Повість
Лютий 2014 р.
Київ
Глава І
Уже було далеко за північ, проте місто не спало. Розбурханим вуликом гув віковий Майдан, стріляли снайпери. Страшний вогонь ненависті і розпачу справляв свій бенкет. Горів будинок Профспілок, який ще з першого грудня 2013 року був і штабом опозиції, і прес-центром, і госпіталем, і кухнею… Спочатку зайнявся другий поверх, а потім вогонь став розростатися та поглинати будівлю все вище і вище. Дим чорним стовпом сягнув неба і вже латав його над Дніпром.
На околицях столиці небо ще намотувало на спиці оманливу тишу і придивлялося, кому б це їх довірити? Може Марії? Ніч-німа черниця, теж дивилася на цю самотню сімдесятирічну сухорляву жінку, зі спортивною поставою та сивим коротко стриженим волоссям, що їжачком наставило свої антени у Всесвіт. Вона стояла посеред кімнати. Тривога і смуток впилися в її зморшки, затуманений погляд зупинився на сірому квадраті старенького телевізора. «Господи, що ж це робиться? Знову революція? Може на цей раз не фальшива? Господи, вбережи їх від кровопролиття!»
У наелектризованому повітрі вже давно повис неспокій, вона це відчувала кожною клітиною свого натрудженого серця. Марія підійшла до вікна і завмерла, вдивляючись у далечінь вулиць, у темінь, мережану вогняними спалахами та пострілами. Десь зовсім поруч розстрілювали Майдан! Кутаючись у накинуту на плечі куртку, намагалася розгледіти тих, хто будував барикади на Хрещатику. Там були і її діти, бо вона завжди вважала усіх своїх вихованців своїми дітьми. Скільки їх у неї було за сорок років керування дитячим будинком! За всіх болить серце. Та й вони теж досі вважають її своєю мамою. Коли вчора приїхав Святослав – один із її колишніх вихованців, зі своїми друзями і розповів про події на Майдані, що набирали обертів, вона відчула небезпеку. Просила їх бути обачними, а вони жартували: «Нас тепер багато – нас не подолати!» І просили її не хвилюватися. А як їй не хвилюватися, коли офіційні державні канали зранку до вечора говорили, що це «…екстремісти з опозиції перейшли межу, що вони вбивають на вулицях столиці ні в чому не винних людей. Знущаються над жінками, палять і підривають будинки та автомобілі. У центрі Києва, – попереджували теленовини, – розпочинається хаос… Лідери опозиції по телефону здійснюють режисуру цих злочинів. Їхня мета одна – навіть ціною людської крові дістатися до владних крісел…»
«Можливо Святослав зі своїми друзями попалися на гачок до чергових «хапуг»? – думала схвильована жінка. – Може вони помиляються? А що, як їх справді використовують у тому протистоянні за владне корито? – міркувала Марія. – Так споконвіку велося, що за владу боролися чужими руками і платили чужою кров’ю».
Вона мусила сама на власні очі переконатися, де правда, тому вдень понесла їм перекусити. Ледве знайшла їх у тому бурхливому натовпі на своїх хворих ногах. Жінка ще й зараз була під враженням побаченого у центрі. На всіх вулицях провладні сили зупиняли машини і перевіряли чи не везуть вони в багажниках шини або запальну суміш на барикади. Кияни добиралися тільки їм відомими стежками, але таки несли ті шини, та ще й їжу в сумках, медикаменти. У неї перед очима ще й досі картина: вузькою стежечкою іде чоловік, з двох боків обвішаний шинами, його дружина – продуктами. Попереду їхній семирічний син котить перед собою ще одну шину. Звичайні полохливі люди на її очах перетворювалися на незламний народ, що готовий був відстоювати свою правду і волю. Хіба можна було всидіти вдома Марії?
