Нагадаємо, що протягом століть сліпі кобзарі, лірники, а згодом і бандуристи ходили по Україні, оспівуючи у своїх думах славні козацькі походи. За два роки праці над картиною Анатолій Якович переглянув усю доступну у Запоріжжі літературу і з’ясував, що існувало не лише кобзарське братство, а й окрема мова спілкування (сліпі люди мали знати, чи зустрілися саме зі своїми). Після революції 1917 року «народна влада» спочатку шукала порозуміння з цим потужним пропагандистським ресурсом. А потім почалося силове нищення кобзарства. Перша серйозна облава позначена
1925-м, наступна — вже 1927-м. І ось 1932 рік. У грудні влада оголошує великий збір мандрівних бандуристів, кобзарів, лірників і співаків у Харкові. Мовляв, найкращі поїдуть до Москви, виступати перед Сталіним. Було їх усіх 337 душ, і чи не стільки ж хлопчиків-поводирів. Завантажили у «столипінські» вагони. Поїзд рушив на північ і, минаючи Москву, поїхав далі. Раптом ешелон зупинився, і людей почали випихати з вагонів. Тут усі зрозуміли, що не до Сталіна їх привезли. Трохи пройшли від залізниці (ось цій миті і присвячена «Остання пісня кобзарів»), і їх почали штовхати до великої ями. Плач, зойки, люди намагаються вибратися нагору, а звідти лунають постріли. Мороз проймає до кісток, паралізує і без того змучені тіла. Скоро яма почала стихати...
Енкавеесники розпалили поблизу багаття, грілися, пили спирт — їм було начхати на нещасних. Тим часом двоє з великої співочої сім’ї, Мотря Маловичко та її молодший син, вибралися з могили. Дісталися до родичів, але не в рідному Амурі (сьогодні це частина Дніпропетровська), а в іншому місці. І лише за «хрущовської відлиги» жінка розповіла історію, яка й потрапила на сторінки книг.
— Тема зниклого кобзарства утаємничена і сьогодні, — розповідає Анатолій Якимець. — І навколо моєї персональної виставки у Києві, де була і «Остання пісня кобзарів», відбувалося щось містичне. Зокрема, зовнішня реклама на виставковій залі з’явилася лише в кінці першого дня 10-денної експозиції. А телевізійники та фотографи прибули, коли вже почав пакуватися додому. Хоча всім побачене сподобалося. У книзі відгуків багато записів присвячено саме «Останній пісні». Більшість схвальних, але був і такий: «Якимец! Вы — антисоветчик, а могли бы быть художником». Нагадаємо, це 2007 рік...
...Сьогодні заслужений художник України Анатолій Якимець святкує 70-літній ювілей. Каже, що звання «заслужений» зобов’язує, тому без роботи не сидить, має великі плани. А своїх «Гайдамак» Анатолій Якович таки напише. Побажаємо автору здоров’я й наснаги!
Запоріжжя.
На фоторепродукції: «Остання пісня кобзарів».
Немає коментарів:
Дописати коментар