понеділок, 2 березня 2015 р.

Українська ікона: чим відрізняється від російської та історія розквіту й зникнення


  • 55416ПЕРЕГЛЯДИ
  •  
  • 1КОМЕНТАРІ
  •  
  • 29/07/2013ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ
Як казав видатний український філолог Потебня, кожний народ виробляє своє християнство, згідно власного світогляду і естетичних уподобань. Чим відрізняється українське і російське православ’я? Ми зосередимося на візуальному зображенні віри – іконах. Щоб зрозуміти особливість української традиційної ікони, яку витіснила російська церква, потрібно зануритися в історичний контекст.
Стилі досліджувала: Лариса Вакульницька
Русь-Україна в 16 столітті була полем боротьби різних конфесій. Стук молотка Лютера у Віттенберзі почули і в Україні – його революційні тези припали до серця багатьом, особливо знаті, що втомилась від малограмотності і розбещеності як православних попів, так і католицьких ксьондзів.

Шаленна конкуренція

На Україні в той час було дві основні Церкви – панівна, бо підтримана державою – католицька і «благочестива» православна, що користувалась підтримкою частини великої православної магнатерії Русі-України, а особливо розбагатілого завдяки Магдебурзькому праву міського населення, об’єднаних в «Братства».
Для збільшення клікніть на малюнок. Графіка: Надя Кельм

На малюнку нижче ОБИДВІ ІКОНИ датуються 18-м століттям.

Українська взята звідси, російська звідси

Несподіваний конкурент, ідеї якого сподобались чималій частині пастви, особливо освіченій і грошовитій аристократії, стимулював обидві Церкви до оновлення, яке в католицькій частині привело до Контрреформації, руху реформування, ефективними менеджерами якої став орден єзуїтів.
Єзуїти, що на той час були найбільш передовим католицьким орденом, велику увагу звертали на просвітництво. Їхніми стараннями в Україні постали ряд шкіл, колегіумів з європейською системою методики і рівня викладання. Єзуїти також приділяли величезну увагу місійній діяльності ну, і само собою, католицька церква мала «кришу» від держави.
А ще єзуїти відкривали аптеки, друкарні, бібліотеки і навіть кредитні спілки для бідних. Зазначу, що всього в цих друкарнях було надруковано сотні видань і далеко не всі з них були релігійного змісту. Там друкувались підручники з історії, географії, риторики, механіки, математики, філософії. (у нас традиційно склався простий негативний імідж єзуїтів, його давно варто ускладнити, додавши в нього відро позитиву). Єзуїтам і протестантам ми завдячуємо тим, що вони принесли в Україну Театр.
В результаті таких маневрів лютерани здавали свої позиції, осучаснена католицька церква наступала, а православні при всіх розкладах залишались в програші.
Візантійська імперія на той час вже наказала довго жити, справи в митрополії були заплутані далі нікуди.
Порівняно з лютеранами і католиками – носіями нових, передових тенденцій, модних і просунутих, тодішнє православ’я відгонило пліснявілою архаїкою.
Треба було щось робити.
Рятувати отчу віру кинулись Братства – найстарше з них – Львівське, і частково такі меценати і магнати чи по нинішньому олігархи, як Острозькі (в більшому ступені) і всі інші – Сангушки, Заславські, Вишневецькі і т.д. (в меншому).
Першу школу сучасного типу, що викладала цикл «семи вільних мистецтв», по закінченні якої можна було вступати в будь-який європейський університет, відкрило у Львові православне братство ще у 1585 році.
Ще одним важливим кроком було створення власної друкарні. До того книжки на потребу замовляли в європейських друкарнях – від Кракова до Венеції.
Після відкриття ряду шкіл прийшла амбітна думка відкрити і вищий навчальний заклад на теренах України, традиційно, ще від Ярослава Мудрого, названого «академією».
Якщо Острозька Академія була недовговічною забавкою князя Острозького, яка проте залишила яскравий слід в культурі України, то відкрита стараннями Київського митрополита Петра Могили на базі київської «братської» школи (1615 р.) Києво-Могилянська Академія більше століття була першим університетом для всіх православних країн.
Студенти з України-Руси, що їздили вчитися в Польщу, Францію, Італію, Німеччину, вивчення мов – сучасних і «мертвих» (латини і грецької) - сприяло поширенню нових ідей Ренесансу, тим більше, що ця філософія вдало лягла на народний характер.
Частина випускників тодішніх «вишів» заповнювали робочі місця в церковній ієрархії. Хто відчував потяг до науки – в Церкву, хто до шаблі – в Козацтво.
Ці «студенти з європейською освітою» робили кар’єру і з віком зайняли провідні посади у Церкві. Природньо, що вони впроваджували свій світогляд у життя: незалежність церкви від світських владик, просвітництво, соціальна активність чернецтва. Саме життя сприяло цьому, адже українські православні були «опозиційною» церквою.
Нові уявлення про світ відтворилися в іконопису, проте це не було різкою зміною, бо навіть до реформування Церкви визрівали в суспільстві поступові зміни.
Ще в 15 столітті «руський» іконопис вважався найбільш професійним на території Речі Посполитої – Польща тоді ще не мала художників такого рівня. Українців запрошував працювати особисто король Ягайло. Від тих пір розписи на території Польщі зберіглась уі Любліні і частково на Вавелі, в Кракові.
Король Ягайло на колінах перед Дівою Марією. 1418 р. Приклад зворотньої перспективи. Каплиця свт.Трійці, Люблін. 15 ст. Майстер Андрій з Волині з артіллю вихідців з Київської, Галицької, Перемисльської земель. Не встановлено, але є така наукова версія, що Андрій Русин і Андрій Рубльов – це одна і та ж людина. На розписах зберігся підпис майстра.
Принагідно зауважу, що в Україні іконопис ніколи не був справою виключно професіоналів. Дозволялись і ікони домашнього виготовлення, створені сільськими богомазами.

