неділя, 10 травня 2015 р.

Методичний посібник з вишивки

Цей методичний посібник має стати у пригоді тим, хто цікавиться історією України, хто бажає розвивати свої творчі здібності й намагається втілювати їх у життя, що зробить його ще більш цікавим і гармонійним.
Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і діяльності. Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво і існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі види народної творчості об’єднує основне – пізнання та відображення світу, діяльності людини, його історії, побуту, матеріалу, засобів вираження. У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлюване, театрально-оформлюване. Між видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв’язки та взаємовпливи. Декоративно-прикладне мистецтво – широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує середовище, створене людиною – предметно-духовний світ людини.

Пам’ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчилися працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту), і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва.
Український народ, як і інші народи, протягом століть творив свою історію, культуру, мистецтво, поезію. Адже мова, пісня і вбрання найхарактерніші ознаки нашої нації. Пісня і танок, малюнок і розпис, різьблення і плетіння, ткацтво і кераміка, гаптування і вишивка з незапам’ятних часів органічно увійшли в життя народу, втілюючи в собі його найвищі естетичні принципи, ідеали краси та добра, прагнення до прекрасного – витонченого і довершеного.
Вишивка – найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.
Невичерпна скарбниця української культури – вишивка! Народна вишивка в Україні – одна з найяскравіших сторінок традиційної спадщини нашого народу, невід’ємна частка його духовної культури, що вже багато століть передається з покоління в покоління і сьогодні чарує глибинним змістом і поетичною красою.
У розробці класифікації (ділення за певними спільними ознаками) і типології (ділення на групи, що відбивають суттєві відмінності) вишивки дослідники ідуть за виразними основними ознаками: матеріал і техніка, орнамент, композиція, колорит, функціонально-практичне призначення.
МАТЕРІАЛИ: зумовлюють художній рівень твору. Згідно з призначенням, матеріали поділяють на два типи: 1) основа, на якій вишивають (тканина) – вовняна, лляна, тканини домашнього виготовлення, сукно та пізніше – тканини фабричного виробництва: бавовна, перкаль, коленкор, батист, китайка, муслін, шовк, замша, шкіра та інші; 2) матеріал, котрим вишивають: нитки натуральні – лляні, шовкові, вовняні, бавовняні, конопляні; нитки: запал, біль, металеві, золоті та срібні, бісер та ін.
За енергетикою найкращі натуральні нитки: дух рослини через нитку передає людині певні якості (для фізичного тіла – силу, міцність, витривалість, стійкість до хвороб, для душі – енергію тонких тіл). Тип застосування тканини залежить від техніки вишивання. Для лічильної вишивки потрібна тканина з полотняним переплетінням ниток (лляне або бавовняне полотно, маркізет, бортівка), тобто така, на якій зручно лічити нитки. Є спеціальна вишивальна тканина, у якої нитки основи й утоку однакової товщини. Для не рахункової групи технік, можна використовувати і інші тканини.
ІНСТРУМЕНТИ: голки (з вушками різної величини), п’яльця, сантиметрова стрічка, ножиці (бажано з заокругленими доверху кінцями), виколка, калька, канва, наперсток потрібний в разі вишивання на товстому матеріалі, коли необхідно сильніше натискати на голку.
П’яльця можуть бути круглі і квадратні, пластмасові і дерев’яні. Їх використовують для забезпечення натягу тканини. Стібки в цьому випадку лягають рівніше й рисунок не перекошується. Квадратні п’яльці або спеціальну раму використовують для складних і великих за розміром вишивок. Раму встановлюють у нахиленому положенні так, щоб можна було працювати обома руками з лицьового і спіднього боку вишивки.
Голки повинні відповідати вишивальній нитці і тканині. Чим тонша тканина, тим тонші мають бути нитки й голка. Голка залишає в тканині прокол, крізь який проходить робоча нитка. Якщо голка товста, а тканина тонка, то утворюються дірочки, якщо ж голка набагато тонша, ніж вишивальна нитка, то, проходячи крізь прокол, робоча нитка часто рватиметься. При будь-якому вишиванні голку слід вколювати між нитками тканини.
Сантиметрова стрічка призначається для визначення точних розмірів вишивки на тканині.
Виколка – металеве або дерев’яне шило, потрібне для утворення дірок у тканині під час виконання ряду технік, зокрема: солов’їні вічка, волове око, довбанка.
Калька – прозорий папір (паперова калька) або тонка тканина (полотняна калька) для знімання копій з малюнків і узорів. На ній голкою виколюють узор (наскрізні проколи). Для перенесення узору на тканину використовують фарбувальний розчин (зубний порошок, синька) і тампони з паралону.
Канва – для лічильної вишивки придатна розріджена канва. Таку канву потрібно пришити до тканини наметувальними стібками й вишивати водночас на канві й на тканині. При цьому треба стежити, щоб голка з робочою ниткою входила саме в отвори канви. Закінчивши вишивати, поперечні й поздовжні нитки канви обережно висмикують. Під час роботи стібки затягують легенько, щоб після видалення ниток канви, вишивка лежала щільно на тканині.
Перед початком і періодично в процесі роботи руки старанно миють з милом, бо пітні руки забруднюють робочу нитку і тканину.
Щоб вишивка не забруднювалась, майбутній виріб тримають у спеціальній серветці.
Якщо дотримуватися перелічених умов, після закінчення вишивання виріб не потрібно прати. Прасують вишиті вироби тільки з вивороту на товстій м’якій підстилці У такому випадку вишивка рельєф ніше виділяється на тканині.
Поза під час роботи має бути зручною, освітлення достатнім.
*** *** ***
[–pagebreak–]
Існують повір’я
Голки надзвичайно цінували і зберігали, вважалось не добрим знаком коли вони губилися. Голки варто купувати в понеділок, щоб вони допомагали вишиванню. Якщо вишивали декількома голками то, якою починали вишивати тією і закінчували. Не варто позичати голки, або самому використовувати з іншою метою. Не жахайтесь, коли ножиці раптом вислизнуть у вас із рук, та ще й увіткнуться гострим кінцем у підлогу чи землю – це добрий забобон, власне віковічне повір’я – чекайте на добрих гостей. А от, якщо у вас хтось вкраде, борони Боже, голку, знайте: крадія на тому світі чорти проганятимуть крізь вушко тієї голки. І ще народне повір’я: даючи комусь голку, коліть себе легенько, щоб не посваритися потім з тією людиною (хочете – вірте, а хочете – перевірте).
Майстерність вишивання передавалася від бабусі до мами, від мами до доньки. Існував такий обряд посвячення дівчаток у вишивальниці: здійснювався він в присутності всієї родини, яка збиралася як на свято – бабуся брала до рук голку і проказувала побажання дівчинці стати доброю майстринею і легенько вколювала в долоню руки. А після цього батько вів дівчину в садок до яблуні для того, щоб попросити благословення і підтримку в цього дерева. Кажуть, що такий обряд не проходив безслідно, тому, що всяке рукоділля, а особливо вишивання дає можливість підтримувати організм у цілковитій гармонії.
Вважається – вишивка – джерело української гармонії – це оберіг, символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, любові, святості, захист душі людини від руйнування, занепаду.
*** *** ***

ПЕРЕНЕСЕННЯ РИСУНКА НА ТКАНИНУ

Відомо кілька способів перенесення рисунка на тканину. Перший, найпростіший і найпоширеніший – за допомогою копіювального паперу. Бажано мати набір кольорового копіювального паперу. Оскільки копіювальний папір бруднить тканину, то для білої тканини краще використати папір жовтого чи зеленого кольору, тобто такий, який не залишає яскравого масного сліду. Копіювальний папір кладуть блискучою поверхнею на тканину, зверху накладають рисунок і прикріплюють до тканини булавками, щоб у процесі роботи рисунок не зсунувся. Контури рисунка акуратно обводять гостро заструганим олівцем, пам’ятаючи, що в процесі вишивання виправити викривлення ліній контура набагато важче.
Другий спосіб – наметування. Він дає можливість переносити рисунок на тканини, на які його не можна переносити через копіювальний папір (шовк, шерсть, оксамит тощо). Рисунок переносять на тонкий цигарковий папір, прикріплюють до тканини в потрібному місці і приметують яскравою ниткою по контуру. Потім папір акуратно відривають. Цей спосіб дає пунктирну лінію контуру.
Третій спосіб – «припорох». Він більш трудомісткий, але дає змогу переносити рисунок на будь-яку тканину. Цей спосіб позбавлений вад двох перших: тканина не брудниться, контур рисунка не викривляється. Рисунок переносять на кальку. Потім беруть товсту тканину, на неї кладуть білий папір, а зверху – кальку з рисунком. Акуратно, по контуру рисунка тонкою голкою проколюють дірочки на однаковій відстані одна від одної. Аркуш паперу з наколотим рисунком накладають на тканину і прикріплюють. Ватяний тампон, щільно обгорнутий тканиною, змочують у розчині зубного порошку і гасі (можна взяти синьку ) і протирають весь рисунок через проколи. Розчин проходить крізь дірочки, залишаючи відбитки по контуру рисунка.
Утворення кута при перенесенні рисунка, що має вигляд орнаментальної смуги.
Народне вишивання знає безліч орнаментів. Вони широко застосовуються завдяки тому, що, в основному, подаються у вигляді смуг. За допомогою звичайного прямокутного дзеркала без рамочки з будь-якої смуги можна утворити кут.
Для цього орнаментальну смугу кладуть на рівну поверхню. В обраному місці смуги (рисунка) ставлять дзеркало на ребро перпендикулярно до аркуша паперу і обертають доти, поки нижня його кромка не утворить із зовнішнім краєм рисунка кут у 45 градусів. У цьому положенні рисунок і його дзеркальний відбиток утворять прямий кут, який і змальовують на іншому аркуші паперу.

