понеділок, 17 червня 2013 р.

Хрещення Руси-України

Початки християнства в Русі-Україні

Петро КРАЛЮК
У нинішньому році виповнюється 1025 р. з часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, в 988 р. обрав візантійське християнство. Це давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний з поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ-ХІІ ст. це сприяло творенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ-ХІІ ст. в багатьох сферах випереджала латинський Захід. Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу.
Володимирове хрещення 988 р. стало важливою віхою в історії східноєвропейських земель, визначило їхній цивілізаційний вибір. Не дивно, що 1025-річний ювілей цієї події в Україні збираються святкувати на офіційному рівні. Але не лише в Україні, а й у Росії. Більш того, патріарх Російської православної церкви Кіріл заявив, що відзначення цього ювілею треба починати з Москви. І це при тому, що за часів Володимира міста Москви ще не існувало. Та й взагалі нинішні землі «корінної Росії» не мали стосунку до хрещення Русі 988 р. Християнство в той час утверджувалося на півдні Русі, тобто в межах нинішніх українських земель. Не помилимося, коли скажемо, що саме завдяки цим землям, де існували тривалі християнські традиції, ця релігія почала поширюватися на теренах Східної Європи. Про це і йдеться в матеріалах, що далі будуть представлені на розсуд читачів.

Легенда про хрещення князя Бравліна

Хоча християнські ідеї, як свідчать деякі джерела, могли поширюватися серед слов’янських племен
уже в середині І тисячоліття, але перелом наступив у ІХ ст. На вказаний період припадає діяльність Кирила й Мефодія, яких називають «апостолами слов’ян». Чимало писемних пам’яток говорять про поширення християнських поглядів у слов’янському середовищі саме в той час.
Наприклад, про це свідчить «Житіє святого Стефана Сурозького», до складу якого оповідання «Про прихід раті до Сурожа князя Бравліна із Великого Новгорода». У ньому йдеться про те, що незадовго після смерті архієпископа сурозького Стефана (помер близько 787 р.) в Криму з’явилася руська рать на чолі з князем Бравліном, яка пройшла, розграбувавши південне побережжя півострова, від Корсуня (Херсонеса) до Корчева (Керчі). Русичі захопили Сурож (Судак) й пограбували церкву святої Софії, де знаходився гроб Стефана Сурозького. На цьому гробі була багата одіж, перли, золото, дорогоцінні камені. Воїни все це забрали. І тут з їхнім князем Бравліном стався нещасний випадок. Він упав на підлогу, лице його вивернулося назад, князя трусило, а з рота почала виходити піна. Бравлін вигукнув, що його вдарив по обличчю великий і святий чоловік, який вимагає, щоб воїни повернули все награбоване в храмі. Вони це зробили й хотіли винести князя з храму. Але Бравлін не дозволив цього, сказавши, що святий муж притиснув його до підлоги й хоче забрати в нього душу. Далі князь наказав своїм ратниками позносити на гроб святого Стефана все, що вони награбували в іншим містах, й покинути Сурож. Воїни виконали наказ свого повелителя. Але і цього «святому старцю» було мало. За словами Бравліна, святий Стефан почав вимагати, щоб князь хрестився в його церкві – лише тоді лице його встане на місце і він повернеться додому. Бравлін виконав цю вимогу. Його та бояр, що прийшли з ним, хрестив наступник Стефана архієпископ Філарет. Останній є історичною особою. Аби остаточно зцілитися від недуги, Бравлін наказав ратникам відпустити полонених, захоплених у цьому поході, а також дав великий дар святому Стефану. Лише після цього покинув місто й подався додому.
