Пам'яті Максима Березовського - українського композитора.

   Вчора на зустрічі "Золотої паланки" , що відбулась у приміщенні "Будинку мистецтв" у Дніпропетровську згадали видатного діяча української культури, композитора, що увійшов у 100 видатних діячів України українця Максима Березовського.
  

Максим Березовський

(1745 — 1777)

композитор

Творчість Максима Березовського — першого з когорти славетних українських композиторів XVIII ст. — є епохою в історії становлення української та російської професіональних композиторських шкіл, визначним мистецьким явищем у духовній і світській музиці. Великий майстер органічно поєднав простоту з вишуканістю, музику з текстом. Започатковуючи новий напрям партесного співу, він спирався на мелодичні звороти, притаманні українському народному мелосу.

Про його життя збереглося мало архівних документів. Відомо, що Березовський народився і сформувався як музикант в Україні, але більшу частину свого життя провів за її межами.

Не встановлено й точної дати його народження. Більшість дослідників схильна вважати, що Максим Созонтович народився 27 жовтня 1745 р. в Глухові. Походив він, імовірно, з козацької родини.

До 1764 р. Глухів як гетьманська резиденція вважався столицею України. У резиденції Кирила Розумовського, який став гетьманом, коли Максимові виповнилося п'ять років, були театр і прекрасна співоча капела. В місті була знаменита музична школа, заснована у 30-х роках XVIII ст., де навчали хорового співу, гри на скрипці, бандурі, готували співаків, хористів, оркестрантів для царського двору й, зокрема, для Придворної співацької капели. Точних даних про перебування Березовського у Глухівській музичній школі поки не знайдено. У 50-х роках він навчався в Києво-Могилянській академії і досяг класу риторики (дійшов до шостого класу й отримав ґрунтовну освіту).

Академія була головним освітнім і культурним осередком в Україні, тут діяли театр і хор. Музика, з якою міг познайомитись Березовський (український фольклор, духовні та світські канти, духовні партесні концерти), стала основою, на яку він спирався у своїй творчості.

В академії М. Березовський уже писав три- і чотириголосні хорові твори. Їх виконували студенти.

1758 р. граф Петро Румянцев, майбутній президент Малоросійської колегії, звернув увагу на Максима і взяв його до царського двору.

29 червня того ж року його прийняли на службу до великого князя Петра Федоровича (згодом — імператор Петро III) і зарахували співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру, в якому співали переважно італійці, а оркестрантами були німці.

Тут Березовський виступав у головних ролях щонайменше двох опер італійських композиторів: у ролі Поро в опері "Олександр в Індії" (1759) Франческо Арайї (який довго працював придворним капельмейстером у Росії) та в ролі Іркана в опері "Визнана Семіраміда"(1760) Вінченцо Манфредіні (який був керівником театру в Оранієнбаумі).

Участь Березовського у виставах разом з італійськими акторами, зокрема в опері Ф. Арайї, яка складалася з ряду віртуозних партій, свідчить про наявність у нього прекрасного голосу широкого діапазону, віртуозної вокальної техніки та про володіння італійським вокальним стилем бельканто.

Збереглися списки виконавців опери "Олександр в Індії". За винятком Березовського, всі інші солісти були жінки (переважно італійки), які виконували чоловічі ролі, призначені для сопраністів (кастратів).

Водночас Максим співав у Придворній співацькій капелі, очолюваній Марком Полторацьким, більшість хористів якої були українцями. Високий виконавський рівень капели дивував навіть іноземних музикантів.

На початку 60-х років XVIII ст. хлопець брав уроки композиції та контрапункту, у Франческо Цоппіса — венеціанського музиканта, котрий приїхав з італійською трупою Локателлі в 1757 р. і залишився в Росії. Ф. Цоппіс керував театральним оркестром, писав духовні хорові твори. 1765 р. він змінив М. Полторацького на посаді капельмейстера Придворної капели.

Після перевороту 1762 p., коли престол дістався Катерині II, артистів-співаків Оранієнбаумського театру, зокрема й Березовського, перевели в італійську трупу (так звану "італійську компанію").