ЗБІЛЬШЕННЯ АБО ЗМЕНШЕННЯ РИСУНКА

Часто потрібно змінити (збільшити або зменшити) розмір рисунка. Для цього вихідний (початковий) рисунок розліновують на однакової величини квадрати, і чим вони дрібніші, тим точнішим буде збільшення або зменшення. Потім на чистому аркуші паперу креслять таку саму кількість квадратів, відповідно збільшивши чи зменшивши їхні розміри. Після цього з початкового (вихідного) рисунка переносять на нові квадрати всі основні точки, сполучають їх плавними лініями й у такий спосіб одержують збільшену чи зменшену точну копію рисунка. Щоб рисунок не викривлявся, треба чітко викреслювати вихідні й нові квадрати.
ТЕХНІКА: українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання. Безперечно, слово «вишивка» походить від слова шити. Шити, вишивати – це різними способами протягати, закріплювати нитку, заволочену в голку, наносити стібки на тканину. Від того, як ці стібки прошивають тканину, як вишивальна нитка лягає на основу, через які проміжки (скільки ниток основи), чи прямі стібки, нахилені чи скошені, натягнуті чи вільно постелені на тканині, – залежать відмінності, специфіка виконання.
Також українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дуже часто вишивки виглядають однаково як з лицевої, так і з виворотної сторони, відрізняючись цікавими акцентами дзеркальної симетрії. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняються понад 500 типів вишивок.
Як відомо, величезна різноманітність технік шитва, що використовуються у вишивці з кількох найпростіших – своєрідної абетки, з якої складаються слова чарівних українських народних вишивок (1; с. 3).
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10-15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання»). Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов’їні вічка», «гречка», «зірочка», «овсяночка».
Усі види швів, що застосовуються в українському народному вишиванні, можна поділити на лічильні й по вільному контуру. Лічильні шви виконують на основі лічби ниток тканини. Шви по вільному контуру вишивають на попередньо нанесеному рисунку на тканині («петельний», «тамбурний», їх різновиди – «стебловий», «художня гладь»). Лічильні шви виконують на попередньо прорідженій (нитки висмикують чи підрізають) або суцільній тканині (полотні). Перші називаються «ажурними», другі – «глухими швами». До групи «ажурних» лічильних швів належать мережки, «вирізування», «сітки», а до «глухих» – лічильна «пряма» і «каса гладь», хрестики, різноманітні декоративні лічильні шви, «занизування», «набирання» та інші.

НАЙПРОСТІШІ ШВИ

У шитві відомі чотири основні різновиди простих швів: «уперед голку», «назад голку» (або «за голкою»), «рядковий», «обметувальний».
Для всіх цих швів спільною є основна вимога: якщо тканина закріплена, то напрямок виконання стібків повинен бути згори донизу, тобто до себе. Якщо тканина вільно розміщена в руках (що відповідає роботі з круглими п’яльцями), то стібки мають спрямовуватися справа наліво. Їх необхідно робити однаковими.
Шов «уперед голку» – найбільш простий – розвинувся з прийомів ткацтва й імітує його. В ньому лицьові і зворотні стібки, чергуючись, розташовуються за однією лінією. Розмір стібків залежить від товщини тканини: на тонких тканинах вони дрібніші, ніж на щільних і товстих.
Терміни: прокол – місце входу або виходу з тканини голки; робоча нитка – нитка в голці, якою вишивають;стібок – відрізок нитки, що міститься між сусідніми проколами.
Під час вишивання робоча нитка послідовно (стібок за стібком), відповідно до малюнка, переходить з лицьового боку тканини на зворотний і знову на лицьовий. Саме тому стібок може бути на лицьовому боці й на зворотному, тобто маємо лицьовий стібок і відповідно – зворотній.
Прийом виконання шва «уперед голку»: голку з робочою ниткою виколюємо зі зворотного боку тканини на лицьовий бік у точці 1. Через кілька вертикальних ниток тканини, вздовж тієї ж горизонтальної нитки, де зроблено й перший прокол, виводимо голку на зворотний бік тканини у точці 2. Вздовж тієї ж горизонтальної нитки тканини, пропустивши таку ж кількість вертикальних ниток, знову виводимо голку на лицьовий бік у точці 3. Виконуємо в цій послідовності. В результаті – на лицьовому боці утворюється ряд однакових стібків, розташованих уздовж однієї і тієї ж нитки тканини, тобто по одній прямій. На зворотному боці вишивки утворюється такий самий рід стібків у місцях, де на лицьовому боці є пропуски між лицьовими стібками. Якщо шов «уперед голку» виконаний правильно, то лицьові і зворотні стібки мають однакову довжину. Для того, щоб лінія шва була прямою, необхідно прокладати стібки точно вздовж однієї і тієї ж горизонтальної нитки тканини. Це можливо в тканинах з чіткою полотняною структурою переплетіння ниток. На більш щільних і тонких тканинах можна витягнути одну нитку й шити за нею. Не слід креслити олівцем пряму лінію, оскільки олівець залишає слід, набагато більший за товщину нитки тканини, і вишивка не йтиме точно горизонтально.
[–pagebreak–]
У шві «уперед голку», що застосовується у вишивці, лицьові і зворотні стібки можуть мати різну довжину залежно від мети й орнаменту. У вишивці шов «уперед голку» застосовують не лише по прямій, але й за будь-якої форми кривої або ламаної лінії, знову ж таки залежно від малюнка вишивки. (рис.1.).

Рис.1
Шов «назад голку», або «за голкою» – так само простий у виконанні. На лицьовому боці він відповідає шву «уперед голку», а на зворотному боці заходить один за одного. У правильно виконаному шві «назад голкою» лицьовий стібок дорівнює одній третині зворотного. При такому співвідношенні лицьові стібки і проміжки тканини між ними однакові. Виводимо голку з робочою ниткою на лицьовий бік в точці 1, відрахувавши кілька вертикальних ниток назад, тобто вправо, переводимо голку знову на зворотний бік тканини в точці 2 і виводимо її на лицьовий бік в точці 3, на відстані, вдвоє більшій за довжину першого лицьового стібка. Другий лицьовий стібок отримуємо переведенням голки на зворотний бік – правіше третього проколу, тобто в точці 4. Знову робимо на зворотному боці тканини стібок, що дорівнює 3 А і т.д.(рис.2.1).

Рис.2
Іноді за малюнком вишивки необхідно, щоб на лицьовому боці були дуже дрібні, ледь помітні стібки. Величина лицьового стібка залежить від завдання вишивки й типу тканини. (5; с. 148).
«Рядочок» - являє собою різновид шва «за голкою». В цьому шві лицьові стібки розташовані по прямій лінії один за одним без проміжків. У такому випадку зворотні стібки вдвоє довші від лицьових (рис. 3.2). Шов «рядочок» часто застосовується у вишивках для підкреслення елемента малюнка або орнаменту, особливо в мережках.
«Обметувальний шов» – скріпляє нитки тканини по краях. Існує два його види – «через край» і«петельний».
Шов «через край» - тканину кладемо лицьовим боком до себе і краєм догори. Лінією шва є край тканини. Проколи голкою зі зворотного боку тканини на лицьовий робляться через невелику відстань. Після проколу нитка огортає край тканини до наступного проколу, таким чином, лицьовий стібок переходить у зворотний по краю тканини й цей єдиний стібок лягає з нахилом уліво на лицьовому боці й управо на зворотному (рис. 3.1) (зворотний стібок показано пунктиром). Чим частіші проколи, тим менший нахил стібків. Якщо вколювати голку через кожну вертикальну нитку тканини, то утворюються щільні вертикальні стібки. Цей шов називається «качалочками». Він є основним під час обробки краю тканини в мережках і «вирізуванні».
«Обметувальний петельний шов» – утворився на основі шва «через край». Проколи також робимо зі зворотного боку, але робота йде зліва направо. Робочою ниткою на кожному стібку робимо петельку. Голка проходить крізь цю петельку й затягає її на краю тканини (рис. 3. 2). Робочу нитку при цьому необхідно тягти вздовж лицьового стібка вгору, до краю тканини. Тоді петелька, що поєднує сусідні стібки, лягає на край шва, тобто на край тканини, і лицьовий стібок приймає вертикальне положення. У правильно виконаному «петельному шві» зворотні стібки завжди лягають на тканину вертикально, незалежно від відстані між сусідніми стібками. В цьому положенні їх утримує поєднувальна петелька.
«Петельний шов» – шиється зліва направо, але петелька, що поєднує сусідні стінки, лягає не по верхньому краю шва, а по нижньому. На (рис. 3.3) показано виконання цього шва по суцільній тканині. В цьому випадку голку з робочою ниткою після виходу з тканини тягнемо вертикально вниз уздовж стібка, тобто вздовж тканини.