Ренесанс

І ще до того, як в Україну прийшло бароко – в 17 ст., в 16-му тут з’явився Ренесанс. Цей напрямок був воістину революційною зміною свідомості - він вперше після Античності поставив Людину у центр свідомості, оголосивши принцип гармонії основою буття.
Епоха Відродження суттєво змінила ставлення людей до світу – відкинула середньовічний аскетизм, презирство до життя і радості, вивівши нову формулу: цей світ - породження Боже, а отже прекрасний! От тільки зіпсований гріхом. З естетики суворих обмежень постала естетика лагідності.
Із народів і країн, де був розповсюджений східний обряд християнства, заміну теократичної моделі світу антропоцентричною сприйняли тільки Україна, Білорусь і Сербія. Інші країни православного обряду поставились до ренесансу або байдуже, або й цілком вороже.
В Україні Ренесанс набув відмінних від католицьких країн рис, був не настільки яскравим. І цьому сприяла сама структура обрядовості, її усталена традиція, що несла в собі строгість Візантії.
Після доби «іконоборства» (726-843 рр.) візантійська церква провела радикальні реформи в ікономалярстві. Були впроваджені канони, що стали визначальними на багато століть у всіх православних Церквах. Їх дотримувалися і в Русі: в іконографії – зображення тільки вибраних Церквою святих, в іконології – неодмінний зв’язок священних образів зі змістом Священного Писання, в стилістиці – ікона мала докорінно відрізнятись від портретів світських людей і в техніці використовувати матеріали тільки природнього походження.
Після того, коли хрестоносці підступно позбиткувались з захопленого ними Констянтинополя, греки зненавиділи все, що несло в собі риси європейства, і перейшли на ісихазм (14-15 ст.).
Ісихазм – вчення про те, що з богом можна з’єднатись тільки постійними строго регламентованими молитвами, шляхом дихальних практик, зосереджуючись на собі і шукаючи божественне світло через аскетизм, відмову від життя. В іконопису ця доктрина виразилась деформуваннями постатей, «закритістю» ікони і темними, приглушеними кольорами.
Ісихазм зовсім не ліг на українську ментальність і уже в 15 столітті у нас почався поступовий відхід від візантійства, що отримав назву «проторенесанс», особливо стимульований зникненням Візантійської імперії.
Закінчилась політика і закінчився її прямий вплив на культуру оточуючих країн. Опосередкований – філософський, звісно, залишився. А, наприклад, в Московському царстві ісихазм прижився, не маючи власної іконописної школи москвитяни часто запрошували іконописців грецького походження.
В Русі-Україні недолюблювали зворотної перспективи, коли близьке ставало маленьким, а далеке великим, і в 15 столітті від неї і зовсім почали відмовлятись, запроваджуючи планову або лінійну і цим українська ікона ставала схожа на картину. Тоді ж з’являється глибина і поряд з пласким тлом можна зустріти пейзажне. Появляється тривимірність.
Але не можна розглядати православну українську ікону як світську картину – формальна схожість не позбавляє ікону її символізму і сакральності, бо намальоване зображує світ ідеальний, а не реальний.
Поступово виробився особливий підхід – повністю пейзажне тло використовувалось в іконах, що зображували земне життя Ісуса, Діви Марії та всіх святих, а пласке орнаментальне – потойбічне, райське.
Цікавим є те, що українські іконописці зображували ідеалізовану Палестину чи Грецію малюючи гори, річки, дерева, кущі, будівлі, що нагадували природу України і архітектуру її міст.
У період середньовіччя засоби малювання ікон домінували над всім мистецтвом – в іконописній техніці малювали портрети світських осіб, побутові сцени, фрески і мозаїки.
З приходом в Україну Ренесансу все змінилось і тепер вже жанри світського живопису, що швидко розвивався, позичали свої знахідки іконографії.
Середньовічна естетика грунтувалася на тому, що світське (земне) і горнє (духовне) в усьому протилежні, не схожі одне на одне – все Там не таке як Тут – душі воскреслих, предмети, простір і час.
А так як Звідти ніхто не повернувся, щоб змалювати як воно Там насправді, то митці в міру своєї фантазії деформували видимий світ, роблячи його несхожим на видимий.
Відродження принесло людям відкриття, що реальний світ – творіння Боже і отже не може бути непрекрасним, і цю філософію ренесансна людина впровадила в усі прояви Духа: в науки, літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, в тому числі і в іконопис.
Нові, ренесансні ікони позбулись аскетичної позаземності, непорушного стояння, звернулись до пропорційності людської фігури замість витягнутості, зменшилась монументальність, збільшився декор.
Художники перестали зображувати середньоземноморський тип обличчя, надавши святим слов’янських рис і психологізму. Біла шкіра, помірно-повні вуста, зменшені очі, рум’яні щоки – такі лики стали сприйматися як норма. При чому все це виконувалось на такому високому рівні, що навіть ієрархи східних церков не могли заперечувати нововведення – настільки то було красиво.
Федір Сенькович. Св.Іоан Златоустий. Фрагмент. 1629 р. Національний музей. Львів.
Проте візантійська основа залишилась незмінною. Композиційні канони і розкладка кольорів по символічності залишились сталими: червоний означав належність святого до праведників, золотий – світло Божого царства, синій і зелений – належність до земного життя, білий – шляхетність і чистоту.
Петрахнович-Мораховський, ікона Різдво Марії, Успенський іконостас, церква св. Козьми і Даміана, село Великі Грибовичі. 1638 р.
Католики сповідували інші композиційні канони і вони не були в них настільки консервативними. Українська ікона ренесансного типу витворила унікальне поєднання візантійської традиції з новим поглядом на світ, формами, часом і простором.
Українцям наступних поколінь було до чого звертатись - наше Відродження було унікальним сплавом європейської і києво-руської спадщини.

