пʼятниця, 11 березня 2016 р.

Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб?


18.10.2010 _ Олександр Зінченко
Версія для друку
Знахідка у руїнах Десятинної церкви пласкої цегли-плінфи зі знаком князя Володимира на початку ХХ століття збурила нову хвилю наукових дискусій, але ключ до таємниці тризуба був схований у найнесподіванішому місці.
«Анакія, голуб Святого Духа, ворон, корона, лук зі стрілою, монограма грецька, рунічна, руська, орнамент візантійський, східний, слов'янський, панікадило, портал церковний, скіпетр, сокира, сокіл, тризуб Посейдону, трикирій, франциска, хоругва, шолом,  якір - знаєте, у кириличному алфавіті літер ненабагато більше, ніж  версій про те, що воно таке: знак Великого князя стольнокиївського Володимира Святославовича.
Коли у 1908 році з руїн Десятинної церкви вийняли цеглину із таємничим знаком, київський історик Карл Болсуновський, розпачливо роздивляючись його вибагливе плетиво, назвав те знамено «нумізматичним Сфінксом».
Toді минуло вже більше століття від моменту, коли наприкінці ХVIII століття київські та петербурзькі книжники звернули увагу на монети із старовинними княжими емблемами. Від того часу розговорити Сфінкса пробувало чотири десятки героїв пера та пергамену. Але Сфінкс і далі мовчав».
Знайдена в 1908 році в руїнах Десятинної церкви цегла з тризубом князя Володимира.
Виголошуючи цю тираду, мій вчений колега поблискував сивиною, окулярами та складнопідрядністю граматичних конструкцій. Він говорив скоромовкою, і вставити хоч півслова було досить складно. Лишалося тільки стримано підмугикувати на знак зацікавлення,  здивування, згоди або заперечення. 
 «Одні шукали коріння Володимирового знамена у Скандинавії, інші - у Візантії, а один добродій дописався до того, що той знак - з Атлантиди! Але мені чомусь здається, що аж так глибоко шукати не варто. Колись, подібно до Болсуновського і ваш покірний слуга медитував над химерними звивами того знаку: ну, не могло такого бути, щоби цьому зображенню не було подібних тут, на Русі! І ось, прошу подивитися: Великий Ієрусалим, ХІІ століття».
Колега зривається з місця, хапає з полиці книжку, швидко розкриває на потрібній сторінці.
Дароносиця "Ієрусалим" із Новгороду. ХІІ сторіччя.
«Ця краса з Софії Новгородської походить. 74 сантиметри срібного узороччя, позолоти та коштовного каміння. Під час служби у ній виносили святі дари. Ваше нерозбірливе «и-и-и» імовірно означає «що тут такого»? Ось, зверніть увагу на плетиво в арках над апостолами: давайте в уяві приберемо зайве, або краще я для наочності дещо замалюю ось так на роздруківці.
 
Ваше «ага», очевидно означає, що ви починаєте розуміти про що я. Так от подібних орнаментів у нашому середньовічному мистецтві дуже багато!»
В руках мого лектора з'являється нова книжка з картинками. «Ось, наприклад, варто подивитися на цю заставку рукописної Псалтирі кінця XIV століття:  бачите елементи, якими увінчана центральна частина та кути цієї композиції?
Заставка до Псалтиря XIV століття
Або інші два рукописи того ж часу - Євангеліє апракос  та Повчання Єфрема Сиріна. Ваше «а-а-а», вірогідно, означає заперечення? Мовляв, де князь Володимир, а де рукописи XIV століття? І я був тим заскочений!
Євангеліє апраксос. Заставка.
Почав шукати щось подібне з Х-ХІ століття. Ви ще не втомилися оглядати картинки? Ось результат пошуків: так звана «шабля Карла Великого». Вибачте, маю тільки більш-менш якісну промальовку фрагменту піхов:
 
Але в інтернеті ви легко знайдете якісніші зображення.
До кінця XVIII століття цією шаблею опоясували під час коронації імператорів «Священної римської імперії»! Потім вона потрапила у Відень, де й зберігається по цей день.
Вважалося, що ця шабля походить із давнього поховання Карла Великого в Аахені, і що першому середньовічному імператору була подарована халіфом Гаруном аль Рашидом. Але то все - казки Шахерезади! Насправді - принаймні, на цій думці зійшлися і наші, і західні дослідники, і російські - «шабля Карла Великого», по-перше, на кілька століть молодша, по-друге, була виготовлена десь близько 1000-го року, по-третє, походить з Києва і, вірогідно, потрапила до Західної Європи як подарунок Володимира Святославовича якомусь із європейських колег.
Отже, шабля Карла Великого скоріш є «шаблею Володимира Великого».
Славетний дослідник давньоруської зброї Анатолій Кірпічніков навіть вважав, що зброяр заховав княжий знак Володимира у рослинному плетиві оздоблення піхов:
 
