Світлана ОЛЯЛІНА Втрачені українські іконостаси доби гетьманщини в архівних зібраннях Києва

Україн­ські барокові храми й іконостаси до середини ХІХ ст. зазнавали часткових руйнувань, пов’язаних із поширенням класицизму, однак у той період їх розбирали та переробляли із суто естетичних міркувань, іноді обмежую­чись тільки переписуванням ікон у новому стилі. 

У другій половині ХІХ ст. ситуація іс­тотно змінюється.

 Згідно з доктриною “Мо­сква — Третій Рим”, Російська імперія по­зиціонує себе як пряму і єдину спадкоємицю імперії Візантійської, відтак офіційним стилем російської церковної архітектури цьо­го періоду стає так званий неовізантійський стиль, у якому будуються всі нові церкви та проводять реконструкції старих з усім їхнім внутрішнім опорядженням. Тож саме з цього часу нищення українських барокових іконо­стасів набуває масового характеру.

Цілком зрозуміло, що розпочалися ці про­цеси у Києві, де зосереджувалася більшість збережених храмів великокнязівської доби, які у XVII—XVIII ст. одержали нове бароко­ве архітектурне вбрання, а в їхніх інтер’єрах були побудовані ошатні високі іконостаси. Із середини ХІХ ст. у київських храмах ці іконо­стаси починають розбирати.

Першим іконостасом, який зазнав змін, був монументальний іконостас 1747—1750 років, поставлений у Софійському соборі Ки­єва. Його верхню частину істотно перероби­ли в 40-х або на початку 50-х років ХІХ ст., під час реставрації собору під керівництвом академіка Ф.Солнцева, який виконав проект пониження іконостаса, задля відкриття мозаїк. Виконаний ним малюнок іконостаса до його переробок і малюнок реалізова­ного проекту дають уявлення про те, як значно його було змінено під час переробки. Як свідчать ілюстрації, проект змін іконоста­са роботи Ф.Солнцева можна розглядати як перший і ще несміливий крок у розгорнутій далі програмі нищення барокових іконоста­сів у київських давньоруських храмах. Уже в 1887 р. києво-софійський кафедральний про­тоієрей П.Лебединцев був ініціатором демон­тажу залишених Ф.Солнцевим верхніх яру­сів головного іконостаса Софійського собору, оскільки в такому вигляді іконостас усе ще затуляв вівтарні мозаїки. Пропозиція була схвалена царем Олександром ІІІ і Синод 1888 р. видав наказ про демонтаж другого ярусу цього іконостаса, що й було проведено того самого року . Демонтова­ний середній ярус було поставлено у той пері­од у Стрітенському приділі на хорах, знищили його вже за радянських часів, разом з усіма ін­шими іконостасами ХVІІ—ХVІІІ ст. у бічних приділах собору, вже після того, як у 1934 р. Софію Київську було оголошено державним архітектурно-історичним заповідником (!).

У подальшому натхненниками заходів із нищення барокових іконостасів були поряд з церковним керівництвом і деякі тогочасні вче­ні. Так, відомий мистецтвознавець, професор Санкт-Петербурзького університету, а згодом і Київського університету св. Володимира, А.Прахов, який у 80-х роках позаминулого століття займався реставрацією фресок ХІІ ст. у Кирилівській церкві й тоді ж відкрив не ві­домі до того часу мозаїки у центральній бані Софії Київської, а також численні фрески в її галереях, на початку 1890-х років активно виступав за те, щоб остаточно прибрати з Софій­ського собору бароковий іконостас.

Разом з П. Лебединцевим він пропонував замінити його залишки на мармурову вівтар­ну огорожу. Та ця пропозиція чомусь не здобула підтримки, і до нашого часу дивом зберігся перший ярус іконостаса, хоча і значно вкорочений з боків після реставрації 1899 року.

Але, за наполяганням того ж таки А. Пра­хова, іконостас ХVІІ ст., який знаходився у Кирилівській церкві, було розібрано повніс­тю і замінено мармуровою вівтарною огоро­жею, побудованою за його ж проектом. Піс­ля демонтажу кирилівського іконостаса його нижні яруси придбала у 1889 р. громада села Нижня Дубешня Остерського повіту Чернігів­ської губернії для нової церкви Олександра Невського. Там його було виявлено студентом Київської духовної академії О. Совєтовим, ко­трий зробив його опис, що зберігся і по сьогодні. Інші частини іконостаса, що не потрапили до Нижньої Дубешні, були складені під дзвіницею Кирилівського монас­тиря де, вірогідно, й загинули ра­зом із нею у 1937 р., коли дзвіницю знищили. Сьогодні опубліковані кілька світлин горішньої частини цього іконостаса, виконані А. Праховим у 1881 р..

