Наталка Перанжелі ДЕБАЛЬЦЕВО: ДВА ВЕКТОРИ БОЛЮ.

2015 рік.

          Ніч дихала відчаєм і холодом.  Микола отямився вiд того холоду. Боліло все тіло. Хотів розплющити очi, але не змiг. Наче пов`язка на головi. Cпробував рукою зняти цю пов`язку,  але рука не слухалася. Нi-нi, руки не слухалися. В шкіру вп`ялися пекучим щемом тисячi голок, а в головi – страшенний шум i в грудях щось : "Бах-бах".  Десь зовсiм поруч потужнi вибухи теж: "Бах-бах".  I те "бах" луною по всьому тiлi. А потiм знову впав у безпам`ятство.

    Мабуть, це неправильне слово, бо саме в такi хвилини вiн пам`ятав усе... 

Роздiл I  

1996 рік.

          – А я першим добiг, – радiсно вiдхекувався бiля дверей малий Миколка, чекаючи на маму, що пiднiмалася сходами вслiд за ним. 

          – Ти – молодець. Ти –  найкращий бешкетник нашого пiд їзду, – жартувала вона. 

          У їхньому будинку лiфт працював справно, але вони завжди залюбки пiднiмалися на свiй четвертий поверх пiшки. Енергiя просто вирувала в щупленькому тiльцi Миколки. Вiн i хвилини не мiг усидiти. Бували, правда, рiдкiсні випадки, коли вiн чимось захоплювався i тодi на години приклеювався до свого заняття. Якщо траплялася така нагода, для мами це було великою радiстю, бо тодi не потрiбно було вiдповiдати на безкiнечнi  «чому» та для «чого», вдесятие на день розказувати про доброго Айболита, а можна було, накiнець, зайнятися своїми домашнiми справами, прислухаючись до того, як малий щось мугикає собi  пiд нiс. 
          Миколцi було вже майже чотири роки, i вiн ходив до дитячого садочка. Там i друзiв багато i iграшок значно бiльше, нiж удома. Але, були деякi речi,  якi йому дуже не подобалися. По-перше, примушували все з”їсти i за снiданком, i в обiд, а поруч не було Мурчика, щоб поділитися з ним, як удома. По-друге, вдень потрiбно було спати, як маленькому. Ну, не любив вiн спати вдень. Як не намагався заплющити очi, але то ліве, то праве око, само собою вiд цiкавостi, розплющувалося. Тодi Миколка, або розмовляв iз сонячним промiнчиком, що заглядав у спальню кiмнату через невеличку дiрку в товстiй шторi бiля вiкна, або придумував iмена своїм олов`яним солдатикам, якi подарував йому дiдусь.
          Сiм`я  Миколки жила в мiстi, що славилося своїми шахтарськими традицiями. Обидва його дiдуся  та бабусi жили в цьому ж мiстi, тiльки в iншому його кiнцi, в старих будинках, якi чомусь називали "хрущiвками". Миколка, було, навiть думав, що там живуть хрущi, але мама пояснила це пo-iншому. Потiм Миколка ще раз перепитував у татка, чи це так. Правда, свого татка вiн бачив дуже рiдко. Востаннє – пiвроку тому, бо той працював аж у Москвi. Миколка не розумiв, чому татко мав працювати так далеко, коли i в їхньому мiстi, як каже дiдусь Iван, теж потрiбнi роботящi руки. Мама пояснювала, що тут припинили платити грошi: це тaкi кольоровi папірці, якi  можна обмiняти в магазинi на хлiб i на печиво, а, часом, навiть на морозиво чи цукерки. Дуже важливi бумажки.  Без них не проживеш, саме тому татко  мав поїхати працювати там, де платили. Навiть, якщо це далеко.
          Одна бабуся сердилася на татка за те, що вiн залишив саму дружину i сина так надовго. Iнша бабуся сердилася на маму, що вона випровадила чоловiка не вiдомо куди, а сама працює  в школi задарма (бо зарплати  пiвроку вже нiхто не бачив).  Краще б їхала разом із чоловiком. Так би i заробили бiльше, i чоловiк був би доглянутим.
          А мама заспокоювала малого:

               – То нiчого, що вони зараз сердяться, це пройде. Наш татко знає, що правильно, а що нi. Вiн у нас найкращий. Просто треба ще трішки потерпiти, попрацювати нам тут, а йому там.  I тодi все буде добре. 
          Миколка, звичайно, все це розумiв, але йому так не вистачало татка! Вiн так сумував за ним! А тут ще цей поганючий Андрюха – "товсте брюхо" завжди дражниться:

          – Твiй батько тебе покинув i бiльше не повернеться, як i моя бабуся. Вона подалася до Iталiї, наче на роботу, а вже два роки не приїздить до мене.

          – Нi, неправда, – кричить ображений Миколка. – Вiн до мене дзвонить кожної  недiлi i скоро приїде.
           – А ось i не приїде, не приїде, – ще бiльше дражниться Андрій. 
          Та ось справедливiсть перемогла: вчора увечері зателефонував татко i сказав, що вже має квитка – незабаром буде вдома.
          Миколка лежить iз заплющеними очима i уявляє, як вони з мамою зустрiнуть татка на зупинцi, як татко посадить його собi на плечi, i  вони гордо крокуватимуть вулицею.  А цей дурненький Андрiй хай йому заздрить,  бо його батько, хоч i був увесь час удома,  але сина на плечах нiколи не носив. Малий аж усміхнувся сам до себе, пригадуючи, як вони не раз гуляли по місту: Миколка на батьковiй спинi, а той однiєю рукою притримував синові ноги, а iншою обнiмав маму за плечi. I щось їй смiшне розповiдав. Мама смiялася. Дивлячись на неї, посмiхався i тато. Миколка не завжди прислухався, про що це вони говорили i чому смiялися, але йому так було добре на татковiй спинi i так весело, що вiн i собi смiявся разом із ними, голосно-голосно.

          – Малий розумнику, – покликала його мама, – Я знаю, що ти вже не спиш. Уставай, одягайся! Пiдемо зустрiчати татка.

          – Ура-а! – закричав Миколка i пiдхопився з лiжка.  
          Умить вiн одягнувся, навiть кедики свої зашнурував сам. 

          – Який у тебе гарний костюмчик, – замилувалася чи то ним, чи то костюмчиком, мама.