Старенька з жахом пригадала криваві сутички, свідком яких стала на вулиці Грушевського, змахнула скупу непрошену сльозу, стиснула голову руками, наче хотіла придушити всі сполохані думки, що аж хрумтіли у ній. Повернулася до столу, де на неї чекали пожовклі світлини, вирізки з газет, книги. Переворушила ними, взяла в руки Біблію. Поправила окуляри, відкрила навмання сторінку і почала читати. За мить відклавши книгу, Марія вже молилася, стоячи навколішки. Ця молитва-розмова теж продовжувалася недовго, їй бракувало слів, забувала з чого починала фразу і не пам’ятала, що саме хотіла сказати. Врешті-решт, брала до рук спиці і намагалася в'язати теплі шкарпетки тим, хто зараз на барикадах, в наметах… Потім сердито кидала те в’язання і то знову бігла до вікна, дивилася, як густий дим застелив пів неба, то знову хапала у руки спиці… Проте ні на чому не могла зосередитися і від цього ще більше нервувала.
Раптом у передпокої почувся дзвінок і Марія від несподіванки здригнулася, з подивом подивилася на годинника. «Святослав? Чи Сашко приїхав? Казав же, що буде вранці… А, може, все-таки Святослав?»
Відкривши двері, Марія побачила симпатичну елегантну жіночку з гарною зачіскою та невеличкою валізою.
– Я прошу вибачення… – почула вона приємний знайомий голос. – Потяг мав приїхати дві години тому, але затримався… Тут щось таке твориться… і я… не наважилася зателефонувати тобі, Маріє, щоб не почути відмови…
– Сте… Стефанія?
– Все-таки впізнала мене, Маріє? Значить, я ще схожа на ту далеку Стефанію?
–Дозволиш зайти?
Невдоволена Марія важко зітхнула і пропустила Стефанію в квартиру.
–Ти, Стефаніє, гарно виглядаєш. Майже не змінилася: все така ж горда постава, такий же погляд. Одне слово – артистка. Чи то бережуть тебе роки, чи то грим?
–Та й я тебе люблю, Маріє. Ти теж не змінилася…
Жінки уважно розглядали одна одну. Врешті Стефанія не витримала погляду Марії.
– Мені потрібно поговорити з тобою, Маріє.
Марія спохватилася:
–Ти ж з дороги… Мабуть, голодна. Проходь, присядь. Я зараз розігрію щось поїсти…
– Ні-ні! Дякую, не треба! В наші роки на ніч їсти?
–Тоді, може, хоч чаю? Води?
–Ні, дякую.
–Тоді я приготую тобі зараз ліжко…
–Маріє! Я не приїхала до тебе в гості. Я приїхала поговорити з тобою!
–Зараз? Вночі?
–Прошу тебе, Маріє! Ти ж теж, по всьому видно, – не спала. Що тут у вас в столиці коїться?
–Мені важко щось тобі сказати, бо я і сама нічого толком не розумію. Давай ти відпочинеш з дороги, а тоді вранці поговоримо.
– Благаю тебе, Маріє! Мені дуже шкода, що я завдаю тобі зайвого клопоту, але зроби ласку… Завтра я маю повернутися додому. Вибач, що турбую…
–Турбуєш? А сама ти всі ці роки переставала коли-небудь «турбуватися?»
–Невже ти до цих пір засуджуєш мене?Лише один Бог усім нам суддя, Стефаніє.
У Стефанії з очей покотилися солоні горошини, проте вона не стала їх ні стримувати, ні витирати.
Марію сльози нічної гості не вражали, вона продовжувала іронічно свердлити її поглядом .
–Усі ці роки, Маріє, я почувала себе такою нещасною… такою винною…
–Бо, може, і справді була твоя вина?Може.
–Скоріш за все – так! Я тільки тепер розумію, що могла вчинити інакше. А тоді… Моя зірка тільки починала світити на повну силу. Стільки пропозицій, стільки роботи… Такі плани. Такі можливості відкривалися, а тут…
–А тут донька виросла і закохалася, – з іронією закінчила фразу Марія. – Тільки ось закохалася не в того, що треба. Майже злочин державної ваги.
–Так, так, Маріє! Бо в ті роки, сама знаєш, дружба з іноземцем… Вона могла загубити кар’єру свого батька, мою та й свою, зрештою. Ти ж знаєш у якому світі змов, лихих думок та божевілля всі ми жили.
Стефанія замовкла на хвилю, збираючись з думками.