Унія

В 1596 році в Речі Посполитій трапилась революційна подія - Унія. В задумі справа об’єдання на рівних Східної і Західної християнських церков була хороша. Але погляди деякої частини католицьких на Унію, як на такий собі перехідний етап до повної католикізації не залишились таємницею для православних і був сприйнятий як загроза.
Між іншим, як часто буває критичні моменти стимулювали різкий підйом інтелектуальних змагань – розвинулось мистецтво полеміки – ми всі в школі чули ім’я Івана Вишенського – православного монаха, запеклого опонента унійності. А ще стала надзвичайна популярна «проповідь».
Кожний поважаючий себе священник писав проповіді, стараючись зробити їх надзвичайно переконливими і аргументованими. Пізнє бароко навіть виробило свій стиль проповіді – так зване «кончетто», стиль гострої, парадоксальної, дотепної.
Ці проповіді будуть надихати і іконописців на нові художні сюжети згодом…
Що стосується взагалі мистецтва, то Унія зміцнила зв’язки з Західною Європою – Польщею, Францією, Італією, Німеччиною і, відповідно, з видноколом культури.
Тутешні цехи, що займались живописом і іконописом - в першу чергу, львівський, а це були одні і ті ж самі люди, навчали майстрів за спеціальною програмою – учень, що хотів стати цеховим майстром, проходив вступний іспит, за деякий час навчання проходив ще один іспит і у разі його успішності, відправлявся навчатися на 2 або 3 роки за кордон – в Італію, Німеччину або інші країни. Так би мовити, шліфувати кваліфікацію. По закінченню стажування він отримував право війти в цех, стати офіційний іконописцем.
Популярними місцями стажування художників з України були художня Академія св. Луки в Римі, Болон’я, Німеччина і Голандія.
В часи Контрреформації агресивність католицької церкви збільшилась, вона почала вважати, що є єдино-правильною, а ті «схизматики» - то взагалі якийсь непотріб. Схизматики, між іншим, думали те саме про католиків. Толерантність тоді була не в тренді.
Подиву гідне те, що православні і греко-католики, не дивлячись на неоднозначну реакцію на Унію суспільства і кліру, ніяк не розкололись так би мовити мистецьки.
Православний іконопис (і все інше, відповідно теж) і греко-католицький залишились у спільній традиції. Еліпса нашої державності (Маланюк) Львів-Київ продовжували підтримувати одне одну.
Якщо в 16-му столітті -першій половині 17 ст. основним мистецьким центром православ’я був Львів, то вже з другої третини це почесне звання переходить до Києва.
Взагалі художніх осередків в Україні було немало – крім вище названих – це Судова Вишня, Чернігів, Жовква, Почаїв, Стародуб, Переяслав, Полтава, Новгород-Сіверський та ін.
Крім замовлення по місцю перебування, художники виконували замовлення будь-де по всій Україні – від Закарпаття до Слобожанщини. Манеру їх письма переймали і місцеві послідовники - тому Україна, не дивлячись на роз’єднаність земель – вражає єдністю стиля.

