Останній шанс

"Шукаємо щастя по країнах, століттях,

 а воно скрізь і завжди з нами;

 як риба в воді, так і ми в ньому,

 і воно біля нас шукає нас самих.

Нема його ніде від того, що воно скрізь.

Воно схоже до сонячного сяйва —

 відхили лише вхід у душу свою".
Григорій Сковорода

Останній шанс

Повість

Глава1

Перехрестя

Київ, 2018 рік

Сорокарічна елегантна, красива жіночка, з чарівною посмішкою, під оплески аудиторії піднялася на трибуну. Видно було, що вона не зовсім поділяла думки попереднього виступаючого.

      «Коли ви чуєте: «Діти – наше майбутнє!» – це не гасло Сталіна-Гітлера-Путіна – це об'єктивна реальність, – заговорила вона. –  Даність! Хоча б тому, що, зазвичай, діти переживають своїх батьків.  Це саме  вони завтра будуть правити світом! Нашим з вами світом! Але вже сьогодні на нас з вами лежить відповідальність, яким вони його збудують.

       Валентина, так звали виступаючу, кинула оком на вікно. За роботою вона якось і не помітила, як сумна красуня-осінь вночі тихенько прокралася на землю, вмила її своєю сльозою, розмалювала золотом, випустила на волю останні прозорі дні, розіслала листя – телеграми. Як же гарно! Майже, як тоді… Тільки вона – теперішня, зовсім не була схожа на ту далеку Валентину, яка не любила осінь, бо їй завжди здавалося, що та то плаче, то скиглить, як ранений звір, то сердитим барабаном на щось нарікає. На відміну від осені, Валентина ніколи тоді не плакала, але і прозорих днів не мала…

– До вечора, кохана. Я, після роботи, відразу ж приїду забрати тебе, – сказав сорокатрирічний чоловік, ніжно цілуючи дружину у вушко. Він намагався розірвати печать смутку і мовчання, в яку знову заховалася дружина.

– Чекатиму, – кволо усміхнулась та.

– Не хвилюйся, усе буде добре, – намагався підбадьорити.

 Жінка сиділа біля вікна, закутавшись у вовняну свитку. У її погляді читалося, що вона вкрай виснажена. Морально виснажена. Нерви, як натягнуті вуздечка.  Вона чи то гріла в руках горнятко з ромашковим чаєм, чи то ховала сама від себе сонячну крапельку надії… Її біль вже давно згорнувся калачиком і поселився під серцем. Йому там було зручно. По ту сторону вікна до скла прилип багряний кленовий листок з прожилками. «Тікав кудись чи шукав порятунку? А може, мені звістку якусь сумну приніс? – невесело подумала. – Видно, покликав його вітер, він довірився…ось і віджив своє».  Потім перевела погляд на прожилки та лінії своєї долоні.  Кажуть там намальована доля. У неї вона була гірка. 

Коли людина щаслива, навіть не задумується над тим, чому вона щаслива. Коли ж її спіткає лихо – вона думає, що достеменно знає чому нещасна.

Валентина була нещасною, бо не могла завагітніти. Чоловік цю ситуацію з тривалим безпліддям сприймав не так болісно, як вона.  Або вмів приховувати свій біль… Хтозна. Після трьох років подружнього життя та нез’ясованого безпліддя, вони звернулися до інституту репродукції. Численні обстеження і аналізи спочатку давали надію, що щастя батьківства вже не за горами…  Проте розбійники-сперматозоїди та яйцеклітина ніяк не хотіли обійнятися, були надто млявими і байдужими до бажань своїх господарів. Подружня пара вирішила, що єдиний вихід для них  –  чашка Петрі – екстракорпоральне запліднення. На щастя, так звані «діти з пробірок» вже давно не новина.  

Лікар запевнив їх з чоловіком, що вже з першої спроби вагітніють 40-50% пацієнток.

– Хоч є, на жаль, 15% пацієнтів, які повертаються до нас більше двох разів, – попередив він і тут же поспіхом додав: – Зате кількість спроб необмежена.

І Валентина, і Ігор (так звали її чоловіка) розуміли, що все може статися. Хто-хто, а вони можуть бути якраз серед тих п’ятнадцяти процентів.

Пройти такий шлях і не отримати результату? Не хочеться навіть думати про таке.  У них все вийде! На щастя, між ними завжди було взаєморозуміння.  А за час обстежень та лікування стали майже «психологами» один для одного, бо кому ще можеш розказати те, що наболіло на душі? Проте, чесно кажучи, практично все: і психологічне навантаження, і організація процесу, і обстеження, і прийом медикаментів лягло все-таки на Валентину.

Збігали дні, котилася весна у літо, літечко в осінь, запліталися місяці у роки, а результату так і не було. Відчай поселився у її грудях. Вона більше не хотіла боротися. Не мала сили.

Зраділа, коли лікар їм сказав:

– Такого у моїй практиці ще не було. 20 листопада зробимо останню «підсадку». Далі я вам раджу зробити перерву, або подумати над альтернативними варіантами.

·        Альтернативними?

 – Так, альтернативними. Наприклад, всиновлення.

Сьогодні якраз 20 листопада. За дві години вона має бути у лікаря. Їй мало вистачити десять хвилин, щоб машиною добратися на Лівобережну, тому Валентина могла не поспішати. Проте сьогодні вона хвилювалася, як ніколи. Страх і якесь недобре передчуття поселилося в її серці.  Їй знову перенесуть ембріон. Можливо останній.  «Цей процес для мене  вже добре знайомий і  не болісний, то чому ж я так хвилююся? Мабуть, тому, що це мій останній шанс стати мамою» – міркувала жінка.

 «Буде краще, якщо я зачекаю там в лікарні, а то ще в «пробку» попаду. Мені запізнюватися не можна, – подумала вона і почала квапливо одягатися.

На вулиці їй довелося затриматися, бо сусідське дівча полізло знімати перелякане кошеня з дерева і застрягло там. Валентина не змогла відмовити огрядній бабусі, яка, тримаючись за серце, тупцювала біля дерева, не знаючи, як допомогти внучці.

« Ну, чому я не вийшла раніше, чому саме я маю знімати їх з дерева? – сердилася Валентина, але не допомогти не могла  – боялася, що у старенької станеться інфаркт.

– У мене ще є час, я все встигну, – заспокоювала себе, дістаючи дівча з мокрого дерева.

 Та коли процес рятування кошеняти було завершено, вона змушена була повернутися додому, щоб перевдягнутися, бо дуже забруднилася. Недобре передчуття продовжувало переслідувати її.

За кілька хвилин жінка вже була в машині, проте та чомусь та заводилася. Валентина запанікувала. Тремтячою рукою набрала номер таксі. Там її попередили, що сьогодні по всьому місті маніфести. Вся столиця у помаранчі. На деяких вулицях рух перекрито і майже скрізь по місту затори, особливо на лівому березі, бо там ще й аварія сталася біля метро.

Валентині було байдуже і до помаранчу, і до революцій. У неї сьогодні останній шанс бути щасливою.

«Метро! Ось що мені треба, – зраділа вона. – Адже клініка поруч з метро. Встигну! Зараз добіжу до «Політехнічної», а там ще 5 хвилин в метро  і я буду на місці». Вона швиденько пішла до находженої «секретної» доріжки, що вела з Караваєвої дачі до Політеху через залізничні колії. Хоч ходити там було заборонено, проте всі місцеві часто користувалися цією стежкою. Ось і зараз перед нею йшов юнак. «Мабуть, студент Політеху», – подумала  Валентина, швидко і впевнено крокуючи між приміщеннями та коліями. Аж раптом її погляд впав на узбіччя. Там на мокрій пожовклій траві сиділа жінка у сірому плащі. Плакала. Ні, скиглила! Так скиглить безнадія!  Валентині її силует здався знайомим… Ні, вона, мабуть, помилилась. Валентина не могла собі дозволити довго роздивлятися чи заговорити – вона поспішала. «Досить з мене вже того врятованого кошеняти. У мене сьогодні останній шанс» – виправдовувалася сама перед собою.

