середа, 10 вересня 2014 р.

Забувши про словник Федорова виданий у Львові , пишуть про перший начебто словник...

1627-го вийшов друком перший словник української мови

Автор: 
|
Серпень 21, 2014
|
Рубрика:
ексикон славеноросскій і імен толкованіє  Памви Беринди
Особистість Памви Беринди в сприйнятті наступних поколінь неподільно пов’язана з основною працею його життя – “Лексиконом славеноросскім і імен толкованієм”, який вважається однією з найкращих робіт східнослов’янської лексикографії XVII ст. Однак Беринда був не тільки талановитим ученим-лексикографом, а й поетом, перекладачем, книгодрукарем і гравером. На жаль, про його життя ми знаємо дуже мало – фактично тільки те, що сам автор записав у передмові й післямові до свого “Лексикону”.
Українська була рідною
Народився він між 50-70-ми роками XVI ст. і отримав при хрещенні ім’я Павло. Щодо його походження існує кілька версій. За однією, утім, мало вмотивованою, він народився в Молдавії чи навіть Румунії. Але більш достовірним видається версія про його походження з Галичини або Волині. Деякі історики навіть стверджують , що місцем його народження є село Чайковичі на Самбірщині, тепер Львівської області, позаяк Беринди там живуть і донині.
У будь-якому разі, як зрозуміло з творів Беринди, його рідною мовою була українська, із можливим впливом бойківського та покутського діалектів. Його соціальне становище теж невідоме, проте дослідники вважають, що Беринда однозначно не був шляхтичем.
Нічого достеменно не відомо й про те, де Беринда здобував освіту, хоча він був надзвичайно освіченою людиною, зокрема, окрім української мови добре знав церковнослов’янську, старогрецьку, латинську і польську. Одні історики стверджують, що Памво навчався в одному з монастирів на Покутті, другі — що у львівській братській школі, а треті — що аж у Єрусалимі. Свою кар’єру Павло Беринда розпочав як гравер-художник. Припускають, що майстерність у цьому ремеслі він удосконалював у Кракові.
Під патронатом Балабанів
Книгодрукування в Україні-Русі на той час лише зароджувалося. Львівський єпископ Гедеон Балабан у своєму родовому маєтку в Стрятині разом із небожем Федором відкрив школу й друкарню. І запросив Беринду організувати її роботу. Павло Беринда стежив за друкуванням, займався правкою й перекладом книг. Тут же він розпочав свою роботу над “Лексиконом славяноросскім”.
Приблизно в цей же час Павло одружується і приймає сан священика. У нього народжується син Лукаш. Після смерті Федора (1606) і Гедеона (1607) Балабанів Беринда, найімовірніше, працював і жив у Олександра Балабана, старости Рогатинського й Трембовельского. Після цього переїхав до Львова і трудився у Львівському братстві, в якому була своя друкарня. Тут він брав участь у виданні багатьох книг. Скрізь, де з’являється Беринда, книговидання пожвавлюється.
Приблизно 1613-го, після смерті дружини, він приймає постриг, стає ченцем і змінює світське ім’я Павло на Памво. До 1617-го Беринда, працював у Львові типографом братської друкарні й викладачем братської школи. Там виходить його збірка віршів і діалогів-промов “На Коляду і Щодрий вечор”.
Головний друкар православної церкви
Київ на початку ХVІІ ст. знову стає культурним і релігійним центром України. Архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький викуповує стрятинську друкарню, яка після Балабанів кілька років стояла пусткою, і перевозить до Києва. Він запросив Памву Беринду для перекладу, редагування та художнього оформлення збірника церковних служб на 1064 сторінки. Однак після видання в січні 1619-го книги “Анфологіон” той повернувся до Львова й тільки в кінці року остаточно переїхав до Києва разом зі своїм сином Лукашем і братом Степаном. Лукаш там навчався у братській школі. А Стефан допомагав Памві у видавничій справі, був поетом і гравером.
Єрусалимський патріарх Феофан, перебуваючи 1620 року в Києві, удостоїв Памву Беринду звання протосингела, тобто помічника патріарха.
Невдовзі Беринду призначають директором Києво-Печерської друкарні. Він став архітипографом — головним друкарем православної церкви. Жодне київське видання не виходило без його участі. Як архітипограф, редактор і перекладач Памво Беринда працював над такими великими лаврськими виданнями, як “Анфологіон” (1619), “Номоканон” (1620), “Бесіди Іоанна Златоуста” (1623), “тлумачення на “Апокаліпсис” Андрія Кессарійського “??(1625),” Повчання авви Дорофея “(1628) й ін.
Із посольством у Москву