Рис.3
З простих швів, які ми розглянули, утворилося різноманіття вишивальних швів, що й становлять багатство української вишивки. (5; с. 149).
У таблиці №1 показані початкові (найпростіші) шви – контурні та оздоблювальні шви, що застосовуються в узорах рослинного орнаменту як основні, а в багатьох інших – як допоміжні. У виконанні ці шви прості, однак під час вишивання слід стежити за тим, щоб стібки були одного розміру на певній кількості ниток і не стягували тканину. Початкові шви виконують за контуром малюнка або ж ними суцільно заповнюють окремі елементи узору. (9; с. 20, 22,23).
[–pagebreak–]


[–pagebreak–]

ОБРОБКА КРАЮ ВИШИВКИ

«Бахрома» – найпростіший вид обробки рівного краю виробу. Існує кілька способів виконання бахроми по суцільній тканині.
«Бахрома мережкою» - бахрому можна виконати будь-якою з розглянутих вище мережок. Для цього на потрібній відстані від краю тканини висмикують нитки для мережки і внутрішній край прорідженої смуги обробляють «одинарним прутиком», а всі нижні нитки висмикують.
«Бахрома з іншої тканини» – цей спосіб дає можливість зробити густу двоколірну бахрому: один колір (верхній) – колір основної тканини, другий (нижній) – контрастний колір підкладеної тканини.
Смужка тканини контрастного кольору має бути вдвоє ширша, ніж майбутня бахрома. Смужку складають по довжині пополам і запрасовують. На основній тканині на відстані від краю виробу, що дорівнює ширині майбутньої бахроми, висмикують кілька ниток для мережки. Впритул до зовнішнього краю прорідженої смужки по вивороту приметують тканину контрастного кольору. При цьому згин смужки накладають точно по висмиканій нитці, щоб проріджена доріжка була немовби продовженням згину. Потім по цьому краю виконують мережку «одинарний прутик». Виконуючи стібки мережки по основній тканині, водночас прошивають і підкладену тканину по згину. Для настилання і вишивання мережки використовують нитки з підкладеної тканини.
«Бахрома швом «занизування» - починають вишивати смугу справа. Підхопивши на голку дві-три нитки, на відстані від краю, що дорівнює ширині бахроми, протягують робочу нитку, але не до кінця, а залишаючи вільний кінець її такої довжини, якою буде бахрома завширшки. Повторюють ще раз стібок і туго його затягують. Цей стібок закріплює в тканині бахрому з кольорових ниток. Потім по узору прокладають необхідну кількість стібків, завершуючи останній стібок, з верхньої обмежувальної смужки. Зворотним ходом голки через нитку вліво вишивають другий ряд. Останній стібок лежить на тих самих горизонтальних ниточках тканини, що й перший, але лівіше на одну вертикальну нитку. Цей стібок також повторюють двічі, після чого, залишивши кінець робочої нитки, що дорівнює ширині бахроми, обрізають нитку.
Після того, як було вишито всю орнаментальну смужку, висмикують усі горизонтальні нитки з тканини до вишивки. В результаті виходить двошарова бахрома: верхній шар – з ниток муліне, нижній – з вертикальних ниток тканини. (5; с. 150).

Фрагмент обробки краю вишивки виконаний технікою«Бахрома швом «занизування».
«Підрублення краю мережкою» – краї серветок, скатертин, рукава та низ сорочок оформляють мережками. Для цього, відступивши від краю 5мм, висмикують одну нитку, від неї на відстані, що дорівнює подвоєній ширині підроблення, підрізають нитки по кутах і проріджують квадрат для мережки. Складають ріжок виробу по вивороту (по діагоналі) так, щоб точки В і С злилися (рис.4). На швейній машині прошивають тканину по перпендикуляру до згину з точки С (лінія Е С).

Рис.4
Відступивши 5 мм від машинної стрічки, відрізають зайву тканину, вивертають ріжок на лицьовий бік, підгинають 5мм всередину по першій прорідженій лінії і приметують до прорідженого квадрата.
Виконують мережку «одинарний прутик» по зовнішньому краю прорідженої смужки, одночасно пришиваючи підігнутий край тканини. У цьому випадку виходить дуже вузенька смужечка мережки. Її можна розширити, витягнувши додатково нитки з тканини, і, обробивши другу сторону, вишити мережку якогось іншого виду.
«Зубцювання» – дуже красивий вигляд має край одягу, оформлений зубцями. Усі види зубців виконують за одним принципом: висмикують нитки для мережки, вишивають на цій смужці просту чи складну мережку.
Потім мережку згинають посередині так, щоб її нижня частина відігнулася навиворіт. Загнутий край мережки має точно лягти без перекосу на лицьовий край мережки. При цьому всі деталі мережки симетрично накладаються одна на одну, тобто обидві половинки одного й того самого стовпчика мають точно накластися одна на одну. Підігнутий край приметують і, відступивши від краю мережки на дві-три нитки, вишивають строчку або декоративний шов іншого виду.
Розглянемо 2 види зубцювання:
- зубцювання «подвійним прутиком» – зубчики, виконані «подвійним прутиком», тоненькі й дуже ніжні. Ширину мережки добирають залежно від густоти тканини. Чим густіша тканина, тим ширша мережка. Добрий вигляд мають зубчики, висота яких дорівнює відстані між сусідніми зубчиками або трохи менша від неї. А висота зубчика – то половина висоти «стовпчика» мережки;
- зубцювання «стовпчиками» – ці зубчики дуже рельєфні й міцні. Відступивши від краю тканини на 1см, висмикують дві нитки, потім, пропустивши дві нитки, висмикують смужку завширшки 8мм, після чого, знову пропустивши дві нитки, висмикують ще дві нитки. (5; с. 151).
[–pagebreak–]
На розріджених доріжках виконують мережку «стовпчик» і згинають її вздовж середньої лінії. Застосовуючи рубцювання «стовпчиком», треба стежити за тим, щоб «стовпчики» верхнього й нижнього рядів збігалися. У цьому випадку утворюються дірочки. Швом «назад голку» виконують строчку по двох суміщених смужках тканини. (рис. 5). (5; с. 153).

Рис.5
Фрагменти обробки краю вишивки виконані технікою «зубцювання».

ЗМЕРЕЖУВАННЯ

Перш ніж приступити до змережування, треба підготувати краї деталей виробу. Для цього край виробу підгинають на 3мм, потім ще раз на 3мм і приметують ниткою кольору тканини виробу. Підшиваючи рубець, на голку набирають одну нитку тканини, щоб не було видно стібків. Ширина підрублювання не повинна перевищувати 5мм.
Змережування «смужечкою» – підготовлені краї обох деталей виробу обшивають «петельним швом» групами по два стібки і складають обидві деталі виворотом одну з одною. Потім, не захоплюючи краї виробу, змережують ниткою темнішою, ніж колір тканини. Роботу починають з правого кінця. На голку набирають відразу два стібки «петельний шов»: один стібок одного краю виробу, другий – другого. Робочу нитку протягують, затягують петлю й закріплюють робочу нитку для початку роботи. Потім, роблячи петлю робочою ниткою справа наліво, вводять голку в петлю і, затягуючи її, з’єднують обидва краї (рис. 6).

Рис.6
Далі змережування роблять через один стібок краю. Зробивши петлю справа наліво робочою ниткою, вводять голку з-за петлі рухом на себе всередину петлі, водночас підхопивши голкою обидва стібки «петельних швів».Протягнувши робочу нитку до кінця, затягують петлю.
У такий спосіб петлями через один стібок з’єднуємо кожні два стібки краю. Після роз прасування деталей виходить смужечка змережування.
Змережування «черв’ячком» – обидва підготовлені краї виробу (тобто вже підрублені) складають у стік, лицьовим боком догори. Робочу нитку закріплюють під підрубкою і виводять голку на лицьовий бік лівої деталі виробу в підрублений край (рис.7).

Рис.7
Фрагмент змережування виробу, виконаний технікою «Змережування черв’ячком».
По краю лівої деталі виконують два стібки «петельним швом» через одну нитку тканини. Потім два таких самих стібки виконують на правій деталі виробу, але замістивши їх на кілька ниток тканини. Знову виконують два стібки на лівій деталі і т.д. Стібки краю лівої деталі повинні бути посередині стібків правої деталі.
Змережування «городками» – по підготовлених і складених разом краях виробу виконують по черзі стібки«петельним швом», але не по два, а по чотири або п’ять стібків. Кожний стібок віддалений від іншого на одну нитку тканини. Кількість стібків, тобто ширина «городка», залежить від довжини стібка: обидві сторони«городка» (вертикальна і горизонтальна) мають бути однакові. На переході від одного городка до другого робочу нитку закріплюють петлею (рис.8).

Рис.8
Фрагмент змережування виробу, виконаний технікою «Змережування городками».
Змережування «зубцями» і «плахтовим швом» – виконують аналогічно змережуванню «городками», тільки кількість стібків має бути обов’язково непарна. Кожний стібок на одну нитку довший від попереднього. Найдовший стібок – середній, найкоротші – два крайніх. Перехід від одного «зубця» до другого закріплюють петлею.
Дуже схоже на змережування «зубцями» змережування «плахтовим швом». Стібки «петельного шва»виконують по черзі: то на нижній деталі виробу, то на верхній. Один від одного стібки віддалені на одну нитку тканини й на стільки ж різняться по висоті. Виходять дві однакові лінії «зубців» на обох деталях.
[–pagebreak–]
Змережування «подільською розшивкою» – цим швом на Поділлі змережують подоли жіночих сорочок, а також вставки й рукава, ластки, чоловічі сорочки тощо. У народних виробах використовують три кольори:
білий, червоний та чорний. При цьому розшивка білими нитками найвужча – звичайно три ряди, а червоним і чорним – по 10 рядів. (5; с. 155).
Підготовлені краї обох деталей кладуть поруч на відстані один від одного, що дорівнює ширині розшивки. Від одної деталі до другої проводять робочу нитку, закріплюють її і зворотним ходом голки виконують на ній квадратики «петельним швом» (рис. 9.1). Закріпивши робочу нитку знову на краї першої деталі, виконують другий ряд (рис.9.2) накидних петель і т.д.