 Далеко почувся важкий стукіт коліс і скигління  жінки в сірому плащі стало голоснішим, а потім вона раптом… лягла на рейки. «Самогубця!» –здогадалася Валентина і на мить заціпеніла від страху. Потім щосили стала кричати: «Рятуйте! Люди, рятуйте!» і  побігла до незнайомки. Юнак, що був попереду, теж повернувся на крик. А потім щосили і собі побіг до самогубці. Відстань була невеликою –  метрів сто, проте ноги ковзалися по мокрій траві і кілька хвилин здалися вічністю. « Отче наш, сущий на небі… – чули вони голос жінки. – Отче наш… Отче наш…» – далі вона, мабуть, або не знала.

 Нарешті добігли, схопили попід руки з обох сторін незнайомку і потягнули на себе. Та запручалася:

– Тікайте. Не чіпайте мене! Що вам треба?

Але той опір був слабким. Тільки зуби цокотіли від холоду чи від переляку.

Валентина не могла повірити своїм очам – перед нею була  однокласниця її молодшого брата Славика –  Настя.

Відстань між ними і потягом стрімко зменшувалася. Почувся свисток, машиніст вже бачив їх. Заскреготав гальмами. Валентина щосили закричала і вони з юнаком ще раз рвонули тіло жінки на себе. В туж мить всі троє впали в калюжу поруч з колією, по якій зі скреготом повільно продовжував  насуватися багатотонний метал, проте він вже їм не загрожував.

–  Вона ранена? – злякано запитав хлопець, дивлячись, як калюжа поступово забарвлюється в червоне.

·        Давай  її на сухе відтягнемо і викликай швидку…

Настя  важко дихала:

·        Я… я, здається, народжую. А-а-ай!

Настині пологи, хоч і були передчасними, і почалися в місці зовсім не підходящому, проте осінь, намотавши промінь на шпиці, не перервала цю тонесеньку нитку і продовжувала в'язати її життя. Нещасну жінку журавлі з собою не позвали, бо Валентина якимось чудом була саме в ту хвилину там, де її аж ніяк не мало бути.  Лікарям вдалося врятувати обох: і Настю, і недоношеного кволого малюка. Він мав залишатися ще два місяці в лікарні під ковпаком. Гіршого з Настею вже не могло статися нічого. Її врятувала сестра Славка. Того самого Славка, в якого вона колись була закохана… Того Славка, мама якого їй радила не полювати за хлопцями, а вчитися… Тепер, мабуть, все містечко буде знати, як вона не змогла навіть під поїзд кинутись.

Настя лежала із заплющеними очима і воліла їх більше не відкривати ніколи: нікого не бачити, не чути, не знати. Хай був би уже кінець світу! Сліз не було, як не було і бажання жити.

Валентина кілька раз приходила провідати Настю, хотіла розговорити її, але та не реагувала ні на що.

Чому так в житті буває: хто мріє мати дітей – не може, а кому вони не потрібні – народжує, навіть тоді, коли не хоче? Для чого доля звела на перехресті доріг дві жінки, які були протилежністю одна одній, як день і ніч: Валентина, яка у своїй жертовності згідна була на все, аби тільки стати мамою, яка перечитала гори книг, як бути чуйною і доброю мамою… І Настя, яка і поняття не мала для чого їй ті діти, а вже мала двійко…  

Глава 2

Настуся

2014 рік

Листопад довго не хотів відпускати смарагдові мрії разом з журавлями, перетворював їх у бурштин і вкривав ним землю. Прощальна симфонія осені звучала ніжно і доповнювала різнокольорову акварель, що вигравала під сонцем, зігрівала та милувала око. До лікарняної палати інтенсивної терапії милостиве сонечко теж заглянуло, зігріваючи не так тіло, як душі тих, у кого серця вже давно були вмочені у смуток. Біля одного ліжка з літньою огрядною жінкою на стільці, сиділа струнка красива шістнадцятирічна юнка з  каштановим довгим волоссям. Вона намагалася розмовляти пошепки, щоб не заважати  іншим двом пацієнткам, хоч ті лише вдавали, що сплять і в розмову Катерини Петрівни з внучкою не втручаються.

– Як би ж то, дитино, я могла свої роки, як клубок з нитками розмотати та по-новому зв’язати життя… І ти, може, була б щасливішою, і твоя мама…

Жінка змахнула рукою непрошену сльозу.  

– Ну ось!  Знову сльози! У тебе, бабо, все життя одні тільки сльози! Мені набридло сумувати, – сказала Діана, опустивши голову, щоб і собі не розплакатися. –  Можу я хоч один раз у своєму житті влаштувати свято?

– Дитино, я ж в лікарні… і не зможу тобі допомогти… приготуватися…

– Бабо, останній рік хто у нас готував їсти?

– Ти, Діаночко.

– То чого ж я не зможу на цей раз?

Діана змалку змушена була навчитися кухарити сама, бо баба Катерина готувати не любила і завжди то роботою прикривалася, то хворобою, то ще якусь причину знаходила. А останній рік, коли баба вже дійсно хворіла, дівчинка весь час була і за кухарку, і за няньку.

– А гроші де ти візьмеш? У мене вже не залишилось нічого.

– Не хвилюйся, я маю всі необхідні продукти.

– Ти ж хоч там багатьох не запрошуй, – нарешті здалася жінка. – І музику не дуже голосно включайте. Знаю я ваше святкування. Попрошу Зіну, щоб приглянула за вами.

Юнка підняла сяючі очі на бабу, чмокнула її в щічку.

–  То я побігла?

– Не треба бігти. Помаленьку йди. День народження ж не сьогодні ще…

– Через два дні… І прогноз каже, що буде дощ. Але нам що, той дощ? Ми ж у будинку будемо, –   защебетала Діана, піднімаючись з стільця. 

Вона забрала порожній посуд з тумбочки біля ліжка, помахала бабі рукою і вийшла з палати.

–Гарна у вас онука, Катю, – обізвалася сивокоса тендітна жінка з ліжка під стіною. – На вас схожа.  Тільки якось так грубо звучить оце »бабо».  «Бабуся» звучало б краще. Скажіть їй…

– Вона така вперта…

– Як і всі шістнадцятилітні…

–  Але для мене, все одно, – найкраща в світі. Якби ж то Бог ще щастя дав. Може то поробив нам хтось, щоб ми долі гарної не мали? Її мама теж гарна, а от щастя ніяк не усміхнеться.

– А ви попросіть його… Помоліться.

– Я не дуже охоча до молитви… бо що вони мені допоможуть?  А ви, Олю, бачу часто молитеся.  Ну, і багато вимолили?  Ви маєте таку саму маленьку пенсію, як і я. Так само, як і я, на лікарняному ліжку…

Ольга співчутливо подивилася на Катерину: в такому віці вже, а так і не порозумнішала… Вони обидві прожили все життя в невеличкому районному центрі і добре знали одна одну. Правда, погляди на життя у них були дуже різними.

          Біля лікарні на Діану чекала подруга Марина. Вітер бавився її гарним білявим волоссям, що світилося під сонячним промінням і та раз по раз поправляла його, щоб не лізло у вічі.

– Ну що? Дозволила?

– Так.