Сталися зміни і в особистому житті Максима. 11 серпня 1763 р. Катерина II спеціальним указом постановила "півчому Максиму Березовському, який перебуває у службі при дворі її Імператорської Величності при італійській компанії дозволити одружитися тієї самої компанії з танцювальною дівицею Францою Ібершершею і притому зволила указати пожалувати їй плаття". 19 жовтня 1763 р. Березовський обвінчався з Францою, яку згодом (1774) було звільнено зі служби.

Як композитор Максим був досить популярним. "Камер-фур'єрський журнал" (22 серпня 1766) повідомляв, що в Янтарній кімнаті царського палацу "для проби придворними півчими було співано концерт, складений музикантом Березовським" ("для проби" означало прем'єру). В іншому джерелі інформовано, що "відзначився нині придворний камерний музикант Максим Березовський", і названо низку його духовних творів, виконуваних Придворною капелою.

Він спілкувався з видатними музикантами Європи й найкращими співаками та інструменталістами імперії, які працювали в Петербурзькій придворній капелі і столичних оркестрах. Надзвичайне обдарування, багатогранність таланту (крім композиторської діяльності та виступів в опері, він, за свідченнями сучасників, досконало грав на скрипці та клавесині) дозволили йому здобути визнання в серці музичної культури Європи — Італії. Дирекція російських імператорських театрів направила Березовського на навчання до відомого теоретика й педагога Болонської філармонічної академії Джованні Баттіста Мартіні (Джамбаттіста), у якого вчилися К. Ґлюк, А. Ґретрі, В. А. Моцарт та багато інших славетних європейських музикантів.

Існує кілька версій дати від'їзду Березовського до Італії — від 1765-го до 1769 р. Управляючий імператорськими театрами І. Єлагін у листі від 12 лютого 1770 р. просив Мартіні добре навчати Березовського, а також повідомити про його здібності. Відповідаючи І. Єлагіну, Джамбаттіста в листі (24 квітня 1770) відзначав талант Березовського і писав, що передасть учневі свої знання з мистецтва контрапункту.

Найімовірніше, Березовський перебував у Італії близько трьох років (1769—1773).

В записі про виїжджаючих із Санкт-Петербурга за кордон (26 травня 1769) Березовського названо кур'єром, який вирушає у Відень до "повноважного міністра князя Голіцина".

На ті часи Болонья була визначним культурним центром Італії. Гордістю знаменитої Філармонічної академії був падре Мартіні, котрий у роки перебування Максима в академії працював над другим томом "Історії музики" і закінчував трактат про контрапункт. Його музична бібліотека вважалася однією з найбільших у Європі. Виняткова людяність цього музиканта сприяла його педагогічному успіхові: юнаки, які приїздили з усієї Європи, на все життя зберігали симпатію і глибоку пошану до вчителя.

Не виключено, що йому доводилось підтримувати й Максима, якому аж надто нерегулярно надсилали з Петербурга гроші.

В Болоньї жили тоді Франческо Арайя (1709 — близько 1770), в операх якого Березовський співав іще в Оранієнбаумі, колишня партнерка — співачка Катаріна Брігонці — та Вінченцо Манфредіні (1737—1799), теж знайомий по оранієнбаумській трупі, який здійснював навесні 1770 р. в театрі "Комунале" постановку своєї опери "Арміда". Міг тоді спілкуватись Березовський і з всесвітньо відомим співаком Фарінеллі (Карло Броскі, 1705—1782), другом Мартіні. Спілкування з музикантами такої високої кваліфікації сприяло успішному завершенню Березовським навчання в академії і, зрештою, позначилося на всій його творчості.

Пройшовши нижній і середній щаблі навчання, показавши себе за рік у творчій діяльності, учень доходив до іспиту на звання академіка. Березовський складав його 15 травня 1771 р.

З невеликим, але складним завданням, яке вимагало досконалого володіння контрапунктом строгого стилю, Максим справився успішно. Його екзаменаційна робота досі є в архіві академії. Того дня, разом із ним, членом академії став чеський оперний композитор Мислівечек, а за вісім місяців до того (9 жовтня 1770) — 14-річний В. А. Моцарт. Їхні імена викарбувані золотом поруч на мармурових скрижалях Болонської філармонічної академії.

