Хоча навіть на першій сторінці ми бачимо що таки наша мова тоді визнавалась мовою Шевченком і цензура тоді царська це дозволила, бо воно так було, то що казати про те що є насправді?
Вся загадка чому ж вони так роблять відкривається коли заглядаєш в середину видання Букваря Шевченка. .Писаний він мовою, що і близько не сожа на офіційну русскую мову Російської імперії.
Вся загадка чому ж вони так роблять відкривається коли заглядаєш в середину видання Букваря Шевченка. .Писаний він мовою, що і близько не сожа на офіційну русскую мову Російської імперії.
СКЛАДИ
стих первий
Чи є що лу́ч-че, кра́-ще в сві́-ті,
Як у-ку́-пі жи́-ти,
З бра́-том до́б-рим доб-ро́ пе́в-не
По-зна́ть, не ді-ли́-ти. /246/
СТИХ ДРУГИЙ
По-мо-лю́-ся Го́с-по-де-ві
Се́р-цем о-ди-но́-ким
І на злих мо-ї́х по-гля́-ну
Не-зли́м мо-ї́м о́-ком.
СТИХ ТРЕТІЙ
Спа-си́ ме-не́, по-мо-лю́-ся
I вос-по-ю́ зно́-ву
Тво-ї́ бла́-га чи́с-тим се́р-цем,
Псал-мо́м ти́-хим, но́-вим.
СТИХ ЧЕТВЕРТИЙ
Гос-по́дь лю́-бить сво-ї́ лю́-де,
Лю́-бить, не о-ста́-вить,
До-жи-да́-є, по́-ки пра́в-да
Пе́-ред ни́-ми ста́-не.
СТИХ П’ЯТИЙ
Вло́в-лять ду́-шу пра́-вед-ни-чу,
Кров до́б-ру о-су́-дять,
Ме-ні́ Гос-по́дь при-ста́-ни-ще,
За-сту́п-ни-ком бу́-де.
I воз-да́сть їм за ді-ла́ їх
Кро-ва́-ві, лу-ка́-ві,
По-гу́-бить їх, і їх сла́-ва
Ста́-не їм в не-сла́-ву.
СТИХ ШОСТИЙ
Пса-ло́м но́-вий Го́с-по-де-ві
І но́-ву-ю сла́-ву
Вос-по-є́м чест-ни́м со-бо́-ром,
Се́р-цем не-лу-ка́-вим,
Во псал-ти́-рі і тим-па́-ні
Вос-по-є́м бла-га́-я,
Я́-ко Бог ка-ра́ не-пра́-вих,
Пра́-вим по-ма-га́-є,
Пре-по-до́б-ні-ї во сла́-ві
І на ти́-хих ло́-жах
Ра́-ду-ють-ся, сла-во-сло́в-лять,
Хва́-лять і-м’я́ Бо́-же. /247/
ПСАЛОМ СХХХІІ
Чи є що кра́ще, лу́чче в сві́ті,
Як уку́пі жи́ти,
З бра́том до́брим добро́ пе́вне
Пожи́ть, не діли́ти?
Яко ми́ро доброво́нне
З голови́ чесно́ї
На бо́роду Ааро́ню
Спада́є росо́ю,
На гапто́вані оме́ти
Ри́зи дорого́ї;
Або ро́си Єрмо́нськії
На святі́ї го́ри
Висо́кії Сіо́нськії
Спада́ють і тво́рять
Добро́ тва́рям земноро́дним,
І землі́, і лю́дям...
Ота́к браті́в благи́х свої́х
Госпо́дь не забу́де.
Воцари́ться в дому́ ти́хім,
В сем’ї́ тій вели́кій,
І пошле́ їм до́бру до́лю
Од ві́ка до ві́ка.
МОЛИТВИ
Ісу́с Христо́с, Син Бо́жий, Святи́м Ду́хом воплоще́нний од Пречи́стої і Пренепоро́чної Ді́ви Марі́ї, науча́в люде́й беззако́нних сло́ву пра́вди і любо́ві, єди́ному Свято́му Зако́ну. Лю́ди беззако́ннії не йня́ли ві́ри Його́ і́скреннєму свято́му сло́ву і розп’яли́ Його́ на хресті́ ме́же разбо́йниками, я́ко усо́бника і богоху́ла. Апо́столи, святі́ї ученики́ Його́, рознесли́ по всій землі́ сло́во пра́вди і любо́ві і Його́ святу́ю моли́тву.