Рис.9
*** *** ***
З глибини тисячоліть:
Результати аналізу збережених зразків вишивок Х – ХІІ ст. орнаментального й образотворчого гаптування (вишивання золотом, сріблом, шовком) дають змогу виділити такі техніки, як «прокол», «шов по формі», «шов в ялиночку», «шов в прикріп», «єдвабний шов», «шов по мотузці», «панцерний шов». Упродовж століть домінуючими способами вишивання було нанесення вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно-скісних стібків. Ці три способи накладання розвивалися по-різному в певних середовищах, у творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських, міських майстернях та в народній творчості.
Результати аналізу датованих вишивок ХУІІ – ХІХ ст., виконаних лляними, вовняними нитками, заполоччю тощо, дають змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу:двосторонній і односторонній. Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: «перебір», «штапівка», «позад голки», двостороння гладь, стебловий шов, соснівка, різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання, обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України. Одностороннє вишивання – нанесення вишивальних стібків з виворотного або лицевого боку тканини. Вишивання з виворотного боку (низинка, занизування) – це послідовне протягання вишивальної нитки від одного кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість ниток основи поперемінно один раз – з виворотного, а другий – з лицевого боку. Внаслідок цього на виворотній стороні тканини утворюється візерунок зворотний, тобто «негативний» тому, що є на лицевій стороні. Відомі поперечна, поздовжня, із замочками, «розквітчана» низинка. Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. До них належать: поверхниця, набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка, кіска, ретязь, хрестик, «через чисницю», ланцюжок-тамбур, «кучерями», парами, рушниковий, городоцький, бавничковий шов, вибирання тощо. Названі техніки – найтиповіші у вишивальному мистецтві українського народу. Вони не вичерпують усього багатства вишивання, їх різні типи збагачують підтипи, групи, відомі в кожному районі, навіть в окремих селах. Крім цього, індивідуальна творчість вишивальниць, «легкість» рук впливає на відмінність виконання одних і тих самих технік вишивання, які змінювалися залежно від призначення, матеріалів, розмірів, форми, кольору виробів.
*** *** ***
В Україні вишивати уміють скрізь. Довгими зимовими вечорами, за тихою розмовою або під пісню… Вишивкою захоплюються всюди. Кожна область, кожний район, навіть село має художнє обличчя, улюблену колірну гаму, різняться місцевою самобутністю.
[–pagebreak–]

ВИШИВКА ПОЛІССЯ

Полісся – територія сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської та північні райони Київської, Чернігівської й Сумської областей. Вважається, що віддаленість цього етнографічного регіону відрізаного лісами й болотами, сприяло щоб поліщуки довше, ніж в інших районах України, зберігали в побуті, народному мистецтві, віруваннях архаїчні елементи, що несли відгомін не лише давньоруської, а й праслов’янської традиції.
Поліський одяг з дитинства причарував геніальну поетесу Лесю Українку. Поетеса захоплювалася орнаментами вишивки, розуміючи їх високий естетичний смак, глибоке осмислення народом поезії навколишньої природи, відчуваючи давню магію символів і знаків, що збереглися у вишивках. Мати поетеси Олена Пчілка звернула увагу на самобутність і красу вишивки й уперше в Україні видала альбом орнаментів вишивки Полісся, що вийшов друком 1877 року. Вишивали за поліськими мотивами діти Олени Пчілки – Леся Українка та Ольга Кривинюк. В Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зберігаються клаптики домотканого полотна з родини Косачів із зразками різних узорів вишивки рідного краю.
*** *** ***
Характерними для Житомирщини є техніки: хрестик, занизування, вирізування, обманка, вирізування-обманка, обманна мережка, мережка. Також для Житомирщини характерною є вишивка червоного з синім або чорним кольорами, що суцільно вкриває рукав сорочки. В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце посідає мотив «осьмирожка». Розетка – основний і найпоширеніший мотив вишивок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або закруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів у різних варіантах. Мотив хреста часто буває вписаний у ромби, прямокутники й має різне кольорове забарвлення – червоне або чорне чи синє. Часто у поліській вишивці трапляється мотив птаха, іноді з деревом життя в центрі, із гілочками з ягід і листя. Інколи мотив птаха конкретизується до більш чіткого лебедя, орла, пави, качки. З архаїчних мотивів побутують сильно стилізовані антропоморфні мотиви у вигляді ромба, які мають місцеву назву «на козака». Вирізняється поліська вишивка розміреним ритмом лаконічного за абрисами мотиву. Найулюбленішими в поліщуків є лінійні орнаменти, що складаються з ромбів, у середину яких вміщено геометричні розетки різної конфігурації.
У вишивці Полісся зберігається багато геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідними оберегами від злих сил. Однак з часом їхня семантика забулася, втратилося первісне значення. Вишивки слугували тільки художнім оздобленням. За асоціацією з яким – небудь предметом утвердилися нові назви: «волові очі», «оленячі голови», «баранячі роги».
Поліські майстрині досягли у вишивці безконечних варіацій одних і тих самих мотивів. На Західному Поліссі геометричні орнаменти комбінуються в бордюри, що розміщуються вздовж осьової лінії. Найчастіше це ритмічний повтор одного й того ж мотиву.
На Поліссі використовували також «вирізування» й ажурні «розшивки» (техніка, при якій дві частини сорочки поєднуються між собою за допомогою наскрізної мережки). Поряд з давніми мотивами поширені рослинно-геометризовані мотиви «рожі», «берізки», «хміль», «барвінок», а також «гусячі лапки», «сливки», «старчики». Вони дають вишивальницям великі можливості у створенні цілісного художнього образу. В їх трактуванні завжди наявний зв’язок з природою, але вони вирішені умовно і стилізовано. Наприкінці XIX – на початку XX століття значного поширення набули мотиви троянди в червоно-чорній гамі, виконані в техніці хрестика.
Хрестик – одна з найпоширеніших рахункових технік, вона найбільш легка, доступна у виконанні й перезніманні узорів. Завдяки цьому хрестик дає величезні можливості для кольорової розробки орнаментального мотиву – найчастіше в червоно-чорній гамі. Краса залежить від точного рахунку ниток тканини й діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку. Цією технікою вишивали в містах і панських маєтках різноманітні панно, оздоби на меблі, скатерки, серветки тощо. Здебільше це були натюрморти, пишні букети з об’ємно-мальовничими формами квітів, багатою гамою колірних відтінків.
Техніка хрестика часто імітує традиційні шви як більш легкий і доступний засіб зображення. У зв’язку з цим з’явилась «обманна мережка», її називали «фальшиве вирізування», ця техніка широко побутувала. Вона справляє враження ажурної наскрізної техніки, яка полягає в тому, що на півхрестиком зашивається тло узору через один, а сам узор залишається білим і сприймається як орнамент. Рослинні узори, виконані цією технікою, втрачають натуралістичне трактування й набувають легкості й ажурності (11; с. 25).
Косий хрестик – виконуючи всі види вишивання хрестиком (лічбою ниток тканини, по канві або по нанесеному рисунку), необхідно дотримуватися таких правил: 1) вершини всіх хрестиків, які стикаються, мають збігатися так, щоб на просвіт вишивки видно було дірочки; 2) верхній на півхрестик по всій вишивці повинен мати один напрямок. «Косий хрестик» – найпоширеніший шов у сучасних українських вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по діагоналі. Виконавши один косий стібок, робочу нитку переводять навиворіт, роблять прямий стібок, виводять її на лицьовий бік і накладають другий косий стібок, перехрещуючи його з першим. Утворюється «косий хрестик». Вишиваючи «косим хрестиком», оформляють відразу цілий ряд хрестиків. Спочатку в одному ряді роблять косі стібки зліва направо, а потім зворотним рухом голки перекривають їх справа наліво (рис. 10). На вивороті утворюється рівний рядок вертикальних стібків.

Рис.10
[–pagebreak–]
Подвійний хрестик – на відміну від «косого» кожний «подвійний хрестик» вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярні стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з центром перехрещення діагональних стібків (рис.11).

Рис.11
Прямий хрестик – вишивають «прямий хрестик» так само, як і «косий», тільки перехрещуються вертикальні й горизонтальні стібки. Послідовність виконання – рис. 12. (5; с. 88).

Рис.12
Обманка – ще має назву «фальшиве вирізування». Виконується переважно чорним чи темно-сірим кольором по білому полотну або ж білими нитками по сірій конопляній тканині (рис. 13).