В Болоньї були написані кращі з Максимових причасних віршів і вся "Літургія", тобто найзначніша частина його доробку.

Один із біографів Березовського, Є. Болховітінов, відзначав, що "чекала слава його вже і в Росії, бо він ще з Італії надіслав до двору кілька церковних концертів, які загалом були схвалені".

Хоч як сутужно жилося в Італії Максимові, крім Болоньї він, очевидно, побував і в інших містах: адже друзі — музиканти з італійської трупи — на цей час повернулися з Росії додому. Заробляв на життя музикою. 1772 р. створив у Пізі сонату для скрипки й чембало, а на початку 1773-го під час карнавалу в оперному театрі міста Ліворно поставили його оперу "Демофонт". Є свідчення, що цю оперу ставили й у Флоренції. Втім, короткий список задокументованих творів Березовського італійського періоду набагато більший.

Досить довго вважали, що композитор виїхав з Італії до Петербурга в 1775 р. і пов'язували це з поверненням до Росії ескадри графа Орлова (на якій було вивезено відому княжну Тараканову). Проте було знайдено рапорт Колегії внутрішніх справ Росії, в якому зазначено, що капельмейстер Березовський виїхав з Італії 19 жовтня 1773 р. Та все ж статус і коло знайомств придворного музиканта дають підстави для романтичних і детективних домислів.

Загадковим є і подальше життя композитора. В Петербурзі Березовського, який мав широке професійне визнання в Італії, титул члена Болонської філармонічної академії, великі знання й досвід театральної, педагогічної та виконавської діяльності, зарахували на ту ж посаду композитора з невеликою платнею, яку він мав раніше. Посади капельмейстера, бувши академіком, він не отримав.

Після бурхливого музичного життя Італії атмосфера в Росії була для Березовського задушливою і нестерпною. Соціальне становище професійних музикантів, за винятком приїжджих із Європи, було на рівні придворних слуг і кріпаків.

У Росії, крім Бортнянського, який іще не повернувся з Італії, не було жодного композитора його рівня, але ставилися до Максима як до звичайного службовця. Йому замовляли музику лише для Придворної капели. Ходили чутки, що князь Г. Потьомкін обіцяв відкрити в Україні (у Кременчуці) музичну академію й поставити директором Березовського. Але цей заклад з'явився лише в 1786 р.

Максима Созонтовича тоді вже не було серед живих. Зневажений, обійдений увагою, самотній, зубожілий і зневірений, він дедалі частіше впадав у депресію. 1777 p., ймовірно, під час нервового зриву, Березовський (як прийнято вважати) покінчив життя самогубством. Щоправда, і в смерті його багато дивного, бо знайшли його з перерізаним горлом.

"Композитор Максим Березовський помер сього місяця 24-го дня; заслужене ним жалування слід було б по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося й поховати тіло нічим, то звольте, Ваше Високоблагородіє, видати по перше число травня його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлагін. Травень, 25-го дня 1777 p.". Це останній із документів, якими окреслено життя, творчість і смерть генія європейської музики XVIII ст., нашого співвітчизника.

Відповідь: пам"ятник М.Березовському.

http://www.ebk.net.ua/Book/biographies/100nu/part2/berezovsky.htm

Березовський Максим Созонтович — Вікіпедія перевод

Макси́м Созо́нтович Березо́вський (*27 жовтня 1745, Глухів — †2 квітня 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.

Березовський, Максим Созонтович - Українські композитори <!--%IFTH1%... перевод

Максим Созонтович Березовський (27 жовтня 1745, Глухів — 2 квітня 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак.

Максим Березовський перевод

Максим Березовський — видатний український композитор-класик. Поряд з Д. Бортнянським й А. Веделем належить до найталановитіших авторів духовної музики другої половини 18-го століття.