–Я не вірила в ці їхні почуття. Не вірила в почуття того тридцятирічного італійця… У них була велика різниця не лише вікова… Я думала, він задурить голову моїй дівчинці, а потім поїде собі геть. Він здавався мені не щирим, а його поведінка…
–Занадто театральною? Так він же італієць! Побійся Бога, Стефаніє, кому, як не тобі знати, що вони всі актори? Ти ж теж артистка!
–Так, усі ми актори, а життя – театр. Але тоді я була іншої думки. Я боролася за неї… ми з чоловіком заборонили їм спілкуватися…
Марія іронічно підняла брови.
–Вони з чоловіком! – передражнила вона Стефанію. – Завжди все вирішувала ти! А він підкорявся і робив вигляд, що згідний з тобою. Вони заборонили! А хіба серцю можна щось наказати? Але що ти знаєш про серце? У тебе був лише талант і ти готова була принести йому в жертву все… навіть власну доньку.
–Змилуйся, Маріє! Ми ж не знали, що вона вагітна.
–А якби знали? Мабуть, змусили б перервати ту вагітність!? Ваша Олеся занадто добре знала вас – своїх батьоків… Тому і втекла бідолашна з дому. Хотіла врятувати свє дитятко. Тоді вона ще й сама не знала, що буде двійня.
Марія підійшла до столу, накрапала собі в келишок валер’янки. Подивилася на Стефанію і простягнула келишок їй, а собі взяла інший і знову рахувала рятівні краплі валер’янки. Трішки заспокоївшись, почала свою розповідь.
–Я її побачила в автобусі, коли поверталася з міста до дитячого будинку. Твоя Олеся була схожа на ельфа з розумними очима. Не дивлячись на вагітність, майже невагома і прозора. Здавалося, і крильця є. Була літня спека, вона знепритомніла і всі, хто був поруч, подумали, що причиною є саме вагітність. В такому стані у спеку майже нормально мати запаморочення. Коли лікар зі «Швидкої» сказав, що це запаморочення від голоду, я сама ледве не втратила свідомість. «Мабуть, сирота», – подумала я. Бо ж хіба при живих батьках могло таке статися з дитиною на останньому місяці вагітності в сімдесятих роках? Виявляється могло! Могло, коли батьки впевнені лише у своїх достоїнствах і безмірно люблять лише себе!
Стефанія присіла в крісло і, закривши обличчя руками, загнаним зраненим звіром простогнала:
– Господи, прости, прости!!! І ти, Маріє, прости!
Марія продовжувала свої спогади:
– Я забрала її додому. Намагалася допомогти, як могла… І згодом вона почала відходити, поправлятися. Навіть усмішка з’явилася на її обличчі. Проте Олеся вдавала, що втратила пам'ять, а документи загубила. Вона нізащо не хотіла розказати, хто вона і хто її батьки. Сказала лише, що спеціально їхала до нашого дитячого будинку… Проситися на роботу, щоб бути поруч з дитям. Аж поки приїде за ними її чоловік, батько дитини… Коли прийшла пора народжувати, Олеся раптом запанікувала. Наче відчувала щось погане. «На всякий випадок хочу, щоб ви знали все-все», – сказала вона мені.
– І що ж вона тобі розповіла?
–Я ж тобі вже не раз це переповідала.
–Будь ласка, Маріє! Я хочу ще раз почути це із твоїх уст.
–Олеся розповіла мені, як одного разу випадково біля твого ж театру зустріла групу молодих італійців. Це була для неї можливість перевірити свої знання італійської мови. Вона ж на той час навчалася в інституті іноземних мов, чи не так?
–Так, на четвертому курсі. Це було кохання з першого погляду. Вони з Антоніо були безмежно щасливими. Але тут втрутилися ви – авторитетні батьки зі своїми заборонами зустрічатися, писати, телефонувати. Та молодість завжди знайде спосіб спілкування, бо плекає надію на краще. І твоя Олеся зі своїм коханим теж надіялися, що ви згодом примиритесь. Він хотів після закінчення інституту забрати її з собою до Італії. Дуже зрадів, коли довідався про вагітність. Та ви з чоловіком були занадто «радянськими». Ти більше боялася за свою та чоловікову кар’єру, ніж за втрату доньки. Антоніо цього не міг знати, знала це твоя Олеся. Тому і втекла після закінчення інституту з дому, щоб ви не заставили її вбити плід палкого кохання. Вона вірила, що Антоніо не залишить її і приїде за нею. І він таки приїхав… Але запізнився… На цілих три дні запізнився.
