Валерій ТЕРЗІ. новела АФГАН – ЧОРНОБИЛЬ – ІЛОВАЙСЬК

Валерій ТЕРЗІ

АФГАН – ЧОРНОБИЛЬ – ІЛОВАЙСЬК

новела

Коли Галина заходила у двір, то грюкнула хвірткою так, що аж Шарко, який радо її зустрічав, із переляку відскочив убік. Вона сердилася сама на себе. Навіщо було зачипати оту пройду Свєтку? Але ж не вдержалася. Дівчина сиділа в атобусі якраз біля середніх дверей. Галина могла б вийти й на задні, але пішла до Свєтки, щоб, як можна дошкульніше, її прищучити. Та, одягнута у міні спідницю, широко розставила ноги. Галина поклала на її плече руку і голосно, щоб почули всі, хто сидів в автобусі, сказала:

– Світланочко, пісю треба мити, а не провітрювати!

У автобусі подавилися від реготу, а жінка з переможним виглядом вийшла на вулицю.  І одержала у спину потужний енергетичний удар:

– Щоб ти здохла, стара… – двері зачинилися, а Галина спіткнулася.

“То це що? Вона мене прокляла? Кишка тонка…”

Тепер у містечку тільки й говоритимуть, як тітка Галька та Свєтку висміяла. За що? А за те, що не встиг Юрко піти у АТО, як Світлана про нього й забула, а ще й нареченою називалася!

Галина відчинила двері до великого будинку, в якому мешкала одна, зайшла до вітальні і спересердя кинула на диван сумку, неначе та була у всьому винною. Сіла за стіл, положила на нього руки, схилила на них голову і розплакалася. Доля жіноча, доля нещаслива. Чоловік помер, син десь на війні – раніше, хоч зрідка, телефонував, а тепер телефон його мовчить. Що з ним – не знає, і плаче щодня, молиться і плаче.

Як же ж вона раділа, коли Анатолій забрав її з глухого села на Кіровоградщині і перевіз сюди, у передмістя Києва. Землю для  їхнього родинного маєтку вибрав недалеко від центру під сосновим лісом, і дорога спускалася на луки, які широко розкинулися живописними берегами річечки Ірпінь. Будинок поставив власними руками, світлий і просторий, щоб, як народиться син, було і йому з родиною де жити.

Анатолій…Вона його вже й забула… Та хіба такого чоловіка забудеш? Тоді голова колгоспу виписав його десь із училища, бо трактористів не вистачало. Галина – вдень на буряках, а увечері  – у клубі, співала під баян. Її Зикіною називали, бо й співала так, як славетна співачка, і красою на неї була схожою. А тут з`явився цей хлопець, високий, із хвилястим чорним волоссям? А очі… Оті його світлі очі й довели тоді дівчину до гріха. На весіллі півсела гуляло, а невдовзі переїхали й сюди.

Жити б собі та життю радіти, але ж ні. Почалася війна в Афганістані. Сиділа одна у величезному будинку. Удень ще нічого – робота, город, кури, собака, коти. А вночі хоч вий. Зрідка приходи від Анатолія листи – усе, мовляв, добре. Але вона знала те добро! Стільки домовин приходило, стільки горя, стільки сліз! Та горе обминуло їхній двір. У вісімдесят шостому після довгого лікування у госпіталі повернувся Анатолій додому. Повернувся, але все більше мовчав, замкнувся в собі, відлюдькуватим став, з друзями не зустрічався, у гості її не водив, коли вони його кликали до себе.

– Та чого ж ти таким став? – якось невдоволено запитала в нього.

– Знаєш скільки в мене друзів загинуло в Афгані!

Більше не допитувалася. А скоро, дуже скоро зовсім близько бабахнуло в Чорнобилі. Пішов Анатолій, як тоді говорили, на ліквідацію наслідків катастрофи. Галина вагітною була – і знову випробувала на собі  і тривогу за чоловіка, і переживання за дитя, що вже ворушилося під її грудьми. Під кінець вісімдесят сьомого народилося чорняве дитя, здоровенький хлопчик – копія Анатолія. Але батько недовго тішився синочком. Помер від великої дози опромінення.

Після цього Галина почала помічати над деякими чоловіками і жінками щось на зразок стовпів ущільненого повітря, що оточують і накривають їх. І до неї, неначе осявання, досить швидко дійшло, що згущене повітря над тими людьми, які повернулися із Чорнобиля – то молитви їхніх рідних. Ущільнене повітря – це слова молитов. Якщо хтось за когось молиться, то ці щирі слова чує Господь і допомагає.

І Галина молилася – коли Юрій довго не повертався з гульок, коли він навчався в Києві в інституті, і коли він у кінці тринадцятого прописався на Майдані, і коли в чотирнадцятому у складі добровольчого батальйону пішов боронити Україну від непроханих зайд. Тільки щира молитва з'єднує Землю і Небо! Навіть тиха молитва гучніша від будь-якого набату! Її чують і Господь, і Янголи!

