Глава 1
Осінній вечір, зібгавши теплий день у сутінки, забрав його собі на спомин, прошелестів та перегорнув опале листя, вкрив землю туманами, притих. Удень світ ще виціловував тоненьку павутину бабиного літа, що принишкло між багряними листочками, а вночі все більше відчувався подих далекої зими.
Я стояла біля вікна, вдивляючись у темінь і у свій силует. Якби я була біля дзеркала, то воно показало б 36 - річну жінку середнього зросту, з каштановим волоссям та зеленими сумними очима. Проте я до дзеркала не смію підходити, бо та, що по інший бік, знає про мене все. У її очах читається докір…Мені соромно перед нею… Не хочу бачити її, не хочу бачити нікого! Волію самоти! І хай буде темінь!
Зачеплююсь думками за спогади і вони вмить стають у повний зріст.
До чого ж цікаво влаштований світ! Пливе собі людина по житті за течією, щоб не так боляче та важко було. Або іноді думає, що керує життєвим процесом, проте раптом підвернеться щось таке, що переверне все з ніг на голову. Натягнеться невловима прозора нитка, затріпоче душа в аркані…І тобі потрібно знайти свій берег, свій порятунок… Як не прогадати?
Відчуття самотності у мене ще з дитинства. Скільки себе пам’ятаю – завжди одна. Батьки мої розлучилися, коли мені виповнилося лише чотири роки. Мама чомусь ображалася на тата, а я його любила і мені було дуже шкода дивитися на нього, такого притихлого і мовчазного. За що саме вона обурювалася я не розуміла. Він мені здавався добрим і чуйним, проте щоб вголос сказати про це мамі не було і мови, бо тоді вона мене б зненавиділа. «Як ти можеш його любити? За що його любити?» «А хіба люблять за щось?» – хотілося мені запитати у неї та я мовчала, бо знала, що її реакція буде мені не до вподоби. Вона і мене чи то не любила, чи то сердилася, що я продовження «отого мерзотника», який для чогось закохався у неї, а потім ще й зробив її у 30 років мамою. Коли мама ходила на роботу, я часто залишалася сама. Раніше зі мною були кішка Зоя та папуга Капа. Та одного літнього дня я, розмовляючи з Капою, відкрила клітку, щоб її погладити і вона, невдячна, вилетіла у відчинене вікно. Ми жили на другому поверсі, я й сама чудом не випала у те вікно, виглядаючи чи не повертається папуга. Усвідомивши, що вона сама не повернеться, я відкрила двері і побігла шукати її на вулиці. Тим часом у відкриту щілину дверей за мною вибігла кішка. Все! Це був кінець. Мені можна було не повертатися додому, бо мама мені цього не простить. До того ж двері я потім все-таки закрила, а ключ залишився у кімнаті. Я тинялася до пізнього вечора одна під будинком, ховаючись від людей та виглядаючи маму з роботи. Змучена, голодна, з опущеною головою чекала на розплату, як на спасіння. Розплата була болючою, принизливою і довгою. Мама мене відлупцювала пасочком від своєї сумки, поставила у куток на коліна, ще й на гречку, а потім заставила читати уголос Біблію! Такого знущання не витримала б жодна семирічна дитина. Під ранок я знепритомніла. Прийшла до тями від маминих ляпасів, бо та думала, що я заснула. Наступного дня я затемпературила і мама мене відвела до бабусі. Це було значно гірше, ніж залишатися самій. Ми не любили одна одну. Взагалі вона, мабуть, нікого не любила, дуже лаялася, проклинала всіх і все. І її всі теж не любили. Я її боялася. Мені було незатишно у холодних, похмурих стінах її будинку, де не було жодної живої істоти. Заваривши якогось пійла, вона заставляла мене пити цю гидоту, як чай. Я не сміла перечити (їй ніхто не перечив, навіть моя мама) і, давлячись, заливала цю каламутну рідину до свого шлунку. Весь день я тихенько гралася кукурудзяною лялечкою і чекала, коли прийде за мною мама. Незважаючи на те, що у неї часто були перепади з однієї крайності: «мусі – пусі, ти ж моє сонечко» до іншої – «а то що за виродок такий на мою голову взявся? Ти – як твій батюсь», я її любила. Тато іноді просив маму, щоб вона відпустила мене до нього, проте та кожного разу придумувала щось, щоб відмовити йому. Ночами я гірко плакала в подушку, але мамі було байдуже. Мені хотілося пригорнутися до когось, обійняти і щоб мене обійняли… Я потребувала любові і ласки, проте це був такий дефіцит у нашій сім’ї, що я почала знаходити собі покинутих котів та приблудних собак. Вони мене любили і були вдячними друзями, ще здаля привітно махали мені хвостами, лащилися біля моїх ніг і я відчувала таку теплу хвилю, яка зігрівала моє серце навіть узимку. Один тато мав для мене щиру усмішку в півнеба, та його дуже рано віднесли у Вічність журавлі. Чоовіки чомусь не дуже приживалися у нашій родині.