          Миколцi ця матросочка теж дуже подобалася, особливо невеличкий металевий якiр, який так i виблискував на сонцi. 
          До автобусної зупинки було рукою подати. Вже за десять хвилин були там, чекаючи на автобус вiд залiзничної станцiї.
          А ось i автобус, i татко. Трохи незвично, що вiн такий неголений і худий, але такi добрi рiднi очi свiтяться радiстю та любов`ю. 
          – Рiднi мої, – обiйняв вiн i  маму, i Миколку, – я так скучив за вами.  
          Мама усмiхалася i плакала одночасно. Миколцi теж чомусь пощипувало в носi, але вiн же мужчина, вiн не плакатиме! 
          У татка було двi великi сумки та два невеликих пакунки, тому, як не жаль було малому, але в тата на плечi сидiв не вiн, а одна iз сумок: велика чорна i трохи запорошена.
          – Що, хлопче, я трохи забруднився в дорозi?  – запитав тато, помітивши, як син дивиться то на нього, то на сумку. – Нiчого, синку, вдома я виправлюся : вмиюся, побриюся  i тодi стану похожим на людину.  
          Усю дорогу додому Миколка радiсно пiдстрибував і подумки розмовляв зi своiм чи то другом, чи то кривдником, Андрiєм : " Ага-ага таки приїхав мiй татко".
          До самого вечора крутився малий бiля батька: i коли той голився, i коли сумки розбирав... А якi чудовi подарунки татко привiз йому: осiнню куртку, яку можна вдягати на два боки ( з одного  боку вона була кольору стиглої вишнi, з темно-синім комiрцем i такими ж кишенями, а якщо вивернути,  то з iншого боку,  вона була темно-синього кольору, з вишневим комiрцем i такими ж кишенями). А ще привiз машинку, якою можна було керувати  за допомогою пульту управлiння. Але, незважаючи навiть на такi чудовi подарунки, Миколку хвилювало зовсiм iнше. Вiн раз по раз прибiгав до тата, вмощувався йому на колiна i всоте перепитував:
          – Татку ти вже не поїдеш бiльше на роботу далеко?
          –А ти, як хочеш?
          – Не їдь, – просив малий i ще тiснiше пригортався до батька. 
          – А я б тобi ще подарункiв привiз.
          – Краще я буду без них.
          – Чесно кажучи, не знаю, синку. Побачимо потiм. 
          – Коли потiм?
          – От порозмовляю з тобою, з мамою, з друзями своїми – тодi вже вирiшу. 
          Того ж вечора до них у гостi прийшли татовi друзi, i Миколка, щоб не заважати дорослим, якi розташувалися в кухнi,  бiля великого круглого столу, пiшов  у залу – дивитися мультики.  Але, як виявилося, там ішов старий-престарий мультик "Том i Джерi", який вiн бачив багато разiв, тому  вирiшив зайнятися чимось iншим.  
          "Що ж його робити? – думав малий, – машинкою  сьогоднi бiльше не гратимуся, бо якщо довго гратися, то сяде, тобто розрядиться батарейка».

          Так йому пояснив тато. Миколка не хотів, щоб вона розрядилася, бо ж йому взавтра  потрiбно всiм у садочку показати, яку чудову машинку привiз тато. 
          Малий оглянувся довкола, шукаючи, чим би це зайнятися.  На журнальному столику вiн побачив ножицi. 
          – Ось ви де! – зрадiв хлопчик.
          Їх у дитячому садочку вже навчали, як правильно i  гарно працювати з ножицями, та тiльки вдома вiн чомусь нiколи не мiг iх знайти. А тут якраз така нагода!
          Миколка обережно взяв ножицi, подивився довкола:

          "Де б його взяти папiр?"

          Нiчого відповідного не було. Тодi вiн узяв стiльця, пiднiс його до шафи, вiдчинив верхнi дверцята. I тут теж нiчого підходящого немає. Cтавши навшпиньки, дотягнувся до верхньої полицi. Тут лежало декiлька кольорових папірців. Миколка знав що це гривнi – грошi. Їх брати не можна. А поруч ще якiсь зеленкуватi папiрцi, посерединi, в кружечках на них  якiсь дядьки в  старому i дивному вбраннi. Одного разу вiн уже бачив подiбного папiрця в садочку, у нянi. З іншого боку на ньому був календарик, де вона вiдмiчала свої  нiчнi  змiни. Миколка уважно подивився – календарика тут не було. Тим краще, значить цi бумажки зовсiм не цiннi. Ось їх то i можна буде потяти. Вiн вже знав, як це краще зробити: витне посерединi чужих дядькiв, а на те мiсце вклеїть фотокарточки тата або мами. От буде смiху!
          – Шибенику, чим ти там займаєшся? – гукнула мама з кухнi.
          – Я роблю таткового портрета, – повiдомив Миколка. 
          – Тобi потрiбнi фарби? 
          – Зараз нi.  Може, пiзнiше. 

          – Надiюся, ти нiчого не збираєшся розбити, чи поламати?
          – Нi, мамочко. 
          – Обiцяєш?
          – Oбiцяю. 
          Миколка взявся до роботи. Вiн намагався вирізати рiвненько старий портрет, але виходило якось кострубато, негарно. Хлопчик із жалем подивився на зiпсованi смужки. Та то нiчого – в шафi ще було декiлька таких же папiрцiв. Малий знову поволiк стiлець до шафи.

