Протовчанська паланка.

Китайгород. Протовчанська паланка. Частина І.

Починаючи з 1767 року землі по течії рік Протовчі і Орілі займала Протовчанська паланка - адміністративно-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорозького Низового. На території паланки містилось близько тисячі зимівників та кількадесят великих козацьких слобод. Це – сучасні паоселення Петриківка, Китайгород, Могилів, Гречане, Галушківка, Студіївка, Шульгівка.

На території колишньої козацької паланки збереглися 4 пам’ятки архітектури національного значення (3 унікальні церкви в Китайгороді та 1 в Петриківці), а також безліч мальовничих хат-мазанок під солом’яними стріхами. Розбудовується музей-скансен «Козацький хутір».

Китайгород – одне з найцікавіших сіл Січеславщини. Над селом, оточеним сосновим лісом, підвищується гора Калитва (колишні назва – Замок) – невеликий гірський масив, утворений льодовиком наприкінці періоду останнього зледеніння.
Датою заснування Китайгорода вважається 1667 рік. Місцевість заселяється осілим українським населенням, вигнаним турками з задніпровських місцевостей. Вони будують форпост від турецьких та татарських набігів.

Пізніше – в середині XVIII століття на кошти козацької старшини в центрі села будується унікальний храмовий комплекс, якій не має аналогів в Україні. За чотири роки було збудовано відразу три церкви. При чому, що цікаво, поруч – факт, який важко пояснити. Традиціям українського храмового будівництва такі випадки не відомі.

Першою постала п’ятиглава Успенська церква у стилі бароко. Зведена вона в 1754 році січовиками з майбутньої Протовчанської паланки. Церква є тридільною із сильно розвинутими боковими ризалітами. Особливо виділяється високий барабан центрального куполу, завершений ліхтариком із главкою. Стіни прикрашені розкрепованими карнизами і пілястрами, вікна - різноманітними налічниками. У 1969-1973 роках у церкві проведені ремонтно-реставраційні роботи.

Через 2 роки, у 1756-му, поруч із Успенською звели Варваринську церкву – дзвіницю. Незважаючи на мініатюрність та на домінування центральної частини – нави, над якою підвищується масивний двоярусний восьмерик дзвіниці, храм все ж має маленький притвор і вівтарну частину. В храмі поєднано відразу декілька функцій – це і культова будівля, і дзвіниця, і оборонна башта.

Кажуть, що з дзвіниці відкривається красивий вид на інші храми комплексу та навколишню місцевість. Насолодитися цим виглядом поки що неможливо: дерев’яна драбина на неї прогнила. Проте церкву-дзвіницю почали «реставрувати»: вже обносять барабан блискучою «московською» позолотою.

Миколаївська церква-ротонда – найцікавіша з трьох. Стоїть трохи поодаль від Успенського та Варварівського храмів. Церква збудована у 1757 році і являє собою найбільш ранній і єдиний збережений на Наддніпрянщині зразок тетраконхового храму.

Над церквою-ротондою підвищується напівсферичний купол на високому барабані, увінчаний главкою. У барабані, на стінах та склепінні збереглися розписи XVIII століття. Стіни різноманітять пілястри, вікна обрамляють декоративні налічники.

Деякі історичні джерела стверджують, що новозбудовані храми освячував Київський митрополит Арсеній (Могилянський), який з 1757 по 1770 управляв ввіреною йому митрополією.

Петриківка. Протовчанська паланка. Частина ІІ.

Для більшості українців Петриківка – це, передусім, центр «Петриківського розпису» - унікального явища українського і світового народного мистецтва. Це дійсно так і про це багато пишуть і говорять. До речі, стаття «Петриківський дивосвіт» про Петриківку, петриківський розпис та центр народних промислів авторства Юлії Рацибарської (sestra_yuliya) зайняла третє почесне місце в конкурсі „Україна-гід” від Інтернет-порталу «Новинар».

Ми ж з вами сьогодні зупинимося на історії Петриківки, її небагаточислених архітектурних пам’ятках та архітектурі сільського житла селища та його околиць.

