Плітка, або ніхто не винен. Наталка Перанжелі

          Дехто впевнений, що вже як село, то і нічого швидкісного там немає. Інтернету швидкісного, може, й немає, авторалі по місцевих  дорогах, на яких в якомусь хитромудрому, шаховому порядку вишикувалися  ями і ямки, теж, можливо, не буде. Але ось швидкість поширення пліток у селі може позмагатися зі швидкістю  звуку чи навіть світла.

          Ще лишень машина підвозила посивілого Пилипенка  до села, а там уже всі знали, що він з'їхав з глузду.  І сталося це лихо  прямо на весіллі  єдиної дочки Тетяни.  

          Весілля було в самому розпалі. Почали вже, за звичаєм, перепивати- дарувати молодим подарунки. І от, як  тільки якийсь поважний чоловік із головою, схожою на гарбуз, сказав, що дарує молодятам земельну ділянку під Києвом та дістав документи на неї, то  на Пилипенка щось, як напало. Він накинувся на того поважного чоловіка і почав його душити. Коли люди їх розтягнули в різні боки, став вимагати, щоб  покликали міліцію. Міліція, за його словами, повинна була заарештувати і його, і «цього покидька» – так він називав поважного чоловіка.

               – Сину, признайся, – звернувся він до свого новоспеченого зятя, – яку послугу ти йому зробив? Чи, може, він тобі щось зробив?

          Зять із усіх сил намагався тримати  його подалі від столичного гостя.

          –  За що він тебе карає отою земельною ділянкою? – допитувався Пилипенко у нареченого дочки.

          Ображений гість поспішив сісти до машини, що стояла поруч із рестораном, де святкували весілля, і негайно поїхав.

          – Покличте  міліцію! Поки не пізно, – зізнаємося в усьому, – благав Андрій Дмитрович.

          Міліцію, може б, і викликали, але Пилипенкові стало погано, він знепритомнів.  Довелося  викликати швидку допомогу, яка до  депутата обласної ради  Пилипенка Андрія Дмитровича  приїхала, на  диво, дуже швидко.

          До лікарні його не забирали, а лише зробили якісь уколи. Прописали заспокійливе та порадили взяти відпустку. Перевтома. Моральна, мабуть. І натякнули, «якщо не допоможе і це, то може ненароком опинитися в «психушці», бо той, на кого він накинувся  з кулаками, в Києві на самих верхах крутиться». Пилипенко після тих уколів ні з ким не говорив. Про «дурку», видно, повірив, бо знав чудово, з ким мав справу.

          Дочка плакала, жінка лаялася, зять мовчав. Пилипенко думав.

          Єдине, що його зараз хвилювало, як врятувати дочку та її нареченого від цього столичного пройдисвіта? Для вирішення цієї нагальної проблеми мав подумати і то добре. Мабуть, саме тому з радістю погодився і на передчасну відпустку, і  на «заслання» в село.

          Привіз його з дружиною на їхній же машині  до села чоловік рідної сестри, Микола.  Вони з Андрієм Дмитровичем завжди симпатизували одне одному, але зараз жоден із них не поспішав ні з запитаннями, ні з поясненнями. Можливо тому, що поруч була Пилипенкова дружина, а можливо, спочатку потрібно було  обдумати все  те, що сталося.

          Андрій Дмитрович повернувся до  батьківської хати, яка після смерті мами пусткою стояла вже декілька років. Він, так само, як і  сестра,  жив в обласному центрі. Іноді вони навідувалися  чи у відпустку, чи на могилу до  батьків і зупинялися в цій хаті.  

          Поки їхали, на землю непомітно спустилися сутінки,  підкрався та сів на плечі  злодій спокою – вечір.

          Дружина ще дякувала Миколі за допомогу, а  Андрій Дмитрович, вийшовши  з машини, підійшов до пишної розквітлої вишні, погладив її рукою. Із пам'яті сплили вірші  з юності:

« Заколиши мене, красуне, своїм цвітом,

Хай задурманить своїм запахом полин…».

          Якби ж то міг хто заколихати ті його тривоги!

          Він підняв казанка, що стояв біля вишні, взяв під ним ключ і зайшов до хати.  

          Зі стін розгублено  дивилися на нього портрети батьків, посміхалися близькі та далекі родичі…

          Мовчазним докором  чорнів в кутку старий  телевізор, щирив зуби електричний чайник. Павук зупинився на півдорозі і з цікавістю розглядав  із висоти посивілу голову несподіваного гостя.

