не тужи,
Очі – в очі, немає вже слів,
хоч проси – не проси.
Ти пішла, я ж у Бога просив,
щоб тебе і мене він простив.

Так буває, хоч і зрідка,
а все ж так бува,
Коли батько залишився тут,
а дочки вже нема…
Виглядає дитину свою
із нічної імли
І не знає, чи чує вона,
а чи ні…

За вікном лише жовтая пляма
від фонаря,
Ти прийди хоч у сні…
Ніч мовчить…
А дитина не прийде,
бо давно не моя…

Анастасія стала дуже схожою на Лесю, вона цього року закінчила десятий, ще рік і буде вступати до університету, хоче бути журналісткою. І дід дав собі слово, що доки не поставить її на ноги, буде триматися. Якщо у нього раніше була молитва: Господи дай мені стільки прожити, щоб за мною ніхто не доглядав!, то тепер він молиться так: Господи! Дай мені мудрості, сили, здоров`я і років, щоб поставити Анастасію на ноги!
І нехай буде так!

Життя іде,
Життя сміється й плаче:
То обізветься птахом за вікном,
То загримить над головою,
Засвітеться веселкою яскраво,
Щасливим сміхом дитинчати,
Або німим скорботним плачем.
Як батько говорив -
Півсвіта плаче,
А півсвіта скаче.
Життя іде…



2 коментарі:

  1. піклуйтеся про себе. бо як не піклуєтесь про себе, задавнюєте хвороби - близькі страждають.

    ВідповістиВидалити
  2. Пане Валерію! Мужність і мудрість ви маєте, хай Бог дасть вам сили і здоров*я, щоб Ви і Настусі змогли допомогти , і ще правнуками потішилися.

    ВідповістиВидалити