понеділок, 20 червня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ. Тоді теж сонце було червоне-червоне (диптих 1979 – 2015)

Тоді теж сонце було червоне- червоне

(диптих 1979 – 2015)

                                                                   ТОПОЛИНА СТАНЦІЯ

                                                                                              новела

Криваво-червоне сонце повільно знижувалося до обрію, втрачаючи свою могутню владу на небосхилі. В останніх його променях десь там, далеко, миготіли дерева. Багато дерев… І ось ліс залишився позаду, поступившись місцем неозорому колгоспному полю, в яке робітничий поїзд врізався і, зачудований красою вечірніх ячменів, вражено зупинився.
Пасажири припали до вікон у незмозі відірвати очей від акварельового витвору природи. Серед жовтавого танцю степових бурунів гордою свічкою височіла володарка українських парків зелена тополя, ділячи сонячний диск на два півкола.
У вагону в цю мить стало дуже тихо. Поїзд, спочатку повільно, а потім, набираючи швидкість, рушив далі знайомим шляхом. Хлопці й дівчата загомоніли, обступаючи молоду вчительку.
– Євгеніє Миколаївно, а може, це Тарасова тополя?
Та не встигла вчителька відповісти. Замість неї обізвалася сивенька бабуся:
– Ні, не Тарасова. Це моя тополя.
Молодь здивовано поглянула на свою нову супутницю. Її раніше у вагоні не було. Мабуть, щойно зайшла на тополиній станції. Маленька така… Сиве волосся прикриває біла хустина. У руках – букетик польових квітів.
– Ваша? Це ви її посадили?
– Не садовила я її, а все ж вона моя.
– Ви її купили? – засміявся котрийсь.
І не подивилася у його бік, ніби й не чула. Злякавшись, що бабуся образиться, дівчата підсіли до неї ближче. Защебетали:
– Розкажіть нам про тополю.
Примруживши очі, жінка якусь мить помовчала.
– Що ж, слухайте. Шукала я на тому полі у сорок третьому сина свого, Миколу. Перед самим наступом частина, в якій він служив, стояла у нашому селі. Якось надвечір сіла до столу повечеряти, коли чую: хтось у сіни зайшов. Чомусь лячно стало. Двері рипнули до кімнати, а то – Микола. Від початку війни його не бачила, а як став на порозі – злякалася. Думала, привидівся він мені. Схаменулася, коли рідний голос почула:
– Здрастуйте, мамо! – гукнув і пілотку із червоною зіркою зняв із голови.
Нахилився, руку поцілував. Пригорнула синову голову до грудей, а сльози котяться, до чуба йому крапають… Згодом Микола посадовив мене на стілець, а сам, немов у дитинстві, присів навколішках.
– Ну як ви тут жили? – питає.
Що відповім, чим порадую? Набідувалися під німчурою страшенно. Боюся, щоб про Катерину не запитав, дівчину свою. Не вберегли Миколиної нареченої…
– Жили як? Та нічого… У нас німців небагато стояло, ось у Сердюківці…
– Мамо! – не дав договорити,  – Катюша в селі? Не знаєте?
Зробила вигляд, ніби не почула, до столу почала запрошувати.
– Ти, має бути, зголоднів, то сідай, я картоплі якраз наварила, молодої.
Підсунула полумисок ближче до Миколи, ухопив картоплину.
– Ой, гаряча! – й, прихукуючи, обчистив, у сіль умочив, їсть.
А я навпроти сіла. Дивлюся – не надивлюся. Микола мій змужнів, зовсім на батька став схожим.
– Давно Катюшу бачили? – знову питає.
– Ти їж, їж, поки тепленька…
Одсунув черепок, на мене пильно дивиться. Що йому скажу?
– Ви, мамо, не бійтеся – говоріть! Усю правду говоріть.
Стою, очима кліпаю. Спромоглася таки, сказала. Нічого не відповів, тільки зубами заскреготав. Тут хтось у шибку як затарабанить. Вискочили з хати. Біля вікна військовий стоїть. Підійшов до нього Микола, про щось пошепотілися, і той побіг.
– Мамо, – винувато так сказав, – йти мені потрібно. Є команда виступати.
Що ж це таке, думаю, не встигла ж і надивитися на сина…
– Коли тебе виглядати?
– Тепер уже скоро! Фашистів виженемо, звільнимо нашу землю від нечисті, отоді й повернуся додому.
Побіг з двору, а я стояла, хрестила йому спину, та все дивилася услід.   Не знала тоді, що востаннє Миколочку свого бачу…
Три дні гриміло, а потім враз стишилося. Щось так недобре на серці було. Чуло біду, воно завжди чує. Ви, дітки, вже мені, старій, повірте. Виломила з тополі, що росла біля двору гілку й рушила пішки у степ. Тоді теж сонце було таке, як і сьогодні – червоне-червоне. Тільки сходило воно…
Блукаю по знівеченому полю. Над полеглими схиляюся. Своїх до сліз жаль, десь матері чекають, дружина поштарів виглядають, а принесуть вони, ох і не радісну ж звістку. На чужинця набреду – прокльон його матері. Санітари із носилками поруч зупинилися. Один, молодий такий, питає:
– Кого, тітонько, шукаєте?
– Сина, Миколу. Не бачив?
– Ні, не бачив. Прізвище ж в нього яке?
– Капітан.
– Не знаю такого.
Я машину з червоним хрестом оминула, коли бачу танк, немов страховисько, удалині розбитий стоїть. Пішла прямо на нього. Ноги чомусь швидше понесли. Заплуталася, в траву впала. Підвелася. Побігла. Та недарма мене туди тягло. Танк іще димівся, а неподалік від нього мій Микола лежав, руки, мов обпалені крила, розкинувши. Як побачила, остовпіла, крик у горлі застряг. Обіперлася на гілку, встромивши її в суху землю. Де й сила взялася. Прийшла до тями, коли почула, що зупинився біля мене хтось. Повернулася – офіцер.
– Ви його мати?
Не змогла й відповісти, тільки головою ствердно хитнула, тяжко зітхнувши. Синку, мій синку, ось і тебе не вберегла.
Поховали мого Миколку в нашому селі з великими почестями, як героя. А він-бо й справді був героєм. Один на один із таким страшним танком зустрівся, і не злякався…
Замовкла старенька, гаряча щира сльоза говорити заважала. За хвилинку:
– Ось і вся історія…
– Як уся? А тополя?!
– Тополя? Я ж говорила – біля Миколи гілку, що в руках тримала, в землю встромила – вона й прийнялася. Весною на ній листячко з`явилося. Бачили, як виросла? Шумить! Люблять її люди, а найбільше – комбайнери. Збираючи хліб, увечері обов`язково приїздять до тополі. Мені родич розповідав.
Поїзд підійшов до Капітанівки. Бабуся заквапилася:
Прощавайте, рідненькі, ось я й приїхала додому. А їздила до моєї тополі.
Юнаки допомогли жінці зійти на перон. Дівчата виглядали у вікна. Тільки необережний жартун сидів самотньо в кутку. Та ось він рвучко підвівся і вибіг з вагону. Наздогнав бабусю й тихо сказав:
Вибачте мені, якщо можете?
Що ти, що ти! Я не маю зла на тебе. Ти так схожий на мого сина. Як тебе звуть?
Микола.