Страсті за Березовським

Катерина Константинова «Дзеркало тижня» №21, 03 червня 2006, 00:00Доля відомого українського композитора XVIII століття Максима Березовського — справжній історичний бестселер. Недарма свого часу нею так зацікавився драматург Григорій Горін і навіть обіцяв п’єсу про життя музиканта режисеру Марку Захарову. З того задуму нічого не вийшло… Але от уже в Україні почалась робота над проектом про Березовського. Це чотирьохсерійний фільм «Таємниця маестро». Режисер — Микола Федюк; в головних ролях Іван Городецький (Березовський), Ольга Сумська (Тараканова), Олеся Жураківська (Катерина II), Сергій Романюк (Орлов). Зйомки проходитимуть в Києві, Львові, Криму. Можливо, поїдуть знімати до Венеції, адже одна з сюжетних ліній пов’язана з княжною Таракановою, в яку нібито закохується композитор і в той же час стає однією з причин її загибелі. Саме сценарій фільму про Березовського став «точкою зіткнення» не тільки творчих інтересів… Можливо «справу Березовського» скоро розглядатимуть навіть в прокуратурі, про що повідомив «ДТ» кінорежисер Юрій Ляшенко.

Творча доля режисера Ляшенка досить дивна. В 1980 році він зняв хіт радянського прокату «Мерседес» втікає від погоні». Але це ніяк не вплинуло на його подальше кар’єрне зростання в «касових» жанрах. У 90-ті, в період вітчизняного малокартиння, Ляшенко екранізує «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка: роботу із захопленням приймають фестивалі, критики, але екранної долі фільм не має. Вже на початку нового століття режисер Ляшенко в рамках великого культурологічного проекту «Просвіти» разом із колегами піднімає гору матеріалів про композитора Березовського, а потім у співавторстві з Юрієм Обжеляном та Павлом Мовчаном пише сценарій і мріє зняти картину. Подальші події несподівані… Зйомки фільму постійно переносяться. А коли нарешті розпочалася робота, то один із авторів сценарію, саме Юрій Ляшенко, «випав із гнізда»…

— Як могло так трапитися, що ви опинилися за бортом проекту?

— Сценарій, над яким довелося дуже багато працювати, багатьом сподобався, навіть пройшов експертну раду. Ми погодилися, щоб гроші на постановку йшли через «Просвіту». Потім з’явився продюсерський центр «Мартін» (Павло Мовчан як керівник проекту погодився віддати туди наш сценарій). Мені «наспівали» багато райдужних перспектив. Говорили, що буде серйозне фінансування. Запевняли, що нібито йшли перемовини із самою Ніколь Кідман (і та ніби навіть погодилася зніматися). І я, звичайно, включився в роботу. Але щойно пішли перші гроші (понад мільйон гривень), я справді опинився «за бортом». Місяць не міг знайти продюсерську групу. Хоча спочатку ми зняли двокімнатну квартиру в районі Дарниці, там почалась видимість роботи. Тобто аби не марнувати час, стали підбирати акторів на головні ролі. На роль Березовського планували Олексія Богдановича. Тараканова — Ольга Сумська, цариця Катерина II — Тетяна Назарова. Але минув місяць, другий, третій… А мені все кажуть, що тільки-но буде наступний транш, так одразу і почнемо все «по-справжньому».

— Звідки мав надійти «транш»? З Мінкульту? Від мецената?

— Від держави. Я наполягав, щоб негайно починали роботу над костюмами, адже це історична драма, конкретна епоха, досить копітка справа. На костюми спочатку не давали жодної копійки, хоча одержали велику частину грошей саме на костюми. Тоді я порушив перед керівником проекту питання про заміну продюсера. Написав доповідну в «Просвіту». Але без результату. Чекав-чекав, а тоді не витримав і кажу: «Давайте законсервуємо картину, навіщо ж імітувати видимість роботи?» Фільм врешті-решт законсервували. Навіть розпустили групу. Я знову почав чекати, коли мене покличуть для реальної роботи. Так тяглося до грудня місяця. В грудні отримали наступний транш — понад два мільйони. Потім січень, лютий — знову нічого. І от у березні нарешті кажуть: «А тепер зніміть нам за півтора місяця картину!» Але ж це чотири серії, серйозні серії (не «мило») і, окрім того, треба паралельно здійснити монтаж і озвучування. Це великий історичний фільм зі всіма його особливостями, а отже, серйозним складним виробництвом. Виникло непорозуміння. Я не погодився на такі умови, адже це означало йти на відверту халтуру тільки заради того, щоб хтось міг відзвітувати перед казначейством. 10 березня 2006 року я написав ще одну доповідну в «Просвіту» про те, що категорично забороняю використовувати сценарій і вимагаю заміни виконавців. І тут знайшли «вихід» — почали просто переписувати без мене сценарій, в який мною вкладено стільки сил і часу, і тепер знімають фільм також без мене.