Рис.13
Фрагмент вишивки, виконаний технікою «фальшиве вирізування».
ехніка виконання – розсипний «косий хрестик», тільки вершини сусідніх хрестиків не поєднуються, а розташовуються на відстані, заданій рапортом (рапорт – повторювана частина малюнка на тканині, шпалерах, килимах і т. ін.) рисунка. Малюнок утворюється незашитою тканиною.
Вишиваються хрестики з лицьового боку рядочками відповідно до малюнка. Завжди слід пам’ятати основне правило будь-якої вишивки – перехідні зворотні стібки від однієї групи хрестиків до другої не повинні перевищувати 0,8 – 1см. Тому, вишиваючи «обманку», виокремлюємо який-небудь фрагмент малюнка, вишиваємо на ньому рядки, потім переходимо до іншого фрагмента і т.д. Для того, щоб не закріплювати робочу нитку, якщо перехідний зворотний стібок утворюється довше 1см, існує такий спосіб: голкою підхоплюємо вже виконані короткі зворотні стібки й переходимо до тієї частини малюнка, яка нам потрібна. Таким чином, довгий перехідний стібок ми сховали під вже виконаними.
Занизування – виконується переважно нитками червоного кольору.
Узори, виконані в цій техніці, будуються з паралельних або вертикальних стібків, прокладених від одного краю рисунка до другого. Кожний наступний ряд стібків віддалений від попереднього на одну нитку основи. У всіх рядах вишивають стільки горизонтальних або вертикальних стібків, скільки потрібно вертикальних ниток для утворення однієї клітини. На одну клітину орнаменту потрібно два повторення кожного ряду (рис.14).

Рис.14
Фрагмент вишивки, виконаний технікою «занизування».
На лицьовому боці узору утворюється вишитий рисунок, на вивороті – його негативне зображення.
[–pagebreak–]
Вирізування – виконується білими або сірими нитками на білому полотні. Спочатку качалочками обшивають контур фігурки (елемента узору), стежачи за тим, щоб одні й ті самі нитки з обох сторін контуру потрапляли в стовпчики. Як тільки фігура буде обкидана ниткою, вирізують нитки біля качалочок і висмикують. Виходить сіточка всередині фігурки. Стовпчики утвореної сіточки щільно обкидають робочою ниткою, одночасно виконуючи в центральних клітинках накидні петлі (рис. 15).

Рис.15
Перехрещення стовпчиків закривають двома перехрещеними діагональними стібками. 
Порядок виконання вишивки всередині фігурки показано стрілочками. (5; с. 61).



Фрагменти вишивок, виконаних технікою «вирізування».
Виколювання або солов’їні вічка – цей шов складова частина у композиції поряд з іншими швами. Шов «солов’їні вічка» являє собою квадратик з дірочкою посередині.
Стібки, якими обкидають дірочку, роблять різної довжини по одній нитці тканини. Щоб мати правильний квадратик з дірочкою посередині, беруть парну кількість ниток для кожної сторони квадратика. Під час вишивання стібки треба стягувати, щоб утворилася дірочка (Рис.16)

Рис.16
Фрагменти вишивок, виконані технікою «виколювання, або солов’їні вічка». (5; с. 62).
Курячій брід – цей шов також застосовується у поєднанні з «лічильною гладдю», «вирізуванням», «солов’їними вічками». Він являє собою зворотний бік «зернового виводу», але вертикальні й горизонтальні стібки двічі не повторюються.
Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини, щоб утворилися невеличкі дірочки. На рис. 17. 2 показано шов «курячий брід» у три ряди.

Рис.17(1,2)
Ретязь – застосовується як декоративний та маскувальний у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають дуже щільно, на лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному – або всі стібки вертикальні, або два ряди горизонтальні. На рис. 18 показано послідовність виконання шва.

Рис.18
[–pagebreak–]
Мережка – для виконання мережок можна використовувати котушкові нитки. Для тонких тканин беруть нитки високих номерів (60, 80), а для грубих – середніх. Мережками прикрашали найрізноманітніші вироби, адже вони легкі у виконанні, вишукані, надають неповторності й своєрідності виробу. Особливо гарний вигляд мають мережки на жіночих блузках, білизні, дитячому одязі.
Серед усього цього розмаїття чітко простежуються основні, так звані прості мережки, на базі яких виконують усі інші.
Шириною мережки називається проріджена смуга тканини. У складних і сполучних мережках шириною вважається уся вишита смуга, зокрема й проріджені доріжки та проміжки суцільної тканини.
Простими мережками називають такі, для яких висмикують лише одну смугу тканини й застосовують один технічний метод.
Найпоширеніші види мережок:
«Одинарний прутик» – основою мережки є звичайний ручний шов, який застосовується для підшивання рубця. З розвитком народного мистецтва вишивання цей шов видозмінився й перетворився в найпростішу мережку – «одинарний прутик».
Виконуючи цю мережку, обшивають лише одну сторону прорідженої доріжки тканини, утворюються немовби китички з ниток тканини. За принципом цієї мережки вишивають багато інших, але тільки у два ходи – з обох боків прорідженої смужки тканини – верхнього і нижнього.
Для виконання мережки «одинарний прутик» з тканини висмикують кілька суміжних ниток так, щоб утворилася смужка завширшки 3-5мм. Мережку виконують справа наліво по верхньому краю прорідженої смужки.
Найпростіший спосіб закріплення робочої нитки без вузлика полягає в тому, що нитку складають удвоє і двома складеними разом кінцями протягують у вушко голки, при цьому на довгому кінці утворюється петелька. Набравши на голку потрібну кількість ниток тканини для однієї китички, протягують її з робочою ниткою через утворену петлю.
Часто виникає потреба вишивати мережку в одну нитку. У цьому разі для закріплення нитки голку вводять між нитками майбутньої мережки і вколюють її в тканину, відступивши від краю на дві-три нитки. Потім набирають на голку необхідну кількість вільних ниток прорідженої смужки тканини, робочу нитку вкладають петлею в напрямку проти руху стрілки годинника, як показано на рис.19, і затягують петлю, притримуючи лівою рукою вільний кінчик нитки. Для міцності на цьому місці роблять другу петлю, а зайвий кінчик обрізають. Наступним стібком вводять голку в тканину з вивороту над стягнутими нитками тканини й виводять на лицьовий бік (рис. 20). Утворюється перша китичка мережки.
Далі, набираючи на голку таку ж кількість ниток, як і для закріплення (рис. 21), відділяють другу китичку й затягують її.

Рис.19,20,21
Мережка має красивий вигляд, якщо стібки однакової довжини з однаковим нахилом. Для цього на голку щоразу набирають однакову кількість ниток тканини. Красивий нахил стібка буде, якщо голку вколювати на відстані двох ниток від краю смуги й на відстані одної нитки від лівої китички.
Під час вишивання голку з робочою ниткою тягнуть угору від себе, а не вбік.
«Подвійний прутик» - ця мережка є основною для всіх складних мережок, але часто застосовується й у чистому вигляді – для підшивання краю виробів – серветок, скатертин, рукавів та ін.
Мережку «подвійний прутик» виконують тим самим способом, що й попередньо. Спочатку виконують мережку «одинарний прутик», потім стягують ті самі нитки з протилежного боку – виходять стовпчики, стягнуті з обох боків.
Виконуючи мережку, слід враховувати, що нитки основи тканини тонші, ніж нитки утоку (крім спеціальних тканин для вишивання), тому, роблячи стовпчики мережки, ниток основи треба відлічувати на одну-дві більше, ніж ниток утоку. Тому, якщо мережку вишивають на повздовжньому боці тканини й висмикують, скажімо, п’ять ниток, то в стовпчик набирають лише чотири нитки, а якщо впоперек, то п’ять, а висмикують чотири.
«Роздвоєний прутик», або «черв’ячок» – ця мережка – видозмінений «подвійний прутик». Нижній край мережки виконують так само, як і в «одинарному прутику», але при цьому кількість відокремлених ниток для стовпчика має бути обов’язково парною. Оформляючи верхній ряд мережки, в кожний стовпчик стягують половину ниток двох сусідніх стовпчиків (рис. 22), немовби розділяючи кожен стовпчик навпіл. «Роздвоєний прутик» застосовують у вузьких мережках.

Рис.22
«Мережка з квадратиків» – утворюється в результаті виконання особливим способом «одинарного прутика». (рис.23).
Проріджують тканину квадратами, тобто висмикують доріжки через однакові відстані по нитках утоку, а потім такі ж доріжки – по нитках основи. У такій спосіб утворюються квадратики суцільної тканини між висмиканими смугами.
Після проріджування тканини в центрі кожного квадрата із суцільної тканини проколюють дірочку (рис.24).