          – Чим ти там гуркочеш? – запитав тато заглядаючи до зали.
          – То стiлець гуркоче – пояснив хлопчик.
          – А для чого тобi там стiлець?
          – Хочу в шафi взяти папiрцi.
          – Давай я тобi  допоможу. Де тi папiрцi?
          – Он там зверху, праворуч.
          Батько провiв рукою по полицi, пiдняв двi десятигривневi купюри, потiм пiдняв долари.
          – Нi, малий, там лише грошi  i  нiяких папiрцiв немає, – усмiхнувся тато i повернув голову до Миколки.   
          Aж тепер його погляд впав на журнальний столик,  де лежали порiзанi долари.
          – Ти порізав   долари? – чи то злякався, чи то розсердився тато. – Я бiльше року працював...   Я мало не загинув, а ти...  
          Тепер уже злякався Миколка, бо вiн знав, що долари – це теж грошi, тiльки чужi. Але вiн їх нiколи не бачив. Хлопчик розгублено клiпав великими сiрими очима, не знаючи, що йому тепер робити. Батько у вiдчаї схопив ножицi i замахнувся на сина.  Вiн чомусь був упевнений, що той вiдскочить вiд нього, втече. Але Миколка так злякався скоєного, що аж закляк на мiсцi, ноги його зовсiм не слухалися, лише руку пiдняв, щоб захиститися, i ножицi в`ялися в неї. Хлопчик здригнувся вiд болю, а побачивши кров, знепритомнiв.
          – Синку, – отямився вiд скоєного батько i кинувся до дитини. – Боже, що я наробив?
          До кiмнати на крик прибiгли мама і гостi.
          Коли Миколка знову розплющив очi, бiля нього стояв лiкар, а трохи далi –  заплакана мама.  Із сусiдньої  кiмнати доносився голос тата:
          – Викличте мiлiцiю.  Негайно. Я мало не вбив власну дитину. Я не хочу так... бiльше жити...  
          Якийсь дзвiн посуду, i голоси чоловіків i шум у вухах. Чи в головi? I слова лiкаря:
          – Треба забрати до лiкарні, вiн, падаючи, вдарився головою об стiлець. Потрiбно обстежити.  
          Далi Mиколка не чув, йому дуже хотiлося спати,  а ще цей неприємний дзвiн у вухах. 
          Прокинувся малий аж під ранок.  I вiдразу зрозумiв, що вiн у лiкарнi –незнайома велика кiмната,  багато лiжок, поруч на стiльцi  дрiмає мама, а трохи далi,  схилившись на бильце, зi сльозами на очах, дивиться на нього тато.  Миколка злякано знову замружив очi, вiн не знав, як йому бути. Татко, мабуть, сердиться за тi чужi грошi, йому шкода їх,  вiн аж плаче..  Але, як Миколка має пояснити, що не хотiв вчинити нiчого поганого? Просто вiн не знав, що то долари!  Bони так були схожими на тi календарики, що були в няні з дитячого садочку. Тепер вiн долари запам`ятає i нiколи-нiколи не зачепить їх.    Як же попросити вибачення у тата, щоб вiн не сердився i не поїхав знову далеко-далеко?" – бiдкався малий. Aж тут почув шепiт тата:
          – Синку, ти вже проснувся?
          Миколка розплющив переляканi оченята.
– Татку, я не знав, що то долари, – прошепотiв хлопчик.
          На очi  йому навернулися сльози, i вiн заревiв, як маленький. Йому було соромно плакати,  але вiн не мiг нiчого вдiяти,  сльози самi  котилися i котилися...  Мама гладила його по головi,  тато гладив забинтовану руку,  а Миколка все плакав і плакав.
          – Це моя вина, синку, – схлипнув i батько. – Я повинен був тебе попередити, показати тобi їх. Вибач. Вибач, що так сталося... 
          Малий пiдвiвся i кинувся батьковi на шию.
          – Ти не поїдеш бiльше? – шепотiв вiн. – Далеко не поїдеш по чужi  грошi?
          – Нi, не поїду.  Мало нам радостi вiд них. 
          Тепер вони плакали i смiялися всi троє.  Миколка побачив, що в тата теж забинтована рука.
          – Ти теж поранений?
          – Так, – зiтхнув тато.
          – Нещасний випадок  на сiмeйному господарствi, – обiйняла  їх  обох мама.

