неділя, 6 липня 2014 р.

ЦЕРКВА ЯК ДОКАЗ СНУВАННЯ ДО ПОЛЬСЬКОГО ЛЬВОВА

У центрі Львова відкрито два невідомих науці давньоруські храми, – наукове дослідження

фото: ZIK
фото: ZIK

Раніше загальноприйнятою для науковців була концепція т.зв. казимирівського Львова, яку випрацювала польська історіографія ще в міжвоєнний період, і згідно з якою увесь середньовічний Львів – в межах оборонних мурів – був закладений польським королем Казимиром. Українцям у цій «казимирівській» концепції дозволялося мати церкви (св. Миколая, св. Феодора, Богоявлення Господнього, Воздвиження Чесного Хреста та інші) лише за межами міських мурів, тобто у незахищених передмістях. Ця концепція довгі десятиліття вважалася достовірною, але лише до того часу, поки у найдавнішій центральній частині Львова з 1970-х років розпочалися планомірні археологічні розкопки під керівництвом добре знаних у науковому світі фахівців – таких як Іван Могитич, Ігор Свешніков, Роман Багрій та інші.

Майже щороку то біля міського Арсеналу на вул. Підвальній, то перед бастеєю навпроти вежі Корнякта, то в низці інших місць довкола Ринку з-під землі почали проступати залишки житлових, господарських, а то й оборонних споруд, речі з яких однозначно вказували на ХІІ-ХІІІ ст. Тобто, вибудувана маститими істориками передвоєнного часу «казимирівська» концепція початків Львова почала хитатися.
Власне про відкриття, які стосуються двох давноруських храмів у центрі Львова, книжка автора цієї статті, кандидата історичних наук, археолога Миколи Бандрівського «Від Мегалі Екклісія руських князів до церкви Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Руській (з історії православних храмів львівського середмістя)», яка щойно вийшла друком.
Два десятиліття тому першу глибоку «тріщину» у цій «казимирівській» концепції спричинила теорія знаного львівського архітектора Романа Могитича, який рулеткою пообмірював усі давні парцелі (ділянки) на Ринку та в прилеглих кварталах і з горами цифр та креслень довів (своїм колегам і науці загалом), що їх розбивка (тобто, ринкової площі та довколишньої вуличної сітки) чомусь побудована виключно на давньоруських мірах довжини, а отже, слід говорити про появу львівського Середмістя – в межах оборонних мурів – ще за княжих часів.
Правомірність такої постановки питання доводять і дані археологічних розкопок останніх років, які підтвердили, що саме центральна частина сьогоднішнього Львова (в межах колишніх оборонних укріплень) є найбільш давньою. Про це свідчать залишки житлових, господарських і оборонних споруд, які були відкриті, наприклад, під час розкопок 1997 року в підземеллях колишнього єзуїтського костелу (дослідження автора), біля колишньої гауптвахти, в ряді місць на пл. Ринок і на вул. Руській, біля Латинської катедри, у дворику на вул. Вірменській, на розі вул. Вірменської та вул. Краківської та в інших пунктах.
Кардинальним чином ситуація почала змінюватися з жовтня-листопада 2012 року, коли за ініціативою Львівського ставропігійного братства, що діє при Свято-Успенській церкві на вул. Руській у Львові, та Львівського музею історії релігії розпочалися архітектурно-археологічні роботи в підземеллях колишнього Домініканського монастиря. Уже в травні наступного, 2013 року, отримані результати приголомшили: у підземеллях було виявлено залишки споруд княжих часів (цілі ділянки відносно добре збереженої цегляної і кам’яної кладки до ХІІІ ст. включно), які – в частково перебудованому вигляді – були включені домініканськими будівничими під час побудови на цьому місці свого монастиря, починаючи з 1390-х років. Особливий інтерес представляє частина склепіння «додомініканського періоду», яка вимурувана у техніці т.зв. балканської кладки з використанням рядів плінф (давньоруської цегли), а також фрагмент білокам’яної складнопрофільованої деталі від вхідного порталу пізньороманського типу тощо.
Природно, постало питання: якщо вже на місці колишнього Домініканського монастиря виявлено сліди раніших за часом будівель (а письмові джерела фіксують домініканців у цьому місці щойно з 1390-х років), то чи збереглись якісь письмові свідчення про ці найдавніші споруди?
