Валерій ТЕРЗІ
ЕКСКУРС У МОЛОДІСТЬ
Володимир
Васильович раз-у-раз поглядав на циферблат годинника й нервував, бо перспектива
запізнитися на обласну нараду його ніяк не влаштовувала, але водій все не
приходив, і автобус усе ще стояв на платформі, хоча вже хвилин із десять мав би
перебувати в дорозі.
Його увагу
привернув високий білявий юнак, що стояв біля відчинених дверей автобусу і
розмовляв із похилого віку чоловіком. Хлопець здався йому знайомим, але
Володимир Васильович ніяк не міг пригадати, де бачив його раніше. Та ось
нарешті прийшов водій, і хлопчина міцно потиснув, проводжаючому чоловікові
руку, обняв його й ускочив у салон автобусу, перебіг проходом до Володимира
Васильовича й запитав:
– Так. Будь
ласка, сідайте, – Володимир Васильович подивився юнакові у вічі і помітив, що в
них спалахнула несподівана радість.
Юнак умостився
поруч, простягнув руку для стискання і сказав:
– Здрастуйте, Володимире
Васильовичу! Дуже радий вас бачити!
– Доброго дня! –
відповів схвильовано і нарешті впізнав хлопчину.
– Здрастуй,
Володю. А хто тебе проводжав?
– Це мій тато! –
із гордістю відповів Володимир і розповів про свою сім`ю,
про те, що навчається зараз у металургійному інституті й їде на навчання.
Крізь його
слова, таких простих і таких природних, просвічувало звичайне людське щастя.
Розповідь хлопця зробила щасливим і Володимира Васильовича, бо його колишній
вихованець Володимир Муханов нарешті знайшов хоч і не рідних йому людей, але знайшов
свою сім`ю.
Ця зустріч
повернула Володимира Васильовича у його далеку і, разом із тим, незабутню
юність.
х х х
Тоді, в сімдесят
третьому році, йому виповнилося вже двадцять п’ять років, але досяг у своєму
житті не так вже й багато. Працював у сільській школі вожатим, закінчив перший
курс університету. Його ровесники давно вже з інститутськими дипломами робили
собі кар’єру, а він усе ще водився з піонерчиками. Навіть дружина, і та, якось
притулила до себе доньку і невдоволено заявила:
– У мене скоро
діти в піонерських галстуках народжуватися почнуть. Підшукав би ти, друже, собі
роботу посолідніше…
І хоча Володимир
любив своє заняття, але ж їздити кожного дня в село протягом трьох років уже
стомився. Якось удома заїкнувся, що непогано було б переїхати жити до села, та
дружина відповіла:
– Зараз ти
їздиш, а тоді що – я їздитиму? Шукай собі дурних десь у іншому місці.
І вона мала
рацію, бо була в неї хороша робота, та й доньку водили в дитсадок, який
розташовано поруч із домом. Довелося шукати роботу в місті. Допомогти її знайти
зголосився Степан Миколайович, керівник драмгуртка сільського клубу, до якого
ходив Володимир і грав там головні ролі.
У призначений день Степан Миколайович повів
Володимира на прийом до завідуючої відділом освіти, як виявилося потім, давньої
своєї знайомої. Доки чекали черги у приймальні, Володимир хвилювався неначе
перед відповідальним іспитом. Та ось секретарка дозволила їм увійти до
кабінету. Першим через поріг переступив Степан Миколайович, а Володимир так і
залишився стояти біля порогу і не знав, що діяти далі, бо завідуюча, немолода
вже блондинка, вийшла з-за свого столу і з радісним вигуком – “Cтьопо! Рідненький! Де це ти взявся?” – обняла чоловіка.
Вони обоє забули
про Володимира, зручно вмостилися в кріслах і заходилися згадувати свої
спільних знайомих, а він почував себе, як людина, що змушена була
підслуховувати чужі інтимні розмови, Володимир хотів уже вийти з кабінету, але
не встиг здійснити наміру, бо почув слова Степана Миколайовича:
– Ось, Віро
Григорівно, привів до тебе хлопця. Приймай його на роботу. Педстаж – три роки.
В університеті навчається. Рекомендую як здібну і талановиту людину.
