вівторок, 26 січня 2016 р.

Морфологічні норми літературної мови: природні та нав’язані?


3
Автор Ludmyla_alla | Рубрики Основні Мовні Поняття | 20-02-2015
мрфологічні норми мови
Перевіряймо свої знання граматичних форм слів!
Питання із заголовка стосується всіх мовних норм української мови, оскільки наша рідна мова зазнала в радянські часи дуже сильного тиску як зовнішнього, так і внутрішнього. В попередньому матеріалі ми розглядали поняття мовної норми, її становлення та орфоепічні мовні норми літературної мови (читайте про них тут). Зараз розглянемо чинні нині морфологічні мовні норми, зокрема з того погляду, наскільки вони відповідають природі української мови та які з них нав’язані їй кілька десятиліть тому.
Розпочнімо із загальних понять, тобто визначення, що такеморфологічна норма загалом.
Морфологічні норми літературної мови передбачають правильний вибір граматичної форми слова, зокрема:
  • утворення відмінкових форм іменників;
  • визначення граматичного роду іменників;
  • визначення числа іменників;
  • утворення ступенів порівняння прикметників;
  • відмінювання числівників;
  • утворення особових форм дієслова;
  • утворення наказового способу дієслова.
У визначенні морфологічних норм літературної мовиключовим словом є термін граматична форма. Що такеграматична форма слова? Почнімо з образного визначення.
Граматична форма – це наче одяг на людині, припасований до її статури, а не щось недбало чи незугарно накинути на її плечі (І. Фаріон).
Граматична форма –
1) те, що й словоформа, тобто окремий елемент парадигми відмінювання;
2) система засобів вираження граматичних значень.
Сукупність граматичних форм становлять морфологічну систему мови.
І кілька слів про граматику. Розпочнімо із загальноприйнятих визначень.
Граматика – лад мови, система об’єктивно існуючих, зумовлених внутрішніми законами розвитку закономірностей зміни та вживання основних її одиниць – слів та речень.
Варто додати кілька образних слів про граматику.
Слова без граматики – це наче тіло без хребта. Сила граматики в тому, що вона виструнчує мову, групуючи нескінченну кількість слів в обмежене коло класів, що творять абстрактні граматичні категорії, наприклад роду, числа, відмінка, дієвідміни тощо. Саме «граматика робить теоретичні знання нашим практичним умінням» (І. Вихованець). Як підкреслює І. Фаріон, саме це практичне вміння втілюється за допомогою застосування відповідних мовних норм.
З огляду на те, що граматика як розділ мовознавства включає морфологію та синтаксис, перейдімо до розглядуморфологічних норм української мови.
Нині ЧИННІ морфологічні норми сучасної літературної мови, які утворилися під впливом політики асиміляції (уподібнення) української мови до російської (тобто не властиві, нав’язані українській мові):
  1. Іменники жіночого роду третьої відміни в родовому відмінку однини мають закінчення замість уживаного раніше -и (хоча це  є природним, відповідно  – нав’язаним російською мовою):
щедрості замість щедрости,
любові замість любови,
Русі замість Руси.
  1. Іменники четвертої відміни із вставним суфіксом -ен у непрямих відмінках (на зразок плем’я – племені ) мають у родовому відмінку однини закінчення  замість уживаного до 1946 р. :
імені замість імени,
племені замість племени,
тімені замість тімени.
  1. Запозичені іменники з кінцевим -о після приголосного з часів Правопису 1933 р. (антиукраїнського) перестали змінюватися, всупереч умотивованій споконвічній практиці відмінювання:
на табло замість на таблі,
в кіно замість в кіні,
їхати авто замість їхати автом.
Два аргументи, які підкреслюють необхідність відмінювання цих запозичених іменників (за І. Фаріон):
1) аналогічні власне українські іменники змінюються: село – в селі, відро – у відрі;
2) ці запозики відмінюються в інших слов’янських мовах, зокрема в польській, чеській, словацькій, сербській, хорватській.
Винятком є лише російська мова, яка скопіювала незмінність цих запозик із французької мови.
Варто додати, що за чинним нині правописом є два слова-винятки, які таки відмінюються: пальто – в пальті, блюдо – на блюді. Щоправда логічність саме цих запозик-винятків складно пояснити.
  1. Низка іменників-запозик мають форму чоловічого роду, хоча питомою й невиправдано забутою в українській мові є форма жіночого роду, як-от:
бензин (бензина), візит (візита), клас (класа), літр (літра, хоча вживається як діалектизм), оркестр (оркестра).
Відрадно, що деякі з цих запозик все ж таки вживаються й сьогодні в граматичній формі жіночого роду, як-от:
адреса, ґенеза, зала, криза, оаза, теза.
  1. Іменники, які позначають парні предмети, а також після числівників два, дві, обидва, обидві, три, чотири НЕ мають форми двоїни (вилучена Правописом 1933 р.).
При цьому іменники жіночого й середнього роду мали закінчення , як-от: дві слові, три квітці, чотири вербі.
Природність форми двоїни підтверджує народна мудрість: «Мудрій голові досить дві слові» (збірка М. Номиса).
А ось пояснення такого вилучення тодішнього заступника міністра освіти А. Хвилі: «За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціялізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами» (Рибалко О. Даймо шанс двоїні // Урок української. – 2002. – № 3. – С. 46).