Подруги голосно засміялися і, взявшись за руки, закружляли по алеї, яка милувала око березами, що стояли ще у коштовному бурштиновому намисті.  Вітер-пустунець то виціловував їм пальчики - віття, то повільно роздягав їх із загадкового шарму, як і каштани, клени, ясени, що виднілись трохи далі… Повсюди був написаний порив осінньої жаги...

– Супер! Тепер треба тобі скласти список, кого будеш запрошувати.

– Та який там список. Грошей зовсім обмаль. Запрошу тільки нашу «компашку».  

– І Денис буде?

– Ні. Ти ж знаєш, його мама не дозволяє дружити зі мною. У мене ж неблагонадійна сім’я, – передражнила вона Денисову маму.

– Ха-ха, а в кого вони тепер благонадійні?

Діана промовчала.  Вона з трьох років жила з бабою, бо мама ніби то десь подалася на заробітки і від неї не було ні слуху, ні духу   – не те, що допомоги.  Де її батько, дівчинка  не мала поняття. Баба злилася на її матір, свою дочку, що та відмовилась від поділу майна з колишнім чоловіком і тепер їм було дуже скрутно. Мали одну бабину пенсію та невеликі аліменти на Діану. Баба Катя довгий час працювала ще на ринку у хлібному кіоску, але останнім часом вона часто хворіла. Ось і тепер у неї спочатку сталася гіпертонічна криза, а потім через місяць міні-інфаркт, що надовго прикував її до лікарняного ліжка. Діана сама справлялася зі всіма домашніми клопотами, лише вночі було боязко спати одній в будинку. Раділа, що має  кішку. Хоч якась жива душа поруч. Іноді ночувала подруга.  Часто дівчина до пізньої ночі читала книги, бо старенький телевізор поламався, а Інтернет у них на околиці містечка або був надто повільний, або зовсім відсутній. Бували вечори, коли вона подовгу розмовляла з Денисом. Діана  була закохана в нього ще з сьомого класу. Та й він теж, наче  любив. Проте хлопець був слухняним сином і часто робив не те, що хотілося йому, а те що радила мама. Мама Дениса, Надія Григорівна, була вчителькою початкових класів і мріяла, щоб Денис став лікарем, як  його тато.  Ніхто  навіть сумніву не мав, що так воно і буде, бо хлопець був дуже здібним, гарно навчався. На жаль, Діана, хоч вона теж вчилася непогано, не входила  у коло мрій цієї вчительки. Надія Григорівна чомусь не бачила майбутнє свого сина поруч з Діаною. Це було трішки образливо, але молодість не завжди зважає на думки старших, надіючись, що все неприємне само собою кане в тумані,  все мине і забудеться. Сподівання в позолоті  –  це краще, ніж сіра безнадія. Отож дівчина мріяла і чекала на чудо. Здавалося, що воно ось-ось має статися. Може на Новий рік? А може  –  на день народження…

– То що ми будемо готувати? – поцікавилася Марина.

– Стіл накрити не проблема, а ось у що я маю вдягнутися, то вже запитання серйозне. Обновок у мене вже давненько не було, – зізналася Діана.

– Щось придумаємо, – заспокоїла її подруга. –Треба переглянути мій гардероб і мамин.

Марина мала і маму, і її гардероб…

Діана опустила очі, бо ж подруга хотіла порадити, як краще і не винна, що ці слова знову боляче вдарили її у самісіньке серце: Діана  не мала  ні мами, ні її гардеробу. А може мала? Баба Катерина щось тримала на горищі у великій старій валізі, яку не дозволяла нікому відкривати. Казала: «Не зачіпайте ці речі, то все Настусине. Вона обов’язково приїде…» Дівчині здалося, що наступив момент, коли вона має право хоч подивитися, що там є.

Повернувшись додому, Діана відразу ж взяла ліхтарик, знайшла велику драбину, підставила її до стіни, де були двері на горище. Чомусь було трохи лячно, але цікавість перемогла і вона незабаром вже сиділа біля відкритої скрині. Тремтячими руками відкрила, обережно дістала весільну сукню. Гарна яка! Перебрала решту речей: шкіряна чорна, трохи потерта курточка, джинси, альбом з фотографіями. На них весілля її батьків. Ось і вона маленька з татом. А ось з мамою. «Чому баба раніше не хотіла показати мені ці світлини?» – дивувалася дівчинка.

А ось ще якийсь товстий гарний зошит. «Що це?». Діана обережно розгорнула його.

Це був щоденник Насті – її матері. У дівчини аж подих перехопило: нарешті вона дізнається щось про маму. Було і лячно, і не зручно: наче в замкову дірку підглядати мала… «Але ж я її донька. Я не чужа», – виправдовувала себе дівчинка, впиваючись очима в написане.

На першій сторінці стояла дата:

15. 11. 1997 рік.

         

Вчора у моєї однокласниці Марії був день народження. До неї приїхав її двоюрідний брат з Києва. Високий, симпатичний такий. Звати Юра. Я жартома зауважила при ньому, що теж дуже люблю подарунки, але мені їх ще довго чекати, бо ж мій день народження ще не скоро.  Я була іменинницею лише минулого місяця. Юра мене, мабуть, пожалів і ось сьогодні подарував мені  щоденник. Товстий і гарний. Не знаю для чого він мені, бо ж писати я не люблю. Той, хто дарував, був впевнений у протилежному. Я не хотіла його розчаровувати і промовчала. Ось яка я чемна! Ха-ха! Щоденник!!! Краще б пакунок з цукерками. Але як то кажуть: « Дарованому коню в зуби не заглядають».  Може, і справді щось напишу? У моїх однокласниць є такі собі дурненькі щоденники, де вони записують віршики, пісні, побажання одна одній. У мене такого не має. Мені це не дуже цікаво. Та й  з дівчатами я не дуже дружу.  Мушу зізнатися, що мені більше подобається дружити з хлопцями. Вже хоча б тому, що вони не пліткують.

То про що ж це я маю написати? Нічого путнього не приходить у голову. Писатиму все, що приверзеться .

Кажуть: «Життя смугасте: біла смуга, чорна смуга…». Я думаю, що моя біла смуга це те, що пощастило народитися під знаком «Терези», тому я дівчинка спокійна, врівноважена, розсудлива. Ха-ха. Це я так думаю.

Чорна моя смуга – мені не дуже поталанило з батьками. Та ми ж їх не вибираємо. І серед моїх знайомих мало таких, хто був би задоволений своїми батьками. ( А -я -я-й, як соромно таке думати! А ще й писати! Але ж це ніхто не читатиме крім мене, правда?) Одне слово: доводиться любити те, що маємо.

Моя мама дуже красива і, взагалі-то, непогана жінка, тільки любить наступати весь час «на одні і ті ж граблі». Здавалося б, вміє вибрати партнера, чоловіка ( заможного, непитущого, ніжного, уважного), проте після штампу в загсі вони чомусь у неї кардинально міняються: спиваються, стають брутальними. А вона  ж жінка не дурна, щоб терпіти п’янчуг, от і виганяє їх. Мій батько був третім офіційним чоловіком. Вони побралися, коли їм було вже за сорок. Він, ради неї залишив іншу жінку і, мабуть, найдовше протримався: спився вже тоді, як мені було п’ятнадцять. Помер від алкогольного отруєння.  Я його любила і він мене теж, але маю зізнатися, що без нього хоч сварок менше в хаті, а то перед сусідами було аж соромно за ті щоденні чвари та  скандали. Мені часом здавалося, що мама сама провокувала його. Не хочу бути схожою на них!

Пройшло вже майже два роки, як його не стало.  Мама на людях все ще вдає з себе «нещасну вдову», але ми з братами (у мене їх двоє, обидва від попередніх шлюбів), боїмося, що вона шукає « чергові граблі» на які можна було б зіпертися  чи наступити. Надіюсь, я цього вже не побачу, бо з нетерпінням чекаю закінчення школи, щоб можна було податися геть з дому. Уже залишилося менше року. Брати вже втекли: старший одружився, а середній залишився там, де відбував армійську службу.

