Вольності (землі) Війська Запорозького Низового було поділено на вісім паланок: Бугогардівську, Інгульську, Кодацьку, Самарську, Кальміуську, Орільську, Протовчанську і Прогноївську. Перші три з них були розташовані на правому березі Дніпра, а решта – на лівому. Кожна паланка мала центральне містечко, де перебувала паланкова старшина: полковник, писар та осавул. Паланкова старшина обиралася з числа січовиків. Тому ці козаки, мешкаючи на паланках, лишалися неодруженими. Весь склад Війська Запорозького поділявся на січових козаків та козаків-зимівчаків. Перші становили його головну військову потугу, були приписані до одного з 38 січових куренів і жили за споконвічними козацькими звичаями. Від січовиків різко відрізнялися козаки-зимівчаки. Їх також допускали в Січ, вони брали участь у Загальновійськових радах. Але ці козаки мусили мешкати не в Січі, а на запорозьких
вольностях у містечках, селах, зимівниках і бурдюгах. Звалися вони не лицарями й товаришами, як січові козаки, а посполитими січових козаків, зимівчаками, сиднями, гніздюками і глузливо – баболюбами та гречкосіями. На відміну від січовиків вони могли мати родину та власне господарство. Гніздюків кликали на війну лише у виняткових випадках. В такому разі вони, незважаючи на те, що були одруженими, мусили беззаперечно виконувати військову службу. З огляду на це козаки-зимівчаки мали рушниці, пістолі, списи, шаблі та іншу козацьку зброю, а також неодмінно з’являлися в Січ у разі потреби. Крім воєнних походів, їх викликали для сторожі, охорони кордонів, спорудження різних будівель. Та головним обов’язком гніздюків було годувати січових козаків. Вони обробляли землю, розводили коней, рогату худобу, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, мали городи, полювали на звірів, ловили рибу й раків, вели дрібну торгівлю, добували сіль, утримували поштові станції тощо. Основна частина всього достатку запорозьких зимівників постачалася в Січ на потреби січових козаків, решта залишалася на харчування самих гніздюків та їхніх родин.
Більшість зимівників було розкидано по берегах річок, островах, ярах та байраках. Зимівником називалося велике подвір’я, оточене стрімким та міцним частоколом. Біля в’їзної брами та по кутках стояли вежі, звідки козаки чатували на ворога і в разі потреби стріляли в нього з гаківниць. На подвір’ї стояли кілька хат із коморами, клуні, стайні, обори, льохи та омшаники. Деякі зимівники мали власні млини. Зимівники рідко будував один господар, переважно їх було 3 або 4. Кожен господар мав по 3–6 козаків і при них – по 10 молодиків.
Землі для посіву хліба обирали найчастіше біля річок, по схилах балок, у долинах, і майже ніколи – у відкритому степу. Найбільше запорожці сіяли гречки, ячменю, вівса і гороху, менше – жита, і ще менше – пшениці. Збіжжя зберігали в особливих ямах, які були помітні зверху лише господареві. Саме так тримали його на випадок раптового набігу татар. Ями ці влаштовували таким чином: господар вибирав відкрите й сухе місце у власному зимівнику чи біля нього, викопував круглу яму з невеликим отвором, крізь який могла пролізти людина. Яму гладенько вимазували глиною – підлогу, стіни й стелю, просушували і перед самою засипкою зерна добре випалювали. Давши їй протягом якогось часу вихолонути від жару, наповнювали хлібом, отвір закладали дошками, поверху нагортали землю, яку щільно втоптували врівень із навколишньою поверхнею. Якщо виникала потреба відкрити таку яму, господарі вживали при цьому певних остережних заходів: знявши дошки, вони мерщій відходили від ями, щоб уникнути важкого хлібного духу, який тут же на місці міг заподіяти смерть необачній людині. Знявши дошки, господарі залишали яму відкритою протягом цілого тижня, і лише після цього вибирали засипаний у неї хліб. На городах запорозькі козаки вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, пшінку, цибулю, часник, гарбузи, тютюн тощо. Садівництво в запорожців було поширене менше, але інколи біля зимівників росли груші, яблуні, жерделі та вишні.
Набагато краще, ніж рільництво, у запорожців було розвинуте тваринництво. Найбільше вони розводили, безумовно, коней, які були потрібні запорозькій кінноті. Опріч цього, запорозькі коні користувалися великим попитом серед поляків, москалів, турок і татар. Гроші від продажу коней складали певну частину доходів Війська Запорозького. Крім коней, козак-зимівчак мав по кілька тисяч голів рогатої худоби. У своїх зимівниках запорожці потроху також розводили свиней, гусей, качок та курей.
