субота, 26 січня 2013 р.

27 січня день народження П.Г.Тичини


А ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ ТАКОГО П.ТИЧИНУ?
В.СТУС ПРО  П.ТИЧИНУ
У 1970-71 рр. український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 р. після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості
Тичини:
Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту...
Тичини не одживили і роки після 20-го з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.

ІЗ ЗБІРКИ «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ» (1918р.)
СКОРБНА МАТИ
                                               Пам»яті моєї матері
1
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула – скрізь тихо,
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!

Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами! Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно!  …людське серце
До краю обідніло.

СКОРБНА МАТИ
2
Проходила по полю –
Зелене зеленіє…
Назустріч Учні Сина:
Возрадуся, Маріє!

Возрадуся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?

Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.

Ідіте в Україну,
Заходьте в кожну хату –
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп»яту.

СКОРБНА МАТИ
3
Проходила по полю.
В могилах поле мріє –
Назустріч вітер віє –
Христос воскрес, Маріє!

Христос воскрес? – не чула,
Не відаю, не знаю.
Не будь ніколи раю
У цім кривавім краю.

Христос воскрес, Маріє!
Ми – квіти звіробою,
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.

Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє:
О згляньсь хоч Ти, Маріє!

СКОРБНА МАТИ
4
Проходила по полю…
У цій країні вмерти? –
Де він родився вдруге? –
Яку любив до смерти?

Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито.
-         За що Тебе розп»ято?
-         За що тебе убито?

Не витримала суму,
Не витримала муки, --
Упала на обніжок,
Хрестом розп»явши руки!..

Над Нею колосочки
«Ой радуйся» -- шептали.
А янголи на небі –
Не чули і не знали.
                             1918

ІЗ ЗБІРКИ «ПЛУГ» (1920 р.)
І БЄЛИЙ, І БЛОК…
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двіста розтерзаний я.

Там скрізь уже: сонце ! – співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, --
Не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю,
Під регіт і бурю, під грім од повстань,
Од всіх своїх нервів у степ посилаю –
Поете устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
І кривить обличчя в кривавий свій сміх:
Поете, любити свій край не є злочин,
Коли це для всіх!
                                                 1919 р.
26. ІІ (11.ІІІ)
Прийшли попи, диктатори (о сором!), --
Якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який огонь в душі Твоїй горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад –
дивись, який в господі нашій лад,
в сім»ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти –
нічого не кажи Первопрстольній –
бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.
                                           1920 р.

ІЗ ЗБІРКИ «ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ» (1920 р.)
ШОВІНІСТИЧНЕ
Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,
приказують:
-         Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще
не раз на вашій землі пироги їли.
А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:
-         Дай, Боже, дай…

Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле.

АНТИСТРОФА
Місто в мальованих плакатах:
людина людину коле.

Читаємо списки розстріляних
і дивуємось, що на провінції погроми.

Все можна виправдати високою метою –
та тільки не порожнечу душі.

КУКІЛЬ
Стріляють серце, стріляють душу –
нічого їм не жаль.
…Сіло собі край вікна, засунуло
пучечку в рота, маму визирає.
А мати лежить посеред улиці
з півхунтом хліба у руці…

Над двадцятим віком
кукіль та Парсифаль.

АНТИСТРОФА
Грати Скрябіна тюремним наглядачам…
Це ще не є революція.

Орел, Тризубець, Серп, і Молот…
І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила,
Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувати пантофлю папи?
                                          (1919 – 1920рр.)

ІЗ ЗБІРКИ «В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ» (1920р.)
ІХ
Колись цвіли сади Семіраміди,
і одбігало з Нілу сто двадцять рівчаків,
Ііподавали воду в поле і на гору,
а для нудьгуючої цариці робили дощ.
І все це руками рабів.
Руками рабів…

Чому ж ми, прокляте покоління,
чому ж ми не можемо ніяк зійтись,
не можемо стати до роботи
і оновити землю?
(Тісніше станьте, сильні духом,
під прапором одним!)
Невже ярмо на нас одвіку?
Невже царі, тюрма і гніт?
Невже знесилля і покора,
і арештантське тавро?

Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
(Тісніше станьте, сильні духом,
Під прапором одним!)
Так, так, ми пухнемо без хліба.
Надія наша – діти- мруть.
Та голод – революції язик.
А що, як вдарить вам іззаду
всесвітній робітник? –
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?

ІЗ ЗБІРКИ «ВІТЕР З УКРАЇНИ» (1924 р.)
ГОЛОД
Хоч би світало… -- Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.

І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати –
навік заснуло б ти… Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами,
й нема людей, поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей…

Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! Мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице!..
                                 (1921 р.)

ПЕРЕД ПАМ»ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ
Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могутній!
І ти, морська глибінь, і ви, одеські тучі!
Я тут у вас в гостях, і всім я вам радий.
Не гнівайтесь за сміх: іще ж я молодий.

Залузганий бульвар. Бульчить калюжна плавань.
І Пушкін на стовпу – пливе у грязь, як в гавань.
Куди ж ти, підожди! – не хоче говорить.
Внизу сирени рев і море бурунить.

То ж вдячнії сини невдячної Росії
поставили його… плечима до стихії.
Стій боком до людей, до многошумних площ:
Господь стихи простить і епіграмний дощ…

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться!
Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця.
Поетом будь добро: помреш – то од свобод
все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ.
                                                                      1920 р.

ПОЕЗІЇ (1907 – 1929 рр.) ПОЗА ЗБІРКАМИ
х  х  х
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі –
Мов сонце над степами…

Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях
Йде, славою повите.

Дзвенять слова мов у сріблі
Братерськії, веселі.
А десь на морі кораблі
Розбилися об скелі…

Земля схотіла жити знов –
Шумлять потужно ріки.
Благословіть ви чесну кров,
Хвала борцям навіки!

Хвала борцям, що на зорі
Лягли в холодні ями.
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
                                     1917 р.

ПАМ»ТІ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука? –
Квітне сонце, грає вітер
У Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. –
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
                   1918 р.

х   х   х
Дівчина на призьбі:
ціпу, ціпу, ціпу!
Собака на ціпу.
Шумить щось у степу…

Біжить з города мати –
Шумить щось у степу…
Ой світе мій, ця буря
Шумить в степу…

-         Давай сюди, підвішуй до тополі,
Хай знають прокляті, як бунтувати!
(В саду дівча ґвалтують – ніжки голі).
Побігли. Тихо. Нікому ридать.

Не покличе вже ціпу.
Тільки виє на ціпу
Та шумить-шумить в степу.

Ніженьки голі…
                       1918 р.

х   х   х
Прийшли до мене в гості.
З мого ж таки села.
Я хочу їх вітати –
Не знаю, що сказать.

-         Нужда! – вони говорять.
(А місто в прапорах…)
-         Сама нужда та злидні, --
й коли вже їм кінець?

Сини нас потішають:
Ось… воля і земля.
А що за тую волю
Та безкінечна кров…

Мовчать. В очах їх сльози.
Я веселю печаль.
На стінах тихо плачуть
Шевченко і Франко.
                            1919 р.

х   х   х
Трохи не доспиш,
Трохи не доїси –
Та й вірші гарні пишуться.
          Мораль: як хочеш
          будь поетом –
          не спи вліжно,
          не їж уїжно.
          Будь настільки тонкий,
          щоб хміль поезії
          круг тебе
          вився.
                                                     18.ІУ.1919

х   х   х
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шипку.
-         Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? –
Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить – сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
-         Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш – готуєш? –
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається страшно.
-         Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
-          Отак і живу я… - та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий. – Та так і живу, -- проспівала. –
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? – сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу: отак тільки тут полоснула –
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, ій-богу…
Отак і живу, - проспівала. Отак, удова молодая,
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно,
заплакала б тяжко, лиш б»ється об піл головою:
-         Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! –
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише – та сльози писать заважають.
                                                                                                   1921 р.
х   х   х
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндранате – голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну.
Я задихаюся, я гину.

Я покажу тобі такії речі
в однокласовій ворожнечі.

Я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.

А братні зуби, дружній зиск,
гнучка політика, як віск.

