неділя, 12 червня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ. Між двох революцій. роман





Валерій ТЕРЗІ



МІЖ ДВОХ РЕВОЛЮЦІЙ
                                                                              роман



Переднє слово

Цей твір створювався до 100-річчя Жовтневого перевороту.
Якщо Юхим Гальперін написав Досліди психоаналізу: сказ покидькау жанрі  кіносценарію і трилера,  то мій твір – традиційний роман. У Ю. Гальперіна – твір про успішну операцію Генерального штабу Німеччини по нав'язуванню Росії, з якою вона воювала, маріонеткового уряду, то у мене – показ того, як більшовики нахабно використали ту енергію, яка охопила царську Росію у вигляді соціальних та економічних протестів на початку двадцятого століття.
Коли я працював над романом, то іноді мені здавалося, що мої герої – це я сам. Коли писав про того, чи іншого, то перевтілювався в нього, а це вимагало великої віддачі емоційних сил. Я люблю своїх героїв, вони належали до різних політичних партій, а їх розплодилося тоді, тих партій, неначе грибів після літнього дощу. І спробуй розберися, хто є хто. Найбільші мої симпатії на боці Євдокимова, Антипова, Куксіна. Це – молоді, сповнені сил, революціонери. Вони вірили в те, що створювали, вірили у суспільство рівноправне, без поневолювачів, і не їхня вина, що більшовики їх використали.
Мої герої існували насправді, вони жили і працювали в Нікополі. Найстаршому з них – Куксіну, коли його розстріляли, було 43, Антипову – 25, Євдокимову – 19.
 Мало залишилося про них матеріалів, які б допомогли змалювати моїх героїв живими людьми, зі своїми почуттями, переживаннями і роздумами, і тому доводилося домислювати, щоб їхні образи постали у творі повнокровними і правдивими. Нічого не знаю про їхнє особисте, інтимне життя. Які були у них сім`ї, чи були у них діти, кого вони кохали? А без цього герої – не герої, а кістяки, а тому вважаю за правильне нарощувати їх своєю творчою фантазією.

Своїх читачів хочу застерегти від помилкової думки – вважати мій роман за документальний твір, бо я йшов від історичної правди до правди художньої.

Глава 1.

Борька Хазан навчатися любив і навчався добре. Він залюбки бігав до церковно-приходської школи, хоча й побоювався отця Анатолія. Мріяв хлопчина про гімназію, але ж хіба туди потрапиш? У батька грошей і так не вистачало, щоб дотягти від получки до получки.
Увечері до батька зайшов сусіда, дядько Іван, дізнатися, чи здоровий Степан Дорофійович?
– Розумієш, сусіде, захворів я. Так права рука болить – пеком пече. Не знаю, що і прикладувати.
Помовчали, а далі:
– Що то діється на світі, – мнеться сусіда.
– А що? – не зрозумів Степан Дорофійович.
Борис сидів на печі і дослухався до розмови чоловіків.
– Та сьогодні Куксін у депо розповідав, що по телеграфу прийшло повідомлення, нібито царя скинуто.
– Царя? Як же ж так? – розгубився старий, – Що ж тепер буде?
– А що буде – те буде! Куксін розповідав, що цар Микола відрікся від престолу і що тепер буде скликано Державну Думу. Він також говорив, що землю роздадуть селянам.
– Оце було б добре! – зітхнув Степан Дорофійович.
Дядько Іван приніс новину, почадів цигаркою і пішов собі додому, а Борис підсунувся до краю печі і запитав:
– Тату, а коли землю роздаватимуть, може, й нам трошки дадуть?
– Підставляй кишеню, та по-ширше! Так вони тобі й дадуть. Я он увесь свій вік трудився-трудився, а так нічого й не придбав, так безземельним і залишився. Ти думаєш, якби в мене була земля, я приїхав би до цього Нікополя? Остогидло дивитися на отой наш двір, де окрім собаки і курей, ніякої худоби й не було…
Зажурився старий від важких спогадів, посидів хвилинку, а потім махнув рукою (мовляв, якось буде), задув лампу і умостився на лежанці. А на Бориса теж нахлинули сумні спогади із того минулого, коли вони жили ще в Покровському, і була живою мама Оляна.
Згадалася хлопцеві їхня хата, угрузла в землю, похилена набік, укрита очеретом і соломою, щоправда, кожної весни мама Оляна білили її знадвору і всередині, і тоді хата ставала просторішою, на вікнах – фіраночки вишивані, на стінах – рушники біленькі, на комині – квітки намальовано. У свята в кутку під образами лампадка горіла. Затишно було, спокійно, хоч і бідно. Захворіли мама і вмерли.
Сумні спогади, сумні… Під них і заснув того вечора хлопчина, І снилася йому мама Оляна, молода, білява, усміхнена. Вона простягала до нього руки, брала за плечі і пригортала до своїх грудей. На другий день Борька прокинувся дуже рано не випадково, бо він сьогодні іменинник, 9 березня йому виповнювалося тринадцять років! Була б мама живою, вона б обов’язково подарувала б нову сорочку, яку б сама і зшила б. Але ж матері немає.
Борька зітхнув, немов старий дід. І зіскочив з печі, батько вже пішов на роботу, забув навіть привітати із днем народження. Була б мама… Умився, знайшов у печі казанок із тепло ще картоплею у кожушках, поснідав, мочав її до сільнички із крупною сіллю. Зняв із гвіздка батькову стару куфайку, підперезався й подався до школи. І хоча Степан Дорофійович заборонив Борьці ходити на уроки із Закону Божого, бо навчав його о. Сербінов, а він – москальський піп, та першим був саме такий. Але ж хлопцеві не терпілося зустрітися із товаришами і повідомити їм важливу новину. Підтюпцем, підтюпцем – і добіг до школи. Борисові друзі вже сиділи в класі і уважно слухали Сербінова.
Борька позаглядав у вікна і не втримався-таки, відчинив двері, став на порозі й виголосив:
– Царя з престолу турнули!
Сербінов люто блимнув на Бориса, іншого разу він би йому показав, та після сутички із Степаном Дорофійовичем тільки гарнув:
– Ти, Хазан, больше в школу нє ході, нєчего тєбє тут дєлать!
Розгубився Борька, закліпав очима, а Сербінов  боляче стиснув хлопцеві плече, крутнув ним і виштовхнув за двері. Борька ковтав сльози образи, він вийшов у двір. А Сербінов похапцем повідомив своїм учням:
– Закатилось солнишко ясноє. Наш помазаннік Божій, Ніколай Алєксандровіч, самодєржец всєя Русі, отрєкся от прєстола і пєрєдал его брату Міхаілу. Тєпєрь будєт созвана Государствєнная Дума. Главою єйо прєдложено царьом-батюшкой назначіть господіна Родзянку.
Борька йшов додому і думав: Нехай-нехай! Царя турнули і тебе турнуть, Сербінов проклятий!

Глава 2.

Весна тільки починалася, але впевнено відбирала свої права у зими. Підсохли доріжки обабіч вулиць, попід парканами пробивалася зелена травичка. Сонце сяяло на небі, горобці голосно цвірінькали… Весна!
Недільний ранок, і справді, видався чудовим. Білий кам’яний двоповерховий будинок купця Гусєва – один із найкращих у місті, чимось схожий на свого пихатого хазяїна, чисто вимитими вікнами дивився з погордою на базарну площу і на низенькі одноповерхові будиночки навпроти. Неначе говорив:
– Куди вам до мене!
Із вікон його другого поверху долинала на вулицю музика грамофона. Там святкували день народження, найменшого із чотирьох дітей Гусєва, Андрія. Йому сьогодні виповнилося двадцять три роки. Після смачного обіду молоді розважалися танцями у просторій залі, їхні матері поважно сиділи попід стінами, зручно повмощувалися у м`яких кріслах і на диванах.
А чоловіки зібралися в кабінеті хазяїна Степана Тимофійовича. Палили дорогі цигарки, пили коньяк. Були тут хазяїн чугунок-мідноливарного заводу, голова тимчасового комітету Микола Іванович Олексієв, запеклий монархіст нотаріус Геннадій Іванович Мазанков, протиєрей Покровського собору, преподобний отець Веселовський, голова міської управи Володимир Аристархович Ганін, володар механічних майстерень Віктор Іванович Худяков. Одним словом – цвіт нікопольської знаті. І сам хазяїн – найбагатший у місті купець, який тримав першокласний магазин, що займав увесь перший поверх його будинку.
День народження сина став чудовим приводом, щоб зібратися їм разом і обговорити, я жити далі, намітити плани на майбутнє, бо смутні часи настали. Правда, усі їхні думки сходилися на одному – потрібно об`єднати свої сили. Серед присутніх не вистачало тільки жандармського ротмістра Гната Вікторовича Красовського. Чомусь не прийшов, хоча й обіцяв.

На базарній площі почали збиратися люди, їхні потоки вливалися сюди з усіх вулиць, неначе весняні ручаї Йшли робітники, селяни, залізничники, кустарі з маленьких майстерень, річковики, інтелігенти, домогосподарки і навіть школярі. Над колонами демонстрантів майоріли червоні прапори, які від яскравого сонця ставали ще яскравішими, церковні хоругви, лозунги. Гомін наростав, ширився.
Гості Гусєва забули про коньяк і залишили свої кришталеві келихи на столі й припали до вікон.
– Чернь збирається на свято свободи, – насмішкувато сказав хазяїн.
– Я б їм зараз показав свободу! – процідив крізь зуби Мазанков, – Була б моя воля, виставив би кулемета на вашому горищі, шановний Степане Тимофійовичу. Я б їм показав свободу! – Із оцього самого вікна, правда, через шпаринку зачинених ставень спостерігав я мітинг у дев’ятсот п’ятому. До цих пір пам’ятаю їхню відозву. Тільки збройне повстання припинить ганебне існування самодержавства! – говорилося в ній. Згадую, й мурашки поза спиною бігають.
– Страшно згадувати! – хитнув розкішною гривою о. Веселовський, – Але Господь не допустив тоді бидло до престолу. Не допустить його до влади й тепер.
Михайло Михайлович криво усміхнувся:
Не допустить ваш Господь, якщо ми Йому допоможемо.
До кімнати зайшов захеканий ротмістр Веселовський.
– Добридень, панове! Що діється, що діється!
– Добридень! – вийшов йому назустріч хазяїн. – Чому це ви, Гнете Вікторовичу, запізнилися? І що це нас за вбрання таке – цивільне?
– А я, вибачайте на слові, по задвірках до вас добирався. Тільки спробуй зараз попастися їм на очі!.. Жандармерію розгромили!
– Панове! Ходіть-но сюди. Вони, здається, мітинг починають.
Степан Тимофійович відчинив кватирку, щоб було чутніше, про що говоритимуть виступаючі. На імпровізовану трибуну виліз чоловік середнього віку, зняв із голови капелюха і почав розмахувати ним, чим забезпечив своєму виступові тишу.
– Друзі! Товариші! Вітаю вас із святом свободи!
– Хто це такий? Ніяк не впізнáю, – запитав нотаріус і поправив на м’ясистому носі золоте пенсне.
– Е-е-е! Це мій давній знайомий, ліберально налаштований Овєчкін, – відповів на запитання ротмістр.
А Овєчкін запально вітав нікопольців:
Царський уряд скинуто! Цар Микола відмовився від престолу, його наступник Михайло – не спроможний замінити брата. Довго, дуже довго ми чекали цього дня. Свобода, товариші, свобода!
Почулися крики:
  Ура! Ура!
І раптом загальний тріумфальний крик, що рвався із сотень міцних горлянок злетів над містом, заповнив і кабінет Гусєва. Спантеличені гості Степана Тимофійовича злякалися, що полопають їхні барабанні перетинки, і затулили вуха.
Могутня ріка радості повільно схлинула. А на трибуні зявився новий оратор:
Наша перемога велика! Але вона обумовлена не організованістю народу, яка у передреволюційний період ні в якому разі не відповідала поставленим перед демократією задачам, а виключно обставинами останніх моментів нашої історії.
Отець Веселовський засміявся:
Розумно, дуже розумно, але зовсім незрозуміло!
Той, що виступав, тим часом продовжував:
Ці умови скороминучі. І для того, щоб закріпити за народом березневі завоювання сімнадцятого року, необхідно створити міцну, струнку організацію робітничого класу. Ми, більшовики, заявляємо: сила – в цій організації, товариші! А коли проб`є слушна година, організація робітників зуміє дати відсіч усім зазіханням на завоювання революції, звідки б ці зазіхання не виходили!
Грім рукоплескань – ніхто не жалів долонь. Цей невідомий більшовик, неначе вгадав, що за вікнами будинку Гусєва назрівала змова проти повсталого народу. У Степана Тимофійовича від злості аж борода затрусилася, і він прошепотів:
Сволота…
Відбулася зміна ораторів. На трибуні Василь Антипов, технік-будівельник залізничної станції, керівник місцевих есерів. Його вже впізнали всі гості Гусєва. Руде волосся Антипова аж горіло на сонці.
– Товариші! Попереду – скликання Установчих Зборів. Старий лозунг, який гримів ще з тисяча дев’ятсот четвертого року, знову у всіх на вустах. Чим же Установчі збори відрізняються від Державної думи? А тим, що вони є відображенням вільно висловленої волі народу. Дума не могла встановити нового зразка правління в Росії. Її рішення потребували згоди імператора. Установчі збори скликаються для того, щоб народ через своїх представників вирішив питання про тип правління і виробив нові основні закони. Рішення Установчих Зборів нічиїм санкціям не підлягають, бо через збори повинні виражатися бажання народу. Установчі Збори можуть передати корону Михайлові Романову, або возвести на престол нову династію…
Ото дає! – почулося в натовпі – За кого агітуєш, шкуро!
Мітинг захвилювався, але Антипов – досвідчений оратор, уміє володіти слухачами, і владним жестом, високо піднятої, руки підготував аудиторію до дальшой своєї промови:
Я сказав, що збори можуть, але вони можуть також і проголосити демократичну республіку. Так ось, виберемо до Установчих Зборів своїх депутатів. Представники робітничого класу зустрінуться там із представниками інших груп населення. Робітничим депутатам необхідна буде діяльна енергійна підтримка усього робітничого класу для того, щоб вони змогли відстояти в Установчих Зборах наші вимоги, щоб були, нарешті, стерті з лиця російської землі залишки старого ладу. Організуймося ж для цієї підтримки!
На площі знову почулися оплески, але вони вже не були такими гучними, як попередні. На трибуні – знову Овєчкін. – Коли ще ті Установчі Збори будуть скликані, ми не знаємо. Але є пропозиція завтра о п’ятнадцятій годині провести вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. Прошу на цей час до приміщення мирового судді направити по одному депутату від кожної спілки, починаючи від залізничників і закінчуючи домогосподарками.
– Оце діло! Молодець Овєчкін!
– А зараз давайте пройдемо вулицями міста, нехай усі побачать, що ми є, нехай усі відчують нашу силу!
Завирувало, забурунило людське озеро, неначе могутній велетень зруйнував загату, і міцний потік, що все змітав на своєму шляху, хлинув, і за хвилину ставок спорожнів і відкрив поглядам спостерігачів каміння мостової.
– Так! – замислено виговорив хазяїн і схаменувся, неначе після довгого сну, повернувся спиною до вікна і сказав: Прошу сідати, панове.
Гості поважно повсідалися на свої місця, як по команді насупили брови, і якийс час сиділи мовчки їхній колективний розум працював зараз, я єдине ціле, в одному напрямку: як запобігти лихові, яким було насичене повітря не тільки базарної площі, але й повітря у кабінеті хазяїна.
Не даремно хвилювався Степан Тимофійович, коли запізнювався ротмістр, бо той був їхнім ідейним, хоча й не офіційним, ватажком, тому погляди усіх присутніх були спрямовані зараз на нього, пана Красовського.
– Що ж ви мовчите, Гнате Вікторовичу? – не витримав нотаріус.
– Чому мовчу? Думаю я.
– Що ж ви думаєте?
– Потрібно нейтралізувати їхні ради.
– Як же їх нейтралізуєш? – розвів руками голова міської думи, він уже зрозумів, що головувати йому залишалося недовго.
– А так! Потрібно просувати до рад своїх людей, а це зрбити не важко. Кожен із вас у себе на місцях підбере депутатів і пошле завтра на організаційне засідання. Головне – не допустити до влади більшовиків. Нам потрібно боятися Пастухова, Куксіна. А з есерів – Антипова, ох і гаряча ж голова!
– А чому Антипова? – не зрозумів Олексієнко, – Він же на мітингу агітував за Установчі Збори.
– Ви слухайте його менше, – обурився ротмістр, – Я вже знаю, що говорю. Це не та людина, на яку можна поставити!
– А на кого ж тоді ставити? – не здавався Олексієнко.
Ротмістра аж злість розібрала. І який же дурень обирав оцю недалеку людину   головою Тимчасового комітету?
– На своїх, на своїх треба надіятися. Будемо висувати в ради Гольдинера, Мандрикіна і Овєчкина.
– Овєчкіна? – здивувався Степан Тимофійович, це отого, який півгодини тому радів, що царя скинули?
– Ну та й що, що радів? Він – недалека людина, яка немає досвіду політичної боротьби, хоча відомий, як ліберал, який лаяв царя за чашечкою кави.
– Правильно! – підтримав Красовського отець Веселовський, – Такі, як Гольдинер, Мандрикін, а найбільше Овєчкін, будуть слухати наших порад, а якщо потрібно, то й наказів, – Тим більше, що Овєчкін – мій боржник.
– Чудово! На тому й порішимо! – підвів підсумок хазяїн, – Давайте вип`ємо за успіх нашої великої справи.
Усі присутні підняли келихи, налили й Красовському, цокнулися:
– За успіх! За удачу, понове!
Швидко розійшлися. Степан Тимофійович випроводив гостей за ворота і хотів уже повертатися до двору, коли з-за рогу будинку вийшов солдат, один рукав його шинелі було заправлено в кишеню. Щось знайоме було в його обличчі. Солдат наблизився до Гусєва і привітався:
– Добрий день, хазяїне.
Тільки-но він заговорив, як Степан Тимофійович упізнав його. Це був його колишній прикажчик Іван Середа, якого три роки тому він віддав у солдати замість свого найменшого Андрійка. І ось він повернувся, але ж залишив на війні свою правицю.
– Доброго дня, Іване. Ти до мене в гості?
– Ні, не в гості… – знітився Середа, – Я думав, що георгієвському кавалерові знайдеться у вас притулок, може ви мене на роботу узяли б.
– Який із тебе працівник без руки? Та й усі місця у мене зайняті, – повернувся
до воріт, щоб Іван зрозумів, що розмову закінчено.
Але солдат не дозволив Гусєву зайти у двір. Він із силою смиконув лівою рукою колишнього хазяїна за комір полу шубка, що аж по швах затріщало.
– Ні, ви мене так не зустрічайте! Не маєте права мене так стрічати. Я замість вашого сосунка без руки залишився…
Від несподіванки Степан Тимофійович аж злякався, бо не чекав такого від, спокійного і покірного колись, Середи. Він розвернувся до Івана, схопив його за барки солдатської шинелі і з силою струсонув, хижо блимнув очима і процідив крізь зуби:
– Про яке право ти мені тут талдичиш, сучий сину? Хіба я не з твоєї згоди посилав тебе до армії? Хіба я тобі за ту давню послугу не заплатив? Хочеш, ще дам грошей?
Він відштовхнув від себе враз зів’ялого Середу, витягнув із внутрішньої кишені гаманець і подав йому четвертну.
– Пощавай, Іване! І більше на моєму шляху не попадайся – розчавлю, немов жабу. Зрозумів?
Настрій було зіпсовано.

Глава 3.

Нікополь – невелике, але дуже зелене влітку місто, розкинулося на правому березі Дніпра і утворило підкову, кінці якої повернуті в степи. Із одного боку до нього підбираються села Довгалівка з Новопавлівкою, з іншого – Лапинка.
Біля самого Славути біліє стародавніми стінами Покровська церква, сяють хрести на її куполах, позолочених променями призахідного сонця. Далеко чути вечірній дзвін. Адже лине він від Херсонської гори, де зненацька приліпився на розі двох вулиць будиночок під залізною покрівлею, наче стара печериця. Над його порогом насунуто дірявий піддашок, крізь який у темні ночі видно зірки. Стіни будівлі, давно не мазані, дивляться на світ Божий плямами-більмами скособочених вікон. Стоїть хата, як насмішка над сусіднім цегляним двоповерховим жіночим училищем.
Удень будиночок займає мировий суддя, й від сьогодні по вечорам буде тут розміщатися совдеп. Біля п’ятнадцятої години сюди почали стікатися з різних кінців міста нащадки славних запорозьких козаків і вільних матросів – засмальцьовані робітники із заводів Худякова і графа Старжинського, припорошені борошном, мірошники з млинів Шора і Зіменса, залізничники, службовці, прикажчики, куховарки.
Поспішав робочий люд почути новини, обмінятися думками, посперечатися про політику, таку складну й незрозумілу. Ішла перша весна без царя.
Воля! Разом із нею, як після довгої зимової сплячки, повиходили із підпілля, що дрімали до цього, різні партії. Їх було так багато, що не відразу й второпаєш, чого вони хотять, чого домагаються, яку лінію проводять, яким вченням озброєні. Серед оцього хаосу ідей і політичних течій не важко й заблукати, бо говорити хотіли всі й говорили багато. Ось і зараз у довгій кімнаті совдепу, яка має назвузала засідань, то в одному, то в іншому кутку, у проходах між лав – купки людей – гомонять, кричать, сперечаються. Чути навіть лайку. Від тютюнового диму аж сіро, над головами плавають сизі хмаринки. Світло від гасових ламп ледве пробивається крізь них Хтось читає стару газету, водить брудним нігтем по рядочках, багато з присутніх плюють насіння, лушпиння летить на підлогу. Старий солдат Єрмолай дряпає віником, збирає покидьки у відро. Розгніваний сторож буркотить:
– На досвітках і то менше сміття…

Сьогодні тут свято: делегати від різних союзів обиратимуть президію першої у історії Нікополя Ради робітничих депутатів. Головуючий Овєчкін почервонів від злості – ніякої тобі дисципліни – виступати хочеться усім відразу.
– По черзі, товариші! По черзі! Слово надається депутатові від залізничників Куксіну.
Притихли присутні, бо всім хотілося послухати Миколу Никифоровича, так його звали. Він ще у чотирнадцятому повернувся до Нікополя після відбуття каторги і влаштувався на залізничній станції слюсарем. Саме тоді і брав участь в організації в депо більшовицької партії  групи соціал-демократів. Чорнявий, акуратно підстрижений, Куксін зручно примостився на трибуні і обіперся ліктем на її край, поважно погладжував пишні, трохи світліші від волосся, вуса. В залі зробилося зовсім тихо. Чоловік розстібнув верхнього ґудзика косоворотки й повільно, але голосно почав відділяли слово від слова:
– Велика і радісна подія, свідками якої сьогодні всі ми є, - створення Ради робітничих депутатів – надовго залишиться в нашій пам`яті.  Із цим чудовим святом, святом народної демократії. Ми стоїмо з вами на порозі нової чудової епохи, але хочу попередити вас, товариші, що боротьба ще не скінчилася – головні класові бої попереду. А якими силами ми володіємо? У нас навіть зброї немає. То ж я пропоную, з метою єднання робітників з армією, надіслати пропозицію начальнику місцевого гарнізону, щоб вони делегували до Нікопольської ради робітничих депутатів одного солдата за вибором гарнізону.
– Оце-то правильно! – почулося з місць, – Молодець Куксін!
Не встиг Микола Никифорович відійти від трибуни і зайняти своє місце за столом президії, як на сцену вийшов селянин, що м`яв свою шапку.
– Прошу слова! Прошу слова!
– Хто такий? Звідки?
– Я від селян Новопавлівки. У нас є прохання – бажаємо приєднатися до ради робітничих депутатів.
– Не зрозуміло, - це знову з місця, – ради робітничі, до чого ж тут селяни? Сидіть там собі на своїй Новопавлівці.
– Як це, сидіть? Сам отам сиди, мать твою… – образилася трибуна.
– Товариші, товариші! Не можна ж так! – підвівся з-за столу Овєчкін і підняв правицю вгору, в залі утихомирилося.
І в цій тиші твердо пролунав спокійний голос Антипова:
– Селяни – трударі, і ми, партія соціалістів-революціонерів стоїмо за підтримку хліборобів. Пропоную прохання селян Новопавлівки вдовольнити. Товаришу голово, голосуйте!
Овєчкін:
– Хто за те, щоб затвердити пропозицію товариша Антипова, прошу підняти руки.
Одноголосно. Сяючий від радості селянин скотився від трибуни, підбіг до столу і міцно потиснув Василеві Григоровичу руку.
– Спасибі, товаришу Антипов. Справедливий ви чоловік!
І, мнучи свою шапку, подався на місце. Антипов знову підвівся з-за столу й кинув селянинові навздогін:
 – Ви там у себе на Новопавлівці обговоріть кандидатуру товариша до ради й разом із протоколом своїх зборів направляйте до нас. А тепер, – він звернувся до всіх присутніх, – Товариші! Збори чергу денну вичерпали. Прошу залишитися в залі тільки обрану президію ради робітничих депутатів, а всі останні – вільні.
І хоча розходитися нікому не хотілося, але ж час був уже пізнім, нічого не вдієш, потрібно було розходитися по домівках , і залишилися в залі тільки президії.
Коли зала спорожніла, Овєчкін оглянув усіх стомленим поглядом:
– Сідайте ближче, друзі, слово надається товаришу Антипову.
Цей хід було завчасно передбачено, бо якби вів засідання хтось інший, то очолювати її обрали б саме Антипова. Він і так працюватиме, скільки вистачить у нього сил, а зайва бойова одиниця ніяк не завадить.
Василь Григорович вийшов з-за столу і поніс із собою дерев`яного стільця, на якому й примостився унизу перед сценою.
– Вітаю вас, друзі мої, з довірою робітників. А довірено нам велику справу. Велику і складну. В Нікополі від сьогодні утворилося двовладдя. Ви добре знаєте, що три дні тому, як тільки стало відомо про повалення самодержавства, буржуазія утворила в місті тимчасовий виконавчий комітет, а з цим не рахуватися ніяк не можна.. Ось чому я говорю, що нас чекає попереду багато роботи. Нам ще не раз доведеться кусатися із тимчасовими господарями. А зараз потрібно усім добре подумати і вибрати голову президії першої ради робітничих депутатів Нікополя. Це відповідальна, і водночас, почесна посада.
– Та що там думати? – голосно сказав Куксін, – Я пропоную кандидатуру товариша Антипова.
– Так, Антипова! Саме Василя Григоровича! Правильно! – почулося звідусіль.
Антипову довелося підвестися, щоб відмежуватися від викриків:
– Товариші, зрозумійте мене правильно. Я від роботи не відмовляюся. Від мене і так буде віддача. У робітників міста наша рада буде мати більшу вагу, якщо її  очолюватиме людина з робітників, і в той же час, людина освічена, щоб могла із народом спільну мову знайти. Давайте виберемо товариша Овєчкіна! Гляньте, як сьогодні він добре упорався із головуванням! – докинув жартома.
Мандриков, депутат від службовців заводу Олеєсієва, він же працював майстром на заводі, його поважають, сказав:
– Він, Овєчкін, і на мітингу виступав чудово.
– Правильно, хай буде Овєчкін, народ його бачив, знає.
 Проголували одностайно. Скарбником обрано Мандрикова, секретарем – Гольдинера. Василь Григорович залишився задоволеним. Овєчкін – серйозний вольовий товариш. Мандриков нервово засовався на своїй лаві:
– Теж мені, казначей – без шеляга в кишені. Де ж мені кошти діставати? Із простягнутою рукою попід церквú? Добре, що їх у Нікополі багато!
– Потрібно звернутися із закликом до громадян міста – вони підтримають нас, – Овєчкін узявся далі вести засідання президії сам.
– Питання про кошти піднято вчасно, – озвався Куксін, – Пропоную ухвалити спеціальне рішення: створити фонд ради робітничих депутатів за рахунок одновідсоткового відчислення від зарплати робітників.
– Отакої! – здивувався Мандриков, – Як не під церкву, так під прохідну заводу? Кошти ж потрібні! Без них не обійтися!
Загуділо товариство. Де ж вихід знайти? Кошти ж, і справді, потрібні. Без них – ніяк!
– А чому це, з довгою рукою? – не здавався Куксін. – Рада робітнича? То кому ж їй допомагати, як не робітникам?
– А й справді, – прийшов Куксіну на виручку Антипов, – Чому це ви вважаєте, що робітники нас не зрозуміють? Пропоную голосувати! Кращого ви не придумаєте.
От вже й прискіпливий цей Мандриков! Скільки його знаю – все він таким і був. Двадцять раз зважить, а потім вирішить! Обережна людина, – пильно оглянув скарбника Василь Григорович.
Проголосували. Один утримався – Мандриков. Отже, спеціальне рішення ухвалено.
– Коли вже зайшла розмова про гроші, дозвольте сказати й мені, – звернувся до голови залізничник Киричук, а той дозволив, – Хто з вас був на базарі? Усі, мабуть, бо їсти ж хочеться усім. Так ось, ви помітили, які там ціни? Помітили? Пропоную встановити тверді ціни, а то ці гади здирають із робітника останню шкіру. І по крамницях встановити тверді ціни.
– Пропозиція слушна, – прицмокнув Антипов, – але ви не врахували того, що в інших містах ціни залишуться старі, й почнеться спекуляція. Поприїздять до нас торгаші, позлітаються, як мухи на мед, й поскуповують наші дешеві товари.
Притихли депутати, бо правду говорив Василь Григорович. Хотілося добру справу зробити, а як її зробиш? Яким чином?
– Є вихід, товариші, є! – вигукнув Куксін, – Потрібно вийти з доповіддю до тимчасового виконавчого комітету, щоб разом – і їм, і нам, – заборонити     торгівцям із інших міст скуповувати в Нікополі товари за дешевими цінами.
– Правильно, Миколо Никифоровичу, – підтримав його Овєчкін і звернувся до секретаря, – А ти, друже Гольдинере, пиши, записуй. Пошлемо бумаженцію тимчасовим – нехай знають, що ми існуємо, що ми є!
– А як бути з рибою? – бовкнув Мандриков і повернув усіх на землю.
– Із якою рибою? – часто закліпав білими віями Антипов.
– Громадяни, чого витріщилися? На рибу теж буде встановлено тверду ціну?
– Звичайно! – розсердився Овєчкін, – І на ляща, і на сома, і на щуку.
Усі засміялися, чим ще більше ошелешили Мандрикова.
– Здається, я зрозумів про що печеться товариш скарбник, – сказав Антипов, коли сміх ущух, – і пропоную слідкувати на Перевозі, де рибний ринок, і не допускати продажу риби перекупникам.
Мандриков поглядом переможця оглянув своїх товаришів. Мовляв, знай наших.
На цьому ж засіданні було вирішено послати голову і секретаря до Катеринослава для одержання інструкцій щодо роботи Ради, та долучити три робітничі голоси у тимчасовий виконавчий комітет.
Довго ще президія першої в Нікополі ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, хоч і не було ще у її складі ні солдатів, ні селян, планувала свою роботу, але завтра вранці усім робітничим урядовцям йти на роботу, на хліб насушній заробляти потрібно ж, хоч ти й член президії, хоч ти тепер і представник влади.
Розходилися в різні боки, хто де жив. Зірки, що дивилися на них із холодної космічної глибини, іронічно посміхалися, мовляв, от же ж і влада! Кожен із семи, а їх було саме семеро, ішов мовчки темними вулицями міста і думав свою думку.
Майстер Мандриков радів, що відповідальне доручення свого хазяїна – просунути на пост голови ради Овєчкіна – він виконав. Олексієв буде задоволений ще й з того, що самого Мандрикова теж обрали на посаду, та ще й яку! Уся казна совдепівська тепер буде у його руках…
Новоспечений голова Овєчкін теж радів. Радів із того, що саме його, а нікого іншого, обрали головою ради. А ще кого можна було там обирати? Він – найдостойніша кандидатура: освічений, розмний, перспективний…
Антипов – депутат від путіців-будівельників – планував роботу ради, як краще зробити так, щоб вона працювала у тісному зв’язку із тимчасовим виконавчим комітетом, а якщо той не піде на єднання, то встановити над його діяльністю контроль…
Депутатові від союзу вчителів Калініченку здавалося, що було б добре організувати для містян лекції на теми сьогоднішнього дня, а ще краще було б, якби рада видавала свою газету Як же ж її можна було б назвати? Та що тут думати? Чим простіше, тим краще. Назвемо її Відомості Нікопольської Ради Робітничих і Солдатських депутатів
Гольдинера висували до ради члени спілки дрібних ремісничників, і він думав, як краще виправдати їхню довіру Потрібно буде добитися того, щоб у маленьких майстернях завжди було достатньо роботи, а значить,і заробітки їхніх володарів підвищаться…
Киричук – депутат від службовців залізничної станції – був розчарований з того, що до рад було обрано тільки двох більшовиків, його і Куксіна від деповців. Нерівні сили складалися на самому початку перехідного періоду від буржуазної до соціалістичної революції. Добре хоч обидва більшовики увійшли до президії…
А слюсар Микола Никифорович Куксін сердився сам на себе за те, що не зумів втлумачити членам президії, що сáме Антипов, і ніхто інший, повинен бути головою ради. Ох, уже ж цей Антипов! Як же ж він вправно відхилив свою кандидатуру! Із розумом хлопець, хоч йому тільки двадцять три, а досвідченішого з пропагандистів у глухий кут загнав! Отакого б у партію більшовиків!
Микола Никифорович знав Антипова давно, ще з п’ятнадцятого, коли той після заслання приїхав до Нікополя. Влаштувався на залізничну станцію техніком-будівельником, і з тих пір есерівська організація під його керівництвом зросла від неповного десятка до сотні бойових одиниць.
 Не раз уже Куксін підбирався до Василя Григоровича (саме так його називали робітники, дарма, що молодий), але тільки ж не навернув його на свою більшовицьку віру.  Міцний горішок!
Жаль, дуже жаль, що Антипов не з нами

 Глава 4.