Рис.23,24
Фрагмент мережки, виконаний технікою «мережка з квадратиків».
[–pagebreak–]
Потім стягують нитки прорідженої тканини в прості стовпчики, але закріплюють робочу нитку не як звичайно, а щоразу пропускаючи її крізь проколоту дірочку. Пропустивши робочу нитку крізь дірочку з лицьового боку навиворіт, протягують її до наступного стовпчика, відділяючи потрібну кількість ниток основи для мережки. Наступним рухом робочої нитки обкручують окремий стовпчик, затягуючи його, і на лицьовому боці тканини пропускають її в дірочку в центрі квадратика. Так обшивають верхню сторону квадратика. Дійшовши до кута, тканину повертають так, щоб ліва вертикальна сторона квадратика стала верхньою горизонтальною, і продовжують виконувати на ній стовпчики. На третій стороні квадратика набирають у стовпчик ті самі нитки, що й на першій стороні, аналогічно одні й ті самі нитки утворюють стовпчики четвертої і другої сторони квадратика. Отже, нитки протилежних сторін квадратика утворюють однакові стовпчики мережки. Після виконання останнього стовпчика голку з робочою ниткою виводять крізь центр квадратика на виворіт і кількома маленькими стібками, не виходячи на лицьовий бік, закріплюють робочу нитку під стібками і обрізають. Наступні квадратики обробляють аналогічним способом, щоразу закріплюючи нитку на початку роботи й у кінці.
У готовому вигляді мережка з квадратиків, виконана нитками в тон тканини, створює легкий узор. Для виконання цієї мережки краще брати м’які, слабкої крутки нитки (муліне, нитки, витягнуті з тканини).
«Стовпчик» – ця мережка – улюблене доповнення до орнаменту, вишитого іншими техніками. У народних вишивках стовпчик виконують нитками в тон тканини або нитками червоного кольору.
Для виконання мережки з тканини висмикують нитки в такій послідовності: три нитки висмикнути, дві залишити, три-чотири висмикнути, дві залишити і знову три висмикнути. Ширина мережки залежить від товщини ниток тканини. Звичайно вишивальниця може змінювати співвідношення між висмикнутими й залишеними нитками залежно від поставленої мети.
Спочатку обшивають нижній край мережки «одинарним прутиком» (ряд а на рис. 25.1), закріплюючи в стовпчик стільки ниток, скільки висмикнуто, тобто три. Закріплюють нитку справа на ряді б і висмикують китичку на двох перших стовпчиках (точки 1-2). Одним рухом зліва направо обкручують два перших стовпчики другої прорідженої доріжки, а голку вводять між нитками так, щоб обвивна нитка була над голкою. Наступним рухом затягують петлю через точки 2-4. Далі перекривають утворений настил стібком і виводять голку зліва від другого стовпчика. Це положення голки наведено на (рис. 25.1). Так обкручують перші два стовпчики до другої не прорідженої доріжки в. Виконавши останній настил стовпчика, голку по вивороту настилу виводять між двома стовпчиками на лицьовий бік у точці 4 і діагональним рухом переводять угору ряду б для виконання наступного стовпчика (рис. 25.2). Третій і четвертий стовпчики знову стягують «одинарним прутиком» і описаним прийомом вишивають настил. Під час вишивання мережки «стовпчик» необхідно, щоб кількість настилів по всій довжині була однакова.

Фрагмент мережки, виконаний технікою «стовпчик».


Рис.25(1.2)
«Подвійний стовпчик», або «гречка» – ця мережка призначена для оформлення орнаментальних смуг. Виконується як білими нитками по білому полотну, так і червоними. Для виконання мережки із тканини висмикують нитки в такій послідовності: три висмикнути, дві залишити, чотири – п’ять висмикнути, дві залишити, знову три висмикнути.
«Одинарним прутиком» обробляють ряд а (рис.26). Потім закріплюють нитку справа на початку ряду б і виконують китичку на двох перших стовпчиках. Обкручують два перших стовпчики попереднім способом, але тільки до половини мережки. Потім голку вертикальним стібком переводять у точку 2 над рядом б і стягують цей самий стовпчик додатково над рядом б. Положення голки на рис.26 відповідає цьому моментові. Далі виконують «одинарний прутик» на четвертому та п’ятому стовпчиках і обкручують їх до половини. У такій послідовності продовжують вишивати.
Перевернувши роботу, в аналогічному порядку обробляють другу половину мережки, але з двох стягуваних разом стовпчиків першим буде той, який раніше залишався вільним (не стягнутим). На наведеному рисунку ці два стовпчики об’єднано в лівому куті.

Рис.26

Фрагмент мережки, виконаний технікою «гречка».
«Затягування» – ця старовинна мережка поєднується з глухим швом «занизування». Свою назву дістала від способу вишивання. Узор утворюється не настиланням, а затягуванням робочої нитки замість висмикнутої. За рахунок цього створюється враження ажурності. Виконують мережку нитками неяскравих кольорів, близьких до кольору тканини (світлішими чи темнішими).
Починають вишивати з правої качалочки і в міру збільшення рядів мережки качалочки дошивають. Для кожного ряду мережки із тканини витягуємо по одній нитці через дві нитки тканини. У першому (нижньому) і останньому рядах мережки узор не вишивають.
Отож другий ряд мережки відповідає першому рядові узору. Закріплюємо робочу нитку справа на качалочці й затягуємо її відповідно до малюнка методом штопки на місці витягнутої однієї нитки з тканини, перебираючи голкою кожну вертикальну нитку тканини (рис. 27.1).
Протягуючи робочу нитку, слід рахувати кількість ниток, що перебираємо – їх має бути стільки, скільки необхідно для виконання чотирьох стовпчиків. Протягнувши робочу нитку, переводимо голку в нижній, тобто в перший ряд мережки (точка 1 на рис. 27.2). Охопивши по вертикалі дві горизонтальні нитки тканини (дві нитки складають чисницю), вводимо голку в другий ряд мережки (рис. 27.3), а потім виділяємо необхідну кількість вертикальних ниток для стовпчика (в нашому випадку – три вертикальні нитки). Робочу нитку протягуємо. Наступним рухом стягуємо ці нитки у стовпчик і одночасно переходимо до виконання наступного стовпчика. Протягнувши нитку, отримуємо горизонтальний стібок мережки, що лежить у другому ряду. Потім знову за рисунком чергують затягування і стягування ниток у стовпчики. Пройшовши в такий спосіб увесь другий ряд, закріплюють робочу нитку зліва. Далі висмикують нитку з тканини для третього ряду мережки й вишивають його аналогічно, починаючи з правого краю. В останньому (верхньому) ряду мережки виконують «подвійний прутик» (рис.27.3)). (5; с. 76).

Рис.27(1.2.3)
[–pagebreak–]

