четвер, 14 червня 2012 р.

Запорізька Січ та козацтво


Столиця вольностей

Скільки було Запорізьких Січей?
Володимир СЕЛЕЗНЬОВ, Дніпропетровськ
Українське козацтво не лише є однією з найбільш яскравих і героїчних сторінок історії України, але й являє собою унікальне явище в світовій історії. Інтерес до козацтва завжди був великим як з боку істориків, так і простого народу, що оспівав подвиги козаків у своїх піснях і думах. Однак, на жаль, через відсутність повноцінних джерел чимало проблем, пов’язаних із вивченням козацтва, досі не цілком прояснені.
Загальновідомо, що столицею козацьких вольностей, куди вони поверталися своїм серцем і помислами, і де перебував цвіт козацтва, була Запорізька Січ. Назва «січ» походить від слова «сікти», тобто рубати( "засіка" це саме те, що будувалось, бо будувалось у місцях де можна було перехоплювати чужі кораблі). Спочатку вона означала укріплення зі зрубаних дерев і очерету. Нерідко вживають й іншу назву для козацьких поселень — Кіш. Слово «кіш», ймовірно, дуже стародавнього, індоєвропейського походження. Споріднені слова в санскриті означають «військо», «стан вождя» і подібне. Таким чином, з того часу, коли перші козаки почали створювати свої військові об’єднання, обирати ватажків і будувати укріплення-бази, вони стали вживати ці слова для позначення столиці Війська Запорозького.