На багатьох зимівниках були пасіки, з яких козаки мали мед і віск. Багато меду та воску збирали вони й від диких бджіл. Із меду готували напої, а з воску робили свічки для січової церкви, церков на паланках і Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. Його засновано 1602 року біля річки Самари, лівого допливу Дніпра. При цьому монастирі був шпиталь для поранених і хворих запорожців. Ченці там мали ряси, пошиті з сукна, яке виробляли в козацьких зимівниках. Цей монастир був також джерелом освіти завдяки школі, яка працювала при ньому. Взагалі запорожці дуже високо цінили освіту та всіляко сприяли її поширенню. Опріч згаданої школи при Самарському монастирі ще була школа в Січі для сиріт і дітей, яких туди відправляли для навчання з запорозьких зимівників. При кожній церкві в межах запорозьких вольностей обов’язково були лікарня та школа. Вищу освіту запорозьке юнацтво здобувало в Київській духовній академії.
Траплялися серед запорозьких козаків і такі, які бажали відокремитися і від бурхливого січового, і від важкого родинного життя в селах та зимівниках. Це були переважно колишні січовики. Вони мешкали самотньо по бурдюгах. Їх робили так: у викопаній ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху накривали дах, а все разом обмазували знадвору глиною й кізяком і обставляли кураєм. У стінах залишали отвори для невеличких круглих віконечок зі склом у рамці з чотирьох трісочок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря. Піч заміняла мечеть, на якій пекли хліб, та кабиця, на якій варили страву. Обидві робили з дикого каменю, вони легко нагрівалися і тому швидко зігрівали бурдюг. Козаки мали в бурдюгах образи, зброю, лави, килими тощо. Промишляли вони рибальством, мисливством, збирали мед диких бджіл.
Влада паланкового полковника поширювалася як на козаків, які мешкали в селах, зимівниках, бурдюгах, так і на осіб, що проїжджали через паланку за його дозволом. Для ствердження паперів, що виходили з-під пера паланкового писаря, використовувалася паланкова печатка. З деяких питань, переважно господарських, на паланках відбувалися сходки козаків-зимівчаків. Особам, яким паланковий полковник дозволяв в’їзд у вольності запорозьких козаків, він давав для безпеки особливий знак, що називався перначем. Мандрівники мали зберігати його на час усієї своєї подорожі й показувати на вимогу запорозькому товариству чи його старшині. За проїзд запорозькими вольностями вони вносили певну кількість грошей до Військової скарбниці. На переправах і бродах через річки запорожці брали з подорожніх додаткову платню.
Взагалі слово «брід» у назвах місцевостей на запорозьких вольностях було дуже поширене. Ось лише деякі з цих назв: Кременчуцький Брід на Дніпрі, Вітовтів Брід на Бузі – нижче гирла Синюхи, Білий Брід та Давидів Брід на Інгульці, Стешин Брід на Орелі, Злодійський Брід на Вовчій, Піщаний, Калинів, Вільний, Грицьків, Кочереженський, Тернівський та Чаплинський Броди на Самарі, Шрамів Брід на Опалисі, Черкаський і Кам’яний Броди на Лугані і ще один Черкаський Брід на Луганчику.
На початку XVIII сторіччя, за часів Чортомлицької Січі, Військо Запорозьке Низове мало на своїх вольностях 64 містечка та близько 4 тисяч зимівників.Південна частина Луганської області (на південь від Дінця) належала до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Ця паланка обіймала також терени південно-західної частини Ростовської області та більшої частини Донецької області (лише невелика її північна частина належала Ізюмському Слобідському козацькому полку). Центром Кальміуської паланки було містечко Домаха біля гирла річки Кальміусу на узбережжі Азовського моря (зараз місто Маріуполь Донецької області).
Полковниками Кальміуської паланки були: Василь Кишенський, Андрій Чорний, Марко Вус, Грицько Якимів, Андрій Порохня, Петро Ногай, Василь Магро, Грицько Гаркуша, Павло Ногай, Кузьма Чорний, Лаврін Череда, Сидір Чалий, Олекса Сокур, Петро Велегура.
У межах нинішньої Луганської області запорожці мали такі зимівники.
Кам’яний Брід на річці Лугані (зараз у межах Кам’янобрідського району міста Луганська). Давнє запорозьке займище, старожитня козацька місцевість. Згадки про зимівники у цій місцевості маємо від 1740 по 1750 рік.
Зимівник козака Вергуна на річці Лугані (нинішнє селище Вергунка Жовтневого району міста Луганська). Ця місцевість від давніх часів відома запорозькому товариству. Згадку про козака Семена Вергуна маємо в «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. 1688 року цей козак доправив до Війська Запорозького Низового листа гетьмана Івана Мазепи, а також тисячу червінців у дарунок від нього, які передано кошовому отаману Грицькові Сагайдачному.
Маєтність Веселенька біля місця впадіння до Дінця річки Лугані (селище Веселеньке Жовтневого району міста Луганська). В 1707 році значиться в числі заселених місцевостей запорозького козацтва.