Як вважаєте, схоже? Щось ви, юначе, вже і не мугикаєте нічого у відповідь?!»
«А як ви мовчите, то я сам себе запитаю: як такі «княжі знаки» могли потрапити до заставок тих рукописів, якщо ці рукописи ніяким чином не пов'язані з Володимиром: ані часом своєї появи, ані своїм змістом?
Звичайно, можна було б припустити, що оскільки Володимир хрестив Русь, то його знак міг з'явитися у оформленні псалтирів,  євангелій, повчань, і навіть на предметах церковного начиння на зразок дорогоцінного Великого Ієрусалиму.  Але тут ми маємо, мабуть, «дзеркальну» ситуацію: не княжий знак вплинув на орнамент, а орнамент - на графіку княжого знаку. І не треба тут ніяких зневажливих «пфф»!
Бо що той орнамент означає? Знову подивіться на ті заставки рукописів: ті птахи або фантастичні птахо-собаки (наші предки називали їх семарглами, а у більш давні часи того птахо-собаку звали Сенмурвом), так от ті чарівні пернаті охороняли Дерево життя.
Пролог із ХІV століття: птахо-собаки охороняють дерево життя із сонцем у гіллі.
 Тобто плетиво, яке ми з Вами розглядали стільки часу, символізувало саме його - Світовий Дуб! Хоча в деяких наших найстарших колядках про початок світу Світове Дерево подекуди ще явором називають, знаєте:
Гей, як то було на початку світа?(...)
Гей не булож там ні неба, ні землі.
Гей, інож там були темненькії моря,
гей, на тих морях - зелен явіронько,
на тім явіроньку - на верха гнізденько...
І так далі... Дерево те стоїть посеред темного моря, має три вершечки, на ньому «сив сокіл сидить»... Сюжетів цих колядок повно на давньоруських обручах ХІІ століття: подивіться на цей, знайдений у Києві: тут вам і дерево, і пташки, і навіть риба!
 
Якби не знати, що та пташка і та риба між собою розмовляють, звичайно, можна було б подумати, що пташка рибкою поласувати збирається! Але насправді тут все не так банально.
Читаю якось одну публікацію Каміли Тревер із небанальною назвою «Собака-птах: Сенмурв і Паскудж», і там ця пітерська дослідниця аналізує всі оті сюжети, що розгорталися навколо світового дерева, розгорнуто цитуючи «Авесту»: «Риба Кара завжди навколо нього [дерева] кружляє і завжди від нього відганяє жабу та інших шкодоносних», той сокіл зі світового дерева «у воду дивиться, з рибою розмовляє» і так далі, і таке інше!
Та публікація була присвячена священному собако-птаху Сенмурву-Семарглу. Пам'ятаєте, Семаргл був одним з шести богів, яких князь Володимир Святославович у 980 році «поставив на холмі внє двора тюремного»? З'ясувалося, що наше середньовічне ужиткове мистецтво зберігло давні авестійські образи!
Семаргл на капітелі Чернігівського собору святих Бориса і Гліба (ХІІ століття). Фото Val.UA
Тревер встановила, що іранський Сенмурв та давньоруський Семарглом - герої однієї історії. Сенмурв «Авести», як іще один охоронець дерева життя, завжди діє разом із птахом Камрош, або із птахом Каршифт - орлом (соколом), главою усіх птахів.
Для повноти картини додам, що за «Рігведою» дерево життя  є опорою сонцю. Тобто ці давні тексти знають усіх дійових осіб сюжету, якого ми роздивлялися на рукописних заставках та давньоруських обручах. Більш того, ці тексти пов'язують їх усіх у єдиний міф.
Але найцікавіше, що відголоски цього міфу на нашому східнослов'янському ґрунті дожили у колядках та замовляннях до ХІХ, та навіть до ХХ століття, і стали доступними етнографам для вивчення й аналізу.
Найяскравіший з російських фольклористів позаминулого століття Олександр Афанасьєв вважав, що «праобразом» дерева життя в уяві давньої людини були хмари, що немов гілля обіймали весь світ. Дозволите мені цитату?
«Давня людина видобувала вогонь з дерева і гіллям дерев підтримувала вогонь у огнищі; чи міг він інакше пояснити собі явище громового полум'я, аніж цим, знайомим йому чином. Зрозуміло, що у хмарі, що породжує блискавки [...], він повинен був побачити небесне дерево, а у дощі - його сік, вигнаний за допомогою вогню». 
Про блискавки, між іншим, варто гарненько запам'ятати. А для того, щоб вас остаточно заплутати, покажу зображення підвіски-печаті із знаком Володимира з одного боку та його сина Ярослава - з іншого. Як вам таке: на Володимировому знаку, як на дубі, пташка сидить, а Ярославів знак «гіллям» сонце підтримує?
 
