понеділок, 13 липня 2015 р.

ГЕРОЇ УНР

 Микола Юнаків. 1919 рік
Юнаків Микола Леонтійович (* 5 грудня1871, м. Чугуїв, Харківська область — † 1 серпня 1931, м. Тарнув, Польща), генерал-полковник, один з найвищих рангом генералів української армії, син російського генерала, що походив із Бузького козацького війська, родом з Чугуєва на Харківщині.

Біографія[ред. • ред. код]

Освіту здобув у Миколаївській воєнній академії в Петербурзі (1894 — 1897), в якій згодом став професором і завідувачем кафедри російської воєнної історії. Як воєнний історик, Юнаків спеціалізувався на історії Північної війни, зокрема на історії операцій шведської армії в Україні 1708 — 1709. Вислідом його дослідної праці в цій ділянці був 2-томник про війну 1707 — 1709 pp. «Северная война. Кампания 1708 — 1709 гг.» (Труды ИРВИО, т. II, IV. СПб. 1909) і «Северная война. Военные действия на левом береге Днепра (ноябрь 1708 — июль 1709)» (Труды ИРВИО, т. II. СПб. 1909), що його Юнаків упорядкував з А. Байковим.

Перша світова війна[ред. • ред. код]

За першої світової війни Юнаків безперервно знаходився на Південно-Західному фронті, обіймав посади командира бригади, начальника штабів 25-гоармійського корпусу4-ї армії, командира 7-го армійського корпусу, командувача 4-ї армії, якою командував генерал О. Рогоза, згодом міністр військових справ за Гетьманату. 3 1916 — генерал-лейтенант.
Після утворення Української Центральної Радипідтримав український національний рух, сприявукраїнізації частин, зокрема, у 7-у корпусі на Румунському фронті; за що у грудні 1917 усунений з посади більшовицьким наркомом Миколою Криленком і направлений у розпорядження голови РеввійськрадиЛьва Троцького. З жовтня 1917 року — Командувач 8-ї армії Румунського фронту. У Києві отримав нове призначення — командувача 8-ї арміїРумунського фронту. У складний період розпаду російської армії доклав багато зусиль для збереження боєздатності молодих українських формувань.

На службі в українській армії[ред. • ред. код]

В українській армії разом з іншими генералами російської армії, що в листопаді 1917 підпорядкувалися Генеральному військовому комітетові Центральної Ради під С. Петлюрипісля того, як більшовики знищили Ставку головнокомандуючого російської армії вМогилеві на Білорусі та вбили генерала Духоніна. В українській армії Юнаків очолював Головну шкільну управу військового міністерства, а 11 серпня 1919 був призначений шефом Штабу Головного Отамана об'єднаних українських армій УНР і ЗУНР (для спільних дій об'єднаних сил українських армій сформовано Штаб Головного отамана (ШГО), який об'єднав штаб Дієвої армії та Начальну команду Галицької армії, начальником штабу став генерал М.Юнаків, квартирмейстером — представник УГА генерал В.Курманович, начальником оперативного відділу — референт Є.Петрушевича з військових питань, підполковник К.Долежаль). За участю Юнаківа було розроблено і блискуче проведено у серпні 1919 військову операцію з визволення від більшовицьких військ Правобережної України і звільнення Києва. У 1920 призначений військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві. Брав участь у переговорах з Ю. Пілсудським, підготовці військово-політичних угод 1920, зокрема Варшавського договору 1920. 1920 Юнаків короткочасно очолював Військове міністерство, а потім Вищу військову раду УНР приГоловному Отаманові С. Петлюрі.
На еміграції жив у Тарнові (Польща), де й помер. Похований в Тарнові. Залишив автобіографічні «Матеріали для мого життєпису» (Тризуб, ч. 289 — 290, 1931).




Фото з книги Ярослава Тинченка "Офіцерський корпус Армії УНР" 

Зустріч Симона Петлюри на залізничному вокзалі у Фастові після звільнення міста від більшовиків. 29 серпня 1919 року






Юхи́м Божко́ (1885, Чернігівщина[1] — грудень1919, с.Красносілка на Житомирщині[2]) —підполковник інженерних військ Російської імператорської армії, в 1918 році — офіцер арміїУкраїнської Держави, затим — український повстанець-отаман,[3] командир збройного формування «Запорозька Січ», яке виникло під час антинімецького та антигетьманського повстання; пізніше — офіцер армії УНР, командир 2-ї піхотної дивізії.
Під час Гетьманату був у Катеринославіначальником охорони Запорізької залізниці. Сформував та очолив повстанське з'єднання «Запорозька Січ», яке стало відомим у період правління Директорії, коли ввійшло до складу армії УНР та боролось на різних фронтах[4], переформувавшись в 2-гу піхотну дивізію. Мав свою принципову позицію, був прихильникомП.Болбочана; за наказом Симона Петлюризаарештований М.Чеботарівим, але був відпущений за клопотанням І. Мазепи.
В кінці листопада 1919, відібравши (разом з отаманами О.Данченком та О.Волохом) у Головного отамана Петлюри, що мав тікати веміграціюдержавну скарбницю[5], збирався перейти на бік уряду Української РСР, але, за ігнорування наказів Волоха, на початку грудня 1919 був вбитий.
Атаман воинского формирования Действующей армии УНР «Запорожская Сечь» А. Божко со своими старшинами и наиболее отважными казаками. В первом ряду в гражданском стоит профессор Маковей. Апрель 1919