          Припорошене минуле помаленьку почало вилазити на світ із кожного кутка, з-за вицвілих гардин у великій кімнаті, з-під перефарбованого серванту у вітальні,  зі спальні, з-під залізного ліжка, яке «закряхтіло» під ним в привітанні, з-під  вишитих подушок, які були на ньому ж складені гіркою.

          Чоловік  обережно зняв черевики і, не роздягаючись,  вмостився на ліжку.

          Усе, що його оточувало, кожна річ , кожен закуток хати, пам'ятали його… Пам'ятали, яким він був і вимагали пояснення…

          Пилипенко заплющив очі і вдав, що спить.  Але ніхто йому не повірив: ні голуб, вишитий бісером, що з цікавістю поглядав на нього, ні плюшеве ведмежа його дочки, що спостерігало за ним, сидячи на шафі. Навіть дружина і та зауважила:

          – Знову не хочеш говорити? Тоді не буду тобі заважати, постелюся  у великій кімнаті на дивані.

          Чоловік мовчав.

Він  розумів, щоб вижити –  думками , емоціями, почуттями потрібно керувати. Але…  не міг, бракувало сили…

          Надворі загриміло. Чорні хмари викрешували весняні грози, а  його думки… гайнули у брід…

          Ось він, 25-річний  оптиміст, правдолюбець, активіст хоче перевернути світ, зробити його кращим, справедливим… Та  натомість, всього-на-всього, викладає  історію в сільській середній школі. Для нього цього замало!

          Під час чергових виборів, у яких він брав участь, як і більшість його колег-вчителів,  Андрій познайомився з одним  чоловіком з обласного центру. Звали його Петро Телеп.  Затоваришувати з ним, здалося тоді для чистого та наївного селюка Пилипенка,  за честь. Тепер він згадує це з відразою. Невдовзі той Телеп познайомить його ще з «достойнішим»  чоловіком із Києва.

               – Ти хочеш щось міняти в житті? Тоді не гальмуй, балотуйся в депутати. Ти вмієш говорити з людьми, вмієш переконувати. Нам треба таких  молодих та  енергійних, – радять йому обоє і обіцяють свою підтримку на всіх рівнях…

          Слова дотримали, допомога була дієвою і він таки став депутатом, спочатку районної, а згодом і обласної ради.

          – Тепер ти – наша людина. Чекай наказу.

          Тільки зараз  Пилипенко починає розуміти, що світ прийдеться міняти по чужому сценарію. Намагався уникати, не спілкуватися, не думати… Але вони мали гарні віжки і вміли ними керувати.

          І ось результат: він причетний до сьогоднішнього геноциду…

          Ні-ні, він нікого не вбиває особисто, навіть рішень ніяких сам не ухвалює…  Він – маленький гвинтик великого чудовиська, що руйнує світ…          Історія повторюється в своєму найганебнішому варіанті…

          За вікном пиріщив дощ, а в душі у Пилипенка все горіло пекельним вогнем.  Йому потрібно було виговоритися. Але з ким він може поговорити?  Із дружиною? Чи захоче вона почути його?  Дочку не хоче лякати. Вона і так  має стільки клопотів. А зараз ще й хвилюється за нього.     Він підвівся з ліжка, підійшов до протилежної стіни, подивився на інститутське  фото, де він із  друзями на маївці.

               – Особисто Ви, – звернувся він до них, – думаєте, що не причетні ні до чого ганебного? Мовчите? Звикли всі мовчати!

          Він на мить замовк, наче прислухався до їхньої відповіді.

               – Так мовчали всі і в 1919, і в 1937, 1939- тому…  Мовчали, коли примусові міграції торкнулися терських козаків, курдів, корейців, німців, угорців… Операція «Улуси» – мовчання, масове вбивство в Хайбаку в 1944 р. –  знову мовчання. Чеченський погром  у 1951 р., операція «Захід» у 1947 р., операція «Весна» в 1948 р., операція «Південь» 1949 р., операція «Північ», операція «Осінь» 1951р. Як тут не онімієш?

          Це лихо – мовчазна слухняність,  мабуть,  уже зафіксовано в людському тілі на рівні  ДНК.

          Так, ви маєте слушність, славне товариство, те мовчання було, як захисна реакція, щоб вижити. А хто не мовчав, то, в кращому випадку.  закінчував на Соловках…

          Ви мені кажете, що не тільки ми, інші нації теж мовчали? Ми ж Із вами історики. Ми все достеменно знаємо, як то було.  