Ночами ще підморожувало, але дні стояли сонячні і теплі. Сніг помітно танув і утворював на полях чорні плями. Бурхливі ручаї несли води талого снігу до Дніпра.
Куксін йшов того ранку в депо, змучений нічним нападом болю у шлунку. Він заробив виразку на каторзі й щовесни й щоосені неймовірно страждав, особливо вночі. Цей нестерпний біль виснажував чоловіка і відступав тільки під ранок. Він поспав лише якусь часинку і мусив вставати вдосвіта, бо о сьомій починався робочий день. Коли йшов, то механічно переставляв ночи у важких чоботях. Але свіже морозяне повітря відганяло бажання скліпити очі.
Куксіна наздогнав Антипов. Привіталися міцним потиском рук, пішли поруч, бо їм було по дорозі.
– Доброго ранку, Миколо Никифоровичу!
– Здрастуй, Василю! – зрадів Куксін, бо саме думав про цього молодого майстра, і давно хотів із ним поговорити.
Деякий час ішли мовчки. Вийшли за місто. До станції крокували залізничники, по двоє, по одинці й невеликим групами. Люди йшли на роботу. Першим мовчанку порушив Василь:
– Відчуваю, що хочете мене про щось запитати…
– Як ти здогадався? – здивувався Куксін.
– Та так вже, здогадався. Про що ж ви хотіли довідатися?
– Я всі ці дні думаю про твій виступ на святі свободи.
– І що вам не сподобалося в моїй промові? Я ще тоді, на мітингу, по ваших очах побачив, що не вгодив вам.
– Який же ти здогадливий, Василю! Ти тоді агітував за Установчі збори. Це було свідомо, чи як…
– Звичайно ж, свідомо! – упевнено відповів юнак, – Бо вважаю, що від рішень Установчих зборів залежить майбутня доля народу.
– І не набридло вам, есерам, словоблуддям займатися? – гірко усміхнувся Куксін. – Як ви сказали? – розсердився Антипов, - Так, я ще раз повторюю, що саме від цього залежить доля народу.
– Василю-Василю! Розумний ти хлопець, а верзеш нісенітницю. Ти ж – син робітника і сам робітник. Як же ж ти можеш свій талант, своє полум’яне слово направляти проти свого ж класу, із якого вийшов?
Від подиву Антипов аж зупинився. У зраді робітникам його іще ніхто не звинувачував.
– Ви думаєте про що говорите? – обурився він.
– Звичайно ж, думаю – спокійно відповів Микола Никифорович.
– Тоді поясніть своє звинувачення! – але він не діждався відповіді, бо продовжував запально далі: – Революція відбулася? Відбулася. Царя скинуто? Так. Мети досягли? Досягли.
– Як у тебе все гарно виходить! Скличемо Установчі збори, і негайно вирішаться усі проблеми.
– Саме так я і думаю. Тільки потрібно правильно провести вибори до них. Голосування повинно бути загальним. Усі громадяни, які досягли двадцятирічного віку, без урахування статі, національності, соціальної приналежності мають одержати право голосу для виборів до Установчих зборів гідних представників своїх. Голосування належить бути рівним. Ніхто не може мати на виборах більше одного голосу. Потрібно домогтися, щоб голосування було прямим. Громадяни не виборців направлятимуть, а безпосередньо посилатимуть до Установчих зборів своїх представників. І нарешті, голосування буде таємним, щоб забезпечити масам волю від впливу на їхню совість з боку усякого роду начальників і хазяїв.
– Та в тебе ціла програма! – засміявся Куксін, – І коли буде скликано твої Установчі збори?
– А це, коли вирішить Тимчасовий уряд.
– Саме такої відповіді я від тебе й сподівався. А що тоді, скажи мені, нам робити із селянами?
– Чому саме із селянами? – не зрозумів Василь.
– А тому, що весна прийшла, хіба ти не помітив? Землю засівати потрібно. Селяни землі сотні років чекали.
– Почекають ще трохи, доки це питання вирішать Установчі збори.
– Не хочуть вони чекати їхніх рішень. Заберуть землю в поміщиків самі.
– Ви що, Никифоровичу, за анархію?
– Ні, не за анархію, я за справедливість. І не тільки я за неї, матінку. Моя партія теж так вважає, такі у неї погляди і на війну, не ми її розпочали, а цар і буржуазія, бо це їм було вигідно…
– Не говоріть так! – із досадою перепинив Василь Куксіна, – Війна – це лихо народне, вона нікому не вигідна.
– Це селянам і робітникам війна не потрібна, а багатії тільки наживаються на людському горі, грошики лопатами гребуть. Ти думаєш, чому тимчасові за війну до переможного кінця? Мають пани надію, що війна допоможе їм знищити робітничі ради, і вся повнота влади до їхніх неохайних рук перейде. А ви, есери, і ти у тому числі, допомагаєте буржуазії дурити російський народ, але він вам цього не простить.
 Василь намагався ще щось протиставити своєму співрозмовникові, але вже зрозумів, що програє, і Куксін, у принципі, у чомусь має рацію. У чомусь…
– Товаришу Куксін, але ж із перемогою Лютневої революції війна стала вже не імперіалістичною, і нам потрібно боронити нашу вітчизну.
– Товаришу Антипов! Не прикривайтеся гарними словами, це вам, досвідченому революціонерові, не до лиця. Оборонні настрої вашої партії не обдурять маси. Робітникам і трудящим селянам, повторюю, війна не потрібна. Дай ти їм, – Куксін знову перейшов на ти, бо був удвічі старшим від Антипова, – землю, мир, і хліб, ось тоді й подивимося, на що спроможний російський народ. А ми, більшовики, дамо йому все, чого зараз він так потребує, і народ піде за нами.
За палкою суперечкою не помітили, як і до станції дійшли. Тут їхня спільна дорога розходилася: Антипову на будівництво колій, Куксіну – в депо. Василь ішов із похнюпленою головою і думав, що Микола Никифорович багато в чому має таки рацію. Так, він говорив правду – війна й після революції не змінила свого характеру, як була імперіалістичною, такою й залишилася, а доки вона йтиме, немає чого про хліб і думати. Хто ж буде обробляти землю й годувати себе і робітників, коли селяни відірвані від своєї годувальниці? Над, порушеними Куксіним, питаннями, він і сам уже замислювався, а сьогоднішня розмова додала ще більшу поживу для роздумів.

х   х   х

Пізно увечері Василь Григорович разом із сусідським парубком Данилом поверталися зі станції додому. На вулиці було місячно, зірки рясно всіяли Чумацький шлях. Злипалися очі від утоми, хотілося вже відпочити. Антипов згадав, що а нього не топлено, й мабуть, вітер гуляє по хаті. Підійшли до Василевого двору. Хазяї вже спали, бо на їхній половині не світилося.
– Ну що ж, парубче, на добраніч!
– На добраніч і вам, – відповів хлопець, а самому свербів язик ще щось запитати, нарешті наважився, – Василю Григоровичу, а чому ви самі, де ваша сім`я?
– У Кременчуку мої. Діти часто хворіють, дружина побоялася сюди переїздити. Батьки у неї там – допоможуть, а тут нікого з рідні немає.
– А ви чом не з ними?
 – Усе-то тобі розкажи! – засміявся чоловік, – Партія мене до Нікополя послала, розумієш? А ось дружині цього не розтолкуєш.
Василь Григорович попрощався із Данилом і відчинив хвіртку, пройшов до своїх дверей, вони не замкнені. Хазяйка ніколи у його відсутність не відчиняла цієї кімнати. Чоловік пройшов до столу, намацав гасову лампу, чиркнув сірником, підкрутив ґнота і побачив у ліжку сплячими двох своїх дітей – Степана і Марійку. Поруч, на лаві, мирно похрапував батько дружини. Що ж сталося? Від хвилювання навіть затремтіли руки, коли він укривав діток ковдрою, що сповзла.
Від лампового світла збудився тесть, спустив із лави ноги, примружився, почав приглядатися до зятя. Витер старечі очі і підвівся, простягнув вузлувату руку до Василя. Міцний потиск чоловічих рук, обійми.
– Чому це ви, тату, одні? А де ж Надія? Що з нею?
Старий примостився край столу і застогнав, спочатку стиха, а потім заголосив на всю кімнату, від чого попрокидалися діти і не розуміли, що тут скоїлося.
– Немає нашої Надійки! Покинула вона нас, осиротила.
Марійка, старшенька, впізнала батька і теж заплакала. Антипов похитувався, коли йшов до ліжка, присів скраєчку. Він уже здогадувався, що його родину спіткало страшне лихо, але не йняв цьому віри. Донечка обняла батька за шию і притулилася до його неголеної щоки.
– Умерла наша мамка! – захлинаючись повідомила вона.
Степанчик розтирав кулачками бруд по щічках, йому всього три рочки, він ще не розумів трагічності їхнього становища, а плакав тому, що його старша восьмирічна сестра голосила, дідусь теж плакав, і в батька на очах з`явилися сльози.
Василь Григорович отямився і запитав у тестя, чи не голодні вони. Швидко зібрав хліб, цибулю, кусень сала, порізав усе на шматки. Сіли за стіл. Діти багато не їли, від утоми почали засинати. Їх перенесли знову до ліжка. Василь Григорович вийшов з хати і за декілька хвилин повернувся із пляшкою горілки – роздобув у хазяйки. Розлили смердючу рідину по склянках, випили, пам`янули дочку і дружину Надію.
Антипов підпер кулаком важку свою голову і довго сидів мовчки. Не обзивався і тесть. Нарешті Василь заговорив:
– Як це сталося, тату, і коли?  
– Та ще перед новим роком, простудилася Надійка наша та довго й не хворіла. Прибрала її до себе матір Божа. – роздавив кулаком сльозу, яка закипіла у куточку ока.
– Перед новим роком? Чом же мені не повідомляли так довго? – не запитав – здивувався Василь Григорович.
– Зразу ж після похорону Надії злягла й стара. Притужила дочку – ввижатися вона їй стала. Та довго не протягла, перед постом і віддала Богові душу. Якби була живою моя Горпина, хіба привіз би я оце дітей до тебе, Василю. Було, покійниця, сердешна моя Горпина, посадить Степанчика і Марусинку біля себе і гладить їм голівки й плаче. Сирітоньки ви мої, - говорить. Коли вмирає батько, говорить, - діти напівсироти, а коли помирає матуся – повні.
 Зморило старого, запросився спати. І залишився Василь наодинці зі своїм горем, із сумом-нудьгою. Підсунув ближче до себе склянку з горілкою, хотів випити, але ж хіба горе утопиш на дні стакану, хіба зміліє те горе? Відсунув убік горілку, знову зіпер свою важку голову на руку, каламутний погляд спинився в кутку нижньої шибки вікна і застиг на ньому.
Господи, скільки ж людська душа може витримати? І оцінюємо ми по-справжньому тільки тоді, коли втрачаємо. Надія була дуже хорошою дружиною. А скільки він заподіяв їй лиха! Тягар політичного поселення у Миколаєві ділила з ним порівну, хоча на руках у неї була мала Марійка, дитина від першого шлюбу. Там у них і Степанчик знайшовся. Хворів хлопчик дуже, тому, коли після відбуття терміну заслання, він, професійний революціонер, одержав завдання жити і працювати в Нікополі, Надія поїхала у Кременчук до своїх батьків. Із тих пір разів зо три їздив він до неї. Та-а-а-к… Немає вже Надійки, немає…

Глава 5.

Ілля Купцов нервував. Він послав отого пришелепкуватого Троньку зібрати найзаможніших хазяїв до себе в хату, але пройшло вже години з півтори, а ніхто не зявлявся, за цей час можна вже було б усю Лапинку оббігати, не те, що по сусідах… Де він пропав, отой Котяра? Взагалі, Тронька слухняний, швидко виконує доручення, хоча великим розумом і не володіє. А вже відданий Іллі, як собака, За це Купцов і тримає його біля себе. Ще хлопчаком підібрав його на дніпровій переправі і виростив для себе працьовитого робітника і помічника.
 Та ось до хати нарешті зайшов Тронька, став біля порога і почав кліпати маленькими очима.
– Де це ти вештався, ледащо? – встав з-за столу Ілля, його очі горіли, як у тезки-пророка.
Тронька не знав, куди подіти свої великі руки, а очима він забігав по кутках, бо боявся зустрітися із гнівним поглядом хазяїна.
– Кликав же людей, – боязко видавив із себе хлопець.
– І де ж ти їх шукав, тих людей? Чи не до Чортомлика, бува, бігав?
– Ні, в Чортомлику я не був. Зайшов до Степана Вовка, а він якраз свиню заколов, так ми з ним по маленькій і випили.
– Зрозуміло! – сердито похитав головою Ілля, – Ви там самогонку дудлите, свіжиною закусюєте, а я тут чекаю. Де ж люди? – закричав він.
– Зараз прийдуть, зараз прийдуть, – Тронька ламав у руках свого картуза.
– Згинь з очей моїх, волоцюго!
Тронька прожогом вискочив із хати, а Купцов виглянув у вікно і побачив, як наймит нашпилив на вила, мабуть, із півкопиці, поніс сіно до повітки, де стояли корови. Назустріч Пронці виходила дружина Іллі Настя. Коли Ілля її побачив, то скривився, неначе в нього почало ламати зуби. Він згадав зараз молоду вчительку, яку примітив у школі. Куди там Насті до тієї кралечки! Ох і жінку ж собі вибрав!.. Плеската, як дошка. Там, де брошка – там перед. Ні краси, ні тіла. Вже п'ятнадцять літ, відколи Ілля одружився із нею, а дітей і досі немає, зате ж – дочка багатія, через її посаг він міцніше й на ноги став.
Ілля чиркнув сірником, запалив лампу, що висіла під стелею над столом, Хтось зашарудів у сінях по дверях, бо шукав клямки.. Думав, що це Настя, але до хати увалився могутній бородань Гордій Рубель.
– Здоров був, Іллюшо? Чого кликав? – потис хазяїнові руку, – А чому лампадка не горить? – він перехрестився на темний куток. – Засвіти, засвіти! Не годиться так. Та й нам веселіше буде.
Рубель важко всівся на лаві, яка аж заскрипіла від його ваги. Поки Ілля світив сірника біля лампадки, до кімнати увійшов новий гість із пакунком під пахвою. Це Степан Вовк. Він не привітався, підійшов до стола і поставив на нього казанок, зняв кришку, і в хаті запахло свинячою свіжиною, приємно залоскотало ніздрі. З-за пояса Степан витяг пляшку самогону і поставив її біля чугунка. Аж тепер роздивився по хаті і привітався:
–  Добрий вечір, шановному товариству! Ось свіжини відвідайте! До кімнати увійшла вкрай змучена жінка.
– Подай на стіл хліба, огірків квашених, склянки, виделки.
Вона мовчки виконала наказ і мовчки вийшла з хати. Чоловіки повсідалися за стіл і зручно повмощувалися біля нього. Степан розлив каламутну рідину по гранчаках.
– Ну, бувайте здорові!
Чокнулися, вихилили в себе самогон і почали закушувати – приплямкували свіжиною і хрумкотіли огірками.
– Чого кликав? – поцікавився Гордій.
– Почекай трішки, – озвався Ілля, – зараз ще люди прийдуть.
І справді, до світлиці увійшли Володька Чумак і Григорій Крикун.
– О! Ти бач, вони вже без нас почали. Та хіба це по-людськи! – образився Чумак.
– Не хвилюйтеся, і вам залишилося, – озвався Степан, –  сідайте до столу.
– А ти чого це в чужій хаті хазяйнуєш? – спитав Крикун.
– Нічого-нічого! – заспокоїв нових гостей Ілля, – Проходьте до столу.
Усілися, поглядають на Купцова, адже ж не горілку покликав пити, від нього діждешся. А Ілля виніс з-за печі пляшку і відразу ж порозливав у стакани.
– Призволяйтеся!
Випили, закусили.
– Чого кликав, питаєте? А ви не здогадуєтеся? Подивіться, що в місті робиться! Голодранці хазяйнують, совдепчики свої порядки встановлюють, а ви, як ті кроти, по норах сидите.
– А що нам робити? – здивувався Гордій.
– Ех ти, Рубель-Рубель! – докорив йому Ілля. Тебе так багато, такий ти великий, а не знаєш, що робити!
– При чому тут моя маса? Хіба я винний, що мене таким мама народила?
– Не звертай на матір, вона тебе на світ проізвела манюсіньким, це ти вже потім таким викохався! – засміявся Вовк.
– Та ну Вас! – обурився Гордій, – Покликав на розмову, а сам ображаєш.
– Може, вбити отого їхнього предводителя Антипова? – запитав Гордій Крикун і сам же й злякався власного питання.
– Ніяких убивств! – відрубав Ілля. – Ніяких убивств.
– Тоді що ж ти пропонуєш? – здивувався Степан.
До кімнати увійшла Настя, почала щось шукати біля печі.
– Знайшла б собі роботу в дворі! – гримнув на неї Ілля.
Настя не сказала й слова і вийшла геть, подалі від гріха. Ілля провів її гнівним поглядом і знову звернувся до присутніх:  
– Що я пропоную, питаєте? А ось що. Вони встановили тверді ціни, як у крамницях, так і на базарі, а ми їм нічого не продаватимемо, ще й іншим хазяям накажемо не продавати.
– Як це – не продавати? – не зрозумів Рубель, – А на що ж житимемо?
– Проживеш, із голоду не попухнеш. Повезеш на продаж до Апостолового, або й у Кривий Ріг.
– Ближній світ! – не здавався Рубель. – За морем тєлушка полушка, та перевіз дорогий, кусається.
– Ти вислухаєш мене сьогодні до кінця, чи ні? – гаркнув Ілля, але він наголошував на кожному слові.
Рубель примовк. Мовчали й інші гості.
– У вас у кожного вдома є гроші. Перш за все, купіть якомога більше солі.
– До чого тут сіль? – здивувався Володька.
– Ех ти, Чумаче-Чумаче! Не знаєш навіщо потрібна сіль?
– Я, здається, зрозумів! – зрадів Степан – Рибу будемо солити.
– Ось-ось! Запасайтеся ще й діжками. У чому рибу солитимете?
– Ну й розумний же ти, Іллюшо! – похвалив Рубель. – Вони не дозволяють приїжджим купцям брати рибу, а ми її й не віддамо. Вони думають, що дешевою рибкою своїх голодранців нагодують, а ми її вивеземо з міста і продамо дорожче. Нехай облизуються.
– Правильно, Гордійчику! Правильно, товаришу мій дорогий! – Ілля аж сяяв від задоволення, що його, нарешті, зрозуміли, – І годуйте коней якнайкраще. Будемо чумакувати, адже ж наші прадіди чумаками були. Чи не так, Володько?
– Так! – підтвердив Чумак, – тільки ж діди наші сіль возили, а ми возитимемо те, що у полі виросло, і рибку. Отоді й побачимо, чи довго протягнуть оті совдепчики разом із своїм Антиповим. На порожній живіт не дуже повоюєш!
– Ось і добре. – підвів підсумки хазяїн дому. – Тільки ж до вас іще одне прохання. Я чув, що на перше мая вони збираються маївку влаштовувати, а ми свої збори скличемо. Тільки не на природі, а в церкві у отця Веселовського. Оголосіть про це усім заможним землевласникам по своїх кутках.
– Гаразд, скажемо їм.
Розходилися далеко за північ, сповнені рішучості.
Ілля випроводив гостей за ворота, постояв ще трохи на вулиці, подихав свіжим весняним повітрям на повні груди. Він був задоволений із того, що почав здійснювати завдання Мазанкова.

Глава 6.

Степан Петрович Овєчкін був затятим холостяком. Він навіть гадки не мав коли-небудь на своєму віку із кимось зв’язати життя. Навіщо? Хіба йому погано живеться одному? Його не лякала самотня старість, бо про неї він ще й не думав, як не думають більшість людей у його віці. А було йому лише тридцять років. А якщо до цих літ не одружився, то зараз, коли його обрали головою ради, і потрібно буде багато часу віддавати громадській роботі, сім`я йому зовсім ні до чого. А жінку на один вечір він собі завжди знайде… Чого-чого, а такого добра вистачає. Багато чоловіків на фронті, потрібно ж їм отут, удома, підсобляти. Ось і зараз у нього є до кого завітати в гості, де його радо і зустрінуть, і нагодують, і приголублять.
Він згадав Марію і посміхнувся сам до себе. Гарна солдатка, щоправда, не з інтелігенток, і про високі матерії говорити з нею не доводиться, зате ж як затишно у неї, і так спокійно. Коли Степан Петрович буває у Марії, він відпочиває у неї душевно, одержує від цих відвідин заряд енергії на декілька днів, а потім знову поспішає зарядитися.
Так і того вечора він діждався, доки не стемніло, і подався в гості до своєї Марії. По дорозі гадав, чи зрадіє вона, коли дізнається, що він тепер голова ради.
Чоловік Марії десь на фронті, і Овєчкіну хотілося, щоб війна ця продовжувалася якнайдовше, щоб Марія і надалі зоставалася одна, щоб вона з нетерпінням чекала вечорами не свого чоловіка, а його, Степана Петровича.
Коли він зайшов до Маріїної хати, то в розгубленості зупинився біля порогу, бо ніколи не сподівався застати тут колишнього жандармського ротмістра Красовського, який сидів за столом і розмовляв із хазяйкою. Коли Марія побачила Овєчкіна, то підхопилася зі стільця, на якому мить тому їй було зручненько сидіти і мило вести бесіду із поважним несподіваним своїм гостем, схилившися пишними грудьми на стіл, а груди її готові були вискочити із кофтинки до рук Красовського.
Степан Петрович швидко уговтав хвилинну розгубленість, яка перейшла у, незручну для його становища, ніяковість. Він шалено шукав виправдання своєму приходу. Але все зіпсувала нерозумна Марія:
– Стьопочко! Ти прийшов – от добре! А ми тут із Гнатом Вікторовичем так цікаво розмовляли, я йому про базарні ціни розповідала, що почому сьогодні.
Овєчкіну зовсім не цікаво було знати, про що вони тут патякали. Він думав, чому сьогодні тут, на його шляху, так раптово з`вився Красовський, і як перед ним оправдовуватися.
– Ось прийшов дещо купити у Марії… – все на що він спромігся.
– Уявіть собі, – весело заговорив ротмістр, – я теж прийшов скупитися. Завтра мають гості приїхати, так оце дружина й послала мене до Марії. У неї, говорять, найкраща у місті капуста, найсмачніші огірочки і помідорчики. Піди, говорить, Гнате, купи мені в Марії квашні.
Хазяйка від похвальби Красовського аж розквітла:
– Ви таке скажете, Гнате Вікторовичу! То вам багато овочів принести?
– Принеси, Маріє, принеси, щоб вистачило гостей пригостити.
Марія прихопила відра, відштовхнула Степана Петровича від дверей могутнім стегном і хутко подалася з хати. А він насупив брови і підійшов до столу, зняв капелюха і сів на, теплий ще від Марії, стілець. Красовський пильно слідкував за кожним рухом Овєчкіна, а той від його пронизливого погляду зіщулився, боявся подивитися йому в очі, в яких зараз панувала іронія. Овєчкін узявся обома руками за криси свого капелюха, і повертав його у різні боки і уважно вивчав головний убір, неначе шукав у ньому свій порятунок.
Красовский нарешті порушив мовчанку, яка так гнітила Овєчкіна:
– Здрастуйте, Степане Вікторовичу! – він простягнув руку.
У душі Овєчін проклинав сьогоднішній вечір і своє бажання відвідати Марію. Через це йому зараз доведеться потиснути руку людині, яку він зовсім не поважав, і в іших обставинах він би ніколи не подав би  цій людині руки. Це було вище його сил. Але він таки переміг почуття огиди до колишнього жандарма і все ж відповів на привітання. Красовський витягнув із кишені гаманець, дістав із нього пачку грошей і сказав:
– Отут одна тисяча рублів. Це вам, Степане Вікторовичу завдаток, – він підсунув гроші поближче до Овєчкіна.
Степан Петрович відчув, як його голова наповнюється жаром, аж вуха запашіли вогнем. Що йому потрібно, оцьому жандармові без жандармерії? Розігнали їх, царських прислужників, створили народну міліцію. А чому він, Красовський, ще живий, адже багато людських життів загубив?.. За які такі послуги він підсовує Овєчкіну тищу?
– Який завдаток? Що ви маєте на увазі? – скипів Степан Петрович.
– Чому ви так нервуєте? Заспокойтеся, шановний.
Від погляду Красовського запал Овєчкіна почав вщухати, а той гіпозував свою жертву і далі, він продовжував:  
– Заспокоїлися? От і добре, – Гнат Вікторович зрозумів, що поспішив із грошима і намагався виправити помилку: – Це вам презент від людей хороших, поздоровлення із новою посадою, так сказать.
– Що ж це за люди такі хороші мене вітають? – не здавався Овєчкін, – Якщо вони, ці люди, із одного з вами поля ягоди, то… вибачте, не потрібно мені їхніх вітань. І взагалі, ви що – підкупити мене хочете? Цікаво було б довідатися, що я повинен буду робити? Може, когось вислідкувати, продати? – натякнув він на, не зовсім бездоганне, минуле Красовського.
– Ні, шановний! – Гнат Вікторовіч навіть не зніяковів. – Це я повертаю вам, Степане Петровичу, давній свій борг – сім років йому. Може, ви вже й забули, що я ваш боржник, але тому що я – чесна людина, то про борг цей не забув. І ось повертаю. Краще пізніше, ніж ніколи, чи не так, шановний?
– Я вам грошей не позичав… – вкрай розгубився Овєчкін, і Красовський зрозумів, що клієнт дійшов до потрібного душевного стану, коли з ним можна буде робити, що завгодно.
– Так, ви мені грошей не позичали, і все ж – я ваш боржник. Було те, як я вже говорив, сім років тому, а саме, у квітні десятого…
Що тоді було? – кліпав очима Овєчкін, міцно стиснув губи, а за ними – й зуби, що вони аж заскрипіли, – Що тоді було?
Красовский зчитував його думки, тому й продовжував психічну атаку:
– Тоді, у квітні десятого, ми розігнали громадську бібліотеку й багато кого заарештували… Ви пам’ятаєте цей випадок?
Чи пам’ятає Овєчкін? Звичайно ж, пам’ятає, але при чому тут він?
– Ви ніколи не думали, чому ми вас тоді не заарештували, адже ж ви теж увіходили до ради бібліотеки?
– Чому не думав? Думав, але вважав, що уникнув арешту тільки завдяки щасливій випадковості – їздив тоді у справах до Катеринослава.
– Але ж ми могли узяти вас і пізніше…
До хати разом разом із морозяним повітрям упливла розчервоніла Марія із відрами у руках.
– Вибачте, Гнате Вікторовичу, що примусила вас довго чекати. Я вже заодне й кружкú у діжках помила.
Як же ж невчасно з`явилася ця Марія!.. Cтепан Петрович попросив її:
– Слухай, Маріє! У нас із Гнатом Вікторовичем важлива розмова. Чи не змогла б ти на півгодинки залишити нас? Піди десь до сусідки, по сіль, чи що…
– Добре, – погодилася жінка, – У мене й у дворі робота знайдеться.
Вона крутнула високим задом і випливла з хати.
Бібліотека… Її було організовано ще у грудні шостого року інтелігентами міста. Книги купували на пожертви, багато книг прислали письменники із дарчими написами, серед яких були й від Буніна, Короленка, Горького. Рада бібліотеки організовувала літературні вечори із танцями.
Читав тут свої лекції академік-народовець Микола Олександрович Морозов, який за замах на царя просидів двадцять п’ять років у казематах Шлісельбургської та Петропавлівської фортець. І тільки у 1905 році був звільнений.
Дуже раділи, пам’ятає Овєчкін, коли одержали посилку від археолога Бориса Фармаковського, в якій була його книга Історія античного живопису.
У восьмому році посилали від ради бібліотеки телеграму Льву Толстому із нагоди його восьми десятиріччя. Степан Петрович теж брав участь у складанні тексту тієї депеши. Це він був автором ідеї прийняти Толстого почесним членом нікопольської бібліотеки. Сміливий вчинок!..
А коли бібліотеку за наказом Катеринославського генерал-губернатора заарештували, то у її фондах виявилося близько шістсот книг і брошур із творами Маркса, Енгельса, Леніна, Плеханова, Луначарського. Степанові Петровичу було тоді дуже гірко на душі, бо вперше відчув, що йому не довіряли – він нічого не знав про існування такої літератури, хоча й здогадувався, що діло тут нечисте, бо не спроста ж крутився в бібліотеці машиніст Микола Радченко. А воно ось що! Більшовики проводили в бібліотеці легальну роботу: поширювали ідеї марсизму серед трудящих.
Тільки, чому його тоді не заарештували?
– Я вам скажу, – знову обізвався Красовський, – Це ви, шановний, навели нас на бібліотеку, це ви її розкрили-зрадили.
– Це я? Як? – вкрай розгубився Овєчкін, – Я ніколи не був зрадником, і не приписуйте мене до свого табору. Як добре, що вас, душогубів, революція розігнала.
– Не радійте передчасно! – здавалося, що Красовського ніколи не вивести з рівноваги, – Революція тільки царя з престолу усунула, але влада – в наших руках, і ще довго ми її нікому не віддамо.
– А ми її відберемо із ваших рук, заплямованих кров`ю, – огризнувся Овєчкін.
– Знову ви нервуєте, шановний! – знизав плечима Гнат Вікторович, – Це вам не личить, шановний.
Овєчкіна аж пересмикнуло від огиди до царського жандарма, і він прошепотів із злістю:
– Не називайте мене шановним! – Степан Петрович намагався спорудити захисну стіну, за якою він зміг би заховатися від цієї страшної людини.
Де він узявся на його бідну голову? Щось же має в своєму брудному арсеналі про Овєчіна, інакше не прийшов би сьогодні до Марії. Овочі йому потрібні! Але Красовського зовсім не здивував відчайдушний викрик Овєчкіна. Він готував останній удар, щоб знищити свою жертву.
– Коли жандармерію скасували, я знищив увесь архів, але дещо у мене ще залишилося. Є там і донос одного із агентів, у якому він писав про бібліотеку, як саме вийшов на неї. У цьому допомогли йому ви – ваш довгий язик. Там так і написано: за допомогою балачок Овєчкіна Степана Петровича. І якщо послати копію цього доносу у раду, головою якої  ви стали, ваші товаріщі вам цього не подарують.
– Не подарують… – пригнічено підтвердив Овєчкін.
– Але найтяжчий ваш гріх, що саме через бібліотеку ми вийшли на Омеляна Очеретька, у підвалі якого знайшли типографські шрифти і віддруковані книги Леніна. Так що, шановний, ви ці гроші заробили чесним трудом.
Ось тепер Овєчкіна було знищено вщент. Під загрозу було поставлено його ім`я, кар’єру, саме життя.
– Чого ви від мене хочете? – чоловік ледве не плакав.
– Нарешті я почув слова справжнього мужчини! – зрадів Красовський, – Ті люди, від імені яких я говорю з вами, шановний, і просунули вас на посаду голови робітничої ради, бо  вважають вас своїм і по духу, і по становищу в суспільстві. Вони вимагають від вас тільки одного: чесно виконувати їхні доручення.
– А якщо я не пристану на вашу пропозицію? – Степан Петрович спробував ще якось боронитися, але його волю було вже підломлено на самому корені.
– Погодетеся, шановний! Іншого виходу для вас я не бачу.
Не бачив його і сам Овєчкін. А Красовський уже встав з-за столу:
– Якщо не можете нам допомагати, то, попервах, хоч нічого не робіть у своїй раді. Детальніші інструкції отримаєте від мене рівно через тиждень. Будемо зустрічатися тут, у Марії. А вона гарненька жіночка, у вас хороший смак, шановний. Прощавайте.
Степан Петрович, загнаний у пастку, втратив усяку надію на порятунок і навіть не помітив, як вийшов із хати Красовський, а замість нього з`явилася перед його затуманеними очима Марія. Що за метаморфоза? Овєчкін закліпав очима. Перед ним стояла повновида, рожевощока Марія.
– А де це Гнат Вікторович? Пішов? А овочі він забрав? Ні? Навіщо ж я їх із погрібу виносила? – метушилася вона по хаті, – Та хрін із ним, тим Красовським. Добре, що ти, Стьопочко, прийшов! Цілий тиждень тебе, голубе мій, виглядаю.
Вона підійшла до Овєчкіна ззаду і теплими руками оповила його шию, й він відчув, як її пухкі груди приємно охопили спину, Жінка палко цілувала його в шию, вона апетитно пахла квашнею, але Степан Петрович ще перебував під впливом гіпнозу Красовського і ніяк не міг із нього вийти. Ось він побачив на столі чималу купу грошей, через що відштовхнув від себе плечима Марію, чим дуже її здивував, згріб купюри й заховав їх до кишені.
“Він, Красовський, хоче зі мною зустрічатися у Марії – як би не так! Більше я сюди не прийду! – ухвалив Овєчкін важливе для себе рішення, ті, що потопають, хапаються й за билинку…
Він важко піднявся з-за столу, й як йому не було гірко говорити ці слова, все ж їх сказав:
– Машо! Рідна моя Машо! Це мій останній прихід до тебе…
– Чим я перед тобою завинила? – злякалася, що втрачає такого гарного коханця, яким був Степан, запитала Марія і благально подивилася на нього широко відкритими ясними очима.
– Ти – моя любов, Маріє! Але зрозумій, що є речі, які сильніші від наших почуттів і наших бажань, – він обняв жінку за плечі і ніжно поцілував її в одну щоку, в другу, в груди, але поцілунки були зовсім не такими, якими він обдаровував її раніше.
– Ти зовсім-зовсім не приходитимеш? – спитала вона, а її очі наповнилися слізьми.
– Не прийду. Не чекай, – сумно відповів він, а потім щось згадав і стрепенувся: – А знаєш що, Машо? Візьми ці гроші собі, тут ціла тища, – він вигріб купюри з кишені і сунув їх жінці до рук, а сам навіть не дав їй отямитися від такого щедрого подарунку і хутко вийшов із хати.
Марія якийсь час мовчки стояла посеред кімнати, а потім прийшла таки до тями, розложила гроші на столі, порахувала їх, зав’язала у білу хусточку і сховала до скрині.
– Що ж, – зітхнула вона, – мабуть, знайшов собі кращу від мене. Так би й сказав по-чесному…
Її роздуми обірвав стукіт у двері. Хто б це? Сусіди не стукають, коли приходять до неї.
– Зайдіть, відчинено! – гукнула вона.
На порозі з`явився бравий солдат у сірій шинелі. Марії аж дух забило. Невже…
– Добрий вечір! – привітався солдат.
– Добрий вечір, – обізвалася Марія, і порожнеча, що утворилася під грудьми, знову заповнилася – це був не її чоловік, а хто такий ніяк не впізнавала.
– Проходьте до хати. Знімайте шинель, – тільки тепер, коли він зняв шинель і кинув її на лаву, вона помітила, що солдат був безруким.
– Хто ж ви будете і з яким вістями?
– Маріє! Невже не впізнала мене? Це ж я – Іван Середа, товариш твого Григорія.
– Іван?! – щиро зраділа жінка, – сідай до столу. Сідай, не стій.
Вона забігала по хаті й почала збирати на стіл. Бач, і огірки знадобилися!
– Вип`ємо, Іване, за зустріч!
– Ну, будьмо! – хукнув, вихилив у себе горілку і з хрустом роздавив зубами запашного огірка, що аж сік із нього цвіркнув.
Марія дивилася на Івна, і так їй захотілося дізнатися, як там її Гриша, чи живий? Коли вона згадала про чоловіка, то обізвала себе останніми словами, і тут же знайшла собі виправдання:
А що, чотири роки без нього, вже навіть і забула, який він на вигляд. Тільки й пам’ятаю, що руки в нього були ласкавими. Мала дитину від нього, та вмерло мале…
– І давно ти Гришу бачив, Іване? Як він там? – і краще б не питала, бо Середа сидів мовчки й навіть не дивився на Марію.
Він не спитав дозволу, а налив собі горілки, узяв чарчину за ніжку і сказав:
– Ти, Маріє, тільки не плач! Чуєш, не плач, бо не переношу бабських сліз… – він помовчав, – Немає вже твого Гриші. Царство йому небесне! – і він випив другу чарку.
Марія не плакала, вона так і подумала, що з Гришою щось трапилося, коли тільки-но впізнала Середу, по очах його зрозуміла. Вона сиділа спокійна, і сама дивувалася, чому їй не боляче, чому вона не заплаче, не заридає, немає, немає горя в її душі. Хоч би для годиться перед чужою людиною поплакала.
Справді ж бо – паскуда я – вилаяла себе, а в Івана спитала:
– Як це сталося? Ти бачив його мертвим? – у її голосі чувся тихий сум.
– Бачив, Маріє, бачив. Було це під Тернополем, коли батько наш, Брусілов, повів нас на австріяка. Ох і дали ж ми йому тоді! Матінці-піхоті завжди важче від усіх. А ми ж із Гришою – піхотинцями були. Рушили наздоганяти австрійців, що тікали. Ура! – почулося над полем бою, здорово кричали хлопці наші! Ми вдвох ніколи не розлучалися, й цього разу він був зі мною поруч. Коли, глядь, а його немає. Оглянувся я, а він упав, за живіт тримається. Підбіг я до Гриші, а він уже мертвий.
Слухала Марія і уявляла собі картину бою, їй аж нарешті стало жалко свого Гришу, вона заплакала, сльози лилися з очей двома доріжками по пухкеньких щоках, і вона не витирала їх.
– А ти ж де це руку загубив? – спитала Марія і почала витирати сльози.
– У тому ж бою й відірвало. Добре, що сам залишився живим. А може, й не добре, може, краще б убило мене…
– Та Господь із тобою! Верзеш, казна що. І не гріх тобі?
– Розумієш? Я ж тоді за синкá хазяйського на війну пішов… Скільки по окопах вошей годував, руку там за нього, шмаркача, залишив, а повернувся, так Гусєв мене й на поріг не пустив… От я й блукаю по місту вже цілий тиждень, ніяк роботи собі не знайду. Нікому каліка безрукий не потрібен, хоч і з Георгієм на грудях.
Марія слухала Івана, а бачила перед собою Степана Петровича. Вийти б за нього заміж, вона ж вільна тепер!..  Але ж не потрібна Марія йому, бо він – пан, а вона – проста торговка. Потішився з нею, погрався, а тепер набридла – покинув, та ще й за послугу її заплатив, немов хвойді якійсь…
Образ Степана Петровича зник, і знову за столом з`явився Іван. Марія помацала його порожній рукав, пильно подивилася Іванові в очі і запитала:
– Іване! Я красива?
– Маріє! Ти таке питаєш! Я ще до війни заздрив Григорію – такою ти гарною була!
– Була? А зараз хіба я погана?
– Ні, Марійко! Ти дуже гарна, тільки поповнішала трохи…
– Тобі не подобаються пишні жінкú? – голосно засміялася Марія, а самій було зовсім не до сміху.
Ех, Стьопо, Стьопо. Але краще синиця у пазусі… – й уже зовсім серйозно попросила:
– Іване! А ти залишайся у мене… – вона боялася, що Іван відмовиться, але він підхопився з лави і лівою рукою незграбно обняв її за шию й притягнув до себе, хотів поцілувати в губи, але Марія відвела свої убік і тихо сказала:
– Не треба, Іване, не треба! Потім…

