пʼятниця, 15 червня 2012 р.

15 червня 1775 року за наказом Катерини II царське військо зруйнувало Запорізьку Січ

Задовго до зруйнування Січі царський уряд, поступово звужував її автономію, не тільки відбирав землі, а й втручався в галузі управління, самоврядування, судочинства, церковні справи. Грунтовні дослідження на цю тему залишила нам Олена Апанович у книзі "Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі". Зі вступом Катерини II на престол втручання царизму в демократичний лад Запорозької Січі, її управління набрало безцеремонного, брутального характеру. Але на далеких обріях вимальовувалася неминучість війни з Туреччиною, протистояти якій у південних
степах без запорожців російській армії було б непросто. Тому кошовий отаман Січі Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запорожжі, ще десять років залишався кошовим отаманом і протягом семи років війни командував військом. Доля Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній із розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор, фаворит Катерини II, Потьомкін. Для операції проти козацтва було використане військо, що поверталося з російсько-турецької війни, загальною чисельністю понад 100 тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Текелі. Царські війська швидко зайняли Запорожжя - певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном із 20 невеликими гарматами. Залоги були ще слабкішими. 4 червня (за старим стилем), ніде не зустрічаючи опору, піхотно-кінне з'єднання царських військ, ніким не помічене, підійшло до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено, на вулицях передмістя поставлено охорону. Після блокування січової гавані на річці Підпільній і захоплення суден, що стояли там, Текелі ждав зустрічі з кошовим отаманом. Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Багато зусиль доклали кошовий отаман Петро Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. Небажанням проливати християнську кров пояснили вони свою позицію. Наступного дня за наказом Текелі із січових сховищ забрали й вивезли в поле боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб, клейноди й частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали. Вища січова старшина була репресована.





Калнишевський Петро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський

Час на посаді:
10 листопада 1764 — 5 серпня 1775
ПопередникІван Малашевич
Наступникпосада скасована

Народився~1690-1691
Пустовійтівка
Помер12 листопада 1803
Соловецький монастир
Національністьукраїнець
НагородиОрден Святого апостола Андрія Первозванного
Петро Багатостраждальний
Петро Багатостраждальний
Ікона Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського)
Праведник,Великомученик
мирське ім'яКалнишевський Петро Іванович
народився~1690-1691
помер12 листопада 1803
шануєтьсяУПЦ КП
день пам'яті14 жовтня
Православний святий(вшановується як Петро Багатостраждальний).

Зміст

  [сховати

[ред.]Біографія

Походив з української шляхти.
Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762 р. обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицеюКатериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим.
За доблесть у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр.Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.
Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським.

[ред.]Погром Запорозької Січі та арешт кошового

Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідаціїЗапорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря».
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «рос. что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.

[ред.]Соловецький монастир

Петра Калнишевського утримували у казематі №15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.
Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей[1]
Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня[2]1803 року.
Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:
Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.
Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана.

[ред.]Канонізація

2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-Україниблагословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.
Пам'ять праведного Петра Багатостраждального — 14 (1[3]) жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

[ред.]Цікаві факти

[ред.]Галерея




Головатий Антін Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Отаман - Антін Головатий. Олія, 18-го століття.
Головатий Антін Андрійович (Антон Головатий) (1744-28 січня 1797) — козацький кошовий отаман, полковникСамарської паланки, бригадир, командувач Чорноморської козачої флотилії.