          Кожен причетний! – невідомо, до кого апелював Пилипенко, продовжуючи пильно дивитися на фото. – І тоді, і зараз. Усі причетні, і  всі – ні при чому.

          Пам’ятаєте, як  при масовому мовчанні  було запущено  німецьку програму знищення людей із важкими фізичними вадами і душевнохворих під назвою «Евтаназія» або «Т-4»?  А потім два роки по тому  ще гірша програма «Остаточне рішення»?

          Відібраних, відповідно до узаконених приписів,  хворих,  професійні медсестри доставляли до спеціального приміщення, реєстрували і роздягали; лікарі їх оглядали і відсилали до камери; робітник відкривав газ; прибиральниці мили; поліцейський заповнював свідоцтво про смерть. На допитах, уже після війни, кожен із них дивувався: хіба я винен? Медсестра нікого не вбивала, вона лише роздягала і заспокоювала хворих, це була її звичайна робота. Лікар теж не вбивав, просто підтверджував діагноз, керуючись критеріями, спущеними вищими інстанціями. Помічник, який відкривав кран газу…

          Кожен, причетний до   вбивства, лише робив технічну роботу під контролем начальства і лікарів. На прибиральниць поклали, мабуть, найогиднішу функцію – асенізацію і дезінфекцію. А поліцейський не відчував своєї вини, коли виконував свої прямі обов'язки: констатував смерть і відзначав, що дотримувалися чинних законів? Ну і чия тут вина? Усіх відразу або нікого? Чому!?! Чому робітник, який подав газ, винен, а працівник котельні, садівник або механік – ні?  А чи винен стрілочник на залізниці, який направив потяг із євреями у бік концтабору? Він – державний службовець,  понад двадцять років переводить  стрілки і відати не відає, що там в середині вагонів. І не його вина, що через його стрілку євреїв доставляли з одного пункту в інший пункт, де їх знищували. А якщо добре подумати, то  без нього поїзд не добрався б до цього злощасного пункту. Те ж саме стосується і чиновників, і службовців, і друкарки, що  друкувала повідомлення про депортацію, постачальника, який продавав  бетон і колючий дріт…

          А як прийшов світ до цього жаху? – продовжував, аналізувати,  Пилипенко.

          Ви ж знаєте: на початку 1930-х рр. в Німеччині панувала атмосфера зубожіння та  зневіри. Як ось зараз у нас.  Світова економічна криза дуже сильно вдарила по країні, мільйони людей залишилися без роботи. Ще свіжим був спогад про принизливу поразку Німеччини у Першій світовій війні. Крім того, німці вважали занадто слабким свій уряд – Веймарську  республіку. Ці умови надали шанс піднятися новому лідеру  – Адольфу Гітлеру і його дітищу – Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини.  Нацистській партії.

          Цей красномовний оратор – Гітлер, що ще вчора був ніким і малював поштові марки, щоб якось прохарчуватися, тепер  переконував і залучав на свій бік безліч німців, спраглих змін. Він обіцяв зневіреному  населенню підвищити якість життя і повернути Німеччині колишню славу. Нацисти апелювали, насамперед, до безробітних, молоді, бідняків та  середнього класу: власників  невеликих магазинів, конторських службовців, ремісників і фермерів.

          Ось так партія прийшла до влади з блискавичною швидкістю. До економічної кризи нацисти були невідомою міноритарною партією. Пам`ятаєте, на виборах до Рейхстагу (парламенту Німеччини) 1924 року вони отримали лише 3 відсотки голосів? На виборах 1932 р. нацисти завоювали вже 33 відсотки, залишивши позаду всі інші партії. А в  січні 1933 року Гітлера було призначено канцлером, главою уряду Німеччини.  І, ви ж знаєте, панове історики, що багато німців бачили в ньому рятівника нації.

          Так, його програма з 25 пунктів не що інше, як  зібрання популістських  вимог, в яких ще не зазначено  масового знищення цілих націй, але вже в третьому пункті є вимога  «життєвого простору: територій і земель (колоній), необхідних для прожитку німецького народу і для розселення його надлишкової частини. І писала ту програму не одна людина.  Хай буде так – «нелюди» писали.  А інші? Мовчали! Нас це не стосується!