НАРОДНІ СИМВОЛИ У ВИШИВЦІ

Вивчення народної символіки для історії та етнографії є важливим джерелом розуміння духовного життя народу, а через нього і усвідомлення рушійних сил багатьох історичних подій. Вишивці властива інформативна та комунікативна функції. Барвисті орнаменти не просто якісь малюнки, а змістовні знаки-символи, що впродовж часів зазнавали змін та перетворень. Художня мова орнаментів така ж багата, як і мова народної поетичної творчості. В орнаментальних знаках можна вбачати своєрідну прамову, читати у вишиваних текстах про важливі події суспільного життя.
Як відзначає дослідник Юрій Мельничук, орнаменти, символи, знаки, нанесені на рушниках, не лише передають інформацію про якісь конкретні факти з історії народу, (хоча подібна інформація там у певній мірі має місце), а й інформує про планетарну та космічну ґенезу, створення Людини та про інші форми Життя. Ці полотняні криптограми, котрі зуміли зберегти та донести до наших днів українські жінки як хранительки глибокої традиції, містять коди-ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей Світ.
Коли вникнути в суть вишивання, простежити форми цього мистецтва від давніх часів до днів нинішніх, то вимальовується яскрава картина самопізнання роду й народу. Кожен елемент, який висвітлюється у барвах, лініях сягає глибинного світовідчуття далеких предків. Саме жінки створювали ці воістину міфологічні предмети, котрі належать реальності як предмети побуту і водночас виходять за рамки буденності завдяки характеру своїх художніх образів.
За давніх часів та чи інша символіка використовувалася вишивальницями з конкретною інформативною метою, завжди несла певне смислове навантаження (6; с. 14).
Найстаріші орнаменти – геометричні.
Їм характерна стрункість і чіткість. Переважно вони вишивалися червоними, чорними та білими нитками. У геометричному орнаменті переважають кола, хрести, ромби, горизонтальні знаки землі, хвилясті лінії води. Ці знаки дійшли до нас ще з трипільської культури. У далекому минулому вони були не тільки декоративними засобами. З прямих і хвилястих ліній, прямокутників, розеток, ромбів, кіл та інших геометричних фігур вишивальниці створювали цікаві композиції, що несли певне смислове значення. Значення геометричних символів давно відоме. Це були символи сонця, місяця, зорі, вогню, води, землі, кохання, життя, а також знаки добра, багатства, родючості і краси.
До найдавніших знаків, що символізують світотворення й світобудову, належать знаки Трійці: хрест, трикутник, шестикутна зірка, триколо, дерево життя та інші. Графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста, кажен підкреслює ту чи іншу характеристику триєдиної сили.
Хрест – поширений знак орнаменту – один із найдавніших сакральних знаків, знак сонця і вогню. Хрест є прадавнім символом поєднання сонячної батьківської та материнської енергії, пише дослідниця Світлана Китова. Поєднання чоловічої енергії – вогню (зображуваної у віруваннях усвх народів вертикальним стовпом) з символом вологої жіночої енергії (зображуваної горизонтальною площиною або горизонтальним знаком), при якому обидва батьківські символи немовби зникають, зливаючись в один знак хреста – символ тримірного простору, любові, дитяти. Це знак найпершої триєдності: мінус, плюс, єдність – батько, мати, дитя.
Шестикутна зірка – поєднані в ній два рівнобічні трикутники символізують єдність триєдиної позитивної чоловічої вогненої енергії, спрямованої вгору з триєдиною жіночою вологою енергією, спрямованою вниз. Отже, зірка, складаючись з двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, символізує трійцю. Трикутник, спрямований вгору, символізує чоловічу іпостась, спрямований вниз – жіночу, а їх поєднання – синівську іпостась, життя.
Трикутник – трикутник, як символ належить до найдавніших антропоморфних знаків – відтворює частини тіла, де починається нове людське життя.
Коло – у багатьох цивілізаціях аналогом хреста є коло – символ сонця, так зване солярне колесо. У язичництві та християнстві коло символізувало вищі сакральні цінності, пов’язані з культовим ставленням до неба і землі. Воно було символом нескінченності, гармонії, круговерті небесних тіл, часу, земного життя. Обидва знаки являють собою основу пізнання світобудови і часто зображуються разом (хрест у колі). Знаки хреста і кола є головними елементами орнаменту. Наші предки зображали сонце, зорю і місяць у вигляді кола або хреста. Іноді хрест у колі змінювався, перетворюючись на чотирипелюсткову квітку.
Ромб – популярний знак геометричної вишивки. З чотирипелюстковою квіткою посередині ромб нагадує не тільки солярний знак – образ сонця, а ще й символ родючості землі-матері, щедро засіяної, зігрітої сонцем, щоб було життя.
Восьмикутник – характерна знакова деталь українського орнаменту (вписаний у коло). Він означає Різдвяну зірку, зірку діви Марії. Восьмикутник у середньовічній теологічній системі був також знаком Хреста, де Бог представлений вісім разів.
Зорі-квітки – розкидані по рушнику й зібрані в геометричний орнамент, уособлюють уявлення народу про всесвіт, як систему. Зорі, об’єднанні ланцюжками, свідчать про непорушний закон об’єднаного космосу, де все упорядковане і гармонійне.
Рослинна орнаментика.
У рослинному орнаменті переважають зображені – калина, дуб, листя, хміль, маки, виноград, чорнобривці, лілеї, троянди, ягоди.
Дерево життя – один із найдавніших та широко розповсюджених орнаментальних мотивів в українському мистецтві, центральний символ, сповнений надзвичайно глибокого змісту.
У слов ’янській міфології світове дерево відоме як Вирій, Райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, яблуня, Небесне дерево, Дерево пізнання. Його розглядають як своєрідну модель роду людського, як організація світу в просторі та часі.
У багатьох дослідниках Дерево життя – це зв’язок світу земного з небесним, філософське осмислення категорії вічності – минулого, сучасного і майбутнього. Дерево утримує на своїх вітах увесь світ. Його листя торкається неба, землі і води. Дерево живить і наставляє. Саме тому воно вважається символом перемоги життя над смертю, тому наші предки поклонялись йому, наче Богові.
Простежуються два варіанти зображення Дерева життя: коли воно починає рости із землі й симетрично розгалужується вгорі та коли проростає із зернини (символ жіночого начала, що несе ідею життя і родючості). Жінка часто об’єднується з деревом в одну фігуру: її плаття зливається з трикутним підніжжям дерева. Особливо багаті за будовою образи Дерева життя, що коренем тримається землі, а верхів’ям сягає неба. Часто квітуче дерево зображене з птахами-посланцями Сонця, провісниками весни, символами кохання.
Калина – найулюбленіше дерево українського народу. Найпоширеніше значення калини – це символ краси, дівочості, дівочої незайманості, кохання, материнства. Червоний колір нагадує дівочу красу. Дуже часто про калину співають у весільних піснях. За популярністю символ калини не має рівних, тому це найпоширеніший образ рослинної символіки. Він репрезентує не лише красу і силу життя, а й людську долю, єдність нації, Батьківщини. Червона калина – символ козацької долі, улюблений символ визвольних змагань нашого українського народу:
«Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо».
Найчастіше калинові мотиви використовують у весільних рушниках, дівочих і парубочих.
Дуб – в українській міфології священне дерево, що уособлює Перуна – бога сонячної енергії, розвитку життя. Часто символізує чоловіка, родинне щастя, довголіття, еталон міцного здоров’я.
Найчастіше мотиви дуба і калини зустрічаються у парубочих сорочках, які поєднують у собі символи незвичайної сили та невмирущої краси. Як свідчить дослідник С.Китова, «вінок із дубового листя й жолудів міг бути для українців тим, чим був для давніх греків вінок з лавру».
Хміль – візерунки, що нагадують листя в’юнкого хмелю, відносять до весільної, молодіжної символіки, що несе значення розвитку молодого буяння любові та родючості. Хміль є символом відваги, гнучкості та розуму. Для хлопців, витися – означає бути готовим до одруження. Про це співається і в купальських піснях.
Виноград – наділений ознаками святості, символізує плодючість, радість і красу новоствореної сім”ї, її добробут. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка ростить і плекає дерево роду.
Іноді виноградна грона – це символ дівчини чи нареченої, символ людської сутності Христа, так зване містичне гроно, символ нескінченності (вічності).
Мак – макові квіти символізують здоров’я, радість, дівочу красу і чистоту. Мак – це символ убранства і пишності. Гарну дівчину порівнюють із маковим цвітом: «цвіте, як маків цвіт». Квіти маку вплітали у косу, щоб голова не боліла і щоб волосся було пишним. В українському фольклорі мак – символ краси і родючості, й водночас – сну та смерті. Так, чарівна короткочасність цвітіння макового цвіту – символ краси і недовговічності. «Білий світ, як маків цвіт». Греки вважали мак атрибутом бога сну Гіпнозу і його рідного брата Танатоса – бога смерті. Богиню ночі Ніке греки зображують оповитою гірляндами макового цвіту, бог сновидінь Морфей у їхній фантазії також був обсаджений маковим зіллям. В Україні мак – символ множинності – «під одним ковпаком – сімсот козаків», мізерності – у мотивах казкового збирання макових зернят. Мак являється ще й магічним символом. Віддавна люди вірили, що він захищає від зла. Освяченим маком на Маковія (14 серпня) обсівали людей і худобу.
Лілея – то символ дівочих чарів, чистоти і цноти. Дівоча честь – чистота дівчини. Тому на весіллі їй накидають на голову велен (фату), щоб вона була, немов Діва Марія, пречиста. Часто на іконах Діва Марія зображена з лілеєю в руках.
[–pagebreak–]
Троянда – символ краси та дівочої чистоти. Це улюблена квітка українців. Троянди завжди садили під вікнами. Квітку використовували у весільних обрядах. У весільній пісні, коли молодій розчісують косу, то голову прикрашають квітами рожі.
«Розчесала та й гребінкою,
Затикала з рожи квіткою».
Вінок з троянд – символізує здоров’я: як квіти в’януть, так і людина никне.
Жінка, яка віддана заміж у далеку сторону, пускає по воді букет із рож.
У дослідниці Світлани Китової – в християнській традиції троянда є квіткою, що нагадує людям про райське існування. Натомість її колючки – про гріхопадіння людини. Саме своїми колючками вона нагадує людям про втрачений рай. Троянда – знак покірності, терпіння і мовчання, пов’язана із середньовічним культом Діви Марії. За кількістю пелюсток у квітці визначалися християнські чесноти: п’ятипелюсткова троянда була символом мовчання, шестипелюсткова – єдності, рівноваги і щастя, семипелюсткова – святості й довершеності, восьмипелюсткова означала відродження – новий восьмий день творення і тим самим вічне життя і благодать (7; с. 17).
Орнаментика зооморфна.
Широко використовується також зооморфна орнаментика. На стародавніх вишиваних рушниках часто зустрічаються образи птахів: голуба, зозулі, пави, сокола, ластівки, соловейка. Цікавість до птахів існує з погляду етнокультурних традицій. Надзвичайно багато обрядів, легенд, пісень, що свідчать про ставлення до них. Вважалося, що птахи допомагають у битвах, хліборобській праці, мисливстві, родинному житті. Птах символізує людську душу. За повір’ям душа прилітає пташкою до новонародженої дитини і відлітає коли людина помирає. Птахи поєднують земне і небесне. Вони мають багато спільного з сонцем. Коли восени сонце спадає, вони відлітають у вирій. Навесні, коли сонце зростає, – повертаються з вирію.
Сокіл – символ хоробрості, розуму, чоловічої краси, сили. Сокіл порівнюється із хлопцем:
«Ой летів сокіл з Києва на двір.
Соколе ясен, паничу красен, Василю».
Лебідь – символом другої, жіночої іпостасі, є гуси й лебеді. При тім, білий лебідь є символом дівчини, а сірі гуси – заміжніх жінок. Лебідь – «святий птах», його краса породила безліч легенд про дів-лебідок. Вважалось, що після втрати людського тіла, душі набирали вигляду птахів і продовжували жити у потойбічні, маючи можливість завітати в гості, відвідати своїх близьких чи обмінятись вітанням через інших птахів.
Голуб – у слов’ян символ ласки, кохання та подружньої злагоди. Дослідники підкреслюють, що це, мабуть єдиний знак – носій позитивного навантаження. Голуба називають «Божою птицею», «жертовним птахом». Він є символом чистоти, очищення, подружньої вірності («Любітеся, як пара голубів»). Пара голубів – це головний атрибут шлюбно-ритуальних обрядовій. Голуб у народних віруваннях – посередник між Богом і людьми. Це Дух Святий.
Ластівка – у давніх слов’ян брала важливу участь у долі людини.
Своє гніздечко вона будувала поблизу житла людини. В народі існує повір’я: хто зруйнує гніздо ластівки, в того обличчя вириється ластовинням. Ластівка – «чиста пташка», наділена жіночою символікою. У наших предків уособлювала матір, материнський дух. Ластівка приносить на своїх крилах радість, весну, свято, благополуччя. Щастя тому дому, де ластівка в’є гніздо.
Зозуля – віщий символ, який втілює печаль і материнську безтурботність. Кажуть нічого немає, щоб не знала зозуля. Вона знає, коли приходить літо, скільки років земного життя відміряно людині і що робить козак в чужій стороні. А якщо загине, то зозуля сяде в головоньках, оплаче, як сестра брата, а потім летить з цією звісткою до матері. Кування зозулі – символ плачу, горя. Із зозулею порівнюють дівчину, покинуту коханим. Це символ самотності, безрідності. Побутує думка, що рушники з мотивами птахів, схожими на зозулю, яка схилилася до калинових кетягів, чіпляли на могильні хрести.
Соловей – символ радості, молодості, веселощів, наділений епітетом «вільна пташка». Якщо вона перестає співати, це характеризує молодця, котрий втратив свою доля та радість. Зозуля і соловей найчастіше зображуються на дівочих рушниках. Їх вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.
Пава – найбільш архаїчний християнський образ вишивки. «Тисячі очок» на павичевому хвості інколи використовують, як символ «всевидящої» Церкви, а звичка птаха повільно ходити-виступати – зробила його й символом мирської гордині та самозакоханості. Ці поважні птахи є ще й символом величі, спокою та сімейного благополуччя. Вишивали птахів у парі. Птахи-одинаки вишивалися значно рідше. Парних птахів зображували на весільних рушниках. Бо, вважається, пара птахів наділена Божим благословенням – вінцем. Пави та павичі оспівані і в фольклорних жанрах. Із-за краси пави та павичі вважаються символом розквітлої юності, вроди. У народно-декоративному мистецтві найчастіше зустрічається образ павича з пишно розпущеним і надзвичайно великим хвостом.
Півень – віщий птах усіх слов’ян. Символізує сонце, вогонь, перемогу добра над злом. Відомі численні повір’я про птаха – вранішнього будисвіта, пісня його проганяє нечисту силу і, разом з тим, символізує відречення Петра: « По правді, по правді кажу Я тобі: Півень не заспіває, як ти тричі зречешся Мена…» («Іоанна, 13:38).
Дуже часто у вишивці рослинні й зооморфні орнаменти поєднані з геометричними.
Багато рушників відображають християнські вірування вишивальниць.
Найчастіше рушники вишивались до одного з найвеличніших християнських свят – Великодня. Про це свідчать вишивані тексти на рушниках «Христос Воскрес!». Хрести на таких рушниках обрамлені квітами. Зливаючись із язичницьким баченням весняного пробудження природи, заквітчані хрести символізують воскресіння Христа і втілюють ідею поширення християнства по всій землі. Часто біля хреста вишивалися півні, як символи добра над злом. «Символіка орнаментів, знаходячись на межі світу, життя і смерті, сприяє виявленню такої ж сутності символіки птахів, вишитих поруч з деталями, що підкреслюють смерть і воскресіння Бога», – читаємо у Світлани Китової. Ця ж авторка подає і трактування багатьох інших символів: вінок, вінець, корона, якір.
Вінок займає на рушнику чільне місце. Його розміщують угорі над вишитою композицією. Такий вінок компонується з листя, квітів, плодів, гілочок. Він є відомим знаком – оберегом. За Китовою, «на відміну від вишиваного рослинного вінка-плетінки – рушникові вінці – корони є предметами-емблемами, що символізують загалом ідею вищості. Рушникові вінці не є головними уборами, а знаками-символами високих етнічних і естетичних ідеалів. У християнському світі корона – символ обранця, атрибут мученика, святого. Як символ царської відзнаки, корона означає Царицю небесну»
Якір – найбільш ранній християнський символ (хрест з’явився лише в IV ст. ). В описах дослідників С.Китової , Л. Успенського, читаємо, що якір – символ корабля, який в далекому минулому означав мандрівку душі в потойбічний світ, а з часів виникнення християнства – став просто символом благополуччя та життєвого шляху, символом «благоденствія». Пізніше корабель почали сприймати як церкву, що пливе по хвилях житейського моря, а також як символ душі, що йде за церквою. Існує ствердження, що у християнському сакральному мистецтві часів Відродження склалися уявлення про сім людських чеснот і сім ґанджів. Чесноти втілювалися у зображеннях семи жіночих фігур з певними атрибутами. Перші три – Віра, Надія та Любов – і донині найбільш поширені українські жіночі ймення, відповідно розпізнавалися християнами за такими атрибутами: перша – чаша й хрест, друга – якір, третя – серце. Чотири інші – Тверезість, Розсудливість, Стійкість, Правосуддя. Ці знаки – улюблені й звичні – вишивалися в Україні повсюдно.
Сім ґанджів: гординя, жадібність, хтивість, злість, ненаситність, заздрість і байдикування споконвіку засуджувалися мораллю українців. І вишивки нагадують про їх життєву присутність, отже й необхідність подолання. Знак гордування виразно читається в образі павича ( 4, с. 43 – 44).
На багатьох вишивках зустрічаються зображення літер, або й цілі вислови. Звичай літери означають ініціали автора вишивки, або ж лише сама вишивальниця може знати, чиє ім’я зашифроване у вишитій літері. Часто на вишиваних рушниках християнські мотиви переплітаються із язичницькими.
Отже будь який малюнок вишивки несе в собі певну інформацію. Тому незнання давньої символіки, її довільне трактування і впровадження руйнує культурну спадщину, породжує курйози, невігластво тих, хто вважає давнє письмо, стародавні символи забаганкою чи дурницею. Звідси і народжується необхідність аналітичного осмислення того, що розкриває світоглядну суть пращурів (10; с. 77).
[–pagebreak–]



