Валерій ТЕРЗІ. Казка для дорослих

Валерій ТЕРЗІ

КАЗКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ

Світлої пам"яті моєї бабусі Наталії

У якійсь країні, у далекім краї, там де річки сині, у зеленім гаї стояла хатинка, біленька і чепурна. Під вікнами мальви рожевими личками посміхалися до людей. Біля двору колодязь приманював до себе перехожих. Схоче хто напитися, потягне за журавля, опустить дубове відерце в отвір колодязя, й за хвилину вгамує жагу прозорою джерельною водою.

А як вийде вранці на подвір`я молода хазяєчка, вісімнадцятирічна Оленка, аж посвітлішає навкруги. Дівчина привітає сонце, а воно на верхівці золотої віковічної липи затримається на якусь хвилинку, а потім попливе собі по небосхилу веселе і понесе привіт від Оленки усім людям землі.

Рано ще надворі, роса на траві діамантами виблискує. Оленка вогонь у плитці розводить, їсти братові Іванові готує. Адже йому в поле на роботу їхати. Були б живі мама, поніжилася б доня на пухових подушках. Та немає її, сердешної. Померла, коли сумувала за батьком, який із полювання не повернувся. Здолав його страшний ведмідь. Із тієї пори пройшло вже три літа і три зими.

Бідкалися Оленка з Іванком за батьком-матір`ю. Та час заліковує рани. Він усьому лікар, а тим більше в молоді літа.

Отак і жили собі дружньо брат із сестрицею. Люди їх шанували за працьовитість і привітну вдачу. Іванко кожного ранку запряже, було, конячину та й поїде собі в поле: залишили їм батьки землі небагато, але дітей прогодувати вона могла, якщо рук біля неї прикласти, якщо до землі цієї з любов`ю, звичайно!

Оленка брата в поле випроводить, черепки перемиє, та й собі до землі – поратися. Біля двору город, як у віночку. Кожну грядочку оброблено. І поперед хати різноквіття буяє: і левкої тут, і калачики, і… чого тут тільки не насаджено! Бджоли гудуть, медок збирають. Та й Оленка-білявка, немов та бджілка золота, по городу снує, а потім летить на поле – братові їсти віднести. Там, у полі, нагодує Іванка, посидить біля нього під молодою березою, а потім через поле бігом і додому добіжить. Та не присяде відпочити за день ні разу. Багато матерів своїм доням тоді говорили:

– І в кого ти, ледащо, уродилося? Поглянь он на Оленку! Така роботяща, така прудка дівчина!

А ввечері, коли сопілка на узліссі обізветься, збиралася молодь із усіх кутків села на веселощі. Іванко з Оленкою беруться за руки і теж ідуть на сопілчаний голос. Іванко сестрицю свою меншу оберігає, нікому не дає її скривдити.

Але віднедавна на гулях почав забувати про Оленку. Біля Наталки чорнявої упадає. Зрозуміла сестра, що Іванко закохався. А чи на щастя це, чи, може, на біду, бо знала Оленка, що Наталя – людина не дуже доброї вдачі. Та сказати Іванові – не сказала, боялася скривдити братика, Думала, сам це зрозуміє. Ет, ні! Не зрозумів, одружився з Наталкою, у дім її привів.

Отут і почалося!.. Але Оленка братові не жалілася, що Наталя її кривдить. Сяде собі за кущами малини, поплаче досхочу, мамку згадає. Були б вони живою, не дали б Олени ображати.

Дівчині стало трохи легше, коли Іван відокремився, нову хату на цьому ж подвір`ї збудував. Брат, хоч і відокремився, але сестри не забував. Збирається на поле  – зайде до Оленки, повертається увечері – біля її порогу зупиняється. У хату зайде, привітається. Мовчки під вікном посидить якусь хвилину, зітхне важко, та йде до своєї хати. Не зовсім добре, видать, йому з Наталкою живеться. А Іноді дровець Оленці нарубає, борошна від млина привезе.

Не сподобалося це Наталці. Лихе замислила вона. Якось повернувся Іван з поля, а молода його дружина в сльозах.

– Що таке? Чому плачеш?

– Та он, твоя сестриця увесь посуд нам перебила.

Глянув Іван, а воно, й справді – скрізь черепки валяються. Здивувався він, але Наталці спокійно відповів:

– Нічого, не плач. Поїду на базар, нових мисок придбаю.

І справді, поїхав Іван на ярмарок, нових мисок накупив.

А іншого разу знову застав Наталку в сльозах.

– Що трапилося?

– Твоя сестриця всю одежу нам порізала. У чому взавтра до церкви підемо?

Заглянув Іван до скрині, а туди лахміття дране жужмом запхане. Ще більше здивувався він, але Наталці тихо сказав:

– Не плач, дружино, поїдемо на базар, нову одіж придбаємо.