До речі, я ще не представилася. Звати мене Настуся. Мені сімнадцять років. Маю каштанове довге волосся та зелені очі. Як каже мій старший брат: «Симпатичне курносе дівча, середнього росту і величезних амбіцій».  Я не зовсім розумію слово «амбіції», проте шукати пояснення ліньки і залишаюся при думці, що це щось на кшталт «мрій».  До навчання та читання я не дуже охоча. А для чого воно мені?  На щастя, за п’янками та чварами батьки звертали мало уваги на моє навчання, тому я більше «тусувалася» у парку, ніж у школі. Там така нудьга, у тій школі! Все старе, обшарпане та нецікаве. Коли я кажу все, то це значить абсолютно все: навіть вчителі  –  і ті пенсійного віку. Вони, здається, на уроках сплять з відкритими очима. Ще вікна і двері іноді за батьківські кошти часом підфарбовували,  а ось ці престарілі колишні «вундеркінди» «переробці не підлягають» і їхні знання такі ж застарілі, як вони. Ми в класі навіть графік встановили, кому коли залишатися у класі, а кому можна піти «дихнути справжнього життя». Це щоб не всі разом зникали, а то ще школу через нас закриють. Ха- ха! Здебільшого ковтаємо волю разом з «тоніком» чи пивом та чіпсами у парку. А останні два роки у новому Інтернет- клубі.  Цей клуб  –  центр нашого Всесвіту! У нашому містечку заробітки не дуже великі, тому більшість батьків не можуть купити своїм дітям комп’ютер. Дехто взагалі вважає його дурницею, без якої можна обійтися. А тут у клубі  їх  аж чотири. Ми (звичайно, у кого є на це гроші) переважно на них лише в танки та піратів по черзі граємо, проте сама причетність до цього дива робить нас сучасно - модними.

23.12. 1997

Юра запросив мене до себе в Київ на Новий рік. Він, мабуть, закохався у мене. Йому 19, студент. Високий, симпатичний. Його тато загинув в автокатастрофі, коли йому було 13. Є ще заміжня сестра. Мама в Італії на заробітках. Він живе з бабою, має свою окрему кімнату та  комп’ютер. Відразу стільки плюсів! Може закохатися і собі в нього? У мене була любов зі Славиком, але його мама заборонила нам зустрічатися, бо я з «неблагодійної родини», до того ж не хочу навчатися, пропускаю уроки. Вона при зустрічі мені порадила «Не за хлопцями полюй, а вчися, Настю, бо без освіти пропадеш». Прямо зараз кину все і почну вчитися. «Не дуже то мені потрібен ваш Славік», – відповіла я грамотній матусі.  Хоч, насправді, Славко мені подобається.

Київського кавалера я відразу попередила, що грошей на квитки не маю. Кавалер обіцяв вислати.

11. 01. 1998

Вчора повернулася з Києва. Була там майже два тижні. Супер, супер, супер! Все сталося так, як я і задумала.  Юра вислав гроші і зустрів мене на станції, і потім виконував усі мої забаганки. Мабуть, закоханий по вуха. Класно мати столичного кавалера.

Через тиждень весілля у мого середнього брата. Може, там ще якогось кавалера знайду.

16.02. 1998

Знову була у Києві. Юра наполягав, щоб я приїхала на день народження його мами, яка повернулася з Італії.  Я не стала заперечувати. Маю ж я познайомитися з майбутньою свекрухою? Вона довго показувала нам сімейні альбоми: перший зубчик Юри, перший віршик сестрички… Оце наша бабуся молодою, а оце дідусь… Сю -сі. Сю- сі… (Добре, що мої батьки такими дурницями не страждають.) Потім говорила з нами типу: «Дружити –  дружіть, але не поспішайте одне одному псувати життя… Спочатку треба набути професію». Сказала б прямо: « Не робіть дітей», а то щось торочить, торочить. Ми якраз після цієї розмови пішли до його друга Гриши (він такий рудий та смішний!). Той нам залишив ключі від квартири і ми там переспали. Я, виявляється, у Юри перша сексуальна спроба. Ха! Так собі. Добре, що у мене вже якийсь досвід був, а то обоє не знали б що робити.  На наступний день було вже приємніше.  Надіюсь, я завагітнію. Хочу заміж. А що ще маю хотіти? То ж не вчитися?

16.03. 1998

Караул! Я справді завагітніла. Не знаю, що робити. Вчора сказала по телефону Юрі про це. Він спочатку онімів. Мабуть, перелякався. А я йому:

– Якщо не покличеш заміж, зроблю аборт, а тебе прокляну.

– Дурненька! Я кохаю тебе. Завтра приїду, говоритиму з твоєю мамою. Попрошу твоєї руки.

Єс!

25.03. 1998

Готуюсь до весілля. Всі і мої, і його родичі в шоці. Хоч моя мама, мабуть, лише вдає шок, а сама рада, що нарешті буде вільна від мене і що я вдало вибрала кавалера. А вагітність – це святе, тому  готують нам весілля. Добре, що хоч встигну скласти екзамени до народження дитини (хто посміє відмовити вагітній жінці у гарній оцінці?) та отримати атестат про середню школу. А більше мені і нічого не треба. Юрина мама продовжує працювати в Італії, тож грошенята підкидатиме для внука.  Якось проживемо.

10.04.1998  

Весілля було в Києві. Ресторан на набережній Дніпра. Я у захваті. Родичі Юри пообіцяли допомогти нам придбати власну квартиру. Ми будемо жити одні! Ура!

15. 11. 1998

Вчора я народила дівчинку.  Ми ще в пологовому відділенні. Хочу додому.  Мені вісімнадцять, а я вже маю чоловіка, дочку і квартиру у Києві. За квартиру, правда, ще виплачуємо кредит. Але то нічого, бо свекруха допомагає платити. То хто там говорив, що треба гарно вчитися? Треба вміти влаштуватися! Хочу поїхати в гості до мами і «випадково» зустріти маму Славіка. Хай бачить, як я влаштувалася  і без її порад.

До речі,  дівчинку Юра назвав Діаною.

10. 01. 1999

Відсвяткували Новий рік та Різдво у свекрухи, яка приїжджала з Італії побачити внучку. Привезла мені каблучку з маленьким діамантиком. Зовсім маленьким. Щоб я не розплакалася,  Юра пообіцяв купити з більшим тоді, як закінчить навчання і буде працювати. Він і зараз трішки підробляє. Мені це не дуже подобається, бо маю весь час бути сама з малою, а мені так хочеться побачити світ! Стільки цікавого в ньому, а я ще нічого не бачила. Свекруха радить і мені подумати про навчання, як підросте мала. Ха- ха! Нізащо! Правда, я змовчала, щоб не образити її «освіченість». Вона зі своїми двома університетськими дипломами в Італії прибиральницею працює. То воно мені треба, те навчання?

 15.04. 2000

Свекруха допомогла моїй мамі влаштуватися на роботу у Києві. Ура! Буду їй малу підкидати на вихідний день.