Не менш безглуздо було знищено й пишний бароковий п’ятиярусний іконостас Михайлівського Золотоверхого собору, встановлений там у 1718 р. на замовлення гетьмана Івана Скоропадського. У Михайлівському соборі під час масштабних ремонтних робіт 1888 р. іконостас Скоропадського планувало­ся замінити на мармурову вівтарну огорожу. Однак на неї в монастиря не вистачило коштів , тому зі старого дерев’яного іконостаса зняли верхні яруси, лишивши тільки два ниж­ні. У такому вигляді він існував до знищення у 30-х роках ХХ ст.

У публікаціях 20-х років ХХ ст. є кілька фо­тографій, які фіксують окремі частини цього іконостаса в його пониженому вигляді. На жаль, його світлини до пониження не­відомі. Про загальний вигляд Михайлівського іконостаса до пониження можна скласти уяв­лення за кількома малюнками інтер’єру Ми­хайлівського собору, виконаними шведським художником К. П. Мазером (1851 р.), на яких його частково видно. Також зберігся ескізний малюнок цього іконостаса в його первісному стані, виконаний архітектором В.М.Ніколаєвим, автором проекту його пониженого варіанта.

А в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, у процесі ремонту у 90-х рр. ХІХ ст., коли було знищено стінопис 1729 р., розібрали до одного ярусу і високий п’ятиярусний бароковий іконостас того періоду, також вста­новлений коштом І. Скоропадского [18]. Іконостас був визнаний комісією вчених у складі М. Петрова, П. Лашкарьова, А Прахова таким, що не має історичного і художнього значення [13, 580—587]. Існували пропозиції повністю розібрати бароковий іконостас Успенсько­го собору і замінити його на інший, за про­ектом О. В. Щусєва, затвердженим у 1902 р. [14, 190]. Однак на це не вистачило коштів, і у храмі залишили рештки іконостаса І. Скоро­падського. Відомі малюнки цього іконостаса до пониження, на яких можна бачити його загальну композицію. Після демонтажу горішніх ярусів вони були звалені у дзвіниці, де їх намагалися систематизувати й дослі­дити у 1918 р. за завданням відділу охорони пам’яток старовини та мистецтва при Мініс­терстві народної освіти та мистецтв [14, 190], втім, за браком коштів ці роботи були припи­нені [9]. Залишений у соборі намісний ярус цього іконостаса було знищено вибухом уже у 1941 р.

Єдиним київським бароковим іконостасом у давньоруському храмі, який дивом вцілів у ХІХ ст. і протягом ХХ ст., є іконостас Троїць­кої Надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, створений у 30-х роках XVIII ст. Однак і його передбачалося замінити в другій полови­ні ХІХ ст. на новий, так само, як хотіли зни­щити і барокові розписи цієї церкви. Проте й іконостас, і розписи щасливо вціліли і зберіга­ють свій первинний вигляд і по сьогодні (втра­ченими є лише окремі ікони іконостаса).

Що ж до другої хвилі вандалізму, що роз­почалася з 20-х років ХХ ст., то про більшість іконостасів, які зникли вже за радянських ча­сів по всій території України, у теперішній час свідчать, як правило, лише випадкові по­одинокі фотовідбитки. Частина їх на сьогодні опублікована в дослідженнях вітчизняних і закордонних авторів. Однак далеко не завжди ці матеріали дають вичерпну інформацію про знищені пам’ятки, а від деяких з цих пам’яток взагалі нічого, крім відомостей про те, щовони колись існували. І це зрозуміло — войовничі безбожники, які у ХХ ст. палили на багаттях ікони та рубали на дрова іконостаси, перед тим їх не описували і не фотофіксували. Що ж до описів цих пам’яток в публікаціях ХІХ ст., то вони привертають увагу переваж­но до ікон намісного ярусу, акцентуючи роль благодійників та їх внесків на коштовні оздо­би у вигляді золотих та срібних прикрас, шат, царських воріт і їх ваги та проби дорогоцінно­го металу. Тож маємо поверхові описи іконо­графії іконостасів, як правило, тільки нижніх ярусів, а про їх композицію і декоративне оздо­блення здебільшого взагалі не згадувалося [2, 4, 6]. Однак з розвитком археологічної науки в Російській імперії на початку ХХ ст. описові матеріали українських іконостасів набувають археологічного характеру, іноді публікуються і світлини описаних пам’яток [17]. Треба за­уважити, що процес дослідження українських іконостасів відбувався з деяким історичним “запізненням”. Тоді як вивчення російських іконостасів розпочалося ще в середині ХІХ ст., а наприкінці ХІХ ст. з’явилися перші уза­гальнені праці про походження, символічне та богословське значення іконостаса, українські іконостаси привертали увагу набагато менше. Однак на межі ХІХ—ХХ ст. захоплення ши­рокої громадськості України вивченням цер­ковних старожитностей спонукало до числен­них публікацій про окремі іконостаси різних регіонів, із різними за докладністю описами. Накопичення фактографічного матеріалу з са­крального мистецтва України в перших деся­тиліттях ХХ ст. активізувалося проведенням археологічних з’їздів, присвячених досліджен­ню пам’яток археології, культури, архітектури і мистецтва, що відбулися в Києві, Чернігові, Харкові. З’їзди супроводжувалися виставками старожитностей, де серед пам’яток сакраль­ного мистецтва експонувалися також світлини ікон та іконостасів. Українські вчені Є. Рєдін, Г. Павлуцький, М. Макаренко, В. Щербаків­ський, Г. Лукомський здійснювали археоло­гічні подорожі по Слобожанщині, Київщині, Полтавщині, Поділлю, фіксуючи іконостаси багатьох храмів.

