неділя, 3 липня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ. новела АНГЕЛ ІЗ СУМНИМИ ОЧИМА


Валерій ТЕРЗІ

АНГЕЛ ІЗ СУМНИМИ ОЧИМА

новела

“Такі дивні ці люди! І чого їм не вистачає? Усе щастя шукають… Але ж у них, у людей, у кожного своє розуміння:  один щасливий від того, що його діти сьогодні перед сном були нагодовані, інший нещасний від того, що подарував коханій жінці персня з маленькими каратами, –  роздумував Аналіель, ангел, який давав людям знання, – А щастя, воно – у свободі, творчості, в любові. Ось і моя людина уже який день поспіль мучиться від того, що обдумує свій новий твір, у якому одним із його героїв маю бути я. Підказую-підказую йому, посилаю до його голови цікаві думки, а він усе зволікає. Та засів би вже й записав!.. Так ні ж, усе роздумує.

Хто ж ми такі, ангели? Що тільки не понаписували, чого тільки не понавигадували про нас! А ми – нематеріальні, безтілесні сутності розуму, помічники Вищого Розуму, захисники слабких. Господь хоч і сотворив людину за Власним образом і Своєю подобою, але ж не всі з них сильні, тому їм і потрібен наш захист. Тому ми й виконуємо роль охоронців і посланців.
Аналіель, як і всі інші ангели, – світловолосий напівпрозорий юнак із крильми, у білому лляному одязі із золотим поясом, не менше двох метрів на зріст, і ніби витканий зі світла, має сяючі крила, які іскряться від білого до яскраво золотого, а очі – величезні і сумні. Він ніколи не задумувався над своєю природою. Коли він з`явився на небесах, які було створено раніше від щільного неба, і коли припинить своє існування, його не цікавило. Він ретельно виконував функції, покладені на нього, – доставляв інформацію до смертних, захищав, рятував, турбувався про них.
А дякували люди за допомогу не ангелам, а Богові. Правильно, ангели   –  воїнство Господнє, Його помічники. Хоч Бог і дав людям повну свободу, бо Він – найбільший демократ. Робіть собі вільно, що хочете, але за порушення Заповідей Господніх відповідатиме, коли настане ваш час. Тому за ними й потрібен постійний нагляд, через це Аналіель ніколи не відчував себе самотнім, бо постійно мав багато роботи із своїм підзахисним Василем, відколи той прийшов у світ. Щоправда, він не мав права втручатися в його життя, а тільки підказував правильний вихід із важких ситуацій, а чи дослухається Василь до його порад, чи ні, то вже його справа, бо саме Василь є творцем власної долі. Іноді у своїх молитвах Василь звертався і до Аналіеля:
– Ангеле Господній, захиснику мій! Моли Бога за мене, грішного.
І тоді Ангел радів, що і про нього не забуто.
А скільки Василь за своє життя скоїв дурниць!.. І кожного разу Аналіель був завантажений роботою.

Чи був його підопічний щасливою людиною? Він мав повну свободу, був творчою особистістю, а кохання, справжня любов, до нього так і не прийшла. Бо сам винуватий. Жінки… Вони змінювалися в нього часто, бо були потрібні тільки для задоволення плотських потреб. Сім`ї так і не завів, дітей не народив, бо вважав це баластом для кар’єри письменника.
Але все ж із багатьох жінок, що пройшли через його життя експресом, або й кур’єрським поїздом, він згадував одну. Здається, її звали Вірою. Ще в молодості, після вручення йому нагороди за кращий твір про комуністичну партію, компанія молодих літераторів завалила до нього на квартиру. Серед них була і вона, молода, життєрадісна, світла і привітна. Пили дешеве вино, чаділи цигарками, співали під гітару, по черзі читали власних віршів. І ненароком вона притулилася до його плеча.
Він поглядом покликав її до сусідньої кімнати. Підвівся і пішов, не оглядаючись. За кілька хвилин на порозі з`явилося це дівчисько, немов видіння, таке бажане і таке прозоре, як ангел. Він притягнув її до себе, дівчина не пручалася. Василь цілував її довго і палко, неначе в останній раз, вона мліла у його сильних руках. Тоді він розстібнув верхнього ґудзика на її кофтинці. Вона почала розстібати ті, що були нижче. Ось уже й спідниця опинилася під ногами… І тільки потім вона злякалася того, що сталося між ними так раптово і швидко почала одягатися.
– Проведи мене до автобусної зупинки.
Більше вони не бачилися.

Аналіель дуже часто рятував Василя. Якось той ледве не сів до бусика, який за півгодини розбився, і в ньому загинуло семеро молодих літераторів. Тоді ангелові довелося перед самою посадкою до авто заступити йому дорогу. А якось Аналіель зупинив годинника перед Василевою поїздкою поїздом, у якій загинуло і покалічилося чимало людей…

Василь мав славу, нагороди, гроші, книги, але сім`ї так і не створив. Останнім часом його все частіше кликали до різних комісій і журі. Він мав серед колег авторитет, до його думки прислухалися. На останньому конкурсі він запально доводив, що саме оцей молодий прозаїк, Василь Васильович Короткó – найкращий і до того ж перспективний, бо він вірив, що молодий початкуючий письменник напише ще не один чудовий твір.
– Чого це ти так рвеш за нього свою душу, неначе він син тобі?
– Немає у мене синів! – відрізав Василь. – А пише він так, як ні один із нас. Ми вже й забули, що таке художні засоби і прикриваємося словами про новаторство. А він працює зі словом філігранно, неначе малює тонким пензликом. А які у нього короткі форми! Сьогодні майже ніхто вже й не пам’ятає що таке новела! А я, коли читав його твори, наче воду чисту sз криниці пив і напитися не міг, хотілося читати і читати.
На урочистостях, під час нагородження переможців, Василь уперше побачив цього молодого чоловіка, який одержав із його рук почесного, першого в своєму житті диплома. Короткó спустився зі сцени у зал і пройшов до свого місця, де на нього чекала дружина із гарненьким милим хлопчиком, і симпатична жінка середніх літ – мабуть, його матір.

Аналіель уважно стежив за цією сценою. Йому вперше за увесь час свого існування зробилося прикро і навіть гірко, бо він так старався!.. Ні Василь, ні Віра, бо ця жінка середніх літ була саме нею, так і не впізнали одне одного. Не відчули кровного споріднення і обоє Василів – ні син, ні батько.


Немає коментарів:

Дописати коментар