Не є великою таємницею, що знак Володимира дійшов до нашого часу не тільки на тій плінфі з Десятинної церкви та на монетах. Я нарахував десь близька 240 предметів зі знаком Володимира Святославовича. Звичайно, монет найбільше - десь 220, але іще є  вражаюче оздоблені підвіски-печаті, одну з яких ми вже побачили, бляшки для ременів, і навіть кам'яні  важки та берестяні поплавки для рибальської сітки із знаком нашого героя!
І серед майже 240 знайдених знаків лише 4 виглядають саме так, як ми звикли бачити на наших сучасних українських копійках, або печатках державних установ. Решта знаків відрізнялася від тих чотирьох, інколи - суттєво відрізнялися. Справа в тому, що знак Володимира постійно змінювався!
 
Найдавніші і водночас найпростіші зображення знаку Володимира - а це тризубці без усілякого плетива - походять з Новгороду. Там була знайдена кістяна підвіска і вже згадані важок із поплавком від рибальської сітки, які археологи датували 970-980 роками, тобто часом новгородського княжіння Володимира Святославовича.
Для чого призначалася підвіска - можна тільки здогадуватися, а от призначення знаків на рибальському знарядді очевидне: ця риба для князя, не чіпай сітку!   
Але вже за кілька років, коли Володимир обійняв київській стіл, охрестився і одружився на цесарівні Анні, його знак на монетах та на плінфі з Десятинної церкви помітно ускладнюється. Час побудови Десятинної церкви і перша руська емісія дозволяють датувати ці знаки приблизно 989 роком.
Ошатні зображення знаку з низки підвісок-печатей вдалося датувати самим початком ХІ століття, а друга емісія володимирових монет припадає на останні роки його життя з 1011 по 1014 роки. Зверніть увагу, саме у цей час графіка княжого знамена стає найбільш складною на монетах, а на підвісках  - кричуще переобтяженою оздобами, як на тій із пташкою!
Отже, спочатку знаки Володимира були дуже прості, а потім - дуже складні. Виникає питання: чому? Звичайно, статус Володимира змінився, він став Великим князем, очільником величезної держави, і його особистий знак перетворювався на державну емблему. З першого погляду, це не могло не вплинути на репрезентативність знаку.
Але Великий князь Святослав Ігоревич - батько Володимира -  в свій час репрезентативністю свого знаку абсолютно не переймався: під час розкопок Десятинної церкви археолог Дмитро Мілєєв знайшов печатку із знаком Святослава, і там його двозубець зображений  досить простої форми:
 