Глава 7.                                                                           

Борька Хазан насолоджувався волею. Не тобі уроків, ні домашніх завдань, а найбільше радувало хлопця те, що не потрібно більше бачитися із отцем Сербіним.
Із самого ранку разом із сусідським дітьми біг на берег Дніпра дивитися, як пробуджується від зимової сплячки річка. А це так цікаво!.. Дніпро широкий біля Нікополя, його течія повільна, і все-таки його середина не замерзала, і тільки у дуже сувору зиму, якою була й цього року, по льоду можна було переходити на лівий берег.
Ще вчора Борька сковзався на рівній і блискучій, немов те дзеркало, поверхні льоду, а сьогодні вже страшно було й заходити на нього. Місцями утворилися вікна води, темної і таємничої. Борька спробував, було, зробити кілька кроків, як лід затріщав, і він з переляку забалансував руками і позадкував.
– Чого ти поліз туди? Скупатися захотів? – закричала сусідка Феня.
На березі переляк повільно відхлинув, але хіба ж можна показувати перед Фенею, що він злякався? І Борька знову, тільки трохи нижче, вискочив на лід і почав пересовувати ногу до ноги, але не встиг і отямитися, як провалився, і холодна вода обпекла його тіло. Від несподіванки хлопчина навіть забув, що потрібно кричати, кликати на допомогу. Він борсався в ополонці і обламував її льодові краї, здирав до крові нігті.
Товариші Бориса, а їх було троє, застрибали берегом і не знали, як йому допомогти. Найрозумнішим зараз було б здійняти галас, покликати дорослих. А Феня обережно лягла на живіт, вона намагалася здолати свій страх і поповзла до ополонки, у руках тримала гілку верби, яку підібрала на березі. Ось вона вже простягнула гілку Борьці, який жадібно ухопився за неї. Дівчина відповзала назад і намагалася з усієї сили утримати ту гілку, але вона була сухою й обломилася. В руках у Феньки залишився тільки огризок цурпалка. Борька бóвтався у воді і втрачав сили, а разом із ними, й надію на спасіння.
Феня вибралася на берег і забігала по ньому, вона шукала, чим ще можна було б допомогти Борьці. Хлопчаки, нарешті, почали кричати, а разом із ними – і Феня. Вони лементували щосили, і їх почули. Від залізничної гілки, що йшла до пристані, вискочили із паровозу і вже поспішали на допомогу двоє чоловіків у чорних форменках. Один із них так само, як і Феня, ліг на лід і за мить опинився уже біля ополонки. Він кинув до Борьки один кінець свого ременя і витягнув хлопця на лід. Вони поповзли до берега, але лід не витримав їхньої ваги і провалився. Тепер уже двоє борсалося у воді. Але невеликої небезпеки вже не було, вони відчули під собою дно.
Другий залізничник підхопив нещасного Борьку на руки і поніс його від берега, на ходу спитав у дітей, де живе хлопець. Фенька заметушилася попереду, а залізничник оглянувся і крикнув своєму товаришу, який саме знімав із себе мокрого піджака:
– Миколо Никифоровичу! Я зараз!
Від будинків біг Степан Дорофійович. Коли Борька побачив батька, то вирвався з рук залізничника і кумедно, немов мокрий пес, застрибав йому назустріч. Старий на ходу виломив лозину, і хлопця зустрів її свист. Лозина добряче приставала до мокрого. Борька заскавчав і поскакав додому. А Микола Никифорович разом із своїм товаришем Володимировим, а разом із ними і Борькини друзі, голосно розреготалися. Злий Степан Дорофійович плюнув з досади собі під ноги і пішов услід за сином.
Увечері Борька лежав за занавіскою на печі й потихеньку плакав, щоб не почув батько, бо йому добряче влетіло він нього.
І чого я не втопився? – жалів сам себе, й від цього сльози ще більше лилися, – Нікому я не потрібен. Сербінов із школи вигнав, тато побили…
 У цей час у двері хтось постукав. Степан Доро фійович впустив до хати якогось чоловіка, і Борька перестав плакати, виглянув у шпаринку, щоб побачити, хто ж то прийшов. Посеред кімнати стояв залізничник, який витягнув його вранці з води. Батько тиснув чоловікові руку.
– Спасибі вам, Миколо Никифоровичу. Ви врятували мого сина, а я так і не подякував вам.
Куксін, неначе маленький, так здалося Борьці, відповів:
– Нема за що, Степане Дорофійовичу. Хіба б ви не кинулися спасати чужої дитини?
Батько забігав круг Куксіна і запрошував його сісти. Старий склав на стіл свої великі руки і почав скаржитися:
– Цілий день бігає, сам собі пан, із школи Сербінов вигнав, ось і жирує тепер.
– А як він, синок ваш, чи не захворів після льодового купелю?
– Та вродє нє, навіть не кашляє. Я його березовою кашею вилікував.
 Борька згадав батькові ліки  і почав гладити побиті місця, а вони від дотиків його пальців ще більше заболіли.
– А він молодець! – похвалив Куксін Борьку, – На воді добре тримався.
– А як же! На Дніпрі ж виріс! – із гордістю за сина відповів старий і знову занепокоївся: – Жаль, немає в мене горілки… Я б вам могорич поставив.
– Ви не хвилюйтеся, я ж не п`ю… І взагалі, не за цим прийшов.
Старий Хазан приготувався уважно слухати. Такий шановний чоловік як Куксін із дрібницею до нього, звичайно ж, не прийшов би.
– Віддайте мені вашого сина в учні, – сказав Микола Никифоровича таким голосом, неначе мав сумнів, що Степан Дорофійович погодиться.
І справді, батько крякнув від здивування і відповів:
– Спасибі за ласку, але нехай він мені вдома допомагатиме, – він обернувся до печі і гукнув: – Ану, Борько, злазь. Іди подякуюй Миколі Никифоровичу за порятунок. Він тепер твій хрещений батько.
Барька клубком скотився на долівку, підійшов до столу і виструнчився, неначе на уроці перед Сербіновим, і тільки його очі промовисто говорили, що йому дуже хотілося б працювати у депо. Він навіть про біль свій забув.
– Підійди до дядька, поцілуй руку своєму спасителеві…
– Що ви, що ви! – обурився на батька Куксін, а до хлопця лагідно мовив: – Будеш залізничником?
– Буду! – видихнув із себе Борька, але глянув на батька і додав: – Як тато скажуть…
– Ні, рано йому ще на залізницю ходити! Нехай вже біля мене крутиться, Після сьогоднішньої купелі хочу його на очах мати. Ви вже вибачте, Миколо Никифоровичу.

Куксін давно пішов додому, а Борька на печі довго ще повертався з боку на бік, він ніяк не міг заснути, а все ображено думав про батька, що не пустив його в учні до слюсаря. Невже він хоче, щоб і Борька увесь свій вік кожух`якою був? Нащо йому здалося отезолоте ремесло, як любив говорити старий. Воно, хоч і золоте, проте ледве з кусня на кусень перебивається їхня сімя – Борька і Степан Дорофійович.
Батько вичинював овечі шкіри на полушубки, смушки – на коміри, лимарівщину (голу шкіру), з якої потім вже шили збрую для коней. Але скільки не трудився, ніяк не міг забезпечити сім`ю їжею, не будемо говорити вже про одіж, бо була в батька робота тільки взимку, коли затягувало кригою Дніпро. Отоді починалася у нього кожух`яцька пора. У хаті пахло квасом, овечіми шкірами, і старий увесь день проводив у другій половині, де стояло багато шапликів, а в них квасилися шкіри. Потім, коли вони були готові, він складував по декілька на коромисло і йшов до Дніпра. А Борька – за ним.
Прийдуть до річки, батько прорубає ополонку і миє, мне кожі. Борьці то що? Знай собі – сковзається, а батькові за день так руки намерзнуть від студеної води, що увечері довго не може їх зігріти. Борька, коли ще малим був, присяде на лежанці біля батька, візьме його великі руки у свої маленькі, хукає на них, а батько дивиться-дивиться на синочка, та як заплаче.
– Чого ви плачете? Хіба дядькам можна плакати?
Витре Степан Дорофійович сльози, пригорне сина до себе і давай цілувати його голову. А перед сном стає перед образáми на коліна і сина поруч ставить. Та так довго й моляться, а потім гасять каганця і лягають удвох на печі. Довго тоді слухав Борька про запорожців, аж доки не засинав, заколисаний батьковими розповідями. І майже кожної ночі снилася йому мама Оляна, з якою він ходив на річку ловити рибу.
Було, та минуло. Батькові вже сімдесят п’ять, а все важко працює. Узимку – біля чинбарні, влітку – у городі порається. І вже не може він залазити до Бориса на піч, а лягає спати на лежанці. Вже не ті заробітки, хоч після смерті матері й до міста від нужди тікали.
А було, у другій половині зими батько починав чистити шкіри. Спочатку змащував їх квасом, потім м`яв ключем, білив на кобилиці. А вже аж потім косою зчищав пліву, натирав крейдою і знову чистив косою, аж після цього шкіра ставала білим литварем.
Дениско увесь час біля нього, так би мовити, під рукою – то те подавав, то те підносив. Коли Степан Дорофійович управлявся із цією роботою, то накладав повний лантух шкір і починав їх розносити замовникам. А вони йому платили, хто п’ятдесят копійок, хто – сорок, а хто – й тридцять.
Отоді батько аж увечері повертався додому. А Борька із радістю біг до дверей його зустрічати. Настрій у старого – розпоганий. Хлопчик по очах впізнає, що з батьком сьогодні балачки короткі й тікає на піч, а той сідає за стіл і починає бурчати:
– Працюєш гірко всю зиму, а так нічого й не заробиш. Хіба це гроші?..
Він хоче, щоб і Борька отак важко увесь свій вік трудився? Не дарма ж в батька останнім часом руки болять, що не знає, куди їх подіти, особливо вночі. Не від добра ж…

Глава 8.

– Олесю, рідна, здрастуй! – обізвався від порогу Микола, чим злякав дружину, яка саме сиділа за шитвом біля столу.
– Ото, Господи! – махнула на нього рукою, – Ти так вітаєшся, неначе місяць не бачилися. Невже скучив?
– Скучив, ой скучив! – незграбно тицьнувся щіткою чорних жорстких вусів у жінчину щоку, – А де це Володька? – Десь бігає… - відповіла Олеся, але від шитва не відволіклася.
Микола сів навпроти своєї молодої дружини і вже вкотре за їхнє подружнє життя почав обдивлятися її обличчя. Він любив зазирати у її очі, що іскрилися якимись глибинними промінчиками, особливо при світлі лампи, він марив ними при коротких розлуках, вони, ці озерця смутку, наснилися йому ще в засланні.
– Ось повернуся додому і обов’язково одружуся, візьму собі жінку молоду і з отакими, – він показував свої кулаки, – очима, і щоб були вони блакитними, – говорив він друзям.
І справді, коли повернувся із заслання в десятому весною, вже восени заслав старостів до Олесі. Її батьки були здивовані і вкрай розчаровані. Не на такого зятя вони чекали. Дивувалися, як це він, Микола, посмів сватати Олесю, яка на дванадцять років молодша від нього. Розчарувалися, бо хотіли для своєї доні хоч трохи заможнішого життя, ніж було у них.. А що він міг дати їхній Олесі, оцей, завжди засмальцьований, слюсар?
Микола Никифорович сумно посміхнувся. Звичайно, багатства в нього не було й не буде, і на жаль, спокійного життя забезпечити дружині він не зміг. Нелегальне становище партійної організації більшовиків, яку він створив у депо, коли виконував завдання катеринославського комітету, звичайно позначилися й на їхньому подружньому житті. Натерпілася бідна Олеся – хвилювалася, коли його довго не бувало вдома, а іноді й переховуватися доводилося, міняти часто квартири. Та тільки чоловік не пам’ятає такого, щоб вона йому дорікала, або й скаржилася на своє існування. Вона хоч і була від природу маленькою, але наділена тією ж природною силою духу, тією внутрішньою силою, що часом переходить у ніжність, і тоді ніяке лихо – не лихо, і тоді в очах – сльози, а на устах –  усмішка.
Як і зараз, помітила, що чоловік на неї дивиться, посміхнулася йому, і зморщечки, що утворилися біля очей, розбіглися.
– Хочеш їсти? – спитала і сховала від ніяковості очі в шитво, – Зараз нагодую.
– Підожди трохи, – отямився Микола Никифорович, – Подаси на стіл, коли люди прийдуть.
– У нас що, гості будуть? – злякалася Олеся, – Чого ж ти мовчиш?
Вона підхопилася й почала прибирати в кімнаті, що, на її думку, було зайвим для чужого погляду, або не так лежало. І навкруги стало ще затишніше, чистенько, гарно.
– А хто до нас має прийти? – поцікавилася.
– Мої товариші по роботі. Потрібно дещо обговорити.
Цього пояснення для Лесі було достатньо, бо знала, що справи у чоловіка важливі, вона ніколи до них не втручалася, але й не заважала… - Піду пошукаю Володьку, - накинула на плечі легенького кожушка і подалася з хати. На вулиці, розгусла за день від весняного сонця, земля трохи пришерхла, бо на ніч брався несміливий морозець. З-за хмар виглянув повновидий місяць, бо давно чекав, коли це Леся вийде у двір, щоб помилуватися нею. Молодиця подивилася на чорні голі ще гілки акації, вони, кучеряві, завжди розбурхували в її уяві сумні бажання поїхати до чужих країв, далеко від дому. Єсть же люди, що подорожують…
Сумно зітхнула і побігла на той бік вулиці до Степанченків, де й знайшла Вовчика, шестирічного сина, що ніяк не хотів сидіти вдома, а біг до сусідів, бо в ник так весело, повна хата дітей. Погомоніла із Степанченковою про те, про се кілька хвилин І пішла із синочком додому, бо ж люди мають прийти. Коли повернулася до хати, то застала вже двох чоловіків, яких добре знала. Це були Петро Киричок та Микола Завина, трошки старші від неї, але молодші за її чоловіка рівно на десять років. Тільки ж це не заважало їм бути однодумцями.
На столі парувала картопля, яку Микола знайшов у печі, не діждав дружини – видать, зголоднів. Гості радо привіталися із хазяйкою, а вона, щоб не заважати їм, перейшла з дитиною в другу кімнату.
Чоловіки мочали картоплю у тарілочку із олією і задоволено її поїдали, неначе нічого смачнішого досі не куштували. Микола Никифорович не покликав Олесі, а сам прибрав зі столу, витер його ганчіркою, тепер можна було й поговорити. Це було перше засідання бюро більшовистської ячейки на квартирі Куксіна. Раніше збиралися нелегально то в депо, то в приміщенні водокачки, бо дотримувалися суворих законів конспірації, і виставляли сторожів.
– Що будемо робити, як далі маємо діяти? – першим про діло обізвався Завина.
Таке ж питання застигло і в очах Киричука. Обоє дивилися на Куксіна, неначе той знав рецепти на всі випадки життя. Це тільки у священиків на все відповіді готові. А він не піп. Микола Никифорович і сам останнім часом розгубився. Такі суперечливі чутки доходили до Нікополя зі столиці, що заплутатися в них було, що раз плюнути. Може, хоч сьогодні щось свіженьке привезе Никифір Владимиров, якого чекали з поїздки. Мав би вже машиніст і повернутися.
Киричук дістав із кишені учетверо складений листок, який він розгорнув, і всі побачили бюлетень тимчасового комітету.
– Мені більше всього подобається, що Олексієнко із своєю бандою, – це Киричук так обізвав членів місцевого буржуазного уряду, – заграють із народом. Послухайте, що вони пишуть: “У момент, який ми живемо, головне – єдність і спокій. Не забувайте про обов’язок  перед батьківщиною”. І ось далі: “Не вірте чуткам. Їх розповсюджують темні сили”. Це ми з вами – темні сили. “Старій звичці вірити чуткам більше, ніж друкованому слову, не повинно бути місця. Друк тепер вільний. Про всю правду зараз ви зможете дізнатися тільки з газет. Читайте газети, тільки друкованому слову вірте. Воно йде від нашого Справжнього Нового Уряду. Останні три слова – з великої літери. Провідники правди, пророки! – обурився Киричук, і його ніздрі аж пашіли гнівом.
Микола Никифорович дивився на Петра і радів, що має такого гарного помічника, випробуваного більшовика.
– Подивіться, що діється, ми їм послали свої вимоги, – продовжував запально Киричук, – про тверді ціни, а вони нам навіть не відповіли…
– Не вважають за потрібне, – підтвердив Завина. – Так, не вважають за потрібне. А подивіться, що вони пишуть у своєму бюлетені: “Член комітету земський агроном Страженков доповів про стан продовольчої справи у Нікополі. Запаси хліба, масла і яєць достатні. Селяни продають свої продукти по досить доступним цінам.
– Виходить, що хвилюватися немає підстав, і ніхто не помре з голоду, – сумно пожартував Куксін, хоча всі присутні добре знали, що повірити цьому повідомленню можуть тільки ситі, бо більшість населення в місті голодує, не в змозі звести кінці з кінцями, – Багато дива – мало млива.
– Та вони ж просто благодійники! – Завина забрав у Киричука бюлетень і продовжив далі читати, – Печуться про народ, ночами не сплять, а все думають, як йому допомогти! Створили продовольчу комісію, а вона доповіла на зборах тимчасового комітету про розцінки на товари, яка, мовляв, дуже вигідна місцевому населенню.  
– А вони що, лічили мідяки в кишенях трудящих? Робітники працюють майже увесь світовий день, а що отримують за свою роботу? Мізер вони одержують! – образився за робітників Киричук, – По питанню про ціни на бакалійні товари було заслухано доповідь про розцінки, які розроблено комісією разом із купцями. Усі розцінки було затверджено комітетом. Ви тільки вдумайтеся у це. Комісія розробила розцінки разом із купцями.
– Собака собаці хвоста не відкусить, – підсумував Микола Никифорович, – А ми що маємо? Одні тільки балачки. Поговоримо-поговоримо на совдепі, а вони ось уже народу й тверді ціни на блюдечку підносять. Хоча я мало вірю в них. Де таке бачено, щоб на базарі ціни примусово загнуздали, немов норовливого коня! Там, коли є попит – ціни ростуть, немає попиту – вони падають… Ні, треба негайно розпочати випуск своєї газети – совдепівської. Як, на вашу думку, хто б зміг її редагувати?
– Калініченко, а хто ж іще? Він – учитель-словесник, йому і карти, як говорять, в руки. – відповів Киричук, неначе у нього і відповідь було давно вже заготовлено.
– Ні, Калініченко – ліберал… – засумнівався Завина, – він тільки на балачки гаразд.
– А ми для чого? – не прийняв його заперечень Куксін, – Я теж так думаю, що Калініченко – саме та людина, яка потягне цю справу, а ми будемо спрямовувати його перо у потрібному нам напрямку. Де ж це Микола? – згадав він про Володимирова.
У цю хвилину хтось легенько постукав у шибку, і хазяїн подався з хати, за хвилину він повернувся з Володимировим.
– Про вовка промовка, а він тут як тут! – зрадів Киричук, – Ти чого так довго?
– Розумієте, – Никифор міцно тиснув друзям руки, – ледве пробився через Олександрівськ, мітингують чорти!
– ТиПравду привіз? – Киричука била нетерплячка.
Але Микола Никифорович пригасив його запал:
– Людина їсти хоче, підождіть трохи! – він поставив на стіл полумисок із картоплею, і Володимиров накинувся на неї, неначе три дні не їв.
Киричук витягнув із його кишені два номери газети. Він розгорнув один із них і заволав на всю хату:
– Ура! Володимир Ілліч приїхав!
Леся виглянула з іншої кімнати і поросило:
– Тихіше, хлопці, дитину розбудете!
– Добре-добре! – перейшов на шепіт Петро. – Товариші! Ленін повернувся до Пітера!
Йому не повірили, кожен хотів сам переконатися, що це правда, Завина вихопив у нього газету і показав її Куксіну, який урочисто сказав:
– 3 квітня на Фінляндський вокзал прибув Володимир Ілліч Ленін.
Володимиров ковтав картоплю і весело гугнявив:
– Ви почитайте наступний номер від сьомого квітня. Там є стаття Про задачі пролетаріата у даній революції.
Нікопольські більшовики уважно прочитали виступ свого вождя і вже знали, що їм слід було робити, як діяти далі. Лозунг Ніякої підтримки тимчасовому урядові почули в Нікополі, вся влада повинна перейти до рук рад. Вони добре розуміли, що на них попереду чекала велика копітка робота.
– Ми повинні проводити повсякденну, я б сказав, щоденну пропагандистську діяльність! – упевнено говорив Куксін і жестикулював рукою, – Питання війни, землі і хліба – це головні вузлові питання, на яких ми будемо з вами наголошувати. За роботу, друзі! За роботу! І прошу вас, будьте обережними. У них є зброя, своя міліція, хоч і невелика, усього два з половиною десятки, та все ж…
– А чому ми не створимо свою робітничу гвардію? – здивувався Киричук.
– Легко сказати… А де ти візьмеш гвинтівки?
– А ми поїзди перевірятимемо і забиратимемо зброю у дезертирів, що з фронту тікають.
– І багато ти їх наловиш? – засміявся Микола Никифорович.
– Потихеньку назбираю… – не здавався Киричук.
– Ну, спробуй! – дозволив Куксін.
Було вже далеко за північ, а перші нікопольські більшовики планували майбутнє життя, життя без експлуатації і насильства, без горя і сліз, життя, наповнене працею і щастям, миром і рівноправ’ям. І далеко було видно сяюче вікно будиночка Куксіна. І плинув час, який, як здавалося цим молодим людям, повертав стрілки Всесвітнього Годинника все ближче і ближче до нової ери.
Це вони, робітники – члени більшовицької партії – були першими, через що їм було найважче, бо до них ще ніхто на планеті Земля навіть і не мріяв створити робітничого уряду, а вони відважилися. Вони були першими.
Вони повірили у свого вождя, і в цьому була страшна світова трагедія і трагедія кожного із наших героїв.

Глава 9.