          Торкнулося кожного. І тих, хто хотів цих колоній і земель, і тих, хто не хотів…

          «Ото ж бо, кожен причетний! – продовжував  апелювати Пилипенко, пильно дивлячись  на фото. – І тоді, і зараз. Усі причетні, і всі – ні при чому.

Думаєте, що  ви не причетні ні до чого ганебного? Тим краще для вас! Ви можете спокійно спати. Я – ні, бо я точно знаю, що всі причетні.

          Кожного разу вибори, як вирок. Як би ти не вчинив, за кого б ти не проголосував – відповідаєш за всі подальші дії тобою «обраного».  Навіть якщо ти не ходив голосувати, то й тоді твоя вина  в тому, що не проголосував, не зупинив,  змовчав, допустив…

          Якщо ж  ти всього лише продався за кілограм гречки, гірше для тебе. Всевишнього не обведеш.

          Андрій Дмитрович повернувся на ліжко і  зіщулився на ньому, наче вже  на нарах.

          Він мав спокутувати свій гріх. Він продався.  Всього один раз!

               – Думав, що  заплющу очі на беззаконня лише один раз в житті! Ні, так не буває! Не буває одноразового гріха. Той гріх тягне за собою всю твою нечистоту.  Ні відмитися, ні відрізати… Хіба що … покаятись…  і…

          Пилипенко,  знаючи, що винен,  себе не жалів. Жалість веде до саморуйнування. А йому не можна руйнуватися – потрібно рятувати дочку. Її наречений, молодий та недосвідчений, зараз може зробити ту ж помилку, що багато років тому зробив він сам. Проте ось так просто сказати йому про це може бути небезпечно для всіх.

          Андрій пригадав, як колись на самому початку  тієї «ганебної  своєї кар’єри» в обласному центрі, пішов до прокурора, щоб розповісти про кримінальні підступні дії «друзів» із Києва. А поки чекав у приймальній, секретарка кудись вийшла, двері було не щільно прикрито, і він випадково почув, як той «наглядач за справедливістю» отримував по телефону вказівки від тих самих «друзів»: і що робити, і коли мав робити…  Йому стало огидно і  страшно…  Страшно за свою родину і огидно за всіх причетних…  Страх взяв верх.  Він пішов геть із приймальні прокурора, пославшись на головний біль.  

          Замкнене коло. Риба гниє з голови. Немає кому навіть розповісти, не те що поскаржитися.

          «Життя пливе в несмоленім човні.

          Пливе життя, скида в потік роки…»

          Так, потік його років все плив і плив, а він  ходив кожного дня, як по лезу ножа, маневруючи між добром і злом, між правдою і брехнею, цинізмом  і великодушністю.

          Це його руками, вірніше, мовчазним потуранням знищено сільське господарство, колись передової, області. Це його потураннями збанкручено і знищено цукрові заводи. Це він мовчав, коли людям пхали в руки нікчемні ваучери. Мовчав, бо всі ж мовчали.

          Нерідко чув, як старші люди  нарікали, що при «совєтах» були гвинтиками.

          Інші  керували їхніми діями. А хіба зараз щось змінилося? А його діями та  успіхами хіба не інші керують?  А він хіба не  гвинтиком крутиться в новій порочній машині?

          «Україно, матінко сизокрила! Ти ж бо і гарна, і розумна. І талантами тебе Бог не обділив, то чому ж так тобі не таланить? Чому ти всім така мила, всі тебе хочуть, проте всі  зрадливо лишень користуються твоєю добротою. Де знайти тобі мужа вірного та мудрого, який би не став запроданцем, міг піклуватися про тебе?

          Із споконвіків тебе ламають «зайди» і з Заходу, і Сходу. З усіх сторін, з усіх боків несуть біду. А ти метеликом летиш на вогонь, обпаливши крила, падаєш до ніг чергового приблуди. І я такий же!  І я тебе зрадив! Не хотів, а зрадив! Вогнем пече душа!

          Та мовчи, серденько, не крайся! Не під силу тобі щось змінити, то й мовчи!»

          До пенсії  Пилипенку залишалося недовго і він, щоб ні з ким  не руйнувати стосунки та не підставляти свою родину, з нетерпінням чекав на цю ілюзорну  свободу. Проте сьогодні  все рухнуло, не зміг більше  мовчати. Коли побачив, що  цей покидьок Гризун на весіллі  дочки дарує молодим земельну ділянку, подумав: « Мабуть, та  сама ділянка,  на якій лежить і мій  гріх…»

          Втратив голову, кинувся душити цього столичного негідника. А тепер…

          Що робити, Пилипенко ще конкретно не знав. Та мав придумати… Він пам'ятав, як на  початку 2000-го року непримітний київський «керівник»  Гризун, ще один маленький гвинтик, який вдавав із себе «шановного» та поважного, сказав, що  Андрію Дмитровичу потрібно приїхати до Києва та поставити деякі підписи на важливих документах.