 Розділ 2 – 2004 рік.

          – Води. Дай – те менi  води, – намагався крикнути Микола,  але пересохлi губи ледве ворухнулися. Проте той, хто сидів поруч, все-таки почув.

          – Зараз, синку, вже даю, –  шепоче жіночий незнайомий голос.

          Йому здається, що він уже десь чув ці слова…

          Так, це був далекий 2004 рік.

          Вони з татком тiльки що повернулися iз Києва.

          – Мамо, дайте мені води.

          – Зараз, синку, вже даю.

 У Києві татко працював уже бiльше року, а тепер забрав i їх з мамою до себе, в столицю.  Жили вони в орендованiй  квартирi на Борщагiвцi, на Гната Юри. Миколка ходив до  школи,  мав багато нових друзів. А скільки нового побачив i дізнався!  Але найголовнішим було те, що вони всi троє були разом: тато, мама i Миколка. Кожного разу, коли вони приїжджали до бабусi, вiн розказував про свої вiдкриття, про своїх нових друзiв. 

          Тато теж мав багато чого цiкавого розповідати. Ось i зараз вiн  iз захопленням говорить  про помаранчеву революцiю, яка  вiдувається в Києвi, на Майданi.

          Дiдусь Iван, татiв батько, спочатку мовчки слухав, а потiм кинув, як вирок:

               – Брехня! – а потім ще раз, ще голоснiше, – Брехня!  Не можуть банкiри i газовi принцеси робити за власнi грошi революцiю для народу. Якщо роблять, то для себе, заради своїх  iнтересiв. А ви, дурнi та наївнi, ведетеся! Лохи! Пішаки у чужiй  грi!  

          Тато ображено замовк, а вiн, десятирiчний парубок, розплакався, як маленький, i вибiг із кiмнати.  Йому було шкода i татка, i дiдуся, що iз знатного шахтаря перетворився на калiку-iнвалiда.

          Татко з дiдусем завжди з повагою ставилися одне до одного.  Але були  випадки, коли вони не подiляли поглядiв іншого. I саме цього боявся Миколка. Батько навіть у Києві часто згадував квiтень 1999 року. На Суходiльськiй шахтi №1, де працював i дiдусь, i тато,  пiсля 20-мiсячної  затримки зарплати, шахтарi  заявили про безстрокове голодування.  Дiдусь вiрив, що вони з друзями доб`ються перемоги. А татко, натомiсть, розрахувався i мав їхати на заробiтки до Москви.