Майже завжди Січ була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях — на річкових островах, які важко було виявити серед безлічі їм подібних у прибережній лісовій гущавині, в морі плавнів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим земляним валом, на якому стояв дерев’яний частокіл. Серед кріпосних укріплень виділялися високі вежі з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до ріки.
Замок-фортеця на островi Мала Хортиця реконструкція
Всередині фортеці знаходився майдан із церквою і ганебним стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі будинки — курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі — склади, арсенали, ремісничі майстерні, торговельні ряди. Слово «курінь» означало і будинок, де проживали козаки і була їхня кухня, і військову, а пізніше територіальну одиницю. Всього нараховувалося до 38 куренів, у яких звичайно збиралися козаки-земляки.
Таким чином, «січ» означає лісову вирубку і, отже, вказує, що перші поселення запорізьких козаків ставилися на порослих лісом островах і в прибережних плавнях. Таких січей за весь час існування Запоріжжя традиційно, починаючи ще з Д. Яворницького, нараховують вісім.
Відомі на сьогодні джерела не дають однозначної відповіді на запитання, де була Запорізька Січ наприкінці XV — першій половині XVI сторіч. Однак для більш пізнього часу інформація в різних джерелах стає набагато більшою. Вона дає підстави вважати першою з відомих Запорізьких Січей — Хортицьку, яка існувала в 1553—1557 (за іншими даними в 1556—1557) роках. Хортицьку Січ було створено за активною участю гетьмана запорожців Дмитра Вишневецького, який отримав прізвисько Байда, людини неабиякої та яскравої долі. Хортицька Січ зіграла важливу роль у підготовці походів проти татар і турок, але наприкінці літа 1557 року була захоплена й повністю зруйнована багатотисячним військом кримського хана Девлет-Гірея.
Після Хортиці Запорізька Січ розташовувалася по черзі на острові Томаківка (1560— 1593), річці Базавлук (1593—1638), Микитиному Розі (1638—1652), ріках Чортомлику (1652—1709), Кам’янці (1709—1711), в Олешках (1711—1734), на річці Підпільній (1734—1775).
Коли 1775 року Запорізьку Січ було ліквідовано російськими військами, частина козаків перенесла її в гирло Дунаю, де вона існувала в 1775—1828 роках під назвою Задунайської. Таким чином, вісім січей існувало на території сучасної України і одна — Задунайська — в Добруджі (сучасна Румунія).
Тим часом дослідження наявних історичних джерел дає всі підстави вважати, що козацьких січей було набагато більше.
Перше, на що слід було звернути увагу, так це на те, що Дмитро Вишневецький-Байда спорудив своє містечко не на власне Хортиці, а на сусідньому острові Мала Хортиця, відомому також як острів Верхньохортицький, Канцеровський, Вирва і, що найбільш цікаво, острів Байда. Саме на цьому острові археологи виявили залишки укріплення XVI ст., а також рушниці, уламки шабель, сокири, наконечники стріл і списів, монети часів Дмитра Вишневецького.
Цікаво, що на самій Хортиці (Великій Хортиці) археологічних матеріалів, які б підтверджували перебування тут козацьких укріплень, поки що не виявлено.
Однак у працях деяких мемуаристів: С. Мишецького, Г. Спасського та інших зазначається, що в 1618—1620 роках запорізькі козаки побудували фортецю — Кіш на Хортиці.
Вважається, що під час морських походів проти Туреччини на острові деякий час зі своїм військом перебував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Про це розповідають легенди, а також назви окремих місць — урочище Сагайдачного, «ліжко і люлька Сагайдака» (на Середній Скелі), Січові ворота, вал Сагайдачного. А. Кащенко в своїх «Оповідях про славне Військо Запорозьке низове» твердить, що побудована Сагайдачним на острові Хортиця фортеця проіснувала там до 1625 року, коли після повстання М. Жмайла внаслідок утисків поляків запорожці були змушені піти вглиб непрохідних чагарників Великого Лугу. Однак і після цього на Хортиці в різні часи перебувала запорізька застава аж до ліквідації Запорізької Січі.
Таким чином, в історії Запоріжжя було дві Хортицькі Січі — Малохортицька (1553— 1557) і Великохортицька (1618—1625).
Потрібно також звернути увагу на часовий розрив між взяттям Малохортицької Січі й виникненням укріплення на острові Томаківка. Невже в цей період козаки не мали січі? Ні, козаки не пішли з Дніпра, вони відступили на північ, до Монастирського острова (сьогодні це практично в центрі Дніпропетровська). Назва острова походить від заснованого тут близько 870 року візантійськими ченцями та зруйнованого 1224 року монголо- татарами монастиря. Монастирський острів бачив багато чого, на ньому зупинялися дорогою до Константинополя княгиня Ольга та рівноапостольний князь Володимир, але найбільш яскравою сторінкою бурхливого життя острова стало тривале перебування тут князя- гетьмана Байди-Вишневецького.