Київ: бароко, Лавра і Могилянка

Роль Києва особливо посилюється в зв’язку з діяльністю енергійного, мудрого і вченого архімадрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили.
Отримавши освіту спочатку в Замойській академії (нині Польща, тоді ще Русь-Україна), потім у Голандії і Парижі, повоювавши під Цецорою і Хотином, син Господаря Молдавії і Валахії (частини Румунії і теперішньої Молдови) постригається в монахи Києво-Печерського монастиря в 1625.
За декілька років стає його архимадритом, а згодом добивається від короля Владислава IV повернення митрополії православним, відкриває за свої кошти школи і колегіум, відсилає вчитись здібних студентів за кордон. Петро Могила був канонізованим в 1996 році усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви. Лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території.
Енергійний, освічений, багатий, знатний (до слова, рідний дядько Яреми Вишневецького) він легко і безболісно проводить церковну реформу, аналог якої пізніше в Московії намагався провести тамошній патріарх Нікон, розколовши своїх вірних на дві воюючі частини, відомі нам по назві Розкол. Розкол той існує у них і досі, хоч пройшло вже декілька століть.
В іконописі того часу яскраво виявлена євангельська теологія ікони – життя християнина є підготовкою до вічності, а царство земне – царство Духа Святого, і заслуговує на відображення дійсності.
Це не реалізм в звичному для нас розумінні, це той реалізм, що засвідчує присутність Божественної волі на землі. Ікона реальна – бо реальним є Бог, його святі, всі події, що відбувались у біблійні і євангельські часи.
Складним і неоднозначним було відношення до європейської культури і мистецтва – з ним асоціювалось і польська тиранія і експансія католицизму.
Студенти іконописці Києво-Могилянської Академії малюють з натури, копіюють картини Тінторетто, Ель Греко, Брейгеля, Рубенса, гравюри Піскатора і Гергарда де Йоде.
Академія давала глибокі знання з філософії, етики, риторики направлені на розвиток людини. Поєднання суперечливої політичної атмосфери – грубої сила і просвітленності, жорстокості і соціальної несправедливості, лагідності і прощення, свободи і кабаливитворило в мистецтві Драму. Саме драма, бурхливість почуттів, яскрава колористика, сильна психологізація характеризують мистецтво бароко.
Принагідно варто зазначити, що в Україні можна виділити два напрямки бароко. Бароко європейське і бароко козацьке. Європейське репрезентувала католицька частина суспільства, а козацьке православна і уніатська.
Унікальність козацького бароко в оригінальному поєднанні місцевих києво-руських православних мистецьких традицій з сучасними західноєвропейськими.
В мистецтві бароко привернуло увагу до нерозроблених раніше тем життя і смерті, часу і тлінності буття. Основною темою, вперше так яскраво висвітленою, стає категорія «прекрасного», обожнення краси: в замилуванні довколишньою природою, красивими спорудами, гарними людськими обличчями, а з філософським урівнянням реальності і потойбіччя свідомості почала займати містика. (Це саме в цей час людська фантазія почала творити таку звичну нам українську демонологію, яку ми всі так добре знаємо по Гоголю і не тільки).
Ускладнення поглядів на життя вимагало розробки нових сюжетів, ускладнилась композиція, малюнок стає все більш реалістичний, роздвигаються рамки усталених канонів.