Стефанія схлипуючи, прислухалася до кожного слова Марії. Ловила кожен порух її уст.
– Я і тобі, Стефаніє, зателефонувала відразу ж, як Олесю забрали до лікарні…
– І я відразу ж приїхала… Але і я запізнилася… На цілих дві години запізнилася. –Ти запізнилася на всі дев’ять місяців, коли їй так потрібна була твоя підтримка та розуміння.
–Змилуйся, Маріє! Я ж не знала, де вона! Я не знала, що вона вагітна! Я лише знала, що цей італієць вже поїхав додому. Олеся іноді дзвонила, говорила, що у неї все добре, що хоче пожити окремо. А коли я починала про щось запитувати, то вона кидала слухавку, навіть не дослухавши мене. І я думала, може то і на краще, якщо вона попробує жити сама.
–Звичайно, тобі було зручно так думати, бо ти могла всю себе посвятити кар’єрі, високим помислам, своєму театрові, мистецтву!!!
–Ти жорстока, Маріє! Але ти маєш на це право як ніхто інший. Ти все життя присвятила дітям, від яких відмовилися такі, як я…
Жінки замовкли, думаючи кожна про своє.
–Я не жорстока, лише називаю речі своїми іменами. Ти в ті далекі сімдесяті роки була моїм кумиром. Навіть сама не знаю чому. Звісно не тому, що ми виросли в одному дворі, ходили в одну і ту ж саму школу. Тому, Стефаніє, що ти своїм талантом змушувала людей думати, плакати, радіти, мріяти… За останні гроші ми з подругою бігли купувати не хліб, а квитки на твої вистави. Я бачила їх усі! І вони того були варті. А тут раптом такий твій вчинок. Я була шокована, розчарована в тобі… Я справді намагалася не засуджувати, більше того – знайти виправдання твоєму вчинкові… Але з тих пір обожнювати тебе і твій талант я перестала.
–Так вже ведеться у цьому світі: люди спочатку створюють собі ідолів, навіть не питаючи у них згоди, а потім на них же плюються. А я, Маріє, була звичайною слабкою людиною… Як і всі. А ти завжди була максималісткою.
–Мабуть, доля правди є і в твоїх словах, Стефаніє. Та хіба ж я Бог, щоб когось судити чи прощати? Для чого тобі моє прощення?
–Бо мені потрібна твоя допомога.
– Моя допомога? Яка саме?
Я всі ці роки так і не змогла розказати своєму внукові Сергійкові всієї правди… Повір, багато разів намагалася, але так і не відважилася.
–ку ж частину правди ти йому розповіла?
– Я сказала, що батьки його загинули в автокатастрофі і тому він живе зі мною, своєю бабусею.
– Але ж це зовсім неправда!
–Так,– неправда. Я спочатку хотіла, щоб він підріс, щоб міг зрозуміти… Та чим дорослішим ставав хлопчик, тим лячніше мені було розказати.
Стефанія знову закрила обличчя руками і заголосила.
–Я хочу щоб ти, Маріє, розказала йому, що в смерті його мами винна я. Що вона померла не в автокатастрофі, а під час пологів, що народила вона двійнят, що я знову злякалася і не забрала обох. Я боялася, що не справлюся. До того ж, той другий хлопчик був кволим, хворим, з якимось там відхиленням. А у мене робота… Я думала… А ще… хочу дізнатися у тебе…
–Що ти хочеш дізнатися у мене?
– Я хочу знати, що з тим другим хлопчиком?
– Чому ти думаєш, що я маю знати?
–Я знаю, що його після лікарні перевели у сирітський будинок, де ти на той час була завідуючою. Значить, можеш знати його подальшу долю.Так, ти маєш рацію, я знаю цю довгу історію.
–Довгу? Чому довгу? Прошу тебе, розкажи мені!