— Ви ознайомилися з новим сценарієм? Є в ньому запозичення з вашого тексту?

— Так ніхто ж сценарій в руки не дає! Мого прізвища в титрах не буде. Я навіть подав скаргу в прокуратуру. Хочу знайти правду. Адже стільки зусиль — і в результаті гнітюча образа.

— Може, спробувати створити новий сценарій і запропонувати його на один із центральних українських каналів?

— Знаєте, це настільки відбилося болем у душі, що поки нічого не можу робити... Час роботи над «Березовським» збігся з черговою катавасією на кіностудії Довженка. Я був у планах саме нашої студії з тематикою фільму про композитора. А коли змінилося керівництво, то я випав із плану. Ще в 1995 році я запропонував Павлу Михайловичу Мовчану шукати якусь іншу організаційну структуру для зйомок фільму, окрім студії Довженка, оскільки тоді там були просто мізерні зарплати. Багато режисерів досі не можуть реалізувати свої задуми. Як приклад — фільм «Толока» Михайла Іллєнка, який не запущений у виробництво вже сім років. Свого часу я переконував і міністерство, і «Просвіту», що варто знайти приватну структуру і щось починати робити. Адже у зв’язку з Березовським передбачалося, що це буде складна історична музична картина: час подій — XVIII століття, місце дії — Україна, Росія, Італія.

— Хто безпосередньо працював над сценарієм?

— Мій земляк Юрій Обжелян, я і Павло Мовчан. Та коли я почав цікавитися матеріалами, то зрозумів, що їх обмаль. А що стосується Березовського, то його твори можна полічити на пальцях, але історія життя просто захоплююча — драматична, навіть трагічна. Березовського називали «Моцартом у хорі». Якщо Моцарт був сильний у симфонічній музиці, то Березовський саме в хоровій. Ці твори нині виконуються в Україні хором «Київ», багатьма самодіяльними колективами і капелами. Сам Березовський виходець із козаків. Деякі історики схиляються до думки, що він навчався в Києво-Могилянській академії. Березовський прожив дуже мало. Офіційна версія, що закінчив життя самогубством, спився. Це та інтрига, яка мала б бути в моєму майбутньому фільмі...

— Якими джерелами ви користувалися для написання сценарію?

— Матеріалів насправді виявилося замало. Наприклад, ми зробили сценарне припущення, що він захищав звання академіка в один день із Моцартом… А певне підтвердження цього я знайшов у художньому творі белетриста часів Пушкіна Кукольника. Хоча Моцарт молодший за Березовського на десять років.

— Який хронологічний проміжок охоплюють події вашого сценарію?

— З дитинства композитора (з дев’яти років) і до смерті в 32-річному віці. У своєму сценарії я схилявся до версії, що причина його трагедії в княжні Таракановій. Адже чому ще молода, успішна людина рветься назад з Італії, нехтуючи славою, визнанням? В нашій історії фігура Березовського відіграє вирішальну роль у «царському полюванні» (до речі, саме так називається п’єса Леоніда Зоріна про маневри Катерини II проти своєї конкурентки) на княжну Тараканову. В нашому сюжеті саме Березовський переконує Тараканову зустрітися з графом Орловим, котрий потім її підставив і віддав на розправу Катерині.