Бог – це любов! – ось лейтмотив української ікони.
Богородиця ніжності. Перша половина 18 ст. Київський національний художній музей. Зверніть увагу на цей жест, такий властивий маленьким діткам. Ісус тягне ручку до маминого підборіддя... Це зовсім неканонічний жест, але як же він символічний - ось мама і дитя, вони щасливі.
Господь недремне око. Зі збірки Ольги Богомолець. замок Радомишль, Житомирщина. Цей сюжет вперше з’являється в українському іконописі в бароковий період. Популярний в католицизмі.
На відміну від Західної Європи, бароко у нас не протиставилось ренесансу, а витворило дискретний перехід, де в одному малюнку могли існувати і ренесансові і барокові риси.
У 18 столітті люди турбувались питаннями Раю. Як же і що буде після смерті? – до того, в попередніх століттях їх більше цікавили покарання і тоді був дуже популярний сюжет Страшного Суду і всіляких проблем, що чекають на грішників. А тепер всіх цікавила нагорода.
І один із найяскравіших проявів мистецького відображення Раю – це усміхнені радісні святі, з такими просвітленними позначені духовною і фізичною красою обличчями, з індивідуалізованими рисами, в яких можна бачити ідеал, взірець, але не чужий і далекий, а свій.
Невипадково в одежах персонажів ікон і взагалі декораціях так часто присутні впізнаванні елементи тодішнього українського соціуму: криноліни, віночки, очіпки, жупани, зброя, будинки з ренесансними чи бароковими архітектурними елементами, натюрморти .
А кольори! Яскраві, світлі, багато тонові, з складними переходами світотіні, контрастні.
Працюйте люди над собою, вдосконалюйтесь, не грішіть – і ви попадете туди ж, де перебувають оці прекрасні, щасливі люди – такий лейтмотив ікон барокового типу.
Великомучениці Анастасія і Іулянія. Великомучениці Варвара і Катерина. 1740-ві. Конотоп. Київський національний Музей. На двох іконах загалом чотири світські дами з хрестами, що покладене на плечі, як літні парасольки. І одна і та ж рука – Леонтій Боровик (?).
Св.Параскева. 1729 р. Київський національний Музей.
Одяг – зовсім європейський, доби Ренесансу. Ця руда свята нагадує Джоконду своєю ледь помітною усмішкою і супокоєм без байдужості. Невідомий Леонардо Київської школи Печерського монастиря - хто ти? Чи дізнаємося ми колись, як тебе звали?
Св.Параскева тримає в руці книжку. Якщо напружитись, то можна прочитати деякі слова. Книга написана старослов’янською мовою київського ізводу «въ» а не «во» («єдинаго...»), «всѣхъ»...І, звичайно «року» (цитую http://parador.livejournal.com/
Існують ікони з портретами, як наприклад, відома ікона з Пристоячими, де зображений лубенський козацький полковник Леонтій Свічка.
Лубенський полковник Леонтій Назарович Свічка.
Свічка - фундатор Успенської церкви в Пирятині. Фрагмент з ікони Роз'яття з пристоячими. Походження портрету - церква с.Олексіївки Гребінківського району Полтавської області. Ікона датується 1680-ми роками.
Та ж ікона, загальний план.
А на популярних в Україні іконах Покрова кого тільки не зустрінеш –царів, міщан, козаків, гетьманів та інших тогочасних впливових осіб.
Ікона Покрови з портретом Семена Сулими, його родини і російської імператриці Анни Леопольдовни. З села Сулимівка Київської області. Початок 18 ст.
Цей тип ікон і зараз популярний – ми всі пам’ятаємо два маленьких скандали з іконами: на одній був зображений Віктор Янукович, тоді ще кандидат в президенти (перед першим його кандидатством, в 2004), і ікона, де під Покровою Божої Матері стояли українські діячі – від Грушевського, Петлюри до Шухевича.