Не раз промайнуло літо за моїм вікном, розливаючи тривожні надії. Я чіплялася за них своїм юним серцем з усіх сил. Мріяла, щоб доля застелила мені зіркову акварель, бо доросле життя мене лякало. Та й з чоловіками у мене чомусь не складалося. Я дуже хотіла сімейного тепла, ласки, проте мої кавалери не розділяли моїх уподобань. Вони були або брутальними, або дурними. Серед них було одне розумне хлопчення із закоханими очима, що ходило тінню за мною. Але воно було зовсім зелене для мене. Можливо, мені потрібно було говорити з ним тактовніше, проте я була настільки виснажена морально, що було не до такту. До того ж, мене ніхто не навчав бути доброю, мої рідні з дитинства напоїли мене тим ядовитим трунком нелюбові, тому я не дуже задумувалася над чиїмись почуттями і різко перекрила його романтичний пил. «Сергію, ти що, зовсім без глузду? – питала я його. – Мені не має часу гратися з тобою. Що ти, жовторотий, можеш дати мені? У тебе ще молоко на губах не висохло. Ти лише школу закінчуєш, а мені вже зараз якось виживати треба. Не крутись мені під ногами, зелепух».
Незабаром у мене з’явився один кавалер, що був старшим за мене на п’ять років. Він здавався мені романтичним, сміливим і я, недовго думаючи, у 19 років вийшла за нього заміж. Виявилося, що сміливим був не він, а та трава, яку він покурював щодня. Спочатку я намагалася боротися за нього, та після чергової бійки, коли мене напівмертву ледве вирвали з його рук і доставили до лікарні, я до нього більше не повернулася. Мене з шестимісячним сином Борисом тимчасово приютила мама. Я чітко усвідомлювала, що покластися мені немає на кого і через три місяці вже працювала у столиці офіціанткою, а ще через рік забрала до себе в орендовану квартиру і сина.
З цих пір чоловіки у моєму житті були лише випадкові, тимчасові… Чим більше я хотіла сім’ю, тим чіткіше розуміла, що вони цього не прагнуть. Одного разу 30- річний Олег, один із постійних клієнтів ресторану, де я працювала, запропонував мені роботу у рекламному бізнесі. Робота мені сподобалася, оплата була гарною. Олег був хорошою людиною. Красенем його не можна було назвати: велика лисина додавала йому років десять, але він єдиний розділяв мою мрію про сім’ю і здавався закоханим. Мого сина він прийняв, як свого власного. Вони з ним дуже швидко знайшли спільну мову і незабаром Олег запропонував мені одружитися. Я була дуже вдячна йому і, не вагаючись, погодилася. А даремно! Тоді я думала, що вдячність може замінити кохання. Не може! Збігали за обрій роки, а я так нічого і не знала про взаємне кохання. На життя я не могла жалітися: добре оплачувана робота, хороший чоловік, який змусив мене закінчити інститут, допоміг виростити сина. Усе здавалося пристойним і лише щастя чомусь не відчувалося. Мені хотілося у ліжку, дивлячись на оголене плече коханого, хміліти від п’янкого трунку, відчувати струм, торкаючись рукою до руки, а цього не було.
Того недільного літнього ранку я, як завжди, пішла на місцевий ринок зробити закупки до обіднього столу. Я люблю готувати лише у вихідні, коли не треба нікуди поспішати. У такий похід зі мною ходили або чоловік, або син – допомагати нести сумки з продуктами, але цього разу чоловік був у відрядженні, а шіснадцятирічний син поїхав з друзями на Рибацький острів. Обоє обіцяли повернутися до обіду. Коли вже сумка була наповнена, на виході з ринку наостанок мені захотілося запашних груш. Кульок, у якому юна продавчиня подала мені бери, розірвався і груші покотилися по бруківці. Ми з нею кинулися збирати їх. На допомогу нам прийшов ще якийсь чоловік.