Оповідання про хрещення князя Бравліна породило чималу літературу, в якій висловлюються різні точки зору як щодо автентичності цього твору, так і щодо правдивості зображуваних у ньому подій. Ще російські історики ХІХ ст. звернули увагу на те, що «Житіє святого Стефана Сурозького» відоме лише в слов’янських рукописах. До того ж в окремих версіях оповідання про Бравліна замість Новгорода фігурує Київ. Взагалі твердження, що Бравлін зі своїми воїнами прийшов із Новгорода, видається дивним – адже в той час це місто ще не існувало.  Зверталася увага й на те, що Стефан Сурозький не вважався у Греції святим. Його ім’я згадується лише в руських святцях.
Певного поширення набула теза, що зазначене житіє створене було на Русі лише в ХVст. Правда, далеко не всі історики погоджувалися з цим, намагаючись довести давнє походження цього твору. Наприклад, відомий церковний історик Є. Голубінський вважав, ніби текст житія свідчить, що воно було перекладене з грецького оригіналу. Також, на його думку, Стефан Сурозький був місцевим святим у Криму, тому його й не шанували в Греції. В. Васільєвський доводив, що оповідання про Бравліна було створене у Візантії в Х ст. Також він вважав, що в кінці VIII – на початку ІХ ст. руське військо здійснювало походи на Крим. Інша річ, що описані чудеса, які сталися з Бравліном, є вигаданими.  Тобто, з точки зору В. Васільєвського, оповідання про хрещення Бравліна мало давнє візантійське походження і відображувало реалії, пов’язані з походами русичів на Крим і їхнім хрещенням у цьому краї. Схожої думки дотримувався М. Брайчевський, який спеціально зазначав, що «проникнення східних слов’ян у Тавриду почалося ще в перші століття нової ери, що засвідчено матеріалами черняхівської культури, знайденими під час розкопок кримських некрополів того часу». Також, відзначав вчений, «у VII-VIII ст. підвищується активність слов’янського переселення до Криму».
За схожою схемою, як і легенда про хрещення Бравліна, було створене оповідання «Про напад Русі на Амастріду», котре дійшло до нас у складі «Житія святого Георгія Амастридського». У ньому йдеться про те, що на місто Амастрида, яке було важливим торговим і військовим осередком у Візантії, напали варвари-руси. Останні не були християнами, а поклонялися об’єктам природи – деревам, джерелам, лукам. Руси ввірвалися в головний амастрідський храм, де зберігалися мощі св. Георгія у гробниці. Вони хотіли пограбувати її. Але «раптом відчули себе розслабленими в руках, ногах та зв’язаними невидимими путами; вони залишалися цілком нерухомими, жалюгідними, будучи повними страху та подивування і нічого не могли робити, як лише подавати звуки голосу», – написано в зазначеному житії. Ватажок русів звернувся до одного з полонених, щоб той пояснив диво. Полонений почав говорити про вплив на русів «справжнього Бога» та св. Георгія, заявивши, що для оздоровлення їхніх воїнів треба принести Богу дари та звільнити полонених. Що було зроблено. І тоді «варвари» були звільнені від божественного гніву. Вони примирилися з християнами і більше не нищили їхні святині.
І «Житіє святого Стефана Сурозького», і «Житіє святого Георгія Амастридського» відобразили реалії кінця VIII – IX ст., а то й пізніших часів. Тоді русичі часто нападали на багаті візантійські землі, де було чим поживитися. Об’єктом їхніх нападів стали землі Південного Криму та північне узбережжя Малої Азії. У результаті цього вони так чи інакше знайомилися із християнською релігією. Зі свого боку, християнські місіонери намагалися навернути «диких» русів, прилучити їх до цивілізованого християнського світу і тим самим зняти загрозу нападів із їхнього боку. Не виключено, що така місіонерська діяльність давала деякі плоди. І хоча, звісно, масових хрещень русинів у той час не спостерігалося, але поодинокі хрещення їхніх вождів та воїні творили основу, яка дала можливість з часом утвердитися християнству на руських (українських) землях.

«Аскольдове хрещення» 