Поклоніння Матері-заступниці в Україні завжди було дуже сильним. І у нас воно, на відміну від Заходу, де теж були дуже популярними Мater Misericordiae (Мати Милосердна), відбрунькувався у культ з відповідною літургією і іконографією. Особливо поціновували Матір Божу-Заступницю з Покровом козаки.
Нерідко у рисах святих можна вгадати портрети світських осіб – донаторів, фундаторів даного храму. Подібний спосіб малювати святих ми знаємо і в італійському, німецькому, голандському живопису. Згадайте прекрасну Сіксінську Мадонну написану з коханки Рафаеля.
Так само популярними іконами з груповими портретами були ікони типу «Воздвиження Чесного Хреста».
«Воздвиження Чесного Хреста з родиною Яна Собеського». Хористи. Фрагмент ікони 1670-80 рр. Львівський національний музей. Зверніть увагу – вони співають по нотам.
Групові портрети в іконах засвідчують демократичну концепцію консолідації суспільства, згуртування і прославляють донаторів. Але це портрет в іконі, а не світський портрет – той являє собою окремий напрямок в тодішньому мистецтві.
Звичай малювати святих з натури зберігся в українському малярстві до 19 ст.
Від есхатологічної суперечки, де різними сторонами виступали греки і москвитяни – з одного боку, з другого – католики і протестанти, з третього – українці у нас поширилась тема Таємної Вечері в іконопису – як своєрідний відгук і аргумент, коли ж то треба починати в службі говорити про кров і тіло Христове (хліб і вино).
Саме в ренесансово-бароковий період з"являються посмішки на ликах святих, як свідчення гуманізації християнського світобачення.
Іван Руткович (сер.17-поч.18 ст.). Жовківський іконостас. Архангел Михаїл
Бували в церквах стінописи і зовсім світського характеру, наприклад, в церкві в селі Старогородці біля міста Остер (не збереглась) було зображення героїчної битви козацького полковника Костянтина Мокієвського з татарами, де він зупинив спробу зробити наліт на Київ.
В знищеному Успенському соборі Києво-Печерської Лаври був величний і величезний стінопис, де були зображені володарі України-Русі – великі київські князі, митрополиті київські, гетьмани (не зберігся).
Український вплив позначився і на країнах Балканського регіону. Як вже зазначалось, Києво-Могилянська академія була довгий час єдиний вузом для всього східно-слов’янського світу. У ХVII - ХVIII ст.ст. духовенство Сербії, Чорногорії, Македонії, Болгарії та ін. південнослов’янських країн відряджувало багато обдарованої молоді на навчання до Києва.
За зразком нашої академії була заснована Карлівецька словенсько-латинська школа, там же викладали і київські вчителі за нашими ж підручниками. Українець М.Козачинський в 1734 р. написав першу п’єсу "Трагедія сиреч печальная повість о смерті послєднєго царя сербського Уроша П'ятого і о падінні Сербського царства", яка поклала початок сербській драматургії .
Українець Василь Романович разом з вихованцем Києво-Могилянської Академії сербом Йовом Василевичем прищепили традиції українського бароко у відродження сербського іконопису.
Київська школа малярства, живопису , гравюри і архітектури цінувалась на Балканах нарівні зі знаменитою Афонською.
Йов Кондзелевич (1667-1740). Різдво Марії.Фрагмент. Іконостас з церкви у с. Вощатин на Волині