Кіровоградщина. 1979 рік


ДРУГИЙ ДЕНЬ ПЕРЕМИР`Я

образок

Молодий синьоокий воїн вийшов із намету, розправив плечі і ступив на стерню. За його спиною сходило велике червоне сонце. Солдат пильно дивився на Захід. Його уява зараз була на іншому боці України.
Він нагнувся до стерні і зірвав кущик сокирок, позривав з нього гілочки і зробив невеличкий синій букетик. Витягнув руку і подивився на нього, та побачив блакитні очі своєї молодої дружини.
А там, у тернопільському селі, на високий ґанок вийшла вагітна жіночка у вишитій довгій сорочці. Вона підтримувала рукою свій великий живіт і посміхалася, бо по сходах так кумедно спускався її маленький синочок. Він повернувся до двору спиною, ліг на сходинку животиком і таким чином сповзав на нижчу, і так далі. Ось хлоп׳я вже на останній сходинці, повернувся личком до двору і потюпав у бік дверей стодолі, з яких якраз виходила його бабуня, матір бійця, з відром молока від Марти.
Воїн зробив кілька кроків по стерні та раптом спіткнувся, букетик випав із його руки, і він затиснув нею рану на грудях зліва. Йшов другий день перемир׳я.
Хлопчик тупав назустріч бабусі, а вона випустила відро і притисла руку до грудей. Молоко залило зелений спориш, біла доріжка дістала до маленьких ніжок хлопчика, який злякано зупинився.
Сходило велике червоне сонце.

2015 рік




Немає коментарів:

Дописати коментар