Певно, перше хрещення Русі-України відбулося в середині ІХ ст. Його дослідники часто пов’язують з іменем князя Аскольда, який ніби правив у Києві в той час. Звідси і назва – «Аскольдове хрещення».
Із візантійських джерел відомо, що 860 чи 861 року, коли імператор Михайло ІІІ знаходився в поході на арабів, русичі вчинили похід на Візантію, оточили Константинополь, пограбували його околиці, вчинили багато зла грекам та спокійно зі здобиччю повернулися додому. Цей похід викликав чималий резонанс як у Візантії, так і за її межами. Про нього писав константинопольський патріарх Фотій у двох своїх бесідах.
Згаданий похід змусив політичну верхівку Візантії звернути увагу на «руське» питання. Патріарх Фотій послав  Костянтина, майбутнього «апостола слов’ян», у Північне Причорномор’я. Основне його завдання було навернути до християнства хазар, які панували в цьому регіоні. Про поїздку Костянтина до хозар, його диспути з єврейськими та мусульманськими служителями культу говориться в його Паннонському житії.
Може видатися, що хазарська місія не мала відношення до Русі. Але це не так. Хазарський каганат на той час був найбільшою військово-політичною потугою Північного Причорномор’я та Приазов’я, під його владою знаходилися й слов’янські племена, зокрема поляни, що засвідчує «Повість минулих літ». Християнізувавши Хазарію, візантійці могли зробити з неї свого союзника, стримуючи х допомогою хозар русичів від нападів на Візантію. Те, що такі кроки відповідали візантійській зовнішній політиці – сумніву немає. У наступні роки Візантія прагнула мати собі за союзників кочівників Північного Причорномор’я, зокрема печенігів, як противагу русичам.
Чи здійснив Костянтин під час «хазарської місії» якісь кроки у напрямку християнізації русичів, ми не знаємо. Брак джерел не дає можливості відтворити ці події. Є як прихильники, так і противники думки, що Костянтин хрестив русичів. Правда, у згадуваному Паннонському житії зустрічаємо повідомлення, ніби він знайшов у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє, писане руськими письменами. Очевидно, в Херсонесі робилися спроби християнізувати «варварське» населення і з цією метою перекладалися релігійні тексти місцевими говірками.
Ще одним фактом, який дає певні підстави говорити про можливість проповіді Костянтина серед руського населення, є «Промова філософа», яка вміщена в «Повісті минулих літ» і приписується цьому діячеві. Правда, «Промова…» ніби проголошувалася перед князем Володимиром Святославовичем, який жив на сто років пізніше Костянтина. Але чи не є це відголоском «давньої пам’яті» про те, що Костянтин проголошував таку проповідь перед якимсь язичницьким князем, наприклад Аскольдом, який імовірно очолив похід русичів на Константинополь у 860 чи 861 році? М. Брайчевський вважав, що «Промова…» походить саме з Аскольдових часів.
Очевидно, на початку 60-их рр. ІХ ст. візантійцям не вдалося християнізувати русичів і таким чином усмирити їх. Правда, в цей час здійснювалася християнізація інших слов’янських народів. У 863 р. Костянтин та його брат Мефодій опиняються у Великоморавській державі, де здійснюють християнізацію місцевого населення. У той самий час (863-864 рр.) відбувається християнізація болгар.
Судячи з усього, близько 866 р. християнство приймають також русичі, принаймні їхня військова верхівка. Це засвідчує «Окружне послання» патріарха Фотія, написане й розіслане на початку 867 р. У ньому йшлося про успіхи в християнізації слов’янських народів. Зокрема, писалося таке: «І не лише цей народ (болгари – П.К.) змінив попереднє нечестя на віру в Христа, але навіть відомі своїми жорстокостями та вбивствами так звані русичі, які, поневоливши народи, що їх оточують, і через це дуже загордившись, підняли руки й проти Ромейської держави (Візантії – П.К.). Однак тепер і вони змінили еллінське (язичницьке – П.К.) та нечестиве вчення, якого дотримувалися раніше, на чисту християнську віру і люб’язно поставили себе в ряд наших підданих та друзів, покинувши нас грабувати й битися проти нас. І наскільки загорілося їх бажання та ревність віри… що вони прийняли єпископа і пастиря з великою ревністю й ревно приймають християнське вчення».
Можливо, Фотій у деяких моментах видавав бажане за дійсне. Та все ж це не був просто плід фантазії. Те, що русичі в той період прийняли християнство, засвідчує також Костянтин Багрянородний, автор ІХ ст. Він писав наступне: «І народ росів, войовничий і найбезбожніший, за посередництвом щедрих дарунків золота й срібла і шовкових строїв він (імператор Василій Македонянин – П.К.) схилив до перетрактацій і, уклавши з ними мирну угоду, переконав зробитися учасниками божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архієпископа, який дістав рукопокладення від патріарха Ігнатія». Правда, тут треба зробити деякі пояснення: Костянтин Багрянородний був онуком Василiя Македонянина. Тому, закономірно, намагався з кращого боку показати діяння свого діда. Не виключено, що Костянтин Багрянородний приписав йому та поставленому ним патріарху Ігнатію хрещення русичів, яке, насправді, було здійснене за часів імператора Михайла ІІІ патріархом Фотієм.
Продовження - згодом.http://incognita.day.kiev.ua/pochatki-xristiyanstva-v-rusi-ukrayini.html

Немає коментарів:

Дописати коментар