03.01. 2001

Давно нічого не писала, бо не було нічого цікавого. Одні кашки - малашки, пелюшки та повзунки. Мама завжди знаходить якусь причину, щоб не брати малу на вихідні. Нудьга зелена. Навіщо я спішила заміж? Правда, зараз є новина. Цей 2001 Новий рік святкували вдома. Поставили величезну гарну ялинку, запросили Гришу з його дівчиною (вона у нього, мабуть, десята. Каже, що ніяк не знайде таку, як я). Дівчина чомусь не прийшла і він був один. Весь час смішив мене і так на мене дивився!!! Мабуть, закохався. Грозиться вкрасти мене у Юри і повезти на море. А я і не проти. Хто ж на море не хоче поїхати? Юра навіть не помітить, що я зникла, бо весь час тільки з малою сюсюкається. Таке враження, що я їм взагалі не потрібна. А Гриша зовсім інший. Такий самовпевнений! Я відчуваю, що цей рік – рік великих змін!!! Він один у мами. Живуть удвох. У них трикімнатна квартира, за яку не потрібно виплачувати ніяких кредитів. І ще й дача за Києвом. Його маму можна буде переселити туди. Треба подумати. Цікаво, а який Гриша в ліжку?

20.05.2001  

У мене вчора був шоковий стан. Юра застав нас з Гришою в ліжку. Він виставив Гришу напівголого з квартири. Я пішла за ним, взявши лише сумочку з документами. Діану чоловік не віддав. Ми поїхали з Гришою до його матері і він їй сказав, що ми тепер будемо жити разом. Вона влаштувала такий скандал, наче це він мене не у Юри забрав, а у неї. Виставила обох за двері. Придуркувата баба.  Сказала: «Живіть де хочете, тільки не у мене». Прийшлося винайняти квартиру.

20. 09. 2001

Забрала малу від Юри.

25. 11. 2001

Жити в орендованій квартирі один жах. Грошей не вистачає ні на що. Малу, мабуть, відправлю до мами  –  вона вже на пенсії і може не працювати, а я попробую влаштуватися на роботу. Хоча без освіти куди я влаштуюся? Треба було таки думати про професію…

 20. 12. 2001

Влаштувалася продавчинею у супермаркет. Мама відмовилася сидіти з малою і ми її віддали у садочок.

Гриша мене ревнує і до Юри,  і до малої, і до роботи. Хоче, щоб я  довела свою любов до нього, народивши йому сина. Може, справді народити і не ходити на роботу?

11. 05. 2002

Нарешті оформили розлучення з Юрою. Від поділу майна я відмовилась  (що там ділити? Квартиру, за яку ще вісім років кредит треба платити?) Сказала Юрі, що у нас Гришою все чудово і нам не потрібні подачки. Гриша радий. Обіцяє, що ми незабаром одружимося. Чому він так ненавидить Юру?

15. 10. 2002

У мене сьогодні день народження. Не святкую. У нас немає грошей на празники. Оренду в столиці ми не змогли тягнути і  переїхали в провінційний будинок  моєї мами. Добре, що вона продовжує працювати в Києві і не буде нам заважати.

Гриша не звик жити в маленькому провінційному містечку, його все злить: і погані дороги, і маленькі магазини, і відсутність розваг. Лише дискотека йому до вподоби. Найбільше злять його мала Діана, яка нагадує йому Юру, і  моя мама, яка приїжджає на вихідні і, або плаче, або матюкається та вчить, як треба жити. Вона вимагає, щоб Гриша одружився зі мною і влаштувався на роботу.  Я змушена бути громовідводом для них обох, хоч мені теж не дуже зрозуміло, чому він зволікає з одруженням. Каже, для любові печатка з загсу не потрібна.

26. 06. 2004

Я вагітна від Гриши. Вже на четвертому місяці, проте заміж він  мене так і не кличе. З роботою теж у нього нічого не виходить, як і у мене. Та й де тут влаштуєшся, у цьому маленькому містечку? Не піду ж я прибиральницею кудись. І так від людей ховаюсь. Найбільше боюсь зустріти маму Славіка. Славко вже закінчує університет.

 Гриша часто став випивати. Терплю. І від мами поки що все це приховую, бо як дізнається, то не дасть  більше грошей нам. За ті копійки, які висилає Юра, –  не виживемо. Може, після народження дитини щось заплатить держава…

Тоді, як  приїжджає мама, прив’язую навіть живота, щоб не видно було.  Я дуже не хочу повторити її шлях. Не хочу міняти чоловіків. Не люблю влаштовувати чвари. Не хочу бути брутальною, як мама. Чому я не поступила  вчитися кудись? Була ж не дурною… Лише лінивою.

29. 09.2004

Ви знаєте, що таке відчай? Запитайте у мене. Мені лише 24 роки,  а  вже не маю ні чоловіка, ні квартири.  Григорій втік до свого Києва з моєю сусідкою Людмилою та її шестирічним сином. І, на великий мій подив, його мама не заперечувала, щоб вони жили у неї. Моя мама кожного дня влаштовує істерику.  «Як жити? За що?» Проклинає Люду. Я – ні. Лише цікаво: він їй сказав про мою вагітність? Вони розуміють, що мені вже пізно навіть перервати її? Хочеться зупинити час, забути все, як страшний сон… Але спочатку залишу Діану на маму і подамся до столиці, щоб подивитися у вічі Гриші. І тоді вже ( якщо вистачить мужності) повторю шлях Анни Кареніної…  Звісно, буде боляче, зате закінчиться швидко…

          На цьому записи обірвалися. Діана сиділа нерухомо. Перед її очима наче прокрутили короткометражне кіно, яке сплело в єдиний вузол біль, розчарування, безнадію. От звідки та тінь «неблагонадійної родини» нависла над нею! «Але чому? У чому моя вина? – пульсував розпач у серці Діани. –  Настя теж була нещасна. Вона хотіла заміж, щоб втекти, – виправдовувала ту далеку Настю. А потім сердилась : – Батько мав усі підстави зненавидіти її. Чому він про мене не згадує? Бо я її продовження?  Невже вона і мене зовсім не любила? А взагалі, кого вона любила?  Я, не дивлячись ні на що, люблю бабу. Баба завжди каже, що дуже любить і  Настю, і мене.  Може, і любить по- своєму… Але ж вона мене ніколи не розуміла…  Як же мені було  боляче, коли діти на 8 Березня вітали своїх мам, а я лише бабу, за яку часто було так соромно! Вона бувала  брутальною, зі всіма сварилася, могла недоречно заматюкатися,  А  Настя… яка вона? Така ж, як баба? То вона  жива чи ні? – проносились роєм думки - запитання. –  Якщо жива, чому ні разу не згадала про мене? Та й у цих записах відчувається, що їй байдуже до мене. Народила мене, щоб вийти заміж за «столичного кавалера». А потім заслужено залишилась біля розбитого корита. Вижила чи ні? Дванадцять років минуло. Якщо вижила, мабуть, має тепер іншу сім’ю, дітей… А чому ж тоді баба казала, що вона на заробітки поїхала?  Чому нічого не казала про іншу дитину Насті. Невже вона не читала ці записи?  Кого запитати? Бабу? Їй не можна хвилюватися. Десь є батько… Зраджений і ображений... Тату, я пам’ятаю тебе, а ти… пам’ятаєш мене?»

Срібна паморозь печалі торкнулась серця дівчини, здається, назавжди погасила пломінь радості, розбила кришталеві мрії – сни, поселила зажуру. Їй було боляче і страшно. Вона заплакала.

          Єдиний гіркий  урок, який Діана винесла зі старої валізи – їй покладатися можна лише самій на себе. Має бути сильною, щоб ніде не схибити і обов’язково має здобути освіту. Але де їй взяти гроші на навчання? Хто їй допоможе вистояти у цьому світі?  Як же їй ще потрібна мама!  А в той же час, як не хочеться повторити її долю!

Глава 3

Повернення Насті

    Чим далі від’їжджали від столиці, тим гіршою ставала дорога. Бусик «Мерседес Бенц» болісно підскакував на кожній ямці, яку водій марно намагався обминути і пасажирами кидало то в одну, то в іншу сторону.