–Я ж тобі вже говорила, що Антоніо приїхав за твоєю дочкою, але Олесі вже не було серед живих. Він так плакав, що вся лікарня тряслася від тих ридань. Одного хлопчика ти вже забрала і головний лікар пологового відділення, знаючи, що в іноземця, який навіть не був одружений з Олесею, мало шансів на всиновлення, показав йому хворого хлопчика, не уточнюючи, що був ще один. Думав, що тому буде легше відмовитися від хворого сина. Але сталося не так, як гадалося. Антоніо вважав, що у смерті Олесі є його вина: він повинен був здогадатися, що їй потрібні були у цей важкий період не лише слова про кохання, а й практична допомога, фінансова. І тепер він відчував себе зобов’язаним зробити все можливе, щоб врятувати свого сина. Правда, з усиновленням хлопчика і вивезенням його в Італію у нього нічого не вийшло. Перші два роки він намагався боротися з бюрократичними державними машинами двох країн, а коли зрозумів, що це йому не під силу, переїхав жити до Києва. Він був хорошим хірургом і хоча й з трудом, проте влаштувався на роботу до столичної лікарні. А через деякий час зумів організувати операцію для свого Сашка.
– То того другого хлопчика назвали Сашком?
–Так.
–А далі?
–А далі Антоніо одружився з однією українкою, після чого їм дозволили всиновити хлопчика.
– То вони живуть у Києві?
– Ні. Як тільки в політиці стало потепління між Заходом і Сходом, вони виїхали до Італії. Ось тобі і вся історія. Так що хай твоя душа заспокоїться – хлопчик живий і здоровий.
–Ти, може, знаєш їх адресу? Може, хоч тої українки?
–Ні, не знаю, – сказала Марія і відвела погляд від Стефанії.
–Я тобі не вірю! Ти не хочеш мені сказати.
Марія сердито стукнула кулаком по столі. Я взагалі могла тобі нічого не розповідати, – сказала вона, наливаючи собі в кухля води, але пити не стала, поставила на стіл і пішла до вікна.
– Чому ти так нервуєшся? – запитала Стефанія лиш для годиться, бо здогадувалася чому.
–Бо мені не до тебе зараз. Я сьогодні була на Майдані, а ти – ні! Ти, як завжди, лише про себе дбаєш. Ось змусила мене все це ще раз пережити, а тепер ще й допитуєшся «чому нервую»? Ти – сита забезпечена жінка, яка мала можливість забрати обох близнят, натомість розлучила їх. Та й того, що забрала, відправила у село…
– То ти про мене знаєш все-все?
– А тебе це лякає?
–Нітрохи. Я дійсно віддала малого на деякий час у село до одинокої родички. А коли малому виповнилося два роки, ми його забрали з чоловіком до себе і вже більше ніколи не розлучалися.
–Я знаю, що Сергійкові було добре з вами. Твій чоловік – хороша, чуйна людина. Шкода, що так рано помер.
–Так, всього 61 рік мав, коли пішов із журавлями. Ти думаєш, що і в його смерті моя вина?
–Не смій виставляти мене монстром! Я ніколи і ні в чому тебе не винила! – сердито кинула Марія. – Принаймні перед кимось, – додала вже тихіше.
–І на цьому спасибі. А чому ти не відповідала на мої листи?
–Що я тобі малавідповісти?
–Маріє, ми вже з тобою однією ногою в потойбіччя ступаємо. Давай не будемо лаятися! Сьогодні у наших хлопців день народження. Їм вже по 30. Сергій хірургом працює. А Сашко?
–Та й Сашко теж лікар, вивчився на хірурга.
–А зараз мій хлопчик тут, у Києві, на ті барикади приїхав. Я боюся за нього… І за себе боюся. Сергійко – єдиний скарб, який у мене є. Єдина ниточка, яка тримає мене на цій землі. Дуже хочу тебе познайомити з ним. Хочу, щоб ти йому сьогодні розповіла всю цю історію, бо я вже втомилася жити не в ладах із совістю. Прийшла пора покаятися…
Ще вчора, Маріє, нам Час засіював з руки, а нині вже наші літа ідуть осонням… Ми не знаємо коли порветься нитка життя. Непрощена печаль моєї долі блукає поряд вже стільки років, що не маю сили більше терпіти її! Віриш? Можливо, Сергійко не захоче більше мене знати, можливо, назавжди поїде від мене до Італії. .. Але так, може, хоч живим буде, а то ця ситуація в країні мене дуже насторожує. І взагалі, досить з мене того мовчання! Як мене не стане, то хоч брата буде мати… І батька.