У ці квітневі дні в усіх куточках Російської імперії прислухалися до биття її серця, Петрограда. А пульс його був нерівним, шалено бився, немов у людини, яка бігла, задихалася, а зупинитися ніяк не могла.
Кожного дня із столиці надходили нові й нові повідомлення, які аж ніяк не радували простих робітників Нікополя.. Усі з нетерпінням чекали, як буде вирішено питання з війною, бо війна ця всім уже в печінках сиділа, через неї – голод, розруха, безробіття. У місті, як і в усій країні, не було ні одної трудової сімї, яка б не зазнала горя через війну.
Русская воля не називала дати закінчення війни, а все більше гарчала на більшовиків, господа Гучков, Керенський, а з ними – і Чернов тільки лякали смертними карами солдатів, якщо вони піднімуть руку на Тимчасовий уряд. А простий люд не хотів більше чекати, трудящий народ волів, щоб повернулися з війни його сини, батьки, брати і рідні.
“Правда” від дня повернення Леніна в Росію із потугами відбивала нападки                                                     інших газет на більшовиків, вона щоденно друкувала статті на захист миру, розкривала перед народами Росії “справжнє обличчя буржуазних правителів”. Не було у ці дні в місті газети популярнішої від Правди. Нею зачитувалися всі, навіть есери.
Василь Григорович часто згадував свою розмову із Куксіним, і все більше переконувався, що, можливо, правда на боці більшовиків. Він уже мало вірив своєму богові Чернову і його газеті Дело народа. Забрехався вкрай. “Заєм миру” запропонував, а це означає, що війна буде вестися до переможного кінця, і все ж Антипов    іще на щось сподівався.
Зборів своєї партійної організації він, Василь Григорович, не призначав, зібралися у приміщенні вокзалу стихійно. Що він їм скаже, які слова знайде для виправдання зрадницьких дій Тимчасового уряду, в якому есерів представляв Керенський. Коли Антипов зайшов до залу, там діялося щось неймовірне. Усі його партійці галасували, доводили одне одному свою, і тільки свою, правоту. Він пройшов до столу президії, за яким уже сидів його заступник Мандрикін, коли тільки довідався, що будуть збори. Старий видавав себе спокійним, але Антипов добре розумів йому цей удаваний спокій коштував занадто дорого.
Усі присутні схрестили свої погляди на Василеві, який стояв зараз перед ними, беззахисний і зосереджений. Він був вище середнього зросту, у витертих на колінах галіфе і в старезній шкіряній затасканій тужурці. Підбори чобіт, які хто зна й коли куштували гуталіну, збиті в один бік, на рудій голові – полинялий від сонця картуз, з яким він не розлучався ні літом, ні взимку.
– Ти нам поясни, товаришу Антипов, як це називається? – почулися крики.
Зала вирувала, немов той вулик, до якого потрапила миша. Василь Григорович бачив, як його товариші-залізничники, есери і зовсім безпартійні, розмахували газетами, на яких чорніла назва Правда, а він свіжого номера ще не читав, і в його серце заповзав неприємний холодок страху перед невідомістю. Яку новину принесла ця газета? По очах людей він намагався довідатися, в чому тут справа, але крім жагучого гніву в них не прочитав,
Василь підняв у гору праву руку, на яких великими золотими краплиночками проступало ластовиння, що від хвилювання стало набагато виразнішим. Збори повільно замовкали, питально дивилися на Антипова і його підняту руку. Коли в залі зробилося зовсім тихо, Василь, як мога спокійно, запитав:
– У чому справа? Поясніть! – знову загалдів зал, усі пояснювали одночасно.
Василь вихопив у когось із залізничників газету і почав мовчки читати, За ним слідкувала одна багато рука істота, яка немов той циклоп мала сотні очей. Від цих очей не сховаєшся, навіть газетою не відгородишся. Василь читав, і тепер його теж заповнювала гаряча хвиля гніву, він став зараз схожим на людей, що чекали на його відповідь, і хоча до того рішення, яке ухвалив Тимчасовий уряд, він був зовсім не причетним, не він же голосував за цю ноту, а все ж люди вимагали пояснень саме від нього, Василя.
У ноті Тимчасового йшлося про те, що Росія буде воювати до переможного кінця, що вона залишається вірною своїм зобов’язанням перед союзниками. Яке вони мали право говорити від імені усієї країни? Кинути б їх зараз у цей зал, щоб вони тоді сказали, христопродавці? Цій страшній зраді Антипов не знаходив виправдань. Найщиріші його слова зараз у цьому залі прозвучали б, немов блюзнірство. І Василь відчайдушно ступив у натовп, який з кожним його кроком розсувався і давав можливість своєму керівнику пройти. Антипов ішов дорогою ганьби. Уперше в своєму свідомому житті він не знайшов потрібних слів, хоча вважався за досвідченого  партійного пропагандиста. Погляди залізничників пропікали його до кісток. Якби він зараз залишився зовсім на самоті, невідомо, чи втримав би сльози… таким безсилим він став цієї миті перед зрадою Тимчасового уряду. Безпорадність обеззброювала, і це було найстрашнішим.
Ніхто не пішов за Антиповим, він міцно затиснув у руці газету і залишився один на один із своїми важкими думками. Ішов дорогою, що вела в місто і не помічав краси призахідного сонця, не бачив, як дихала весна. Обабіч дроги зеленіли поля першими росточками ярової пшениці, що тягнулися на світ Божий, а на деревах вирувало своє життя. Птахи будували гнізда і не було їм ніякого діла ні до цього чоловіка, що важкою ходою крокував зовсім поруч, ні до тих соціальних потрясінь, які так болісно переживала земля, над якою вони літали.
Василеві згадалася мама. Він неначе відчув погляд її сумних вицвілих очей і дотик пошерхлих від роботи рук, які так лагідно гладили колись, ще як був хлопчаком, по його голові. Була б вона зараз поруч, склав би до її ніг увесь свій розпач, де б і поділися сумніви і вагання!.. Вона дуже хотіла бачити його вченим і обов’язково інженером, але до інженера не дотягнув, не довчився, бо за революційну діяльність в училищі, тоді ще був живим дух народовольства, Василя заарештували і заслали із Харкова до глухого Миколаєва, де він і зустрівся із Надійкою. Вірніше, спочатку – із її чоловіком Олександром, теж соціал-революціонером. Щирішого друга у Василя більше не було, бо Олександр невдовзі помер від сухот. Як тільки міг, допомагав молодій вдові, яка важко переносила втрату чоловіка, бо був Олександр її надією, підпорою, першим коханням.
Може, від співчуття до чужого горя, зараз уже важко сказати, чи від ніжності до маленької донечки Сашкової, а десь за півроку Антипов одружився із Надією.
– Не знаю, чи кохатиму я тебе так, як його, – чесно призналася тоді Надія, – а що вірною буду до останку, ти навіть і не сумнівайся…
Але Василь відчував, що не зайняв він належного місця у її душі, бо невдовзі після того, як з`явився Степанчик, виїхала Надія до батьків у Кременчук.
Як тільки Антипов згадав про дітей, то прискорив ходу. Як вони там? Цілий день тільки вдвох у хаті… Правда, хазяйка, спасибі їй, добрій жінці, навідується, й нагодує, і пригляне, хоча й своїх клопотів вистачає…
Мандриков ледве втихомирив залізничників після ганебної втечі Антипова. Він почав вигороджувати Тимчасовий уряд, бо доводив, що це тільки його дипломатичний хід, щоб обдурити закордонних своїх партнерів, але майстра слухати більше не побажали, і він ледве врятувався від розлюченого натовпу, коли забіг до кабінету начальника станції і там зачинився. У його сивій голові уже визрівало рішення: потрібно якимсь чином усунути Антипова від керівництва місцевими есерами, бо мало надії на нього зараз. Зовсім відбився хлопець від рук. Він, Мандриков, і раніше відчував, що Василь не твердо стоїть на ногах, а це до добра не призведе. Потрібно порадитися із Мазанковим – він розумний, він підкаже.
А що, було б непогано! Я б тоді зайняв його місце.

Глава 10.

Мазанков проклинав той день, коли після доповіді Мандрикова про ліві вибрики Антонова вирішив поїхати до Катеринослава. Літньому адвокату ця дорога ще довго буде про себе нагадувати. Їхав поїздом через Олександрівськ і Синельниково. Щоправда, до губернії можна було добиратися й через Апостолово або Кривий Ріг, але перший варіант здавався Мазанкову найкоротшим. Тільки ж у його віці трястися цілу ніч у поїздах було не дуже приємно.
І зараз, коли вийшов із трамвая, відчув, як болять старечі кості, в голові тріщало, неначе після добрячої пиятики. Йшов і непевно переставляв ноги. І Геннадію Івановичу подумалося, що, мабуть, пора йому вже на відпочинок, що політика – то справа молодих, таких, як отой Антипов. Мазанков відразу ж і відігнав від себе цю шкідливу думку, як відгонять надоїдливу осінню муху.
Дай їм волю, отим антиповим, не відомо, що з того вийде. Він, може, й недооцінював роль більшовиків у житті Нікополя, адже їх було так мало, що великої загрози з їхнього боку Геннадій Іванович не відчував, а ось Антипов… Без нього, звичайно, можна було б і обійтися, тільки жаль було втрачати такого чудового керівника. За ним ідуть, його словам вірять і не вимагають доказів, він – вожак. Так-так, вожак. І якщо сотня бойових одиниць, яких він веде за собою, побачить, що їхній поводир дивиться в ліс, то вони або розбіжаться, або перейдуть за ним на бік більшовиків, тоді ніякими зусиллями справи не виправити. А залізничники – народ рішучий, у цьому Мазанков не раз уже переконувався. В Нікополі до приїзду Василя Григоровича соціал-революціонерів було раз-два і все, а зараз… Він знав, що робив, коли збирав круг себе не інтелігентів, а робітників! Він хоч і молодий, цей Антипов, зате з головою чоловік.
Роздуми Мазанкова обірвалися, неначе тонка нитка, бо старечі ноги привели його до високих воріт, посеред яких помітно хвіртку із залізною ручкою. Зелені ворота були щільно пригнано до двох триповерхових будинків, і що діялося там, за ними, стороннє око не могло побачити, та й не потрібно було йому того бачити. Геннадій Іванович, відхекувався, бо й сам не помітив, що йшов сюди від трамвайної зупинки швидко, від чого на його м’ясистому носі виступили крапельки пóту. Він витягнув із кишені папірця і переконався, що це саме той номер, який йому потрібен, і тільки тоді узявся за клямку, поклацав нею, але хвіртка не відчинялася. Він чув, що у дворі є люди, але вони не відчиняли. Старий наліг на хвіртку вагою свого тіла, але дарма. Тоді він почав гупати у ворота кулаком. Нарешті в заборі з`явився отвір, і Мазанков провалився на той бік. Його оточили озброєні військові, їхньої форми він не упізнав. Вони здивовано дивилися на дідка. Хто такий і чому прийшов, і тоді адвокат вирішив, що буде краще, коли він назве пароль.
– Революція і перемога, – сказав він і блимнув стомленими, червоними від безсонної ночі, очима.
– Теж мені революціонер! – засміявся один із військових і безцеремонно тицьнув Геннадія Івановича у черево гвинтівкою, його товариші голосно розреготолися.
Мазанков аж почервонів від обурення.
– Яке ви маєте право так зі мною поводитися? – писнув адвокат, але опанував себе і знову назвав пароль.
Його повели до штабу. Геннадій Іванович йшов у супроводі озброєного конвою, але його погляд уважно фіксував, що діялося тут, у дворі. Під будинком стояв кулемет, біля якого копирсалося двоє хлопців, а біля другого будинку чоловік у літах муштрував загін, віддаючи короткі команди. У його рухах відчувалася виправка кадрового військового.
Мазанкова завели до просторої кімнати, де за величезним дубовим столом сидів красивий чорнявий чоловік років тридцяти і розглядав якісь карти.
– Товаришу Семене! Ось оцей тип назвав пароль, – доповів конвойний.
– Залиште нас! – охриплим голосом наказав Семен, і у ту ж хвилину Мазанков зостався з ним наодинці. Йому зробилося недобре від пронизливого хижого погляду хазяїна просторого кабінету, стіни якого давили на Мазанкова своєю висотою.
Той, кого назвали Семеном, встав з-за столу і підійшов до Геннадія Івановича, простягнув йому тендітну руку інтелігента.
– Семен Гострий, – прохрипів він. – Із ким маю честь?
– Мазанков Геннадій Васильович, – із гідністю назвав себе адвокат, – Із Нікополя. Ось мій мандат, – простягнув Гострому папірець.
– А! – Степанові очі посвітлішали, – Товариш по партії. І що привело вас до Катеринослава? Та ви сідайте, – запропонував він стілець, – Ось так, тут вам буде зручно.
Семен вислухав доповідь Мазанкова, помовчав і запитав:
– Так ви говорите, що тесть привіз йому дітей? Це цікаво, цікаво… – він кілька хвилин про щось роздумував, Мазанков із надією поглядав на Гострого і відчував, що  помилився, коли вирішив поїхати сюди.
Гострий встав і почав ходити кабінетом, ось він зупинився біля вікна, потер високого лоба й різко розвернувся до Геннадія Івановича.
– Я знаю, хто вам потрібен. До Нікополя поїде наш товариш.
Він відчинив двері і віддав комусь наказ:
– Покличте до мене товариша Кібець.
Мазанков ніяк не чекав, що до кабінету зайде жінка. Вона стала біля дверей, і Геннадій Іванович розчаровано зітхнув, знову пожалкував, що відважився у свої роки на цю поїздку. Що вони можуть, ці молоді?
– Кібець Галина Олександрівна, – Семен познайомив адвоката із дівчиною, але коли помітив у його очах сумнів, додав: – Наш надійний бойовий товариш. Ви не бійтеся – вона зможе виконати навіть найвідповідальніше завдання. Партієць зі стажем.
Він підійшов до Галини і обняв її за плечі.
– Правда, Галино?
– Які можуть бути розмови, товаришу Гострий! – підтвердила дівчина.
І Мазанков подумав, коли почув її м`який лагідний голос, що із нею приємно було б поніжитися на теплих перинах, але тільки не йому, старому пеньку, про таке мріяти.                                                   А щодо серйозної партійної роботи… Ні, він би не доручав такого жінкам, була б його воля.
Настрій Мазанкова вкрай зіпсувався. Смикнула ж нечиста його, старого монархіста зв’язуватися з цими гнилими есерами.
Катюзі – по заслузі! – лаяв сам себе.
– Коли прибудеш до Нікополя, зв’яжешся з товаришем Мазанковим Геннадієм Івановичем, – показав очима на адвоката, коли випроваджував дівчину за двері, – Іди збирайся, на днях і поїдеш. Інструкції – перед дорóгою.
Подальша розмова із Гострим дещо заспокоїла Мазанкова.                                                                                                          У розробці його операції він вбачав раціональне зерно. Мабуть, саме так і потрібно діяти, щоб знешкодити Антипова… Даремно він нервував, коли завчасно лаяв есерів. Із розумним – по розумному потрібно. Гарячкуванням тут не допоможеш!..

Глава 11.

Відгриміла, відкотилася десь у бік Кривого Рогу перша травнева гроза. Такий рясний дощ ішов, неначе небо прорвало, здавалося, що не буде йому кінця. Раді люди: дощ у маю – добре врожаю! Але зненацька зашуміли верхівки високих тополь, де до цього у молодому листі ховався від зливи вітер. Набридло, видать, йому мокнути, ось він і розсердився. Метнувся в один бік, в інший, а потім набрав повні груди повітря, полетів до хмар і погнав їх геть.
Після дощу землю освітило призахідне сонце, яке знайшло вікно поміж кучерявих хмарин, які немов рябі вівці, скупчилися в кошарі. Його лагідні промені пестили ніжну зелень дерев і кущів, і все живе благословляло чудовий травневий вечір.
Не радів лише Степан Петрович Овєчкін, Він ішов на чергове засідання совдепу, неначе його туди хтось вів під дулом пістолета. Ніколи не думав, що доля скрутить його у баранячий ріг і зробить головою нового уряду голодранців. І де тільки узявся отой Красовський, пропади він пропадом! Овєчкін бажав йому зараз усякого лиха. Як було б добре, якби отого царського вовкодава забрала нечиста під три чорти.
Овєчкін від природи був боягузом і, водночас, честолюбною людиною. Як маленький чоловіків тягне до огрядних жінок, так і Овєчкіна приваблювала влада, але він усього боявся. Щоб не зустрічатися із Красовським, або із його людьми, він ночував не в себе вдома, а на квартирі в сестри. Боявся, щоб його давня вина, яка так несподівано випливла із небуття разом із появою жандарма у Марії. Коли Степан Петрович згадав про Марію, то сумно зітхнув. Хороша подруга була, душевна, ласкава.
Овєчкін обходив калюжі і нарешті підійшов до будиночка мирового судді, облізлі боки якого червоніли, залиті сонцем. Немов відкриті рани конаючої тварини, – подумав  він і рішуче переступив поріг у темний коридорчик, неначе робив останній у своєму житті крок. У залі засідань було вже повно людей. Степан Петрович зажуреним поглядом оглянув присутніх, зібралися всі. Здається, чекали тільки на нього. Гомоніли між собою, обговорювали новини.
Біля самих дверей сидів молодий робітник Данило. Коли він побачив голову совдепу, він устав і крикнув у спини сидячих:
– Овєчкін прийшов!
У кімнаті відразу втихомирилися, хто стояв, той поспішив зайняти місце. Овєчкін повільно проходив до сцени і вітався то з одним, то з іншим. На столі він відсунув убік жерстяний кухоль із сургучевою печаткою, куди збиралися медяки для потреб совдепу, і важко сів. Відвернув і розправив комір добротного плаща, зняв капелюх, відкривши красиве русяве волосся, що було укладено гарними хвилями. Аудиторія мовчки стежила за кожним рухом Овєчкіна. Ось він поставив портфель на стіл і відкрив збори………. Бажаючих послухати про що сьогодні йтиме мова, було багато. Люди все прибували й прибували. Довелося відчинити вікна, у які відразу ж назовні поповзла сиза змія цигаркового диму.
Овєчкін уважно дивився на членів свого уряду. Які ж вони всі різні, і не дивно, бо представляли вони партії есерів, лівих есерів, меншовиків, націоналістичну організацію УСДРП, єврейську соціал-демократичну партію Поалей – Ціон. Найменше було тут більшовиків. А де ж це вони? Та ось же, у першому ряду і Куксін, і Киричук. Овєчкі не відразу їх побачив, бо дивився у зал поверх голів.
На черзі денній – справа Івана Андросова, який сидів тут же, на другій лаві. Цей хирлявий розхристаний чоловік не тільки добре володів шевським ремеслом, але й вправно керував анархістами. Нещодавно він від їхнього імені надіслав ультимативного листа купцеві Гнатові Ерлашову, господарю складів, кінотеатру та меценату із вимогою покласти під камінь в означене місце тисячу карбованців. У супротивному випадку анархісти розквитаються із купцем, як Бог із черепахою, й купецька голівонька знайде спокій на цвинтарі.
Овєчкін розпікав Андросова, а той мовчки, що було ніяк на нього не схоже, слухав і совався на лаві, яка йому дуже муляла. Степан Петрович кидав до зали гнівні слова (що мав ще робити?), а його супротивник стріляв хижими чорними очима загнаного звіра. Він був худющим, чорним, із блискучими, як носок чобота, начищенного ваксою, очима. Ну, прямо тобі Мефістофель!
– Ми засуджуємо дії анархістів, хоча їх, здається, можна й на пальцях порахувати, і не дозволимо провокаційних виступів під чорним прапором. Кошти для організації потрібно знаходити іншим шляхом. А не мародерством і шантажем.
Андросов разом із своїм напарником Петром Куликом на знак протесту пішов із зали засідань. Їм услід чулися сміх, улюлюкання:
– Шагай, шагай, шпана недорізана!
Хтось підклав Андросову підніжку, він упав, схопився, послав прокляття у натовп, загубив картуза  і ледве протиснувся на вулицю. Але багато хто поблажливо посміхалися, вважаючи, що буржую так і треба.
До столу вийшла огрядна жінка середнього віку, дружина купця Єрлашова. Вона заздалегідь озброїлася плітками про совдеп і взяла на себе, сама того не підозрюючи, роль адвоката Андросова.
– Ось ви, голово совдепу, розбили вщент анархістів. І правильно, так їм і треба, поганцям чорним. Але я хотіла запитати у вас, панове совдепчики, чим ви кращі від анархістів? Свавілля, нахабність, теж саме мародерство. Чим ви кращі від них?
Почулися викрики з місць:
– Брехня! Докази! Докази!
– Вам доказів? – купчиха повернулася до крикунів, – Будь ласка! Хто дав вам право грабувати купців? Чому не дозволяєте вільно торгувати? Тверді ціни встановили! Де свобода?
Єрлашова розпалилася й цвіркала жовчу. Знову в залі крики:
– Брехня! Ганьба!
– Що скаже Овєчкін?
Степан Петрович від натиску, тієї що виступала, навіть розгубився, він намагався щось сказати, але не знаходив потрібних слів.
– Я знаю звідки йдуть ці непорядки! Уся ця зараза занесена до совдепу більшовиками! – гарчала Єрлашова.
Мандриков мружив очі від задоволення. Отак їм! Отакої! Перед столом зявився Микола Никифорович. Єрлашову здуло в зал. Куксін стояв мовчки, чекав доки втихомириться, а коли зробилося тихо, не голосно, але впевнено почав говорити.
– Серйозне звинувачення було тільки що висунуто у бік більшовиків. Але воно безпідставне. – Єрлашова хотіла щось сказати, та Куксін помітив це і жестом правої руки пригвоздив її до лави. – Так-так! Безпідставне. Під мародерством ви маєте на увазі випадки конфіскації декількох вагонів мануфактури і шкіряних товарів? Ви маєте рацію, це ми, більшовики, були ініціаторами цього. Але подивіться на мене – я одягнув на себе нові чоботи? Чи, може, пошив собі нове пальто? Усі конфісковані нами речі передано на потреби найбіднішого населення. Ви тут кричите про волю, про тверді ціни. Спекулянтів захищаєте? Ціни і надалі будуть твердими. Ми добре знаємо, як за пропозицією совдепу тимчасовий комітет укладав їх. Хіба ваш чоловік не брав у цьому участі? Чи може, вам не до вподоби, що совдеп організував пекарні, і народ їсть свіжий хліб? А може, ви проти кооперації торгівлі? Звичайно, купцям вона – поперек горла, як та кістка.
Десь від заду почувся густий бас:
– Злазь із президії. Ти, як і твій Ленін, німецький шпигун!
На бас зацитькали, загомоніли. – Ось-ось! Іще комусь більшовики дорогу перейшли. Це вороги народу розпускають плітки про нас. І товариша Леніна жовта преса теж цькує, тому що він, як і ми, бажає робочому люду кращого життя. Нещодавно в Правді було надруковано його статтю про те, що у Радах робітничих і солдатських депутатів більшість не хоче грабіжницької війни, вони не зацікавлені у прибутках капіталістів, але, разом із тим, ради ще довіряють Тимчасовому урядові капіталістів, погоджуються з ним, хочуть бути з ним у контакті.
– Оце правильно! – вигукнув Мандриков.
– І зовсім неправильно! – відрубав Микола Никифорович. – усе це від того, що до рад робітничих і солдатських депутатів увіходять не тільки представники цих класів. Це добре видно і по нашому совдепу.
Депутати загуділи – образилися на Куксіна, але він володів залізною витримкою і не бажав так просто здаватися:
– Товариш Ленін закликає не довіряти більше Тимчасовому уряду. Уся влада повинна перейти до рад!
– Оце дає! Ну й видав! Не дозволимо! Не дамо! Геть зі сцени!
На виручку Куксіну, чого той аж ніяк не чекав і з вдячністю прийняв, до столу вискочив Антипов. Він, як і попередній оратор, підняв угору руку і, наче диригент, почав задавати тон великому оркестру. Літній залізничник із другого ряду кинув до президії:
– Товаришу голово! Ведіть збори!
Овєчкін постукав кулаком по столу, і хвиля обурення почала повільно вщухати. Аж тоді заговорив Антипов:
Я думаю, що хоча товариш Куксін де в чому й правий, але передавати повністю владу радам робітників іще ранувато, не готові вони до цього. І якщо Тимчасовий уряд підтримує Петроградська рада, то їм там, у центрі, видніше. Значить, так і повинно бути. Тому й пропоную надіслати в столицю телеграму, у якій заявити про довіру Петроградській раді.
– А Тимчасовому уряду як?
– Якщо його підтримують пітерці, то нам і сам Бог велів.
Микола Никифорович, мабуть, поспішив зрадіти підтримці Антипова… І коли зрозумів, що із своїми поглядами залишається ні з чим, вирішив піти, поки що, на компроміс:
– У мене теж є пропозиція. У цій телеграмі неодмінно потрібно захистити від нападів жовтої преси товариша Леніна.
Проголосували одноголосно. І наступного дня до Петрограда пішла депеша такого змісту:
Телеграма №161. 4 У 1917. 15 годин. Петроградському Виконавчому комітету Ради Робітничих і Солдатських депутатів. На загальних зборах міста Нікополя прийнято наступну резолюцію: Рада робітничих і солдатських депутатів Нікополя виявляє повну довіру Раді робітничих і солдатських депутатів Петрограда. Разом з тим будемо підтримувати Тимчасовий уряд до тих пір, доки його діяльність не буде йти у протиріччя з інтересами робітників і всіх трудящих мас. Виражаємо своє глибоке обурення з приводу ганебної травлі, яка ведеться жовтою пресою проти товариша Леніна і оголошуємо бойкот жовтій пресі. Рада робітничих і солдатських депутатів.
Із архіву

Телеграму буде відправлено завтра, а поки що в облупленому будиночку ще довго точилися ідейні бої. А на ранок про них знало все місто, але вже в різних варіаціях і редакціях.

Коли після засідання совдепу, вкрай розбитий, Овєчкін направлявся  на квартиру до сестри, хтось наздогнав його. Степан Петрович аж шарахнувся з переляку. Але, коли впізнав у темряві Мандрикова, трохи заспокоївся:
– Фу! Як ви мене налякали!..
– Із яких це пір ви, шановний Степане Петровичу, таким боязким стали? – у нотках його голосу Овєчкін упізнав манеру розмовляти, яка належала Красовському, і в нього засмоктало біля серця, – Вам передає свої вітання Віктор Гнатович. Він цікавиться, чому ви не з`являєтеся у Марії.
Степан Петрович відчув себе знищеним ущент, але він знайшов у собі ще сили для опору:
– Облиште мене зі своїм Красовським! – в його голосі закипали сльози.
Овєчкін рішуче пішов геть від Мандрикова. Він ще довго ходив вуличками сонного міста і оглядався час від часу, чи немає за ним хвоста.
Уранці Овєчкін зник із Нікополя і більше тут не з`являвся.

Глава 12

Весна – у повному розпалі. Квітують абрикоси, прокинулися бджоли і снують поміж рожевого цвіту, збирають першу данину.
У кам’яному будинку Качановських чути грамофон. Сюди збираються гості, бо святкується день народження доньки директора Анастасії. Їй сьогодні шістнадцять. У новенькій гарненькій сукенці, дівчина зустрічає візитерів – саме прийшла тітка, батькова сестра, із племінником свого покійного чоловіка чорнявим студентом Владиславом, що приїхав на вихідні з Катеринослава.
При появі незнайомого хлопця дівча почервоніло й ладне було заховатися за матір, але та підштовхнула непомітно дочку ззаду.
– Вітаю вас! – привітався юнак і подав Насті пакунок, перев’язаний рожевою стрічкою.
– Вітаю, вітаю! – защебетала тітка, – Вітаю, Настусю! – вона притягла до своїх пишних грудей племінницю і поцілувала її у біляву голівку, – А ось тобі й мій подаруночок! – взяла Настасину ручку в свої пухкі випестовані пальці й наділа на її правицю золоту обручку із невеличким камінчиком.
Івга Іванівна, мати Анастасії, залишилися задоволеною подарунком чоловікової сестри і лагідно звернулася до дочки.
Настусю! Проведи гостей до зали.
Дівчина пішла попереду, за нею – прибулі. У Залі вже сиділи о. Олексій Чайка, поміщик села Солоного офіцер Степовий, і  прапорщик, імені якого ніхто не знав, коли до нього зверталися, то називали Троцьким. Поруч розмістилися латинські куркулі Тронька Кіт, Ілля Купцов, а також керівник нікопольських есерів Геннадій Іванович Мазанков. Усі вони повставали й привіталися з новими гостями. Представляти нікого, окрім Владислава, не потрібно – всі добре знайомі один з одним.
Через декілька хвилин до зали вкотився Качановський із дівчиною років двадцяти, чорноокою українкою-інтелігенткою. Чоловіки знову повставали. Іван Трохимович познайомив присутніх із невідомою красунею.
– Наша нова учителька Галина Олександрівна, прошу любити і жалувати, – Качановський підвів дівчину до своєї дружини, – Івга Іванівна – моя половина.
– Галина, – простягла тендітну ручку назустріч великій руці директорші.
Качановська обдивилася новеньку з ніг до голови, мовляв, що ти за птиця така?
Качановський познайомив Галину Олександрівну з усіма присутніми і нарешті підвав її до Мазанка, який поспішно піднявся, і хоча дівчина була середнього зросту, він дивився на неї знизу.
– Оце, Геннадію Івановичу, іще один активний боєць із есерів, товаришка Кібець.
– О! Дуже приємно, – по-змовницьки підморгнув, неначе вони бачилися уперше і поцілував їй руку, – І прізвище у вас бойове, добродійко Галино Олександрівно.
Кібець всадовили у відведене для неї крісло, і доки чекали, коли хазяї покличуть до святкового столу, вона роздивлялася присутніх. Отець Олексій, молодий попик, дещо повнуватий для свого віку, поважно слухав, про що говорять чоловіки, але слова не вставляв. Акуратно рівненько підстрижене чорне волосся, доглянута підфарбована борода хвилясто лягає на груди. Очі виразні, хижі ніздрі рівного правильного носа. Отець Олексій належав до типу тих людей, яких при зустрічі обов’язково впізнаєш, скільки б часу не минуло від останньої.
Цікавий мужчина, – подумала Галина, коли переключилася на офіцера Степового. Капітанові десь біля сорока, його сумні сірі очі спокійно, навіть стомлено обмацують то одного, то іншого співрозмовника, рівне русяве волосся зализане назад, від чого високе чоло стало ще вищим – таке враження надають йому залисини. Пишні бакенбарди прикривають дещо завеликі вуха. Ну що ж, чоловік, як чоловік, нічого особливого. Та ось він засміявся, неприємно блиснули криві прокурені зуби, і Галина поспішила відвести від нього погляд.
Поруч – молодий вишколений прапорщик з дивним прізвищем, або й прізвиськом, Троцький. Цей знав собі ціну – високий, ставний, він матиме вигляд задирикуватого півня, аби начепити на його чоботи шпори. Гарні гусарські вуса, які ледь нависають на пухкі, як у дівчини, уста.
Зовсім не вписувалися до цієї зали селюки Кіт, як же ж його звати, згадала – Тронька, та Ілля Купцов. Перший – запобігливий, маленький, із безколірними очима, які бігають-бігають і місця собі не знайдуть. Говорити зовсім не вміє, але старається піддакнути. Блазень! Зате Купцов! Розумні глибокі очі висвічують з-під кошлатих брів і пронизують тебе наскрізь. Галина не витримала його погляду і відвела очі вбік, туди, де розташувалася молодь. Наталочка – диво! Що то – шістнадцять років!
Кібець із досадою облишила своє цікаве заняття – роздивлятися, вивчати присутніх – через те, що Івга Іванівна (їй би личило б прізвисько квочка) запросила до сромного столу. Після ситногого і смачного обіду жінки і молодь відправилися прогулятися по саду, а чоловіки знову перейшли до зали, де у них відбулася, вирішальна для долі Кібець, розмова.
Качановський, як можна зручніше, розмістив своє обважніле тіло у кріслі, склав повні, з короткими пальцями, руки на животі й поважно відкрив засідання:
– Ну, що ж, шановне товариство, можна й погомоніти. Слово – Геннадію Івановичу.
Мазанков прицмокнув, ще гарячими від страви, губами й почав:
– Товариші! Наше завдання на ближчий час – спаралізувати раду робітничих депутатів. Адже для вас – це не секрет, що саме рада має сьогодні величезний вплив на життя в місті. І президія у неї бойова, сильна президія, і ми це повинні визнати. Подивіться, хто до неї увійшов: Куксін, Батиченко, Лядинський, Космачов, Матич, Киричук, Бобир, Ковтун. Але, на нашу думку, усіх вище перерахованих один Антипов переважить. Це найдосвідченіший наш ворог, і його вплив на народ – величезний, нічого, що він зовсім же молодий – йому всього двадцять три роки…
– Убити його, молокососа! – рішуче докинув Кіт.
– Убити… – криво усміхнувся Іван Трохимович, – вбити, значить, зробити із нього мученика і героя. Ні, вбивати ми не будемо. Потрібно його спровокувати. А як саме, думайте всі!
Ілля Купцов заглибився на мить у себе, а потім раптом гучним баритоном розколов тишу:
– Підкупити його! Підкупити!
– Підкупити, а якже! Антипов – загартований революціонер. Він заради своєї ідеї й на смерть піде без остраху і роздумів. Тут потрібне щось інше, – нарешті відкрив рота отець Олексій.
Офіцери поки що відмовчувалися. Вони вважали себе виконавцями військових операцій, їм була незрозумілою уся оця метушня навколо однієї людини.
– У мене з`явився план! – просвітлішав очима Мазанков, чим притягнув до себе усі погляди присутніх.
– Говоріть уже, Геннадію Івановичу, не тягніть кота за хвіст! – розсердився Степовий, а Тронька часто закліпав і скривився.
– У Антипова нещодавно померла дружина. Тесть привіз йому двох дітей – дівчинку восьми років і хлопчика трьох.
– Коли він, шмаркач, устиг?
– Він оженився на дружині свого друга, який сконав у царській тюрмі. Донька не його, вона від першого шлюбу, а ось хлопчик – це вже його син.
– Може, прибрати дітей? – знову загорівся Тронька Кіт.
– Дурень! До чого тут діти? Я говорю про те, що він зараз холостяк, але з прицепом. І йому потрібна, ох як потрібна, жінка, яка б доглядала за дітьми. Так ось, давайте підсунемо йому Галину Олександрівну. А вона гарна ж, стерва, зробить своє діло. І коли ми його, за допомогою бабської спідниці, спровокуємо, то тоді вже справа стане за отцем Олексієм. Він снизошле анафему на його голову через церкву. І піде гуляти містом…
 Троцькому план Геннадія Івановича був ніяк не до вподоби, бо він і сам був не проти побавитися з Галиною, молодою, гарненькою, якраз у повному соку. Коли Мазанков виступав із своєю пропозицією, то Троцький скривився, ніби в нього заболіли зуби, але відкрито сказати, що з його рук виривають ласий кусень, він не зміг.
“Плануйте, плануйте, – подумав він, – а я виставлю контр план і поламаю всі ваші хатки”.  

 Глава 13.