[ред.]Життя

Народився Антон Головатий 1744 року в козацькій старшинській родині.
В неповних 13 років, був записаний до Кущівського куреня Підпільненської Січі, де з 1757 року навчався в січовій старшинській школі. Антон виявив
неабиякі здібності у військовій справі, та в інших науках. Він мав літературний хист, писав вірші й пісні, співав і добре грав на бандурі. В неповні 20 років його обрано на курінного отамана, а в двадцять — на військового писаря коша з рангом полкового старшини.
У 1764 році Антон Головатий у складі військової делегації від Січі був на коронації Катерини ІІ, був представлений цариці, співав для неї і був нагороджений пам'ятною срібною медаллю.
Вперше участь у бойових діях Антон Головатий взяв у війні з Туреччиною в1769 році. Добре вивчив морську справу та досвід морських походів.
Як один з найдосвідченіших козаків, він у чині наказного отамана брав участь у поході полковника Третяка на Очаків та в поході на Дунай Якова Сідловського у квітні 1771 року. В поході Головатий вів «Журнал військових дій», складав лоцію району плавання і відзначився відвагою і військовою майстерністю в бою з турецькою ескадрою під Тульчею. Авторитет Головатого як бойового морського командира почав зростати надзвичайно швидко.
Антін Головатий був полковником Самарської паланки. За його керівництвом був збудований Свято-Троїцький собор у Самарі (сучасний Новомосковськ).
Після війни Катерина ІІ без будь-якого погодження з Військом Запорозькимрозпочала активно розселяти сербів, німців і росіян на козацьких землях («Вольностях Війська Запорозького»).
Для вирішення цього питання, кошовий отаман Петро Калнишевський в17741775 роках послав до Петербурга козацькі делегації до складу яких входив Антон Головатий. Не зважаючи на це, в 1775 році Січ було зруйновано.
Руйнування Січі було сприйнято в Україні як ганебний акт зради. 3 серпня1775 року Катерина ІІ спеціальним маніфестом проголосила, що «Сеч Запорожская вконец уже разрушена с истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков…»
Перебуваючи в Санкт-Петербурзі, А. Головатий нічого не знав про те, що діялося на Січі. Прибувши до фельдмаршала Г. Потьомкіна з черговим клопотанням про Січ, у відповідь на привітання він почув: «Всьому кінець! Пропала ваша Січ!»
Після руйнування Січі Головатого звільнили зі служби і він зайнявся своїм господарством.
Господарством Антон Головатий займався до осені 1787 року, коли йому разом з Сидором Білим вдалося умовити Г. Потьомкіна створити «Військо вірних козаків», і вже 22 січня 1788 року на козацькій раді його обирають військовим суддею новоствореного козацького війська.
Готуючись до бойових дій піші козаки "вірного війська" збиралися в Прогноях під керівництвом Сидіра Білого, кінноту організовував в Чилеклеї Захар Чепіга, а Лиманську гребну флотилію очолив Антін Головатий.
Він став другою особою після кошового отамана. До його обов'язків входило організовувати роботу старшини, вести переговори, бути радником отамана, залагоджувати непорозуміння між підрозділами і козаками, заміщати кошового отамана у поході, якщо така потреба виникала.
17 червня 1788 року в бою під Очаковом був смертельно поранений кошовий отаман Сидір Білий, і Антон Головатий взяв управління боєм на себе. В сильний вітер і шторм козацькі чайки не лише буксирували скампавеї з десантом, а й успішно штурмували ворожі кораблі. Ескі-Гасан не дорахувався після цього бою шести лінійних кораблів, двох фрегатів та сімох малих суден; втрати турецького адмірала склали близько шести тисяч чоловік. Козацькі чайки виявились ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів.