Віра Григорівна вивчаюче
подивилася у бік Володимира, який не знав, де подітися від її проникливого
погляду. Пауза затягувалася, та ось жінка заговорила:
– Йому потрібна
хороша робота, щоб і гроші заробляв добрі. Одружений? – запитала вона, але не
дочекалася відповіді й додала: – Піде вихователем в інтернат. Робота творча,
цікава, але важка. Діти там – не подарунок, уламки доль. Але ви – людина молода,
сповнена сил, управитеся. Та й на півтори ставки можна буде працювати, там
вихователів не вистачає. Сьогодні й наказ напишу.
Так, з легкої
руки Степана Миколайовича, за його протекцією й потрапив Володимир на “хорошу” роботу до
інтернату і красно йому подякував за допомогу. Але радість була недовгою, бо
те, що він побачив у школі, не залишило від передчасної радості й сліду. Тільки
ж Володимир – не така людина, щоб задкувати. Пустився в бійку – чуба не жалій!
Завуч, огрядна –
не те слово, дуже огрядна, жінка зраділа, коли дізналася, що він прийшов до них
на роботу:
– Нам чоловіки
потрібні. Діти люблять чоловіків, вони тягнуться до них, бо, в більшості дітей
немає батьків, а тільки матері. Є, правда, й повні сироти, як у вашій групі. Це
ваш тезка – Володя Муханов і Вітя Стефурак. Зверніть на них трішки більше
уваги. Муханов іноді буває зовсім нестерпним. Віктор, той недавно в нас,
відлюдькуватий хлопчик. А так група непогана, та й напарниця ваша, Марія Степанівна
– досвідчений педагог, вона вам допоможе. Першого вересня й почнете.
Початку занять
Володимир чекав із нетерпінням, ретельно готувався до зустрічі з майбутніми
вихованцями. Його не лякали труднощі, бо знав наперед, що зуміє знайти стежину
до сердець і душ своїх четвертокласників, бо за ті три роки, які пропрацював
вожатим, добре вивчив цей народ і умів з ним ладити, завжди знаходив спільну
мову.
Нові колеги
зустріли його співчутливо – не туди, мовляв, потрапив, хлопче, і навіщо це
тобі, йшов би собі краще у звичайну школу, – читав він у їхніх очах. Одна лише
Марія Степанівна підбадьорливо розмовляла з Володимиром:
– Нічого,
колего! Усе буде добре!
Вона йому відразу
сподобалася, оця літня сива жінка, сподобалася добрими стомленими очима, своєю
лагідною вдачею, чимось нагадувала рідну матір.
Першого вересня
Володимир одягнув нового костюма, і вперше за останні три роки, замість
червоного, почепив на себе чорного галстука і повагом пішов до інтернату. На
подвір`ї вже шикувалися групи дітей. Здалеку поглядом
відшукав Марію Степанівну, що стояла позаду учнів із букетом. Підійшов,
привітався, оглянув дітей, що всі відразу обернулися і допитливо подивилися на
нього. Під поглядами тридцяти пар очей малюків йому зробилося не по собі, бо діти
були якимись не такими, із якими до цього він працював. На їхніх обличчях
відбилася печатка чогось недоброго, в їхніх очах були відсутні іскринки, які
палахкотіли в очах його колишніх. На Володимира дивилися зараз діти з очами
стомлених, скривджених людей похилого віку. Від чого б це?
Марія
Степанівна, ця мудра жінка, помітила настрій нового напарника і прийшла йому на
порятунок:
– Діти! Це ваш
новий вихователь. Його звуть Володимир Васильович.
– А ви від нас
не втечете, як Наталка Іванівна? – почулося з гурту.
– Не втече. Не
хвилюйтеся! – знову виручила Марія Степанівна.
– Увага! Увага! –
почулося голосне від ґанку, і лінійка розпочалася.
Володимир
спостерігав за ритуалом піонерської лінійки, й від його погляду фахівця-вожатого
не змогла приховатися найменша дроібниця. Але це його мало займало, бо ніяк не
міг позбавитися гнітючого настрою, який справили обличчя дітей-стариків. Мабуть,
немало горя зазнали діти за коротке своє життя. У ці хвилини він усе більше й
більше сповнювався вірою в те, що прикладе всі власні сили, щоб замінити цим
нещасним і батька, і матір…
Немає коментарів:
Дописати коментар