Прийшла неділя. Запряг Іван коней, посадив на воза Наталку, і поїхали вони до волості. Повернулися увечері з обновами.

Промайнула осінь, пролетіла й зима. Весна буяла рясним цвітом, усе живе ласкавому сонечку раділо, одна Наталка сердитою була. Що її мучило, що пригнічувало? А те, що й раніше, Іван не забував своєї сестри, до неї в гості навідувався.

Того вечора повернувся Іван з роботи веселим – посівну завершив. Тепер би й дощик не завадив. Розпріг коней, коли чує що в хаті Наталка плаче. Та так голосно, що Іван навіть ізлякався. Забіг до світлиці, а Наталя криком кричить, волосся на голові рве.

–  Подивися, Іване, що твоя сестриця накоїла!

Глянув Іван, і аж серце обірвалося. Його маленький синочок Михайлик мертвим лежав, у крові весь.

– Ти так її любиш, сестрицю свою! Піди до неї, подивись на її ніж.

Вискочив Іван надвір, сльози витирає. А з вулиці саме Оленка йде, воду несе. Побачила брата, посміхається йому:

– Здоров був, братику!

– Я то здоровий, а ось дитина моя… – та й заридав, – Що ж ти, сестро, накоїла? Нащо ж було дитину вбивати?

– Що ти, братику, таке говориш? Чию дитину? – відерце з рук упустила, вода під ноги розлилася по зеленому споришу.

– Мого Михайлика!

Узяв Оленку за руку, до її хати повів.

– Де твій ніж, Олесю?

– Навіщо тобі мій ніж? Ось він, – узяла ножа і з острахом упустила його на стіл, бо він був у крові.

– Ой, сестро, сестро! Як тільки в тебе рука на малятко піднялася! 

А Оленка нічого не відповіла. Вона широко розплющеними очима дивилася на ніж і мовчала, неначе й не чула брата свого. А Іван ще більше розгнівався на сестру:

– Коли ти посуд перебила, я тобі нічого не сказав. Коли ти одежу зіпсувала, я тобі теж нічого не говорив. Хіба тобі, сестро, цього було замало!?

Усе село, від малого й до старого, збіглося до Іванового двору, коли дізналося про нещастя. Такого тут не чули, відколи й село існувало. Почали суд рядити: що Оленці присудити. Один говорить – повісити, інший – утопити. А найстарший сивий дід сказав: 

– Ні, за такий злочин Олені потрібно виколоти очі й руки по лікоть відрубати, вивести у чисте поле й пустити на всі чотири боки.

Як почула те Оленка, заплакала гірко, почала громаду благати:

– Не вбивала я племінника свого! Не вбивала, люди добрі! Якщо не вірите мені, краще вбийте, а тільки не нівечить мого тіла!

Не послухали люди, не повірили Олені, бо докази були проти неї. На цей вирок усі до одного і пристали.

Вивели нещасну в чисте поле, та й залишили одну. Не знаю, скільки там вона пролежала… А коли опритомніла, то світу білого не вже побачила – темною стала, рук своїх не відчула – один лише страшний біль. Куди йти, що робити? Піднялася, пішла навмання, але далеко зайти не зуміла, впала у якусь яму, бо знову знепритомніла.

А то була канава навколо королівського винограднику. Увечері, а може, і вранці, Олеся того не знала, вона очуняла й виповзла з канави і лицем відчула, що доторкнулася до чогось, що пахло виноградом. Відкрила рота й почала їсти. Угамувала голод, але знову скотилася в канаву.

А в цей час королівська охорона робила обхід винограднику і виявила нестачу одного грона. Хто ж міг із`їсти його? Ні звір тут не пробігав, ні птах не пролітав, та й слідів ніяких не видно. Що ж тепер робити? Засумували вартові. Якщо приїде король, біди не оминути, якщо ж – королевич, а він добрий, скаже, що то він з`їв виноград.

Справа в тому, що тільки в їхньому королівстві, тільки у короля й був виноградник, більше ні в кого він не приживався, тому й цінився там виноград на вагу золота.

Горюють вартові, коли дивляться – дорога курить. Хто ж їде? А їхав то королевич, здалеку впізнали вони його, бо скакав верхи, а не їхав у кареті, як старий король. І радості їхній не було меж. Розповіли вони королевичу про пригоду, а він обійшов виноградник, оглянув уважно той кущ, на якому не стало грона, й помітив у канаві дівчину.  

Швидко спустився королевич до Олесі, допоміг їй вибратися з рову. Так жалко йому стало дівчини! Він не міг не помітити, що вона дуже вродлива. Навіть страшні каліцтва не зробили її потворною, перед ним стояло юне створіння, яке заплющило очі й, чи то від сорому, чи від сліпучого сонця, не хотіло розплющувати очей.