Після руйнування навесні 1557 року першої січі Вишневецький відправляється до Москви, де його урочисто зустрів і обласкав Іван Грозний. Князь-гетьман поступає на службу до московського царя, отримує за це як уділ Белевську волость.
Нова Січ, 1734-1775 роки. Реконструкція В. Ленченка
Однак уже навесні наступного 1558 року цар направляє його завойовувати Крим. Російський літописець говорить про це так: «І велел государь князю Дмитрею стояти на Днепре и берегти своего дела над Крымским царем, сколько ему Бог поможет». Перед походом на Крим Вишневецький прямує до Кабарди, а звідти через донецькі степи підіймається вгору Дніпром, поспішаючи на зустріч загонові путивльських ратних людей на чолі з дяком Ржевським, посланим Іваном Грозним на допомогу козакам. За свідченням літописця князь зустрів «диака выше порогов, и кош (курсив. — Авт. ) і запасы оставил выше порогов на Монастырском острове». Таким чином, Вишневецький перед походом на Крим будує на Монастирському острові укріплений табір під охороною постійного гарнізону. Вибір місця для укріпленого гарнізону був не випадковий. Острів здавна використовувався як застава купецькими караванами на шляху «из варяг в греки» і дружинами київських князів. 1559 року на Монастирському острові замість укріпленого табору будується дерев’яний замок. Про це свідчать сучасні тим подіям російські Патріарший і Воскресенський літописи, чітко вказуючи на існування на Монастирському острові замка чи «острогу».
1559 року після вдалого походу на Крим окольничий Данила Адашев, переслідуваний татарською ордою, переховувався в замку на Монастирському острові. Хан, який півтора місяці йшов за противником, не зважився брати штурмом грізне укріплення й був змушений безславно повернутися до Криму. Успішний похід викликав величезну радість у Москві. Митрополит велів служити в усіх церквах молебні, а цар послав гінців «на Монастырский остров к Данилу с товарищи с своим жалованьем, с золотыми».
У 1550—1562 роках Монастирський замок стає форпостом боротьби з турецько-татарською агресією. Більшу частину часу Вишневецький проводить у битвах із татарами на Сіверському Донці, Дону, в Черкесії, декілька разів штурмує Азов. І кожного разу він повертається на Монастирський острів із фортецею, яка була надійною базою для відпочинку та поповнення запасів.
1562 року на Монастирський острів приїжджає двоюрідний брат Байди Михайло Вишневецький і привозить йому охоронну грамоту від польського короля (у цей час бунтівний князь вирішив повернутися під польську корону). Вишневецький відправляється до Польщі, і скоро стає учасником походу до Молдови, який закінчився для нього трагічною загибеллю. Після смерті Байди козаки покидають Монастирський острів і переносять січ на острів Томаківка, нижче порогів.
Все сказане дозволяє вважати укріплення на Монастирському острові, побудованому Вишневецьким, Запорізькою Січчю, яку за ім’ям острова можна назвати Монастирською.
За межами України запорожці також заклали декілька січей, окрім всім відомої Задунайської.
Так, Черкаське містечко на Дону, що стало згодом столицею Війська Донського, було засноване вихідцями з Дніпра. У Татіщева в його «Истории Российской с древнейших времен» повідомляється, що «в царствование Царя и Великого князя Ивана Васильевича из-за Днепра с князем Вишневецким Черкасы на Дон перешли и, там поселившись, город Черкасский построили». Нагадаємо, що черкасами в Московській державі називали українських козаків (від назви міста Черкаси).
Подібно до цього висвітлює подію і сучасник Татіщева, історика XVIII сторіччя Болтін. «Когда турецкое войско в 1569 году приходило под Астрахань, тогда призван был с Днепра из Черкас князь Михайло Вишневецкий с пятью тысячами запорожских казаков, которые, совокупясь с донскими, великую победу на сухом пути и на море в лодках над турками одержали. Из сих черкаских казаков, большая часть осталась на Дону и построили себе особливый (тобто відмінний від інших донських поселень. — Авт. ) городок, назвав его Черкасским».
Цей «особливый городок» на Дону являв собою не що інше, як Запорізьку Січ, оскільки в точності повторював свої дніпровські аналоги. Для поселення, як звичайно, було вибрано острів, захищений з усіх боків водою. Фортецю оточував земляний вал. На валу стояли стіни з подвійним рядом дубових частоколів, набитих всередині землею. Фортецю доповнювали дерев’яні вежі й рів, заповнений водою. Складалося містечко, як і всі січі, з куренів (будинків) і землянок. За адміністративним поділом воно також поділялося на курені, які лише пізніше стали називатися станицями.