Отче нашъ, Иже еси́ на небесЂ́хъ! да святи́тся и́мя Твое́, да пріи́детъ Ца́рствіе Твое́, да бу́детъ во́ля Твоя́, я́ко на небеси́, [такъ] и на земли́. ХлЂбъ нашъ насу́щный даждь намъ днесь и оста́ви намъ долги́ на́ша, я́ко же и мы оставля́емъ должнико́мъ на́шимъ, и не введи́ насъ во искуше́ніе, но изба́ви насъ отъ лука́ваго.
Яко Твое́ есть Ца́рство, и си́ла, и сла́ва во вЂ́ки. Ами́нь. /248/
Ши́рилось і ши́рилось святе́є сло́во Христо́ве на опога́неній землі́. Огне́м і кро́вію людсько́ю очи́стилося, я́ко зла́то в горни́лі, те́є святе́є Бо́жеє сло́во, але́ свої́м святи́м ти́хим, ясни́м сві́том тойді́ ж осліпи́ло о́чі люде́й пога́них; найшли́сь лжеучи́телі і лжепроро́ки. Тойді́, 325 ро́ку, по воплоще́нії Си́на Бо́жія, в го́роді Ніке́ї, зібра́лись пресві́тери і єпи́скопи, ревни́телі свято́ї Христо́вої за́повіді, і односта́йне, одноду́шне написа́ли христия́нам Си́мвол ві́ри.
ВЂ́рую во еди́наго Бо́га Отца́, Вседержи́теля, Творца́ не́бу и земли́, ви́димымъ же всЂмъ и неви́димымъ; и во еди́наго Го́спода Іису́са Христа́, Сы́на Бо́жія, Единоро́днаго, Иже отъ Отца рожде́ннаго пре́жде всЂхъ вЂкъ; СвЂ́та отъ СвЂ́та, Бо́га и́стинна отъ Бо́га и́стинна, рожде́нна, несотворе́нна, единосу́щна Отцу́, Имже вся бы́ша, насъ ра́ди человЂ́къ и на́шего ра́ди спасе́нія сше́дшаго съ небе́съ и воплоти́вшегося отъ Ду́ха Свя́та и Марі́и ДЂ́вы, и вочеловЂ́чшася; распя́таго же за ны при Понті́йстЂмъ Пила́тЂ, и страда́вша, и погребе́нна; и воскре́сшаго въ тре́тій день по Писа́ніемъ; и возше́дшаго на небеса́, и седя́ща одесну́ю Отца́; и па́ки гряду́щаго со сла́вою суди́ти живы́мъ и ме́ртвымъ, Его́же Ца́рствію не бу́детъ конца́; и въ Ду́ха Свята́го, Го́спода, Животворя́щаго, Иже отъ Отца́ исходя́щаго, Иже со Отце́мъ и Сы́номъ споклоня́ема и ссла́вима, глаго́лавшаго Проро́ки; во еди́ну Святу́ю, Собо́рную и Апо́стольскую Це́рковь; исповЂдую еди́но креще́ніе во оставле́ніе грЂхо́въ. Ча́ю воскресе́нія ме́ртвыхъ, и жи́зни бу́дущаго вЂ́ка. Ами́нь.
Беззако́ніє і непра́вда вкра́лись зно́ву в ду́шу людську́ю, і правдоучи́телі схова́лися в де́брі і верте́пи; побудова́ли собі́ скити́, ке́лії і святі́ї монастирі́; і в своє́му свято́му приста́нищі моли́лися Бо́гу; і і́ноді подава́ли святе́є пра́вди сло́во беззако́нним те́мним людям. Тойді́, ко́ло 372 ро́ку, в ти́хій свої́й ке́лії озва́вся за сло́во Христо́ве еде́ський дия́кон Єфре́м Си́рін і, поуча́я люде́й і в це́ркві і на у́лиці, я́ко за́повідь Христо́ву, переда́в нам свою́ святу́ю моли́тву.