Матеріали частково публікувалися, вистав­лялися на виставках, однак більшість залишалася в особистих архівних зібраннях авторів.

Із часом першорядною стає проблема тео­ретичного узагальнення цієї теми. Перше узагальнене дослідження українського іконоста­са, присвячене його іконографії, було написане ще 1917 р. студентом історико-філологічного факультету Харківського університету С. Та­ранушенком як його медальний твір [5], опу­бліковане лише 1994 р. із скороченнями [15]. Для цього дослідження С. Таранушенко зі­брав фотоматеріал про іконостаси Чернігова, Новгорода-Сіверського, Ново-Ропська, бага­тьох сіл і містечок Слобожанщини, зокрема Лебедина та Межиріча. Дослідження заклало початок величезної роботи автора із збирання фактологічного матеріалу про пам’ятки україн­ського мистецтва, і зокрема іконостаси. Пізні­ше, вже очолюючи республіканський Держав­ний музей українського мистецтва у Харкові з 1920 до 1933 р., він здійснював експедиції по Слобожанщині, Київщині, Чернігівщині, Поді­ллю, Поліссю, Бессарабії, збираючи натурний матеріал, виконуючи світлини наявних ще тоді іконостасів, доля яких вже була вирішеною, а знищення відбувалося невдовзі по фотофік­сації. В цих експедиціях його в різних роках супроводжували П. Жолтовський, М. Рудниць­кий, К. Мощенко, які разом із С.Таранушенком виконували світлини досліджуваних пам’яток. Сьогодні ці матеріали зберігаються у фондах Інституту рукопису НБУ ім. Вернадського і є безцінним джерелом для дослідження україн­ських іконостасів. Зокрема, там представлені світлини таких видатних пам’яток українсько­го мистецтва XVII ст., як іконостас Успенсько­го собору Єлецького монастиря в Чернігові, з численними фрагментами (іконами, оздо­бленням), Микільського собору Крупицько-Батуринського монастиря, Микільського собо­ру в Києві, а також знакові пам’ятки XVIII ст.: центральний іконостас Вознесенської церкви в Березні на Чернігівщині, іконостас Троїцького собору в Чернігові. Тут слід особливо наголо­сити, що матеріали фотоархіву С. Таранушен­ка докладно каталогізовані: в них позначено назву храму, місцевість, з якої він походить, часто дату створення, вказано дати фотофікса­ції та авторів світлин.

Ще одним важливим джерелом є фотоархів Д. Щербаківського, який зберігається у фон­дах Інституту археології НАН України, серед матеріалів якого є світлини іконостасів, вико­нані братом Д.Щербаківського - Вадимом. Систематично фотографувати пам’ятки українського мистецтва, і зокрема іконостаси, В. Щербаківський розпочав з 1902 р., за порадою В.Антоновича [16, 7]. На жаль, матеріали цьо­го архіву не атрибутовані, невідомий і точний час їх виконання. Найвірогідніше, їх виконано в першому десятилітті ХХ ст. — коли В.Щер­баківський, за наказом комітету з організації ХІ Археологічного з’їзду, здійснював експеди­ції по Україні, збираючи фактографічний мате­ріал [15, 7]. Окремі світлини з цього зібрання вдається атрибутувати за публікаціями самого В. Щербаківського, а також Г.Логвина. Але навіть неатрибутована частина дає важливий матеріал щодо композиції та декоративного оздоблення іконостасів.