          На його, Андрієве ім'я, купувалася велика земельна  ділянка.

               – Ти зараз отримаєш 10 тисяч зелених, за цей підпис, а через рік, коли її буде продано іншому, ще стільки ж, – повідомив столичний керівник.

          Андрій стиснув зуби, проте перепитувати, для чого така «перепродажа», не став.

          «І так ясно, –  думав Пилипенко, – замітають сліди».

Сліди, виявилося, були ще бридкішими, ніж він собі уявляв.

          На ділянці, яка по документах належала спочатку йому, а потім  – якійсь будівельній  організації, упаковували в землю хімічні відходи, явно не українського  походження. Проте він не міг контролювати, чи, тим більше, керувати цим процесом, тому не став фокусуватися  на цьому.

          «Мене це не стосується», – захищався перед своєю совістю.

          Отруєна Земля плакала щоночі.  Він латав дірку в серці повсякденними турботами, аби не думати… Але рубчик залишився, і там, в потемнілій зів'ялій душі, назавжди поселилися стрес та занепокоєння. І лікуванню цей рубчик не піддавався...

          Пилипенко ніколи не намагався догодити всім, був досить твердим у своєму виборі та вчинках, то чому ж  поступився совістю тут?  Захотілося 30 срібників? Чи злякався відмовити своїм покровителям?  Думав, якщо не я, то знайдуть іншого дурня, який погодиться і нічого не зміниться? Чим ризикував? Посадою?  Життям? Прибрали б у випадковій аварії? Та й зараз такий же розклад, то що ж змінилося?  

          «Тепер   «вони»   взялися за молодих.  Руки до дочки та її нареченого простягають»,  – майнуло в голові.

          Пилипенко надіявся, що наречений його дочки Тетяни ще не встиг далеко залізти в кабалу до цих «павуків»,  і його ще можна врятувати.  

               – Юро, не вір їм! Нікому не вір! Тікай, хлопче, поки не пізно. Тікай! – гукав вже голосно.    Дружина  прибігла, сіла на ліжку біля нього.

          – Андрію, – може, вже прийшла пора виговорити той біль? Може, хоч мені розкажеш?

          Замовк. Язик не повертається. Як таке скажеш?

          Вдав, що спить.

          Стихла гроза. За вікном почало сіріти.

Жінка вийшла.

          – Звичайно, якби справедливо працювали судові гілки, можна було б визначити точні рівні кримінальної відповідальності. Одних покарати позбавленням волі, інших віддати на осуд власної совісті.

          Але чи буде такий суд колись на цій землі?

          Набагато легше  складати закони постфактум, як у Нюрнберзі. До речі, і там  теж творилася плутанина, – усміхнувся Пилипенко. – Чому, наприклад,  повісили нікчемного дурня-селюка Штрейхера, а не запеклого негідника фон дем Бах-Зелевськи? Або чому повісили  Рудольфа Брандта, а його шефа Вольфа – ні? Чому стратили міністра Фріка, а не його підлеглого Штукарта, що виконував, по суті, всю роботу? Тому, що Штукарт-везунчик: псував руки лише чорнилом, а не кров'ю?

Пилипенко безнадійно зітхнув.

 «Як  правильно сказав Навроцький у своєму вірші», – подумав він.

*Я втратив Слово,
Й мучуся від того.
О ні –
Слова течуть,
течуть,
течуть…
Правдості нема!
Бере мене Пітьма…
І я випльовую –
слова.
слова.
слова…

Мавпую.
Плутаю в собі я Світ-Ло.
Логіка в тому,
Щоб не відкритися
Ніяк-нікому.
І –
втома
втома
втома...

Та ще бринить ота страстна струна,
І чую – врешті лопне і вона.
Бо їй – тягар, мої пусті слова.
Що ізвергаються із бренного єства.
слюною
ядом
павутинням –
Карнавалом!
І їх, здається,
мало.
мало
мало…

Врятує що?
Змінити як?
Намацати в собі, той потаєнмий Знак.
Що глипне в тілі аби як.
Впізнати Знак.