Назву селища Петриківка пов'язують з легендарним козаком Петриком, який славився заступництвом за скривджених панами кріпаків, які збігали до нього і вже ніколи не поверталися до своїх господарів. Кажіть навіть, що Петриківка ніколи не знала такого ганебного явища, як кріпацтво.

Коли у 1772 році з’явилася перша офіційна згадка про Петриківку, поселення тут, безумовно, вже існувало. Багато сторінок історії селища пов’язано з останнім отаманом Запорізької Січі Петром Калнишевським, а першим документом, де згадувалася назва «Петриківка», було звернення гетьмана до духовенства з проханням освітити нову церкву.

Дерев’яна церква Святого Георгія була перенесена на плотах до Петриківки у 1772 році з села Кирилівка, де її підтопляли дніпровські води. Церква була триверхою, мала план у вигляді шестикутного бабинця, восьмикутної нави та шестикутного вівтаря.

Тоді ж, разом із церквою, на нове місце переселилися й багато мешканців Кирилівки. Населення Петриківки швидко зростало і в 1793 році село налічувало 600 хат, або майже 3500 мешканців. Дерев’яна церква вже була не змозі приймати усіх прихожан, тому постало питання будівництва нової церкви.

Будівництво тривало довго, 19 років. Перекази говорять, що до будівництва храму безпосереднє відношення мав Калнишевський. Можливо й так, але документальних підтверджень цьому не існує. Скоріш за все, отаман дійсно опікувався ним, але на момент побудови церкви у 1812 році останній отаман вже перебував на довічному засланні на Соловках.
Отже, нова і велична церква Різдва Богородиці була освячена у 1812 році священиком Симоном Кальченком. Храм мав три престоли: головний – на честь Різдва Пресвятої Богородиці, другий – на честь Св. Апостола Андрія Первозданного, третій – на честь Святителя Миколая.

Церква цегляна, обштукатурена, тридільна, з прямокутної в плані навою, напівкруглою вівтарною частиною і виступаючим притвором. На західному фасаді – чотирьохколонний портик, завершений трикутним фронтоном.

На початку ХХ століття стіни церкви було побілено у білий колір, тому серед народу вона зветься «Білою церквою».

У 30-ті роки більшовицькі окупанти розстріляли священиків, ікони покидали в колодязі, величезні церковні книги у шкіряних оправах спалили, а у церкві влаштували клуб. За легендою, коли в 1941-му храм відкрили, на стіні з’явився лик Пресвятої Богородиці, який потім щез. У 1961 році храм знову закрили, а згодом облили соляркою і підпалили.

Сьогодні храм – суцільна руїна… Проте тут все одно правиться служба Божа. Це стало можливим завдяки отцю Іову, який обладнав боковий вівтар храму для служби.

А поруч стараннями батюшки та небагаточисленних меценатів пару років тому розпочалося будівництво нової дерев’яної церкви з карпатського лісу.
На кінець 2009 року храм майже повністю збудований і найближчим часом буде освячений на честь Святих Апостолів Петра і Павла.


Перейдемо з культової до народної архітектури. В Петриківці і околицях збереглося багато старих хаток-мазанок під солом’яними стріхами. Місцеві хати дуже мальовничі. Вони тішать око своєю вишуканою формою, білизною стін, найчастіше синіми, з білими смугами віконницями, що облягають з двох боків маленькі віконця.
Охайна хатка в Петриківці:

Деякі давніші хати мають причілки, в яких добре помітний нахил стін. Тому вони зі своїми високими стіжкоподібними дахами нагадують гриби.
Дві жилі хати у присілку Гречане:


Стара садиба на околиці Петриківки (хутір Іванівна). Ще жила хата і занедбана клуня:

Текст та фото Андрія Бондаренка (Джихад Джаббаров)                

Галушківка. Протовчанська паланка. Частина ІІІ.

Хутір Галушківка (сучасна територія села Гречане Петриківського району) заснований наприкінці XVII століття козаками, що селилися на території Дикого Поля. Спочатку поселення входило до Самарської паланки. Пізніше, з середини XVIIІ століття – до Протовчанської паланки Запорізької Січі.