Світлини втрачених іконостасів Чернігів­щини XVII—XVIII ст. є і в архіві М. Цапенка, що зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. В цьому зібранні вирізняються фото барокового іконостаса Миколаївської церкви в Глухові, Покровської церкви Новгорода-Сіверського. Унікальні світлини зберігаються в Центральному державному кіно-фото-фоноархіві Укра­їни імені Г. С. Пшеничного, де можна знайти світлини іконостасів Микільського Військо­вого собору, церкви Успіння Богородиці “Пи­рогощі” на Подолі та інших київських храмів. Деякі з них атрибутовані, хоча часом умовно, а подеколи й помилково. Поодинокі світлини іконостасів зберігаються у фонді Київського товариства охорони пам’яток (ф. 725) у Цен­тральному державному історичному архіві України в Києві (ЦДІАУ). Світлини втрачених іконостасів у Державній науковій архітектур­ній бібліотеці ім. В. Г. Заболотного (ДНАББ) містяться в тематичних альбомах, присвяче­них різним регіонам України, із підписами про їх належність храмам, однак без вказівок на виконавців і, здебільшого, без зазначення дати фотофіксації. Серед них можна виокремити групу світлин, виконаних С. Таранушенком, оскільки вони дублюють матеріали його архі­ву в Інституті рукопису. Кілька років тому до зібрання ДНАББ надійшов і архів ліквідовано­го Науково-дослідного інституту теорії, історії архітектури та містобудування (НДТІАМ), матеріали якого також містять чималу колек­цію унікальних світлин і креслень іконостасів. Окремим джерелом є збірки музейних установ, як-от: наукові архіви Національного заповід­ника “Софія Київська”, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідни­ка, Національного художнього музею України. Колекції світлин у цих установах пов’язані з дослідницькою та пам’яткохоронною діяль­ністю співробітників наукових товариств і комісій початку ХХ ст., а також науковців, що опікувалися збереженням пам’яток старовини у 20—30-х роках ХХ ст. — Ф. Ернста, І. Мор­гілевського, Д. Щербаківського та ін.

Самовіддана праця вітчизняних науковців перших десятиліть ХХ ст. з фотофік­сації пам’яток культурної спадщини дозволяє через багато десятиліть після знищення іконостасів продовжити розпочату ними справу дослідження українських іконостасів доби Ба­роко. Збережений фотоматеріал дає досить ви­черпне уявлення про композиційно-пластичну організацію та декоративне оздоблення укра­їнських іконостасів XVII—XVIII ст.

1 Розвідки про іконостаси здійснював Г. Н. Логвин у 1960— 1970 р., однак у популярній формі викладу, бо у той час про­водити ґрунтовне дослідження було неможливо (Логвин Г. Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. — К.: Мистецтво, 1968. — 462 с.).

2 Праці Г. Філімонова (Филимонов Г. Церковь св. Николая Чудотворца на Липне близ Новгорода: Вопрос о первоначаль­ной форме иконостасов в русских церквях. — М.: Тип. Кат­кова и К°, 1859. — 64 с., ил.), М. Троїцького (Троицкий Н. И. Иконостас и его символика // Труды VIII Археологического съезда в Москве, 1890. М.: товарищество тип. А. И. Мамон­това, 1897. — Т. IV. — С. 93—96), М. Сперовського (Сперов­ский Н. А. Старинные русские иконостасы // Христианское чтение. — 1891. — Ноябрь-Декабрь. – С. 337—353; — 1892. — Март-апрель. — С. 162—176; — 1892. — Май-Июнь. — С. 321—334; — 1982. — Июль-Август. — С. 3—17; — 1892. — Ноябрь. – С. 552—537), Є. Голубинського (Голубинский Е. Ис­тория православной преграды или иконостаса в православных церквях // Православное обозрение. 1872. — Ноябрь. — С.570—589; Голубинский Е. История русской церкви. — М.: Синодальная тип. 1904. — Т. І/2. — С. 195—215; М.: Сино­дальная тип. 1911. — Т.ІІ/2 — С. 343—354).

Література

1. Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва / Тит Гев­рик. — Нью-Йорк — Київ: [б. в.], 1991. — 64 с.

2. Голованский Е. Киево-Златоверхо-Михайловский первокласный монастырь и скит его Феофанія / Е. Голован­ский. — К.: Тип. В. И. Давиденко, 1878. — 222 с.

3. Закревський Н. Описание Киева. / Н. Закревський. — М.: Тип. В. Грачева и комп., 1868. — Т. 1—2. — 950 с.