  1. Відповідник сучасного кличного відмінка – клична форма – від Правопису 1933 р. і до Правопису 1960 р. розглядалася лише як варіант до називного відмінка (тобто можна нібито вживати й називний відмінок, і кличний) в таких випадках:
А) у звертаннях на ім’я та по батькові, як-от:
Микола Дмитрович! і Миколо Дмитровичу!
Насправді правильно – лише Миколо Дмитровичу!
Б) у звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, нібито в кличну форму (відмінок) варто ставити лише загальну назву, а прізвище залишати в називному відмінку:
студенте Гавриленко, друже Іваненко!
Насправді правильно – студенте Гавриленку, дружеІваненку!
В) в іншомовних іменах, що закінчуються на г, к, х:
Людвіг – Людвігу, Джек – Джеку, Фрідріх – Фрідріху!
Насправді правильно – лише Людвігу, Джеку, Фрідріху!
Тож пам’ятаймо, що кличний відмінок є повноцінним і не потребує жодної «допомоги» називного, тобто у звертаннях ПОТРІБНО вживати лише його, оскільки людину ми КЛИЧЕМО.
  1. Іменники другої відміни чоловічого роду в давальному відмінку однини радять вживати з паралельними закінченнями -ові, -еві або -у, -ю.
Насправді іменники другої відміни чоловічого роду в давальному відмінку однини зазвичай мають закічення -овів твердій групі, -еві в м’якій групі, -єві після голосного та апострофа, як-от: братові, батькові, товаришеві, добродієві
Закічення -у в твердій групі, -ю в м’якій групі мають у давальному відмінку однини такі іменники другої відміни чоловічого роду:
а) на -ів, -їв, -ов, як-от: Львів – Львову, Харків – Харкову, Стеблів – Стеблеву;
б) вжиті в давніх висловах, як-от: козацькому роду нема переводу;
в) при збігові однакових закінчень, як-от: товаришевівчителеві Петренку.
!!!Пам’ятаймо, що -ові, -еві у давальному відмінку – це найголовніша морфологічна ознака, якою українська мова відрізняється від російської і частково білоруської, водночас виявляючи спільність із західнослов’янськими мовами.
  1. У родовому відмінку множини іменники солдати, партизани мають лише одну правильну форму – солдатів, партизанів (хоча від 1960 р. до 1990 р. нормативними вважалися також спільні з російською мовою форми солдат, партизан).
Іменник тато в родовому відмінку множини подано в двох формах – татів і тат,
насправді правильно – лише татів.
Цікавий приклад: чинний правопис зауважує, що варто вживати «сім чоловік» у значенні «сім осіб», а «сім чоловіків» – як «сім осіб чоловічої статі» (с. 91).
Насправді доречно й логічно вживати сім осіб та сім чоловіків. Таким чином уникаємо зайвої плутанини й невластивої українській мові форми іменника сім чоловік.
  1. При відмінюванні числівників п’ять – десять, одинадцять – дев’ятнадцять, двадцять, тридцять, п’ятдесят – вісімдесят, кільканадцять, стонадцять, кількадесят першою є давня, але спільна з російською мовою форма на , як-от: п’яти, двадцяти, вісімдесяти, стонадцяти, другою – питомо українська форма на -ьох, -ьом, як-от: п’ятьох, п’ятьом, на п’ятьох.
Насправді питомо українські форми числівників на -ьох, -ьом мають стояти на першому місці.
  1. Числівник дев’ятдесят вилучено із вжитку, хоча 1929 р. його подавали поряд з формою дев’яносто.
  2. Дієприкметники активного стану теперішнього часу на -чий (-а, -е) вживаються зрідка, як-от: виконуючий, зростаючий, мобілізуючий, працюючий (с. 116 чинного правопису).
Насправді ці дієприкметники НЕ відповідають чиннимморфологічним нормам сучасної української літературної мови (про способи їх заміни читайте в нашій статті ТУТ).
Варто зазначити, що ця ж думка відстоюється і в академічній граматиці І. Вихованця та К. Городенської «Теоретична морфологія української мови», де з посиланням на О. Курило сказано: «Найголовнішу ознаку дієприкметників становить те, що в українській мові не вживані так звані активні дієприкметники теперішнього часу» (Крило О. Уваги до сучасної української літературної мови. К., 2004. – С. 147).
Висновок
Правописи 1933, 1946, 1960 та 2007 рр. – основний інструмент зміни морфологічних норм української мови.
«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, – у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії.
Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску:
  • забороняли вживати української мови прилюдно, цілковито або частково;
  • накидали державну мову через освітню систему;
  • зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри;
  • переселяли їх на неукраїнські території,
  • а українські землі заселяли члена панівної нації тощо.
Поруч цих «класичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови:
  • забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила,
  • а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови» (Шерех Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 – 1941) Стан і статус // Пороги і Запоріжжя. – К., 1998. – Т. III. – С. 360).
Отже, в статті розглянуто морфологічні норми сучасної української літературної мови, зокрема на основі їхнього аналізу за останнє століття виявлено, які з цихморфологічних норм української літературної мови є питомими, а які нав’язані в радянські часи. Крім того, проаналізовано такі поняття: морфологічна норма, граматична форма, граматика.

Немає коментарів:

Дописати коментар