Жінки знову замовкли. Проте це мовчання вже не було ворожим.
Першою обізвалася Марія.
–Якщо твій Сергій за покликом серця приїхав сюди на Майдан, то думаю він із тих, хто не хоче тікати до Європи, навіть під батьківське крило. Він – з тих, хто хоче, щоб Європа була отут… У нас! Ми і є ота Європа. Тільки потрібно, щоб усі усвідомили це. Сашко, думаю, теж серцем на тих барикадах. Дякую, тобі Стефаніє!
–Мені? За що?
–За те, що ти все-таки зібралася з силою духу… Наважилася. За те, що подаєш мені приклад…
–Ні, ні, ні! Замовкни! Не треба мені твоїх похвал. Я їх боюся! Ти знову хочеш мене висадити на п’єдестал, щоб потім було зручніше плюнути?
–Я знову захоплююсь тобою… Ти навіть недоліки можеш перетворити в достоїнства.
Стефанія рвучко піднялася зі стільця.
–Досить! Не хочу чути. Вибач, що потурбувала. Дякую за розповідь, – і, взявши валізу, попрямувала до дверей. Ні, голубко, тепер ти зачекай! – заступила дорогу їй Марія.
– Зачекай. Я тобі розповіла не все. Я теж злукавила. Ти мала рацію, я знаю їхню адресу. Більше того, – вони майже щороку на тиждень-другий приїжджають до мене в гості. Сашко називає мене «нона» – бабуся по- італійськи. А я … я усі ці роки так і не посміла сказати, що справжня рідна бабуся живе за іншою адресою. Я не знала…
–Ти не знала, як я зреагую?І це теж. Але ще більше я боялася, як зреагують вони. Стільки років мовчала і не розказала правди. Чи захочуть після цього спілкуватися зі мною?Чому ж ти не написала мені, Маріє? Бо тоді потрібно було б зізнатися у цій давній брехні…Не хвилюйся. Я скажу їм, що це моя вина. Прости мені!А ти мені прости! Є ще одна річ, яку я сховала від тебе… Лист Олесі своїм хлопчикам.
Перед самими пологами вона дала мені цього конверта зі словами: «Відкриєте тільки в тому випадку, коли я не зможу цього зробити сама».
Марія підійшла до книжкової шафи, дістала папку. Подала Стефанії пожовклий від часу конверт, який затремтів у її руках. Стефанія спочатку дістала світлину, на якій була юна усміхнена Олеся з чорнявим симпатичним італійцем, а потім самого листа.
Проте листа вона не встигла ні розгорнути, ні прочитати.
У передпокої залементував дзвінок. Господиня кинулася відкривати двері, а Стефанія пішла за нею.
На порозі вони побачили молодого чорнявого чоловіка.
Стефанія здивовано зойкнула: Сергію? Що ти тут робиш?
І раптом здогад, що це не може бути Сергій, стиснув їй серце. Поки Марія віталася з юнаком, тіло Стефанії обм’якло і вона по стіні поволі сповзла додолу.
Глава 2
Олександр, поява якого спричинила сердечний приступ у Стефанії, був лікарем, тому швидко кинувся надати допомогу бідоласі. Але все було марним. Рельєф її долі було домальовано. Стефанія померла, так і не встигнувши попросити вибачення у своїх внуків. Тепер за неї це мала зробити Марія, яка сиділа нерухомо біля тіла Стефанії, що міцно тримала доньчиного листа, і не знала що їй робити.
Сашко намагався її підняти, але вона пручалася і просила: Залиш мене… Це я винна… Це я довела її… Навіщо я її впустила? Чому вона приїхала? – і вперше в житті заголосила.
Через хвилю, взявши себе в руки, забрала з руки покійної листа, покликала сусідів, попросила перенести тіло Стефанії на ліжко. Сашуню, нам треба поговорити… У тебе є брат-близнюк. А зараз на твоїх руках померла ваша рідна бабуся… Мама вашої мами. А це ось лист вашої мами вам із братом.