Го́споди и Влады́ко живо́та моего́! Духъ пра́здности, уны́нія, любонача́лія и празносло́вія не даждь ми.
Духъ же цЂлому́дрія, смиренному́дрія, терпЂ́нія и любве́ да́руй ми, рабу́ Твое́му.
Ей, Го́споди, Царю́, да́руй ми зрЂ́ти моя́ прегрЂше́нія и не осужда́ти бра́та моего́, я́ко благослове́нъ еси́ во вЂ́ки вЂко́въ. Ами́нь. /249/
РУКОПИСНА АЗБУКА, ВЕЛИКА
РУКОПИСНА АЗБУКА, МАЛА
Де єсть добрі люди,
Там і правда буде,
А де кривда буде,
Там добра не буде.
Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить — ложь есть!
Іоанна XXIV, 20.
ЛІЧБА
1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10
100. 1000. 10000. 100000. 1000000.
/250/
ДУМА ПРО ПИРЯТИНСЬКОГО ПОПОВИЧА ОЛЕКСІЯ
На си́ньому мо́рі, на бі́лому ка́мені
Ясне́нький со́кол жа́лібно квили́ть, проквиля́є,
Сму́тно себе́ ма́є, на си́нєє мо́ре спи́льна погляда́є,
Що на си́ньому мо́рі недо́бре щось почина́є:
Що на не́бі всі зо́рі потьма́рило,
Полови́на мі́сяця в хма́ри вступи́ло,
А із ни́зу бу́йний ві́тер повіва́є,
А по си́ньому мо́рі супроти́вну хви́лю подніма́є,
Су́дна коза́цькі на три ча́сті розбива́є.
Одну́ часть взяло́,
В зе́млю Ага́рську занесло́;
Дру́гу часть ги́рло
Дуна́йськеє поже́рло;
А тре́тя — де ж ся ма́є?
В си́ньому мо́рі потопа́є!
При той ча́сті був Грицько́ Зборо́вський,
Отама́н коза́цький запоро́зький.
Той по судну́ походжа́є, слова́ми промовля́є:
«Хтось меж на́ми, пано́ве, вели́кий гріх на собі́ ма́є,
Щось ду́же зла́я хуртови́на на нас наляга́є;
Сповіда́йтесь, брати́, Милосе́рдному Бо́гові,
Си́ньому мо́реві і мені́, отама́нові кошово́му!
В си́нєє мо́ре впада́йте,
Ві́йська коза́цького не губі́те!»
То козаки́ те́є зачува́ли,
Та й всі замовча́ли:
Бо в гріха́х себе́ не знава́ли.
Ті́льки обізва́вся пи́сарь військо́вий,
Коза́к лейстро́вий,
Пиря́тинський попо́вич Олексі́й:
«До́бре ви, бра́тця, учині́те,
Мене́ само́го возьмі́те,
Мені́ чо́рною кита́йкою о́чі зав’яжі́те,
До ши́ї бі́лий ка́мінь причепі́те,
Та й у си́нєє мо́ре зопхні́те!
Неха́й бу́ду оди́н погиба́ти,
Коза́цького ві́йська не збавля́ти!»
То козаки́ те́є зачува́ли, /251/
До Олексі́я-попо́вича слова́ми промовля́ли:
«Ти ж Святе́є Письмо́ в ру́ки бере́ш, чита́єш,
Нас, прости́х люде́й, на все до́бре науча́єш:
Як же найбі́льше од нас на собі́ гріхі́в ма́єш?»
«Хоча́ Святе́є Письмо́ я чита́ю,
Вас, прости́х люде́й, на все до́бре науча́ю,
А я все сам недо́бре почина́ю.
Як я із го́рода з Пиря́тина, пано́ве, виїзжа́в,
Опроще́ння з панотце́м і з паніма́ткою не брав,
І на свого́ ста́ршого бра́та вели́кий гнів поклада́в,
І близьки́х сусі́дів хлі́ба й со́лі безневи́нно збавля́в,
Ді́ти малі́ї, вдо́ви старі́ї стре́менем у гру́ди штовха́в,
Безпе́чно по у́лицях коне́м гуля́в,
Про́тив це́ркви, до́му Бо́жого, проїзжа́в —
Ша́пки з се́бе не зніма́в.