Тут ми підходимо до ключового питання: а що взагалі символізують усілякі двозубці і тризубці?
Подібні знаки можна побачити у пустелі Наска, на Тибеті та в Гімалаях, на всіх просторах Великого Степу від Китая до Угорщини і далі Середземномор'ям, у тюрків, слов'ян, греків... Та й тризубценосців  Шиву і Посейдона не варто забувати!
Знак тризубця, або двозубця є таким саме поширеним, як коло, що символізує сонце, або хвиляста лінія, яка означає воду. Яке явище могло спричинити поширення подібного знаку по всій земній кулі? Думаю, лише таке, яке можна спостерігати по всій земній кулі.
Очевидно, йдеться про блискавку, яка дуже часто приймає вигляд тричі, або двічі розгалуженої гілки. Чи треба нагадувати, хто очолив «Пантеон Володимира» у 980-му році?
Перун-громовержець був покровителем князя і його дружини. Але не тільки! Про громовержця, як верховне божество слов'ян, вперше повідомляє Прокопій Кесарійський іще у VI ст. І виявляється, що культ бога-громовика був пов'язаний із культом Дерева життя.
У середині 70-х років минулого століття у Києві з дна Дніпра підняли величезного дуба. Стовбур був завдовжки десь метрів 9-10, що, очевидно не дуже вражає, а от діаметр у кореня - майже 2 метри. Потрібно було чотири чоловіки, щоб просто охопити його руками! У той дуб на висоті 6 метрів від коренів були врізані у живе дерево 4 щелепи вепра - на всі чотири сторони світу.  Здається, що цей дуб був з тих, про які розповідав Гельмгольд, описуючи святилище Перуна у дубовому гаю.
Костянтин Багрянородний розповідав про принесення русами жертв на дніпровському острові Святого Георгія (Хортиці) "біля величезного дуба". Знахідкам таких перунових дубів, і взагалі зв'язку між культом Перуна та культом дуба як земного втілення світового дерева присвятив багато уваги і московській академік Борис Рибаков, і наші вітчизняні дослідники Гліб Івакін та Ярослав Боровський.  
До речі, цей культ був поширений серед багатьох слов'янських народів: наприклад, у сербів дуб має назву "грм", "грмов", а дубовий ліс - грмік. Тож на цьому тлі думка лінгвіста Макса Фасмера виглядає навіть дещо дивною: нібито не можна довести спорідненість давньоруського "Perunъ" із литовським "Perkŭnas",  давньопруським "Percunis", латиським "PērkuÔnas" у значенні "дубовий бог", оскільки у слов'янських мовах цей корінь відомий лише у значенні "грім", "блискавка".
Щоправда, у часи Фасмера про знахідки перунових дубів у Дніпрі ще нічого не було відомо, а Гельмгольда та Багрянородного Фасмер міг і не читати.
У східноєвропейському фольклорі саме весняні громи пробуджували природу. Саме з першими весняними дощами у жолудевому лушпинні падали на землю насіння всіх рослин. А у авестійській традиції насіння всіх рослин з гілля безскорботного древа зривали і розносили світом блискавкові соколи-охоронці. І таким чином Перун-громовержець перетворюється з бога караючого, бога долі, у бога-подателя-благ, бога родючості: адже від його милості врешті-решт залежав щорічний врожай!
Хто зна, може з дубу і був зроблений той ідол Перуна, якого Володимир поставив на київській Горі, споруджуючи свій язичеський пантеон? Князь, створюючи те капище, перетворювався на посередника бога і в одній, і в другій іпостасі. Чом би не використати громовий знак в якості власної емблеми?
Між іншим, на монетах портрет самого князя Володимира (на відміну від зображення Христа) чимось нагадує язичницького ідола: велика голова, чітко промальований корпус, а руки-ноги ледь-ледь помітні. Як думаєте, чи не могла б така очевидна фалічність силуету князя на монетах доступними тогочасному художнику засобами підкреслювати земне уособлення божественності у особі князя?
На цьому срібнику Володимир зображений подібним до ідола, але з німбом християнського світого
На це звернув увагу московський професор Аркадій Молчанов у 1973 році. Щоправда, тоді ж він «пересварився» із іншим москвичем Олегом Раповим.
Майже всі чули про версію Рапова, про те, що тризубі знаки Володимира та Ярослава - то зображення сокола, тотема княжого дому Рюриковичів. Але мало хто знає, що Молчанов каменю на камені від тієї версії не залишив: і орнітологічні аналогії надто довільні, і віншування князів «соколами» у давньоруській літературі надто ситуативне, а по відношенню до Ярославового срібла, де майстер-скандинав «прималював» знаку очі, то порівняння його із птахом просто некоректне, бо є не поясненням, а переосмисленням знаку іноземцем.
Але, як не дивно, Рапов, в принципі не такий вже і не правий: справа в тому, що серед скандинавських дружинників Володимира якраз був дуже популярний мотив птахів, який часто зображали на наконечниках ножен мечів.
Наконечник з піхов меча дружинника-варяга. "Блискавичний" птах - щоб зброя вражала противника аки блискавка.
І ці зображення також подібні до плетива Володимирового знамена. Хто знає, може у скандинавів, краще, аніж у слов'ян, збереглася інша деталь всесвітнього міфу про дерево, де птахи-соколи були носіями блискавок бога-громовержця, носіями його волі?