Про одержану перемогу генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкінписав в реляції 19 червня 1788 року у столицю: "Флот капітан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 віддалися…30 суден розбиті…Між кораблями знищені капітан-пашинський та віце-адміральський, у полон взято людей з 3000, побито не менше… Ця перемога одержана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200, … легкість і моторність (їх) така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони уже той оточують… Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флоту вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі — як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося. Цими суднами переважно управляють запорожці … "
Після перемоги під Очаковом «Військо вірних козаків» було перейменоване вЧорноморське козацьке військо і, відповідно, козацьку флотилію стали називати Чорноморською козацькою флотилією. Її назва і була перенесена на весь флот, який з тих пір став називатися Чорноморським флотом.
Потьомкін вимагав від Суворова взяти ОчаківТуреччина серйозно підготувалася до війни і на підступах до Очакова створила ряд сильних оборонних рубежів. У Бузькому лимані такими були турецькі селищаАджидол і Яскі, які не давали можливості сухопутним військам Суворова взяти в облогу Очаків. Тоді Г. Потьомкін доручив це завдання Антону Головатому.
«Раз не можна вдень, то візьмемо вночі,» — запевнив фельдмаршала Головатий. Так і зробив. Нічним рейдом по Бузькому лиману козацька ескадра під ранок вдарила на Аджидол і Яскі і до ранку над ними вже розвивалася козацька біла корогва з синім хрестом. У цій блискавичній операції Антон Головатий знову виявив свої кращі військові здібності талановитого флотоводця.
Падіння двох турецьких селищ дало змогу О. Суворову в липні розпочати штурм Очакова. Та штурм цієї фортеці затягнувся до глибокої осені. Перед Очаковом, на острові Березань, стояла потужна турецька артилерійська батарея, яка перетворила острів, а з ним і Очаків, на непохитну твердиню. Кілька разів О. Суворов намагався взяти острів, але щоразу турецький гарнізон, захищаючись, завдавав йому поразки. Тоді генерал-аншеф разом з принцом Нассау-Зігеном взялися писати скарги до Петербурга, звинувачуючи в своїх невдачах Потьомкіна.
Відсторонивши іноземного принца від посади командира флотилії, Потьомкін викликав Головатого і доручив йому розібратися з непокірним островом. Для виконання завдання Головатий організував розвідку за островом і в скорому часі виявив, що турецький гарнізон час від часу відправляється за провіантом з острова до Очакова.
7 листопада 1788 року, вистеживши, що частина гарнізону з острова Березань відбула до Очакова за провіантом, А. Головатий на чайках з 800 козаками серед білого дня направився до острова з боку його високих, скелястих берегів. Турецька батарея відкрила вогонь, але козаки досить швидко увійшли під прикриття скель і, знявши з чайок фальконети, атакували батарею. В окопах знаходилася лише артилерійська обслуга, тож козаки, вибивши її з позицій, захопили батарею. Частина турецького гарнізону, відступивши, закрилася у фортеці посеред острова. Антон Головатий швидко розвернув турецьку батарею і почав рушити нею фортечні стіни. Турецький комендант острова паша Осман, побачивши, що до острова підходять ще і скампавеї з козацьким десантом на борту, здав острів Головатому.
На Березані козаки Головатого захопили 11 турецьких знамен, 21 гармату, багато зброї та боєприпасів, а також звільнили з полону 25 своїх побратимів, серед яких був полковий старшина і кілька отаманів, захоплених турками під час бою в лимані.
Залишивши на Березані козацький гарнізон, Антон Головатий з полоненим пашою і ключами від острова відплив до берега з доповіддю головнокомандувачу про здобуту перемогу. За виявлені мужність і героїзм при взятті острова фельдмаршал Г.Потьомкін особисто нагородив Антона Головатого своїм власним орденом Святого Георгія!