Коли Галина Олександрівна одержала інструкції щодо Антипова від свого теперішнього шефа Мазанкова, першою справою знайшла собі квартиру неподалік від помешкання Василя Григоровича. Вона вже разів зо три зустрічалася із ним на вулиці й зрозуміла, що той її помітив, ще вона відчула своїм жіночим єством, що Антипов оцей, хоч і молодий, але міцний горішок і справитися з ним буде важкувато.
Галині ніколи не подобалися руді чоловіки, й зараз вона ловила себе на думці, що Антипов чимось приваблює її, що оті, коротко підстрижені, вуса, які він завів тільки для солідності, ніж для краси, личили йому, а світло-сірі очі випромінювали таку скорботу, що мимоволі хотілося підійти до нього, поговорити, приголубити, або просто сказати йому лагідне слово. І хоча дівчині втлумачили, що Антипов – то є ворог, розумний, сильний, освічений, і тому перемога над ним буде великою перемогою, вона не відчувала в ньому ворога і навіть хотіла якось піти до Мазанка й відмовитися від завдання, але вчасно спинилася – їй стало жаль Антипова, якщо вона відмовиться, то у її патронів виникне новий план, може, навіть і жахливий. Ні, краще вже вона сама знешкодить Антипова.
Час линув, а Галина ще навіть не познайомилися з Антиповим. Спочатку влаштовувала своє житло, потім довго вживалася в новий колектив жіночого училища і не вистачало часу на виконання завдання есерівської організації. А якщо сказати по правді, то не подобалася та місія, яку їй відвели. Як це вона, дочка українських учителів, сама вчителька, буде займатися такою неблагородною справою, як спокуса молодого чоловіка? Нехай, навіть, це ворог, якого потрібно спровокувати. Тоді і їй доведеться знову міняти місце проживання, як це сталося нещодавно.
Тоді вона утекла з Апостолова тому, що покохала свого товариша вчителя, а він зрадив її. Вона згадала Федора, й перед нею, неначе з туману, випливли його сміливі вольові очі, такі виразні й такі нахабні. Як же ж вона любила їх, ці очі! Забувала через них про усе на світі, навіть про матір із батьком, за що й поплатилася. А скільки чудових вечорів вона з ним провела! Але ота їхня остання ніч, ніч кохання, все змінила в житті дівчини. Федір був таким ласкавим, а перед ранком, неначе між іншим, сказав, що більше вони не побанься, що він іде до гайдамацького загону. Галина не плакала, коли почула від  свого коханого таку новину, якому подарувала тієї ночі дівочу незайманість. Вона тоді неначе скам`яніла. А на ранок Федір виїхав з Апостолова.
Галина не зважила на те, що наближався кінець навчального року, і буде важко знайти роботу, розрахувалася й виїхала до Катеринослава. Минув рік, і ось зовсім несподівано вона потрапила в Нікополь. Як складеться її доля тепер? Може, знову доведеться шукати роботи в іншому місті, або й у селі? І все ж відмовитися від завдання вона не могла, бо відчувала відповідальність перед своєю партією соціал-революціонерів. Галина почала заходити до Антипова, коли того не було вдома, познайомилася із Марійкою і Степанчиком – гарні дітки, розумні. Приносила їм цукерки, розповідала кази. За таким заняттям і застав її якось Василь Григорович. Зашарілася дівчина, розгубилася, неначе її застукали на гарячому.
– Вибачте, товаришу Антипов, що без запрошення до вас у гості завітала, – все, на що вона спромоглася.
– Хіба можна вибачити таке свавілля? – засміявся Василь Григорович, – Марійка мені про вас розповідала. Тільки ніяк не доберу я, що це за ласка з вашого боку? Ми ж навіть не знайомі.
– То ж давайте познайомимося. Моє прізвище Кібець, – простягнула тендітну руку. – Галина Олександрівна.
– Василь, – відповів Антипов, – Василь Григорович.
– Дуже приємно, – знайшлася Галина, та їй ще більше стало ніяково за банальність, а втім, що буде, те й буде.
– Не знаю, як і віддячити вам за те, що ви добровільно взялися опікати моїх дітей. Важко мені з ними без матері, – згадав Надію, й гарячий біль заповнив груди.
Чому, чому так рано пішла вона з життя? Це ж так несправедливо!
– Та чого там? – спідлоба, неначе вивчала його, глянула на Антипова, – Хіба мені важко? Та й живу я поруч. В училищі уроків мало, тому якусь часинку присвятити вашим дітям мені не становить ніяких труднощів.
Антипов був щиро вдячним Галині за її ласку, й щоб не ставити дівчину в незручне становище – кризова ситуація затяглася занадто довго – сказав:
– Я, власне, прийшов додому пообідати разом із дітьми. То може, й ви з нами? – він розпакував те, що приніс: хліб, кружок овечої бринзи й дві грудочки цукру.
Але цим щ е більше знітив Галину. Марійка, сама того не відала, але прийшла на допомогу:
– А Галина Олександрівна каші наварила.
– Каші? – вдавано зрадів Антипов, – От добре! А з чого ж каша?
– Із кукурудзяної крупи, – відповіла Галина і почервоніла.
– Та це ж добре! Ви неначе знали, що я бринзи принесу. Мамалига – так називають таку кашу в Бессарабії – дуже смачна з бринзою. Давайте покуштуємо.
Галина розстелила на столі чистого рушника, потім узяла казанок і вправними рухами швидко вивернула кашу на нього. Жовтий круглий хлібець запарував і залоскотав смачним духом ніздрі. Діти швиденько повсідалися біля столу. Галина дала їм дерев`яні ложки. Василь Григорович накришив бринзу на дрібні шматочки і понасипав біля кожного по білій гірці. Діти вмочували гарячу кукурудзянку в бринзу, хукали на неї і смачно її споживали. Степанчик вимазався по самі вуха. Антипову стало так затишно, спокійно на душі. І все це завдяки Галині. Чудова вона дівчина, та ще й дуже красива. А яка в неї коса! Василь неприховано і з цікавістю розглядав дівчину. Чорнява, виразні карі очі, над якими розліталися тоненькі бровенята, пухкенькі губи. Гарна…
Після обіду Кібець по-материнськи обтерла личко Степанчикові, прибрала зі столу, перемила ложки і заховала їх.
– Пора. На роботу мені потрібно. Спасибі за обід – нічого смачнішого до сьогодні я й не їла.
– Це вам спасибі! – Антипов потиснув Галині руку і запросив: – Приходьте до нас ще, коли матимете час і бажання.
– Плиходьте, плиходьте! – затанцював навкруг неї малюк.
– Прийду, – посміхнулася Галина, – До побачення.
Коли за дівчиною зачинилися двері, Антипову здалося, що в хаті стало темніше і навіть якось порожньо, чи що… До батька підбігла Марійка:
– Татку, а правда тьотя Галя красива?
– Правда, доню. Тільки наша мама, – він важко зітхнув, – була кращою, та й ти у мене гарна, неначе рожева мальва.
Але, якщо вже бути чесним перед самим собою, то сподобалася вона йому ця Галина, чого гріха таїти.
 “Тільки ж не пара я їй. Куди вже мені, рудому, до такої тендітної красуні?” – подумав чоловік, коли виходив з дому.
Але скоро за роботою й забував про дівчину. А увечері знову в совдеп, і знову справи, і всі важливі, всі забирають час, якого й так обмаль – на дітей не вистачає…

Глава 14.

В гімназії Пузіна щойно пролунав останній дзвінок у цьому навчальному році. Сергій, радісний і щасливий, повертався додому і тримав у руках табель за сьомий клас, в якому рясніли одні п’ятірки. Попереду – канікули, попереду – літо! А це означало, що він зможе читати все, що йому заманеться, а це значить, що він писатиме вірші, ходитиме на риболовлю, слухатиме біля вогнища на березі Дніпра  розповіді діда Карпа про славних запорожців.
Потрібно буде, обов’язково потрібно буде їздити в Капулівку на могилу славного отамана Івана Сірка. Який же багатий історією Нікопольський край! Тут, у Нікополі, було вручено гетманську булаву Богдану Хмельницькому. А запорозькі січі – Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Стара Чортомлицька, Підпільнянська (Нова Січ)… Скільки спогадів, легенд, пісень можна буде записати! Не дарма ж сюди приїздили Тарас Григорович Шевченко та Ілля Юхимович Рєпін. Славне минуле українського козацтва надихало їх на творчість.
Удома на Сергія чекала мама. Вона зраділа успіхам сина:
Навчайся, Сергійку, навчайся. Великою людиною будеш, – милувалася вона табелем із п`ятірочками. Ти ж бачиш, як важко дістається твоєму батькові і братам кожна копійка.
У матері, окрім Сергія, було ще двоє синів, які разом із батьком Миколою Івановичем працювали на заводі братів-німців Крашевських, працювали важко, але заробляли мізер. І щоб заплатити за навчання в гімназії Сергію і самому доводилося працювати. Він давав урок дітям купців. Що поробиш? Таке життя.
Родина Євдокимових переїхала до Нікополя у дванадцятому році, коли шукала кращих статків. Але тільки ж скрізь однаково. Тут і осіли, скільки ж можна мандрувати, немов тим циганам.
Народився Сергій у Таганрозі, але не пам’ятає цього міста, бо невдовзі батько перевіз сімю до Єнакієва, де учителька-сусідка помітила не аби-які здібності у найменшого з Євдокимових Сергія, навчила його писати, читати, рахувати. Цього виявилося достатньо, щоб поступити йому на навчання до початкового заводського училища, де він набирався розуму тільки один рік, бо невдовзі його сім`я знову змінила місце проживання.
Цього разу вони опинилися в Олександрівську. Батько добре запам’ятав наказ першої учительки Сергія – усіма силами навчати хлопця – тому й віддав його до народного училища. Євдокимови відмовляли собі в усьому, але два роки справно вносили гроші за навчання хлопця.
Восени десятого року з великими труднощами, бо був сином простого робітника, Сергій поступив до першого класу Олександрівської гімназії. Це стало можливим завдяки його чудовим здібностям: вступні іспити витримав блискуче. І вже через рік, в одинадцятому, в числі найкращих учнів поїхав на екскурсію до Москви. Спогади про цю подорож і до сьогодні живуть у душі юнака.
Після тієї поїздки юнка частенько відсилали додому, бо батько не платити за навчання. Сім`я терпіла сильну нужду, через що знову виїхали на пошуки щасливої долі, тепер уже до Нікополя. Сергія переводять до третього класу прогімназії Іванова, але матеріальні нестатки Євдокимових не покращилися, і хлопцеві доводилося шукати своїх власних заробітків. Він працює, але самостійно продовжує навчатися, і йому вдається без сторонньої допомоги вступити восени п’ятнадцятого до шостого класу гімназії Пузіна.
І ось Сергій закінчив сьомий клас, залишається ще один рік навчання. Всьго-навсього один рік! І можна буде поступати до Московського університету. Мрія про університет в його голові народилася давно, коли ще він їздив до Москкви. Саме тоді він постояв на його сходах і уявляв себе студентом. І з тих пір снив цим навчальним закладом, з якого вийшло стільки відомих людей!
Мати повернула сина з небес на землю своїми такими буденними словами:
Сідай до столу, синку. Ти, мабуть, зголоднів, я нагодую тебе. У нас на обід сьогодні – борщ із карасями. Дід Карпо вранці риби приніс, спасибі йому.
– О, це добре! Борщ із карасями, яка розкіш! – примостився скраю столу, – А як він там, дід Карпо?
– Та нічого, здоровий. Кликав тебе до себе в гості, – мати поставила на стіл тарілку із запашним борщем, що парував, урізала скибку хліба, – Їж, синку, їж.
Сергій,і справді, зголоднів. Він заходився сьорбати борщ і обпік собі губи і язика.
– Та не поспішай! – усміхнулася мама, Не відберу.
Вона дивилася на сина й не могла натішитися ним. Зовсім дорослим став, восени в жовтні буде йому вісімнадцять.
– Фу, наївся, як ніколи. Спасибі тобі, мамочко!
– Синку! А чи не віднесеш борщику дідові Карпові?
Піти у плавні до діда Карпа? Це ж чудово! У гімназі в Сергія майже не було друзів. Та й звідки їм узятися? Там навчалися синки і дочки купців, багатіїв і куркулів. Усі пихатІ, чистенькі, чепурненькі. Звичайно, що дружити з Євдокимовим, сином простого робітника, їм не хотілося. Не тягнувся до дружби із ними і Сергій. Та ще й навчався він краще від усіх! Половина класу з ним не розмовляла. Тому й не мав друзів серед однолітків. Вечорами його часто можна було зустріти біля Дніпра, або на цвинтарі, біля якого жив, із книгою у руках і майже завжди одного. І це були зовсім не сентименти, це була самотність.
І зараз, коли мама посилала його до діда Карпа в плавні, він дуже зрадів, бо йшов до найкращого свого друга. Узяв, приготовлений мамою, вузлик, зошит, олівець і подався до Дніпра, перебіг бережники стежкою понад городами і опинився біля води. Доріжка запетляла під деревами між кущами лозняку. Старі кучеряві верби то там, то тут озивалися до Сергія чи зозулею, чи солов`єм, в очереті, яким густо заріс дніпровий берег, поцвінькувала комишанка, пищали каченята, сердилася їхня мати – стара качка. Стояла друга половина дня, приємно було йти попід вербами, які утворювали оксамитну тінь, тепле повітря ніжною хвилею обдувало хлопця, який ішов упевненою ходою до діда Карпа, йшов і у такт своїм крокам помахував рукою, неначе щось рахував. Та ось він зупинився й сів збоку доріжки на пеньок, дістав з-за пазухи зошита, олівця й на папері почали з`являтися рівненькі рядочки літер:
Ты моя Русь, моя родина милая,
Ты так серьезно больна…
Нет, не минет тебя чаша постылая,
Выпить ёё надлежит нам до дна.
Сергій Євдокимов, з архіву
Сергій сидів замислено над своїм писанням і думав про те, яий йому шлях заготовлено у цьому світі. Закінчить гімназію, піде навчатися в університет, зявляться у нього друзі, такі ж студенти, як і він… Яке це щастя мати справжнього друга, з яким можна буде поділитися не тільки куснем хліба, але й своїми думками, і який у хвилини сумнівів і вагань прийде на допомогу, простягне дружню руку… Нові ряди мережить хлопчина:
Муза, силы мне дай, чтоб бороться я мог
За святые идеи, за правду святую,
Ибо путь мой стоит на распутье дорог,
И избрать он не знает какую.
Сергій Євдокимов, з архіву
Підхопився Сергій із пенька і подася далі своєю доріжкою, думав свою думу юнацьку:
Мій меланхолійний настрій романтика відлетить, я знаю. Його пересилять, його потоплять тривоги життя, горе, радощі. Але, мабуть, відлетить не назовсім. Народився я романтиком, таким я і помру.
   Сергій Євдокимов, з архіву
– Гей-гей, небо! – закричав він, – І ви, верби! Ось де я – Сергій!
Пара диких качок знялася від річки, забила крильми, полетіла, злякала хлопця., чим повернула його у реально існуючий світ. А ось і курінь діда Карпа. Де ж це він? Десь, можливо, обходить людські городи, які сторожує. Сергій оглянувся навкруги. Біля куреня підготовлено вогнище, сушняк – гіркою, на перекладині висить чугунок з водою. Значить, дід Карпо десь недалеко. Та он же він від Дніпра воду несе. Старий чоловік, цей дід Карпо, але міцний, сила в ньому ще є. Солом`яний капелюх із широкими крисами ховає від сонця зовсім білу голову. Коли побачив гостя, зрадів, поставив на траву відро, розгладив розкішні вуса, широку хвилясту бороду, розкинув у боки могутні руки і перед тим, як заговорити, смачно крекнув і нарешті забасив:
– Ану ж стань перед очима – подивлюся на тебе, юначе!
Дід обдивився хлопця з усіх боків і залишився задоволеним. Гарний козак виріс! Тільки ж худий такий!
– Тебе що, не годують, чи як?
– Чому це? – не зрозумів Сергій.
– Підрости – підріс, але ваги не набрав! Та нічого, – заспокоїв дід,  – були б кості, м'ясо наросте.
– Та й я так думаю! – засміявся Сергій.
– Ти до мене надовго?
– До ранку. Було б добре увечері і вдосвіта порибалити.
– Порибалимо! Та ще й як! Я тобі такої юшки ізварю.
– Добре, що ви нагадали, діду. Он там біля куреня у вузлику казанок, а в ньому – борщ із карасями. Це вам, діду, мама прислала.
– Із карасями! Це я люблю! – він розв’язав вузлик, дістав казанок, ложку і почав їсти борщ і прихвалювати його: – Ох і смачний, ох і добрий!..
Сергій дивився на сивого бога плавень і думав, що той, мабуть, найщасливіший із усіх громадян матінки Землі, бо немає йому ніякого діла до тих соціальних потрясінь, які розхитують зараз його батьківщину, і не чує він революційних громів, що розтинають повітря, яким дихає Сергій. Невже вони дихають різним повітрям?
Дід Карпо поїв борщу, облизав ложку і подякував:
– Спасибі матусі твоїй за смачну страву. Давно я не їв такого борщику! – а потім ніби розсердився: – Навіщо ти його приніс? Наївся я і зовсім обважнів, як же я з тобою тепер на риболовлю піду? Та я й не встану. Ану, подай мені руку!
Міцний дідуган! Он як руку здавив, коли вставав.
– Злякався, що без рибалки будеш сьогодні? Не бійся – шуткую я. Тільки підемо ми до річки трошки пізніше, на вечірній кльов.
Як завжди, правда було на дідовому боці, бо вечірня рибалка видалася на славу. Тільки встигали закидати вудки на воду. Риба чіплялася на гачки одна за одною. А вночі, коли поспіла юшка, двоє давніх друзів, дід Карпо і Сергій, сиділи біля багаття і вели поважну розмову. Дід говорив із хлопцем, як із рівнею, і не робив ніякої скидки на різницю у роках. – Цікаво, хто був вашим батьком? – запитав Сергій із надією на те,, що, може, дід розповість щось корисне для його майбутньої поеми про Богдана Хмельницького.
– Ким був мій батько? – дід любив згадувати про минуле і зрадів, що хлопець надав йому таку можливість, – Був він вільним матросом, членом матроського цеху в Нікополі, а потім мені свій дубок передав, на якому ми плавали Дніпром аж до Чорного моря. А коли почалася Кримська війна, я служив на Чорноморському флоті, – тут старий затнувся, – Ех! Які ж красені, біленькі кораблі, ми затопили, щоб ворог у Севастополь не зайшов. Пішли наші екіпажі на бастіони міста боронитися із суші. І там не ждано, не гадано в багнетному бою з чужинцями зустрівся я з батьком. За ті бої були нагороджені медалями.
– Оце то сюрприз! – для Сергія ця новина, й дійсно, була справжньою несподіванкою, – Ви теж були там, а з Львом Миколайовичем, випадково, не зустрічалися?
– Хто такий, цей Лев Миколайович? Не знаю.
– Письменник, граф Толстой.
– Ми з граф`ями не знайомі. Ми хоч і вільними матросами були, а все ж людьми простими.
– Скільки років було вам тоді?
– Коли я повернувся в Нікополь – стукнуло мені двадцять три.
– То вам зараз сімдесят? – присвиснув Сергій.
– Ні, уже сімдесят три. Сьогодні я старіший за свого батька на цілих двадцять років.
– Як це? – не зрозумів хлопець.
– А так! – сумно зітхнув старий, – Коли я після служби повернувся додому, мама моя вмерли, не діждалися мене з Кримської, царство їй небесне. На Новопавлівці – голод, розруха, в хаті вітер гуляв, дикі коти жили в ній, городи бур`янами поросли. А селянам-кріпакам і того важче жилося, ось вони і повстали. Забрали у новопавлівського поміщика усі повозки, коней і рушили у Таврію за волею. Більше тисячі чоловік тоді через Дніпро переправилося, пішов і мій батько. А з того боку на пристані їх уже ждали. Багато людей тоді загинуло, а серед них і він, мій тато, голову сложив… Ось і виходить, що я зараз старший від батька на цілих двадцять років…
Мовчить дід Карпо, мовчить і Сергій. Не хотів він своїм питанням завдавати болю дідові, так уже вийшло.
– Правда, – продовжував старий. – цар-батюшка згодом схаменувся, одарив вільних матросів пільгами, але батько їх уже не зазнав. А взагалі, це так давно було! Що це ми зажурилися з тобою, хлопче? Життя, яке воно не важке, все ж чудова штука! Старий я вже – за сімдесят перевалило, а вмирати не хочеться. Пожити б ще трошки, та поглянути, як то воно буде без царя.
– Так, діду! Життя людське велике, таке велике, що не осягнути його розумом людським. Життя велике, життя прекрасне, і скільки б не було в ньому поганого, радість перекриє його. Після куркуля неодмінно прийде тесля!
Дід Карпо здивовано вдивлявся Сергію в обличчя, на якому грали язики полум’я, і йому подумалося, що сидів навпроти нього не юнак, а зовсім дорослий чоловік., і він запитав:
– Ти вірші й досі пишеш?
– Пишу, дідусю, пишу й посилаю до журналів, але даремно, ні одного ще й не надрукували. Навіщо їх посилаю? Слави захотілося, чи що? Признаюся – грішний. Не друкують… Може, не писати? Може, в мене таланту немає? Ви знаєте, діду, коли читаю чиюсь біографію, відшукую схожі риси у себе, якщо знаходжу – радію.
– Його теж не друкували, – зітхнув дід Карпо.
– Кого? – не зрозумів Сергій.
– Тараса Григоровича. Памятаєш? Як умру, то поховайте мене на могилі… - … серед степу широкого, на Вкраїні милій, - підхопив Сергій. – Ви знаєте Шевченкових віршів? – Не тільки вірші, але його самого знав. – Як це? – ще більше здивувався хлопчина. – Ні-ні! Це розмова довга, а вже пізно. Нехай узавтра розкажу. – Я до завтра не витримаю! – запросився Сергій. – Ви мені сьогодні розкажіть. – Ну добре. – здався дід. – Було те ще коли мені десятий минуло. Якось уранці прийшов до нас священик Карелін, знавець і збирач старовини. І незнайомий чоловік із ним, молодий, середнього зросту, вусатий, високе тобі чоло, а під ним дуже сумні очі. Попросився, щоб батько позив їх двох по Дніпру.. А увечері, коли батько вернувся, мати його спитала, скільки ж той сьогодні заробив, а батько відповів, неначе це вчора було – все пам’ятаю:
– Нічого, – каже, – не заробив. Ви знаєте, яку людину я в дубку своєму возив?
Яку таку людину? – здивувалася мати.
– Самого Тараса Григоровича Шевченка.
– Ось і все.
– Як, усе? – засмутився Сергій.
– А отак, більше я його не бачив. Батько говорив, що Шевченко дуже запорожцями цікавився. Ти що, хлопче, до ранку біля вогнища сидітимеш? Пішли до куреня спати.
– Ні, я тут ляжу, біля багаття.
– Та як хочеш, а я в курінь піду.
Сергій заснув тоді, коли зірки на небі бліднути почали. Він лежав і думав про те, що йому розповів дід Карпо. Думав про свою майбутню поему про Богдана Хмельницького, яку вже давно замислив. Розжився з цією метою Соловйовим, хотів прочитати у його трактовці біографію гетьмана, але знайшов там лише скупі відомості.
Але ж це принесло мені користь зовсім в іншому: я полюбив Соловйова за стислість і простоту у викладі, за, а чудовий дідівський стиль, який мені більше подобається, ніж склад Карамзіна.
Сергій Євдокимов, з архіву
Він дивився на зірки, а в душі уже визрівав заспів до його майбутньої поеми, ненародженої ще і тому такої улюбленої:
Выросла муза моя в нищете и неволе,
Тщетно рвалась она к небу на свет,
Тшетно искала она лучшей доли,
Пути ей из терний, иного же нет.
Так она, бедная, пела страдая,
Пела глубокие песни свои,
Пела, печальная, всё замирая,
Всё ожидая отзвука любви.

Сергій Євдокимов, з архіву

Глава 15.

Після того випадку, коли Антипов зненацька застукав Галину в своїй хаті, вона вже не боялася його і майже кожного дня приходила до дітей, приносила їм то цукерок, то яблук. А цього дня, коли отримала свою першу платню в жіночому училищі Качановського, забігла спочатку до крамнички, де купила Степанкові дешевеньку сорочечку, але гарну таку, синю, з червоними горошинками, а для Марійки – книгу казок.
Тільки-но Галина зайшла на подвір`я, як назустріч їй вибігли радісні діти.
– Тьотя Галя, тьотя Галя прийшла!
– Здрастуй, тьотю Галю! – притулився до її ніг малюк і обхопив їх рученятами.
Марійці теж не терпілося обняти гостю, але ж вона вже доросла, і їй трішки соромно.
– Здрастуйте, дітки! – теж щиро зраділа Галина й повела їх до хати.
Вона вийняла із сумки пакунок, розгорнула його й у кімнаті зробилося синьо-синьо,неначе саме синє небо опустилося під вікна і почало зазирати в них.
– Це тобі, Степане!
Вона зняла з хлопчика стару сорочку й одягла на нього обнову, заправила в штаненята й не упізнала дитини. Його очі світилися дитячим щастям, а руда його голова стала дуже схожою на яскраве сонечко, що пливло по блакитному небосхилу.
Марійка із захопленням дивилася на братика, але дівчинці кортіло дізнатися, що ж тьотя Галя принесла для неї. Вона поглядала то на Степанчика, то на Галинину сумку. Тьотя Галя дістала казки і простягнула книгу Марійці.
– Тримай! Ти вмієш читати?
Дівчина розгорнула книгу, погортала її, роздивилася малюнки, а потім подякувала і з серйозним виглядом усілася до столу і почала водити пальчиком рядочками першої казки
– Ні-ні! Так не можна! – запротестувала Галина, – треба спочатку поїсти, ви ж хоч їли сьогодні що-небуть?
– Їли, татко на обід прибігав, годував нас.
– Ой, коли ж це було! Подивіться, що я вам принесла! – Галина дістала із сумки кільце ковбаси, й у хаті запахло часником, – Руки у вас чисті? Сідай, Стьопо, до столу.
Дівчина відібрала у Марійки книгу, відклала її убік, підхопила попід руки хлопчика й умостила його на лаві поруч із сестрою.
– Їжте.
Діти їли, а Галина ковтала слинку, бо не вже й часто одержувала в училищі гроші. Вона дивилася на дітей, і серце її з кожною хвилиною наповнювалося все більшою теплотою до цих беззахисних істот, яких устигла полюбити, а через них, дітей, в її душі народжувалося почуття ніжності й до їхнього батька. Вона не могла ще назвати це почуття коханням, бо боялася кохання. Обпеклася одного разу на гарячому, будеш дмухати й на холодне.
Товариші по партії на таке не розраховували, вони мали на неї, Галину, надію А вона зараз не була впевнено, що зможе виконати їхнє доручення. Від тих двох-трьох зустрічей із Василем вона переконалася в тому, що Антипов порядна людина, а з розмов із ним зрозуміла, що чоловік цей давно вже не есер, хоч і називався ним. Вона згадувала слова Гострого про те, що потрібно вміло, тонко промацати Антипова, і якщо його вже пізно наставити на шлях праведний, то потрібно його знешкодити за допомогою провокації, бо шантажу він не злякається. Але, якщо і шантаж нічого не дасть, то й усунути.
– Антипов, –  говорив Гострий, – людина розумна, і ми готуємо його для роботи не в таких глухих містах, як Нікополь, а у великих, і якщо він уже не наш, і його не повернути на наші рейки, то потрібно вжити рішучих заходів!
Семен вручив Галині маленького браунінг – це на крайній випадок, але ж вона не вбивця, а боротися з Василем засобами шантажу або провокації, у всякому разі, нечесно.
– Спасибі, тьотю! Наїлися! – перервала Галинині роздуми Марійка, –  дуже смачно, спасибі.
– На здоров`я, мої дітки, на здоров`я! – здригнулася вона.
Дівчина прибрала зі столу, сіла навпроти дітей, розгорнула книгу й почала читати казку про Івана-царевича  і сірого вовка. Вони уважно слухали і вірили кожному її слову.
– Посадив Іван-царевич свою наречену поперед себе на сірого вовка, і вони понеслися через ліси, доли й гори, а над ними яскраво світили величезні зірки.
– Тьотю Галю, – обізвалася замріяно Марійка, – а де зірки вдень, Чому їх не видно? Вони сплять? 
– Не сплять вони, дівчинко, їх не видно, бо сонце яскравіше від зірок. Але якщо залізти до глибокої криниці, то можна буде побачити зірки і вдень.
– Правда? – здивувалася дівчинка.
Галина Олександрівна глянула у вікно і побачила, що від хвіртки йшов до хати Антипов. Вона підхопилася, взяла сумку, почала прощатися:
– Пішла я додому, бо ваш тато вже прийшов. Степанчик зірвався з лави і з галасом побіг до дверей.

Глава 16.

Не даремно батько на руки все жалівся, що боліли вони йому. Терпів-терпів, до лікарні звернувся, й залишили його там, а через деякий час до Катеринослава відправили. Зостався Борька сам на хазяйстві. Найбільший клопіт – за городом ходити, але ж годуватися якось потрібно було. Ось і найнявся пасти чужу худобу, а то – кому дров нарубає, кому води від Дніпра принесе. А за це хазяйки попоїсти дадуть сироті.
Десь через місяць Батько повернувся; як зайшов у двір, Борька не впізнав його – думав, що якийсь чужий згорблений дід приблудився, та ще й без руки. Вище ліктя страшна культя брудними бинтами запеленатая, неначе дитинча… Виглянув хлопець у вікно і почав вдивлятися у знайоме рідне обличчя і таки зрозумів, що то Степан Дорофійович. Зойкнув від болю в дитячому серці, зовсім по-дорослому воно. Вискочив із хати і зупинився, як укопаний, на порозі.
Батько теж зупинився, ноги далі не несли, немов до землі приросли.
– Здрастуй, синку, – дивився на Борьку жалібними очима, з яких двома потічками знаходили собі дорогу поміж численних зморшок і повзли старечі сльози, які він не витирав і не стидався їх, – Як жити тепер будемо?
– Не плачте, тату, тільки не плачте, – підійшов до старого Борька, взяв його за ліву здорову руку і, як малого, повів до хати,   – Я працювати буду, якось проживемо.
Сусіди почали говорити про диво. Мовляв, Бог покарав старого Бибика за те, що той підняв руку на священика. Але ночами, коли батькові здавалося, що Денис уже спить, ставав він на коліна до того кутка, де раніше висіли образи, і гірко молився, вимолював у Господа прощення.