Молодий чоловік мовчки здивовано дивився на Марію. Він нічого не розумів.Тобі, синочку, треба зараз знайти Сергія, так звати твого брата… А потім ви обоє прочитаєте того листа, а я вам все розкажу.Як і де я його маю знайти?Стефанія казала, що він приїхав у Київ підтримати майданівців… Штаб у них був у будинку Профспілок… Він лікар. Поліщук Сергій, з Одеси. Оце і все, що я знаю. Можливо, зустрінеш Святослава, мого вихованця. Пам’ятаєш Славика? Ти його в дитинстві у шахи вчив грати. Він молодший за тебе на три роки. Його там знають під прізвищем Боєць. І він майже всіх там на Майдані знає. Може, він допоможе тобі?
Спантеличений цією звісткою Олександр був вибитий з колії, не міг знайти слів, не знав що робити… Дуже хвилювався за бабусю Марію, не хотів залишати її зараз саму, проте вона наполягала, щоб він йшов. Сашко не знав, як дати лад власним думкам, і вирішив, що все таки краще піти шукати свого брата. Але як знайти того, кого ніколи не бачив, у бурхливому людському вирі, де не збагнеш хто за кого? Може серце щось підкаже? Картина, яку він побачив у центрі, була для нього шокуюча. Найбільше вразив палаючий будинок Профспілок. Потуги пожежників поки що не давали результатів. Дим застелив площу, виїдав очі. Чорний сніг, чорні в кіптяві люди. Кров і попіл скрізь. З будинку виносили жертв. За словами баби Марії, саме там міг бути брат. Відчай і страх охопили Олександрове серце. Невже сьогоднішній день – день суцільних втрат? Чоловік ходив від однієї групи людей до іншої. Хлопці, я шукаю Поліщука Сергія. Лікар з Одеси. Не знаєте, часом, такого? А може Святослава Бійця знаєте?
Після довгих пошуків він все ж натрапив на тих, хто знав Святослава. Святослав, брате, вже не з нами. Загинув Боєць. А ти не знаєш, як його прізвище?Ні, на жаль, не знаю. Не пам’ятаю. Може моя бабуся Марія знає.
«Господи, як же сказати про це Марії?» – пульсувала думка, а він продовжував снувати між людьми. Лікар кажеш? Подивись он у тому наметі, там поранені були. Якщо лікар, може біля них.
У наметі вже не було ніяких поранених, їх відправили до лікарні.
– Сергія шукаєш? – підійшла до нього невисока сорокарічна жінка. Так, Поліщука Сергія.
– Ти, мабуть, родич? Схожі ви з ним дуже. Він поранених повіз он туди, щоб відправити у лікарню.
Олександр швидко направився в ту сторону, куди вказала жінка. Ще здалеку побачив машину «Швидкої допомоги» і Сергія біля неї. Не було ніякого сумніву, що це брат. Чорняве волосся ледь притрушене снігом. Та ні, це не сніг! Сивина! Куртка вся в крові і кіптяві.
– Сергію, – покликав він, підійшовши ближче.
Той оглянувся, здивовано підняв брови. То це ти мене шукаєш? – очевидно Сергій вже був у курсі справи.
На хвилину для них зупинився час. Вдивляючись в очі один одному, потиснули руки, обійнялися. Вибач, я тебе забруднив трішки, – обізвався Сергій, ніяково відсторонившись від брата.Тоді добав, щоб було порівно, – крізь сльози промовив Олександр і ще міцніше притиснув його до себе.
Тільки у другій половині дня вдалося хлопцям знайти стару Марію, яку сусіди доправили до лікарні, бо і їй стало зовсім погано.
У лікарні панував хаос. Не дивлячись на злагоджену роботу медиків, коридори були переповнені пораненими людьми, криком, злістю… Він, падла, мені 80 євро пропонував! Мені! 80 євро!!! Вони купити нас хотіли. Розумієш? – кричав поранений в плече юнак років 25-ти.
Марія, чекаючи своєї черги, лежала в коридорі на каталці і продовжувала тримати в руці, як дорогоцінний скарб, листа Олесі.
Серед натовпу вона раптом побачила двох друзів Святослава, з якими він заходив до неї напередодні. Хлопці були чорними від кіптяви, рвана одіж пропахла горілим. У кожного було щось перебинтоване: в кого плече, в кого нога… Бинти місцями червоніли, кров продовжувала просочуватися, проте ніхто не звертав на це уваги. Хлопці! – погукала їх Марія. – Що з вами сталося? А Святослав де?