          – Тiкаєш? – запитував сердито дiдусь.– Ми всi збираємося бастувати, голодовку оголосили, а ти тiкаєш? Ти розумiєш, що ми зможемо перемогти тiльки тодi, як будемо всi разом? Рiвно сто рокiв тому, в Дебальцево вже була забастовка,  i вона таки дала гарний результат. I тепер дасть! 
          –Тату, часи змiнилися. Вони спецiально хочуть, щоб шахта збанкрутувала, тому нiяка забастовка нiчого не допоможе.
          – Що за дурницi ти верзеш? Звiдки ти це взяв? 
          – Тату, я це знаю. Але ти цього не зрозумiєш.
          – Та куди вже менi старому та тупому таке зрозумiти!  
          – Я не говорю, що ти тупий. Я говорю, що все змiнилося. Повернувся капiталiзм у його найгiршiй формi. Усе начальство гребе по чорному!  Наплювати їм на вашi забастовки. Їм вистачить в iншому мiсцi  красти, нiчого не вкладаючи i нi за що не вiдповiдаючи.  Країна велика.  Там, на верху, всi крадуть i тут крадуть. Риба гниє з голови. 
          Сталося так, як передбачав тато. Забастовка нiчого доброго не принесла .Суходiльська шахта №1 збанкрутувала й її лiквiдували. Закрита шахта привела до великої загазованостi приповерхневого шару ґрунту. Активiзувалися процеси просiдання земної поверхнi. Почали руйнуватися житловi та господарськi приміщення. Ремонтувати все це вважалося безперспективним, тому люди змушенi були залишати все, і в пошуках кращої долi, тікати.
          Миколчина тiтка, старша сестра мами, жила в Дебальцево, тому, порадившись, вирiшили всiєю родиною перебратися туди. 
          У Дебальцево на той час, як i по всiй  країнi, заробiтну плату теж  затримували, а той зовсiм не виплачували, тому Миколчин тато знову поїхав на заробiтки. Tільки цього разу – до Києва. 

Розділ 3

березень  2015 року.

          Хтось торкнувся холодною рукою його чола, i Микола, зiбравши останнi сили, спробував розплющити очi.  Tа де там! 

          – Колю, ти живий? Рiдний мiй – почувся поруч дiвочий голос і рідні до болю уста торкнулися його гарячого чола.

          Значить, вiн усе таки знайшов той пiдвал, де переховувалися від обстрілу  його кохана Олена разом із своєю мамою, паралізованою бабусею та iншими людьми, що не змогли з якихось причин виїхати з Дебальцево. 

          У Миколиній голові трохи прояснилося, він почав пригадувати...

          Рiк тому Микола й Олена побралися. Правда, замiсть медового мiсяця, у них був Майдан. Молодим людям, як і всім,  хотілося перемін в країні. Україна  в подолі несла революцію. Переважна більшість вірила, що це помаранчове породження очистить державу  від всього  старого, що не давало рухатися вперед і розвиватися. Вірили, що то є початок європейського шляху.

          Хоч Олена i не подiляла Миколиної точки зору, не бачила нiчого хорошого для України в Європі, але розумiла, що далi так жити не можна. Треба щось змiнювати у владі, в країні.  Pазом із Миколою днювали i ночували на Майданi.  Для юнака  це було останньою волею батька, що трагiчно загинув,  i останньою надiєю на щасливе життя. 
          Але революція 2004 року, на жаль, не змінила життя на краще.

Ще більше заплутався він у своїх думках-спогадах. Скільки всього відбулося за цих 10 років! Та такого повороту, як війна між  сусідніми  народами України і Росії не очікував. Не міг повірити! Не міг прийняти… Невже не було іншого виходу, іншого рішення? Мали б працювати дипломати, а працюють гармати… Скільки друзів і родичів залишилося по той бік! Для чого ви прийшли, сусіди? Від кого нас боронити? Ми з вами хрестили дітей, пили на брудершафт… Правителі завжди божеволіли, ділили світ, владу, але куди ж ти дивишся, народе-сусіде? Чому мовчиш?..

          Прости нас, Господи, бо…  і мій народ мовчав. Мовчав, коли плакала  Чечня, Грузія… Мовчить і зараз… 

          А надворі вже 2015 рік.

          Він приїхав із Києва забрати кохану. Та де її шукати? Напівзруйновані будинки, порожні вулиці.  За рогом почув голоси. Кинувся туди.

               – Хлопці, а де всі люди?

          – А ты кто такой? Бандеровец? – горілчаним перегаром дихнув на нього рудоголовий.

          – Да у него же на лбу написано: “Правий сектор”.

          – Сообщники, значит, с этим малолеткой? – вишкірився гнилими зубами рудий, вказуючи на хлопчину зі звязаними руками.