– Хто ти, дівчино, і що з тобою зробили?

Він знав, що так карають тільки за найтяжчу провину:

– У чому ти завинила перед людьми?

– Я не знаю, хто зі мною говорить. Тільки, хто б ти не був, повір мені, добрий чоловіче, що постраждала я через чужий злочин. Більше нічого тобі не скажу, а ти хочеш – вір, хочеш – ні. Одне знаю, що без твоєї допомоги мені не обійтися.

Ще більший жаль охопив серце королевича. Він посадив Олесю поперед себе на вірного коня і повіз до палацу свого батька. Найкращі придворні лікарі виходжували дівчину. Рани загоїлися, але ж очей нових не повернеш, руки вже не болять, та що з того, якщо їх немає.

Лесю в королівському палаці оточили великою увагою. Дві служниці біля неї ходили, в гарні сукні її одягали, книги мудрі для неї читали, пісні чарівні співали. І завжди десь поруч із Олесею перебував і молодий королевич.

У серці королевича жаль до Олесі поступово переріс у любов, і з кожним днем вона ставала все жагучішою. І ось настав день, коли королевич насмілився сказати про неї Олесі. Посміхнулася гірко дівчина у відповідь, бо теж покохала його, хоча ні разу й не бачила. Вона тільки знала його руки, які ніжно гладили її по голові і по плечах…

– Чи згодна ти, Олесю, бути моєю дружиною?

Коли б мала очі, то дівчина заплакала б.

– Навіщо ж я тобі така? Ти, королевичу, мабуть, дуже вродливий. Хіба ж немає в твоєму королівстві дівчини, яка б… – і вона замовчала, бо він прикрив їй рота долонею, яку Оленка із вдячністю поцілувала.

Королевич обняв Олесю за талію і повів до батька-короля і матері-королеви.

– Любі мої тато і мамо! Привітайте мою наречену і під вінець із нею благословіть.

Заплакали король із королевою, бо не такої ж невістки вони собі чекали. Але що тут поробиш? Дуже вони свого сина любили, нехай буде, як він хоче. Обвінчали царевича з Олесею, але весілля було тихим та сумним. Королева-мати в своїх палатах зачинилася і проплакала там увесь день і всю ніч.

Скоро старий король передав свій трон синові:

– Владарюй розумно! Людей не зобижай. Тоді і доброї слави заживеш.

Але не довелося молодому королю довго спокійно посидіти на престолі – війна почалася, погані чужинці на його землю посунули страшною ордою. Очолив він військо і пішов назустріч ворожій навалі. Усі чоловіки, від наймолодшого й до найповажнішого мужа, хто тільки міг зброю в руках тримати, стали під бойові хоругви молодого короля і пішли свою землю боронити.

Залишилася Олеся сама. А від короля іноді приходили через гінців вісті. Але ж самого немає – війна затягувалася.

– Коли ж ти приїдеш, вірний друже? Коли повернешся, коханий муже?  – сумувала Олеся.

Так минуло дев`ять місяців. Народила молода королева двох синочків, тільки ж побачити їх не змогла. Дуже зраділи старі король із королевою онукам, бо вони ж такі славні, а ще й волосся в обох – із щирого золота, так і горить!

Зраділи дід із бабусею і захотілося їм радість велику своєму синові передати. Спорядили вони до нього вісника. Цілий день гнав коня посланець, але на вечір пройшов лише півдороги. Зупинився на ніч у якомусь селі. А було то Оленчине село.

Де ж йому переночувати? Люди підказали, що Наталка, яка за Іваном, держить корчму, то в неї й переночувати можна буде. І справді, коли Наталка довідалася, що то гонець до самого короля, добре прийняла його, бо й Іван десь там воює. Нагодувала гостя, напоїла й спати уклала. Як тільки той заснув, вона швиденько його речі передивилася, послання знайшла, прочитала, сіла до столу і нового написала:

“Любий наш синочку! Твоя дружина народила двох синів, ні людей, ні тварин, із хвостиками і ріжками, геть чисто волохаті. Що нам із ними робити?”

Уранці гонець знову в путь-дорогу рушив. Увесь день коня гнав. Увечері послання у самі королівські руки і ввірив. Прочитав король того листа і дуже замислився. Довго думав, а потім батькам і написав:

“Любі моєму серцю тато і мамо!  Оточіть мою дружину увагою, а дітей її – піклуванням. Скоро повернуся додому, отоді їхню долю й вирішимо разом”.

Тільки на світ почало благословлятися, а гонець уже в дорозі. Відповідь везе. Прискакав до Олесиного села, на ніч зупинився. Знову нагодувала його Наталка, напоїла і ліжко постелила, а сама королівський папір знайшла і своїм підмінила.

