Корж Микита Леонтійович
(1731-1835 рр.)
Микита Леонтійович Корж прожив довге життя – 104 роки, залишив по собі багато дітей – 7 синів і 4 дочки. Його прямі нащадки і зараз мешкають на Дніпропетровщині та зберігають сімейні перекази з життя відомого пращура.
Микита Леонтійович був не простим козаком, як він скромно зазначав у спогадах. Увесь зміст спогадів, опис подій, очевидцем яких він був, свідчать про розум, освіченість, спостережливість, відмінну пам’ять, довголіття та надзвичайно міцне здоров’я Микити Коржа. Він був непересічною людиною. Багато років М.Л. Корж був живою принадою краю та викликав захоплення у приїжджих, що цікавилися історією краю, слухали цікаві розповіді старого запорожця. Цікавість до Микити Коржа як особистості в певній мірі було спричинено і деякою таємничістю, що була йому властива.
Хрещеним батьком Микити Коржа був військовий осавула та полковник Низового війська Запорізького Яків Васильович Качалов з с. Низові Кайдаки. Він забрав Микиту 7-річним хлопчиком з собою на Січ. Молодиком Микита був у свого хресного за джуру, жив при курені, де постійно спілкувався з простими козаками, від яких і проник ся духом запорізької вольності. Молодому козаку довелося брати участь в бойових діях, його розповіді про бойові дії є свідченнями гарних навичок козацької служби та глибоких знань побуту та традицій запорожців.
Можливо Микита Корж отримав освіту в січовій школі, про що свідчать його спогади, розказані в живій, цікавій інколи простецькій манері. Форма викладу розповіді ніби відсторонена, старий козак намагається підкреслити свою позицію спостерігача, демонстративну неучасть в подіях 1770-1780 рр., хоча і зазначає, що «не шукаючи в цьому житті слави та почестей», а «сподіваючись на них в житті майбутньому…».
У подіях травня-червня 1775 року Микита Леонтійович Корж відіграв останню роль, хоча може і не зовсім героїчну. Як хресник військового осавула Я. Качалова Микита з малих літ був своїм серед кола вищої запорозької старшини, ріс та дорослішав у цьому досить закритому середовищі. Кажуть, що Микита Корж більше 20 років був «конфідентом» (довіреною людиною) спочатку військового осавула, а згодом кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Відомо, що Петро Калнишевський як військовий осавула (виконував поліцейські функції), активно боровся з проявами «гайдамаччини», яку вважав «обкраданням та злочином», а ставши кошовим отаманом знищів взагалі. Микита Леонтійович зауважує, що «за часів уже Кошевого Калниша їх набіги припинилися, про що я пам’ятаю, однак Січ їх не вціліла». Ця старшинська позиція Коржа на «гайдамаччину» ввійшла в «Історію Нової Січі» А.Сакальського та викликала гнівний осуд Т.Шевченка «Брешеш, людоморе!»
В «Устном повествовании…», а саме в главі «Про страти злодіїв» натрапляємо на досить повну інформацію про це та про гайдамаччину як другорядну причину ліквідації Січі.
Микита Леонтійович був людиною релігійною, відомою своїми добрими вчинками та допомогою церкві. Настоятель Запорозької церкви о. Володимир (Сокальський), що мав великий вплив на Січі завдяки блискучим проповідям, живою, образною українською мовою, закликав козацьку «сірому» не чинити спротиву російським військам, не починати війну з одновірцями. В «Устном повествовании…» Микита Корж наводить цитату зі звернення о. Володимира до козаків, однак чомусь не називає його ім’я, сказавши, що «вони (козаки) мали особливу пошану до Архімандрита, а також до всього духовенства».
Немає сумнівів, що Микита Корж усією душею був на стороні запорозької старшини, яка не була зацікавлена у супротиві, що загрожувала війною та, як наслідок, втраті майна. Згодом імператриця оцінила старшин «непротивників». Всі вони були нагороджені офіцерськими чинами, дворянством і землями колишнього Запорозького війська. Не відомо, що отримав Микита Корж, але його хресний батько Яків Омелянович Качалов був призначений у прем’єр-майор (підполковник), отримав грамоту на декілька тисяч десятин землі по Сухій та Малий Сурі, ясна річ, з людьми…
Майже чверть сторіччя потому М.Л. Коржу довелося як громадському повіреному боротися за чотири з половиною тисячі десятин цієї землі, яка була захоплена поміщиками Панчинським і Вермінкою.
Спогади М.Л.Коржа про останні дні Запорізької Січі є чи не єдиними історичними джерелами-свідченнями з козацької сторони. Завдяки зусиллям архієпископа Гавріїла спогади старого запорожця ввійшли в історичний обіг, використані в працях А.Скальковського и Д. Яворницькогоз історії козацтва.
Після ліквідації Запорозької Січі Микита Корж жив більше двадцяти років у слободі Половиця, де й завів сім’ю. Сусідами Коржа були «абшитовані» відставні запорожці Лазар Глоба, Ігнатій Каплун, Андрій Токар і Крошко, фактично, одні з перших мешканців Катеринослава. Разом з колишнім запорозьким осавулом Лазарем Глобою Микита Корж займався розбиттям садів, тих самих, що зараз є міськими парками ім. Т.Г.Шевченка та Лазаря Глоби. Цікавим є спогад Коржа, що в с. Нові Какйдаки на Лазаря Глобу працювало 15 шевців, невелика така мануфактура. Так що першим катеринославським осавулою був запорозький осавул у відставці.