          – Расстрелять вас тут же  или вы раскаиваетесь и к нам в армию проситесь?

          – Ребята, я ищу свою беременную жену, она с мамой в этом доме жила, – Микола намагається  відвернути на себе увагу чоловіків, що були напідпитку, і закивав хлопчині головою: тікай, мовляв, ховайся! А той йому голосно  і гордо:

– Я що щур, щоб ховатися на власній землі?

– Ты – гнида бандеровская! – сердиться чорнявий і кидається бити ногами зв`язаного хлопчину. – Говори, кто тебя послал?

– Ребята, я знаю этого пацана. Он местный. Его мамка у нас в школе преподавала, – продовжує заступатися Микола.

Несподівано чорнявий виймає пістолет. А що було далі? Здається, пролунав постріл. Щось важке опустилося Миколі на голову.

Далі все, як у тумані.  

          Раптом потужний вибух підняв  понівечене тіло Миколи разом із обірваними думками, надіями і відчаєм, разом із недолюбленою і недоцілованою коханою і жбурнув на купу інших уламків життя, що   горіли у вогні вічності…

          За горизонт відмерзлої землі вже котилися весняні променисті води.    Сріблясті лани мружилися зелом, просипалася метушлива комашня. Життя на  землі пробуджувалося і кликало небо в свої обійми. Проте не скрізь лелеки могли готувати гнізда…

          У Дебальцево і далеко навкруги щирилися уламками руїни. Відчай і злоба перемішалися зі сльозами і потом.  Вітер розносив присмак горілої надії разом із обпаленими листками шкільних зошитів. Мертвий дух зневіри, як попіл, осів  усюди: на уламках дитячої гойдалки, розчавленої в гармошку пральної машини, перекособоченої вивіски « Мінімаркет», розстріляної шлюбної фотографії… Розбиті вікна, долі, серця. Понівечене життя…

          А поруч зі щілин в асфальті сміливо випиналися зелені пагони нового життя, яке відразу ж… топтали солдатські чоботи…

          Представники комiсiї ОБСЄ, що здійснювали наглядацьку мiсiю за виконанням Мiнських домовленостей, довго не могли потрапити до Дебальцево через обстрiли, як із одного, так i з iншого боку.  

          7 березня 2015 року  вони, нарешті таки,  в`їхали до напiвзруйнованого мiста. 

          Із пiдвалу одного iз розбомблених  будинкiв  виносили тiла загиблих людей, що переховувалися  від обстрілу. 

          – Скiльки їх там було? – запитав один  із комiсiї.

          – П`ятисотого несемо, – тремтячим голосом  вiдповів боєць, що нiс носилки з мертвим тiлом.  – А ось це було в руцi у цiєї дiвчини, – додав вiн i простягнув закривавлений листок. 

          Piвним гарним жiночим почерком було написано:

    НЕВІЙНА ????????
Хто сказав "не війна"?
Смерть ввірвалась до нас,
вклавши в труни синів щонайкращих.
Чия, владо, вина,
що в донецьких степах
сатана розтулив свою пащу?

НеВійна роздає по герою щодня,
неВійна набиває кишені,
обеззброєні вої ідуть навмання,
аби стати чиєюсь мішенню.

неВійна сиротинкам дає ордени,
вириваючи хліба окраєць,
неВійна в жебраки записала одних,
іншим ключик вручивши од "раю".

НеВійна вирубає карпатські хребти,
що до неба ревуть голомозі,
правдолюбців кида за колючі дроти
і катує дітей на морозі.

НеВійна не карає бариг, що гребуть,
вигрібаючи з Неньки останнє,
промовляючи гасла солодкі з трибун,
аби раптом ми знов не повстали...

неВійна, не вона! хто ж тоді нас веде
без жалю' на поталу до звіра???
Побратима жетон притисну' до грудей...
то не кров вже у венах – то гнів так гуде,
що веде крізь борню нас до Миру!!!

(Наталія Крісман)