Чорні Запорожці або чорношличники(повна назва — кінний дивізіон (згодомполкЧорних запорожців) — військова формація армії УНР, що існувала в 1918–1920 роках.
Петро Дяченко.jpg
Дивізіон було розгорнуто з кінної сотні 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії наприкінці1918 року. У грудні 1918 — квітні 1919брав участь у ІІ-й українсько-більшовицькій війні, після якої восени 1919 року опинився з іншими військами УНР у«трикутнику смерті» (Любар-Шепетівка-Миропіль). Восени 1919 — навесні 1920 полк узяв участь у І Зимовому поході Дієвої армії УНР, де відзначився як чи не єдиний боєздатний і відносно уніформований підрозділ. 5 січня 1920 року вступили до міста Голованівськ Балтського повіту, 19 січня — в Саврань того ж повіту. 24 січня відбулася переправа полку на східний берег річки Синюха, того ж дня прибула до полку надіслана начальником Ольвіопольського району полковником Поповим за дорученням головного командування Збройних Сил Півдня Росії делегація з умовами миру і співпраці для боротьби проти Червоної армії. Делегацію було направлено з охороною в напрямку Канева на розшук штабу армії УНР. 9 лютого в селі Байбузи штаб полку одержав наказ про прилучення до Київської групи отамана Юрка Тютюнника — до часу з'єднання з армією УНР. Полк Чорних Запорожців і Мазепинський кінний полк зводились в бригаду на чолі з полковником Петром Дяченком. 10 лютого вояки полку вступили до містечок Білозір'я та Сміла Черкаського повіту. 13-15 лютого точилися бої кінного полку Чорних Запорожців з частинами Червоної армії за Золотоношу. 1 березня запорожці повторно вступили в Голованівськ, 5 березня — в Бершадь та Гайворон, 14 березня зайняли Голованівськ Балтського повіту; 16 березня — Богопіль.
Приклади бойової відваги та винахідливості цей полк показав у боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Після повороту з походу полк увійшов до складу Окремої кінної дивізії. Наприкінці літа 1920 полк увійшов до складу 1-ої Запорозької дивізії.
У листопаді 1920 року полк разом з іншими підрозділами Дієвої армії УНР перейшов річкуЗбруч і його було інтерновано в таборах на території Польщі.







Петро́ Фе́дорович Болбоча́н (інколиБалбачанБолбачан) (* 5 жовтня 1883, с.ЯрівкаХотинський районЧернівецька область —  28 червня 1919, с. Балин,Дунаєвецький районХмельницька область) — український військовий діяч, полковник Армії УНР.
Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролембільшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми — підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.
У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського.

П.Ф.Балбачан під час навчання в Чугуївському юнкерському училищі.
Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу доЖитомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.
Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом ізСічовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою.
2 березня 1918 року — 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва.
4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили:ГребінкуЛубниРомоданПолтаву.
12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала О. Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».
10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР — випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.
22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь.
У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.
5 листопада 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.
У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бікДиректорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)
Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».
У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією, за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. 22 грудня за наказом Головнокомандуючого отамана С.Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів – Шостка – Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підлеглість командуючого Лівобережним фронтом отамана П.Болбочана.
Крім того, Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.
На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця.

Наступ на Київ[ред. • ред. код]

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.
Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.
22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).
26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»
Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло в тупик, але не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування П. Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.
Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіславова(нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.
Проте полковник, замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, кажучи про них, як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти П. Болбочана нема жодних доказів.
«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорізької групи.
Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини —Запорізький корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.
Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення.
6 червня 1919 року — очікуючи на нове призначення, П. Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії, з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петру Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришкозробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.
Проте, 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.
10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений (разом з В.Оскілком) у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.[1]
12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Болбочан звинувачувався у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок, підписаний О. В. Осецьким, — смертна кара. Помилування П.Болбочана, як вважаєІ.Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра
««при всій лагідності своєї вдачі все-таки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт».[2] »

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області).
Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.






 Гетьман Соропадський зі штабом оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року


Немає коментарів:

Дописати коментар