Микитинської Січі
Все сказане дозволяє говорити про існування Запорізької Січі на Дону — Черкаської Січі. Потрібно зазначити, що поряд із росіянами українські переселенці й надалі безперервно поповнювали населення Дону. Саме цим пояснюється непорушний військовий союз донських козаків із запорізькими.
Ще один маловідомий факт. Нова (Підпильненська Січ) не була останньою на території України. Після ліквідації Січі ті запорожці, які не побажали йти за Дунай, розбрелися всією Південною Україною. Однак запорізька старшина (А. Головатий, С. Білий, З. Чепіга) не залишали думки про відродження Січі, використовуючи при цьому заступництво Г. Потьомкіна. І вже 1783 року Потьомкін у особливій «прокламації» висловив свої наміри знову зібрати запорожців. «Объявляю, — говорилося в цій прокламації, — чрез сие из пребывающих в Азовской губернии, Славянской и Елизаветской провинции жителей, кои в бывшем войске Запорожском служили, что полковому старшине и армии капитану Головатому Антону препоручено от меня приглашать из них охотников к служению в казачьем звании под моим предводительством». Таким чином, вже через вісім років після скасування, запорізьке козацтво стараннями старшини, яка залишилася, було відроджене. Щоправда, без будь-якого певного центру на зразок Січі. Але це лише поки що.
1787 року, напередодні війни з Туреччиною, російський уряд надав запорожцям на їх прохання місце в урочищі Василькове біля Бузького лиману для заснування Військового Коша. Козаки швидко завели на Коші старі січові порядки, поставивши курені та вибравши на раді кошового отамана — Сидора Білого. Але Васильківська Січ проіснувала недовго. У цей час козаки прийняли назву Війська вірних козаків запорізьких, а наприкінці 1788 р. за активну участь у російсько-турецькій війні та особливі заслуги при взятті причорноморських фортець Військо вірних козаків дістало нове найменування Війська чорноморських козаків.
Після закінчення війни і в зв’язку з розширенням російських кордонів наприкінці 1789 року новий кошовий отаман Захар Чепіга переніс Кіш у село Слободзея на Дністрі, що в 20 верстах нижче Бендер. Було засновано три паланки — Подністровська, Березанська та Кинбурнська. Слободзейській Січі також була уготована недовга доля. Царський уряд, що спочатку пообіцяв віддати козакам землі між Бугом і Дністром, у черговий раз не виконав своєї обіцянки, і 1793 року переселив чорноморців на Кубань. Січі або Коша на Кубані вже не було й від запорізьких звичаїв скоро залишилися одні лише спогади.
Ліквідація царатом Запорізької Січі 1775 року й роздача запорізьких земель поміщикам призвели до втечі частини запорожців за Дунай у турецькі володіння. За дозволом турецького уряду запорожці створили тут Запорізьку Січ, що стала відомою як Задунайська. Однак Задунайська Січ також була не одна.
Спочатку Запорізька Січ зайняла невелику територію на правому березі Дунаю. Султан дав козакам під Січ острів Святого Юрія, оточений Сулінським і Катерлезьким (Георгієвським) гирлами Дунаю. Крім того, запорожцям було дозволено вільно поселятися на всіх ріках і лиманах від Дунаю до Бугу. Козаки осіли своїми паланками біля Хаджибейського та Тилигульського лиманів, у тому числі на Пересипі (сучасна Одеса). Однак на самому Дунаї запорожцям не вдалося закріпитися й побудувати Січ, оскільки тут вони зіткнулися з липованами чи некрасовцями — нащадками старообрядців, які переселилися сюди з Дону, рятуючись від переслідування за петровських часів.
Протистояння між запорожцями та липованами набрало непримиренного характеру й нерідко перетворювалося на криваві та жорстокі сутички. Тому 1778 року, щоб уникнути подальшого кровопролиття, султан наказав запорожцям перейти Кошем вище по Дунаю в Сеймени — місцевість між містами Силістрія та Рущук (сучасна Болгарія).
Наприкінці 1785 року значна частина задунайських запорожців перейшла з Сейменської Січі на ріку Тиса в тогочасній австрійській провінції Банат між містами Цента і Панчова (сучасна Сербія та Чорногорія). За домовленістю з австрійським урядом Військо Запорозьке зберігало свій устрій і звичаї та повинно було нести службу на австрійському кордоні, за що козаки отримували від імператора жалування нарівні з австрійським військом.
На Тисі козаки прожили майже двадцять років і покинули австрійські землі в 1804— 1805 роках (про Банатську Січ нагадують козацькі прізвища Банацький, Збанацький). Основна маса запорожців повернулася до Сеймен. Існують також свідчення того, що деяка частина козаків відкололася й подалася на острів Мальту, де в той час ще існував Мальтійський орден. І хоча історичних джерел, які однозначно підтверджують цей факт, поки що не виявлено, збереглася запорізька пісня, яка описує події тих років:

Ой, бідна наша, наша головонько,
А що не вкупі наші брати сіли.
Наші брати сіли та й пісню запіли
— Один у москаля, другий у турчина,
Третій у мальтиза служити за одежу.


Повернення побратимів з Тиси вдихнуло нове життя в Сейменську Січ, давши запорожцям свіжі сили. Запорожці давно вже виношували плани повернутися в гирло Дунаю. Козаки хотіли бути ближче до України і 1811 року новий кошовий отаман Самуїл Калниболоцький з частиною війська рушив із Сеймен у Килійське гирло Дунаю, зганяючи з обох берегів липован. У Вилковому до задунайців приєдналися запорожці, які осіли там ще 1775 року, і об’єднане військо рушило до Дунавця, однієї із приток Дунаю в районі міста Тулча. Але тут некрасовці дали гідну відсіч, і запорожці змушені були ретируватися.

Два роки тривала війна запорожців із некрасовцями, принісши чимало горя обом сторонам, поки 1814 року запорожці нарешті взяли штурмом Дунавець. Липовани змушені були бігти в Бабадаг, а звідти турецький уряд через деякий час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.
Дунавецька Січ практично нічим не відрізнялася від своїх попередниць на Дніпрі. Як і раніше, на Січі не було жінок. Всі сімейні козаки, як і на Запоріжжі, виходили на хутори й слободи. Багато з них досі збереглося в Добруджі (Слава Черкаська, Слава Руська, Журилівка, Баклажанка, Ганчарка та інші).
У травні 1828 року, на початку російсько- турецької війни 1828—1829 років, задунайські запорожці на чолі з кошовим отаманом Осипом Гладким перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії та взяли участь у війні з Туреччиною. За це султан наказав зруйнувати Задунайську Січ. Так припинила своє існування остання із Запорізьких Січей.
Як видно з наведених фактів, насправді Запорізьких Січей було набагато більше, аніж вісім. Чому ж у вітчизняній історії закріпилася саме така їх кількість?
Очевидно, не останню роль тут зіграла магія числа сім. Річ у тім, що спочатку нараховували саме сім Запорізьких Січей. Пов’язано це було з тим, що довгий час панувала негативна оцінка як діяльності, так і особистості князя Дмитра Вишневецького. І лише з переусвідомленням цієї історичної фігури й визнанням його заслуг у формуванні козацтва, Січчю (восьмою за рахунком, і першою за часом заснування) стали вважати засноване ним містечко на острові Мала Хортиця.
Іншою, не менш важливою причиною, є відсутність досить повних і надійних джерел, оскільки багато історичних матеріалів або зникли за доби історичних лихоліть, або просто були знищені.
І, нарешті, останнє. Незважаючи на величезну історіографію про козацтво, досі немає чіткої та однозначної концепції його виникнення й формування. Адже якщо ми вважаємо Січчю містечко Вишневецького на Малій Хортиці, чому не визнати такою і містечко на острові Монастирському. Якщо ми вважаємо Січчю козацьке поселення в урочищі Олешки, чому не вважати такою козацький Кіш в урочищі Васильковому (в гирлі Південного Бугу).
Не менш маловивченою залишається й тема участі українського козацтва в формуванні інших козачих співтовариств. Запорізьке козацтво брало активну участь в етногенезі не лише кубанського, але також донського, терського, уральського козацтв у Росії, а також, можливо, дністровсько-дунайських гайдуків. Якщо ми називаємо Запорізькою Січчю січі на Дунаї (а не лише на Дніпрі), то чому ми не можемо назвати Запорізькими Січами такі ж Коші на Дону, Дністрі, Тиссі. Ці сторінки історії українського козацтва ще чекають на серйозні та неупереджені дослідження.

Немає коментарів:

Дописати коментар