Результати таких пошуків не примусили себе довго чекати. Виявилось, наприклад, що головний архіваріус домініканського ордену у Львові Мартин Груневег, який мешкав у Львові з 1582 по 1602 роки у своєму щоденнику записав, що на місці їхнього Домініканського монастиря у Львові «…раніше була руська церква». На статус і значення цієї загадкової «руської церкви» дещо пролив світло інший стародавній документ – рукопис 20-х років ХVII ст. віднайдений відомим львівським істориком І. З. Мицьком у відділі рукописів ЛННБ ім. В. Стефаника НАН України, в якому мовиться, що «…у Успенія Пречистой Богородіци церков митропольную взявши вчинили Божим Тілом» (тобто, домініканським костелом Пресвятого Божого Тіла). Іншими словами, та «руська церква», згадана монахом Мартином Груневегом, в даному документі потрактована як митрополичий храм.
Те, що у цьому випадку йдеться саме про архікафедральний храм (на місці пізнішого Домініканського монастиря), а не про звичайну церкву, свідчить ще один документ, а саме згадка про колись існуючу поруч Мегалі Екклісія (тобто, владичний, архікафедральний собор) у грецькому написі на мармуровій таблиці, яка вміщена над вхідним порталом до Богородичної церковці відновленої князем Олексієм Балабаном у 1671 р. і яку більшість з нас знає до сьогодні під назвою «Балабанівська каплиця» («каплиця Трьох Святителів»).
Отже, і археологічні, і архівні джерела свідчать про існування на місці колишнього Домініканського монастиря у Львові величної кафедральної святині, найвірогідніше, з посвятою св. Йоана Хрестителя, яка була збудована ще давньоруськими князями з династії Романовичів і яка передувала появі на цьому місці пізніших за часом домініканських споруд.
А от тепер увага: що каже історична наука про теоретичну ймовірність існування у давньоруському Львові такого великого (у всіх смислах) храму? По-перше, до останнього часу (в контексті порушеної проблеми) мало надавалося значення тому факту, що з 1270 р. Львів став столицею Руського князівства, до якого в той час входили такі давні й могутні міста як Київ, Володимир, Сівер, Пінськ та інші з їхніми на увесь світ відомими величавими мурованими соборами і князівськими палатами. Природно, що будучи стольним градом, Львів просто не міг не мати свого архікафедрального собору. І собор цей мав стояти не десь на околиці, а таки в самому місті – в межах мурів та інших оборонних укріплень. І у всьому – добре вивченому на сьогодні львівському Середмісті – найбільш придатним і відповідним для цього місцем була найвища його ділянка – там, де в пізніший час був вибудуваний Домініканський монастир. Саме на цьому місці і стояв до 1370 рр. відомий з писемних джерел Мегалі Екклісія – архікафедральний собор св. Йоана Хрестителя. До останнього часу на роль такого собору, тобто «головного храму княжого Львова» пробували висувати невеличку муровану церкву св. Миколая, що стоїть при теперішній вул. Б. Хмельницького і яку датують кінцем ХІІІ ст.
Але таке ототожнення є засадничо помилковим, оскільки:
1. Свято-Миколаївська церква є занадто мала і дуже камерна, щоб бути презентантом кафедральної святині.
2. Розташована ця церковця за межами міських укріплень княжого Львова, а отже, вже принципово не може бути «головним храмом міста».
3. Ідею вважати Свято-Миколаївську церкву при сьогоднішній вул. Б. Хмельницького «головним собором княжого Львова» нам підкинули польські історіографи міжвоєнного періоду (опираючись в цьому частково також на праці греко-католицьких істориків-москвофілів Із. Шараневича, о. А. Петрушевича. Інші історики головно – передвоєнного часу, в такий спосіб намагалися «витиснути» за межі львівських середньовічних мурів будь-що, що мало зв’язок з українством і Руссю).
Таким чином на сьогодні достатньо виразно і все чіткіше почала вимальовуватися – альтернативна до «казимирівської» – нова концепція культурно-релігійного розвитку давньоруського Львова, яку можна назвати «концепцією двох храмів».
Чому одразу двох храмів? Та тому, що після втрати українцями свого архікафедрального храму св. Йоана Хрестителя (на місці пізнішого Домініканського монастиря), його статус – як церковно-організаційного та митрополичого осередку і, можливо, єпископського двору – був перенесений на розташовану поруч ділянку – на територію сьогоднішнього подвір’я Свято-Успенського храму на вул. Руській. Саме тут близько 1370-х років з’явилась та друга владична церква, від якої зараз на поверхні не залишилося й сліду, але фундаменти якої (з численними підземними криптами із захороненнями найбільш видатних світських і церковних достойників) ще й досі, мабуть, спочивають десь під плитами нинішнього подвір’я Свято-Успенської церкви.
Микола Бандрівський, кандидат історичних наук, археолог, для ІА ZIKhttp://zik.ua/ua/news/2014/07/05/u_tsentri_lvova_vidkryto_dva_nevidomyh_nautsi_davnoruski_hramy__naukove_doslidzhennya_503370

Немає коментарів:

Дописати коментар