За те, пано́ве, вели́кий гріх ма́ю,
Тепе́р погиба́ю!
Не єсть се, пано́ве, по си́ньому мо́рю хви́ля встава́є,
А єсть се — мене́ отце́вська й матери́нська моли́тва кара́є!
Коли́ б мене́ ся́я
Хуртови́на зла́я
В мо́рі не втопи́ла,
Од сме́рті моли́тва борони́ла,
То знав би я отця́ й ма́тір шанова́ти, поважа́ти!
То знав би я ста́ршого бра́та за рі́дного ба́тька почита́ти
І сестру́ рідне́ньку за не́ньку у се́бе ма́ти!»
То як став попо́вич Олексі́й гріхи́ свої́ сповіда́ти,
То ста́ла зла́я хуртови́на по си́ньому мо́рю стиха́ти;
Су́дна коза́цькії догори́, як рука́ми, підійма́ла,
До Те́ндера о́строва прибива́ла.
То всі тойді́ козаки́ ди́вом дивова́ли,
Що по яко́му си́ньому мо́рю, по би́стрій хви́лі потопа́ли,
А ні одного́ козака́ з-ме́жи ві́йська не втеря́ли!
О́тже тойді́ Олексі́й-попо́вич із судна́ вихожа́є,
Бере́ Святе́є Письмо́ в ру́ки, чита́є
І всіх до́брих люде́й на все до́бре науча́є,
До козакі́в промовля́є:
«От тим би то, пано́ве, тре́ба люде́й поважа́ти,
Панотця́ і паніма́тку до́бре шанова́ти!
Бо кото́рий чолові́к те́є уробля́є,
Пові́к той ща́стя собі́ ма́є,
Смерте́льний меч того́ мина́є, /252/
Отце́ва й ма́тчина моли́тва зо дна мо́ря вийма́є,
Од гріхі́в смерте́льних ду́шу откупля́є,
На по́лі й на мо́рі на по́моч помага́є!»
ДУМА ПРО МАРУСЮ ПОПІВНУ БОГУСЛАВКУ
Що на си́ньому мо́рі,
На ка́мені біле́нькому,
Там стоя́ла темни́ця каменна́я.
Що у тій-то темни́ці пробува́ло сімсо́т козакі́в,
Бі́дних нево́льників.
То вони́ три́дцять літ у нево́лі пробува́ють,
Бо́жого сві́ту, со́нця пра́ведного у ві́чі собі́ не вида́ють.
То до їх ді́вка-бра́нка,
Мару́ся, попі́вна Богусла́вка,
Приходжа́є,
Слова́ми промовля́є:
«Гей козаки́,
Ви, бі́днії нево́льники!
Угада́йте, що в на́шій землі́ христия́нській за день тепе́ра?»
Що тоді́ бі́дні нево́льники зачува́ли,
Ді́вку-бра́нку,
Мару́сю, попі́вну Богусла́вку,
По річа́х пізнава́ли,
Слова́ми промовля́ли:
«Гей ти, ді́вко-бра́нко,
Мару́сю, попі́вно Богусла́вко!
Чому́ ми мо́жем зна́ти,
Що в на́шій землі́ христия́нській за день тепе́ра?
Що три́дцять літ у нево́лі пробува́єм,
Бо́жого сві́ту, со́нця пра́ведного у ві́чі собі́ не вида́єм.
То ми не мо́жемо зна́ти,
Що в на́шій землі́ христия́нській за день тепе́ра».
Тоді́ ді́вка-бра́нка,
Мару́ся, попі́вна Богусла́вка,
Те́є зачува́є,
До козакі́в слова́ми промовля́є:
«Ой козаки́,
Ви, бі́днії нево́льники! /253/
Що сього́дня у на́шій землі́ христия́нській Велико́дняя субо́та,
А за́втра святи́й пра́зник, рокови́й день Вели́кдень».