Відносини Речі Посполитої з Московією погіршилися. Російський цар лютував, бо українські козаки штурмували Кремль разом із польським військом, що підтримувало Лжедмитрія. На знак примирення київський митрополит Іов Борецький запропонував цареві налагодити спільний випуск православних книг.
Із посольством у Москву 1624 року поїхав і печерський старець Памво Беринда. Як подарунок цареві й місцевому патріархові він повіз безцінні книги. Та цар протримав київське посольство без аудієнції декілька місяців. Книги він прийняв, але образи не пробачив і проекту не підтримав.
Памво Беринда з повагою ставився до церковнослов’янської мови — словенської, чи словеноруської, як він її називав. Однак він усвідомлював: тогочасному українцеві вона була не надто зрозуміла. Тож друкар казав, що до церковних справ слід залучати й живу народну мову.
Він першим наважився вголос сказати, що “широкий и великославний язик словенский трудності до верозуміня многиї в собі маєть, зачім і сама церковь російська многим власним синам своїм в огиду приходить”. Тоді серед київських учених слова “російський”, “руський” вживалися в значенні “український”, “литовський” — “білоруський”, а “московський” — у сучасному “російський”.
Велике практичне значення
Беринда вирішив зібрати й витлумачити живою мовою книжні старослов’янські слова. У підсумку його праці 21 серпня 1627 року вийшов у світ “Лексикон славеноросскій і імен толкованіє”, який був надрукований на кошти автора в Києво-Печерській лаврі.
“Лексикон” став наслідком майже тридцятирічної праці. Про це він сам пише в передмові, яку присвятив своїм колишнім покровителям з українського шляхетського роду Балабанів. Для того часу словник мав велике практичне значення. Хоча в цей період в школах викладали не тільки церковнослов’янську мову, а й частину предметів цією мовою, а також друкувалося чимало літератури, однак ця мова, навіть в своєму українізованому варіанті, була далека від розмовної.
Ще з XVI ст. з’являються словники різних авторів, які разом із нечисленними спробами перекладу слов’янських текстів розмовною українською мовою того часу полегшували розуміння тих чи інших матеріалів і церковних текстів. Сам Беринда, до слова, був палким захисником використання саме церковнослов’янської мови за наявності тлумачень.
Елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників
Дослідник творчості Памви Беринди Василь Німчук зазначив такий момент: “При вивченні декількох екземплярів першого видання “Лексикону”(1627), що зберігаються у відділі рукописів і рідкісної книги Державної публічної бібліотеки АН УРСР, було виявлено цікаві факти, які проливають світло на роботу Памви Беринди над словником у процесі його друкування. Кожен із розглянутих примірників чимось відрізняється від інших. Текст другого видання “Лексикону” (Кутеїнський монастир, 1653) також не співпадає у всіх деталях із жодним із зазначених примірників першого видання. Очевидно, “Лексикон” друкувався кількома заводами, і в процесі друкування кожного нового заводу автор вносив у текст словника якісь зміни. Крім того, Памво Беринда додавав тлумачення деяких слів, залишених спочатку без перекладу”.
“Лексикон” Беринди налічує близько 7 тис. словникових статей і розділений на дві частини. Перша частина – власне “Лексикон славеноросскій”, а друга – словник іншомовних слів, загальних назв і власних імен, що зустрічалися в літературі того часу. У цілому ж, у словнику Памви Беринди є елементи тлумачного, енциклопедичного і етимологічного словників.
Помер Памво Беринда 23 липня 1632 року. А його “Лексикон” не втратив свого значення й сьогодні, адже переклади та тлумачення слів є важливим джерелом вивчення словникового складу української мови XVII ст., її синоніміки, засобів словотворення. 1961 року вийшло друком факсимільне видання праці з фундаментальним дослідженням В. Німчука. Зараз це видання, як і копії з оригіналу, широко доступні також у електронному вигляді.
Виноси:
Хоча в цей період в школах викладали не тільки церковнослов’янську мову, а й частину предметів цією мовою, а також друкувалося чимало літератури, однак ця мова, навіть в своєму українізованому варіанті, була далека від розмовної
Він першим наважився вголос сказати, що “широкий и великославний язик словенский трудності до верозуміня многиї в собі маєть, зачім і сама церковь російська многим власним синам своїм в огиду приходить”. Жодне київське видання не виходило без його участі.
Віталій Степ

Немає коментарів:

Дописати коментар