Через деякий час Микита Корж поїхав у свій зимівник, що лишився йому у спадок від хресного батька на р.Сура, де він заснував селище Михайлівка. Можливо, Коржу все-таки було затісно в новому дітищі Потьомкіна, його тягнуло в степи.
Як зазначалося, Корж був віруючою людиною, чесною та відкритою, яку поважали земляки, він підтримував тісно зв’язки з представниками церкви. Свої спогади він написав у віці 100 років, коли боятися вже немає чого. Цікаво, що вперше їх було опубліковано в періодиці (Журнал Министерства народного просвещения, кн. V1838 н. и кн. ІІ 1839 г.) під назвою «Изустные предания о Новороссийском крае». Немає сумнівів,що «Усні спогади…» були відредаговані архієпископом Гавриилом (Розановим). Мабуть спогади Коржа містили таку інформацію, що не могли бути опубліковані в ті часи. В цьому випадку цензором стала церква.
В «Історії Нової Січі» А. Скальковського є цікавий факт, що кошевий отаман Калнишевський був неосвіченим. І Микита Корж окрім секретарських функцій, за сімейними переказами був і «за кухаря та знахаря». Дивовижна вечеря, влаштована на честь генерал-поручика П. Текелі, що вразила молодого «могильника» Запорозької Січі була приготована під наглядом та за безпосередньою участю М. Коржа.
Широко відомим є той факт, що запорожці, якщо не гинули в боях, то жили довге життя, до 70-ти 80-ти років не втрачали бойових навичок, до самої смерті працювали, а зустрічаючи смерть після 100 років зберігали бодрість.
На приклад, кошовий отаман П. Клнишевський в 80 років командував козаками в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., після знищення Січі був засланий у Соловецький монастир, кинутий в яму, в які провів майже чверть століття та помер у віці 113 років.
Микита Корж, його родичі та ближні прожили більше 100 років. Невже існував запорозький рецепт довголіття та бодрості? Так, існував і Микита Леонтійович зберігав його. Мова йде про так звану «калганівку», спиртовому настої з більш ніж десяти компонентів (здебільшого корінців, звідки і походить назва), яку приймали запорожці для підтримки життєвого тонусу.
При регулярному використанні «калганівка» служила енергетичним стимулятором, загострювала реакцію, прискорювала реакцію та мислення, надавала козакам багато інших життєво важливих якостей. Готували «калганівку» козацькі «знахарі», рецепт зберігався у великій таємниці, яку відкривали не багатьом. Микита Корж був саме таким.
Серед спогадів старого козака дуже цікавою є розповідь про закладення Преображенського собору під час візиту Катерини ІІ в 1787 р.
До Нових Кайдаків флотилія з 80 кораблів супроводу імператриці йшла по Дніпру. Далі починався 60-ти верстна ділянка порогів, імператорська свита мала подолати цю відстань правим берегом Дніпра. Як розповідають сімейні перекази Коржів, одним з провідників царської свити був Микита Корж.
Запорожці намагались показати імператриці усю красу та багатство краю, плодючість земель, щирість та доброту людей, які живуть націй землі. 11 травня 1787 року Катерина ІІ з м. Берислава написала листа московському генерал-губернатору П. Єропкіну: «Хорошо видеть эти места своими глазами, нам сказывали, что наедем на жабы, несносные человечеству, а мы наехали на воздух теплый да ветер свежий, весьма приятный и самый весенний; степь правда что безлесная, но слой земли самый лучший и такой, что без многого труда все на свете производит, почиталась она безводною, а мы видели повсюду ручьи и речки, при которых поселений уже не в малом числе». Дуже цікавою є остання фраза: імператрицю провозили через реальні козацькі поселення, а не штучні «потьомкінскіє дєрєвні», вигадані іноземцями із заздрості.
Микита Корж дає яскравий опис пересування крупних кораблів царської флотилії через Ненаситенський поріг запорозькими лоцманами. В очах Катерини ІІ та її челяді це виглядало як героїчний вчинок. Провівши імператорську челядь до Херсона, Микита Корж повернувся на додому.
З ім’ям старого запорожця пов’язана ще і така таємнича історія, відлуння якої дійшли і до наших часів та мали жахливі наслідки. Після нападу на Січ ще через п’ятдесят років ходили чутки, що Микита Леонтійович за дорученням козацької старшини, обманувши генерал-поручика П. Текелі, вивіз найбільш цінні реліквії церкви Покрова Пресвятої Богородиці, одного з найбагатших храмів Російської імперії, ставши хранителем козацьких святинь.
Мудра та передбачлива старшина розуміла, що відродження Січі стане можливим лише в далекому майбутньому. Це знайшло своє відображення в народній пісні:
«Боже всемогутній,
Поможи нам з неба.
Зруйнували Запоріжжя,
Колись буде треба».
От чекають на свій час козацькі святині, які колись врятував Микита Корж.
Чи не цим можна пояснити увагу церковних ієрархів до особистості Микити Ліонтійовича? Чутки про захованих старим запорожцем скарбах призвели до того, що його могила була розкопана в 1935 році співробітниками НКВД, але завдяки священику с. Михайлівки о. Серафіму (Тяпочкіну), залишки було перепоховано, і лише нещодавно могилу було приведено в належний стан.
Багато ще загадок є довкола особистості Микити Леонтійовича Коржа, які ще не вирішені й досі. Це завдання, яке мають виконати нащадки цього славетного запорозького козака.
Немає коментарів:
Дописати коментар