 Щупленький десятирічний хлопчина відірвався від гри на телефоні і смикнув маму за рукав:

    –  Мам, ще довго їхати?

Настя відкрила очі, подивилася у вікно. Там небо свою осінню печаль розлило по калюжах, прицвяхувало листям, вимащеним в кров, нахмурило брови, дивлячись на голі та німі поля, на  пожовклі і зчовгані дощами бур’яни обабіч дороги. День потихеньку згасав, вкриваючись туманом. Було сиро і холодно.  Майнула табличка «Мар’янівка».

–    Мамо, ну довго ще їхати? –  продовжував допитуватися хлопчина.

–    Ще 5 кілометрів.

–    Це скільки хвилин? П’ять?

–    По такій дорозі може бути і 25, – сказала зажурена жінка і, діставши з сумочки якісь пігулки, дві з них вкинула до рота. Запила мінеральною водою.

Незабаром бусик, важко зітхнувши, зупинився в центрі містечка і вони вийшли. Настя була  розгублена. Хлопчик звик, що у мами часто боліла голова, вона була втомлена і знервована.  Худе бліде обличчя тридцятирічної жінки, обрамлене каштановим гарним волоссям, здавалося восковим. Вона  оглянулася, роздивляючись рекламні неонові вогні, нові вивіски на магазинах. Як змінилося  містечко за довгу її відсутність! Лише Інтернет-клуб був на тому ж місці.

Сивий туман все більше розтягує завісу, безлюдно. Так навіть краще. Зітхнувши, забрала у сина більшу валізу, а йому віддала гарний невеликий рюкзак.

– Нам потрібно он туди, до тих висоток. За ними приватний сектор і хата твоєї бабусі.

     Містечко стихало, готуючись до нічних сновидінь. Лише з околиці доносився рев музики. Жінка з малим направилися саме туди. Коли наблизились до будинку, де гримів метал, Настя на мить злякано завмерла, не наважуючись зайти навіть на подвір’я. Потім рішуче підійшла до вікна і малий Богдан і собі заглянув у нього. У кімнаті були підлітки. Троє хлопців та двоє дівчат корчились посеред кімнати у танку, а поруч на столі, де стояли таці і валялися порожні пластикові пляшки танцювали ще дві юнки, розмахуючи своїм довгим волоссям у такт музики.

     Двері були закриті, дзвінок не працював і Насті з малим  довелося довго гупати, поки їх почують. Відкрив їм прищавий світловолосий юнак

хлопчина.

– Вам кого?

– А ти хто? – запитала Настя юнака і, відсторонивши його, ввійшла до кімнати, вимкнула музику.

     Всі мовчки здивовано дивилися на жінку з хлопчиком.

– Я думаю, що свято пора закінчувати, а вам час додому, сказала жінка і потерла скроні.

У неї, мабуть, дуже боліла голова.

– Діано, де баба? – звернулася вона до дівчинки, що зістрибнула зі столу.

Та мовчала, розглядаючи несподівану гостю. За неї відповіла подруга з білявим волоссям:

– У лікарні.  А ви хто?

Настя, видно давно готувалася до цього запитання, бо хоч і болісно здригнулася від нього, проте відповіла автоматично без будь - яких емоцій.

– Я… твоя мати, – сказала з притиском і повільно, пильно дивлячись Діані у вічі.

– Ти… Настя? – дівчина на мить завмерла. Розгублено глянула на подругу Марину, а потім зі злістю подивилася на ту непрошену гостю: – Ха! Мати не зникає від своєї дитини на десять років! Ти просто Настя! Розумієш? Ти мені не мати!!! Де ти була, коли я плакала ночами і кликала тебе?!? Де ти була –  от туди і йди! Чого ти припхалася? Зіпсувати мені день народження? –  Дівчинка наблизилася до жінки і пихнула її в груди:

–  Йди геть звідси!

                    Малий Богдан тут же став між мамою та сестрою.

– Не смій штовхати маму! – кричав він розмазуючи сльози по обличчю.

– А це ще хто тут такий?

– Я твій брат!

– У мене немає брата!

– Тепер вже є!

Жінка не реагувала ні на істерику дівчинки, ні на сльози малого. Вона мовчки заглянула до іншої кімнати, уважно подивилася на вичовгану підлогу, старенький килим на стіні, вицвілі гардини. Потім рішуче відправила за двері всіх друзів, яким хоч і не хотілося йти геть, проте розуміли, що краще їм залишити Діану наодинці з Настею. Потім вона випила ще дві пігулки… Згодом по телефону замовила таксі.

– Збирайся, поїдемо провідати бабу. У якому вона відділенні?

Дівчина без сторонніх глядачів притихла, сльози-горошини котилися з її очей, проте вона їх, мабуть, і не помічала, бо не витирала, лише з цікавістю дивилася на хлопчика.

Настя взяла за руку Богдана, підвела до дівчини.

– Будеш їй братом? Готовий її захищати?

Той лиш головою кивнув, схлипнув і притулився до мами.

– В цей час в лікарню вже нікого не пускають, – процідила крізь зуби дівчина, зневажливо дивлячись на Настю. –  Щоб довести до сліз ще і бабу – прийдеться тобі почекати до ранку.

– Вдягайся. Таксі вже біля воріт.

Незабаром авто зупинилося біля прийомного покою місцевої лікарні.  Жінка, залишивши дітей в коридорі на обшарпаних стільцях, зайшла до чергового лікаря.

Діана хотіла відразу ж втекти, зникнути, проте хлопчик вчепився за рукав її куртки і щосили закричав:

– Не йди, не тікай. Мене мама вб’є, якщо ти підеш без її дозволу.

– Заткнись, – дівчина боязко оглянулась на двері лікаря. – Мені що до того, що вона тебе вб’є? – прошипіла вона, закриваючи рукою йому рота. Та все-таки неохоче повернулася.

Потім, помовчавши хвилю, запитала:

–  Вона тебе справді б’є?

Хлопчик мовчав, опустивши голову.

– А батько твій де?

– Не знаю. Я його ніколи не бачив.  А ти батька маєш?

– Ні. Я живу з бабою. А тобі скільки років?

– Десять. А тобі скільки?

– Шістнадцять.

Через деякий час Настя і лікар вийшли. Обоє були схвильовані та задумані. Забравши дітей, пішли через службовий вхід до терапевтичного відділення. В палату, де лежала Настина мати, спочатку зайшов лікар.

– Катерино Петрівно, завтра зранку вас переведуть в іншу палату. Зараз ваша внучка вам допоможе зібрати речі. А ви знаєте адресу своєї дочки? – раптом запитав лікар.

– Ні, не знаю, Славику.  Вона десь за кордоном загубилася. В Італії… Може вже і в живих не має. Якби ти знав скільки я її шукала… Скільки сліз виплакала… Я ж навіть померти боюся, бо ж тоді Діанка, внучка моя, з ким залишиться?

– Плакати вам якраз і не можна.  І хвилюватися теж не можна. Якби ви мені пообіцяли, що не будете хвилюватися, то я б можливо викликав вашу дочку.

– Навіщо ти так боляче жартуєш зі мною? Ви ж разом з Настею в школі вчилися. Ти ж сам знаєш…

–Ні, я не жартую. Ваша дочка тут… В коридорі… Але ви маєте пообіцяти, що не будете хвилюватися і не плакатимете.

– Господи, невже ти почув мої молитви? Я обіцяю… Звісно, я обіцяю.

Лікар вийшов, залишивши двері відчиненими і кивнувши Насті щоб вона заходила.

    Настя несміливо підійшла до тих дверей, терпким поглядом знайшла матір, кинулась до неї:

– Мамо!