Візантійський канон в Росії

В Росії ставлення до віри і життя, а отже і до церковного мистецтва було іншим. Візантійський канон Росія розглядала як непорушну цінність і зміни в ньому хоч і відбувались, але дуже повільні і помірні – і більше стосуються 19 ст.
Кремль політичними інтригами і підкупом приєднав Українську Церкву до Московського Патріархату. А потім і сам Московський Патріархат ліквідували за царя Петра і ввели замість нього устрій, що дещо нагадував англіканство – верховним сюзереном назначався цар, а при ньому була рада із цивільних і церковників – Верховний Синод.

Зачистка території

Петро I позбавив Українську Церкву рангу митрополії. Над українськими друкарнями запроваджують цензуру, а потім вже і прямо забороняють друкувати книжки українським ізводом церковно-слов’янської, українських священників засилають служити в Росію, а російськими наповнюють українські приходи.
Деісусний чин. Чернігівщина.1760-ті. Київський національний художній музей
Володимир Боровиковський, Богородиця, Полтавщина, 1784 рік. Київський національний художній музей.Тут, тільки генію Боровиковського властиве нерушиме поєднання бароко і рококо.
Частина православної Церкви, та, що була під Річчю і мала вибір - щоб не мати зверхником Московського патріарха, читай Царя, переходить остаточно на уніатство.
Всі ці події ішли, так би мовити, паралельно з розвитком іконопису в стилі українського бароко. Поки існувала українська козацька шляхта, яка ще не переродилася у малоросійських поміщиків, тобто поки існували Замовники – меценати і впливові захисники – доти ще цвіло пишно українське бароко.
Воно існує до кінця 18 століття, поступово гаснучи, переходячи в рокейль (рококо), а потім вже остаточно, згідно пануючому тоді стилю – в класицизм.
Подиву гідне те, що найбільш пишні зразки бароко розцвіли не на Заході України, яка, здавалось би, знаходиться ближче до самого осердя цього стилю, а на Сході.
На жаль, пам’яток українського бароко і ренесансу збереглось небагато: російські ієрархи, виховані в іншій культурній традиції в 19 ст. приклали чимало зусиль, щоб замалювати церковні розписи по всій тій частині українських земель, що входили в Російську імперію. Потім були війни і богоборчеська кампанія радянської влади .
На Західній Україні українські церкви нищили поляки в часи Другої Республіки.
І в наш час, коли реконструюються багато із занедбаних чи загублених архітектурних шедеврів, чомусь, як от в Густинському монастирі, не відтворюють оригінали фресок, а пишуть заново – на московський лад.
Збереглось в рази менше, ніж знищено. Але те, що збереглось дає уявлення про прекрасну самобутню сторінку в історії нашого народу.
Європейські віяння накладаючись на візантійські догми і національний характер витворили надзвичайно оригінальне, безаналогове для будь-якої іншої культури східного християнства, поєднання візантійського ієратизму і врочистості європейського бароко.
Це наш вклад, один із багатьох, в світову культуру.
*******

Важлива складова бюджету інтернет-видання TEXTY.org.ua- пожертви читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.
Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;
096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com


http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/47408/Ukrajinska_ikona_chym_vidriznajetsa_vid_rosijskoji_ta

Немає коментарів:

Дописати коментар