Прочитали король із королевою синове послання і дуже зажурилися, заплакали навіть. Що ж це ти, синочку, надумав? Та де ж таке видано, щоб до тигрів у клітку матір із дітьми укинути? Та й за які такі провини? За які такі гріхи?

Звеліли пошити дві торби, посадили в них дітей, перекинули через плече Олесі та й вивезли в чисте поле. Довго йшла Олеся, перечіплювалася, Бога благала, щоб в дорозі зустрілася їй добра людина. Йшла вона, йшла і ступила у воду. День був жарким, пити дуже хотілося. Нагнулася Олеся до води, торби й зіскочили з плеча. Злякалася молодая мати, що діти можуть потонути, та й підставила руки, щоб їх зловити, забула на мить, що й рук у неї немає, а вони й виросли, врятували синочків.

Від несподіванки злякалася Олеся, а більше зраділа. Тримає однією рукою торби, а іншою води зачерпнула, піднесла її до обличчя, вода й хлюпнула, й у неї з`явилися очі.  Олеся побачила світ Божий – і тоді вона зрозуміла, що то була жива вода.

Заплакала жінка, умила своїх діточок. А які ж вони гарнесенькі! І чим же ці янголятка не вгодили королеві? Присіла на зеленім бережку, дітей годувати почала, а сама дивиться в небо, а там хмарки білі пропливають, подивилася на озеро, а в ньому ліс стрункий замріяний. Як же ж давно вона всього цього не бачила! А могла ж більше й не побачити! Яка ж добра сила привела її до живої води? І подякувала вона за власне спасіння і порятунок дітей Господові.

Коли Олеся нагодувала дітей, пішла з ними далі. Увесь день ішла, заночувала в полі під копицею. А наступного дня надвечір придибала стомлена в село. Роздивилася, а то ж її рідне селище. Постукала до крайньої хати, де жила бабуся Катря. Коли бабуся з`явилася на порозі, то так злякалася, що навіть перехрестилася.

Призналася їй Олеся, хто вона така й що з нею сталося, та тільки просила нікому про це не розповідати. Бабуся заприсягалася мовчати, а Олесю з дітьми до себе прийняла, нехай живуть.

Розповіла їй бабуся Катря, що Наталка в Олесиній хаті корчму влаштувала. І саме сьогодні бачила молоду Іванову дружину і та питала, чи не знає, кого можна було б у служниці найняти.

Пошила Олеся дітям шапочки, щоб заховати від стороннього ока золоті їхні голівки, пов’язалася низенько хусткою, щоб мало хто зміг її впізнати, і пішла на ранок найматися до Наталки. Прийняла її хазяйка, пильно придивлялася до жінки, бо чимось нагадувала вона їй чоловікову сестру. Але що це і є саме вона, навіть і не подумала.

Минув якийсь час. Олеся добре працювала, чим догоджала Наталці. Якось до села дійшла радісна чутка про те, що війна нарешті скінчилася. Люди раділи і з нетерпінням чекали додому своїх…

Королівське військо поверталося через Іванове село Зупинилися на ніч тут. Іван запросив короля до себе на постій. Радо зустріла їх Наталя. Зраділа й Олеся, але ще нижче опустила свою хустку.

Сіли до столу, дорогими стравами, хорошими винами заставленого. Перший келих було піднято за перемогу. За короля – другий випито, за Іванову родину – третій. А Олеся круг столу бігає, прислужує. Подивляється на неї Іван, приглядається й молодий король. Щось близьке, щось рідне вони в ній пізнають, і не пізнають.

– Хто ця жінка? – спитав король.  

– Моя служниця, – відповіла Наталка.

– Посадіть її до столу, – попросив король.

Покликали Олесю за стіл. Сіла вона скраєчку, сидить собі мовчки А шановне товариство цікаві історії розповідає, Дійшла черга й до Олесі.

– Добре, – сказала вона, – розповім я вам дещо цікаве, але з однією умовою. Покладіть на стіл заряджені пістолі, хто збреше, нехай в того пістолет і вистрелить.

Здивувалися на таку умову і король, і брат Іван, але прийняли її. І Олеся почала розповідати про своє життя, дійшла до того місця, коли Іванову дитину було вбито:

– Моя невістка, а братова дружина, взяла у моїй хаті ножа і вбила свою дитину…

– Неправда! – крикнула Наталка.

Її пістолет і вистрелив. Тоді Олеся зняла із себе чорну хустку. Іван і король впізнали свою сестру і дружину. Вони раділи її поверненню. А Леся винесла своїх діток золотоволосих і подала їх батькові-королю.

Велика радість була в тому королівстві, бо через сорок днів віддав король свою сестру меншу за Івана заміж. Відгуляли буйне весілля. Я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, та до рота не попало.