То тоді́-то козаки́ те́є зачува́ли,
Бі́лим лице́м до сиро́ї землі́ припада́ли,
Ді́вку-бра́нку,
Мару́сю, попі́вну Богусла́вку,
Кляли́-проклина́ли:
«Та бода́й ти, ді́вко-бра́нко,
Мару́сю, попі́вно Богусла́вко,
Ща́стя й до́лі собі́ не ма́ла,
Як ти нам святи́й пра́зник, рокови́й день Вели́кдень сказа́ла!»
То тоді́ ді́вка-бра́нка,
Мару́ся, попі́вна Богусла́вка,
Те́є зачува́ла,
Слова́ми промовля́ла:
«Ой козаки́,
Ви, бі́днії нево́льники!
Та не ла́йте мене́, не проклина́йте;
Бо як бу́де наш пан туре́цький до мече́ті виїзжа́ти,
То бу́де мені́, ді́вці-бра́нці,
Мару́сі, попі́вні Богусла́вці,
На ру́ки ключі́ отдава́ти,
То бу́ду я до темни́ці приходжа́ти,
Темни́цю відмика́ти,
Вас всіх, бі́дних нево́льників, на во́лю випуска́ти».
То на святи́й пра́зник, рокови́й день Вели́кдень
Став пан туре́цький до мече́ті виїзжа́ти,
Став ді́вці-бра́нці,
Мару́сі, попі́вні Богусла́вці,
На ру́ки ключі́ отдава́ти.
Тойді́ ді́вка-бра́нка,
Мару́ся, попі́вна Богусла́вка,
До́бре дба́є —
До темни́ці приходжа́є,
Темни́цю одмика́є,
Всіх козакі́в,
Бі́дних нево́льників,
На во́лю випуска́є
І слова́ми промовля́є:
«Ой козаки́, /254/
Ви, бі́днії нево́льники!
Кажу́ я вам, до́бре дба́йте,
В городи́ христия́нські утіка́йте;
Ті́льки про́шу я вас, одно́го го́рода Богусла́ва не мина́йте,
Моє́му ба́тькові й ма́тері зна́ти дава́йте:
Та неха́й мій ба́тько до́бре дба́є,
Ґрунті́в, вели́ких має́тків неха́й не збува́є,
Вели́ких скарбі́в не збира́є,
Та неха́й мене́, ді́вки-бра́нки,
Мару́сі, попі́вни Богусла́вки,
З нево́лі не викупа́є,
Бо вже я поту́рчилась, побусурме́нилась,
Для ро́скоші туре́цької,
Для ла́комства неща́сного!»
Ой ви́зволи, Бо́же, нас всіх, бі́дних нево́льників,
З тяжко́ї нево́лі,
З ві́ри бусурме́нської,
На я́сні зо́рі,
На ти́хі во́ди,
У край весе́лий,
У мир хреще́ний!
Ви́слухай, Бо́же, в про́зьбах щи́рих,
У неща́сних моли́твах
Нас, бі́дних нево́льників!
НАРОДНІ ПОСЛОВИЦІ
Аби були́ побрязкачі́,
То бу́дуть і послухачі́.
Аби мені́ мі́сяць світи́в, а зо́рі я й кулако́м доста́ну.
Або ти, та́ту, йди по дро́ва,
А я бу́ду до́ма,
Або ж я бу́ду до́ма,
А ти йди по дро́ва.
Брехне́ю уве́сь світ про́йдеш — та наза́д не ве́рнешся.
Го́сті пе́ршого дня — зо́лото;
Дру́гого — срі́бло;
А тре́тього — мідь,
Хоч додо́му їдь!
Бага́то пані́в, а на гре́блю й ні́кому. /255/
Заста́в дурно́го Бо́гу моли́ться, то він і лоб проб’є́.
З брехні́ не мруть —
Та ві́ри більш не ймуть.
З ду́жим — не бори́сь,
А з бага́тим — не суди́сь.
Кому́, кому́, а ку́цому бу́де!
Каза́в пан:
Кожу́х дам —
Та й сло́во його́ те́пле.
Леда́чому живото́ві — і пироги́ ва́дять.
Не вір,
То звір:
Хоч не вку́сить — то зляка́є.
БУКВАР
Немає коментарів:
Дописати коментар