Коли б були це генерали,
Ми б знали що робить.

А втім то й річ, що це кати
однокласовії…

Рабіндранате – голубе!
Та де ж той серп нам, молот і лани?
Рабіндранате – голубе,
од достоєвщини звільни.

До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
                                      1925 р.

х   х   х
І буду боротись, і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов. –
Любов моя чиста, любов незагасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!
                                               1926 р.

х   х   х
Блакить мою душу обвіяла,
душа моя сонця намріяла,
душа причастилася кротості трав.
-         Добридень! – я світу сказав.

Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють,квітують поля - 
добридень тобі, Україно моя!
                                           1907 р.

х   х   х
…Ще раз колись розквітну! –
Чи в цеху,
          чи над ріллею
мисль моя когось зачепить –
думку творчу
           хай моєю
вишню мов тендітну
            щепить.
На нове прищепить…
Вишня ж виросте.
              І вродять
вишеньки.
              й ось завітають
вдвох
              обнявшись,
тихим пливом
юнка й хлопець.
                Заспівають!
І мене відродять
                 співом,
задушевним співом…
В поколіннях
                   я озвуся,--
не згорю
                і не загасну, --
мов огні електробуду…
І в майбутню
                    пору ясну
в пісні знов явлюся.
                     Й буду –
в людях жити буду.
                           1957 р.

х    х   х
Навіщо нам дискутувать:
що вище – правда чи краса?
На чому правди є печать –
те й повік-віку не згаса.
                   1960 – 1962 (?)

х   х   х
Критики
брали мене, чистили, м»яли,
на всі боки вибивали
метелочками з осоту,--
оце тобі за роботу!
Щоб уперед не заганявся.
                         11.ІІІ.1962 р.

х   х   х
Радощі і чорну днину –
все я з вами розділю.
Любите ви Україну –
я ще більш її люблю.
                             1965 р.

х   х   х
Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли.
Не білі голуби – янголи у небі пролетіли.
Ой там збиралися під прапори, під сонячні ще й сині:
                                                                                  Від нині –
Не буде більше пана  у вільній Україні!
                  
                     Ідуть, ідуть з мизикою
                    Під тінню прапорів
                    Прекрасною, великою
                    Рікою стиглих нив.

                    Ідуть, ідуть – вітаються
                    І славлять щасні дні,
                    Жахтять, переливаються
                    Їх душі вогняні.

Ой та виходили попи з Софійського, з-за брами, --
                                            З хрестами, з корогвами.
У шатах золотих коло Богдана правлять службу Божу.
                                                                                    Як рожу –
Вітай свою, Вкраїно, долю, -- вітай дівчину гожу!

                    Горять, горять свободою
                    Вчорашнії раби,
                    Бо вчули: «Встань з природою!» --
                    Звук янгола труби.

                    І встали всі, співаючи
                    З природою весни.
                    З природою вітаючи
                    Чудові дійсні сни.
Як засміялося до них та праведнеє сонце:
«Не дурно гріло я, світило у кожнеє віконце!»
Як заходилися хмарини ткати скатертини –
                                                              Хвилини! –
Цвітають та розцвітають небесні бархатини.

                    Цвітуть в піснях вкраїночки,
                    Дзвіночки срібляні.
                    Душею чорнобривочки
                    Струн часто – осяйні!

                    То ж матері майбутнії
                    Стрічають дні ясні.
                    О хвилі незабутнії!
                    О сонце і пісні!

Ой що в Софійському та грали дзвони, замовкали.
Там прапори приймали, до народа промовляли:
«Гей, разом, разом станемо на ворога ми, браття, --
                                                                             Завзяття! –
Хто зрадить неньку Україну – прокляття тим, прокляття!»

                    І суне військо лавою
                    Від білих тихих брам.
                    І з «Заповітом», «Славою» --
                    Ввесь Київ наче храм.

                    В нім скапала кров часові,
                    Кров мучнів без вінця…
                    І в нім горять Тарасові
                    Вкраїнськії серця!
                                                                             10 листопада 1917 р.

                                              До друку підготував Валерій ТЕРЗІ

Немає коментарів:

Дописати коментар