Хлопці похмуро опустили голови. Він… під час пожежі… в будинку Профспілок…Поранений? Живий? – допитувалася Марія.
Хлопці лише головами махнули:Ні. Загинув. А ви? Де ви були? Ми були разом з ним… – підвів на неї винні без вини наповнені сльозами очі Ігор з Боярки. – Та нам пощастило трішки більше…Нас врятував одеський хірург, – додав інший хлопчина. – Це він нас оперував. Мені кулю зі стегна видалив. Он він іде… Цей, що біля медсестринської…
Марія, як уві сні бачила, що до неї у білому халаті наближається Сашко. Чи не Сашко? Сергій? – вигукнула вона і відразу ж за ним побачила ще одного близнюка. – Це вам…– простягнула їм тремтячою рукою дорогоцінного листа.
Олександр розгорнув пожовклий від часу листок.
«Рідні мої хлопчики! Я не знаю, який сюжет напише вам доля, де і з ким ви будете жити, але я молитиму Небо, щоб ви виросли людьми, гідними поваги. Синочки, ви прийшли у цей світ, щоб змінити його на краще. Любіть його! Життя складається із сонячних та дощових днів, із хвилин радості та смутку. Хай ваші дні складуться з мрій. Несіть їх у своєму серці і хай воно вас веде по житті. Вам потрібно навчитися з вдячністю приймати все, що посилає день: і хороше, і не зовсім. І навіть якщо вас зрадять найближчі люди – простіть і не тримайте на них зла. Гірше, коли ви зрадите самі себе. Довіряйте людям! Навіть, якщо вам зустрінуться такі, що будуть підрізати крила, такі, що будуть сипати сіль на рани… Не дозволяйте їм забрати вашу мрію і віру у добро! Будьте сильніші і вищі від цього бруду. Не бійтеся помилитися, бо на помилках вчаться і ростуть.
Простіть мені, що я недовишила ваш світ, недокупала росами, недоспівала вам пісень. Та я завжди буду з вами: приходитиму до вас прохолодним вітром у спеку, живою водою у засуху, співом птаха на світанку. Ви у думках лиш покличте мене і я відразу ж торкнуся вашого серця. Я люблю вас! Ваша мама Олеся».
Ще було далеко до багряного світанку чорно-білої кривавої зими, ще Марія не все розказала близнятам, як відчула, що стрімко падає у прірву…
Олександр і Сергій з усіх сил намагалися повернути її до життя, проте поклик Вічності був сильніший від їхніх зусиль. В один день вони віднайшли і втратили своїх обох бабусь.
Смерть Марії та Стефанії пройшла поза хронікою того дня, бо вони ж не герої… Їх вбив не снайпер, спалив не майданівський вогонь. Вони стали жертвами стресу, болю за своїх внуків, розчарування в тих, хто мав би вести країну до кращого життя, а натомість привів до кровопролиття. Скільки таких смертей залишається поза хронікою?
Святослав, який загинув під час пожежі у будинку Профспілок, був зареєстрований під іменем «Боєць». Про нього нікому, крім Марії, нічого не було відомо і, склавши карту ДНК, його 25-30- річного поховали на Аскольдовій могилі у центрі Києва, поруч із церквою святого Миколи. І хоч будуть біля нього стояти онімілі прозорі нефритові квіти, і хоч він увійшов і у хроніку дня, і у список Небесної сотні, і може, відлетівши з янголами у Небесний стан, у бронзі повернеться на землю, від цього чомусь на серці нікому не легше. Народу стане легше лише тоді, коли перестануть у пафосі волати чини, коли заговорять дипломати і замовкнуть гармати… Скажете: то не ми такі – то війна!? Ніхто вам не повірить, бо уже давно замість болю у нас – сивина! У народу вже сліз немає, лише стогін! Земля хоче мирних світанків і буслів у гніздах. А ми хочемо нових віражів, і щоб там нова вільна Україна співала нових веселих пісень, а наші сини та внуки були живими!
Немає коментарів:
Дописати коментар