Ідея створення в околицях Петриківки музею просто неба «Козацький хутір» вітає в повітрі з 1991 року, коли етнографічна експедиція «Чумацькими шляхами» під керівництвом Василя Скуратівського досліджувала на території колишньої Протовчанської паланки архітектуру, народний одяг і тканини, лікарські рослини, фольклор, на¬родне мистецтво місцевих мешканців.

Останнім часом в районі дуже швидко зни¬щуються пам'ятки народної архітектури; досі нема в музеях жодного експонату цього типу з Нижнього Подніпров'я. Тим часом історія краю вельми багата, особливо козацьких часів. Тут розвинені народні промисли, надто ж декоративний розпис.

Етнографічним вивченням народного житла та господарських будівель Петриківщини на початку 90-х років докладно займався відомий львівський етнограф Архип Данелюк. За його спостереженнями для будівництва тут використовували глину, лозу, очерет, акацію, тобто матеріали, які були під руками. Побутували різні способи конструкцій стін. Найчастіше в хатах їх робили з лози («шелюха»), яка плелася вертикально між глицями (поперечними жердками). Останні закріплювалися в проміжку між сохами або стовпами. Така техніка мала назву «стройової». Відомий спосіб прив'язування пучків очерету до глиць. Зрідка зустрічаються стіни, виготовлені з вальків у 20-ті роки XX ст. Стіни клунь виплітали між кіллям лозою, найчастіше горизонтально. Стелю майже всюди робили з лози, яка трималася на одному повздовжньому сволоку і 6-8 поперечних балках («слежах»). Виготовлені такими способами стіни вирівнювали сумішшю глини з половою і білили, залишаючи небіленими лише повздовжній сволок та «соху», що його підтримувала.


Покривали хати очеретом, рідше соломою або комбінуванням соломи з оситняком (подібний до ситнику). В с. Галушківка місцевий житель В.Налісний розповів про два способи покриття очеретом: «на коряжки», коли стебла очерету нижнім зрізом стирчать доверху рівно по всьому даху; «під навіс», коли стебла віттям звисають донизу.

В інтер'єрі осель, що мали дві половини, виділялися масивні печі, які були в двох кімнатах (а якщо по одній, то в другій — грубка). При печах завжди знаходилися лежанки. Пізніше їх частково використовували під плити, на яких готували їжу. З печами, що мають прямокутні комини, зблоковані грубки. В деяких селах в сінях ставили димарі, в яких влаштовували кобиці, де влітку варили їжу.

В кінці XIX— на поч. XX ст. побутували садиби з відкритими дворами. Зафіксовані нами двори переважно з вінчатою забудовою, в яких хата — вглибині. Зрідка зустрічаються садиби з безсистемною забудовою. Огорожі бувають двох типів: пліт з лози, заплетеної горизонтально між кліттям; вал з недоїдженого корму худоби і гною, що викидається з хлівів.

Місцеві садиби вражають великою кількістю господарських будівель різних за формою, величиною і функціональним призначенням. Вони непогано збереглися, не зазнавши значних змін ще з минулого століття. Це — клуні, халаші, погрібники, катражки, буди, повітки, сараї, курнички, хлівці сажі. Окремі з цих будівель незнані в інших районах України або вже зникли.

З цих споруд особливо цікаві катражки, погрібники, халаші, клуні. У загальних рисах вони нагадують відомі в Україні курені. В їх конструкції головна роль відводиться три-чотирисхилому очеретяному даху. Двері влаштовують як у причілковій, так і довшій стінах. Найпримітивніші з цих будівель катражки, які використовують для зберігання сіна.

Декілька років тому на території хутора Галушківка розпочато відбудову макету Галушківської Січі.


За «китою» (плетеною огорожею Січі) розбудовані спостережні вежі, і курені, і місця для стрільби з лука, метання списа тощо. Передбачено відбудову дерев’яної козацької церкви Святої Покрови.


На території Січі розташовано три селянські садиби, збудовані наприкінці ХІХ століття. В першій з них розташована корчма та музей сільського побуту.

В другій хаті, де раніше мешкав і творив сільський художник, розташований міні-готель. Тут збережений інтер’єр початку ХХ століття. Єдине «новшество» - сучасний туалет всередині хати.


Третя садиба (будинок гончара) перебуває на реконструкції.


Текст та фото Андрія Бондаренка (Джихад Джаббаров)