Військову організацію українських козаків під назвою Запорозька Січ слід розглядати як самостійне об’єднання розрізнених козацьких угрупувань, що зорганізувались до захисту південних кордонів України-Руси після великої перемоги 1363 року русько-литовського війська під проводом Гедимінового сина, Ольгерда, у битві з об’єднаними силами Золотої Орди на Синіх Водах (р. Синюха, ліва притока Південного Бугу). В наслідку цієї перемоги українські землі були звільнені від ординської зверхності аж до Чорного моря; в усті Дніпра та під Білгородом були зведені фортеці для захисту південних кордонів України-Руси, що перебувала у складі Великого Русько-Литовського князівства. З того часу почали утворюватись козацькі залоги – військові гарнізони і відтоді побутує назва українського війська – «козаки», на відміну від іноплемінних військових угрупувань, що перебували на Україні-Русі.
Розглядаючи питання утворення і місцезнаходження Запорозької Січі, попередньо зауважимо, що відсутність офіційних свідчень про наявність військової організації українського козацтва та місць перебування тієї чи іншої Січі в історичних документах держав-поневолювачів України-Руси не дає підстав до висновку про їхню відсутність. Натомість маємо достатньо переконливих доказів, щоби з упевненістю стверджувати, що українське козацтво існувало, незважаючи на білі плями в українській історіографії.
Незаперечним доказом наявності українського козацтва у ХІV ст. служить історичний факт утримання суверенітету Русько-Литовського Князівства після битви під орудою Вітовта 1399 року з Тамерланом над Ворсклою. До того ж, невдовзі українське козацтво виступило у складі русько-литовського війська (очоленого литовським князям Вітовтом) і складало головну військову силу при розгромі німецьких рицарів христоносців у Грюнвальдській битві (15.07.1410). За свідченням польського хроніста ХV ст. Яна Длугоша, половина русько-литовсько-польського війська складалася з українців-русичів: «З 17 полків Литви 10 набиралися на території України, Білорусі та Смоленської землі, а з 16 польських полків 6 складалися з мешканців Поділля і Галичини». Польський історик за зрозумілих причин неймовірно перебільшує кількість кварцяних військ католицької Польщі у битві проти німецького ордену, однак засвідчує провідну роль українського козацтва в Грюнвальдській битві. Таким чином, маємо історичне підтвердження наявності українського козацтва в середині ХІV століття. Відтак, козацькі гарнізони мусили мати свій військовий центр, котрим стає Запорозька Січ, утворення якої слід віднести на 80-ті роки ХІV століття, власне на час проголошення Кревської унії 1385 року.
Утворення самостійного Українського Козацького Війська з постійно діючим військовим центром в Подніпров’ї, що отримало назву «Січ», сталося 1386 року. Маємо докази історичної необхідності його утворення саме наприкінці ХІV ст. Як зауважив свого часу Д. Яворницький: «Від половини ХІІІ ст. до 1386 року влада Великого Литовського князівства не прагнула докорінно змінювати вироблені віками порядки в містах і селах руських областей. Навпаки, до фатального 1385 року литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання». Перешкодою єднання України-Руси з Литвою стала Кревська унія 1385 року, згідно якої Литва об'єднувалася з Польщею і зобов’язувалась пристати під зверхність католицької церкви. Це литовсько-польське єднання, що отримало назву Річ Посполита, сталося без урахування прав і свобод українського народу, а це у свою чергу спричинило потребу українського народу мати власні збройні сили для захисту своїх споконвічних прав на землях України-Руси. Відтак, Кревська унія 1385 року спричинила утворення самостійного українського війська в Подніпров’ї, що згодом отримало назву Запорозька Січ.
Картографія (мапи)