Усе той же ж Афанасьєв наводить великоруське замовляння дощу: "Летів орел з-за моря Хвалинського [Каспійського], розкидав кремені та кремениці крутими берегами, кинув громову стрілу у сиру землю, і як народилася від кременя та кремениці іскра, від громової стріли полум'я, і як виходила хмара, і як проливавсь сильний дощ".
Може бути, що це замовляння є відголоском уявлень про те, що орли та соколи і у слов'ян були супутниками Громовержця, подібно до того, як у античній міфології орел поважався як посланець Зевса-Юпітера, вважався носієм його блискавок.  До речі, про кремені і кремениці, які у тому замовлянні розкидає блискавковий орел: у наших народних повір'ях усілякі вироби кам'яної доби називають «перунами». Вважали, що то блискавки, які через 7 років виходять на поверхню крем'яними наконечниками списів та стріл.
От і виходить, що знаки Рюриковичів - то знаки Перуна, культ якого посередництвом образу блискавкових птахів був пов'язаний з іще більш давнім комплексом уявлень про світ і його походження та всесвітнім міфом про Дерево Життя. Громи і блискавки, соколи, семаргли, світовий дуб, бог-громовик та його знаки - коло з уламків доісторичного міфу замкнулося!» 
Мій співбесідник замовк, тріумфуючи. У мене з'явилася можливість відкрити рота: «Тобто ви вважаєте можливим, щоб знак язичницького бога (біса з християнської точки зору) сусідив із зображенням Христа на златниках і ранніх срібниках Володимира, а  на пізніх замінив його собою?! Нонсенс!»
«Ви не застали мене зненацька. Я чекав на це запитання! Ви пам'ятаєте літописну легенду про вибір Володимиром віри? А я вам зараз зацитую, якщо не пам'ятаєте!» З полиці з'являється чергова товста книжка. «Серед інших питань, які Володимир задає філософу-місіонеру є й таке: «Чому Він (Христос) од жони родився, і на дереві був розіп'ятий, і водою охрестився?» 
На ту частину питання, яке стосувалося дерева філософ відповів: «А що на дереві Він був розіп'ятий, се тому, що із дерева (Адам) з'їв (плід) і був вигнаний з раю. Бог також на дереві страждання прийняв, щоб деревом був переможений диявол, і од дерева праведного дістануть спасіння праведні». Така символіка дерева в християнській релігії могла надихнути Володимира на використання у оздоблені своєї атрибутики символу «дерева спокуси» в якості «дерева спокути».
Використання мотиву дерева в такому контексті народжувало красиву алюзію: Володимир Хреститель використовує язичницький мотив (символ дерева, через яке відбулося відступництво людини від Бога) як символ нового вже навернення до Бога «щоби деревом був переможений диявол». Красиво? Простий знак перунової блискавки від моменту хрещення починають декорувати у вигляді плетеного дерева життя, розгалуженого «на три вершечки».
Очевидно, контраверсійний для християнства знак можно було б просто замінити на щось ідеологічно нейтральне: хрест, риба, якась монограма абощо. Але княже знамено було не тільки атрибутом державної влади, але й знаком княжої власності.
Тобто зміна цієї емблеми означала, що треба перетесати купу знаків на бортних деревах, перетаврувати княжих коней, на рибальських сітках позрізати старі важки та поплавки і навісити нові, замінити підвіски-печаті вірників, мечників, тисяцьких, видати нові купцям і послам, та пояснити весь цей ребрендинг ошелешеному хрещенням населенню, розкиданому від Ладоги до Тмутаракані, від Галича до Білоозера - скільки то забрало би часу та зусиль?
Погодьтеся:  дещо простіше і дешевше змінити ідеологічні акценти.
І тому після Хрещення знак князя був не змінений, а просто інакше декорований. В такій ситуації оздоблення чи то "маскування" язичницького громового знаку мотивами спільного для обох релігій сюжету було досить елегантним виходом.
Він дозволяв не втратити повагу до князівської емблеми серед найширших верств населення, і не накликати незадоволення християнського кліру язичницькою її семантикою. Воістину: і Богу - свічка, і чорту - кочерга. Тим більш, що використання язичницької символіки в християнській Русі, взагалі-то, є предметом визнаної багатьма авторитетами констатації.
Але це - гіпотеза. Ніхто ніколи точно не скаже, окрім самого Великого князя стольнокиївського Володимира Святославовича, що означає його знак. А він вже нічого не скаже.  Ну,  хіба сідати опівночі на румовище Десятинної та викликати духа старого князя!»
Прощаючись із колегою,  я не втримався: «Чому ви не опублікуєте свою гіпотезу?»
- Та, розумієте, якось ніяково: не хочеться бути сорок першим інтерпретатором того знаку. Все одно тільки критики роти порозчиняють: Сфінкс-то мовчатиме!  Отже,  знаєте, мабуть, як будете про все це писати, не називайте мене. Подаруйте мені спокій! Та й не личить людині із Сфінксом у загадки грати...
Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/578/http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/578/

Немає коментарів:

Дописати коментар