Дні стояли теплі і сонячні. Дніпро до себе так і кликав, але Борьці було не розваг. Знову найнявся в пастухи. Було, увечері прийде змореним, не роздягається, а так одягнутим впаде на лаву і засне. А вдосвіта батько будять, але так не хочеться підніматися, але що ж поробиш? Говорив Борька із Степаном Дорофійовичем про те, щоб той показав йому, як шкіри вичиняти, але старий і слухати про це не схотів.
– Достатньо й моїх рук, а свої побережи!
– Тату, ви не турбуйтеся – я зможу, ви тільки показувати будете.
– Забудь про це й гадку! – стояв на своєму Степан Дорофійович.
Якось увечері приплентався у двір і через вікно помітив, що хтось із батьком за столом сидить, а в дворі до підводи коні прив’язані зелень їдять. Зайшов до хати, а то якийсь чоловік. Привітався.
– Сідай, синку, та послухай, з якою до нас новиною дядько Іван заїхав. Він був на ярмарку, а оце й до нас завітав. Говорить, що до сестри твоєї, Насті, що в Покровському живе, з германської чоловік повернувся, Пилип Мусійович. Пам`ятаєш його? Іван їхній теж повернувся.
– Якось один за одним і з`явилися в селі, – обізвався дядько, – Пилип іще весною, а Іван –недавно. Так Настя просила, щоб ви зі мною до них і приїхали.
Зрадів Борька, що поїде в гості, й Івана побачить, і Дмитра, бо давно не був у селі.
 – На ранок і поїдете! – сказав батько.
– А ви що, удома будете? – здивувався хлопець, що батькові не цікаво побачити родичів.
– Не поїду я. А ти, Іване, – звернувся він до гостя, – і ти, Борисе, нічого їм не говоріть про мою руку. Чуєте? Нічого! Нехай Настя там хоч через мене не плаче, бо їй, бідній, і так вистачає.
Другого дня Борька лежав на повозці й дивився, якк пливли угорі хмари, він посміхався до них, а скоріше – думкам своїм, які випереджали дядькових Іванових коней і летіли в рідне село, в якому народився і виріс хлопчина. Але раптом на його лиці зявилася темна тінь, неначе від чорної грозової хмари, що наповзала якраз на червоне сонце. Може, та тінь і від неї, та скоріше – від  сумних Борчиних спогадів.
Тоді йому було десять років. Борька добре пам’ятає 1914-й рік. Із Покровського  кожного дня забирали чоловіків. У селі й без того було невесело, а тепер і поготів. Скрізь голосіння, сльози, прокльони війні, як на кладовищі.
 Вулицею швидкою ходою, із торбиною через плече, крокував Пилип Мусійович, Настін чоловік. Ось і до нього черга дійшла постоять за царя і отєчєство. Настя біля воріт голосила, волосся на собі рвала. Меншенькі діти круг неї й собі заливалися. П`ятеро їх біля матері. А вона побивалася, тужила на всю вулицю:
– Та на кого ж ти нас покидаєш, голубе сизокрилий? Та коли ж це нам виглядати тебе-е-е?
Старші хлопці, Іван і Дмитро, матір утішали, а тільки ж вона – безутішна, сердешна. А потім зірвалася з місця, та за Пилипом своїм навздогін, за поли почала хапати.
– Не віддам, не відпущу!..
– Та хіба ж я з радості йду на цю, Богом прокляту, війну?
– Не віддам, не віддам! – не чула чоловікових слів, – Як же ж я одна діточок прогодую?
Уже й батько, Степан Дорофійович  через городи з іншої вулиці прибіг, коли почув доччин крик.
– Заберіть її, тату! Й так на душі гидко!
Не та вже сила у Степана Дорофійовича, хіба втримаєш молодицю, навіть, якщо вона й дочка твоя. Вийшов із свого двору сусіда Іван, спасибі йому, спинили таки Настю.
А десь на початку шістнадцятого, це коли Борька з батьком уже в Нікополі жили, й Івана їхнього, коли тому вісімнадцять стукнуло, забрали до війська. І ось зараз повернулися вони додому, живі й не покалічені. Як же ж Настя з дітьми радіє, що нарешті всі до купи зібралися!
– Тпру! – смикнув коней дядько Іван, чим відігнав від Бориса його невеселі спогади.
Хлопець підвів голову і побачив поруч із повозкою високого юнака, більше на панича схожого, ніж на простого робітника чи селянина, хоч і був бідно зодягнутим.
– Якщо до Покровського йдеш, то сідай – підвезу, – обізвався до подорожнього дядько Іван.
Юнак подякував і вмостився біля Борьки, який уже не лежав, а притулився спиною                  до спини дядька Івана і з цікавістю поглядав на незнайомця. Їздовий прицмокнув на коней, махнув батогом для годиться, і коні знову пішли, повільно наближаючи підводу до мети.
– Чий же ти будеш, щось не впізнаю тебе? – спитав дядько.
– Я не з Покровського... – неохоче відповів юнак.
Деякий час їхали мовчки, бо між попутниками утворилася невидима стіна ніяковості, а все через те, що вони були чужими і зовсім незнайомими. І знову першим обізвався дядько Іван:
– То, може, до когось із рідні?
– Немає в мене рідні там, добираюся я в Покровське, щоб місцями запорожців пройти, на церкву козацьку подивитися. Її, кажуть, сам Шевченко малював.
– Малював, малював! – зрадів їздовий, – І запорожці наше село заснували. Більше половини села від запорожців свій рід і ведуть. А тобі навіщо це?
– Я, дядьку, хочу про славне наше козацтво поему написати. Ось їду матеріали збирати.
– А ти хто ж такий будеш, – здивувався Іван, – чи не письменник, часом?
– Не письменник ще, – знітився юнак, – але чого на світі не буває? Ось закінчу гімназію…
– Та ти, видать, із господських, – підозріло оглянув його одяг, наче й не схоже.
– Мій батько на заводі робітником.
– Це добре! – схвально хитнув головою чоловік, – Тепер і прості люди у науку вибиваються. Це добре.
Борька із заздрістю поглядав на несподіваного супутника, бач, він навчається, і не де-небудь, а в гімназії.
– Як тебе звуть? – нарешті обізвався. – Сергієм. Сергієм Євдокимовим. А тебе?
– Мене? Борисом.
– Ось і познайомилися. Ти з Покровського?
– Ні, з міста. Ось до сестри їду. Можеш і ти зі мною до них… Там гостям завжди раді, й переночувати пустять, місце знайдеться, – по-дорослому запросив Борька.
– Спасибі, було б непогано, а то в мене там нікого із знайомих немає.
В обідню пору в`їхали в село. Біля двору Сердюків Бориса вже зустрічали племінники, та більше годилися б вони йому за братів і сестер, бо старшому з них, Іванові, було вже дев’ятнадцять, і повернувся він з війни, Дмитрові – сімнадцятий минуло, Ярині – шістнадцять. І тільки Петро, Тарас і Андрій були меншими, ніж Борька.
 Оця ватага обступила воза і радо вітала гостя. Одна Тетяна залилася румянцем ніяковості і не підійшла, а стояла біля воріт, бо побачила незнайомого, чужого хлопця. Вона м`яла кінчик товстої коси і з-під лоба поглядала на прибулих.
Сергій дивився на дівчину і, здавалося, забув, чому приїхав сюди. Саме таку він вимріяв собі довгими вечорами самотності. Її чорні очі заглядали у саму душу, ніби питали, хто ж він такий і чому раніше його не зустрічали на своєму шляху.
– А це хто  з тобою? – голос Івана, наповнений надтріснутим баском, повернув юнака до тями.
– Це мій товариш, його Сергієм кличуть, – відповів Борька.
Із двору вибігла мати оцього великого сімейства, сплеснула руками і запричитала:
– О Господи милостивий! Хто до нас приїхав! Борисочку, братіку мій ріднесенький! – обцілувала хлопця, що навіть розгубився і зніяковів від несподіваних пестощів. – А де це батько? Не приїхав? Може, нездужає?
– Здоровий, здоровий! – заспокоїв Борька.
А маленька і прудка його сестра Настя вже кликала гостей до хати:
– Проходьте, проходьте! А в нас така радість! Сьогодні з фронту Пилипів брат повернувся. Ти пам’ятаєш Дмитра Мусійовича? – спитала вона в Борьки.
Чи пам’ятає він Дмитра? Мабуть, і не впізнає, бо сім років його вже не бачив. У хаті за столом сиділо двоє братів, які обняли один одного за плечі. – А це хто? Борис? – не спитав, а ніби ствердив Дмитро Мусійович. Він підвівся, і Борька побачив його у повній красі – на ньому гарно сидів гусарський костюм. Унтер-офіцер щиро посміхався через довгі посивілі вуса, а на його грудях сяяли чотири георгіївські хрести.
До самого вечора брати згадували про бойові походи, про жахіття війни…  Ох і набридла ж вона їм, ця війна!
– Як же ви тут живете? – продовжував перервану розмову Дмитро Мусійович.
– Отак і живемо, – сумно посміхнувся на братове питання Пилип, – Свою десятину засіяли, та ще у пана Розенталя орендували три. Одну – за гроші, дві – на одробіток. Ти не чув там, чи скоро селянам землю даватимуть? Говорять, Ленін обіцяв. – Ленін? Ти менше його слухай, дасть він тобі, так і гляди. Командир нашого полку говорив, щоб ми ні за ким не йшли, а роздивилися краще. За ким більшість, казав, піде, за тим і ви йдіть. Я його слова добре запам’ятав.
– А в нашому полку більше робітників служило. – продовжив Пилип. – так вони про Леніна розповідали, за нас він, за робітників і селян. Він за мир, хіба ти не за нього? Ось візьмуть робітники владу в свої руки, тоді згадаєш мої слова, брате.
– В глеку молоко – та голова не лізе! Поживемо – побачимо!
– А як там у румунештів життя?
– Ой і не питай! Така вже бідність, гірше ніж у нас.
Дітвора сиділа по кутках і боялася пропустити мимо вух хоч слово, всі уважно слухали, про що говорять чоловіки. Дмитро розповідав уже, як добирався він додому з румунського фронту:
– Приїхали ми з товаришем, він з Томаківки сам, до Кривого Рогу. Стемніло уже. Попросилися до одного хазяїна, спасибі добрій людині – прийняв на ніч, та ще й за стіл запросив. Тільки сіли вечерять, коли це в хату вривається чоловік із десять робітників. Де в кого ґвинтівки напоготові.
– А! – кричать, – гайдамаки приїхали!
– Не гайдамаки, – кажу, – гусари ми, додому з фронту їдемо. Ось документи в нас є. Зброя наша в кутку стояла, позабирали вони її.
– Добре, – говорить старшой, – ми вас не зачепимо, а ось ґвинтівки і коней заберемо.
– Оружіє, – говорю, – беріть, можете ще й нагана взяти. Навоювався, більше не хочу. Віддав я йому наган – А коней не чіпайте. Ми з ними сім год служили. А тепер віддати? А дзуськи! Вони нам ще в господарстві знадобляться.. Подякував старшой за нагана й наказав коників нам залишити. А його дружки захотіли сідла відібрати, але й цього він їм не дозволив, добра душа, видать. Справедливий чоловік.
Довго ще розмовляли брати, малеча спати повкладалася і тільки Іван, Дмитро, Борька, Сергій і Тетяна пішли до річки, бо вечір той особливим був – Івана Купала. Небо рясно всіяло зірками, під вербами горіли святкові вогнища. Парубки завзято стрибали через вогонь, а дівчата то там, то тут спускали на воду віночки, щойно сплетені, бо сподівалися дізнатися про свою долю. Сергій посміхнувся, він згадав Шевченкового рядочка: Цікаві, нігде правди діти. Він уперше потрапив на такі гуляння, і тому хлопця розібрав великий інтерес. ВІнжалкував, що вже темно, і він не зможе записати почутих пісень, і навіть не помітив, як залишився наодинці, бо хлопці побігли до гурту і забули про нього, а Тетянина постать біліла  зараз серед дівочої зграйки. Вона вишукувала квіти і теж почала плести свого вінка. Раптом над сонними химерними вербами злетіла пісня, і Сергій знову пошкодував, що вже ніч. Він притулився щокою до шерехатого стовбура дерева і намагався запам’ятати слова.
На Івана, на Купала, що Іван діє? 
Жито сіє.
У нашого жита гарні вершечки.
Було б тобі, Іванку, з нами гратися.
Що Іван діє? Пшеницю сіє.
У нашої пшениці жовті косиці.
Було б тобі, Іванку, не купатися,
Було б тобі, Іванку, з нами гратися.
Обірвалася пісня, дужий сміх її обірвав, бо від села несли на палицях два опудала – Івана і Купалу. Збіглися хлопці і дівчата до гурту.
– Що з ними будемо робити?
– Топити їх, топити!
І знову обізвалася пісня:
Та купався Іван,
Та у воду упав.
Купала на Івана,
Купала на Івана.
І бідні опудала потонули у темній воді метрів за десять він Сергія, який підійшов поближче до берега, щоб краще роздивитися обряд потоплення. Молодь розбрелася поміж вербами, а Сергієві зробилося сумно, бо знову він залишився наодинці. Хлопець нагнувся до води, щоб зачерпнути пригорщами її місячне сяйво, коли глядь, а до нього припливає віночок.
– Віддай, віддай! Це мій! – почулося у Сергія за спиною.
Він дістав з води вінок і повернувся на голос, щоб побачити, хто ж це крикнув. Перед ним стояла Тетяна, що від несподіванки аж зойкнула, бо ніяк не сподівалася, що побачить зараз саме Сергія.
– А ось і не віддам! – засміявся хлопець.
Тетянка кумедно закопилила губу і подалася геть. Сергій наздогнав її, вискочив навперейми і лагідно попросив:
– Постій, не тікай.
Він обережно одягнув вінок на дівочу голову, й вони повільно пішли поруч.
– А де це всі? – спитав юнак, але від хвилювання не почув власного голосу.
– Пішли по цвіт папороті.
– Давай і ми його пошукаємо, – запропонував Сергій, – Може, виведе цей цвіт нас на скарби заховані.
– Виведе! – засміялася Тетяна, – і щасливо метнулася стежкою поміж вербами, однією рукою тримала вона свою товсту косу, щоб не била по спині.
Сергій побіг за дівчиною.
А повний місяць поглядав їм услід і лукаво посміхався…

 Глава 17.

На початку червня у Петрогдаді зібрався перший Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, за роботою якого уважно стежила уся Росія. У містах і селах уважно чекали повідомлень із далекої столиці. У Нікополі до дірок зачитувалися усі газети, які тільки сюди потрапляли, а вони жваво, кожна на свій лад, коментували цю важливу для країни подію.
Найбільше чекали тут більшовицькоїПравди, бо наївно вірили, що тільки ця газета приносила справжнє правдиве слово, яке знаходило відгук у душах простих людей, що заждалися миру, землі, волі. І навіть противники і вороги більшовиків читали, не якусь іншу газету, а саме Правду, бо вони вбачали в ній виразника ідей голодранців, а щоб боротися з ними, потрібно було знати їхню політичну платформу. А в тому, що ця боротьба буде жорстокою, одні не мали сумніву, а інші – й гадки.
Уважно переглядав більшовицьку газету і Василь Григорович, і все більше ловив себе на тому, що він, Антипов, і сам уже давно в питаннях про війну і Тимчасовий уряд перейшов на позиції більшовиків. І правильно заявив на з`їзді Ленін, у відповідь Церетелі, що в Росії є така партія, яка взяла б на себе усю владу в країні – це партія більшовиків. Так-так – партія більшовиків. І ніякої довіри Тимчасовому уряду і його військовому міністрові Керенському, який знову кинув росіян у м’ясорубку!”читав чоловік і погоджувався із друкованим словом. Червень він провів у постійному чеканні і тривозі.
А в Петрограді Ленін піддав критиці есерів і меншовиків за співробітництво з Тимчасовим урядом. Радикальні провокаційні заклики більшовиків починають все більше підтримуватися серед робітників, які чекають, коли ж будуть вирішені нагальні проблеми. Це засвідчили події, що відбулися 18 червня. За ухвалою есеро-меньшовитської більшості Першого з'їзду Рад на цей день було призначено демонстрацію довіри Тимчасовому уряду. Більшовики ж закликали трудящих виступити під їхніми гаслами: «Вся влада Радам!», «Геть міністрів-капіталістів!», «Геть війну!».
А невдовзі, 4 липня, в Петрограді відбулася 500-тисячна демонстрація. Серед демонстрантів були збройні солдати і матроси. Тимчасовий уряд злякався і вирішив застосувати силу. В результаті до 700 осіб було вбито і поранено. Провокація більшовикам удалася, але вони не сподівалися, що її результати зашкодять, у першу чергу, їм самим.
Петроградська газета "Новый час" так описувала події 4 липня у столиці:
"О 12-й годині дня на пароплавах і баржах із Кронштадта до Петрограда прибули Перший піхотний полк, команди Першого балтійського екіпажу і багатьох судів, червона гвардія і збройні анархісти. Рух кронштадців до Таврійського палацу супроводжувався стріляниною по беззбройному населенню. На розі Садової і Невського пролунав зроблений невідомо ким постріл. Крондштадці відкрили часту стрілянину. Сім чоловік було поранено, розграбовані деякі магазини в Гостинному і Апраксиному, і розгромлено кілька банківських контор. Військовими частинами, які було направлено для наведення порядку, затримано ряд автомобілів із озброєними особами. На одному автомобілі разом з озброєними роз'їжджали дві повії. При допиті більшість затриманих, заявляють, що вони "каталися по місту так собі".
 О 12 годині біля Таврійського палацу з'явилася перша маніфестація робітників Виборзького району із червоною гвардією попереду і з більшовицькими гаслами. Туди ж підійшли кронштадтці з анархістами. На Ливарному проспекті в 2 години дня відбулася тривала стрілянина.
Загальна кількість убитих і поранених 3 і 4 липня налічувала до 400 осіб. До вечора 4 липня криваві заворушення в Петрограді пішли на спад. Давалася взнаки повна безцільність і дезорганізація збройних виступів. Ленін і ЦК більшовиків так і не зважилися закликати до збройного перевороту."
Відомо, що після цього уряд робить кроки до диктатури. У Петрограді оголошується воєнний стан, деякі військові частини роззброюються і виводяться з міста, закриваються радикальні газети, підписується наказ про арешт лідерів більшовиків І. Леніна і Р. Е. Зінов'єва. 6 липня розбито робітничу типографію Труд, а Правду заборонено. Більшовиків заарештовували, Ленін з переляку заховався у підпілля.
Насувалася урядова криза. Був перерваний наступ російської армії на південно-західному фронті. Через 10 днів наступ захлинувся. Втрати Росії склали 60 тисяч убитими і пораненими. 8 липня ЦК партії кадетів ухвалив рішення про вихід із уряду на знак протесту проти ведення останнім переговорів з Центральною Радою України з питання про її повне відокремлення від Росії.
Ось тобі й революція! Василь Григорович гостро вболівав за її долю, віковічна мрія про нове, вільне суспільство – під загрозою. Керенський розійшовся не на жарт – увів на фронті смертну кару. Антипов зрозумів, що липневі дні змінили обстановку і співвідношення класових сил в країні. Він добре бачив, але боявся навіть собі зізнатися в тому, що меншовики, а разом із ними, й есери повністю перейшли у табір контрреволюції. Але у нього була ще надія на Установчі збори, які можуть допомогти революції знову звестися на ноги.
 Антипов упевнився в тому, що тепер, при такій розстановці сил у країні, Ради мирним шляхом владу не одержать, і тому потрібно створювати свої збройні сили, хоча в Нікополі було поки що спокійно. Правда, двовладдя шле трималося, але робітничі верстви населення поступово починали виявляти невдоволення  політикою Тимчасового виконавчого комітету і бездіяльністю совдепу. На заводах Нікополя визрівав бунт проти війни, що продовжувалася Керенським і верховним головнокомандуючим Корніловим. Робітники відмовлялися виконувати військові замовлення, і ніяка сила їх не примусить робити гарматні снаряди, навіть сам Господь Бог.
По всій країні прокотилася величезна хвиля протесту проти політики Тимчасового уряду, не обійшла вона й Нікополя, накривши його червоним кольором лозунгів і плакатів із закликами  «Геть війну!», «Вся влада Радам!». У колонах демонстрантів крокував і Антипов на чолі своєї партійної організації. Коли два людські потоки рушили від залізничної станції, то по дорозі до міста вони злилися в одну могутню ріку. Василь опинився поруч із Миколою Никифоровичем, якому міцно потиснув руку, а Куксін сховав вдоволену посмішку у своїх чорних вусах, і тільки в очах більшовика світилося лагідне співчуття до молодого товариша свого, бо відчував Микола Никифорович, що Антипов почав видужувати, а це вселяло в його душу надію. І хоча хвороба відступала повільно, з муками, але Василь уже вирветься з її пазурів, і Куксін у цьому вже не сумнівався.

 Глава 18.

Дерева давно вже вкрилися рясним яскравим листям, великим і духмяним. Старі люди гомоніли, що літо буде цього року прохолодним, бо листя широке. На жарке літо листочки виростають набагато дрібнішими. Фруктові дерева скинули своє весільне вбрання і теж зеленіють, всміхаються чудовому ранку, на їхніх гілках можна було розгледіти фрукти, які від дня на день  все збільшувалися, наливалися соками і силою молодої, оновленої землі. На абрикосах засяяли золоті кульки плодів.
Галина Олександрівна прокинулася сьогодні в доброму гуморі. Можна було б ще поніжитися в ліжку, але її знайомий шпак не дав довго спати, бо всівся на яблуні під вікном, задер рожевого дзьобика вгору і виспівував веселі пісні. Коли дівчина почула голос улюбленого співака, то зістрибнула з ліжка, босоніж підбігла до вікна і розчинила його.
Ранкова прохолода увірвалася до кімнати, і Галина сховалася під ковдру й ще хвилин із п'ятнадцять  слухала звідти шпачині рулади. Було спокійно і радісно на душі, бо вирішила вона сьогодні порозумітися із Василем Григоровичем. Справа в тому, що вона хотіла розірвати усі стосунки із есерівською організацією і не зважала навіть на те, що саме на сьогодні було призначено провокацію з Антиповим. Мазанков продумав усе до подробиць.
Після мітингу Галина разом із Василем Григоровичем повернеться до нього на квартиру, Коли дітвора повечеряє й піде на вулицю гуляти, Галина розпалить Антипова, і коли той почне до неї залицятися, Галине підніме ґвалт й битиме вікна. Випадкові свідки прийдуть дівчині на допомогу. Антипов буде спровокованим, а похитнути серед мешканців міста його авторитет це вже справ юрундова, як говорить Мазанков.
Галина Олександрівна одягла свою найкращу сукню і направилася до міського саду, що розкинувся біля Дніпра. Стільки народу було там! Спочатку мав відбутися мітинг, а потім – народні гуляння. Ще здалеку вона почула духовий оркестр. Люди прибували й прибували. Йшли з червоними прапорами. Скрізь – радісні святкові обличчя.
Ось з-за рогу посунула колона залізничників на чолі з Куксіним, вона його вже знала. Кремезний, чорнявий, усміхнений. А поруч із ним – і Василь. Його руде волосся аж горіло на сонці.  Ось він уже стоїть на трибуні, прибраний у білу сорочку із червоним бантом на грудях, який дуже личив йому. Почала  протискуватися через натовп, що було краще чути, про що говоритиме він, її Василь. Її? Диви, як вона легко все вирішила і за себе, і за нього! А чи схоче він назвати її, Галину, своєю?
Зупинилася, далі не пройти, дуже щільно стояли люди. Мітинг відкрито, Першим виступав Василь. Як же ж він говорив, агітував за Установчі збори, за вибори до них. Галина раділа, що Антипов висував розумні пропозиції про голосування, але йому не дали договорити. У натовпі було неспокійно, заворушилася і президія. Мазанков запропонував засвідчити вірність Тимчасовому урядові, але його, як і Василя, не підтримали, І на трибуні з`явився зовсім молоденький солдатик, у якого під носом ледве висіялися вуса. Мабуть, у місті його не знали, бо звідусіль почулися викрики:
– Хто такий?
– Звідкіля?
– Від якої організації?
– З фронту, на відпочинок приїхав! – кинув у натовп солдат.
– Дати слово, нехай говорить! – хтось викрикнув із гурту залізничників.
Очі юнака заясніли від підтримки, і він голосно крикнув:
– Товариші! Прийміть привіт від революційних робітників і матросів Петрограда!
Почулися оплески, робочий люд звеселився, у тисячу горлянок заволав здравицю совдепам, але це було не всім до вподоби, і коли гомін ущух, хтось верескнув:
– Дезертир! Авантюрист!
Сердешного солдатика почали стягувати з трибуни, штовхати у спину.
– Геть більшовиків! Геть німецьких агентів!
Галина дивилася на Антипова, вона з тривогою чекала, що зробить він. І Василь прийшов солдатові на виручку. Він висмикнув його з рук нападників і щодуху гримнув:
– До порядку, товариші! Чого це ви розходилися! Він не дезертир. Я сам перевіряв його документи, він у відпустці. Це Тимофій Кріпак, нікополець.
Поруч із Антиповим зявився Куксін.
– Товариш Кріпак закликав нас тут до передачі робітничим радам усієї влади. Звичайно, вона сама не прийде, якщо її не завоюєш. Зуміли робітники і солдати здійснити революцію – створять і свою робітничо-солдатську владу!
– Демагогія!
– Базікало!
Галина далі не дослухáлася до викриків, бо раптом тривогою обпекло серце – вона побачила, як на трибуну вибрався Василів сусіда Данило, підійшов до Антипова і щось йому сказав. Галина побачила токож, як Василь Григорович зблід і швидко зійшов з трибуни і почав пробиратися поміж демонстрантами і  і рушив із саду.. Вона вибачалася перед тими, кого штовхала, і теж пішла за ним.
Що трапилося? Що трапилося? – запитувала сама себе. 
Наздогнала Василя з Данилом аж на вулиці. Василь обернувся до неї, й Галина побачила його очі, сповнені горем.
– Моя Марійка… – сказав він і не договорив, побіг.
– Що з Марійкою? – ухопила Данила за рукав.
– Утопилася дівчинка, – видавив із себе хлопець.
– Утопилася?! – жахнулася Галина, – Як утопилася? Цього не може бути! – закричала вона. – Цього не може бути!
Вона побігла за Василем. У його дворі зібралося кілька сусідських жінок. Коли з`явилися Антипов, Uалина й Данило, вони заголосили усі разом.
– Де моя дочка? Де вона! – не питав, а наче вимагав звіту Василь.
Назустріч йому вийшла хазяйка, яка витирала фартухом очі.
– Вона в хаті.
Жінки розступилися, і Василь не увійшов – упірнув у темний отвір дверей, за ним до хати забігла Галина й від несподіванки зойкнула. Надійка в мокрому платтячку була на ліжку. Її вологе волосся прилипло до обличчя. Вона лежала із заплющеними очима.
Василь упав біля дочки на коліна, він не вірив, що дитя мертве і притулився вухом до її грудей – серце не билося.
– Донечка моя, донечко! – чоловік не плакав, а водив обома руками від голови до плечей і промовляв:
– Не вберіг я тебе, не вберіг.
Біля дверей схлипували жінки, а Галина неначе скам`яніла. Яке горе, яке горе! Вона побачила, як плечі Антипова почали здригатися від німого внутрішнього плачу, але на обличчі в нього не було сліз. Вона зрозуміла, що сльози закипали у нього на серці. Василь устав з колін, обминув Галину і вийшов у двір, жінки теж посунули за ним. Галина боялася зараз залишати Василя наодинці з його думками. Вона наздогнала чоловіка.
– Як це сталося? – запитав Антипов у хазяйки.
– Не знаю, як і сказати. Гуляли діти собі у дворі, прийшов до них сусідський Петрик, а Марійка й говорить йому: – Я сяду, каже, у відро, а ти мене в колодязь спустиш. Звідти, говорить, можна і вдень зірки побачити.
Як почула те Галина, аж скрикнула і до крові прикусила собі губу. Це ж вона вбила дитину! Та хіба ж вона думала, що так вийде, коли розповідала дівчинці про зірки? Потемніло у неї в очах, ось-ось упаде. Сперлася на одвірок, сльози з очей ллються, а вона не витирає їх.
– Що ж я накоїла, дурна!
Здивовані жінки, вражений Василь і Данило, який теж нічого не зрозумів, обступили Галину.
– Що з вами, Галино Олександрівно? – запитав Василь. – Що я наробила! Що наробила! – побивалася вона
Василь міцно стиснув її плечі й тихо, але твердо наказав:
– Зараз же заспокойтеся! Що це з вами? – він посадив її на призьбу й сам сів поруч.
Галина узяла з Данилових рук кухоль води і почала пити, неначе тиждень не пила її. Вода стікала на груди, але дівчина не помічала цього, зуби цокотіли об край кухля. Коли вода скінчилася, вона повернула Данилові кружку, трохи заспокоїлася і почала витирати бороду. Василь Григорович дивився на неї і ніби пронизував наскрізь. Галина не знала, де подітися від його очей.
– Не хотіла я цього, навіть не думала, що так станеться.
– Заспокойтеся і розкажіть, у чому справа.
Галина боялася, що зараз своєю розповіддю відштовхне від себе Василя, бо він їй цього не простить. Вона дивилася на нього благальними очима, які неначе говорили:
– Не питай мене мій милий, не питай!..
Але його очі були невблаганними, і вона спромоглася, нарешті, вимовити:
– Це я розповідала Марійці про зірки, – і знову заплакала й притулилася до його грудей.
Вона боялася, що він зараз закричить на неї, відштовхне, вдарить, нарешті. Але Василь не закричав, не відштовхнув, не ударив, а пригорнув до себе Галину і вперше за їхнє знайомство назвав її на ти:
 – Та хіба ж ти хотіла вбити мою донечку? – куточки його очей наповнилися слізьми.

Глава 19.

Іван Середа був задоволений теперішнім своїм становищем. І дах над головою надійний, і дружина молода, і навіть копійчина на чорний день з`явилася. Удвох із Марією вони до обіду удвох на базарі торгують, а коли повертаються додому разом у городі порпаються. А вранці – знову на торговицю, навички продавця в чоловіка пробудилися з новою силою, до війни добру практику в Гусєва пройшов.
У Маріїному дворі возик у кутку стояв без діла, так Іван прилаштував до нього шлею, яку накидав на плече й тягнув на базар, завантажений зеленню і овочами, а Марія йому ззаду підсобляла. Дружно в них виходило, по-людськи. І ніколи Середа не відчував, що у приймах він, ніколи не докоряла йому жінка.
І все було б добре, але раз на тиждень з`являвся до них Красовський, доки Іван не виставив його за ворота і сказав, що, коли той ще раз прийде, то зробить в його голові восьму дірку. Подіяло.
На ярмарку торгували із Марією у різних рядах, хоч і не далеко одне від одного. Так більше виручити можна. І став Іван помічати, що біля його Марії крутиться якийсь тип. То огірків візьме, то кропу купить, а як пішли помідори, тільки в неї брав, неначе на базарі ніхто більше овочами не торгував, крім Марії. І опанувала Іваном така злість, така досада в серці засіла, що хоч вий. Вирішив він будь-що дізнатися, хто ж це такий.
Невеличкого зросту, з помітною галявиною посеред голови-гарбуза, чоловік викликав у душі Середи цілу бурю злості. Іван, якби міг,, то засадив би у його чорні очі-ягідки пальці, щоб не витріщався на Марію, а якби була у нього друга рука, то обома руками пообривав би його свинячі вуха, що кумедно приліпилися по округлих краях гарбуза.
І вирішив Середа прослідкувати, де живе володар, ненависної йому, голови і масних очей, які обмацували майже кожного дня його дружину. Йому конче потрібно було довідатися, що за людина крутиться біля Марії, і що цій людині було потрібно. Того разу Іван виклав товар двома гірками поруч із жінкою, він неначе відчував, що саме тепер повинен цей несподіваний його суперник прийти по зелень. І справді, Іван помітив його ще здалеку.
– Знаєш що, Маріє! Постій тут сама, а відлучуся ненадовго.
– Добре, – сказала дружина, а Середа перебіг поміж бабів, став за кущами і почав спостерігати за невідомим, що якраз підійшов до Марії.
Той щось говорив, а вона, нерозумна, шкірила до нього зуби. Склав помідори до корзинки, розплатився і пішов, по дорозі зиркав, неначе когось вишукував своїм поглядом. Іван аж кипів від обурення. Він подався йому услід, тільки протилежним боком вулиці, щоб не викликати у Маріїного залицяльника підозри.
Іван переходив від будинку до будинку, а коли гарбуз покотився у провулок, вирішив перебігти через двір і ледве не вискочив на нього, але встиг заховатися за веранду, бо той зайшов у ворота, що поруч із цим же двором, і постукав у двері тієї ж веранди, за якою щойно став Іван. За хвилину з`явився Красовський.
– А, це ти, Шевченко? – і вони удвох зайшли у двері, які залишилися напівзачиненими.
Іван, щоб почути, про що говоритимуть ці двоє, аж дух затамував. – Ну що? – почув він голос Красовського.
– Овєчкін до Марії більше не приходив, він, очевидно, утік із Нікополя.
– Я теж так думаю.
Хто такий Овечкін, Іван не знав, і через це почуття ревнощів ще більше клубочилося у нього під серцем, немов холодні вужі. Він відчував їх, неначе, і справді, вони були живими. Аж груди придавив рукою, щоб їх заспокоїти. Від жагучої образи навіть припинив дослухатися до розмови на веранді, але знайоме прізвище, яке тільки що назвав Красовський, примусило його нашорошити вуха.
– Ти, Шевченко, будь обережним, коли слідкуватимеш за Антиповим. На Галину – надія мала, не помічниця вона нам. Я із самого початку був проти цієї хвойди. Вона знюхалася вже із Антиповим. Баба є бабою. Гляди в оба, бо не зносити тобі голови – ти мене знаєш. – Добре, пане ротмістру.
Іван вислизнув з двору і згорбився, неначе на нього навалили важку ношу, почвалав назад до базару.
Ось вони що затівають! До Василя Григоровича добираються… А в нього таке горе! Дочку сьогодні ховатиме!
Іван іще не знав, як діятиме і що саме робитиме, але те, що не дасть скривдити Антипова, знав уже добре. Він повернувся до Марії, згріб із прилавка у візок помідори, чим дуже здивував дружину, перекинув через плече шлею і погнув свою поклажу додому. Марія мовчки йшла ззаду, бо зрозуміла жіночим нутром, що зараз зачіпати Івана не слід. А Серед важко ступав і думав про те, що на фронті було значно легше, бо там він знав ворога в обличчя. Ось – ворог, і його потрібно знищувати, бо інакше він знищить тебе, а тут, у його мирному житті, було все набагато складнішим. Такі, як Гусєв, Красовський і оцей огидний Шевченко у спину тобі стрілятимуть, вони не вийдуть на чесний поєдинок, вони не такі.
Бач, що задумали? За Антиповим слідкувати. Коли Середа згадав про Василя Григоровича, то прискорив свою ходу. Потрібно щось придумати. Але що? Середа не раз слухав Антипова на зборах, чи на мітингах, і переконався у тому, що ця людина за бідняків, таких, яким є Іван. Він хоче для них кращого життя, справедливого. Кожного разу після виступу Антипова Середа згадував свого однополчанина, який розповідав солдатам, серед яких був і він, Іван, про більшовиків. Середа не знав, чи Антипов теж більшовик, але гадав, що так воно і є, бо інакше Василь Григорович не обіцяв би                        робітникам, що коли ті повністю візьмуть владу у свої руки, то стануть володарями фабрик і заводів, що їхні діти, як тепер господські, ходитимуть до школи, і всім вистачить хліба, і зовсім не буде голодних. І Росія вийде з війни, а Іванові не треба розповідати, що таке війна, він її на своїй шкірі відчув.
Щось потрібно робити, щось потрібно робити… – пульсувало в Іванових скронях.
Іван залишив возика у дворі і швидко, майже підтюпцем, побіг до сусіда-залізничника Никифора Владимирова. Чому саме до нього? А тому, що він        знав – Антипов теж на залізниці працює. Може, Никифір щось порадить.
Ліда, дружина Владимирова, була здивована вкрай, коли побачила Івана на своєму подвір`ї/ Її чоловік ніколи із Середою не товаришував. І вона зразу не погоджувалася розбудити чоловіка, бо Никифір саме відпочивав після рейсу. Тільки вранці повернувся після поїздки.
– Лідо! Та будь ти чєловєком! Розбуди мужа, – благав Середа, – Розбуди, може, доля дуже хорошої людини залежить від того, чи покличеш ти зараз Никифора.
Невдоволена жінка крутнулася до хати, й через пару хвилин на порозі з`явився заспаний Владимиров.Він вислухав Івана і деякий час мовчав, а потім запитав:
– Як ти говориш, назвав Красовський того чоловіка?
– Шевченком.
– Шевченком? – примружив очі Владимиров.
Знав він одного в десятому році, тут у Нікополі, в жандармському околотку таємним шпиком був. Теж Шевченком називався. Тоді за те, що саме через нього було заарештовано товаришів Владимирова, хотіли його стратити, бо й кров на його совісті була, й досі не змито ту безневинну кров. Але суворий вирок робітників не було здійснено. Десь зник Шевченко. А ось тепер знову виплив.
– Маленькі очі і свинячі вуха? – допитувався Никифір. – Так це той Шевченко, – Спасибі тобі, Іване, за повідомлення. Ти не хвилюйся, я скажу, кому слід. Спасибі ще раз.
Він потиснув Середі його ліву руку, і задоволений і заспокоєний, Іван спокійно посунув додому, сповнений почуттям виконаного обов’язку.