Після падіння Очакова 6 грудня 1788 року А. Головатий перебазував козацький кіш за наказом Потьомкіна з Васильківського урочища в гирло нинішньої річки Березанки, що в Миколаївській області. Таким чином фельдмаршал намагався закріпити за собою щойно відбиті у турків українські землі.
У травні 1779 року в боях з турецькою армією під Бендерами одержав тяжке поранення кошовий отаман Захарій Чепіга, що змусило його передати військові клейноди коша Антону Головатому.
З цього часу наказний отаман флотилії і військовий суддя коша на тривалий час стає командиром Чорноморського козачого війська: пішого, кінноти та флотилії і підпорядковується безпосередньо генералу де Рібасу. Розвиваючи успіх, князь Г. Потьомкін головний удар своїх військ спрямував до гирла Дунаю. Для забезпечення успіху своїх дій у серпні 1789 року він наказав А. Головатому взяти Хаджибей, нинішню Одесу, де знаходилася турецька фортеця.
У розпорядженні Головатого були три кінних козацьких полки полковникаКіндрата Табанця, флотилія та приданий батальйон російської піхоти. Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму Головатий із суші й моря фортецю взяв. Козаки билися з надзвичайною хоробрістю, про що Потьомкін постійно доповідав у столицю.
А далі бойовий шлях Головатого проліг до Акермана, нинішнього Білгород-Дністровського — українського порту ще княжих часів. Атаки з моря і суші фортеця не витримала, і незабаром над її грізною головною вежею замайоріли козацькі корогви.
Взагалі в ході цієї війни флотилія А. Головатого відзначалася надзвичайною активністю. Не встигли ще козацькі фальконети охолонути після штурму Акермана, як А. Головатий на 50 чайках з 2298 козаками прорвався Дністром до самої Тягині (сучасні Бендери). Цю фортецю тривалий час штурмували російські й козацькі війська Михайла Кутузова та кошового Захарія Чепіги, але так і не змогли її взяти. В час, коли козаки Захарія Чепіги штурмували фортецю з суші, флот Головатого атакою з ріки змусив коменданта Бендер спустити свій прапор і здатися.
Слід зазначити, що військове мистецтво і подвиги А. Головатого в операціях при взятті Хаджибея, Акермана і Бендер не залишилися не поміченими. За клопотанням Григорія Потьомкіна козацького полковника було нагороджено чином полковника російської армії.
Із Бендер флотилія Головатого повертається до Хаджибея і розпочинає бойові дії з блокування турецьких сполучень на Дунаї, робить вагомий внесок під час штурму турецьких фортець ТулчаУсакча і Кілія.
Чорноморська козача флотилія була головною ударною силою всього російського флоту. Вона завжди знаходилася в авангарді й першою розпочинала бій. Антон Головатий прекрасно налагодив взаємодію свого десанту з сухопутними козацькими полками Захарія Чепіги та військами Михайла Кутузова, що і стало основою їхнього успіху.
На початку зими 1790 року розпочалася знаменита операція російських військ під командуванням О. Суворова з штурму Ізмаїла.
Маючи перед очима приклад Бендер, О. Суворов випросив у Потьомкіна всю Лиманську гребну флотилію де Рібаса, яку наказав зосередити в Сулині. Турки були завбачливі й передбачили можливість такої ситуації, тому вирішили раз і назавжди покінчити з козацьким флотом під час його переходу морем. Біля Хаджибея з'явився весь турецький флот у складі 14 лінійних кораблів, 8 фрегатів і 23 суден з наміром взяти у Головатого реванш за Очаків і Кінбурн. Та турецький намір не вдався. Стоянку їхнього флоту виявила севастопольська ескадра контр-адмірала Федора Ушакова.
Захоплений зненацька Федором Ушаковим турецький флот під час шестигодинного бою зазнав відчутної поразки і був розсіяний по морю. Флагманський корабель «Капуданія» адмірала Сеїд-бея загорівся і вибухнув, а сам турецький адмірал дістався Ушакову в бранці. Після цієї битви генерал де Рібас віддав наказ козацькій флотилії розпочати бойові дії під Ізмаїлом.