4. Захарченко М. М. Киев теперь и прежде. / Михаил Захар­ченко. — К.: Тип. С. В. Кульженко, 1888. — 290 с.

5. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. — Ф. 278. Спр. № 105. Таранушенко С. Ико­нография украинских иконостасов. Медальное соч. 1917 г.

6. Лебединцев П. Г. Киево-Михайловский монастырь в его прошедшем и настоящем состоянии. / П. Г Лебединцев. — К.: Тип. С. В. Кульженко, 1885. — 35 с.

7. Лукомский Г. К. Киев. Церковная архитектура XI—XIX века. Византийское зодчество. Украинское барокко: Репринт­ное воспроизведение издания 1923 г. / Г. К. Лукомский. — К.: Техника, 1999. — 192 с.: іл. — ISBN 966-575-137-9.

8. Марголіна І. Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. / І. Марголіна, В. Ульяновський. — К.: Либідь, 2005. — 352 с. ISBN 966-06-0403-3.

9. Науковий архів Інституту археології НАН України. — Ф. ВУАК 1/1 Красицький Г. Справозданія по разбору старих ре­чей схованих на Лаврській Дзвіниці м. Київ. 1918 р. Рукопис. — 4 арк.

10. Нікітенко Н. Головний іконостас Софії Київської як історико-культурний феномен / Надія Нікитенко // Пам’ятки України. — 2007. — № 1. — С. 22—46.

11. О проведенных в прошлом году переделках в Киево- Михайловском Златоверхом монастыре // Киевские епархиальные ведомости. — 1889. — № 4-5. — С. 80 — 81.

12. Образи Києва середини ХІХ ст.: Карл Петер Мазер / [Аль­бом малюнків] — Нюстремс: [s. n.], 1999. — 64 с. — ISBN 91-520-0558-5.

13. Петров Н. И. Об упраздненной стенописи великой церкви Киево-Печерской лавры / Н. И. Петров // Труды Киевской ду­ховной академии — 1900. — Кн. 4. — С. 579 — 610.

14. Сіткарьова О. В. Успенський собор Києво-Печерської Лаври: До історії архітектурно-археологічного дослідження та проекту відбудови / О. В. Сіткарьова. К.: Свято-Успенська Києво-Печ. Лавра, 2000. — 232 с.

15. Таранушенко С. А. Український іконостас / Стефан Андрі­йович Таранушенко // Записки НТШ. Праці секції мистецтвоз­навства. — Львів, 1994. — Т. 227 (CCXXVІI). — С. 141—164.

16. Ульяновський В. “Твій інтелект дуже великий і універсаль­ний, а душа... багато міцніша”. Вадим Щербаківський у само­оцінках і сприйнятті сучасників / В. Ульяновський // Пам’ятки України. — 2007. — № 4. — С. 2—20.

17. Фомин П. Церковные древности с. Бездрик Сумского уез­да Харьковской губернии / Фомин П. — Харьков: Епархиаль­ная тип., 1916 г. — 15 с., 7 л. илл.

18. Щербина В. І. Головні будівлі Печерської Лаври / Воло­димир Іванович Щербина // Нові студії з історії Києва. — К.: друкарня УАН, 1926. — С. 87—89.

Список ілюстрацій

1. Іконостас Софійського собору в Києві 1747—1750 р. Ма­люнок Ф. Солнцева. Середина ХІХ ст. Опубл. Н. Нікітенко.

2. Проект пониження іконостаса Софійського собору в Киє­ві. Малюнок Ф. Солнцева. Середина ХІХ ст. (Реалізований).

5. Іконостас XVII ст. Кирилівської церкви в Києві. Світлина А. Прахова. 1880 рр. Опубліковано І. Марголіною.

6. Іконостас XVII ст. Кирилівської церкви в Києві. Світлина А. Прахова. 1880 рр. Опубліковано І. Марголіною.

7. Іконостас XVII ст. Кирилівської церкви в Києві. Світлина А. Прахова. 1880 рр. Опубліковано І. Марголіною.

8. Іконостас Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, 1718 р. Креслення архітектора В. Ніколаєва. 1880-ті роки.

9. Проект пониження іконостаса Михайлівського Золото­верхого собору в Києві. Креслення архітектора В. Ніколаєва. 1880-ті роки.

10. Іконостас 1729 р. Успенського собору Києво-Печерської лаври після пониження. Світлина початку ХХ ст.

Джерело:  Оляніна, Світлана. Втрачені українські іконостаси доби Гетьманщини в архівних зібраннях Києва// Культурологічна думка : щорічник наукових праць. - 2012. - N5. - С. 144-150