Уперше хотілося показати Максима Березовського у 9-літньому віці, коли він ще грає на сопілці… Далі його італійський період життя. І третя — головна частина фільму — повернення композитора на Україну. Друзі благали його залишитися в Італії, але він їм сказав (принаймні в нашому сценарії): «Я зрадив Тараканову…» За нашим сюжетом він був закоханий в неї. Є певні факти, які підтверджують наше припущення про мрію Розумовських через Тараканову здобути автономію для України мирним шляхом. Наприклад, Андріївська церква ніби збудована Єлизаветою (тобто матір’ю Тараканової) для інавгурації гетьманів України, тому що вона вже тоді погодилася дати автономію Україні. А коли на престолі з’явилася Катерина, то їй доповіли, що вже виросла донька Єлизавети, котру переховували ще з дитинства. І от Розумовський поставив завдання перед Березовським: знайти документи, які свідчать, що його донька справжня спадкоємниця престолу. Звичайно, тут є художній домисел… Але є й історична лінія. Відомо, що коли Максим Березовський повернувся до Петербурга, то опинився в ізоляції, голодував. І навіть приватні особи вже не брали його вчителем. Так що доля справді дуже цікава. Так само як по-своєму «цікава» і багатостраждальна доля сценарію про композитора.

Сторінки життя

Максим Созонтович Березовський народився у 1745 році в гетьманській столиці Глухові. Його батьки — козак Созонт і Горпина. Максим ще в ранньому дитинстві вступив до глухівської співацької школи, заснованої гетьманом Данилом Апостолом. Згодом навчився грати на кобзі та клавесині. Після співацької школи батько повіз Максима навчатись у Київську духовну академію і водночас він був зарахований до академічної капели. Спочатку він став найкращим її співаком, а згодом — керівником. З 1755 року він почав складати власні хорові твори. У 1761 році під час хорового концерту академічної капели, якою диригував 13-річний Максим Березовський, його побачив присутній в залі генерал-поручник Петро Рум’янцев. Молодий спудей класу риторики дуже сподобався Рум’янцеву і він забрав його до Петербурга, де той почав співати у придворній капелі. Коли до влади прийшла Катерина ІІ, вона зарахувала Березовського «певчим итальянской компании». В 1765 році за протекцією Розумовського Березовського було відряджено на десять років навчатися до Італії і в 1769 році він поселився в Болоньї, де 15 травня 1771 року став членом Болонської філармонічної академії. Він був обраний почесним членом Міланської і ще кількох академій. Можна сказати, що такий успіх до нього мав лише Моцарт. Ім’я Березовського викарбовано золотом на мармуровій дошці на стіні болонської академії поряд з іменем Моцарта. Є відомості, що вони в один і той же час проходили іспити в Болонській академії.

У 1774 році Березовський повертається до Петербурга і його приймають до придворної капели співаком, до того ж позаштатним. Але він продовжує працювати — пише оперу «Марія» українською мовою, чимало нових духовних концертів. Його музика майже ніде не виконувалася, Березовському давали зрозуміти що він не потрібен. Весь час після повернення з Італії композитор жив у борг. 2 квітня (22 березня) 1777 року він наклав на себе руки. Після смерті багато його нот за наказом Катерини ІІ було спалено.

«Фільм про композитора —
лише один із проектів культурологічного циклу «Просвіти»

Павло Мовчан розповів «ДТ», що «Просвіта»
планує велику подальшу роботу зі створення фільмів,
які б відкрили сучасникам маловідомі сторінки
про життя і творчість вітчизняних геніїв.