Глава 20.

Одна думка ятрила спраглий мозок Василя Григоровича, коли він повертався із кладовища. Додому – не вберіг дитини, не вберіг… Він ще, коли стояв над труною Марійки, звертався до її матері Надії, неначе до живої:
Прости мені, дружино моя вірная, що недоглядів. Твій батько привіз мені донечку, щоб я її виростив, щоб у люди вивів, а я не доглядів. Прости мені, прости… І зараз, коли вів за руку сина, він дорікав собі, неначе душевними тортурами можна було зарадити горю.
Поруч із ним ішла, приголомшена невиправним нещастям, Галина. Вона більше, ніж Василь, вважала себе винною у смерті Марійки. І як то в неї все недобре виходило в житті? Чому доля посилала їй такі страшні випробування? Нехай би хоч сама вона несла свій важкий хрест. Але ж Галинина поява в Нікополі зробила нещасним Василя, який став для неї близьким і рідним, і його дітей вона теж полюбила. Особливо Марійку.
Дівчина досі ще не звідала щастя материнства і тому усім серцем прикипіла до діток Антипова. Десь у потаємних куточках її душі знайшла свій притулок, ще не до кінця усвідомлена, мрія з часом замінити Марійці і Степанчикові їхню матір. І по відношенню до Марійки ця мрія залишиться нездійсненною. І від усвідомлення цього Галині стало ще важче, бо вона сама того і не бажала, а штовхнула дівчинку у колодязь. Хай він буде проклятим той день і час, коли Семен послав її до цього міста!
Галина глянула на Василя і злякалася свого прокляття:
Що я говорю таке! – неначе й справді вона не думала, а вголос висловлювала свої думки, – Чому проклинаю Гострого? Аби не він, хіба я зустрілася б з Василем?
Антипов кожною клітинкою свого тіла, неначе оголений нерв, вбирав у себе сонячне світло липневого дня і мучив, до краю зболіле, серце гіркими думками:
“Сонце ласкаво світить, день такий дивовижний, а донечки моєї немає. Не побачить вона більше оцих зелених тополь, ані білих голубів, що злетіли аж під хмари, не відчує більше ніколи ніжного літнього вітерцю, що грається зараз із чубчиком її маленького братика…
А Степанчик мовчки тьопав ноженятами і ледве встигав за батьком. І хоч повільно йшов Василь Григорович, але ж все ж в Степана ноги ж набагато коротші. Прийшли додому, повсідалися біля столу, сумують мовчки, але Антипов тепер думав більше про живих: як запобігти розправі, яку можуть учинити над Галиною її “шефи” – Гострий і Мазанков. Мазанков, той на крайній крок не відважиться, але Гострий не подарує дівчині її “зради”.
Те, що розповіла Галина Василеві, не було для нього великою несподіванкою. Тільки на таке від них і можна було сподіватися, адже ім., верхівці катеринославських есерів, є в кого навчатися. Керенський став для них добрим взірцем.
Лагідним сумом світлих своїх очей Василь оповив, схилену над столом, фігурку Галини. Каралася дівчина, навіть погляд ховала від нього, бо боялася подивитися Василеві в очі. Антипову до болю в скронях захотілося заспокоїти Галину, приголубити її, щоб не катувала себе, не рвала свого серця. Він сидів навпроти дівчини, і все, на що спромігся – узяв її руки в свої, перебирав тендітні пальчики, гладив їх і намагався вгамувати їхнє тремтіння.
Цього було достатньо, щоб переповнити чашу страждань Галини, і вони перелилися через край. Дівчина лице у свої і Василеві руки і беззвучно заридала. Антипов найбільше в світі боявся жіночих сліз, він вивільнив свої руки і обережно підняв ними Галинину голівку і почав висушувати на її лиці сльози гарячими губами.
– Не плач, рідненька, не плач! Не винна ти, так уже вийшло…
Він любив її зараз над усе на світі, дивився у її очі – озерця смутку, і йому здавалося, що то очі самої мадонни. Жаль, що він не вірить у Бога, а то посадив би її у кутку замість образів і молився б на неї.
Галина повільно заспокоїлася, утерлася тоненькою хусточкою і спробувала посміхнутися, але посмішки не вийшло, бо була вона схожою на гримасу нестерпного болю.
Молоді прийшли до тями від чоловічого голосу, що питав у Степанчика десь за порогом, чи батько вдома. Василь підійшов до вікна і побачив у дворі Куксіна. Він розчинив двері і запросив нежданого гостя до хати.
– Заходьте, будь ласка!
Микола Никифорович потиснув Василеві руку і сказав:
– Прийміть мої співчуття.
– Спасибі, сідайте, Никифоровичу, до столу, зараз пообідаємо за давнім народним звичаєм.
Галина занесла черепки, але їсти не хотілося, кусень застрявав у горлі. Мовчанку порушив Антипов, який звернувся до Галини:
– Ти не проти, якщо я все розповім Миколі Никифоровичу?
Галина одними очима відповіла, мовляв, роби, як знаєш, і Василь без зайвих роздумів вручив свою долю і долю Галини у надійні руки старшого товариша.
– І що ти думаєш робити? – спитав Куксін, коли вислухав схвильовану розповідь Антипова.
– Не знаю, – зізнався Василь, – Може, відправити Галину із Стьопкою до моєї мами? – він подивився на дівчину і зрозумів, що вона погодиться.
– Це було б добре, – схвально кивнув головою Куксін, – І де живе твоя мама?
– У Курську. Чи здорова вона?.. Давно її не бачив, а в листах хіба признається?
– Так, – уголос роздумував Микола Никифорович, – Ми переправимо їх через Олександрівськ і Харків. До Олександровька довезе Владимиров, а там передасть у надійні руки.  Завтра о шостій, щоб були готовими, він зайде за вами, І ти, Василю, теж збирайся в дорогу.
– Куди це? – здивувався Василь.
– Поїдеш до Катеринослава. Там дев`ятого липня відбудеться нарада районних совдепів. Овєчкін, ти знаєш, втік. Ми маємо надію, що саме ти замістиш його. Тільки ж будь обережним, щоб не потрапив на очі Гострому.
При згадці про Семена Галина аж зіщулилася і повела плечима, неначе від холоду.
Коли випроводили Куксіна і вклали в ліжко, змореного за день, Степанчика, Галина з Василем до ранку просиділи біля столу. Такою була ніч їхнього, народженого в муках, замішаного на гóрі, кохання. На дорогах життя двоє молодих людей знайшли одне одного, щоб надовго розлучитися. А чи зустрінуться вони знову – цього ніхто з них не знав, і тому, читачу, залишимо їх наодинці. Їм є про що поговорити – не будемо заважати…



Глава 21.

До Катеринослава приїхали вранці. Вокзал було запруджено солдатами і цивільними. Антипов із Головком ледве протиснулися до виходу. На привокзальній площі їх зустрів вранішній прохолодний вітер, що виривався сюди поміж будинками від Дніпра. Залишку сну, ніби рукою зняло.
День девятого липня, перший день катеринославської районної конференції рад робітничих і солдатських депутатів, на який від Нікополя молодого Антипова і середнього віку Григорія Вісаріоновича Головка, який належав до партії меншовиків, тому однодумцями назвати їх не можна було. До Нікопольського совдепу Головко увійшов недавно, після втечі з міста Овєчкіна. Був він урівноваженим і розсудливим, швидко дійшов до суті справ, і без його думки там уже обійтися не змогли б.
Чоловіки йшли Катеринославським проспектом мовчки, кожен думав про своє. Можна було б сісти на трамвай, але до початку конференції – ще чимало часу, тому пішли пішки. Проминули міський базар, до якого з різних боків стікалися підводи, запряжені кіньми, і просто люди з мішками за плечима, із кошиками та відрами в руках, які, несли на продаж нехитрий свій крам – молоду картоплю, помідори, огірки, абрикоси, яблука та груші, все, на що багата придніпровська земля.
Василь Григорович час від часу відганяв від себе тривогу за Галину і Степанчика. Як вони там добираються до Курська? Куксін заспокоїв його, коли доповів, що Владимиров доправив жінку із хлопчиком до Олександрівська і передав їх до надійних рук тамошніх залізничників. Василь не сумнівався в тому, що старенька мати прийме його сина і кохану. Їм буде добре в матері! Хоч би нічого поганого не трапилося із ними в дорозі…
– Здається, ми вже прийшли, – низький голос Головка відірвав Василя Григоровича від тривожних роздумів.
Чоловік подивився на свого супутника здивовано, немов би не зрозумів сказане ним.
– Що ви говорите, Григорію Вісаріоновичу?
– Кажу, що ми вже прийшли.
Біля дверей гарного двоповерхового будинку з високими стрілчатими вікнами в стилі українського рабокко стояло двоє солдатів з гвинтівками. Чоловіки пройшли крізь подвійні зелені двері і потрапили до просторого фойє, підлогу якого було викладелено плитами з білосніжного мармуру.
В очі кинулося червоне гасло:
“Привіт делегатам І Катеринославської районної конференції Рад робітничих і солдатських депутатів!”
Тут було декілька дверей, що раз-у-раз відчинялися, впускали і випускали через себе людей. Делегати від Нікополя розгубилися. Куди ж їи іти? Потрібно в когось спитати. Але вони не встигли здійснити свого наміру, бо до них вже підійшла молода бойова жінка у шкірянці і запитала:
– Ви, товариші, на конференцію? Звідки приїхали? З Нікополя? Це добре. Давайте знайомитися, – вона простягнула свою маленьку руку спочатку до Головка, а потім і до Антипова і відрекомендувалася: – Духаніна, представник районного комітету. Ми чекали вас, товариші, ще вчора, бо планували, що ви, товаришу Головко, будете головувати на конференції. Головко – голова! Правда ж непогано! – засміялася вона від власного жарту,  – а ви, Антипов, не будете проти, якщо ми виберемо вас товаришем голови? Ні? Ось і чудово. Пройдемо до зали засідань.
Вона повела своїх співрозмовників на другий поверх до просторої кімнати, де зібралися вже майже всі делегати. Хазяйнувала тут Духоніна, єдина жінка серед усіх присутніх. Вона запросила до президії декількох чоловік, у тому числі й Головка з Антиповим. Коли в залі встановилася тиша, Духоніна представила делегатів. Головко усвідомлював усю важливість того, що зараз відбувалося, він помітно хвилювався, але відкрив конференцію і виніс на її затвердження чергу денну, до якої увійшло аж сім питань:
1. Вибори на обласний установчий з’їзд постачання у м. Харкові.
2. Про події в Петрограді 3-5 липня.
3. Доповідь про діяльність обласного і районного комітетів Рад робітничих і солдатських депутатів.
4. Організація при радах бюро сільськогосподарських робітників.
6. Участь рад у виборах до органів самоуправління на місцях.
7. Постановка культурно-просвітницької роботи на місцях. 8. Організація рад селянських депутатів.
Чергу денну затвердили одноголосно, бо була вона цікавою і питання, що виносилися, хвилювали усіх делегатів. Василь Григорович сидів у президії й уважно вивчав присутніх. Хто вони, ці люди, з чим приїхали на конференцію?
По першому питанню слово надали членові районного комітету Сандомирському. На трибуну піднявся стрункий, ще не зовсім літній чоловік в окулярах. Він пригладив лисіючу голову і м`яким баритоном розпочав свою промову:
– Харківський установчий з’їзд має своєю метою організацію закладів, які займатимуться розподілом і постачанням населення, фабрик і заводів сировиною і продуктами харчування, щоб усунути дух канцелярщини і безладдя, що панують і до сьогодні. На всіх конференціях Донецького басейну наголошувалося на тому, що необхідно заснувати державний орган, який би контролював промисловість, якщо такого не станеться, то країні загрожуватиме катастрофа. Таким органом до сих пір була особлива нарада в Петрограді, яку під час революції було реорганізовано на демократичних засадах. Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів визнав за необхідне створити Економічну раду та Економічний комітет замість особливої наради, які б керували господарським життям країни. Товариш міністра торгівлі і промисловості Пальчинський, підтримуваний промисловою групою,всілякими засобами опирався проти створення такого органу. Не зважаючи на це, в Москві та на Уралі було скликано з`їзди постачання, які із свого середовища створили економічні комітети.
По всьому було видно, що зараз виступала освічена людина. Антипов уважно слухав доповідача і робив нотатки у своєму блокноті. Сандомирський кувтнув води із склянки, що стояла на трибуні і продовжив:
– За таким же типом будуватиметься установчий з’їзд постачання і в Харкові для Донецького басейну, який скликається на 12 липня цього року на наступних засадах: половина представників революційної демократії, чверть – представники громадських і державних установ і чверть – від промисловців. Катеринославська рада делегуватиме п’ять представників, від району потрібно вибрати на нашій конференції чотирьох. На 18 липня в Петрограді скликається Всеросійський з’їзд постачання, на якому буде обрано Центральний Економічний Комітет. Вважаю за необхідне надати слово товаришу Білявському, члену урядової комісії в Харкові.
На трибуні з`являється Білявський, неначе гриб виріс після літнього дощу, опецькуватий і кремезний, залу наповнив високий голос, який ніяк не пасував цьому поважному громадянинові:
– Комісія, до якої я належу, ставить собі за мету обстежити деякі галузі промисловості Донецького і Криворізького басейнів, а саме: кам’яновугільних та антрацитових копалень, залізних та марганцевих рудників, металургійних, механічних та хімічних заводів.
Далі говорити представникові державної комісії не дозволили, бо в залі почулися викрики про націоналізацію промисловості, але представників на Харківський установчий з’їзд постачання все ж обрали, і голова конференції надав слово Духаніній, яка запропонувала резолюцію про події в Петрограді 3-5 липня. Її голос звучав під склепінням зали урочисто і дзвінко:
– Петроградські події є наслідком злочинної політики  буржуазії та її представників у Тимчасовому уряді – міністрів-кадетів. Якби енергійніше велася боротьба за мир без анексій і контрибуцій, якби промисловість перебувала під державним контролем, і були всановлені тверді ціни і відрахування понадприбутків на користь держави, проводилася б рішуча демократична політика, ми б не пережили б того жаху на фронті і в Петрограді. Який нам довелося пережити в даний момент. Тактика більшовиків шкідлива, але має сприятливий ґрунт під ногами в економічній розрусі. Ми боремося з ними, але повинні пам’ятати, що поживним середовищем бацили більшовизму є ті, хто дезорганізує промисловість саботажем, локаутами та іншими засобами.
Антипов уважно подивився на Головка, щоб зрозуміти, як той сприймає виступ Духаніної, але по виду Григорія Вісаріоновича нічого зрозуміти було не можливо. Він, здавалося, мало дослухався до слів, переконаної у своїй правоті, незламної есесівки. Василеві було важко орієнтуватися на цій конференції, бо він не знав, хто з її учасників до якої з політичних партій належав. І ось зараз він побачив, що Духаніна з`їхала вправо й навряд чи вибере золоту середину. Подальша її промова ще більше впевнила Антипова в правильності своїх висновків:
– Ми повинні засудити Петроградське повстання, бо воно за допомогою зброї нав’язати волю незначної меншості величезній більшості революційної демократії. Ми повинні найгострішим чином засудити цей злочинний крок, що надав сильний поштовх контрреволюції. і провокації з боку більшовиків у тому числі, Але ми повинні, поки що, утриматися від засудження будь-яких соціалістичних партій до висновків слідчої комісії і повинні відмежуватися від буржуазної брехні і цькуваннятравлі більшовиків, хоч вони і винні в провокаціях.
Обережна бестія! З одного боку засуджує тактику більшовиків, з іншого – відмежовується від їхнього цькування, – подумав Василь Григорович і заховав єхидну посмішку під рудими вусами, – почуємо, що вона ще скаже…
Але Духаніна скінчила свою промову, й слова попросив представник партії соціал-революціонерів Іцхакін.
– Я категорично закликаю до боротьби з більшовиками, бо вони будуть шкодити нашому революційному рухові, доки їх не знищити. Кадети, які самоусунулися від влади, не повинні більше повернутися до неї, їх потрібно замінити представниками революційної демократії, які можуть врятувати країну і знищити розруху. Зараз зволікати не можна, адже надійшло повідомлення, що наш фронт прорвано.
Делегат із Кам`янського протестує проти виступу Іцхакіна. Йому надається слово, і він запально виголошує:
– Попередній оратор несправедливо закликає до боротьби із більшовиками, цими здоровими елементами суспільства. Наші дії витікають не із злісної демагогії, а з помилкової політики Тимчасового уряду, який тільки обіцяє і нічого не робить – люди втомилися чекати. Революційні партії завжди були в меншості і тільки зброєю могли домагатися своїх прав. За те, що нашими лозунгами зловживають всілякі авантюристи. Жандарми та інші бандити, за це ми не можемо відповідати.
Із місця скочив делегат Слятинський  і поспішив на виручку лозунгу Духаніної:
– Ми не повинні захоплюватися критикою у цей трагічний час, що загрожує всім революційним завоюванням, ми повинні надати рішучу підтримку Радам робітничих і солдатських депутатів і висловити свій протест проти контрреволюції справа і анархії – зліва. Кадетам не місце зараз у міністерстві – воно має бути без тих, хто не служить інтересам революційної демократії.
----------------------------
Фрагменти тексту у цій главі, що виділено курсивом, взято із архівного документа

Глава 22.

Першими відчуттям Галини, коли вона повернулася до тями, було те, що у неї на голові немає волосся.. Вона тремтячими слабкими руками обмацувала свою голову і з жахом зрозуміла, що не помилилася. Вона затулила руками очі, й величезним зусиллям волі примусила себе, щоб знову не знепритомніти. Що з нею? Де вона? Галина відірвала руки від очей і почала обдивлятися кімнату, в якій стояло її ліжко. Висока стеля, великі вікна, багато ліжок, на яких лежали хворі люди… Мабуть, це лазарет, але ж як вона сюди потрапила?
Із хаосу незібраних думок, що юрмилися в її спраглій голові, зненацька виринула одна, що опанувала зараз єством цієї, змученої хворобою, жінки.
Де Степанчик? Де Степанчик? – пульсувало у скронях і заважало вільно дихати.
Вона спробувала підвестися, навіть опустила босі ноги на долівку, що обпекла ступи ніг, але піднятися не змогла через слабкість у ногах, і важка голова вала на виснажені груди. До неї підбігла покоївка, що саме зайшла до палати: 
– Лежи, лежи! Тобі не можна вставати, – закричала вона і вклала хвору в ліжко, – Як добре, що ти отямилася, тепер хвороба відступить.
– Що зі мною? – спитала Галина крізь сльози.
– У тебе був тиф, але тепер загроза життю – позаду. Лежи спокійно, а я принесу поїсти.
Галина болісно згадувала, як вона опинилася тут, але це їй не вдавалося. Тоді думки перенесли її спогади у більш віддалений час. Вона їхала із Степанчиком у поїзді. Так, у поїзді. В Олександрівську Владимиров пересадив її з хлопчиком до іншого, що йшов до Харкова. У вагоні було багато людей. Одна жінка лежала на нижній полиці. Їй було погано, вона марила в гарячці. Ніхто до неї, бідолашної, не підходив, і Галині не радили цього робити. Але, як же ж можна було залишати людину в біді!
На ранок хвора заспокоїлася, і Галина зрозуміла, що заспокоїлася вона назавжди.. Її зняли з поїзда в Синельниковім. У тієї жінки був тиф. Далі їхали мовчки, пригнічені смертю чужої і навіть незнайомої людини. Галина вмостила Степанову голову собі на коліна і задрімала, але невдовзі прокинулася від того, що відчула, як по її грудях повзла якась комаха, вона побачила, що на неї ніхто не дивиться, бо супутники спали, засунула руку за пазуху і намацала там комаху. Витягла з кофтини руку, придавила двома пальцями               те, що ворушилося, і зрозуміла, що то була воша… Мороз пробіг поза її спиною. Яка гидота!..
Що було потім? Увечері прибули до Харкова, переночували на вокзалі. Десь о десятій із великим трудом потрапили до курського поїзда. Галина відчула, що у неї то там, то там чешеться тіло. Вона розчісувала тіло до крові. Страшенно почала боліти голова, нудило, підвищилася температура.
У Курську йшов дощ. За адресою, що дав їй Василь, ледве знайшла потрібний будинок, але матері Антипова вдома не застала. Стомлена і вкрай змучена, всілася на східцях біля дверей і притулила до себе змокрілого хлопчика. Горіло все тіло, дуже хотілося спати, вона прихилилася до дверей і задрімала…
– Не можна ж так! – почула над собою голос покоївки, – Чого ж ти плачеш? Радіти потрібно! Стільки днів, стільки ночей лікар боровся за твоє життя! Із того світу, можна сказати, витягнув, а ти плачеш. Ось поїж! – вона поставила тарілку на тумбочку, що стояла поруч із ліжком Галини.
Свята простота! Як же вона зможе їсти, коли не знає, де Степан? А може, покоївка знає, де він?
– Мене одну привезли до лікарні? – з надією запитала Галина в дівчини.
– Одну, з тобою нікого не було, – розгублено відповіла сестриця.
– І хлопчика не було зі мною? – Галина все ще сподівалася на диво.
– Хлопчика не бачила, я в той вечір була тут, коли тебе привезли.

Ще майже тиждень Галині не дозволялося виходити з палати Зараз вона страждала не від хвороби, яка поволі відступала, а від почуття провини перед Василем і перед Степанчиком. У розмовах, які виникали між мешканцями палати, участі не брала, бо катувала себе подумки постійно, і вдень, і вночі. І, щоб швидше минав час, щоб скоріше змогла вона вийти з лікарні і податися на пошуки Василевого сина, Галина примушувала себе спати, адже сон – це здоров`я.
Від постійної дрімоти жінка втратила здібність відрізняти марення, в які вона впадала, від спогадів. І кожного разу, коли вона згадувала про Степана, на неї нападав жахливий напад відчаю, за яким приходили меланхолія і душевна депресія. Іноді їй пригадувалося життя з батьками. Це було так давно, хоч не минуло ще й року, як вона виїхала з Апостолова. Як вони там, її старі батьки? Галина знала, що своєю втечею завдала їм невимовного болю. Сумують, мабуть, за нею. Мати вже й очі виплакала, бо виглядає її щодня. Батько, той теж страждає, але й виду не подає, а все заспокоює матір. Вони так хотіли бачити свою Галинку щасливою. Мати все про онуків говорила…
І знову перед очима Галини з`являється маленька постать Степанчика, беззахисна і безпомічна, простягає рученята, кличе її, тьотю Галю. А вона лежить безпорадна і самотня в цій великій і темній кімнаті, ковтає сльози, сльози обрáзи… на кого? На себе? На долю? Мабуть, народилася вона під такою зіркою, що приносить своїм життям, своїм існуванням тільки одні прикрощі і нещастя. Від усвідомлення цього Галині стає ще важче, і вона, щоб не закричати, заривається лицем у подушку і гасить в ній свій крик зболілий, свій відчай пекельний.
Надходить ще один ранок, перший серпневий ранок, і, зморена самобичуванням, жінка засинає, немов провалюється у безодню. Її дихання поволі стає рівним і глибоким. Ось дорога сну приводить Галину до рідної хати. Вона хвилюється, як після довгого розставання. Рвучко розчиняє хвіртку і йде вузенькою стежиною до дверей батьківського будиночка, обабіч доріжки ростуть фіолетові айстри. Двері розчиняються, й з них виходить мама, розкидає руки і біжить назустріч дочці, обнімає, палко обціловує її лице, а на порозі зявляється батько, знімає пенсне, витирає старечі очі. А хто там виглядає з-за нього? Невже Степанчик? Від радості серце аж зайшлося частотою ударів. Галина вивільнюється з материних обіймів і хоче побігти до хлопчика, але ноги приростають до землі. На порозі вже немає ні батька, ні Стьопки. Куди ж вони поділися? Їхнє місце займає Василь, його погляд суворий. Чоловік хитає головою, звучить його гнівний голос:
– Де ти поділа мого сина? Де сина поділа? Що ти з ним зробила?
Галина просинається, вся в холодному поту. Отак завжди, уві сни закінчуються тим, що вона знаходить Степана і тут же втрачає його знов.
Та що ж це зі мною? Так можна до іншої лікарні потрапити, до психіатричної. Треба взяти себе в руки і, перш за все, заспокоїтися, щоб швидше одужати і вийти на волю. Може, вдасться знайти Степана.
І хвороба поволі відступила, до жінки почали повертатися сили. Нарешті її виписали з лікарні. Вона брела вулицями Курська, зодягнута в казене, бо її одяг спалили, й болісно напружувала пам'ять , бо намагалася пригадати адресу Василевої матері.
А навкруги буяло життя, бо стояв теплий серпневий полудень сімнадцятого року, Галина йшла і не помічала навкруг себе нічого, йшла без документів, без грошей, зовсім на себе не схожа, закутана в білу бумазейову хустку, схудла й почорніла, із запалими очима, виснаженими згорьованими грудьми. Що чекало на неї в цьому чужому і незнайомому місті?

Глава 23.

Першого вересня Сергій Євдокимов заявив у класі, що немає нічого спільного з ними, своїми однокласниками, і якщо раніше були в нього тут поодинокі товариші, то зараз він залишився зовсім на самоті. Його бойкотували мовчанням, але Сергій був задоволений теперішнім свої становищем. Він, правда, не міг спокійно дивитися на вгодованих, задоволених життям, панків і підпанків, синків купців і купчиків.
Він не страждав від самотності, він упивався нею, неначе жагу вгамовував джерельною водою у жаркий день. Йому потрібно було закінчити навчання в гімназії, а за це треба було платити, і тому він шукав для себе заробітків, через що продовжував давати приватні уроки. Навчав Сергій і Борьку Хазана, з яким дуже здружився, коли їздив до Покровського. Ось і зараз він чекав на нього, але хлопчик не приходив. Що ж трапилося? Він завжди охоче переймав Євдокимову науку…
Сергій дістав папери, щоб записати ті нові свої думки, які тільки що народилися:
Мій меланхолійний настрій романтика, я думаю, відлетить. Його покриють, його потоплять тривоги життя, прикрості й радощі. Але, напевно, відлетить не зовсім. Напевно, серед турбот життя промайне думка про нікчемність великого людського щастя, і жвава задумається младість. Іноді смуток увійде у змучене наболіле серце.
Людське життя велике, таке велике, що не можна осягнути його людським розумом. Життя велике. Життя красиве. Скільки б не було поганого в житті, світле покриє його, і за кулаком неодмінно з'явиться столяр.
Це говорить не юнак-поет: у мене мало юнацького. На мене часто находять роздуми: навіщо я живу, навіщо, не обробляючи своїх віршів, намагаюся послати їх до друку - через славу?
Зізнаюся - грішний трохи. У той же час я думаю, що нема чого писати, що у мене немає таланту, немає покликання. Читаючи чиюсь  біографію, я відшукую аналогічні риси у себе, знаходжу і радію.
Сергій Євдокимов, із архіву

Від роботи над паперами Сергія відірвав гомін у іншій кімнаті, він виглянув туди і побачив за столом Борьку, що плакав. Його втішала мама.
– Що трапилося, чому ти плачеш?
Борисові, хоч і пішов уже чотирнадцятий, але зараз видавався він зовсім малою безпомічною дитиною.
– Тато мій помер!.. Наші приїздили з Покровського, поховали його. Вони повернулися додому, мене кликали до себе, але кому я там потрібен? І без мене ротів голодних вистачає… А тут я швидше роботу собі знайду…
Сергій переглянулися з матір`ю, вони зрозуміли одне одного і без слів.
– А ти залишайся жити з нами, – лагідно сказала мати і погладила хлопця по голові, – Їсти хочеш? – вона швидко поставила миску із борщем на стіл, підсунула хліба і дала хлопцеві ложку, – Їж.
Борьку не довелося довго вмовляти, бо був він, і справді, голодним.
Так Малий Хазан опинився в родині Євдокимових. Він дуже цінував такий їхній вчинок і дуже скоро став справжнім помічником по господарству для матері. Він знову відчув, що таке материнська любов і ласка, за якими так довго сумував. Коли Сергій був вільним, вони охоче займалися Борчиною освітою. Та й сам Сергій став не таким самотнім, як раніше. Якось Борис спитав, чи згадує він Тетяну, його родичку з Покровського.
– Згадую,  вона більше від усіх дівчат подобається. Думаю, прийде літо, погуляю.
–  Ти знаєш, вона тобі привіт передавала, та й  її мама, Настя, запрошувала тебе.
– А мені туди хочеться, і для моєї казки корисно буде.
– Для якої казки?
– Це я так називаю поему про Богдана Хмельницького.

Що для мене Таня – не знаю. Але тільки часто перед сном вона з`являється до мене такою гарною світлою мрією, красивою мрією. І приходить до мене тоді спокій. Тихо так на серці стає. І я завжди радий, коли приходять думки про неї. Сестра Тані сказала: страшний тип, предмет моєї сестри Тані  – троянду їй подарував. Намагаюся кожного разу цю мрію викликати (Сергій Євдокимов, із архіву).

А в тебе є дівчина?
– Немає, – зніяковів Борька.
– Нічого, ще буде, ось послухай, – він розгорнув свої папери, знайшов потрібне місце і зачитав: 
Якийсь голос кричить: Таню, Таню, мила Таню.  Сімейного життя яскравими фарбами малюю ідилію. Не бачу її, і мені, відчуваю, ніби чогось бракує. Побачу ще більше (Сергій Євдокимов, із архіву).
А коли надходив вечір, Сергій ішов на набережну до Дніпра, або десь сідав із книгою на ослінчику серед могил цвинтаря, біля якого він жив. І майже завжди його бачили одного. І це були не сентименти, це була самотність. Так йому краще думалося і писалося:
Мой друг, душа моя тюрма,
Там холод царствует и тьма…
Там думы роятся, живут,
Но, друг, они свободы ждут,
И только редкою порой
Темницу я приотворяю
И думу, окропив слезой,
Омыв в крови, я выпускаю…
Ты знаешь, демон злой сомненья,
Как червь ничтожный точит грудь.
Он вольно не дает вздохнуть…
Бывало, темною порою,
Когда я в книги погружен,
Сижу, захваченный мечтою,
Ко мне слетает тихо он.
Он нежно шепчет, он воркует,
Как белоснежный голубок,
И он журчит, как ручеек,
И тихо, друг, душа тоскует,
И пьет сомнения поток,
Сомненья Яд, о дивный Яд!
Но вдруг последние усилья
я соберу, подрежу крылья,
Своей мечты… И мыслей ряд –
Скорей не мыслей, рой червей –
Я прогоню. И этот демон,
Посеял в сердце плевел смуты,
Уйдет, как греза или сон.
Тогда попробуй эти путы,
Попробуй, друг мой, разорвать.
Ведь он ушел. Ну что ж тоскует
Больная темная душа…
Сергій Євдокимов, із архіву

Глава 24.