Початок операції розпочався з того, що козаки-чорноморці А. Головатого першими прибули під стіни Ізмаїла і піддали їх масованому обстрілу з гармат. Та під стінами фортеці на Дунаї знаходились і кораблі турецького флоту.
У двох морських битвах — біля острова Верхнього Чатапи та вище Ізмаїла — козаки потопили турецькі кораблі й позбавили гарнізон Ізмаїла підтримки флотом і можливості доставляти підкріплення з турецького берега Дунаю.
Одержавши перевагу в ініціативі та розвиваючи успіх, полковник А.Головатий з ходу атакував фортецю Табія і, після кровопролитного бою взяв її штурмом. У бій козаків він вів особисто. Використовуючи отриману оперативну перевагу і, користуючись розгубленістю противника, Головатий атакував і важку турецьку батарею, яка прикривала Ізмаїл з боку Дунаю, і взяв її. Турки, розуміючи, що козаки фактично здобули ключі від фортеці, провели контратаку великими силами і змусили козаків зі значними втратами залишити батарейні редути та відступити на острів Сулин. Якби під час цього бою де Рібас чи О. Суворов, які холоднокровно спостерігали за його ходом, атакували фортецю з суші, її доля була б вирішена в той же день. А так Ізмаїл, хоч і відрізаний козацькою флотилією від Дунаю, залишився незламним.
О. Суворов лише остався задоволеним діями Чорноморської козачої флотилії, яка створила переможну ситуацію й повторила розвиток операції під Очаковом.
За порадою кошового отамана Захарія Чепіги Суворов призначив штурм Ізмаїла на ранок 11 грудня 1790 р., до падіння густих туманів. З ранковою зорею десантом з острова Сулин флотилія А. Головатого першою розпочала штурм, вдаривши на турецькі батареї і змусила їх замовкнути. На 8 годину ранку козаки знову взяли турецькі редути й укріплення з боку Дунаю, і доки сухопутні війська О. Суворова штурмували стіни, вдерлися до фортеці.
На її вулицях чорноморців атакував відбірний корпус яничар під командуванням самого кримського хана Каплан-Гірея. Оточені яничари билися з відвагою приречених. Бій був жорстокий, ніхто нікого не жалів. Переважаючими силами яничари почали тіснити козаків. Та в цей вирішальний час бою, поспів на допомогу Михайло Кутузов зі своїми гренадерами і опір яничар було зломлено.
Останній кримський хан Каплан-Гірей разом зі своїми п'ятьма синами загинув у цьому бою. Морські піхотинці Головатого захопили 26 ворожих знамен! Ці військові трофеї цінуються найвище, бо означають військову доблесть і звитягу.
За штурм Ізмаїла Антона Головатого було нагороджено орденом Святого Володимира, а всіх козаків — срібною медаллю «За отменную храбрость при взятии Измаила Декабря 11 дня 1790», яка носилася на георгіївській стрічці. У бою за Ізмаїл загинуло 24 козацьких старшини (офіцерів) і 388 козаків. Про їхню славу і героїзм у народі складено багато пісень. В одній із них співається:
Від Килії до Ізмаїла покопані шанці,
Ой вирубали турки новоординців у середу вранці.
А Чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,
Вони тую проклятую Змаїлівську орду з батареї збили.
Та історична слава у цій кривавій битві повністю була віддана генерал-аншефу Олександру Суворову і російським «чудо-богатирям». Офіційна російська і радянська пропаганда й історіографія участь українських військ і флоту у визволенні Причорномор'я принципово замовчували, хоча добре знали, що більшість полків отих «чудо-богатирів» комплектувалися українцями та в Україні.
З падінням Ізмаїла війна для флотилії А. Головатого не завершилася. 28 червня 1791 року вона з моря активно підтримувала війська генерала Рєпніна й брала участь у штурмі Мачина. При штурмі фортеці та міста чорноморці знову виявили мужність і героїзм, як і під Ізмаїлом.