— Тема, що нами сьогодні втілюється — тобто фільм про композитора Максима Березовського, — не може замикатися лише на одній творчій постаті, на одній особистості… Так само як не може бути лише одного автора, який би написав про життя Богдана Хмельницького чи Мазепи. «Просвіта» давно планувала випуск фільмів про видатних діячів нашої культури: про геніїв музики, живопису, літератури. В музичному циклі нас зацікавили творчі та життєві долі Березовського, Веделя, Бортнянського. І коли зайшла мова про «Березовського», ми відразу ж підхопили ідею, а пізніше й зареєстрували сценарій. «Просвіта» всіляко сприяла і його подальшій реалізації. Пізніше саме Юрій Ляшенко запропонував для роботи продюсера, якого потім чомусь називав «каскадером». І саме з нинішнім продюсером ми уклали угоду на подальшу роботу. Ну а потім… Потім почалося з’ясування якихось стосунків… Потім почалося взагалі блокування роботи та гальмування творчого процесу. Врешті режисер відмовився укласти угоду з продюсерським центром. І в тому виявилися вже їхні внутрішні стосунки… Коли розпочалося фінансування, коли доля проекту фактично була під загрозою (пан Ляшенко сказав, що не мають права знімати), що тоді лишалося робити? Лишилося писати все спочатку… Начисто! Адже потрібно було довести справу до кінця і розпочати роботу над фільмом, на який і так вже було витрачено чимало зусиль. Жодних юридичних стосунків у «Просвіти» з Ляшенком не існує. Це скоріше його особистісне ставлення до продюсерської команди. І все ж я вважаю, що не можна власні амбіції ставити вище загальної справи. Це тим більше прикро, що наша культурологічна ідея дуже цікава, і ми сподіваємося, що на неї відгукнуться і глядачі, і канали, і обов’язково буде продовження, оскільки відкриються нові сторінки життя визначних особистостей вітчизняної культури. В наших планах, наприклад, літературна «галерея» — від Кукольника до Квітки-Основ’яненка. Чи відреагують на це наші провідні й так звані «рейтингові» канали? По-перше, це дуже велике питання, хто і що (крім грошей, звичайно) ті рейтинги визначає. А, по-друге, такі теми не може не обходити саме Перший національний канал. Тому що на цьому ж каналі, на жаль, частіше демонструють «Вічний поклик» (серіал, який повторюють постійно), а таких вітчизняних шедеврів, як «Тіні забутих предків» Параджанова, «Комісари» Мащенка, «Камінний хрест» Осики, чомусь побачити не вдається. Я відверто сказав про це навіть президенту. І запитую вже у керівництва каналу: чому фактично «викинули», відсторонили від роботи багатьох телевізійників, що складали славу й гордість українського телебачення, які самовіддано проявили себе під час помаранчевої революції? Невже можлива причина в ідеї подальшого акціонування каналу і це примушує позбавлятися від «зайвих» людей?..

«Мовчан зробив усе, щоб цей проект відбувся»

Продюсер фільму «Таємниця маестро» Валентин Мисливий представив «ДТ»
цю ж колізію, але зовсім в іншому ракурсі.
На його думку, справа може не обмежитися лише прокуратурою, можливий і зустрічний судовий позов.

— У основі фільму, який ми нині знімаємо у Львові, зовсім інший сценарій. Два автори ті самі. За винятком тільки Юрія Ляшенка. Оскільки, повторюю, це вже сценарій зовсім іншої картини. Не хочеться багато про це говорити, але неприємно, коли творчу групу намагаються очорнити. І коли з якихось причин роблять спроби загальмувати знімальний процес, а втрата грошей у цьому конкретному проекті — вже державна проблема. Тобто річ не в мені, а в тому, що держава могла втратити гроші, бо робота над картиною довго не розпочиналася. Не хотілося б удаватися в подробиці, розповідаючи, про те, що режисер, який нині апелює до прокуратури, не готовий знімати в сучасному технологічному режимі, оскільки в нього був дуже тривалий творчий простій, про те, що вік бере своє, а сучасний кінопроцес — це інша динаміка, про те, що до кінця не було зрозуміло, яких акторів ще тоді пан Ляшенко хотів знімати... Але хотілося б сказати про порядність. Адже якби не допомога й не участь Павла Мовчана у проекті, то невідомо, чи було б його взагалі реалізовано. А тут в одній газеті я читаю сумнівну статтю на цю тему... Як можна? Ми зняли майже половину фільму — дві серії. І жодні спроби зчинити скандал роботу не зупинять. Павло Мовчан допомагав і допомагає. А Перший національний канал як наш партнер обговорює можливості показу фільму в себе в ефірі. Можливі судові розгляди не зупинять процес. Можуть бути й зустрічні позови... І до того ж, якщо уважно простежити роботу над тим, попереднім сценарієм, то можна побачити, що друга його частина зроблена зовсім не паном Ляшенком. Можу надати і деякі літературні першоджерела, цілі сторінки з яких перейшли в перший, не наш, варіант сценарію. Я все життя в кіно. Хочу знімати кіно. І буду цим займатися, незважаючи ні на що