Анатолій не знав, як це воно у нього виходило – як тільки синові була потрібна допомога, він опинявся біля нього. Так було і коли українські війська виходили із оточення під Іловайськом невеликими групами, багато з них було роззброєно бойовиками. Поранених одразу направляли в госпіталі, в морги везли тіла загиблих, багато тіл.

Анатолій побачив Юрка, він упізнав його здаля, хоча при житті бачив ще немовлям. Син схопився за бік і упав. Анатолій схилився над ним і почав гладити по голові, але зрозумів, що хлопчина не бачить і навіть не відчуває його присутності. Він почув постріли, безліч пострілів і накрив сина собою. Кулі прошивали його наскрізь, але він не відчував болю і поранень чомусь не було. Як таке можливо? До них підбігло двоє бійців, які підняли Юрка із землі, узяли попід руки і повели до Камазу, який стояв осторонь…

Галина почула, як хряснула хвіртка і як радісно завищав Шарко. Вона вибігла на ґанок і остовпіла, бо до неї наближався у формі військового Юрко. Коли побачив матір, кинув свого наплічника і заспішив до неї. Мати помітила, що він накульгує. Вони повсідалися на порозі, обнялися і довго так мовчали, і тільки було чутно материні схлипування. Навіть Шарко, і той, присмирів і не заважав їм.

Повернувся Юрко, але все більше, як і батько колись, мовчав, теж замкнувся в собі, відлюдькуватим став, з друзями не зустрічався, у гості їх не кликав і до них не ходив.

– Та чого ж ти таким став? – як колись давно у батька, невдоволено запитала в нього.

– Знаєш, мамо, скільки в мене друзів там загинуло!

Якось увімкнув телевізор, хотів останні новини переглянути, та невдовзі й вимкнув.

– Скільки брехні, скільки неправди!

Більше не дивився і знову мовчав. А це заговорив:

– Мамо, завтра неділя, чи не поїдеш зі мною до Чорнобильського храму? Це на Лівобережжі. Замовимо службу, батька пом`янемо.

– Поїдемо, синку, обов’язково поїдемо! – зраділа, що Юрко почав оживати.

Уранці хлопець був при параді – він одягнув костюма, придбаного на випускний в інституті, білу сорочку прикрашала модна краватка. 

– Який же ти в мене гарний, синку! Копія батька, зовсім дорослий чоловік.

Батькове авто було вже готове до поїздки. Юрій шанобливо усадив матір поруч із собою на передньому сидінні. Коли приїхали до храму, то до нього вже стікалися віряни. Юрій колись був тут, тому вирішив спочатку показати матері двір.

Поруч із храмом – меморіал, в центрі якого – символічний курган з тридцятьма п'ятьма надгробними плитами із іменами загиблих ліквідаторів.

– Мамо! Щороку в ніч на 26 квітня дзвін, встановлений на кургані,  б'є за кількістю років, що минули із дня аварії на Чорнобильській АЕС, у жалобних заходах беруть участь сотні людей.

– Добре, що пам’ятають.

Підійшли до храму, Юрій підвів матір до таблички, на якій були вірші:

«Славьте, поэты, Эйнштейна и Нобеля,
Ставьте Марию Кюри в изголовье,
Чёрные аисты летят из Чернобыля,
Чёрные аисты с белою кровью...».

– Це вірші ученого-біолога Миколи Холодного, який помер у 1953 році. Ось ти мені скажи – як він міг знати про чорнобильську трагедію? Геній…

Зупинилися перед центральними дверима храму, обоє перехрестилися, піднялися сходами і зайшли всередину. В церковній лавці Юрко замовив заупокійну службу батькові, купив свічок і невеличкий образок Спасителя. Вибрали місце і почали прислухатися до слів, що лунали з уст священика. Почалася літургія, і Юрій став на коліна, мати стала поруч.

Анатолій дивився на них і радів, що бачить і дружину і сина. Юрій перехрестився і зробив доземний поклон. Його тіло так і залишилося у позі поклону. Коли Галина підняла голову, то почала торсати сина за ліву руку. І побачила, що в ній образок Спасителя. Вона зрозуміла, що сина в неї більше немає і вже ніколи не буде, бо спинилося в нього серце. У неї запаморочилася голова, але вона ще встигла відчути, що хтось узяв її руку в свою. Коли розплющила очі, то побачила, як Анатолій допомагає їй підвестися, а Юрко стоїть поруч і посміхається.

– Не бійся, Галю, тепер ми вже разом, і я поведу тебе і нашого сина туди, де немає горя. Але почекай, я скажу людям на прощання кілька слів, і від себе, і від тебе, і від нашого сина.

Він повернувся до людей, що були в храмі:

– Бережіть один одного люди! Бережіть рідні серця! Не відомо, що завтра буде, не ображайте одне одного даремно, не сваріться... Адже може скластися і так, що найголовнішого в житті ми вже не встигнемо сказати. Не встигнемо – і буде пізно, бо виправити нічого вже просто не зможемо. Бережіть один одного люди! А коханих – найбільше!

Ми не знаємо, чи почули люди слова Анатолія. І дуже жалко було б, якщо він так і не достукався до їхніх сердець.