– Доню, я таки дочекалася тебе…

Огрядна жінка на лікарняному ліжку усміхнулася і раптом, хапнувши повітря, закрила очі. Назавжди. Небесний млин дочекався і її.

– Мамо, мамо! – кричала Настя шарпаючи її. – Я ж не встигла тобі нічого сказати!

– Ні, ні! Бабо, не вмирай! – закричала Діана. А потім кинулася з кулаками на Настю. – Це ти… Ти її вбила! Чого ти приїхала сюди? Краще в ти була померла! Ти, а не вона! Бабо! Бабо!

В очах Насті застиг відчай, загострився біль і вона знепритомніла.

    До палати збіглися всі: черговий лікар, медсестри, санітарки. Хто намагався заспокоїти Діану, хто повернути до тями Настю, хто втішити хлопчика, який був у такому шоці від усього пережитого, що аж обмочився.

    Горе, яке могло розчавити і дорослих, важким каменем впало на двох підлітків. Чи виживуть вони у цьому світі? Яким буде їхній шлях? Чи не згубить їх недоспівана пісня матері?

Глава 4

Сироти

          Організацію похорону Катерини взяла на себе сусідка, тітка Зіна. З родини приїхав лише бабин старший син Андрій. Середній син Сашко десь був на заробітках у Польщі і ніхто не знав, як його знайти. Телефони, які він залишив, відповідали: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Настя так більше і не прийшла до тями і прогноз лікарів був невтішним. Діана переляканим звірятком сиділа разом з літніми сусідками біля бабиної домовини. Біля дверей стояв насуплений Богданчик, тримаючи на руках та пригортаючи до себе щупленьке тільце кішки, яка теж була розгублена і перелякана…  Біля невеличкого столу поруч з вікном висока кремезна баба читала псалтир. Жінки то молилися, то згадували життя покійної, то жаліли дітей: «Що ж ті діти кому винні, що у них така доля?»

Батюшка, якого запросили відспівати покійницю, в кінці молитви сказав:

– Судити легко. Ми всі маленькі грішні люди, тому часто помиляємося. Але не смійте нарікати і судити Бога, вважаючи, що щось у цьому світі несправедливо. Вища справедливість кожному повертає його урожай: що посіяв – те й пожнеш! І якщо ти не встигнеш дожати, або відмолити сам свої гріхи, то ще й твої діти і внуки мусять дожинати. Закон бумерангу ніхто не може відмінити, крім нього, – показав батюшка головою угору. – Моліться і прощайте, то і вам буде прощено.

Дівчині ці слова запали в душу, її серце відгукнулося на них.  Вона, наче все життя їх чекала і готова була простити всіх і за все, але подальша доля лякала її. «Що тепер буде? Як мені жити?» – думала Діана. Вона розуміла, що хлопчикові ще гірше, ніж їй, бо ж він тут нікого не знав, був ще зовсім малим… «Добре, що він не знає про свого тата Гришу те, що знаю я зі щоденника Насті…»  Дівчині було невимовно шкода  Богданчика, а той, мабуть, ще злився на неї… за її слова до мами… Хіба ж вона знала, що Настя була хворою? Тепер вона жалкувала про сказане, та змінити вже нічого не могла.

– Таке горе! Така біда дітям! – бідкалися сусідки та подруги померлої Катерини.

                    Діана чула розмову старших: «Малого, скоріш за все, заберуть до дитячого будинку». Жахливий прогноз.  Він був єдиною людиною, яку дівчина не хотіла відпускати зараз. Вона відчувала свою провину перед ним і якесь тепле сестринське почуття. Він був її єдиною родиною. Їй хотілося пригорнути хлопчика до себе, погладити його чорнявого чубчика, проте той відштовхував її руку.

– А пам’ятаєш, ти Насті казав, що будеш мені братом і будеш мене захищати? – простягнула Діана свою руку для укладення миру, дивлячись на малого очима повними сліз.

– Не Насті, а мамі, – виправив її хлопчик.

– Так, мамі, – погодилася дівчина.

Той неохоче подав руку і собі, а тоді запитав:

– А як це молитися?

– Розмовляти з Богом, – невпевнено відповіла вона і знизала плечима.  

– Маєш мене за дурня? Він же далеко. А ти сама вмієш молитися?

– Ні, – зізналася Діана. Вона навіть ніколи не бачила, щоб її баба Катерина молилась. – Але я хочу навчитися…

           Погода в день похорону була погожою. Ранішній туман сполохано відступив і сонечко знову пестило все, що вглядалося в просинь неба.  

          Після похорону та поминального обіду дядько Андрій, Настин брат,  разом з Діаною та Богданом пішли до лікарні. Дівчина з одного боку все ще сердилася на матір, а з іншого – дуже хотіла, щоб та одужала. Їй здавалося, що це важливо не так для неї, бо були з нею майже чужими, як для малого Богдана. Він дуже сумував без мами.

 У палаті біля ліжка матері сидів той самий лікар, що діти його бачили вночі, коли померла бабуся.

Чоловіки привіталися, як давні знайомі.

– Привіт, Славику!

– Радий тебе бачити, Андрію.  Добре, що ви прийшли. Діано, ось ці документи, гроші і листа Настя  ще в той вечір, коли тільки приїхала, просила передати вам, якщо з нею щось станеться… Вона знала, що хвора... Оперувати вже пізно.

Він простягнув конверт дівчині і та спочатку злякано відсмикнула руку, але потім, глянувши на дядька Андрія та малого Богдана, обережно взяла його. Розплакалася і відразу ж віддала дядькові.

– Вона помре? – запитала через мить, сумно дивлячись на Настю з апаратом штучного дихання.

– Ви, мабуть, хотіли б почути щось інше, але я…  змушений сказати вам правду: не знаю... Така кома може продовжуватися кілька днів, а може кілька тижнів або й місяців. Не можу сказати вам нічого втішного, – сказав лікар і погладив голову Богдана.

          Це був син Насті…  його першого кохання.  Це їй він дарував свою першу червону ружу і перший палкий поцілунок – наївний, чистий, без гріха.  У них міг бути їхній син, але вони, мов м’ячі: зіткнулися, відбилися, залишивши тільки біль і смуток. Обставини життя склалися не на їхню користь, вони не зуміли захистити своє перше несміливе почуття…  І їхній місяць-серпик жав плоди на чужому полі… А тепер вже пізно щось міняти. У Насті, колись такої впертої, без гальм, зараз пульсують останні дні… Лежить закутана в білий морок, а він – її лікар, безсилий щось вдіяти… Видно, такі у них засіяні долею ролі… У кожного своя… 

Глава 5

Відповідальність

          Семінар тривав далі.

     – Сучасне покоління підлітків має одну-єдину спільну біологічну рису з попередниками – Валентина посміхнулася, дивлячись на аудиторію, – неврівноважений гормональний баланс. В усьому іншому – величезна різниця. Я це можу стверджувати лише тому, що дуже добре пам'ятаю і себе, і своїх друзів 15-ти,16-тирічними. Штучна селекція генофонду з виведення протоплазми «одобрямсів» скінчилася. Сучасні діти виросли у прочиненому навстіж інформаційному просторі, тому мають добре логічне і «синкретичне» мислення, швидко розвиваються, причому школа, котра подекуди лишилася цілком радянською (таким «кавалком бетону»), до цього їхнього розвитку жодним чином не причетна. Інколи, навіть, намагається тормозити їхній розвиток, тому терміново потребує реформи.

 Змінюється життя – мусить змінюватися і людина. Скажу так: якби я була зараз підлітком, то була б такою, якими є сьогодні Діана, Богдан, Артем, Ярослав. Якби вони були підлітками в мій час, то були б такими ж, як і я. Сьогоднішні підлітки такі ж еґоцентричні, такі ж наївні і такі ж нарцисичні, такі ж добрі і такі ж авантюрні, як і триста, сто, тридцять літ назад.