І громом, буревієм і вулканом
Взірветься *Л в тобі,
І скаже –
Що не Пізно – Рано!

… дивно,
- У душу впорхне Совість стрикозою.
- Думка заїскриться Чистотою.
- Розум згенерується у Волю!

На щоку випаде,
Як на траву роса –
Сльоза…
І станеш ти, як був колись –
Собою…

Врятує що…
Малесенька Сльоза…

          Пилипенко усміхнувся. Він пригадав період, коли всі, навіть він, повірили, що в країні  можуть бути переміни на краще. Майдан не надовго подарував  надію… Але все виявилося марновідцвітом. Проплаченим марноцвітом, що кровавить і досі.

          Відчай хворої душі  Пилипенка настільки загострив почуття, що він відчував, як дихає земля, як шепоче щось заспокійливе їй вітер.

          Раптом Андрій Дмитрович чітко почув голос своєї дружини. Вона на вулиці розмовляла з кимось по телефону.

          – Він думає, що це та сама ділянка, розумієш? Ти ж власній дочці не посмів би підсунути щось подібне, правда?

          У  слухавці щось забулькало.

          – Не треба було тобі афішувати цей подарунок. Я розумію, але тепер я  не можу з ним тут в селі довго гратися.  Ти ж, знаєш, що я потратилася на весілля, і тепер мені потрібно відбити ці гроші.  Через три дні я маю бути в Дрездені, щоб забрати бронежелети. Інакше ще й там втратимо. Думай, що будемо робити…

          Посивіле волосся Пилипенка  стало дибки. Він здогадувався з ким вона розмовляла, бо знав, хто допоміг їй замовити ті бронежилети.

          То, виходить, його дочка зовсім не його? То ось як виходить, за ним слідкували? Змія в ліжку? Продажна жінка?  Чи він марить?

          – Ха-ха-ха, – розсміявся сам із себе Пилипенко. А він, дурень, думав, що це він продався.

          Ще й хвилювався, щоб сім'я не дізналася про його безчестя, оберігав їх… Кого оберігав? Де та його сім'я? Хто ті люди, які жили з ним поруч? За що він так мучився всі ці роки?

          – Ніно, то хто там батько моєї дочки? – вийшов Андрій Дмитрович на веранду.

          У руці в нього блиснув ніж.

          – Андрію, ти що? Схаменися! – заверещала жінка і вибігла на вулицю.      – Люди, рятуйте! Викликайте швидку, чоловік з'їхав з глузду.

          – Це я з'їхав з глузду? Це світ, мабуть, з'їхав з котушок, якщо терпить таких сволот, як ти. Я зараз же їду до міліції і про все розповім. Про все! І про бронежилети теж. На весілля вона потратилась! Коли ти нажерешся вже?

          Він зі злістю відкинув ножа в кущі.

          – Дай мені ключі від машини!

          – Ще чого! Щоб ти когось переїхав, а я винною буду?

          Андрій вийшов на вулицю і попрямував до сусіда.

          – Миколо, дай  на годину свого велосипеда.  Мені до районного центру терміново треба.

          Сусід переляканими очима мовчки дивився то на Пилипенка, то на машину швидкої допомоги, яка вже під'їжджала до воріт його садиби.

          “Так швидко вони, мабуть, лише до депутатів приїжджають”, – подумав чоловік.

          Пилипенко оглянувся, зітхнув.

          – То як ти там Катю пишеш? Пливе життя?

          І він почав декламувати вірш:

*Пливе життя в несмоленім човні...
Хлюпочеться в одвічнім половодді
Зрадливості, приниження, брехні.
І весла сушить в синьому безводді.

Пливе життя... Бунтує на плаву...
Вичавлює з думок своїх безладдя.
Пережидає зливу грозову,
Квітчає човен в сонячне латаття.

Обвітрене, обпалене – пливе...
І топиться, і знову виринає.
На весла налягає… Ще живе...
Ще хвилі каламутні розтинає.

Пливе життя... Скида в потік роки.
Уже і вроду, й силу розгубило.
Пливе життя... А сиві маяки
Йому моргають: «Ще не відштормило...»*

          – Значить, не брехали люди, Пилипенко таки з'їхав із глузду, –  міркував сусід. – Шкода, бо ж добрий був чоловік!

2017 р.

* Цитувалися вірші Руслана Навроцького та Катерини

Каленіченко.