Пам'ятник Антону Головатому в Одесі
Це була остання операція Чорноморської козачої флотилії. 31 липня 1791 року в Галаці був підписаний мир. Кордони міжПортою і Росією встановлювалися по Дністру. Українські козаки поверталися з війни сповненими надій, що обіцянки фельдмаршала князя Г. Потьомкіна надати їм для проживання визволені ними же землі міжБугом і Дністром будуть виконані. З його дозволу на тих землях вже навіть поселилися 1759 запорозьких сімей в 25 великих селищах. Та ці надії виявилися марними, особливо після смерті Г. Потьомкіна 5 жовтня 1791року.
Віроломність Російської імперії щодо українського народу не знає меж. «Матінка-цариця» Катерина II повелася з запорожцями-чорноморськими козаками по-єзуїтськи. Тим, хто добув імперії нові землі, місця на рідній землі не знайшлося. Їх просто депортували за межі України!
Указом від 30 жовтня 1792 року чорноморським козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані. Такою була «царицина зарплата» — це все, чого домігся Антон Головатий на особистому прийомі у Катерини ІІ.
Заплакали по Україні жінки і діти, гірко заспівали бойові козаки: «Поселився москаль вдома, виганяє з хати, як нам бідним чорноморцям на Кубані жити?» Та ніхто не рахувався з ними, з пролитою козацькою кров'ю, з їхніми подвигами на війні. Ще до виходу указу Катерини ІІ генерал-аншеф Каховський 21 травня наказав адміралу Мордвінову терміново переправити Чорноморську козачу флотилію на Кубань. Тих, хто не хотів переселятися, чекало кріпацтво. І хто ж їх кріпачив? Генерал де Рібас, поет Державін, граф Безбородько, Глінка і багато інших царських вельмож, що сараною сунули на українські землі.
Збирались ще не закріпачені козаки в Акермані і Очакові, звідти козацька флотилія під командуванням полковника Павла Білого вийшла в свій останній морський похід, у вигнання, на Кубань.
Прибула вона в Темрюк 25 серпня. Там рівно через 100 років в пам'ять про цю подію спорудили пам'ятник запорожцям, які своєю шаблею і кров'ю опанували дикі кубанські степи.
Антон Головатий вів на Кубань сімейних козаків із Слободзеї суходолом через Дон. Із 12622 козаків дійшло на Кубань лише 8200, не рахуючи членів сімей.
Прибувши на нове місце поселення і розселившись 38 куренями, козаки заснували там Кубанське козацьке військо. У 1794 році заклалиКатеринодар, нинішній Краснодар, як столицю кубанського війська.
Досить швидко, через рік, вони зрозуміли, для чого їм «даровано» кубанські землі і що означає «царицина зарплата». В 1795 році кошовому отаману Захарію Чепізі було наказано направити козацький полк на придушення повстання в Польщі, а в 1796 році — на так звану Персидську війну для завоювання Азербайджану. Як і раніше, на нову війну імператорський уряд першими кинув українців.
У цей похід Антон Головатий вирушив на чолі флотилії і двох піших полків уже в чині кошового отамана і російського чину бригадира.
Отже, можемо вважати флотилію Антона Головатого першою російськоюКаспійською флотилією, а Антона Головатого її першим командиром. Особливих боїв на Кавказі козаки не вели. Їх, зазвичай, кидали на різного роду військові роботи. Але біда до козацького корпусу Головатого прийшла з іншого боку. Зміна клімату, незвичні обставини життя та хвороби стали косити козацькі ряди гірше ворогів. Коли козацькі полки і флотилію переправили до Баку, з'явилася епідемія чуми. Сотні козаків вмирали, чимало їх втекло до «царя грузинського». Захворів і сам Антон Головатий.
Через виснаження й хворобу, бригадир і кошовий отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий помер на 53-ому році життя 28 січня1797 року. Похований на території сучасного Ленкоранського району на острові Сари Азербайджан.

[ред.]Значення

Ім'я Антона Головатого оспіване в багатьох піснях в Україні, його згадував у своїх віршах і листах Тарас Шевченко. З російської військової історії його ім'я викреслене протягом віків. Залишились лише народні перекази, які кубанські козаки передають із покоління в покоління. Антон Головатий є останнім флотоводцем Доби козацького флоту України. І свій бойовий шлях він пройшов блискуче, не знаючи в бою поразок, зумів відродити зруйнований козацький флот і його бойову славу. Він був хоробрим воїном і талановитим флотоводцем та дипломатом.

Немає коментарів:

Дописати коментар