    Тільки вони – діти процесорів, комп’ютерів, мобільних телефонів, вони англійську мову знають краще, аніж українську, мають хороше почуття гумору і читають «Стіва Джобса» Волтера Айзексона. Динамічні та мобільні, емоційні та вразливі і, водночас, практичні та скептичні.Вони досить конкретно уявляють, чого хочуть у цьому житті, але ще не визначилися з методами досягнення.

Зал уважно слухав Валентину. Видно, більшість слухачів були згідними з її висновками. Вона щиро раділа, що має однодумців.

Подивилася у зал: у першому ряду поруч з колегами сидів її чоловік. Рідні очі, наповненні світлом і любовю, як завжди: розуміли, підтримували. А поруч з ним були Діана, Богдан та ще два підлітки: Ярослав і Артем. Вони давно вже стали частиною її сім’ї… Мабуть, з того самого пам’ятного дня, коли вона врятувала Настю та її новонародженого сина, якого назвали Богданом. Цей випадок кардинально змінив усе її життя.  Нам з небесної високості часто посилають зустрічі-уроки. Тільки не прогав!  Валентина в цей день, нарешті, зрозуміла для чого прийшла в світ, для чого їй зустрілась Настя: вона мала нести допомогу не одній своїй дитині, а багатьом - багатьом дітям, які потрапили в складні життєві ситуації, коли самотужки без чиєїсь допомоги ні їм, ні їхнім батькам вижити неможливо. Кожна людина унікальна, неповторна, єдина і боротьба за неї варта того.

Настя і Богданчик стали її першим завданням на цій ниві. Вона саме Насті першій розказала про свої наміри. Забравши їх з лікарні, з радістю допомагала стати на ноги. Була терплячою, коли та довго не хотіла відновлювати зв'язок з мамою. Настя відтягувала розмову з ріднею, бо тоді треба було б і дочку забирати, а вона ще не була готова обох вивести в люди. Просила Валентину не говорити нікому, де знаходиться, поки не заробить якусь копійку, щоб мати з чим їхати до дочки. Згодом влаштувалася на роботу і почала готуватися до іспитів на заочне відділення. Збігали дні, вони всі разом росли і мудрішали. Богданчику виповнилося два роки.

Одного дня Настя відчула, що їй хочеться попросити вибачення у всіх, з ким зводила її доля. Спочатку попросила у Валентини за всі клопоти, за турботу. Розчулились обоє. Потім вирішила попросити вибачення і у Юри. «Він мене ненавидить. Мабуть, вже одружився з іншою, – думала Настя, – але я ж лише на два слова викличу його. Попрошу вибачення і все».

 Коли жінка прийшла на квартиру, де вони жили разом, там були зовсім чужі люди.

– Юра давно тут не проживає. Він повернувся, наче, жити з бабусею. Кажуть, хворів важко.

Насті стало лячно. «Їхати до рідні Юри? Як дивитися їм у вічі? Що сказати? – застукали барабаном сполохані думки. І раптом, як прозріння: –  Як це що сказати? Я ж хотіла просити вибачення! От і попрошу  у них теж».Вона вирішила довести справу до кінця. Але яка жахлива звістка її чекала там! Юра помер. Вже більше року, як не стало його.

Настя дізналася, де саме похоронили колишнього чоловіка і вирішила сходити на могилу. «Хоч там попрошу вибачення. Він мене почує.  А ще я скажу йому, що згодом привезу дочку. Розкажу Діані, як її любив тато, а я все зруйнувала. Попрошу і у донечки вибачення. Може простить?».

 Кладовище було незнайомим, великим і вона довго блукала шукаючи могилу батька своєї доні. Коли, нарешті, знайшла її, з подивом побачила там Гришу. Він зрізав на могилі Юри піонії. 

– Ти що, ненормальний?  Навіщо ти це робиш?

Гриша перелякано підвів голову.  Був дуже худий, неголений. Мабуть, під дозою. Розширеними затуманеними очима вп’явся в Настю.

– І ти приперлась сюди. Я ж казав, що ти, сучка, продовжуєш його любити. А я його ненавиджу. Ненавиджу! Всіх ненавиджу!

     Гриша з кишеньковим ножиком, яким зрізав квіти, пішов на Настю. Та перехопила його руку. Почали боротися. Гриша оступився, посковзнувся на тих зрізаних квітах і впав, вдарившись головою об бетонну плиту могили. Ніж вислизнув з його руки. Настя схопила того ножа і з усієї сили вдарила ним у його груди, а потім ще раз і ще… Сиділа нерухома, аж поки міліція не приїхала. Їй дали 10 років за вбивство.

     Валентина змушена була сказати тітці Катерині, Настиній мамі, що та десь поїхала на заробітки.  

– А куди ж саме вона поїхала? – допитувалася мати.

– Не знаю, тітко Катерино… Може, в Італію. Може десь так… – ніяково відводила очі Валентиа проте мусіла мовчати, бо ж дала слово Насті…

Вона доглядала малого Богданчика, водила його на побачення з Настею і розповідала йому, яка в нього чудова мама. Що вона помилилась… Так іноді буває. Головне, мама його дуже любить і незабаром повернеться до нього.

    Настусі Валентина допомогла зрозуміти, що цей час у в’язниці не можна втрачати: їй треба вчитися, бо її чекають діти. Вони вірять у неї. Вона має повернутися людиною, а не осколком від життя.

     За хорошу поведінку Настю достроково звільнили з в’язниці, проте вийшла вона звідти хворою. Поховали Настю поруч з матір’ю.

           – Так, у сьогоднішніх підлітків теж є проблеми, – продовжувала свій виступ Валентина. –  Не всі вони мають повні сім’ї. Інколи навіть у повних сім’ях не мають гідних зразків поведінки. Часто не можуть встановити кордону дозволеного. Але хіба то тільки їхня вина? Хіба це не стосується нас дорослих – дати їм взірець і навчити любити ближнього?   Скажу більше: порівняно зі своїми ровесниками за кордоном, наші діти багато в чому їх випереджають. Вони відкриті, життєрадісні, допитливі. Звісно, рівень матеріального благополуччя українців не на найвищому рівні через певні об’єктивні зовнішні обставини, але не це визначає освітній рівень нашої молоді і її поведінку в різних життєвих ситуаціях. На мою глибоку думку, різного роду залежності: наркотичні, психологічні, інформаційні, втеча у віртуальний світ, – це наслідок непідготовленості батьків до своїх обов’язків, це наслідок перемоги їхнього егоїзму над здоровим глуздом. Любити дітей – це величезний труд. Значно легше відпустити все на самоплив, а потім звинувачувати школу, суспільство… Кажуть «важкі підлітки»! Не має важких підлітків! Є недолюблені діти! Є непідготовлені до батьківства дорослі! Їх теж у свій час ніхто не навчив, що тільки щасливий може ощасливити тих, що поруч. Вони не знають, що до кожного замка треба підібрати свій ключ. А виховання підлітків батькам потрібно починати з себе. Якщо є проблеми у вашої дитини – починайте аналізувати своє життя: «Де я не допрацював? Що мені треба змінити чи виправити? Навіть руїни можуть бути добрим матеріалом для побудови нового життя. І памятайте, що результат починається вже з наміру. Діти потребують вашої любові і розуміння», – закінчила свій виступ Валентина і знову подивилася у зал.

– А допомагатимуть нам змінювати себе та світ, знаходити вірні рішення в цій нелегкій справі наші колеги – шкільні психологи. Одна із них сьогодні з нами, – Валентина  підбадьорливо усміхнулася молодій колезі. – Діано, Юріївно, вам слово.