Після сперкотного вересневого дня на місто спустилася темна ніч і не дала розгулятися вечорові. Рясно, немов кетяги горобини, світили зорі на темному полотні неба. В таку годину добре було б сидіти десь на березі Дніпра з молодою подругою, прислухатися до шелесту хвиль, лагідного шелесту очерету…
Але Гнат Вікторович запріг стару сусідську шкапину і поїхав до станції. Він переодягнувся у візникові лахи. Такий маскарад був йому не до вподоби, але, якщо це потрібно для справи, можна перетворитися й на самого нечистого, Господи прости.
Красовський поспішав до залізничної станції, щоб особисто перевірити, чи поїде нічним поїздом його сексот Шевченко. Цей йолоп проґавив Галину, яка утекла з Нікополя, та ще й забрала із собою сина Антипова. Такого промаху подарувати своєму агентові він не міг і тому посилав Шевченка навздогін утікачці, хоче не дуже й сподівався на успіх. У неї одна дорога, а в них…
Поїзд стояв уже на першій колії, коли Красовський під`їхав до станції. Він прив’язав віжки до дерева і вискочив на перон й ледве не зіткнувся із Шевченком, який виходив саме із дверей вокзалу, але вчасно схоронився за кущами бузку, так і прстояв зв ними, аж поки не побачив вогні останнього вагона, які за кілька хвилин розтанули у нічній темряві.
Можна було б і не приїздити. По правді сказати, він і не збирався здійснювати сьогодні цієї нічної поїздки. Чому вирішив їхати, зараз навіть собі самому не міг пояснити. Красовський сплюнув із досади і повернувся до брички, біля якої уже стояв якийсь військовий. Цікаво, хто б це міг бути? У темноті не впізнати. Видать, приїхав поїздом, і тому потрібно йому було добиратися в місто. Гнат Вікторович для певності чи є в його кишені зброя, хоча добре відчував її вагу.
– Доброго вечора, – привітався він із незнайомцем.
– Доброго вечор,. – відповів той густим красивим баритоном, – До міста не підвезеш? Я заплачу.
– Сідайте, – відповів Красовський, а сам намагався роздивитися пасажира, який виявився міцним, з вольовим обличчям штабс-капітаном.
Він швидко умостився на сидінні і залишив меншу половину для візника, який ледве втиснувся. Красовському муляло дізнатися, хто ж це такий і для чого приїхав до Нікополя, але його вбрання не дозволяло йому багато говорити, тому він їхав мовчки аж до міста і тільки, коли в`їхали у сонну порожню вулицю, запитав:
– Куди накажете відвезти?
– До готелю, – відповів штабс-капітан і додав: – до готелю Москва.
– Буде сдєлано, ваше благородіє! – Красовський моментально знайшов, потрібні для свого становища, слова.
Гнат Вікторович отримав за роботу карбованця і від`їхав від сяючих вікон готелю, і тільки тоді спромігся він відсунути з очей картуза. Не вистачало, щоб його ще хтось упізнав!
А цей штабс-капітан, по всьому видно, не вперше у Нікополі, – думав Красовський, – не вперше, бо знає, як і готель називається.
Простий цей висновок колишнього жандармського ротмістра був не помилковим.

Отець Веселовський звично, як сотні разів до цього, вів заутреню службу в Покровському соборі, механічно помахуючи панікадилом. Але передчуття чогось небуденного, що могло сьогодні відбутися, не залишало священика. І справді, коли він повернувся до соборних дверей, то помітив позад жінок-прихожанок військового, який тримав на правій руці кашкета. І хоч стояв він далеченько, отцю Веселовському його обличчя здалося знайомим. Так, це був він – штабс-капітан Петро Васильєв, син його семінарського друга.
Після завершення соборної служби о. Веселовський і ш.-к. Васильєв зустрілися у соборному дворі. Тепло обнялися, тричі приложилися щкока до щоки.
– Вітаю тебе, Петре! Ти надовго до нас?
– Не надовго, отче! Відвідаю завод Крашевського, зустрінуся там із директором і знову – на фронт. Так, десь днів із три буду тут.
– Як там на фронті? Чи довго ще будемо воювати? Та що це я? Пішли до матушки, нехай добряче тебе нагодує.
Уже після ситного і смачного обіду чоловіки розташувалися в кабінеті у о. Веселовського, де зручно вмостилися в кріслах, і хазяїм розлив по чарочках дорогий коньячок.
– Ну, ось тепер ти можеш і розповісти мені про ситуацію на фронті. – Справи там, скажу м’яко, не дуже хороші. Верховному головнокомандуючому генералу Лавру Георгійовичу Корнілову довелося навіть видати наказ про заходи боротьби із братанням. На деяких ділянках фронтів противник і досі ще робить спроби брататися із нашими солдатами, а це розкладає їхній бойовий дух. Тому він наказав, у разі відкритого братання цілими групами, негайно відкривати по них гарматний і кулеметний вогонь. А при проникненні для братання ворога в наше розташування, в полон цю мерзоту не брати, а приколювати на місці і трупи їхні виставляти попереду дротяних загороджень. А наших солдатів за спроби до братання передавати до військово-революційного суду, як за зраду.
– Так, згоден, – Росії потрібен міцний багнет, щоб вражав усіх ворогів її. А яка мета твого приїзду до Нікополя, Василю?
– Мені, кров з носа, потрібно загрузити на заводі Крашевського ешелон снарядами, щоб відправити його до наших на фронт.
– На завод підеш завтра, а сьогодні відпочивай, – він покликав матушку: – Маріє Власівно! А принеси нам кави, та завари найкращої! І перекажи нашій Наталочці, щоб збиралася на прогулянку, нехай з гостем пройдуться до міського саду.
Хвилин через п’ять замість матушки принесла на роносі дві чашечки паруючої кави Наталя, дочка і гордість о. Веселовського. Витонченими пальчиками акуратно поставила, схиляючись, чашки на столик, при цьому груди попадівни торкалися самого носа штабс-капітана. Було помітно, що його дихання почастішало, а лоб вкрився потом. Він навіть облизав від несподіванки губи і нервово засовався у кріслі.
– Дякую, Наталю! Ти прогуляєш нашого гостя до міського саду?
– Звичайно ж прогуляю, отче! – і лукаво стрельнула оченятами у бік гостя, крутнулася і вийшла.
Васильєв не чекав побачити таку кралечку. Останнього разу, коли він був у Нікополі, Наталя була ще, хоч і милим, але дівчаком, а зараз! Така чудова панна! І плаття, і зачіска, а ці розкішні груди ледве довели його до сказу! Йому стало зовсім не цікавим товариство о. Веселовського, а той це зрозумів.
– Дякую за розповідь, то ж їдіть собі пройдіться.
Уже на вулиці Наталя сміливо взяла штабс-капітана під праву руки, і вони, розмовляючи про всілякі порожні дрібниці, пройшли пару сотень метрів до міського саду, в якому безтурботно прогулювалися парочки. Петро поглядав на гарненьке личко Наталі, її ямочки на щічках, що зявлялися, коли вона реагувала на його салдофонські жарти, йому уже подобалися. Він намагався тримати панянку в тенетах своєї чоловічої привабливості, бо був високим на зріст, широкоплечим, гарне чорне волося робило його бліде обличчя вольовим – одне слово – фронтовик! Присіли під липою на лавці, і під звуки бравурної музики місцевого оркестру мовчали. Коли музика стихла, обізвався Петро:
– Не знаю, як сказати…
– А ви говоріть, не стидайтеся.
– Я зупинився в готелі Москва. Хочу запросити панну Наталю до себе в гості на келих шампанського, у мене є пляшка французького.
– Французького? Ніколи не куштувала…
– Так ви підете до мене? – зрадів Васильєв.
– Піду, а тільки із однією умовою – ніяких докучань.
– Обіцяю, слово офіцера!
– Іще одне – щоб працівники готелю не розповідали потім, що я була в готелі, та ще й у номері у офіцера!
– Я їм добре заплачу за їхню мовчанку.
– Обіцяєте? Тоді я приймаю ваше запрошення, пане офіцере!
Уже в номері, коли Наталя роздивилася навкруги, вона похвалила розкішні апартаменти.
– А чому б і ні! Хоч одну ніч, так при нормальному антуражі. Аби ви знали, як мені набридли ті фронтові землянки, палатки, окопи.
Петро витягнув з-під ліжка саквояж, дістав з нього пляшу шампанського, із  тріском відкупорив і розлив по келихах. Вино заїскрилося в бокалах. Чоловік простягув одного Наталі, та взяла і вичікувально дивилася на офіцера.
– За знайомство! – урочисто сказав той.
– За любов! – виголосила свій тост Наталя.
– А це мені подобається! За любов! А тільки ж за таке потрібно випити на брудер шафт!
– А як це?
– А ось так! – він показав дівчині, як це робиться, вона не опиралася.
Випили потрошки.
– А тепер потрібно поцілуватися.
Наталя замружила очі і манірно підставила пухкенькі рожеві губенята. Петро поставив свого келиха на стіл, вивільнив із Наталчиних рук її келих і теж поставив на стіл. Обняв дівчину і задурманив її голову довгим солодким поцілунком. Дівчина опинилася у своїх мріяннях про кохання, якого вона досі не знала. Чоловік підняв її на руки і поніс до спальні, вона, хоч і боялася свого першого разу, але не пручалася, а ніжно оповила міцну Петрову шию.

Наступного дня штабс-капітан Васильєв побував у директора заводу Крашевського і домовився про відправку на фронт ешелону снарядів. Коли вже збирався відкланятися, почулося три коротких заводських гудки. Що це озачало, він не знав.
– От шельми! Страйк оголосили! Не дадуть вони снарядів, і вам виходити на ґанок зараз небезпечно!
– Та, чи я не офіцер! – обурився Васильєв.
Він швидко, разом із директором, вийшов на заводський двір, який шводко заповнився робітниками.Наперед у солдатській гімнастерці вийшов  Тимофій Кріпак.
– Снярядів ви не отримаєте! Ми не дамо Вам їх!
– А для чого ж ми тоді працюємо? Не продамо снарядів – не буде зарплати. Чим сімї годуватимете? – пробував спасти ситуацію директор.
Кріпак відкрив мітинг і витримав свій виступ у гарному тоні:
– Я рядовий солдат, я просидів в окопах вісімнадцять місяців і відчув те, чого в пеклі жоден грішник не відчуває. Багато наших товаришів солдатів страждають в окопах по чотири роки, з них земля відібрала вже усі сили людські... Армія ні в кого і ні в що вірити вже не може і переконати її в цьому ніхто не в силах! Кожен день продовження війни прості солдати проклинають того, хто це затягує. Ми, як і солдати на фронті, чекаємо миру, яким би він не був! Кожен солдат давно вже зрозумів, що продовженням війни ми більшого не завоюємо, що маємо зараз! І ви, пане офіцере, це знаєте ще краще від нас. Ось наше бажання: замиріться скоріше і не доводьте нас до того, щоб ми вас змусили це зробити...
Васильєв хотів навести контраргументи, але не мав їх, бо цей колишній солдат говорив правду. Не тільки тут, у тилу, але й на фронті серед вояк такі ж настрої. Вони сидять в окопах і навіть стримують ворога, іноді й наступають. Він знав, що таке буде лише до перших днів сирої і згубною осені. А нещодавно на солдатському мітингу він чув навіть таке:
– Просимо Вас за будь-якої ціни закінчити війну і це кровопролиття, буде Вам честь і слава. Якщо ж це не буде виконано, то повірте нашому слову, що ми заберемо із собою рушниці й помандруємо до своїх домівок рятувати від голодної смерті батьків, матерів, дружин і дітей. А якщо не доведеться врятувати їх, то краще вмерти із ними в рідному краю, ніж десь бути вбитим, отруєним або замерзлим і кинутим у землю, як собака. Пам'ятайте, що всі Ваші погрози про страти, дисципліну, і красномовні слова промовців тоді вже на нас не подіють, буде пізно. Ви знаєте, що ми всі втомилися, як на фронті, так і в тилу, і не зможемо винести цієї осені і зими, та й не бажаємо.
Він знав також, що солдати по-справжньому служби не несли, більшість із них була цілком під впливом агітаційно-пропагандистської діяльності більшовицьких організацій, багато їх залишали свої військові частини і поступово розходилися по домівках. Німці цим широко користувалися для виведення своїх військ у тил і перекидали їх на французький фронт. Вочевидь, німецьке командування побоювалося агітаційного впливу революційних солдатів Росії на моральний стан німців.
Він був свідком того, що більшовизація армії робила великі успіхи. Більшовицькі осередки в ротах стали виникати ще в серпні. На полкових зборах успіхом користувалися також тільки більшовики. Вони ж посилали своїх представників і на армійські збори та в солдатські комітети, наполегливо висували вимоги негайно укласти перемир'я на всіх фронтах.
Заводський комітет оголосив страйк і більшістю голосів прийняв наступну резолюцію:
Довести до відома Тимчасового уряду про те, що Нікопольський завод Крашевського припиняє випуск снарядів і вимагає припинення війни, бо війна ведеться тільки на користь буржуазії”.

На станцію штабс-капітана Петра Васильєва проводжали отець Веселовській, який розпорядився для цього випадку запрягти пару коней у фаетон, і Наталя. Коли прийшов поїзд, священик помітив, що на очі його доньки набігли сльози. Він із делікатності потис офіцерові руку, благословив його і пішов, залишивши молодих.
– Я обов’язково повернуся, Наталю! Ти чекай мене.

Глава 25.

У місті щось коїлося, а що саме відразу зрозуміти було важко. Застогнали залізні жалюзі на вікнах крамничок, торговий люд поспішав по швидше позачиняти вікна й двері. Метушня котилася хвилею від будинку до будинку. Та ось із провулка вивалюють озброєні хлопці, дуже схожі на бандоту, і розкочуються в різні боки, немов більярдні шари по зеленому сукні базарної площі. Це – шибеники отаманші Марусі Нікіфорової. Вони вдираються до крамничок і трощать усе на своєму шляху. Вереск, стрілянина, зойки.
– За що воювали, революцію дєлалі? Наш час настав, покористувалися – і будя, мать вашу…
Христолюбиве Маруськине воїнство довго в місті не затримувалося, бо боялося розправи робітничих загонів. Воно хапало, що бачило, а більше вино, пиво, харч, і поверталося до залізничної станції, де стояв Маруськин поїзд, який курсував між Олександровськом і Єлисаветгорадом, по дорозі сіяли страх у душах селян і містян.
Хвиля розбою відкотилася до залізниці, але один молодчик затримався – мало здалося. Коли він пробігав попід вікнами взуттєвої крамнички, то помітив на вітрині гарні хромові чоботи. Захотілося мати й собі таких! Бандюк навалився вагою свого вгодованого тіла на двері, розчинив іх і увалився до приміщення. У кутку трусився переляканий продавець-єврей.
– Не бійся, юдо, не вб`ю, – ухопив чоботи й поскакав до виходу.
Тут його погляд затримався на касі – ящику із грішми. Знайшовся там і об`ємний гаманець. Він згріб купюри, запихнув їх до капшука, якого сховав на волохатих грудях. Але далеко втекти бандитові не вдалося, бо його затримав підрозділ народної міліції, який складався із п’яти озброєних робітників. Де й поділася зухвалість зухвалого вояки. Вигляд він мав жалюгідний, коли його привели до Антипова. Перед ним стояв чоловік далеко не хвацького вигляду, років за тридцять, вуха якого пашіли червоним. Кінчики довгих вусів звисали донизу, мов обсмоктані шматки мочала, волосся стовбурчилося у різні боки. Зате ж він був у нових чоботях.
– Що з ним робити, товаришу Антипов? Може, – до стінки й розстріляти?
Бандит затрясся, мов овечій хвіст.
– Пощадіть! Христом Богом молю, згляньтеся!
Василь Григорович із огидою поглянув у його бік і тихо, але впевнено, сказав:
– Поїду зараз до мадемуазель Нікіфорової в гості.
– Це безглуздо! – гаряче запротестував Данило, який допомагав Антипову, – Вона вб`є вас! Он скільки в неї головорізів. А у нас у даний момент що – п’ятеро дружинників! Я протестую.
– Не гарячкуй, хлопче, не метушись. Поїхали на станцію.
Вибігли на вулицю, де стояла заряжена двома кіньми підвода, на якій сидів дід Єрмолай. Він був у совдепі ще й за конюха. Він куняв, але з рук віжок не випускав. Першив усадовили бандита, а потім і всі останні повсідалися.
– Поганяй, діду, до станції.
Заторохтіла повозка і почала витрушувати із пасажирів усе нутро. За годину прибули на місце. Показали Єрмолаєві, де зупинитися. Антипов скочив із повозки. Петренко – за ним.
– Ні-ні! Ти залишайся, юначе, біля арештованого, а ви, товариші, – звернувся він до дружинників, – теж будьте тут.
– Як же так! – захвилювався Іван, – Вони уб’ють вас, Василю Григоровичу.
– Не бійся, не посміють вони цього зробити. Тонку кúшку мають.
Антипов швидко подався до штабного вагону Маруськи. Його шлях перегородили двоє молодчиків із гвинтівками і шаблями.
– Куди путь держиш, товаришок?
– Сюда нізя!
– Мені потрібна ваша отаманша Нікіфорова.
– Нащо вона тобі, рижий товариш очок?
– Поговорити потрібно.
– Усім потрібно.
Із вагона виглянув здоровило у кошлатій шапці із цигаркою в зубах.
– Поропустіть, Маруся дозволила, – це був штабс-капитан Козубченко.
Антипов піднявся до вагону за ад’ютантом Нікіфорової. Вагон було розділено на дві половини. Тут, де перебувала отаманша, було обставлено, як у кабінеті. Далі – двері до іншої половини. Маруська сиділа, закинувши ногу на ногу. На ній були сині козацькі шаровари, вишивана чоловіча сорочка, поверх якої накинуто червоний оксамитний жилет.
Говорили, що вона більше схожа на чоловіка, ніж на жінку, а Маруся красива: років тридцяти, циганського типу, чорнява, із пишними грудьми, які високо поднімали сорочку – потім Антипов буде ділитися своїми враженнями із товаришами.
Сиділа Нікіфорова за столом і м'яла в зубах цигарку. Жінка бавилася маленьким браунінгом. Їі губи нервово пересмикувало. По праву й по ліву її руки стояли озброєні охоронці.
– Що скажете? За чим прийшли?
– Я прийшов із протестом, – спокійно почав Антипов, – Із протестом проти мародерства і злодійств, що вчиняють ваші гвардійці у місті.
– А хто ти за один, щоб протестувати?
– Я голова Нікопольського совдепу, – відповів Василь Григорович, – Моє прізвище Антипов. Так ось, я протестую і вимагаю негайно залишити наше місто.
– Ти говориш, що мої бійці грабують? – зло блимнула вона чорним циганським оком, – А де докази?
Доказів виявилося чимало. Виктор Григорович витягнув із кишені пачку розписок, що залишали їх бандити на місцях пограбувань: За все із`ятоє буде розплачуватися совдеп. І простягнув їх Марусці. Вона подивилася на папір, і навіть не прочитала нічого.
– А з чого видно, що що це мої хлопчики писали? Там же ясно сказано, що розплачуватиметься совдеп. – У нас ще є доказ. Наші дружинники заарештували на гарячому твого бан…, пардон, гвардійця. Марусині очі ще більше почорнішали.
– Ти не мав права його заарештовувати! – владно заговорила вона.
– Я його привіз із собою. Ось і гаманець із грішми, якого він забрав у продавця.
Маруська наказала своєму ад’ютантові  привести до неї цього вилупка. За хвилину перед нею стояв її вояка у нових чоботях.
– Ти що ж оце, … твою мать! – люто прошипіла крізь зуби Маруська і двічі стрельнула із браунінга по його ногах.
Нещасний звалився на підлогу і заскавчав, немов цуценя. А Маруська повернулася до Антипова:
– А ти, присідатель, моїх людей не трож – я над ними судія!
Адютант поклика із тамбура вартового, і вони вдвох поволокли із вагону свого продірявленого кореша.
– Шагай, присідатель, і більше на моєму шляху не попадайся!
Антипов спустився із вагону і тільки тоді помітив, що в нього почали дрижати руки, тільки на вулиці відчув, як почало спадати нервове напруження. А йому вслід неслися слова … з телеграфним стовпом у горло, а назустріч уже біг Данило.
– Вони вам нічого не зробили, Василю Григоровичу? А в кого стріляли?
– Не хвилюйся, хлопче, все в порядку, все в порядку.

Глава 26.

Стисла історична довідка

Про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, як її називали більшовики, в Нікополі дізналися не тільки із телеграми, яку прийняв залізничний телеграф, але й від прибулого сюди пароплава "Салгир" із ватагою моряків. Вони розігнали міську поліцію, в трюмі пароплава без суду і слідства вбили колишнього начальника поліції Красильнікова і його сексота (у нашому творі їх названо Красовським і Шевченком). А околоточного наглядача Сиволябіна, як активного служаку царського трону, спалили у пароплавній топці. Буржуазію міста було, як говорили браві морячки, обкладено контрибуцією.
На поверхню із каламутної води випливли місцеві загони матроса Петра Кулика і анархістів-комуністів Чорна гвардія, який очолював Іван Андросов.

Місцеві більшовики після жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді створили військово-революційний комітет на чолі з техніком-будівельником Антиповим В.Г.

7 листопада 1917 р. у Києві на Всеукраїнському з'їзді робітничих, солдатських і селянських депутатів, у якому брали участь і нікопольські делегати, було проголошено про утворення Української Народної Республіки. Але на початку першої війни Радянської Росії проти УНР 11-12 грудня 1917 р. більшовики утворили у Харкові нову Українську Народну Республіку у федерації з Радянською Росією.

На ст. Нікополь більшовики створили свій орган влади — революційний комітет — і зайнялися організацією роззброєння ешелонів, що поверталися з фронту. Основу більшовицьких формувань складали робітники марганцевих шахт, до яких приєдналися селяни Борисівки і Дмитрівки. Військові виявилися настільки деморалізованими подіями, пов’язаними із розвалом фронту, що практично не чинили опору. 14 листопада (вірогідніше це сталося у грудні) 1917 р. було роззброєно кілька ешелонів. За рішенням ревкому добуту зброю було передано робітничим загонам Нікополя, марганцевих шахт, Покровських рудників, станції Апостолове. Відібраної зброї виявилося стільки, що більшовики роздавали її на місцевих підприємствах усім, хто бажав її мати.

У складних військових і політичних умовах нікопольці готувалися взяти участь у виборах до Всеукраїнських Установчих зборів 27 грудня 1917 р. Вони повинні були розпочати свою роботу у Києві 9 січня 1918 р. Але 7 січня 1918 р. влада у Нікополі перейшла до ради робітничих, солдатських, селянських депутатів. У цьому провідну роль відігравали представники більшовиків, лівих есерів, анархо-комуністів, які мали збройні загони. Головою нікопольського виконавчого комітету було обрано Антипова В.Г.
Нова влада почала активно впроваджувати більшовицькі декрети у життя, і в першу чергу, про збір хліба та його відправку до Росію.

А навесні 1918 р. до Нікополя вже підходили австрійці. Місцевий совдеп поспішно евакуювався на пароплавах «Салгир», «Брат» і «Надія», на останній завантажили цінності, конфісковані у місцевих банках.
Анархісти через те, що з ними не поділилися, заявили, що як тільки «Надія» почне відходити від берега, вони закидають її бомбами і пустять до дна. Але моряки із «Салгира» направили у бік берега кулемети і приготували свої бомби. Таким чином влада відпливла. Однак фронтовики, які теж претендували на частину коштовностей, навздогін підбили з берега пароплав «Брат», і той затонув.

10 квітня 1918 р. першими у м. Нікополь висадилися частини легіону українських січових стрільців. Було відновлено владу Української Народної Республіки, яку на початку травня 1918р. змінила влада гетьмана Української Держави П.Скоропадського.
Улітку 1918 р. у Нікополі було створено таємний більшовицький комітет, який підтримував зв’язки із нелегальним губернським комітетом КП(б)У. Із Катеринослава нікопольські більшовики отримували комуністичну літературу і листівки, які вони розповсюджували в регіоні.
14 листопада 1918 р. унаслідок всеукраїнського повстання лівих сил проти гетьмана Скоропадського було відновлено УНР.

У середині січня 1919 р. у Нікополі відбувся робітничо-селянський з’їзд, який підтримав програму компартії більшовиків України. На цьому з'їзді було обрано делегата на Трудовий Конгрес України, який ухвалив Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 22-го січня 1919 р.

У кінці січня 1919 р. під час другої війни Російської Радянської Федерації проти УНР війська Червоної Армії захопили Нікополь. Під їхнім захистом нікопольські більшовики створили райком КП(б)У, головою якого став Куксін М.Н.

3-го лютого 1919 р. більшовики Нікополя створили військово-революційний комітет. Новий орган влади провів вибори до Ради робітничих і селянських депутатів, де більшовики посіли керівні посади. Головою Нікопольської Ради став представник ЦК РКП(б) з Москви Ковальов-Остроухов С.П. Під керівництвом більшовиків радянські органи влади активно почали впроваджувати політику воєнного комунізму, чим викликали незадоволення більшості населення Нікополя і регіону. Це було пов’язано з тим, що нікопольський виконком керував селами 14 південних волостей Катеринославського повіту.
Унаслідок посилення більшовиками збору хліба і реквізицій, 8 червня 1919 р. у Нікополі і прилеглих селах відбулося масове антикомуністичне повстання. Воно було жорстоко придушене каральними частинами Червоної Армії, внаслідок чого загинуло більше 1000 нікопольців.
У другій половині червня-липні 1919 р. в Нікополі перебували значні сили Червоної Армії, зокрема Кримська Радянська Армія під командуванням П.Дибенка. Владу в Нікополі здійснював надзвичайний орган – військово-революційній комітет.
На початку серпня 1919 р. Нікополь захопили частини збройних сил Півдня Росії під командуванням генерала А.І.Денікіна.
На початку жовтня 1919 р. білогвардійці у Нікополі були розбиті військами Революційної Повстанської Армії України (махновцями).
У листопаді-грудні 1919 р. Нікополь було перетворено Н.Махном на одну із головних баз анархо-комуністичного руху в південній Україні.
У грудні 1919 р. контррозвідка Революційної повстанської армії України (РПАУ) виявила змову нікопольських більшовиків і командира махновської частини М.Полонського проти Н.Махна з метою його фізичного знищення. Змовників було заарештовано і страчено. У той час місто охопила епідемія тифу, від якого загинули тисячі махновців і мешканців Нікополя.
У січні 1920 р. Нікополь зайняли частини Червоної Армії і відновили комуністично-радянський режим. За наказом Катеринославського губкому КП(б)У в Нікополі створено ревком на чолі з М.Артюхіним. Ним було організовано санітарне оздоровлення Нікополя і, одночасно, відновлено діяльність органів ЧК, Нікопольських комуністичної і комсомольської організацій.
У червні-вересні 1920 р. Нікополь був прифронтовим містом, де тримали оборону війська Червоної Армії проти російської Армії генерала Врангеля.
У жовтні 1920 р. під час Задніпровської наступальної операції Нікополь тимчасово захопили Кубанська кавалерійська і Корніловська офіцерська дивізії врангелівців.

Весною 1921 р. органи Надзвичайної Комісії (ЧК) виявили підпільну українську націоналістичну організацію. Було арештовано близько 50-ти її учасників, з яких половину розстріляно 25 серпня 1921р.

Післямова
Нікопольські більшовики планували майбутнє життя, життя без експлуатації і насильства, без горя і сліз, життя, наповнене працею і щастям, миром і рівноправ’ям. І плинув час, який, як здавалося цим молодим людям, повертав стрілки Всесвітнього Годинника все ближче і ближче до нової ери.
Це вони, робітники – члени більшовицької партії – були першими, через що їм було найважче, бо до них ще ніхто на планеті Земля навіть і не мріяв створити робітничого уряду, а вони відважилися. Вони були першими.
Вони повірили у свого вождя, і в цьому була страшна світова трагедія і трагедія кожного із моїх героїв. Не пройшло і року, як вони перетворилися на огидне знаряддя у руках злочинців-аферистів від Леніна.
Уже в 1919 році із сіл Нікопольської волості почали вивозити продовольство для голодної Радянської Росії, а нікопольські більшовики видали наказ для селян про заборону полювання та здачу мисливської зброї. Надалі вони хотіли провести ще й перепис майна селян, через що у передмісті Нікополя Лапинці, селяни побили завзятих переписувачів, бо їхня завзятість викликала у них спротив, і люди такого стерпіти не змогли.
Потім місцева влада оголосила мобілізацію, а за неявку було обіцяно покарання за законами воєнного часу. Лаврін, начальник Нікопольського гарнізону, із 3 по 9 червня 1919 оголосив часом постачання Червоної Армії, а червень - місяцем здачі зброї. Він вимагав від лапинців суворого виконання свого наказу, а інакше село буде  обстріляне. 6 червня почалося насильницьке вилучення зброї. Але ж окремі групи у супроводі членів парткому почали реквізовувати ще й взуття і одяг. Ось тоді у селян і увірвався терпець.
У ніч із 7 на 8 червня селяни вогнем зустріли реквізиційний загін. Церковні дзвони сповістили про початок повстання у велике релігійне свято Трійці Господньої. Керівниками повсталих селян були колишні військові Мазенков, Кіт, Чайковський, селянські ватажки Тесленко, Третьяков, Сіроштан. На допомогу лапинцям поспішили селяни із багатьох сіл Нікопольської волості.
Селянське правління на чолі з М. Петренком видало листівку:
... В ніч на свято Святої Трійці, 26 травня, коли грабіжники-комуністи, зневажаючи все наше святе, не дивлячись на великий день, з відома своїх влади в 12 годин ночі збройними командами почали грабувати наших трудівників-селян, відбираючи у них останнє, ми повстали проти насильників-комуністів і повалили їхню владу, замість якої поставили свою селянсько-робітничу радянську владу із середовища відомих нам чесних трудівників, які користуються довірою, а не пройдисвітів- грабіжників, які були раніше. Товариші робітники! Ми хочемо не комуни, а виборної радянської влади і життя мирного і спокійного.                                                                                                                     Із архіву
Більшовики повтікали з міста, але 594 з них було заарештовано повстанцями, а 16-ро за вироком суду громади були розстріляні.   Серед них і Куксін, Антипов,  Ковальов-Остроухов, Євдокимов, Дідик, Кріпак, Загребельный, Калашников, Радіонов, Головко...
Найбільш безглуздим був розстріл Сергія Євдокимова, який до мародерства більшовицької влади, на мій погляд, був непричетним. Він належав до невеликої групи соціал-демократів інтернаціоналістів. У кінці березня 1919 року його обирали завідуючим відділом народної освіти. Він відкриває нові школи, дбає про вчителів, у травні під його керівництвом було відкрито Народний будинок і музей образотворчого мистецтва. Говорять, що перед своєю смертю він перехрестився…
Для придушення повстання до Нікополя прибув інтернаціональний полк, загін чекістів і команда бронепоїзда «Товаріщ Лєнін». І вже 16 червня повстання було потоплено в крові. Командир групи військ Нікопольського напрямку Булгаков визначив втрати повстанців у 1000 загиблих. Сучасники свідчать, що після бою вулиці були встелені трупами.
Під час української революції та громадянської війни 1917-1921 рр. внаслідок бойових дій, репресій, епідемій та голоду населення Нікополя скоротилося із 34950 до 10545 чоловік.
Енергія, яка охопила царську Росію у вигляді соціальних та економічних протестів на початку двадцятого століття, була приборкана і перейшла у хронічну важку хворобу насильства радянської російської імперії. Чому таке стало можливим? Чи могло тоді усе піти іншим шляхом? На моє переконання – ні, не могло. Бо, як сказав у одному із своїх інтерв’ю Юхим Гальперін, Уся країна була хворою. Просто-таки вагітною насильством. Тому не треба вигадувати казки про трьох євреїв із маузерами, які сп'яну розстріляли Святу Русь. Повторюю: немає нічого гіршого, ніж незрозуміле до кінця минуле. І все що відбувається сьогодні, навалюється на нас, як цунамі, це звідти... Із жовтня 1917 року.