Красний Яр на Дінці (селище Красний Яр Жовтневого району міста Луганська).
Холодовий Яр та Суха Балка біля місця впадіння до Дінця річки Луганчика (село Суходіл, зараз – село Піонерське Станично-Луганського району). Маємо згадку про ці зимівники від 1704 року.
Макарів Яр на Дінці (село Пархоменко Краснодонського району). Ця місцевість з давніх часів була улюбленим кутком і приємним сховищем для запорозького козацтва. 1738 року тут оселився зимівником абшитований січовик Макар Безродний.
Скелюватий Яр і Тертишний Байрак (поблизу села Пархоменкового Краснодонського району). У 1690 та 1700 роках козаки цих зимівників постачали до Бахмутської фортеці на продаж велику кількість худоби, збіжжя та інших харчів.
Балки Кружилка, Довга, Морозова, Крута над Дінцем (село Новобожедарівка, зараз – село Кружилівка Краснодонського району). Старовинна запорозька маєтність.
Урочище Підгірне на Дінці (село Підгірне, зараз – селище Слов’яносербськ). Про наявність зимівників запорозьких козаків у цій місцевості маємо згадку від 1740 року.
Нижнє на Дінці (село Нижнє Попаснянського району).
Лисичий Байрак на Дінці (місто Лисичанськ). Маємо свідчення про те, що запорожці Лисичого Байрака та сусідніх зимівників ще у XVII сторіччі використовували кам’яне вугілля як паливо для побутових потреб і при ковці заліза. Проте роком заснування Лисичанська вважається чомусь аж 1710 рік.
Верхнє на Дінці (селище Верхнє міста Лисичанська).
Займище Асесорське на Дінці (місто Привілля, підпорядковане Лисичанській міській раді). Згадується від 1695 року.
Білогорівка (селище Білогорівка Попаснянського району).
Черкаський Брід на річці Лугані (село Черкаське, зараз – місто Зимогір’я Слов’яносербського району). Згадується від 1645 року.
Хороший Яр на річці Лугані (село Хороше Слов’яносербського району). Найдавніше запорозьке займище, старожитня козацька маєтність.
Черкаський Брід на річці Луганчику (село Новоганнівка Краснодонського району).
Шовковий Протік на річці Луганчику (село Шовкова Протока Лутугинського району). Урочище Шовковий Протік із давніх часів було найулюбленішим кутком запорозького козацтва. У 1680 році тут сиділо зимівниками кілька абшитованих військових старшин із родинами. 1707 року Шовковий Протік також згадується в числі поселень запорозьких козаків.
Займище Біле (селище Біле Лутугинського району). Згадується від 1705 року.
Зимівник запорожця Харка на річці Білій (село Михайлівка Перевальського району).
Петрів Яр та Прокопів Яр (між села ми Петрівкою та Михайлівкою Перевальського району).
Займище Ломова (село Ганнівка поблизу станції Ломуватки та села Оленівки Перевальського району). Давнє запорозьке займище, старожитня козацька маєтність.
Кам’яний Яр та Гриценків Протік (місто Брянка). Згадується в числі населених маєтностей запорозького козацтва у 1696–1707 роках. Абшитовані запорожці, що мали тут зимівники, з успіхом займалися тваринництвом і хліборобством, а надлишки плодів своєї праці з великою вигодою для себе доправляли до Бахмутської фортеці.
Урочище Боброве біля річки Нижньої Біленької, Балка Кругла та Балка Довгенька (село Іванівка Антрацитівського району). Старожитня запорозька маєтність.
Глибокий Яр і Мечетна Балка на річці Міущику (селище Красний Кут Антрацитівського району). Ця місцевість із давніх-давен відома та знайома запорозькому козацтву. Тут мав зимівник абшитований запорозький Військовий старшина Петро Довгаль.
Поповий Яр і Чорнухин Байрак (селище Чорнухине Перевальського району). Ця місцевість добре знайома запорозькому товариству. У 1600–1700 роках через неї пролягав козацький шлях із Січі на Дон і Кагальник. На початку XVII сторіччя запорожці влаштували там одну з головних попутних станцій з великими запасами харчів, зброї та інших припасів. Подорожні козаки мали можливість відпочити, запастися харчами та поживою для своїх коней. Для релігійних обрядів, за наказом Січі, там була похідна ікона святителя Христова Миколи Чудотворця, при якій утримували священика для молитов і пісень.
Дмитро Яворницький у своїй праці «Історія запорозьких козаків» серед запорозьких зимівників Кальміуської паланки згадує ще й Залізний Яр біля Дінця. Але, на жаль, зараз невідомо, де саме знаходився цей зимівник.
Ігор Саєнко, краєзнавець, м. Луганськ
Немає коментарів:
Дописати коментар