Фрагменти найтиповіших орнаментальних мотивів. (9, с.1, 2).
[–pagebreak–]
Люди і народи завжди цінують те, що втрачають. Орнаменти, які донині використовуються в побуті, зігрівають наші тіла і свідомість гармонією краси, доцільності і мудрості.
Вишивка сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер’єр, одяг, надаючи йому своєрідності й неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання постійно звертаються і черпають у ньому наснагу модельєри, конструктори, художники. Вивчаючи традиції народного костюма створюються сучасні моделі одягу, в котрих виявляються риси індивідуального смаку, звільнені від загальної стандартизації і кожна з яких несе тепло рук майстрині.
«Не роби гірше, використовуй досвід і традиції предків» – народна мудрість, яку потрібно пам’ятати для створення дійсно художніх витворів мистецтва, а не кітчу, естетично цінних, які не замінюють красу на її знак.
ВИМОГИ ДО МАЙСТЕРНОСТІ:
  • вміле, органічне поєднання технік;
  • використання натуральних матеріалів (лічбу вести по ниточках самого матеріалу, можливо використовувати канву тільки як інструмент, а не матеріал);
  • гармонійне кольорове рішення (не використовувати акрилові нитки взагалі і нитки з неприродними кольорами);
  • відповідність тканини вишивальній нитці і навпаки;
  • не повинно бути деформації узору, внаслідок неправильного рахунку ниток;
  • бездоганний лицьовий бік і виворіт.
Отже рівень художньої майстерності залежить від багатьох чинників: це і натуральні матеріали та ручна обробка, кольорове рішення , ритм, лінія, симетрія, неповторність стилю. Така художня майстерність викликає захоплення, подив. Така вишивка – це неповторний ексклюзив, створений не лише руками, а й серцем! Така вишивка, як витвір мистецтва вічна!
Бажаємо вам, оволодіти всіма «секретами» української вишивки й навчитись виконувати узори так, як це вміли і вміють робити славні українські майстрині.

Рушник. Початок ХХ ст. Мережка, «вирізування».


Фрагмент вишивки. «Занизування».


Фрагмент вишивки. «Хрестик».
*** *** ***
Список використаної літератури:
  1. Є.А. Антонович, Р. В. Захарчук-Чугай, М.Є. Станкевич. Декоративно-прикладне мистецтво. — Львів, 1992.
  2. В. К. Бондарчик, Л. А. Боцонь, Л. И. Минько и др. — Минск: Наука и техника, 1987.
  3. О. Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Том 1–2. — Київ, 1991.
  4. Л. Гарбузова. Вишивки Полісся // Народне мистецтво. — 1999. № 3–4.
  5. Т. Кара-Васильєва, А. Чорноморець. Українська вишивка. — Київ, 2005.
  6. Т. Кара-Васильєва. Історія української вишивки. — Київ, 2008.
  7. С. Китова. Полотняний літопис України. — Черкаси, 2003.
  8. О. Найден. Орнамент українського народного розпису. — Київ, 1989.
  9. В. О. Радкевич. Г. М. Пащенко Технологія вишивки. Київ, «Вища школа», 1997.
  10. Р. Цапун. Будичани. Традиційна спадщина. — Рівне, 2006.
  11. А. Шевчук. Особливості вишивки на Житомирщині// Народна творчість та етнографія. — 1991. — № 5.
*** *** ***
Упорядники та редактори: методист ЖОЦНТ Бабій Г.Ю.,
«Майстер народної творчості» з традиційної вишивки Расенчук З.Б.
Комп’ютерна верстка та макет, відповідальний за випуск директор обласного Центру народної творчостіКондратюк Ю. П.http://www.tvorchist.com.ua/content_page_7.html

Немає коментарів:

Дописати коментар