Повість
Лютий 2014 р.
Київ
Глава І
Уже було далеко за північ, проте місто не спало. Розбурханим вуликом гув віковий Майдан, стріляли снайпери. Страшний вогонь ненависті і розпачу справляв свій бенкет. Горів будинок Профспілок, який ще з першого грудня 2013 року був і штабом опозиції, і прес-центром, і госпіталем, і кухнею… Спочатку зайнявся другий поверх, а потім вогонь став розростатися та поглинати будівлю все вище і вище. Дим чорним стовпом сягнув неба і вже латав його над Дніпром.
На околицях столиці небо ще намотувало на спиці оманливу тишу і придивлялося, кому б це їх довірити? Може Марії? Ніч-німа черниця, теж дивилася на цю самотню сімдесятирічну сухорляву жінку, зі спортивною поставою та сивим коротко стриженим волоссям, що їжачком наставило свої антени у Всесвіт. Вона стояла посеред кімнати. Тривога і смуток впилися в її зморшки, затуманений погляд зупинився на сірому квадраті старенького телевізора. «Господи, що ж це робиться? Знову революція? Може на цей раз не фальшива? Господи, вбережи їх від кровопролиття!»
У наелектризованому повітрі вже давно повис неспокій, вона це відчувала кожною клітиною свого натрудженого серця. Марія підійшла до вікна і завмерла, вдивляючись у далечінь вулиць, у темінь, мережану вогняними спалахами та пострілами. Десь зовсім поруч розстрілювали Майдан! Кутаючись у накинуту на плечі куртку, намагалася розгледіти тих, хто будував барикади на Хрещатику. Там були і її діти, бо вона завжди вважала усіх своїх вихованців своїми дітьми. Скільки їх у неї було за сорок років керування дитячим будинком! За всіх болить серце. Та й вони теж досі вважають її своєю мамою. Коли вчора приїхав Святослав – один із її колишніх вихованців, зі своїми друзями і розповів про події на Майдані, що набирали обертів, вона відчула небезпеку. Просила їх бути обачними, а вони жартували: «Нас тепер багато – нас не подолати!» І просили її не хвилюватися. А як їй не хвилюватися, коли офіційні державні канали зранку до вечора говорили, що це «…екстремісти з опозиції перейшли межу, що вони вбивають на вулицях столиці ні в чому не винних людей. Знущаються над жінками, палять і підривають будинки та автомобілі. У центрі Києва, – попереджували теленовини, – розпочинається хаос… Лідери опозиції по телефону здійснюють режисуру цих злочинів. Їхня мета одна – навіть ціною людської крові дістатися до владних крісел…»
«Можливо Святослав зі своїми друзями попалися на гачок до чергових «хапуг»? – думала схвильована жінка. – Може вони помиляються? А що, як їх справді використовують у тому протистоянні за владне корито? – міркувала Марія. – Так споконвіку велося, що за владу боролися чужими руками і платили чужою кров’ю».
Вона мусила сама на власні очі переконатися, де правда, тому вдень понесла їм перекусити. Ледве знайшла їх у тому бурхливому натовпі на своїх хворих ногах. Жінка ще й зараз була під враженням побаченого у центрі. На всіх вулицях провладні сили зупиняли машини і перевіряли чи не везуть вони в багажниках шини або запальну суміш на барикади. Кияни добиралися тільки їм відомими стежками, але таки несли ті шини, та ще й їжу в сумках, медикаменти. У неї перед очима ще й досі картина: вузькою стежечкою іде чоловік, з двох боків обвішаний шинами, його дружина – продуктами. Попереду їхній семирічний син котить перед собою ще одну шину. Звичайні полохливі люди на її очах перетворювалися на незламний народ, що готовий був відстоювати свою правду і волю. Хіба можна було всидіти вдома Марії?
Старенька з жахом пригадала криваві сутички, свідком яких стала на вулиці Грушевського, змахнула скупу непрошену сльозу, стиснула голову руками, наче хотіла придушити всі сполохані думки, що аж хрумтіли у ній. Повернулася до столу, де на неї чекали пожовклі світлини, вирізки з газет, книги. Переворушила ними, взяла в руки Біблію. Поправила окуляри, відкрила навмання сторінку і почала читати. За мить відклавши книгу, Марія вже молилася, стоячи навколішки. Ця молитва-розмова теж продовжувалася недовго, їй бракувало слів, забувала з чого починала фразу і не пам’ятала, що саме хотіла сказати. Врешті-решт, брала до рук спиці і намагалася в'язати теплі шкарпетки тим, хто зараз на барикадах, в наметах… Потім сердито кидала те в’язання і то знову бігла до вікна, дивилася, як густий дим застелив пів неба, то знову хапала у руки спиці… Проте ні на чому не могла зосередитися і від цього ще більше нервувала.
Раптом у передпокої почувся дзвінок і Марія від несподіванки здригнулася, з подивом подивилася на годинника. «Святослав? Чи Сашко приїхав? Казав же, що буде вранці… А, може, все-таки Святослав?»
Відкривши двері, Марія побачила симпатичну елегантну жіночку з гарною зачіскою та невеличкою валізою.
– Я прошу вибачення… – почула вона приємний знайомий голос. – Потяг мав приїхати дві години тому, але затримався… Тут щось таке твориться… і я… не наважилася зателефонувати тобі, Маріє, щоб не почути відмови…
Марія уважніше придивилася до нічної гості.
